Святе письмо у світі ідей художньої прози Ф.М. Достоєвського

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Святе письмо у світі ідей художньої прози Ф.М. Достоєвського

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Християнська проблематика перебуває у центрі творчих пошуків Ф.М. Достоєвського протягом усього його літературного шляху. Релігійні теми класика надзвичайно широкі й різноманітні. Питання про буття Бога і сенс людського життя, проблеми світового зла, безсмертя, первородного гріха, спокути і віддяки, апокаліптичні пророцтва знаходять своє відображення на сторінках романів великого письменника. Звертаючись до вічних загадок буття, Достоєвський неминуче апелює до Святого Письма.

Ця тенденція - загальна для вітчизняної словесності. Величезний вплив Письма на її історію ще потребує грунтовного дослідження. Але навіть зараз очевидно, що саме Біблія здебільшого визначила шляхи розвитку російської літератури. Історія нашої культури починається з хрещення Русі, й вітчизняна книжність виникає вже як книжність християнська, православна. Біблійні теми давньої писемності розвиваються з плином часу і досягають вершини у творах Достоєвського.

Зауважимо, що досі релігійна природа російської літератури вивчена недостатньо. Сьогодні, коли вітчизняне літературознавство переживає явну кризу, пов`язану з відмовою від колишньої, радянської, ідеології, з необхідністю утворення нової - об`єктивної - картини літературного розвитку, ця проблема знову, через десятиріччя, виявилася у центрі уваги вчених. Певну долю в її осмислення може внести і наше дослідження. Саме цією обставиною в першу чергу й обумовлюється актуальність дисертації.

Вивчення проблематики творів Достоєвського у вибраному аспекті дає можливість відкоректувати уявлення про його філософію життя, концепцію людини, морально-етичну програму, яку він проповідував. Не треба доводити, наскільки важливе все це для дійсно глибокого розуміння класика, для визначення його впливу на долі сучасників і послідовників.

Зрозуміло, що творча спадщина Достоєвського не позбавлена уваги критиків і літературознавців. Кількість робіт, присвячених йому, зростає неухильно і вже зараз практично не піддається обліку. Але це зовсім не свідчить ані про всебічну вивченість книг Достоєвського, ані про об`єктивну оцінку їх творця. Ось чому потрібні нові підходи до освоєння мистецтва великого майстра, до розуміння першопричин його духовних і естетичних завоювань. Такі підходи і покладено в основу цього дослідження, адже праці, де було б детально і в той же час вичерпно описано, проаналізовано, обгрунтовано численні звернення класика до текстів Святого Письма, у вітчизняній науці про Достоєвського поки що не існує. Сьогодні ми маємо лише окремі ідеї, розосереджені в різних книгах М. Бердяєва, С. Булгакова, В`яч.Іванова, В. Розанова, С. Гессена, А. Храповицького, М. Лосського, К. Мочульського, Л. Зандера, В. Зеньковського, В. Захарова, І.Єсаулова, М. Дунаєва і деяких інших; декілька статей Р. Плетньова, які являють собою матеріали до так і не написаної ним великої книги про творчість Достоєвського і Святе Письмо.

Спадщина Достоєвського як літературний, ідеологічний, релігійний феномен, може розглядатися з різних боків. Нас цікавить погляд на нього як на пов`язану із Святим Письмом ідейно-художню систему. При цьому в коло завдань роботи свідомо не включено дослідження конкретних аспектів поетики Достоєвського. Це пояснюється тим, що насамперед необхідно спробувати виявити, систематизувати і типологізувати увесь спектр звернень класика до Святого Письма, грунтовно охарактеризувати вплив Біблії на світ ідей Достоєвського, що досі не зроблено. У результаті це дослідження стане основою для майбутніх праць, присвячених аналізу поетичного освоєння класиком Письма. Проте, розмежувати художній та ідейний всесвіти Достоєвського практично неможливо. Тому, звичайно, ключові особливості образного втілення письменником християнських ідей також знаходять своє відображення у дисертації.

Отже, головна мета дослідження - розглянути вплив Святого Письма на світ ідей художньої прози Достоєвського; встановити і систематизувати різноманітні зв`язки, що існують між Біблією і проблематикою творів письменника.

Цій меті підпорядковані основні завдання дослідження:

- охарактеризувати причини і форми звернення митця до Святого Письма;

- виділити біблійні тексти, які автор використовував у своїх творах;

- визначити найбільш важливі для Ф.М. Достоєвського книги чи вірші Біблії і пояснити, чому саме їм віддається перевага;

- встановити філософський і символічний смисл, який вкладав Ф.М. Достоєвський у ту чи іншу біблійну алюзію;

- охарактеризувати роль Святого Письма в ідеологічних побудовах класика.

Об`єкт дослідження. Основні положення дослідження розкриваються на матеріалі всіх художніх творів письменника - від «Бедных людей» до «Братьев Карамазовых». Творчість Достоєвського ніколи не була безрелігійною. «Релігійний колорит», який забарвлює ранні твори автора, поступово трансформувався у геніальну метафізичну проблематику зрілих його творів. Ця обставина обумовлює більш пильну увагу саме до прози Достоєвського 60-80 років, але не виключає й аналізу його перших літературних спроб. За необхідністю також залучаються «Дневник писателя», епістолярний спадок Достоєвського, біографічні матеріали. Вибір такого широкого об`єкту дослідження зумовлений кількома обставинами:

1). Художні твори Достоєвського надзвичайно тісно, на відміну від інших російських письменників, пов`язані між собою темами, сюжетами, ідеями, типологічно спорідненими персонажами.

2). Достоєвський звертається до Біблії протягом усього свого літературного шляху. Тому необхідність систематизації і типологізації звернень класика до текстів Святого Письма передбачає розгляд його творчості в цілому.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що тут здійснюється, по суті, перша спроба всебічного вивчення зв`язків ідейного світу прози Ф.М. Достоєвського із Святим Письмом, вивчення, без якого неможливі ні повноцінне прочитання, ні точна інтерпретація спадщини класика.

У дисертації виявлено цілу низку алюзій і ремінісценцій, які виходять з Біблії і на які досі не звертали уваги дослідники; по-новому охарактеризовано причини звернення Достоєвського до Святого Письма, акцентовано увагу на кількох планах засвоєння ним Біблії.

Робота пропонує оригінальні вирішення деяких суперечливих проблем, які обговорюються достоєвськознавцями: еволюції релігійних поглядів письменника; філософського і символічного значення богоборства героїв митця; можливості для Достоєвського каяття і прощення грішників навіть у пеклі.

Методи дослідження. Відповідно до обраної теми й поставлених завдань в основу дослідження покладено всебічний підхід до художньої прози Достоєвського. Діалектичність такого підходу дає можливість вивчити поставлену проблему в усій її складності, використовуючи принципи історико-функціонального і порівняльно-типологічного аналізу.

Треба також зауважити, що «после работ М. Хайдеггера и Х.-Г. Гадамера нет необходимости специально доказывать, что беспредпосылочного («чистого») понимания попросту не существует» 1. Результати будь-якого дослідження неминуче залежать від вибору тих чи інших аксіологічних установок. Тому, незважаючи на те, що це дослідження є дослідженням літературознавчим і власне богословських та філософських аспектів творчості Достоєвського стосується лише остільки, оскільки це необхідно для розкриття визначеної теми, наголосимо, що автор його перебуває у межах православної аксіології. Це здається логічним у зв`язку з релігійною природою російської літератури взагалі і творів Ф.М. Достоєвського зокрема.

Зв`язок роботи з науковими програмами. Робота відповідає науковій тематиці кафедри російської і зарубіжної літератури Сімферопольского державного університету, вчені якої досліджують закономірності розвитку, проблеми взаємодії, традицій і новаторства російської та світової літератури, прагнуть установити засади нової концепції історії вітчизняної словесності, приділяють особливу увагу прочитанню класичних текстів у релігійно-православному аспекті.

Теоретична і практична цінність дослідження полягає в можливості застосувати матеріали дисертації у лекційному курсі, спецкурсах і на практичних заняттях з російської та світової літератури і культури ХIХ-ХХ століть. Результати роботи можуть бути використані при утворенні нової - об`єктивної - картини розвитку вітчизняної словесності, при розробці загальних принципів побудови вузівського курсу історії класичної літератури.

Апробація роботи. Окремі положення дисертаційного дослідження було покладено в основу виступів здобувача на міжнародних наукових конференціях, що відбулися у Криму протягом 1993-1998 років. Результати дисертаційного дослідження обговорювалися на аспірантських семінарах і засіданнях кафедри російської і зарубіжної літератури Сімферопольського державного університету.

Публікації. З теми дисертаційного дослідження опубліковано 10 робіт, із них 8 авторських і 2 у співавторстві.

Особистий внесок здобувача в працях у співавторстві полягає в аналізі зв`язка творчості Достоєвського з Євангелієм і Об`явленням Івана Богослова.

Мета і завдання дослідження визначили структуру дисертації, яка складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і містить сторінок машинописного тексту. Бібліографія наукових джерел і художніх творів налічує 180 найменувань.

Основний зміст роботи

святий достоєвський біблійний митець

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність і наукова новизна, встановлюються мета і завдання, характеризуються методи дослідження, мотиви звернення митця до біблійних текстів.

У дисертації встановлено цілий комплекс причин, які обумовлюють живий і постійний інтерес Достоєвського до Святого Письма. У тому числі релігійне виховання майбутнього літератора, яке привело до того, що світ біблійних героїв був йому близьким, знайомим і зрозумілим з дитинства. Трепетну любов до Христа російський класик проніс крізь усе своє життя, включаючи і період певного відхилення від традиційного православного віросповідання. У цю пору письменник болісно відчував примару небуття і прагнув подолати її в пошуку онтологічних засад сущого, а це знову спонукало його звертатися до біблійних текстів.

Віра письменника мала пристрасний, але й амбівалентний характер. Крізь велике «горнило сумнівів» його «осанна» пройшла, і найглибші безодні заперечення були йому відомі. Питання про буття Бога завжди залишалося центральним у творчості митця. Від його розв`язання залежать усі світоглядні настановлення героїв Достоєвського, їхня майбутня доля. Від його розв`язання, на думку класика, залежить майбутнє людства. Адже у пору тотального руйнування традиційної моралі, переоцінки колишніх етичних і релігійних ідеалів неминучою є духовна загибель кожного, хто відхрещується від містичної реальності і замикається у межах реальності соціальної, тобто остаточної і тому в очах Достоєвського безглуздої. Письменник-проповідник відкриває читачеві варіанти різної життєвої поведінки, досліджує конкретні наслідки того чи іншого світоглядного вибору, і тут знову він широко застосовує матеріал Святого Письма.

У першому розділі «Святе Письмо в житті і творчості Ф.М. Достоєвського. Етапи вивчення проблеми» подається огляд критичної і наукової літератури з кінця ХІХ століття до сьогодення, присвяченої релігійній проблематиці творчості Ф.М. Достоєвського, також аналізується питання про еволюцію релігійних переконань письменника, обґрунтовується аксіологія дослідження.

У першому підрозділі «Історія питання» виділяється п`ять періодів вивчення літературної спадщини Достоєвського (життєвий, дореволюційний, емігрантський, радянський, пострадянський); визначається конкретний внесок видатних дослідників (В. Розанова, М. Бердяєва, А. Штейнберга, Р. Плетньова та ін.) в осмислення християнської природи генія Достоєвського; додатковою аргументацією підтверджується необхідність всебічного розгляду теми, заявленої у дисертації.

Другий підрозділ «Еволюція релігійних переконань Ф.М. Достоєвського» присвячено аналізу змін світогляду письменника: від Православ`я, сприйнятого у батьківській домівці, крізь сумніви і заперечення віри в гуртках Бєлінського і Петрашевського, до Православ`я, вистражданого трагічним досвідом усього життя. Ми обстоюємо думку, що духовний шлях, пройдений митцем, не був «переродженням переконань». Замість «переродження» відбувається поглиблення внутрішнього релігійного життя письменника, досягається усвідомлення Православ`я як найвищого вираження християнської ідеї.

Заключний підрозділ першого розділу «Про аксіологію дослідження» обгрунтовує гносеологічні принципи розгляду обраної проблеми. Як відомо, К. Михайловський побачив у Достоєвському «жорстокий талант». К. Леонтьєв - майже «єретика». М. Бердяєв - пророка «нового християнства». А. Храповицький та М. Лосський - православного християнина. Радянське літературознавство - «гуманіста». А. Камю - екзістенціаліста. Цей феномен пояснюється у дисертації вибором дослідниками творчості письменника того чи іншого «ракурсу». Однак, якщо нас цікавить не проблема «оригінальної інтерпретації» текстів класика, а осягнення істинної природи його творів, потрібно розглядати їх з органічної митцю позиції. Щоб вірно зрозуміти класику Достоєвського, необхідно застосувати до вивчення його творчості ті підходи, які сприйняв би сам письменник. Без сумніву, аксіологія дослідження повинна збігатися у своїх основних координатах з аксіологією об`єкту опису. Під терміном «аксіологія» розуміється система цінностей, яка є основою художнього чи наукового осягнення світу. У дисертації доводиться, що світогляд Достоєвського завжди залишався православним. Тому ми не можемо, як це інколи практикується, розглядати Біблію як «літературну пам`ятку».

Як відомо, у підході до Біблії історично утворилися дві головні школи. Перша прагне відшукати в ній буквальний сенс, первісний точний текст. Друга досліджує сенс прихований, прагне до осягнення духу Письма. Достоєвський, безумовно, належить до другої. У біблійних віршах він шукає відповіді на питання про буття Бога, безсмертя людини, долю світу. За символічними образами Письма постає майбутнє світу.

Зрозуміло, що при цьому Біблія ніколи не була для Достоєвського тільки джерелом запозичень, алюзій, ремінісценцій. Для православного митця Святе Письмо - не міф, а живе, реальне пророцтво про долі світу і людини. Цей аспект засвоєння Достоєвським давніх книг надзвичайно важливий, і навіть у суто літературознавчому дослідженні його неможливо уникнути. Адже біблійні тексти можуть відбиватися і у творчості атеїстичній. Але це буде зовсім інше відбиття. Окремі ідеї Святого Письма, засвоєні сучасною атеїстичною етикою, безсилі без богонатхнення.

Другий розділ «Старий Заповіт у світі ідей Ф.М. Достоєвського» присвячений вивченню й опису впливу на російського класика старозавітної традиції.

У ньому встановлюється, що центральною проблемою старозавітної історії виявляється для Достоєвського проблема первородного гріха, його сенсу в розвитку людства. Письменник підходить до неї спочатку в «Бесах», а потім в «Подростке» - у снах Ставрогіна і Версилова. Свого подальшого розвитку ця тема набуває в останніх творах Достоєвського - «Сне смешного человека» і «Братьях Карамазовых». Характерне визначення письменником гріхопадіння як осквернення землі. Доктрина, згідно з якою зло виявляється необхідним для руху людської історії, відхиляється письменником. «Разврат, зараза и ложь!»,² - так характеризує він устами смішної людини результати гріхопадіння. Це, однак, не означає, що для Достоєвського немає виходу для людського страждання. Мрії про рай пов`язані у нього як із зверненням до минулого (раю до гріхопадіння), так і зі зверненням до майбутнього, яке визначається апокаліптичними очікуваннями. Гріх відкриває драму спокути - драму, так геніально зображену у творах великого російського письменника.

Результат гріхопадіння - існування в обожнюючому Ваала світі величезного зла - породжує одну з найскладніших релігійно-моральних проблем - проблему світового зла і пов`язаний з цим феномен богоборства. У героїв Достоєвського воно нерідко перетворюється на богошукання. У богошукачів Достоєвського особливе покликання. Їхній шлях - це шлях до Бога через Його заперечення. Це доказ Його буття «від протилежного».

«Атеистические выражения невиданной силы» зображені в образах Раскольникова, Ставрогіна, Версилова, Івана Карамазова. Типологічна схожість між ними, при усіх дійсно існуючих відмінностях, безсумнівна. Ніхто з цих героїв не гине остаточно. Раскольников «воскрес».³ У серці Івана Карамазова «Бог, которому он не верил, и правда Его одолевали».⁴ Версілов «получил дар слезный».⁵ Лише одному з найзагадковіших персонажів російської літератури - Миколі Ставрогіну - багато дослідників (М. Лосський, К. Мочульський, С. Гессен та ін.) не залишають надії на порятунок. Однак, за нашим переконанням, її залишає Ставрогіну сам письменник. Його герой гине без покаяння, але для Достоєвського покаяння і прощення можливі навіть у пеклі.

Традиція богошукання бере свій початок у Старому Заповіті і продовжується не тільки у творах російського класика, а й у його особистій долі. «Бог мучив» Достоєвського усе життя. Ось чому особливе, містичне місце у житті і творчості письменника посідає книга ще одного божого обранця - Йова. Саме з цією книгою Старого Заповіту пов`язаний перший релігійний досвід Достоєвського. Митець наголошує на кінцевій покірності Йова волі Господа, свідомо забуває про період нарікань і навіть «певного бунту». Достоєвський шукає у старозавітній книзі особистої втіхи. Її центральною темою виявляються не тільки стосунки між Богом і людиною взагалі, але й стосунки між Богом і людиною - Достоєвським. Рам`я пророка Достоєвський приміряє на себе. Все життя письменника таємничим, містичним чином виявляється пов`язаним із старозавітною історією.

Як встановлюється у розділі, корені месіанської свідомості Достоєвського треба шукати у тому числі й у Старому Заповіті. Однак, не зважаючи на те, що Старий Заповіт дійсно дав російському письменникові зразки глибокої віри великих давніх пророків у богообраність свого народу, він відігравав у його творчості значно меншу роль, ніж Заповіт Новий. Доказом цього є проведене порівняння кількості звернень Достоєвського до цих частин Святого Письма. Давній союз людини з Богом в очах Достоєвського лише підготування до союзу нового. Тому наступні розділи дослідження присвячені майже незліченним апеляціям письменника до Нового Заповіту. Проза Достоєвського буквально пройнята євангельськими образами, сюжетами, мотивами.

У третьому розділі «Христологія Ф.М. Достоєвського» розкривається ставлення класика до Христа. 1-й підрозділ «Символ віри» присвячений історичному Ісусу, який виникає у творах митця. Довкола Нього, Його вчення і Його жертви виростає всесвіт класика. Ісус - його ядро, його першопричина. Ним визначаються інші його елементи. І це закономірно. Письменник завжди тяжів до свого ідеалу Боголюдини.

Дві концепції Христа постійно виникають у книгах класика. Це Ісус «прощающий», наділений Божественною природою, образ якого вперше виникає ще в ранньому оповіданні Достоєвського «Честный вор» (у розгорнутому вигляді таке розуміння Спасителя постає в «Униженных и оскорбленных» і «Преступлении и наказании»), й Ісус, позбавлений Божественної природи, котрий уявляється лише як досконала людина, образ якої вперше виникає в «Идиоте». Кожна з цих інтерпретацій Спасителя формується у свідомості героїв письменника і передається ними з уст в уста. Мармеладов, Мишкін, архієрей Тихон, Макар Іванович Долгорукий, отець Зосима, Альоша Карамазов (тобто, як правило, ті герої, котрі висловлюють позитивну програму автора) проповідують Христа як Боголюдину, що закликає грішників до покаяння. І навпаки, образ Ісуса, що заперечує Його Боголюдську природу, народжується в уяві богоборців чи атеїстів Достоєвського - Іполита, Кирилова, Красоткіна, Фетюковича.

Опозиція «двох Ісусів», яка спостерігається у прозі письменника, по-перше, обумовлена полемікою Достоєвського з поширеною у другій половині ХІХ століття теорією Штрауса - Ренана, цілком тотожною з концепцією Іполита - Кирилова. По-друге, несе на собі наслідки відходу від Православ`я, який мав місце у письменника в сорокові роки. Переконання героїв класика виявляються відображенням колишніх переконань його самого. Характерно, що письменник дозволяє персонажам своїх романів сумніватися в Боголюдській природі Христа, але тільки не в Його моральному ідеалі.

Милосердя, прощення, любов до грішників - «Я пришел призвать не праведников, но грешников к покаянию»⁶ - традиційно актуалізуються митцем: «Да и совершить не может человек совсем такого греха великого, который бы истощил бесконечную Божью любовь».⁷ Не випадково у світі Достоєвського припускається можливість прощення у пеклі, спасіння з гієни огненної. Про це свідчать і містичні роздуми Зосіми «о аде и адском огне», і слова Грушеньки про «луковку», і розповідь ямщика, що везе Митю до Мокрого, про Христа, який зійшов із хреста в пекло і визволив усіх грішників.

Навпаки, покарання пов`язане у письменника зі з`явленням сил протилежної природи. Такими є галюцинації Свидригайлова, Версилова, Ферапонта, «бесенок из неудавшихся» Ставрогіна, «черт-приживальщик» Івана Карамазова.

Сенс другого періоду людської історії, від Благовіщення до П`ятидесятниці, відповідного земному життю Христа, розкривається Достоєвському як драма спокути.

У 2-му підрозділі «Imitato Christi» доводиться, що низка героїв Достоєвського - насамперед князь Мишкін в «Идиоте» і Альоша Карамазов у «Братьях Карамазовых» - написані класиком з орієнтацією на земне життя і моральну проповідь Христа. Тобто, концепція Христа реалізується письменником по іншому: крім історичного, євангельського Ісуса, у художній прозі Достоєвського діють персонажі, котрі «імітують» Спасителя.

Взагалі пошук типу «положительно прекрасного человека», спроби його художнього втілення характерні для всієї творчості класика, однак лише в «Идиоте» вони декларуються як головне завдання. Ідеальний герой Достоєвського неминуче повинен взяти собі за зразок життя й учення Того, Хто був для автора єдино можливим моральним орієнтиром. Художнє завдання, яке поставив перед собою письменник, «провокує» небачений творчий експеримент.

У підрозділі наведені нові докази того, що образ князя Мишкіна створювався Достоєвським за образом і подобою Христа. Причому численні євангельські паралелі, співвіднесення одразу кількох найважливіших моментів у житті князя з новозавітною історією дають можливість стверджувати, що не тільки характер, моральне обличчя Мишкіна повторює обличчя Христа, але й земне життя Ісуса відбивається у фрагментах літературної біографії «ідіота».

Завдання створення образу «положительно прекрасного человека» набуває творчого розвитку в останньому романі Достоєвського, в образі Альоші Карамазова. Досить сказати, що в чернетках «Братьев Карамазовых» письменник називає Альошу «ідіотом». Тому відблиск особистості Ісуса неминуче падає і на постать молодшого Карамазова. Його моральне обличчя, як і декілька років тому образ Мишкіна, очевидно створювалося письменником з орієнтацією на притчі й заповіді Христа.

У 3-му підрозділі «Сюжети про грішниць, прощених Христом, в інтерпретації Ф.М. Достоєвського» вказано на наскрізний - від «Неточки Незвановой» до «Братьев Карамазовых» - характер апеляцій Достоєвського до трьох самостійних євангельських сюжетів - про Марію Магдалину; про блудницю, прощену Ісусом у храмі; про грішницю, прощену в будинку фарисея. При цьому не пов`язані між собою новозавітні історії сплітаються у творчій свідомості класика в єдине ціле, він довільно комбінує, схрещує їх. Тепер уже сам «імітуючи» Христа, Достоєвський слідом за Ним прощає своїх пропащих героїнь, що виходять з новозавітної історії - Олександра Михайлівна в «Неточке Незвановой», Зіна в «Дядюшкином сне», Наташа в «Униженных и оскорбленных», Соня Мармеладова, Марі, Настасія Пилипівна, Грушенька, і тих, котрі прямо з євангельськими текстами не співвідносяться - Ліза Тушина, Софія і Ліза Долгорукі.

4-й підрозділ «Образ Юди Іскаріота у трактуванні Ф.М. Достоєвського» присвячується тим персонажам його творів, які співвідносяться з особистістю Юди, і тим самим відтіняють духовну красоту ідеальних героїв письменника. З`ясовується, що поява у художньому світі російського класика постаті, протилежної Христу - Юди із Каріота - є закономірною. Незважаючи на те, що його образ, який постає у творах класика, має досить фрагментарний характер, темна сторона людської природи, користолюбство, жадоба, заздрість, персоніфіковані в євангельському образі Христового зрадника, засуджені Достоєвським у таких героях його романів, як князь Валковський, Іволгін, Ракітін, Смердяков.

Досить поширене у літературі інше розуміння Юди (як деякого таємного «соратника, споборника» Христа), яке сходить до вірувань каінітів і маніхеїв, до давніх апокрифів. Але воно відсутнє у художній прозі Достоєвського з цілком зрозумілих причин. Письменник перебуває у межах православної догматики, для якої не існує проблеми «двох Юд». У цьому становищі його могло спонукати до полеміки з нецерковним розумінням Юди лише масове поширення подібного міфу (як у випадку з концепцією Христа Штрауса - Ренана), але воно в Росії припало тільки на рубіж ХІХ-ХХ століть.

У 5-му підрозділі розглядаються звернення Достоєвського до чудес, які здійснив Христос, сама проблема чуда. Російського класика займають не тільки дійові особи Святої історії, але й її метафізичний сенс. Поза християнським контекстом, поза релігійним розумінням неможливо намагатися інтерпретувати його твори. Слідом за євангельськими чудесами в них відбуваються чудеса, які «здійснює» сам письменник: воскресає, подібно смердючому Лазарю, Раскольников; Святий Дух відвідує душу Альоші Карамазова.

Нарешті, у заключному, 6-му підрозділі, досліджується інтерпретація письменником трьох спокус Христа в пустелі. У тлумаченні Достоєвського вони виявляються тісно пов`язаними, переплетеними між собою. Письменник говорить про чудо, таємницю і авторитет, суворо не співвідносячи кожне з них з тією чи іншою спокусою. Вони для нього - цілісний феномен, який необхідно подолати людству.

У четвертому розділі дисертаційного дослідження «Християнська етика і есхатологія Ф.М. Достоєвського» розкриваються характер і причини звернення класика до морального вчення Христа і Об`явлення Івана Богослова.

Достоєвський, звичайно, не міг залишити нам етики в тому значенні, в якому її розуміє філософська наука (тобто, у вигляді систематичного вчення про мораль). Однак ця обставина не завадила йому увійти в історію людства одним з найвеличніших моралістів. Учительські традиції вітчизняної словесності найвищою мірою властиві й Достоєвському. Напружений моральний пафос його творів є безсумнівним. Причому етичні побудови майстра суть відображення етичних побудов Письма. Російський класик вчиться покірності - у Йова, вмінню прощати - у Христа.

Тому, намагаючись реконструювати моральну філософію письменника, насамперед треба звернутися до того, у який спосіб відбивається у творчій свідомості Достоєвського проповідь Христа.

У 1-му підрозділі в центрі уваги опиняється тлумачення класиком євангельських притч. Метафізичне прийняття Православ`я відступає на другий план, актуалізуються його моральні, повчальні аспекти. Перенесені генієм майстра в сучасне йому дев`ятнадцяте століття, Свята історія, її герої проходять перед нами ще раз, ніби демонструючи істину: вічна проблематика Письма не може бути вичерпаною до кінця, моральні імперативи незмінні. Християнська етика письменника розкривається в його зверненнях до притч Христа про сіяча, про таланти, про блудного сина, про загублену вівцю, про багатого і Лазаря, про митника й фарисея, про розподіл спадщини.

Ще більшою мірою вчителем життя Достоєвський постає у зверненнях до євангельських заповідей, аналізові яких присвячений 2-й підрозділ. Якщо притчі дають нам алегоричну картину Христового морального закону, то в декларативному вигляді він розкривається саме в заповідях Ісуса. Передовсім увагу письменника привертають заповіді про неможливість для людини бути суддею собі подібних, про любов до ближнього, застереження про лжепророків.

Особливе місце у творах Достоєвського посідає заповідь про прощену ланиту. Він реконструює відоме євангельське положення в «Ползункове», «Дядюшкином сне», «Записках из подполья», «Игроке», «Вечном муже», «Идиоте», «Бесах», «Подростке», «Братьях Карамазовых». Автор актуалізує ситуацію, що виходить з Ісусових слів: «…кто ударит тебя в правую щеку твою, обрати к нему и другую».⁸ Ці фрагменти прози Достоєвського - художній експеримент, доказ можливості для людини робити так, як казав Христос.

Як з`ясовується під час дослідження, етика Достоєвського, як етика Спасіння, запозичена із Євангелія і пов`язана насамперед з проповіддю Христом покаяння, прощення, любові. Письмо усвідомлюється класиком як показ шляху спасіння.

3-й підрозділ «Апокаліптична есхатологія Ф.М. Достоєвського» присвячений дослідженню його звернень до Об`явлення Івана Богослова - пророчої книги, останньої з числа книг Нового Заповіту. Саме у цьому аспекті найкраще розкривається історіософія Достоєвського.

Для православного християнина Об`явлення - це реальне пророцтво про майбутні долі світу, яке розкривається у протиборстві змія-спокусника з Агнцем. Тільки в такому аспекті можлива правильна інтерпретація численних звернень класика до книги Святого апостола.

Есхатологія Достоєвського - це відображення есхатології Івана Богослова. Притому чим більш напруженими стають роздуми письменника про кінець цивілізації, тим більше місце займають апокаліптичні мотиви у його творах. Їх послідовний аналіз дає можливість глибше зрозуміти сенс есхатологічних очікувань письменника.

Звичайно, в Достоєвського складалися лише окремі асоціації між картинами навколишнього світу та апокаліптичними символами і не було визначеного, остаточного тлумачення цієї загадкової книги. Останнє, однак, ні в якій мірі не ставить під сумнів тезу про те, що Об`явлення сприймається Достоєвським саме як пророцтво про реальний розвиток історії людства. Письменник не мав остаточного варіанту інтерпретації Апокаліпсису. Проте він наполягає на тому, що шлях цивілізації є шляхом апокаліптичних катастроф.

Достоєвський трансформує образи Об`явлення, пристосовуючи їх до дійсності. Як це зазвичай буває в письменника, містичне переплітається з психологічним, пророцтво з маренням, сном, утворюючи неповторну художню єдність. Жах виявляється втіленим у буденності. В «Идиоте» таємнича зірка Полин перетворюється раптом у мережу залізниць. Пізніше, в «Братьях Карамазовых», письменник ототожнює її з Реформацією. У цьому ж романі фантастична блудниця стає для усіх звичним католицтвом. Загадкова атмосфера пророцтва викривається, за нею відкривається навколишня, сьогоденна, дійсність як пророцтво, що здійснюється.

Проте Апокаліпсис для Достоєвського не тільки вирок цивілізації, а й звістка про прийдешнє відновлення світу. Причому відновлення російським Христом, збереженим єдино в милому серцю письменника Православ`ї. Мрія про можливість щастя для людства ніколи не залишала російського класика. І провіщення про її здійснення він знайшов у книзі Святого апостола. Достоєвський весь в очікуванні Другого Пришестя, яке, за сподіваннями письменника, має статися у Росії, в очікуванні кінця проклятого і настання завітного «тисячоліття».

У висновках резюмовані основні положення дисертації, окреслені можливі шляхи подальшої розробки визначеної проблеми. Наголошено, що, по-перше, всі чи майже всі ідеї Достоєвського, від етичних до історіософських, коріняться у священних текстах. По-друге, поза християнським контекстом, поза релігійним розумінням неможливо інтерпретувати твори класика.

Виявлено, що священні тексти відбиваються у творах майстра у формі прямих цитат, прихованих алюзій, ремінісценцій. Ті чи інші книги, вірші Письма лежать в основі цілих творів письменника або деяких їх фрагментів. У підтексті сюжету «Преступления и наказания» - новозавітна історія про воскресіння Лазаря. «Бесы» виявляються велетенським тлумаченням декількох євангельських віршів. Сни Раскольникова в «Преступлении и наказании» й Іполита в «Идиоте» суть варіації на теми Об`явлення Івана Богослова. Сюжет «Братьев Карамазовых» повторює сюжет притчі Христа про розподіл спадщини. Достоєвський навмисно конструює у своїх творах деякі буквальні біблійні ситуації - отриманий ляпас, ображена дитина, грішниця, яка кається - і примушує своїх персонажів розв`язувати їх відповідно до встановлених Письмом «правил» чи всупереч їм. На характерах багатьох його героїв - Соня Мармеладова, Мишкін, Настасія Пилипівна, Марі, Іволгін, Альоша Карамазов, Ракітін, Грушенька - лежить печатка їхніх біблійних «прототипів». Нарешті, із Письма запозичує класик теми, котрі опиняються у центрі ідеологічних дискусій, що точаться між героями «Неточки Незвановой» чи «Униженных и оскорбленных», «Преступления и наказания» чи «Подростка», «Бесов» чи «Братьев Карамазовых»… Прозу Достоєвського і можна розуміти як безперервне обговорення, безперервний коментар Святого Письма.

У дисертації встановлюється, що сприймання Достоєвським Біблії як живого пророцтва про долі світу і людини має декілька планів або рівнів: особистий, поетичний, етичний, історичний.

При цьому для Достоєвського було надзвичайно важливим, щоб його особистим ідеям і надіям знаходилося підтвердження у Письмі. Біблія завжди залишалася основою для його теоретичних побудов. Санкція «згори» надавала поглядам класика вагомості, логічності і навіть - наскільки подібне визначення може бути припустимим - певну легітимність. І це ще одна, остання, причина його нескінченних апеляцій до Біблії. Бо великий російський релігійний письменник, «пророк духовного відродження», просто зобов`язаний звертатися до богонатхненних книг.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

1. Мащенко А.П.Ф.М. Достоевский и восточный вопрос // Русская культура и Восток. Третьи Крымские Пушкинские чтения. - Симферополь: КЦГИ, 1993. - С. 63-64.

2. Мащенко А.П.Ф.М. Достоевский и И.С. Шмелев // И.С. Шмелев и русская литература ХХ века. ІІІ Крымские Шмелевские чтения. - Алушта, 1994. - С. 43-44.

3. Зябрева Г.А., Мащенко А.П. Евангелие в художественном мире А.С. Пушкина и Ф.М. Достоевского // Пушкин и славянский мир. Пятые Крымские Пушкинские Международные чтения. - Симферополь: Крымский архив, 1995. - С. 35-37.

4. Мащенко А.П. Ветхий Завет в художественном мире Ф.М. Достоевского // Литература и религия. Шестые Крымские Пушкинские Международные чтения. - Симферополь: Крымский архив, 1996. - С. 88-90.

5. Мащенко А.П.Ф.М. Достоевский: От Православия к Православию // У Лукоморья. - 1996. - №3-4. - С. 13-15.

6. Мащенко А.П. Евангельская история в романе Ф.М. Достоевского «Идиот» // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Сер. Літературознавство. - 1998. - Вип.6 (17). - С. 26-36.

7. Мащенко А.П. Заповедь Христа о прощенной ланите в интерпретации Ф.М. Достоевского // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Сер. Літературознавство. - 1998. - Вип.9 (20). - С. 70-76.

8. Мащенко А.П. Евангельские притчи в интерпретации Ф.М. Достоевского // Культура народов Причерноморья. - 1998. - №3. - С. 199-203.

9. Мащенко А.П. Эволюция религиозных воззрений Ф.М. Достоевского // Ученые записки Симферопольского государственного университета им. М.В. Фрунзе. (В печати)

10. Зябрева Г.А., Мащенко А.П. «От Востока звезда сия воссияет» // Русь-Россия и Великая Степь. Восьмые Крымские Пушкинские Международные чтения. (В печати)

Размещено на Allbest.ru