Демонологія: поняття та типи

Размещено на http://www.allbest.ru/

Демонологія -- сукупність міфічних уявлень, заснованих на вірі в духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Переважна частина образів української народної Д. має дохристиянське походження. Демонологічні уявлення пов'язувалися з явищами природи, господарсько-побутовим життям. Народна уява найчастіше надавала демонічним істотам людської подоби, тобто наділяла їх антропоморфними рисами.

Баба (дика баба) -- фантастичний образ українського фольклору. На Західній Україні уявлялася жінкою з довгим волоссям, яка може вбити людину або залоскотати до смерті. Натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі. Існувало повір'я, що зловлена в полі Б. служитиме господареві, як вірна наймичка. Подекуди вірили, що Б. полюбляє підміняти ще нехрещених дітей на свої відміни, одмінки. Іноді у цьому образі вбачали жіночу іпостась домовика (домовинки, домані), генетичне пов'язану з прадавньою богинею родючості.

Блуд -- різновид нечистої сили, який не має виразної персоніфікації. Згідно з легендою -- це скинутий з неба злий дух, що не встиг приземлитися і завис у повітрі. Відтак Б. чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Може прибирати вигляд птаха, чоловіка, кота, собаки, світла тощо. Найчастіше він чатує на роздоріжжі. Вчепившись у людину, Б. може змушувати її блукати до повного знесилення на одному місці або завести в болото чи іншу пастку. Серед численних захисних засобів проти Б. бажано було знати дні своїх родин і хрестин; пригадати, на який день припадав Святий вечір і які страви тоді подавалися або хто стояв праворуч від людини, що заблудилася; перевернути на собі сорочку та ін. Розсіювався Б., як і інша нечиста сила, з першим криком півня.

Богині (лісниці, мамуни) -- злобні людині істоти, зовні подібні до диких баб. Наділялися здатністю перевтілюватися, прибираючи вигляд та голос певних дівчат чи молодиць, щоб заманювати чоловіків. Українці вірили, що Б. бувають не лише жіночої, а й чоловічої статі. Зваблені ними люди зникають безвісти. Як і дикі баби, Б. підміняли нехрещених дітей, а іноді й виступали в ролі "пастухів від звіра". Для захисту від них слід було мати оберіг -- металевий предмет, часник чи трой-зілля.

Вихор. Цей образ суттєво відрізняється від народних уявлень про вітер, що мав подобу сердитого вусатого дідугана. В. -- це різновид нечистого: вкритий шерстю чорний чоловік з крилами, великими нігтями та хвостом. Живота В. не має, і нутрощі його відкриті. Живе він у полі або в скелі, постійно перелітаючи з місця на місце. Особливо рухливим В. стає перед бурею. Коли він здійметься, казали, що це сам нечистий справляє своє весілля. Потрапити у В. вважалося небезпечним, оскільки це могло спричинити психічну хворобу або каліцтво. В народі існувала ціла система магічно-захисних дій, аби уникнути підвію В. Зокрема, вірили, що В. можна вбити, якщо кинути в нього ножем.

Відьма (чаклунка, чародійка, чарівниця, обавниця, потворниця) -- популярний демонологічний персонаж українського фольклору. Розрізняли дві "категорії" В. -- родимих та вчених. Останні вважались найбільш активними у здійсненні шкідливих вчинків, бо набували свої знання від досвідчених чарівниць або від самого чорта.

Розпізнати В. дуже важко: вона може бути бабою і дівчиною, красивою і потворною, прибирати вигляд тварин або речей. Для розпізнання В. застосовувалися спеціальні магічні прийоми та засоби. Найчастіше В. виявляли себе серед односельців на великі календарні свята: різдвяно-новорічні, Великдень, Юрія, Івана Купала та

ін. Вважалося, наприклад, що коли відкладати кожного понеділка Великого посту по одному поліну та вранці на Паску розкласти з них багаття, то В. сама прийде і попросить вогню. Побутували уявлення про те, що В. можна виявити, підсмажуючи молоко на сковороді чи поклавши на поріг розігріту кінську підкову або відварюючи у воді шматок сирого полотна з дев'ятьма застромленими шпильками тощо.

На відміну від католицької і протестантської Європи, на Україні відьмарські процеси не набрали широких масштабів. Але й тут за доби феодалізму вряди-годи застосовувались такі радикальні способи боротьби з В., як спалення на вогні і так звані іспити водою. Правдивий опис варварського потоплення безвинних жінок знаходимо у повісті Г. Квітки-Основ'яненка "Конотопська відьма".

Усна традиція інкримінувала В. насамперед те, що вони псували чужих корів, забираючи у них молоко. Повсюдно вірили, що В. накликають на людей хвороби, висмоктують кров, сприяють неврожаю зернових. Їхні чари поширювались на царину космічної та метеорологічної магії. Загальновідомі повір'я про те, що В. влаштовують свої регулярні зборища (шабаші, сейми, бали) на голих вершинах гір. Особливо багато легенд існувало про Лису гору в Києві, куди в ніч на Івана Купала зліталися В. не лише з ближньої околиці, а й з віддалених місцевостей.

В. начебто вміли не тільки проходити крізь стіну, воду чи дерево, а й могли скидати свій людський образ і приймати інші -- антропоморфні, зооморфні, предметні тощо. Вірили, що за допомогою зеленої гілки, батога, вуздечки, пояса та певних словесних формул, що зберігалися в глибокій таємниці, В. могли змінювати зовнішній вигляд інших людей. Уявлення про фантастичні перетворення В. досить тривкі: навіть нині від людей старшого покоління можна почути оповідки на цю тему.

Вій -- демонічна істота, що має образ старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі й густі вії, що тягнуться аж до землі. В народних переказах відомий ще під назвою шолудивий Буняк. Погляд його може вбити людину, від нього будинки западають під землю, а на їхньому місці утворюються озера або провалля. Однак від згубної дії його погляду рятує те, що В. нікого не бачить крізь свої густі вії та брови.

Ймовірно, з оповідями про В. пов'язані повір'я про недобрі очі й зурочення, згідно з якими від злого погляду все гине чи псується.

Вовкулака (вовкун) -- надзвичайна напівфантастична істота. В. могли бути вроджені та зачаровані (обернені). Вродженим В. ставала людина, що народилася під певною планетою. Вірили також, що коли вагітна жінка побачить вовка, то в неї народиться дитина-вовкун. Зачарованими ж В. стають ті, яких обертають у вовків чаклуни, відьми. Для цього достатньо було забути Бога і за вказівкою відьми перекинутись тричі через устромлений в землю ніж. Таке перевтілення відьма могла здійснити і без згоди людини. На відміну від зачарованих В., що перебувають у вовчій подобі по кілька років, вроджені В. живуть у сім'ї як звичайні люди і лише у певний час, найчастіше вночі, перетворюються на вовків, об'єднуються з їхніми зграями і винищують худобу. Існували різні засоби повернути зачарованому В. людський образ: стягнути з нього шкуру, провести через хомут, розірвати мотузку, що висить у нього на шиї, та ін.

Водяник -- різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, В., згідно з українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Отож, Бог скинув чорта та злих духів з неба і кожен із них летів до землі 40 діб; коли ж Господь сказав "Амінь", то хто де був, там і залишився: у воді -- водяник, у болоті -- болотяник, у лісі -- лісовик тощо. Проте коріння вірувань у В. значно глибше -- воно випливає з давнього язичницького поклоніння слов'ян божествам, пов'язаним із водяною стихією.

В. мав вигляд старезного діда, покритого водоростями, з довгою бородою і хвостом. Міг перевтілюватися у різні істоти -- дитину, козла, собаку, качура, рибу тощо. Цей володар річок, ставків та водоймищ головував над русалками та опікувався рибами. Жив здебільшого у вирах річок, коло млинів. Розгнівавшись, міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей.

Доля (талан) -- фантастично-поетичний образ, який у повір'ях українців ототожнювався зі щастям. Побутували й відповідні повір'я про недолю та нещастя. Найчастіше Д. змальовувалася в образах жінки, панича, незнайомця тощо. Щаслива доля -- приємна на вигляд, чепурна, а лиха -- заспана, запухла, неряшниця.

За народною уявою, кожна людина має свою Д., яка фатально визначає її вік, благополуччя тощо. Під якою планетою та в яку годину народиться людина -- така й її доля. Д. сприймалася не як божество, а як двійник людини.

У народних оповідях Д. багатої та щасливої людини з'являється на її ниві і дбає про добре ведення всіх господарських справ. Д. ж убогої людини найчастіше байдикує, гойдається на верболозі або спить. Отже, за всієї своєї вродженості та невідворотності Д. все ж залежить від характеру та здібностей людини: щоб зажити успіхів, вона мусить знайти свою Д. Оповіді пізнішого походження пройняті християнським забарвленням: Д. дається людині від Бога і уникнути її неможливо. Вважалося, що щасливу Д. слід приймати зі вдячністю, а не з погордою, бо інакше втратиш її.

Українці вірили, що довідатися про Д. можна, випадково підслухавши розмови "віщих птахів". Разом із тим охоче вдавалися до послуг різноманітних ворожбитів та ворожок, планетників, мальфарів тощо.

Домовик (похатник, господар, хованець, служка, помічник). Українське трактування Д. аналогічне уявленням інших народів. Іноді його вважали істотою невизначеного роду (воно). Проте найчастіше Д. змальовувався як невеличкий (вершків дванадцять заввишки) геть оброслий волоссям дідок. Вірили, що Д. є в кожній оселі. За добрих взаємин із ним він забезпечував добробут родини, пильнував уночі худобу. Проте Д. міг завдавати великих прикрощів тому, хто його розсердить.

Образ Д. як опікуна родинного вогнища переплітається з образом домашнього чорта -- дідька. Побутувало повір'я, що дідько сидить у курячому зноску і його може виховати кожен, хто виносить яйце дев'ять днів під пахвою. Заможні господарі прагнули мати собі таких опікунів і регулярно ставили для них у кутку їжу.

Заложні мерці -- померлі неприродною смертю люди (утопленики, самогубці), котрі вважалися нечистими. Захоронювали їх на перехрестях доріг, на межах полів, у ярах. Душі З. м. набирають різного вигляду і тиняються по світі, доки не спокутують своїх гріхів. При цьому вони нерідко збиткуються над живими людьми. До З. м. належали й діти, що померли нехрещеними (мавки, потерчата).

Народна уява наділяла З. м. надприродними властивостями. Під час засухи їхні могили поливали водою, щоб викликати дощ. Аби позбавити таких покійників здатності відвідувати живих людей, в їхні могили клали вузлик свяченого маку-видюку, забивали осикові кілки. Власні ж хати обсипали свяченим маком або льоном. Робити це слід було до обіду, бо по обіді вже мрець починав ходити. Вважалося, що, на відміну від звичайних небіжчиків, душі З. м. не можуть з'являтися до родичів на поминки, коли за померлі душі обід ставлять. Ці мотиви виразно ілюструють вірування українців у безсмертя душі, її окреме існування.

Земляний дух -- різновид нечистої сили, покараної Богом і приреченої жити під землею. Такі духи можуть жорстоко помститися тому, хто порушить їхній спокій. Щоб уберегтися від них, треба було, зокрема, вилити у викопану ямку чарку горілки, яка мала задобрити духів.

Злидні. Найчастіше народна уява змальовувала їх у вигляді дідків-жебраків або маленьких ненажерливих невиразно окреслених істот. Вважалося, що там, де поселяться З., надовго запанує крайня бідність: Багатство -- дочасне, а злидні -- довічні; Просилися злидні на три дні, та й вигнать неможна. Позбутися З., за народними повір'ями, можна хитрощами, заманивши їх у якусь посудину чи іншу засідку.

Змій -- популярний персонаж української демонології та фольклору, в якому злилися язичницькі, християнські та середньовічні фантастичні мотиви. З. завжди було притаманне зловороже ставлення до людей (він зваблює дівчат і жінок, вбиває чоловіків, спалює оселі тощо). Як представник нечистої сили, З. може перевтілюватись: ударившись об землю, він прибирає вигляд молодого привабливого парубка. Звичайно він нагадує куль соломи, з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина, тільки з кількома головами. Має він і крила, які знімає, йдучи межи люди.

Заманюючи дівчат, З. підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї й ходитиме він ночами у вигляді парубка.

Аби позбутися З., слід віднести знайдену річ назад. Полює З. і за людськими душами, підмовляючи людей записати їх йому за викуп.

Лісовик -- міфологічний образ, який уособлював небезпеку, що підстерігає людину в лісі. Найчастіше змальовується як старезний кошлатий дід. На відміну від людей Л. не має тіні. Про його нечисту природу свідчить і прагнення заполучити душі мисливців, які відрікаються від Бога, щоб дістати у винагороду різну дичину. Л. зваблював жінок, збивав людей з дороги, заподіював чимало іншої шкоди.

Водночас існували версії, згідно з якими Л. був "пастухом від звіра", тобто охороняв звірів від хижаків, мисливців, інших небезпек. Вважалося, що Л. бував не лише чоловічої, а й жіночої статі. Лісовілюди вели своє господарство, створювали сім'ю і жили, як звичайні люди, хоч і походили від вовчиць, ведмедиць, олениць тощо.

Мавки (нявки, бісиці) -- істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. Мають вигляд гарних молодих дівчат, що співом та привабливим виглядом заманюють хлопців і залоскочують їх до смерті. На відміну від русалок, різновидом яких є М., останні мали довге лляне волосся.

У народі вірили, що на Троїцькі святки потерчата літали у вигляді птаха і просили собі хрещення криками: "Христу, Христу!" Вважалося, що в таких випадках треба кинути якусь хустину і назвати ім'я, промовивши: "Хрещу тебе". Після цього душа немовляти потрапляє в рай. Якщо ж цей обряд не здійснити до семи років, то немовля перетворюється на русалку або нявку, стає нечистим духом і завдає людині шкоди. Оберегом від М. слугували часник, цибуля, полин.

Мара -- міфічна богиня зла. Пізніше образ М. уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон. Мислилася страшною істотою жіночої статі, нічним привидом, що насідав на сонну людину, а коли та прокидалася, то М. миттю зникала.

Нічниці (крикси) -- злі демонічні істоти, яким народна уява приписувала здатність відбирати у людини, особливо у маленьких дітей, сон. Як втілення душ померлих дівчат, вони з'являлися до того, кому хотіли помститися, або ж до його дітей. Вважалося, що Н. можна внести до хати з водою, тому ввечері застерігалися ходити до колодязя. Коли ж вода все-таки вносилася після заходу сонця, рекомендувалося очистити її вогнем, зануривши запалену трісочку.

Одмінок (обмінчук, відміна) -- дитина, підмінена нечистою силою. Українці вірили, що дика баба чи богиня може викрасти людське немовля, підкинувши натомість своє. Впізнати О. можна за мішкуватою будовою тіла (маленька голова, велике черево, тонкі ноги). Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла. О. міг вигодовуватися у людей до двадцяти років. Аби позбутися О., радилося винести його у мішку на перехрестя доріг чи кинути на смітник. Тоді нечиста, пожалівши свою дитину, забере її. Загальнопоширеною була засторога: не слід лихословити і згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину.

Перелесник (летавиць) -- різновид злого духу, що, як зірка, падає з неба та відвідує людей, прибираючи вигляд рідних, близьких, коханих. Вірили, що його можна "дістати" з великої туги за покійною людиною. Втілившись в її образ, П. міг вступати у подружнє життя з живими людьми. Діти, що народжувалися від П., зовні нагадували одмінків. Вигнати П. з хати, де він оселився, дуже важко.

Песиголовці (бесиголовці, сироїди) -- міфічні велетні-людоїди, що вирізнялися нечуваною жорстокістю. Мали вигляд вкритої шерстю людини з собачою головою, одним оком посеред чола, іноді з рогом. За переказами, жили десь у Туреччині чи на краю землі. Пересувалися вони дуже швидко, чіпляючись один за одного. Були й велети жіночої статі -- одноокі баби.

У цілому П. -- це трансформоване в народній уяві уособлення небезпеки від чужоземних ворожих народів.

Польовик -- міфічний володар полів, степів і лук. Може прибирати різний вигляд і вводити людей в оману. Змальовувався П. переважно в образі чоловіка з численними звіриними ознаками (шерсть, хвіст, великі кігті, маленькі ріжки, крила, телячі вуха і великі зуби). П. приписувалися і позитивні риси: зокрема на Бойківщині його вважали охоронцем польових меж.

Русалка -- один із найколоритніших персонажів української демонології, уособлення небезпечної водяної стихії. Це молоді вродливі дівчата, котрі живуть на дні річок у чудових кришталевих палацах. Уночі, коли сходить місяць, Р. виходять на берег, чешуть своє довге зелене волосся і водять хороводи. Чудовим співом вони заманюють юнаків чи дівчат, затягують їх у воду і залоскочують.

За поширеними уявленнями, Р. ставали молоді дівчата, котрі втопилися, або померлі до хрещення маленькі діти. Подекуди побутувала думка, що Р. ставали люди, що помирали на так званий Русалчин великдень. Оберегом від них слугували хрест та полин.

Р. могли жити також у полях та лісах, де полюбляли гойдатися на гілках дерев. У різних місцевостях вони мали різні назви (нявки, лісні, повітрулі та ін.). Окрему "категорію" Р. складали мавки (див. вище).

Скарбник. Побутує кілька варіантів трактування цього образу. За одним, С. -- це вірний охоронець скарбів свого господаря, а також помічник в усіх його справах. Проте після смерті господаря він з'являється зі зграєю круків і вириває запродану йому душу.

Інший варіант пов'язаний із популярними повір'ями про закопані та закляті скарби, які наділялися надзвичайними властивостями. Ці скарби поділялися на чисті та нечисті. До перших належали ті, що закопувалися людьми під час складних життєвих колізій (воєн, нападів, пограбувань). На Гуцульщині, зокрема, такими вважали скарби опришків. Інші ж скарби перебували під охороною нечистої сили. Вірили, що раз на сім літ закопані та закляті скарби пересушуються і горять. Ті з них, котрі вночі охороняє С., і є закляті. Взяти їх може лише той, кому вони призначаються. Коли ж це буде стороння людина, то скарби перетворяться на черепки, вугілля, гадюк або жаб.

Із надприродними властивостями грошей пов'язано також повір'я про зачаровану монету (інклюз), яка мала властивість притягувати інші й таким чином збагачувати свого господаря. Опікав цю монету злий дух. Його, як і домовика, можна було виховати собі з курячого зноска. Цей дух по смерті господаря забирав його душу.

Упир -- найдавніше уособлення зловорожих сил; покійник, що виходить з могили, аби висмоктувати з людей кров (поглинати). Міг з'являтися у різній подобі (собаки, кота, двох хлопчиків), ходити пішки або їздити на коні. У. мав дві душі, одна з яких не покидала тіла і після смерті. Вважалося, що У. бувають родимі та роблені. Перші народжувалися із хвостиком. Робленим У. ставала людина, на яку навіяно дух нечистої сили. На Волині вірили, що У. ставав кожний самовбивця. Розпізнати У. можна по шести пальцях на руках і ногах, а після смерті -- по напрочуд свіжому яскраво-червоному обличчю. Побутувало повір'я, що, крім мертвого У., в кожному селі був і живий, який захищав громаду від мертвого. Щоб знешкодити У., в його могилу кидали жменю маку, закопували осикового кілка, а подекуди й пробивали ним потилицю покійника.

Чарівники (перемітники) -- люди, наділені надприродними властивостями, здатністю впливати на явища зовнішнього світу, на долю людей. На відміну від знахарів, що діяли "від Бога", на добро людям, Ч. зналися з нечистим і чинили людям шкоду: насилали хвороби, обертали на тварин тощо. Поширеним було повір'я, що Ч. вміли робити магічні заломи колосся (закрутки), які спричиняли неврожайність хліба. Чіпати такі закрутки не можна, бо людину паралізує. У таких випадках зверталися до сільської ворожки, щоб та зняла закляття з ниви.

Чорт (біс, диявол, дідько, люципер, сатана, осинавець, щезник, злий) -- один із найпопулярніших персонажів української демонології, що уособлював ворожі людині сили. Виступає одночасно зооморфною і антропоморфною істотою. Його звірину природу видають хвіст, баранячі або козлячі роги, кігті, собача морда чи свиняче рило, іноді курячі ноги або крила кажана. Характерні прикмети -- довгий ніс, палаючі очі, густе чорне волосся. Іноді Ч. уявляли у вигляді іноземця, вбраного у коротеньку куртку або фрак, вузенькі панталони, з кумедним капелюхом на голові та люлькою в зубах. Звичайне помешкання Ч. -- млини, глибокі провалля, напівзруйновані будівлі, зарості бузини тощо.

Функції Ч. досить широкі: він усіляко шкодить людям, насилає хвороби, зводить жінок, полює на людські душі, штовхає на злочини й прикрі вчинки. Особливо страшний він для похрещених дітей, яких може підмінити. Вірили, що з Ч. можна укласти договір та найняти його на службу, заклавши йому, втім, свою душу. Такі договори, як правило, треба укладати вночі на перехресті доріг і затверджувати кров'ю з мізинця.

Ч. часто вдається до перевтілень, причому прибирає подобу не лише людей і тварин, а й неживих предметів. В українських апокрифічних легендах Ч. виступає суперником і антиподом Бога і вносить свій вклад у творення світу: саме він навчив людей ковальства, винайшов вогонь, млин, скрипку, дуду, тартак, горілку й тютюн. Йому навіть приписували такі плоди технічного прогресу, як фабрики, залізниці, телефон, велосипед тощо.

Для традиційної народної свідомості Ч. -- уособлення таємничої сили, якою клянуть своїх ворогів: Бодай тебе чорт узяв; Іди під три чорти. За повір'ями, він боїться хреста, громових стріл святого Іллі і взагалі всього свяченого; захиститися від нього можна за допомогою спеціальної молитви і магічного кола. Разом із тим Ч. -- досить комічна і безталанна фігура. У фольклорі українців він слугує постійною мішенню для жартів і анекдотів. У боротьбі з Ч. люди звичайно виходять переможцями. Звідси відоме прислів'я: Не такий страшний чорт, як його малюють.

Чугайстер (лісовий чоловік) -- фантастичний образ української демонології. Виступає у досить невизначеному окресленні: іноді як високий чоловік, одягнутий у біле, іноді як покритий довгим волоссям. Поведінкою нагадує лісовика. За повір'ями, Ч. колись був звичайною людиною, але його закляли чаклуни. У лісі він ловить нявок і поїдає їх. Проте до людей Ч. ставиться доброзичливо. Поспілкувавшись із ними при зустрічі, він відпускає їх, не заподіявши шкоди.

Космогонічні уявлення -- система народних міфологічних вірувань та поглядів на сутність і походження небесних тіл Сонячної системи та зірок. Традиційні погляди українців на походження Землі мають виразне християнське забарвлення -- вона створена Богом із грунту, добутого з морського дна. Такими ж загальнопоширеними є уявлення про форму Землі, яка мислилася плескатою та округлою, прикритою зверху небесним дахом.

Більш давніми є релікти вірувань, пов'язаних із культом землі: Земля свята, вона наша мати, гріх її бити, без потреби копати. Побутували деякі магічні дії, пов'язані з жертвоприношенням землі. Так, своєрідними відкупними жертвами були закопування крашанок та освяченого хліба на полі або покладання на місце викопаного лікувального зілля монети, шматка хліба чи щіпки солі. На вірі у цілющу силу землі грунтувалися деякі народні засоби лікування. Землею клялися, нею заклинали. Нерідко землею з отчого краю послуговувалися як оберегом.

Уявлення українців про небесні світила значною мірою зберегли архаїчні язичницькі елементи. У побутових оповідях, обрядах подибуємо елементи міфів та символіки, в яких виразно проглядаються залишки культу Сонця. Тут можна виявити сліди антропоморфізації (сонце -- чоловік з ясним обличчям; чоло боже; боже лице). Проте найчастіше у колядках та веснянках Сонце подається у жіночих образах -- богині, княгині, красної панни. Побутувала віра у божественну, священну природу Сонця (за відсутності ікон подекуди молилися, повертаючись обличчям на схід Сонця).

Аналогічними є уявлення українців про Місяць як "божу силу", від якої залежить людське життя. До Місяця зверталися із замовляннями, прохаючи допомоги. Повсюдне поширення мали вірування, пов'язані з фазами Місяця, котрі впливали на виконання приписів народної медицини, зміну погодних явищ і т. ін.

Народна традиція наділяла сакральними властивостями й зірки. Українці здавна вірили, що кожна людина має свою планету, яка згасає, коли вмирає людина. Казали: Зорі -- то душі людей; якщо людина праведна -- зоря ясна, а як ні -- то темна. Пізніше, з поширенням християнства, це змінилося переконанням у тому, що кожна зірка є свічкою, яку запалює Бог із народженням людини.

Серед традиційних К. у. подибуємо залишки давнього поділу Всесвіту на три зони: небо, землю, підземний світ. Небо уявлялося як дах землі, збудований з якоїсь білої маси. Вважалося також, що небо вогняне і воно розкривається лише на свято Воскресіння та під час грози. Пізніше широкого побутування набула версія суто християнського забарвлення: на небі знаходиться рай, куди Бог допускає лише святі душі.

Подібних змін зазнали і давні уявлення про Чумацький Шлях -- дорогу у вирій. Пізніше він трактувався вже як дорога в Єрусалим. Але найбільше поширення мали повір'я про комети, які мали назви мітла чи знаменіє та сповіщали про лиха, пошесті, війни. Передвістя біди бачили і у масовому падінні метеоритів. Побутувала й християнська версія: падаючий метеорит -- це грішна душа, яку не приймає небо.

Флора: символічне й прагматичне

Світ рослин життєво необхідний людині. Протягом тисячоліть багато рослин використовуються в найрізноманітніших сферах господарської діяльності, є незамінними продуктами харчування, цілющими оздоровчими засобами.

Поряд з утилітарною функцією рослини займали значне місце в широкому комплексі традиційних вірувань, звичаїв і забобонів. Обряди і повір'я, пов'язані з деревами, травами, зіллям і квітами, доносять відгомін язичницьких уявлень наших предків про навколишню природу і базуються як на реальних, так і на уявних властивостях рослин. З утвердженням християнства ці властивості нерідко закріплювалися ритуалом освячення в церкві.

Обрядові дії, пов'язані з рослинністю, відігравали важливу роль в календарних святах. Ці обряди мали забезпечити людині здоров'я, зміцнити добробут сім'ї, посилити плодючість землі й худоби, вберегти господарство від нечистої сили. Особливе місце займали рослини-символи у сімейних обрядах. Жодне весілля на Україні не обходилося без барвінку і калини, якими прикрашали коровай та вінок молодої.

Рослинні мотиви та образи широко представлені і в українському фольклорі. Майже в усіх жанрах усної словесності рослинна символіка є одним із важливих виражальних засобів.

Барвінок -- вічнозелена трав'яниста рослина, листя якої зберігає зелений колір навіть під снігом. Живучість і витривалість Б., краса його цвіту оспівані в багатьох народних піснях. В українському фольклорі це символ молодості, кохання та шлюбу.

Вінком, сплетеним із Б., прикрашали голову молодої на весіллі. На Бойківщині збирання Б. для весільного вінка супроводжувалося ритуальними піснями і спеціальними обрядами, які мали забезпечити молодим щасливе подружнє життя. Разом з ягодами калини, колосками жита, васильками Б. прикрашали весільне дерево -- гільце, використовували в інших весільних ритуалах.

Васильки в засушеному вигляді мають сильний стійкий запах, завдяки чому ця рослина дістала широке ритуальне застосування. Квіти В. клали за ікони в день Чесного Хреста (14 вересня за ст. ст.), ними прикрашали хрести у церквах.

Цілющі властивості В. відомі здавна. На Волині їх використовували як лікувальний засіб при високій температурі, від запою й перепою; з них робили купель для дітей при багатьох хворобах, зокрема жовтяниці; освяченими на Спаса (6 серпня за ст.ст.) В. обкурювали хворих. Вінки з освячених В. одягали на голову померлим дівчатам, ці ж квіти клали в труну.

В народній поезії В. є символом святості, чистоти, приязності. Вони згадуються і в купальських піснях:

Та вроди, Боже, троє зіллячок:

Перше зіллячко барвіночок,

Друге зіллячко любисточок,

Третє зіллячко васильочок.

Барвіночок -- для дівочок,

Любисточок -- для любощів,

Васильочок -- для запаху.

Верба, опоетизована народом разом із калиною і тополею, не випадково заслужила на таку шану. Виростаючи біля річок, ставків, природних джерел, вона є ніби позначкою води на землі. Криницю завжди намагалися копати під В.: Де срібліє вербиця, там здорова водиця. І насправді, В. була чудовим природним фільтром усіляких домішок, що містилися у водах.

Вербову лозу традиційно використовували для зведення турлучних будівель, огорож, для виготовлення меблів, кошиків та інших ужиткових речей; з вербової деревини здавна робили музичні інструменти.

В. відігравала й важливу ритуально-обрядову роль. За народними уявленнями, гілочки В., посвячені в церкві в останню неділю перед Великоднем -- вербну неділю, набували магічних властивостей. Освячену В. приносили в дім і вдаряли нею членів сім'ї, найчастіше дітей, примовляючи: Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля. Виганяючи вперше худобу на літне пасовище, її обов'язково вдаряли В., щоб уберегти від хвороби та інших напастей.

Освячена В. зберігалася в хаті й широко застосовувалася як лікувальний засіб чи як оберег. На Херсонщині й клали у воду, в якій купали хвору дитину, на Харківщині запалювали гілочку В. і обкурювали нею хворих на лихоманку.

Побутувало повір'я, що в хату, де є В., не вдарить блискавка. Вважалося також, що В. перепиняє дорогу в дім нечистій силі, особливо відьмам.

В українському фольклорі В. -- це поетичний символ дівчини або заміжньої жінки. Розлоге, похилене вербове гілля найчастіше асоціюється зі смутком і жалем:

Висока верба, висока верба

Широкий лист пускає.

Велика любов, тяжка розлука

Серденько зриває.

Горох в українському фольклорі є символом сліз: Сльози, як горох, котяться; з ним пов'язували нещастя, біду. Тому в деяких районах хлопці й підлітки, що ходили на Новий рік по хатах, не домішували Г. до хлібних зерен, якими посівали. Молоді жінки уникали їсти його натще, аби не було гірким подружнє життя. Але, незважаючи на це, з Г. готували як повсякденні, так і ритуальні страви й навіть використовували як оберег.

Дуб здавна користується в народі глибокою шаною. Ще стародавні слов'яни влаштовували біля лісових велетнів обрядові дійства, приносили жертви богам. У XIX ст. на Зелені свята влаштовували так званий гральний дуб (на Київщині -- сухий дуб). У центрі села, а іноді за околицею ставили довгу жердину з прикріпленим зверху колесом, прикрашали її травами, квітами, стрічками, обкопували невеликим рівчаком. Довкола такого "Д". відбувалися ігри, що супроводжувалися спеціальними піснями. Цей обряд символізував розквіт природи, початок літа.

Оспіваний в народних думах та піснях Д. є символом молодого козака:

Чом дуб не зелений? --

Лист хмара прибила;

Козак невеселий --

Лихая година.

Дуб і береза порівнюються з козаком та його матір'ю:

Ой, дуб до берези

Гіллям похилився,

Козак своїй матусеньці

До ніг уклонився.

У весільних приповідках і побажаннях Д. виступає символом подружнього життя (Дарую два дубочки, щоб жили в парі, як голубочки), міцного здоров'я й довголіття молодих (Дарую дуби, що в діброві, будьте дужі та здорові). Коли народжувався син, батьки за народним звичаєм висаджували два жолуді, коли донька -- висівали калинове зерня.

Калина постає в українському фольклорі одним із найулюбленіших поетичних образів. Її завжди супроводжує епітет червона, що символізує жіночу красу, дівочу цноту. Із замилуванням писав про К. Тарас Шевченко:

Зацвіла в долині

Червона калина,

Ніби засміялась

Дівчина-дитина.

Поряд із барвінком К. широко використовувалася у народній обрядовості, зокрема весільній: китицями К; прикрашали весільний коровай, калиновим цвітом чи ягодами оздоблювали гільце. Водночас схилена над водою К. нагадує про смуток і журбу:

Червоная калинонька

На яр-воду схилилася...

Там дівчина журилася.

Як і багато інших рослин, К. поєднує в собі "красиве і корисне" (М. Т. Рильський). Калинові ягоди, кора, цвіт -- випробувані ліки в народній медицині.

Мак. Широко розповсюдженим було вірування в чудодійні властивості М. як оберегу від лиходійства відьом, упирів та інших істот. Особливу силу, як вважалося, мав польовий М., зерна якого самі висипалися з голівок, -- так званий видюк. Якщо таким М. обсипати обійстя, то жоден упир чи злий дух не зможе зайти в нього, поки не збере і не порахує всі зернята. Щоб охоронити від відьми дійну корову, її обсипали М., освяченим на Маковія (1 серпня за ст. ст.) або на Спаса (6 серпня), примовляючи: Коли цей мак збереш, тоді від моєї корови молоко відбереш. На Волині, аби припинити засуху, вкидали у криницю певну кількість зерен свяченого М.

М. використовували також із лікувальною метою, переважно як снотворне.

У фольклорі М. є символом краси: Гарна дівка, як маківка; Гарне, як мак городній.

У піснях маків цвіт прирівнюється до швидкоплинного людського життя:

Пройшов мій вік, як маків цвіт,

Що вдень цвіте, а вночі опаде.

Можна зустріти також поетичне порівняння маківки з матір'ю -- головою роду:

Да нема цвіту, світлішого над маківку,

Да нема роду, ріднішого над матінку.

М'ята широко використовується в народній медицині, займає почесне місце в народних піснях та обрядах. Її незмінний епітет -- кудрява. Як і калина, М. є символом дівочої краси й цноти. У фольклорі М. нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немовби одну рослину -- руту-м'яту:

По садочку ходжу я, ходжу,

Руту-м'яту саджу я, саджу,

Рута-м'ята да й не прийнялася,

Родиночка й одріклася.

М. відігравала важливу роль у весільній обрядовості. За традицією, вінок для молодої та вінки для дружок плели з М., барвінку і рути.

Осика вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда. Ця ж легенда пояснювала постійне, навіть у безвітря, тремтіння листя О. Тому з її деревини не годилося споруджувати оселі.

Водночас О. використовували як один із найбільш надійних оберегів від відьом, упирів тощо. Щоб уберегти молочну корову від посягань відьми, в огорожу довкола обори встромляли осикові кілки. За допомогою осикової палички можна було також примусити відьму, що обернулася твариною, повернути свій справжній вигляд. Щоб упир не міг вийти зі своєї могили, в неї вбивали осиковий кілок. Так само вважалося, що для припинення засухи в могилу самогубця треба вкопати кілок із О. і полити його водою. З осиковою палицею можна було пройти вночі лісом, не остерігаючись нечистої сили.

Папороть -- реліктова трав'яниста рослина, що ніколи не цвіте, розмножуючись вегетативне. Проте, за народними повір'ями, в ніч на Івана Купала (24 червня за ст.ст.) на коротку мить з'являється вогнена квітка П. Той, кому вдається зірвати її, отримує чарівну силу, яка дає змогу знаходити заховані скарби, дізнаватися про долю людей, зцілювати хворих, розуміти мову звірів і птахів. Проте нелегко заволодіти таємничою квіткою, яка росте в дрімучому лісі та охороняється нечистою силою. На сміливця чекають численні випробування, часом небезпечні для життя. Легенди про спробу здобути квітку П. послужили основою відомої повісті М. В. Гоголя "Вечір напередодні Івана Купала".

П. вважалася улюбленим зіллям чортів та відьом. Тому на Гуцульщині, зокрема, існував своєрідний звичай бити папороть. Аби вона не сіялася в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили.

Полин найчастіше використовували як оберег від русалок, зустріч з якими вважалася особливо небезпечною в так званий Русалчин Великдень (наступний четвер після Зелених свят). Підстерігаючи перехожого за околицею села, русалка запитувала його: "Полин чи петрушка?" Якщо покажеш П., русалка зникне, якщо ж відповіси "петрушка", то вона може залоскотати насмерть.

У народних піснях і приказках П. має незмінний епітет гіркий і нерідко виступає символом нещасливого життя:

Лучче мені, мати,

Гіркий полин їсти,

Аніж мені, мати,

Із нелюбом сісти.

Рута -- багатолітня рослина, квітки якої мають сильний і своєрідний запах. Її цілющі властивості добре відомі в народній медицині.

У народній поезії Р. супроводжують епітети: яра (тобто молода), крута, сувора, зелена. Р. або ж вінок, сплетений із неї, є символом дівування; образ зів'ялої, розтоптаної, розсипаної Р. означає втрату дівоцтва. Іноді Р. символізує розлуку з милим, самоту, її жовтий цвіт провішує нещасливе кохання:

Зеленая рутонька, жовтий цвіт,

Чому тебе, Іване, так довго ніт?

Тополя. В народних піснях з Т. порівнюється красива, струнка дівчина або заміжня жінка. Рубання Т., так само як і калини, символізує заручення та одруження дівчини:

Тонкая, високая тополя:

Чорнявая дівчина -- то моя.

Тонкую, високую зрубаю:

Чорнявую дівчину кохаю.

Широковідомий казковий мотив обернення дівчини в Т. використав Т. Г. Шевченко в баладі "Тополя".

У першій половині XIX ст. існував обряд водити тополю, який виконувався на Зелені свята. "Т." зображала вродлива дівчина, вбрана в стрічки, зелень та квіти. Її водили по селу у супроводі відповідних пісень:

Стояла тополя

Край чистого поля.

Стій, тополенько,

Стій, не розвивайсь,

Буйному вітроньку

Не піддавайсь.

Часник відігравав важливу роль як оберег від злих сил, а також у практиці народної медицини. Наділення Ч. чудодійною силою значною мірою було зумовлене цілющими властивостями і своєрідним запахом цієї рослини. Ч. вживався для профілактики інфекційних захворювань, вважався добрим дезинфікуючим засобом при хворобах дихальних шляхів. Свяченим Ч. змащували на Великдень над очима, щоб мати здорові очі. Застосовували Ч. і як протидію укусові гадюки.

Здавна Ч. використовувався у весільній обрядовості. У день весілля його вплітали у вінок молодої або зав'язували між її волоссям для охорони від усього злого. На Гуцульщині зубок Ч. постійно носили з собою дорослі і молодь, його прив'язували до руки або зашивали в сорочку дитині. Напередодні Івана Купала Ч. натирали вим'я корові, щоб відьма не могла відібрати молоко.

Фауна як об'єкт персоніфікації

У традиційних уявленнях українців значне місце відводилося багатому і різноманітному світу тварин. Звірі, птахи, плазуни, земноводні, комахи присутні в народних обрядах та іграх, у системі прикмет і ворожінь тощо. Тут є всі підстави вбачати рудименти давнього культу тварин у поєднанні з пізнішим нашаруванням християнських світоглядних елементів. Останні представлені здебільшого у формі апокрифічних легенд про походження диких і свійських тварин та птахів.

На змісті вірувань позначився також вплив реальних властивостей тих чи інших представників тваринного світу -- безкорисливих помічників або злих ворогів людини. Важко переоцінити роль свійських тварин, безпосередньо причетних до людського добробуту. Проте ставлення до них не було однозначним. Нерідко ті ж самі тварини відігравали у традиційних уявленнях подвійну роль, виступаючи то прихильними до людини, то, навпаки, уособленням або союзниками злих сил.

Важливе місце в народній уяві займало птаство. Із птахами пов'язані численні прикмети й передбачення, на основі яких робилися спроби прогнозувати успіх у господарській діяльності, благополуччя в родинному житті.

Образи звірів, птахів, плазунів тощо присутні в багатьох жанрах українського фольклору. Особливою популярністю користуються казкові сюжети про різноманітних представників тваринного світу.

Бджола традиційно користувалася великою шаною; вважалося, що вона походить із раю. Бджолиний мед і віск займали особливе місце у народній медицині, а також в обрядовій атрибутиці.

За давніми переконаннями, лише в того водитимуться Б., хто від природи наділений врівноваженим характером та доброю вдачею. Щоб одержати якнайбільше меду, сприяти роїнню Б. та вберегти їх від "злого ока", пасічники послуговувалися не тільки раціональними прийомами, а й магічними засобами. Так, навесні пасічник привозив з лісу мурашник і варив його в меду, яким підгодовував Б., -- аби ті були працьовиті, як мурашки. Іноді клали в мед щучі зуби (аби Б. добре оборонялися від нападу чужих роїв), товчений перець (щоб були витривалими). Мед для годівлі Б. розводили свяченою водою. Приходячи вранці на пасіку, пасічник вітав Б. спеціальними молитвами або примовками.

Покровителями бджільництва вважалися святі Зосима і Савватій, ікони яких ставили майже на кожній пасіці.

Вовк завжди вважався сміливим, підступним і небезпечним звіром. За поліськими переказами, цей хижак був створений чортом саме на шкоду людині. Водночас В. приписували здатність знищувати чортів: Якби їх грім не бив та вовки не виїдали, то їх би такого розводилося, що і світу не було б видно. Існувало повір'я, що В., як і інші тварини, користуються покровительством св. Юрія, який розподіляє для них здобич. У Прикарпатті старшим над В. вважався св. Микола.

Український фольклор рясніє численними легендами й казками, пов'язаними з народними уявленнями про В. Особливо популярними були сюжети про вовкулаків -- людей, котрі вміють обертатися В. або обернених проти своєї волі.

Ворон уявлявся переважно в темному світлі і користувався недоброю славою. Вважалося, що каркання В. над хатою віщує лихо або близьку смерть когось із членів сім'ї. Для того, хто вирушав у дорогу, було поганою прикметою, якщо В. каркав, повернувшись до нього дзьобом. Аби відвернути нещастя, поспішали сказати: На свою голову каркай, не на мене! Галичани вірили, що чорт може прибирати подобу В. і в такому вигляді з'являтися поміж людей.

Вуж. У багатьох місцевостях України існувало повір'я, що В., який оселяється в хаті, стає своєрідним покровителем обійстя, його охоронним талісманом, котрий приносить багатство і щастя. Народна уява наділяла В. здатністю смоктати молоко у корови, і вважалося, іцо корова, біля якої він з'являється, дає більше молока. Відтак цього плазуна не можна було вбивати.

Гадюка. До Г. (а так переважно називали змій узагалі) українці ставилися неоднозначно. Зокрема, побутували оповідки про ворожбитів, які вміли скликати Г. свистом або грою на сопілці, приручати їх, а іноді й насилати на шкоду людям. Переказували, що той, хто скуштує відварене м'ясо Г., здобуває не тільки особливу, "зміїну", мудрість, а й знання таємниць природи, здатність розуміти мову звірів та рослин.

У Прикарпатті вірили, що змія завдячує своєю агресивністю чортові: Гадюка би була інша звірина, коби не він. Вважалося, що змія, котра вкусила людину, потім обов'язково повзе до води. Якщо потерпілий випередить її і першим дістанеться до річки або криниці, він залишиться живим, а змія загине; якщо ж не встигне, то йому вже нема порятунку. Щоб уберегтися від зустрічі з Г., уникали промовляти вголос її назву, а звичайно говорили: вона; довга; поганка; та, що під корчем сидить, тощо.

На Чесного Хреста гуцули відзначали так зване свято змії. Цього дня, за повір'ям, змії збиралися до своїх зимових сховищ під землею, де залишалися до Благовіщення (25 березня за ст.ст.).

Досить часто змію або частини її тіла використовували в народній медицині. Цілющими властивостями наділялася шкіра, яку Г. скидає під час линяння. Нею обкурювали хворого на лихоманку, прикладали до ран, фурункулів, вважали засобом, що сприяє росту волосся, застосовували при хворобах очей, від зубного болю. Пастухи на гірських полонинах висохлою шкірою Г. лікували себе і худобу від зміїних укусів. Із лікувальною метою вживали також гадючий жир, зуби та мозок.

Горобець повсюдно вважався нечистим птахом. У цьому відобразились як християнські уявлення, так і те, що Г. шкодили посівам. Існували спеціальні замовляння й магічні дії, що мали боронити засіяні поля від Г.

За народними повір'ями, багато Г. гине в так звану горобину ніч, що наступає напередодні св. Семена (1 вересня ст. ст.) і супроводжується дощем, громом і блискавкою. Цієї ночі Г. збираються по лісу, де чорт міряє їх міркою; живими лишаються лише ті, що не вмістилися в мірку.

Жаба, як і змія, наділялася здатністю приносити людині як добро, так і зло. За деякими легендами, вона була створена самим Богом. Убивство Ж. вважалося тяжким злочином, яким людина могла накликати біду на себе та своїх близьких. Якщо палицею відігнати вужа або змію, котрі напали на Ж., така палиця набувала чудодійних властивостей: нею можна було відвертати градові хмари, здобувати багатство та ін.

Водночас Ж. виступала уособленням нечистої сили, її створення приписували чортові, а укуси цілком безпідставно вважали небезпечними й навіть смертельними. Ж. остерігалися брати в руки, боячись бородавок. У тому, що Ж. перебігає дорогу або з'являється в хаті, бачили недобру прикмету. Ж. здавна використовувалася в замовляннях, ворожіннях та інших магічних діях як приворотний або відворотний засіб.

Ж. займала помітне місце і в народній медицині. Мертву Ж. прикладали до наривів як своєрідний компрес, що мав сприяти визріванню нариву. Особливо часто Ж. використовували від лихоманки. Живу Ж. клали за пазуху або лякали нею хворого. Сушену Ж. носили на шиї як ладанку, іноді нею обкурювали немічних. Вірили, що молоко, в яке вкинули Ж., здатне зцілити від укусу гадюки.

У народній метеорології кумкання Ж. віщувало наближення негоди. За народним повір'ям, весною Ж. починають скрекотати, коли прогримить перший грім. Якщо вони скрекочуть вночі, можна не чекати морозу. На Чернігівщині намагалися посіяти мак до того часу, коли почнеться кумкання Ж., а городню розсаду -- після. Вважалося, що Ж. й миші передбачають засуху і переселяються туди, де буде волога і можна чекати на добрий урожай. У деяких місцевостях існувало повір'я, що для припинення засухи треба вбити Ж. або повісити її живою на дереві.

Заєць, як і деякі інші тварини, пов'язувався із нечистою силою. Вважали, що З. створений чортом і служить йому, тому зустріч із цією твариною віщує невдачу. Щоб запобігти цьому, на дорогу кидали жмут сіна. На Харківщині вірили, що З., який з'являється поблизу житла, може бути передвісником пожежі.

З. досить часто присутній в обрядових та весільних піснях, дитячому фольклорі. У казкових сюжетах він переважно уособлює боягузтво.

Зозуля поряд з вороном і совою віщувала строки життя і смерті, щасливе або нещасливе заміжжя, а також природні явища чи стихійні лиха. Той, хто де-небудь перший раз почує навесні голос З., мусив казати: Зозуле, закуй мені, скільки літ я буду жити? Якщо З. кувала на обійсті або в саду, тим самим віщувала саме господареві термін його життя. Вважалося, що З. може накувати добробут на весь рік, якщо при першій зустрічі з нею маєш у кишені гроші.

Голос З. був передвісником доброго або поганого врожаю: Коли закує зозуля до Юрія (23 квітня) на голе дерево, то буде голодне літо, а якщо на лист, то буде поліття (врожайне літо). Оскільки період кування З. закінчується, коли достигає ячмінь, казали, що вона вдавилася колосом ячменю.

В українському фольклорі З. -- один із улюблених поетичних образів. Вона порівнюється з дівчиною або молодою жінкою, нещасливою в подружньому житті:

Ой, боровая зозуленько,

Чому ти рано не кувала,

Чому правди не казала?

Чужі дівки рано встали,

Щастя-долю розібрали,

А я молода опізнилася --

Лиха доля зустрілася.

демонологія фантастичний фольклор

Нерідко образ З. є символом горя, смутку. Над козаком, що загинув на війні, плачуть три сиві З.:

Ой, надлетіло дві, три зозуленьки,

Всі три просивенькі та всі три смутненькі:

Ой, одна упала по конці головки,

А другая впала по конець ніжочок,

А третя упала по конець серденька.

По конець головки -- то мати старенька,

По конець ніжочок -- сестричка рідненька,

По конець серденька -- то його миленька!

Існує ряд народних переказів про походження З. За одним із них, З. -- це вдова, тому вона не в'є власного гнізда і не висиджує пташенят. За іншим, З. була колись жінкою, яка вбила свого чоловіка; тепер вона одинокою літає по лісах і ніколи не знайде собі пари. Широко розповсюджений мотив походження З. від дівчини, яка за певну провину була проклята матір'ю, батьком чи Богом. У Галичині вірили, що на сьомому році життя З. перетворюється на яструба і завдає шкоди в господарстві, нападаючи на курей та іншу домашню птицю, У подобі яструба З. також руйнує гнізда ластівок і горобців, тому пі птахи, як тільки помітять З., збираються зграєю і проганяють її.

Кінь здавна користувався традиційною пошаною: адже його роль у господарській діяльності та житті людини була неабиякою. Кінський череп наділявся властивостями оберега від нечистої сили, вважався символом родючості. Господарі нерідко застромляли його у тин на городі, щоб все родило, або тримали на пасіці, щоб бджоли велися, прикріплювали на клуні від чарівників та інших злих істот. Голову К. закопували під час будівництва греблі, щоб болотяний дідько не зміг її зруйнувати. Вважалося, що зілля, яке проросло крізь очниці покинутого кінського черепа, має не тільки лікувальну, а й чудодійну силу.

Із цими віруваннями тісно пов'язаний звичай прикрашати дах будівлі стилізованими кінськими головами, зверненими у протилежні боки. Оздоба, що мала назву коник, зустрічалася в оформленні інтер'єру хати. На Чернігівщині подібними фігурками декорували бокову опору мисника для посуду.

Слід зазначити магічні дії та повір'я, пов'язані з кінською підковою. Загальнопоширеним було вірування, що знайти підкову в дорозі є доброю прикметою. Не тільки на селі, а й у містах існував звичай прибивати підкову до порога, щоб усяке йшло з добром до хати. Підкова, прикріплена до порога стайні, охороняла коней від злодіїв, а вкинута у дійницю -- оберігала корів від відьом.

Водночас не менш поширеним було ставлення до К. як уособлення нечистої сили, котра могла перевтілюватися в цю тварину. Відомим є казковий сюжет про відьму, яка обернулась К. і була покарана -- їй підкували руки й ноги.

Кіт, за деякими легендами, був створений Богом; це чиста тварина, прихильна до людини. В деяких місцевостях К. приписували здатність охороняти обійстя від усього злого. Разом із тим чорна кішка виступала улюбленою у народі формою уособлення нечистої сили. Широковідомий мотив перевтілення відьми на чорну кішку використаний М. В. Гоголем у "Травневій ночі, або Утопленій".

Коза в традиційних віруваннях українців відігравала неоднозначну роль. З одного боку, ця тварина вважалася породженням диявола. Побутувало уявлення, що відьма боїться К. і ніколи не відбирає у неї молоко. Козла тримали у стайні разом з кіньми для охорони від нечистої сили, а також для того, щоб чорт їздив на ньому і не мучив коней.

Водночас К. символізувала родючість і життєву силу. Згадаємо хоча б традиційні обходи села з "козою", які влаштовувалися на Різдво у багатьох місцевостях України.

...