Творчість Івана Франка початку ХХ ст. (особливості етико-антропологічного та історіософського синтезу)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський державний університет ім.Івана Франка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Творчість Івана Франка початку ХХ ст. (особливості етико-антропологічного та історіософського синтезу)

ГУНЯК МИХАЙЛО ФЕДОРОВИЧ

УДК 833 “19”

10.01.01 -- українська література

Львів -- 1999

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури ім.академіка М.Возняка Львівського державного університету ім.І.Франка

Науковий керівник : доктор філологічних наук, професор Салига Тарас Юрійович,

завідувач кафедри української літератури ім.академіка М.Возняка

Львівського державного університету ім.І.Франка

Офіційні опоненти: доктор філологічних Куца Ольга Павлівна,

доцент кафедри теорії літератури і порівняльного

кандидат філологічних наук, доцент Хороб Степан Іванович,

завідувач кафеди української літератури

Прикарпатського державного університету ім.В.Стефаника

Захист відбудеться 17 березня 1999 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 35.051.06 з філологічних наук при Львівському університеті ім.І.Франка за адресою: 290001, м.Львів, вул. Університетська,1.

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Львівського державного університету ім.І.Франка (м.Львів, вул. Драгоманова, 5)

Автореферат розіслано “15” лютого 1999 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради З.М.Терлак

франко твір поетика

Актуальність теми дослідження. Витримавши іспит часу, художні твори набувають здатності до реінкарнації в параметрах усе нової й нової їх рецепції з боку читача й дослідника. Написані на перехресті сторіч, не перестають нас хвилювати й Франкові шедеври нині -- на перехресті тисячоліть, тим більше, що втілений у них дух часу перегукується з духом нашого сьогодення, коли будується незалежна Україна -- той ідеал Івана Франка, який був для нього “поза межами можливого”, хоча існував на рівні передбачення й віри. Вже сучасники мислили автора “Мойсея” як “Духа -- Творця новочасної України” (Я.Ярема). Постає необхідність усебічного дослідження духовної наповненості творів цього універсального письменника на тлі епохи кінця ХІХ -- початку XX ст. -- періоду “інтенсивного накопичення і перетинання багатьох естетичних моделей і систем” Жулинський М. Традиція і проблеми ідейно-естетичних пошуків в українській літературі ХІХ -- початку ХХ ст. // Записки Наукового товариства ім. Т.Шевченка. -- Львів, 1992. -- Т. 224. -- С. 141., ще належно не осмисленого. Не з'ясовано, зокрема, ролі в літературному процесі внеску тієї частини спадщини Івана Франка, яка свідчить про нього як письменника ХХ віку не лише за хронологією написання творів, а й за характером їх проблематики та поетики. Якщо еволюція Т.Шевченка докладно простежена за її етапами, то такий підхід до Франка щойно накреслився результативними студіями раннього її періоду (праці С.Щурата) й останнього -- “присмеркового” (кандидатська дисертація й публікації Я.Мельник). Проте Я.Мельник висвітлює у франківській біографії роки 1908 -- 1916, а ми зосережуємо увагу на верховинній фазі поета і прозаїка -- на 1900-х роках.

Актуалізується нині й питання подальшої розробки того підходу до інтерпретації твору, який кристалізується у методологемі “антропологія тексту”. Сутність поняття “антропологія тексту” (термін польського вченого В.Панаса) намагається викласти М.Гольберг у статті “Антропологія художнього твору” (1997), синтезуючи погляди на цю проблему переважно зарубіжних дослідників. Так, текст перетворюється у твір шляхом уключення його до історико-культурного процесу за допомогою зустрічей автора з читачами. Розв'язується таким чином антиномія ергон -- енергейя -- даність і процес. Текст закритої системи перетворюється на твір системи відкритої. Твір набуває властивості генерувати множинні смисли, закладені в ньому як діалогічні потенції (орієнтація на читачів -- представників різних генерацій). Антропологічний підхід і означає посилену увагу дослідника до духовного начала у творі як важливої константи його художньої структури. Духовність, на думку М.Гольберга, проявляється у чотирьох сферах вияву людського духу: у філософії, науці, релігії та мистецтві. Ми ж додамо до цього сферу морально-етичну, зокрема, культуру й етику інтимних стосунків, а також ступінь національної свідомості індивідума й народу. Намагаємось теж узагальнити Франкові теоретичні рекомендації способу інтерпретації тексту -- твору, виокремлюючи їх на підставі аналізу того літературознавчо-філософічного діалогу, який веде на зразок Платона вчитель зі своїм учнем в оповіданні “Борис Граб”. Іменуємо цю науку розгляду словесної художньої тканини як певної цілості за Франком: це -- “стереометричне прочитання твору”. У динамічному процесі пізнання твору, йдучи від планіметричного бачення до стереометричного осмислення його багатопластової структури, на висхідних рівнях передбачається визначення ролі внутрішньої “механіки” й “хімії” в художній організації тексту, а вже відтак антропологічне потрактування наповненості його як витвору “людського духу”, усієї “великої нації”. У цьому сенс історіософського осмислення твору.

О.Забужко у книзі “Філософія національної ідеї та європейський контекст: Франківський період” (1998) підкреслює, що націотворча функція інтелігенції цікавила І.Франка в етико-антропологічному аспекті, а національна свідомість внутрішньо споріднена з релігійною. У працях О.Рибак і О.Сербенської показано широту поглядів Івана Франака на духовність як на категорію, наповнену багатим змістом. Спробу висвітлення франківського поняття “цілого чоловіка” зробив Б.Тихолоз. Усе це -- лише підступи до важливої й назрілої проблеми, спроможної поширити обрії франкознавства.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана на кафедрі української літератури ім. акад. М.Возняка Львівського державного університету ім. І.Франка, де традиційно франкознавство належить до основних напрямків наукових досліджень.

Мета дисертаційної роботи -- висвітлення особливостей етико-антропологічного та історіософського синтезу художньої творчості І.Франка 1900-х років, для реалізації чого виникають такі завдання:

Наукова новизна дисертаційного дослідження зумовлена намаганням її автора заповнити певні прогалини у франкознавстві й прочитати І.Франка у дусі сучасних вимог літературознавства. Критичний перегляд літератури, дотичної тією чи іншою мірою до аналізованих у дисертації творів І.Франка, свідчить про нерівномірну увагу дослідників до його поезії та прози. Якщо про першу категорію творчості ще за життя письменника появилися спеціальні розвідки окремими виданнями (про поему “Мойсей” -- брошура Я.Яреми, про весь поетичний доробок -- монографія А.Крушельницького), а 20-ті роки дали блискучу статтю М.3ерова “Франко-поет” та вдумливі дослідження А.Музички й П.Филиповича, то такі прозові шедеври цього ж автора, як “Перехресні стежки”, “Сойчине крило” дуже довго чекали належного поцінування й мікроаналізу. При всьому позитивному ставленні С.Єфремова до згаданого роману у монографіях про І.Франка розгляд цього коронного його прозового твору оглядовий, автори післявоєнних статей та монографій чи то про всю творчість І.Франка, чи спеціальних про його прозу‚ О.Білецький, М.Возняк, Ю.Кобилецьккий, Є.Кирилюк, П.Колесник, І.Басс, Н.Жук не надають належної уваги “Перехресним стежкам”, здебільшого критикують його головного героя Євгена Рафаловича за те, що він не революціонер, іронічно ставляться (а ще частіше замовчують) до його національної місії (крім М.Возняка). При розгляді поезії превалював соціологічний підхід.

Новий період у франкознавстві започатковують спеціальні статті про “Перехресні стежки” Г.Вервеса, Р.Гром'яка, М.Ільницького, про “Мойсея” -- студії А.Скоця, про окремі твори Франкової малої прози -- І.Денисюка, Л.Бондар, О.Куцої, про жанр притчі -- Ю.Клим'юка, про окрему збірку поезій чи цикл її -- Л.Сеника, В.Корнійчука, зрештою, численні публікації інших авторів в “Українському літературознавстві”, яке утверджує в літературознавстві львівську школу мікро-моноінтерпретації.

Останнім часом появилися спеціальні монографії про велику прозу письменника -- М.Ткачука “Жанрова структура романів Івана Франка” (1996), Т.Пастуха “Романи Івана Франка” (1998), у яких, як і в книзі Т.Гундорової “Франко-не Каменяр” (1996) та в раніших працях Л.Голомб, Л.Гаєвської знаходимо цікаві спостереження над змістом і мистецтвом Франкових творів.

Однак не була реалізована назріла потреба всебічного монографічного опрацювання роману “Перехресні стежки”, що як центральний твір Франкової великої прози вивчається тепер у середній школі. Новизна даної дисертації полягає в тому, що вона базується на першій монографії про “Перехресні стежки”, а також в особливостях вищевикладеної концепції дослідження, основою якого є методологічний аспект “антропологія тексту”, у своєрідності мікроаналізу.

Основними джерелами досліження є художні Франкові тексти творів, опубліковані у 50-тидесятитомному виданні та у замовченій прижиттєвій збірці письменника “Вірші на громадські теми” (1913).

Методи дослідження -- це прийоми стереометричного прочитання твору, системно-цілісний підхід до його аналізу з елементами методу порівняльного, методики інтерпретації одного твору (моноаналіз) у синтезі з методом “антропологія тексту”.

Практичне значення одержаних результатів. Монографія автора дисертації про “Перехресні стежки” розрахована на вчителів-словесників середніх шкіл та ліцеїв, однак своїм змістом вона виходить за межі програм з літератури цих навчальних закладів і її можна використовувати при вивченні української літератури в університетах та педагогічних інститутах. Матеріал дисертаційного дослідження повинен знайти застосування при поетапному вивченні твворчої еволюції Івана Франка, при написанні нових курсів історії української літератури й у подальшій розробці методологічного аспекту “антропологія тексту”.

Апробація дисертації проходила шляхом її обговорення на кафедрі української літератури ім. акад. М.Возняка Львівського державного університету ім. І.Франка (при залученні працівників Інституту франкознавства); виголошенням її положень на трьох міжнародних конференціях з такою проблематикою: “Німецька мова в сучасному світі” (Дрогобич, 7 -- 9 травня 1998 р.; доповідь “Оповідання Івана Франка “Thomas mit dem Herzen und Thomas ohne Herz”); “Нові технології навчання: проблеми, пошуки, знахідки” (Львів, 17 -- 8 червня 1998 р.; доповідь “Роль літературного краєзнавства у становленні духовності учнів”); “Українська філологія: школи, постаті, проблеми (до 150-річчя заснування кафедри української словесності” (Львів, 21 -- 23 жовтня 1998р.; доповідь “Художній світ повісті-новели І.Франка “Як Юра Шикманюк брів Черемош”), а також рецензіями франкознавців, які рекомендували монографію “Роман Івана Франка “Перехресні стежки” до друку, і позитивним відгуком на неї у пресі (Г.Субтельна. Вдале перехрестя. -- Дзвін. -- 1998. -- № 8 -- 9. -- С. 150 -- 152).

Публікації за темою дисертації: 1 монографія, 1 посібник, 2 статті (див. Список публікацій). Праця “Літературне краєзнавство як засіб активізації навчально-виховного процесу: Матеріали до вивчення теми “Іван Франко в школі” (Дрогобич, 1998) написана у співавторстві з З.Гузарем. Авторові дисертації у ній належить розділ “Нагуєвичі, Дрогобич і Борислав у творах Великого Каменяра” (С. 14 -- 24). Усі інші публікації та текст дисертації -- особистий внесок її автора.

Обсяг та структура дисертації. Робота має 153 сторінки комп'ютерного набору (без бібліографії), зі списком використаних джерел 173 сторінки. Вона складається зі “Вступу”, трьох розділів, “Висновків” та “Списку використаних джерел”.

Основний зміст роботи

У “Вступі” обґрунтовується актуальність дисертаційної теми, розкривається зміст методологеми “антропологія тексту”. Визначаються зв'язок роботи з науковим напрямком кафедри, мета й поставлені завдання, наукова новизна, джерела й методологія, передбачаються можливості практичного застосування одержаних результатів, відзначаються шляхи їх апробації, називаються публікації з проблематики дисертації й дається опис її об'єму та структури.

Перший розділ дисертації -- “Велика проза Івана Франка на нових шляхах”

1.1 Нові люди при роботі: роман “Перехресні стежки”. У цьому підрозділі названий роман трактується як центральний твір великої прози автора й епохальний в історії української літератури, який чи не найповніше виразив універсалізм І.Франка у поліфонізмі змісту (політика й етика, внутрішнє буття людини) й скомплікованості структури, зумовленої різними художніми напрямами -- романтизмом, натуралізмом, реалізмом, модернізмом. Витонченість психологічного аналізу тут проектується на поглиблення антропологічної сфери роману, історіософській синтетизації слугує теж своєрідний символізм цього художнього плетива (доля рідної нації, проблема національної місії інтелігенції, питання українсько-еврейської співпраці тощо). Розрізняємо центрального героя твору (Євген Рафалович) і головного (збірний образ народної маси зі своєю нечисленною інтелігенцією), які виступають у творі в органічній єдності. Автор дисертації полемізує з О.Білецьким, який був схильний не зараховувати Рафаловича до позитивних героїв (всупереч С.Єфремову) як такого, що діє в легальних межах і нібито самотньо й безрезультативно, хоча в аналізованому тексті цей інтелігент-адвокат -- тверезий позитивіст з драгоманівською закваскою, з непохитною вірою у потенційні можливості рідної нації -- поступово знаходить підтримку у прозріваючого селянства та певного типу священиків і навіть бізнесменів з єврейського середовища, а програма його громадської діяльності переростає вузькі межі “теорії малих діл” еволюцією від орієнтації на економічну боротьбу до прокламування політичної. Саме за декларацію й почин політичної боротьби у “Перехресних стежках” цей роман заборонила царська цензура до видання на теренах російської імперії. Євген Рафалович сублімує в собі перипетії нещасливого кохання автора та його досвід діяльності у радикальній партії, а відтак і національно-демократичній, до якої він вступив разом з М.Грушевським. Знаменно, що книжкове видання “Перехресних стежок” І.Франко присвячує М.Грушевському та його дружині. М.Мочульський та М.Возняк убачають теж протототипом адвоката Рафаловича (як громадського діяча) адвоката Євгена Олесницького.

Аналітично прочитує дисертант роман “Перехресні стежки” “за автором” -- у послідовності його розділів роману. Таке “коментоване читання” кожного розділу дає змогу виявити своєрідну ритміку розділів й епізодів і стильових та настроєвих модуляцій тексту. Розділи з сухуватими описами громадської діяльності адвоката-захисника селян -- чергуються з такими, що в ліричній тональності через модус спомину відтворюють innere Geschichte (вислів І.Франка в листі до О.Рошкевич) душі героя -- десятилітню історію його кохання до фатальної “чорної дами”. Своєрідна ритміка теж то появи, то зникання цієї таємничої істоти і внесення у “ділові” масиви тексту рефлективних “новел тайн”, ефекту несподіванки, застосування ретроспекції у потоці нарації. Для поетики сюжету й композиції цього Франкового роману з його “перехрестям” ліній-стежок характерне й використання антиципаційних моментів (провіщувальних), які своїми здебільшого зловіщими деталями нібито запрограмовують майбутні терни і катастрофи на життєвому шляху героя. До таких антиципаційних деталей-символів в експозиційних розділах належить образ вбитої в душу колючки терна (реакція юного Євгена на садистичне катування кота Стальським), а відтак перебігання чесної дороги Рафаловича-адвоката тою ж моральною потворою, а в кульмінаційній точці -- сну центрального героя. Сон “констатує” смерть кохання й пророкує фізичну загибель Регіни.

У дисертації докладно проаналізовано прийом поетики сновидіння у зображенні Рафаловичевого сну після омріяної, але шокуючої зустрічі героя з його дамою серця після десятирічної розлуки з нею. Наукове обґрунтування психологічних передумов сну дав І.Франко у праці “Із секректів поетичної творчості”. Увага до підсвідомості в образі сну і в “потоці підсвідомості” Регіни під час убивства Стальського свідчить про те, що І.Франко прямував до фрейдистського психоаналізу, який знайшов широке застосування у модернізмі.

Образ Євгена Рафаловича у своїй сутності новаторський. Як інтелігент високого професійного рангу “при роботі” та як ініціативна, діяльна особистість у художньому плані виграє своєю неодновимірністю, персонаж створює ілюзію живої людини з її суперечностями, з амбівалентними пристрастями, з “вибухами чуття”, настроями захопленості і розчарування. Однак “невилічимий оптиміст” знаходить силу волі подолати свій комплекс роздвоєності між суспільним обов'язком й інтимним життям та одержати перемогу “розуму над нервами”. І.Франко неначе створює модель національного проводиря -- не “фразесовича”, а мужа чину, того, хто на роздоріжжях знайшов прямий і твердий, упевнений шлях “будіння людського духа”. Так поставлено основний акцент на антропологічно-духовних цінностях.

1.2. Минуле з погляду сучасності: повість “Великий шум”. Твір, що завершує повістево-романний цикл прози І.Франка, -- повість “Великий шум” (1907) -- своєю несподіваною оригінальністю здивував сучасників автора і викликав уже при першій публікації більший резонанс у критиці, ніж “Перехресні стежки”. Особливо захоплений цією повістю Г.Хоткевич, який у “Літературних вражіннях” високо оцінив сміливу полярність художніх технік у пізнього Франка, зокрема, те, що реаліст “пише символами”, створює не просто характери, а “символи характерів”. У дисертації аналізується полісимволічна семантика образу “великого шуму”, який автор узяв не у М.Некрасова, як гадали франкознавці, а з народної української гаївки “Зелений шум”. Від рівня скрупульозного, майже натуралістичного зображення ефекту “великого шуму” в природі як явища стихії І.Франко переходить до нарощування щоразу вищих символічних рівнів цього образу. Символ набуває антропологічного наповнення -- це шум у людських душах, а відтак і шум історії. Збірний образ-символ конкретизується в індивідуальних образах. Загальна ферментація мислі у селянських хатах з “підсліпуватими” вікнами (ці хати є опозицією до бундючного поміщицького палацу) найповніший свій вираз знаходить в образі-персонажі типового свідомого селянина, ще переростає юрбу. Кость Дум'як репрезентує собою “зав'язок сільської інтелігенції”, що “забігала думками в будуче”, піднімалася у вищі сфери духовності. Він шукає “спосіб діяльності”, “новий спосіб думання”, закликає селян “самим думати про себе”. Дум'як стає неначе побратимом Рафаловича з “Перехресних стежок”. І.Франко теж як “невиліковний оптиміст” вірить у здорові золотодайні пласти природи і селянства, й інтелігенції. Осмислення минулого (панщизняні й постпанщизняні часи) з погляду сучасності й проекція в майбутнє народу набуває обрисів історіософського синтезу.

Крім отого історіософського символізму, повість “Великий шум” “позичає” в модернізму сюрреалістичні образи -- моторошного одинокого червоно-кривавого ока, яке виринає з мороку й побільшується, врешті стає оком коней-демонів, що тягнуть карету, в якій їде чорна смерть. Виявляється, що це витвір підсвідомості пана Суботи, це його галюцинації. Галюцинаційні химери навідувалися вже й до хворого автора, але умотивованість та функціональність їх у повісті логічна й прочитується як прийоми модерністичної поетики. Опис сільського весілля, докладний і, здавалося б, виконаний у старій етнографічній манері, також набуває символічного значення як контраст веселощів сільської хати до приреченого на смерть палацу. Єднання палацу з хатою у фіналі повісті можна збагнути лише крізь призму “антропології тексту”: це перемога добра над злом. Із вузькокласових марксистських позицій таке трактування цього незалежного витвору І.Франка було б неможливе.

Розділ ІІ. Новелістика 1900-х років.

2.1 Метаморфоза “відлюдька”: повість-новела “Сойчине крило”. Уже в рецензії А.Крушельницького на збірку “На лоні природи” (1905) як “найбільш інтересне” оповідання відзначено “Сойчине крило”, де на найвищий п'єдестал підніс автор любов, обтрясши її “із земних пут”. І справді, проблематика цієї повісті-новели має екзистенційний характер, порушено тут певні нелегкі для збагнення питання людського буття взагалі в ракурсі людських взаємостосунків як “скомплікованого паралелограма сил”. У своїх “записках” “відлюдько”-інтелектуал змальовує світ свого відчуження від людей, заборолом від яких є штучні, хоча мистецькі витвори культури. Поміж улюбленими авторами у комфортабельному інтер'єрі “відлюдька” -- томи Гете, Емерсона, Рескіна і, що характерно, журнальна стаття Уальда про Ісуса Христа. У час написання “Сойчиного крила” І.Франко остаточно ствердив універсальну сутність Христової науки. Ілюзорний світ “артиста життя” героєві твору (вислів Епікура “Мудрий є артист життя”, тобто світ, з якого еліміновано страждання -- атараксія) Хомі-Массіно створити не вдається. З погляду “антропології тексту” “Сойчине крило” прочитується як парадигма втечі -- повороту: втечі Манюсі від себе, від свого справжнього кохання, з тихого лісу у вир життя злочинницького світу, втеча Хоми-Массіно від себе як громадського діяча у софістику “артиста життя”, відчуженого від життя дійсного, а у фіналі твору -- повернення героїв до своєї справжньої сутності, до людей. Після глибоких і болісних катаклізмів у взаємостосунки закоханої пари учасники “паралелограма сил” приходять до антропологічного синтезу -- порвати пута екзистенціалістських масок й рванутись “до нового життя у вірі, надії, любові”.

2.2 Світ дитини у малій прозі початку XX ст. На рівні тексту й підтексту глибинним антропологічним змістом відзначаються витончені новелістичні твори І.Франка, у яких він “сіттю слова” ловить давноминулі епізоди з життя у формі споминів. Автор, проте, не губиться “у пошуках втраченого часу”. Мемуарною “сіттю слова” він “з темряви дитячої душі” виловлює глибокий етичний сенс. В автобіографічному оповіданні “У кузні” (1902) попри пластичну технологію кування й гарту заліза, що не позбавлене своєрідної поезії, зображено світ духовний Коваля (прототипом якого був батько письменника коваль Яць), який розгадує філософський сенс притч. Він був учителем таких етичних норм, як любов до людей, фундаментальна сумлінність у праці, гідність. Шлях до Бога -- через людей. Такою є філософія Батька й Автора. Особливе символічне надзавдання у цьому творі виконує образ вогню. Вогонь “криє в собі велике тепло, велику робучу енергію”. Це те гуманістичне тепло, яке добував зі свого серця письменник для людей‚ і та духовна енергія, що супроводжувала титанічне в праці життя Автора.

“Велику робучу енергію” як енергетику людської духовності в образі винятково обдарованої і вразливої дитини з буйною фантазією показав І.Франко у новелі “Під оборогом”, яка належить до вершинних здобутків автора “Перехресних стежок”, “Сойчиного крила”, поеми “Мойсей” і збірки “Semper tiro”. Дисертант обмежується лише частковими спостереженнями над антропологічним наповненням цього твору, оскільки він уже був предметом детальної інтерпретації у студії О.Куцої. “Під оборогом” має вагомі прикмети художнього синтезу, завершуючи Франковий “дитячий цикл”. Герой новели, котрий силами своєї духовності перемагає стихію -- бурю‚ -- це малий Мирон на новому витку мистецького світу І.Франка. Автобіографізм тут не стільки зовнішній (базоване “на автопсії” зображення довкілля героя), як внутрішній -- це “робоча душа” автора в його дитинстві, та душа, про яку мати хлопчика думає, що у ній “якась правда, таємна, вища, недоступна їй”. “В якімсь припадку екзальтації, істерії, божевілля”, мобілізацією усіх своїх духовних сил дитина перемагає “руїнну матерію”, витворені буйною фантазією химери -- велетнів, градоносну хмару. Страх переможено сміхом, людські ниви врятовано від граду. Новела є ще одним свідченням того, наскільки автор “Мойсея” вірив “в силу духа”, по-альтруїстичному спрямованого.

3ачерпнутий з Євангелія від Луки образ гірчичного зерна‚ яке проростає у мемуарному оповіданні “Гірчичне зерно” І.Франко трансформує у символічне проростання духовного начала в людині. Історичну подію у збірці “З бурхливих літ” письменник “олюднює” -- вона служить малим віконцем, через яке видно велике: людську душу в її поривах, пристрастях, змаганнях, тріумфах і упадках, тобто в усій парадоксальності людського буття.

2.3. Філософія національного буття (“Хмельницький і ворожбит”, “Будяки”, “Батьківщина”). Новела-казка “Хмельницький і ворожбит” підсумовує тему “хмельниччини” у спадщині І.Франка-фольклориста, історика, письменника, і водночас є помітною віхою у розвої його державницько-соборного мислення. В основі твору лежить притча про перетворення риби в гадюку, оскільки голову риби не спалено у вогні. У проекції на незавершеність “діла” Богдана Хмельницького автор висловлює приховане твердження, що настає пора, коли голову гадюки історія викине у вогонь. В історико-антропологічному сенсі “діло” Хмельницького ще не було до кінця чистим.

Символічна семантика образу будяків в однойменному творі з'ясовується в ідеї не чекати, поки будяки зникнуть самі, а робити все, що можна, аби усунути причини “гнилизни і застою”. “Іду і робитиму, що зможу!”- такий характерний кінцевий акорд цієї параболи.

Рецензент збірки “Батьківщина” Ю.Кміт відзначив, що вміщені у ній твори зустрінуть “радий привіт” прихильників “новітнього модерного напрямку” і “тверезого позитивізму”. Перших зацікавить химерність зображених подій, зокрема, у творі “Батьківщина”, а других -- пластика змалювання образів-персонажів. У “Батьківщині” І.Франко показав один з екзистенційних парадоксів, розмежувавши істинне життя людини від того, яким це життя приймають інші. Герої твору при всій своїй загадковості не носять масок. Особливою глибинністю відзначається характер Опанаса Моримухи. Задля фатальної жінки юнак продав свою батьківщину -- спадок по батьках, щоб згодом придбати батьківщину багатшу й ще святішу -- “моральну субстанцію” (М.Легкий) -- здатність вірно й жертовно любити, а також знаходити душевне задоволення у корисній праці для народу. Це оригінальна модифікація антропологізму “Сойчиного крила”.

2.4. Проблема добра і зла в гуцульському циклі (“Як Юра Шикманюк брів Черемош”, “Терен у нозі”). Пізній витвір уяви й інтелекту І.Франка -- оповідання-повістка “Як Юра Шикманюк брів Черемош” -- твір з подвійною оптикою. Над приземленим побутом гуцула підноситься світ ірреальний. Такі “герої”, як Білий демон і Чорний демон витають не лише у сфері синтезу, ведучи діалектичну дискусію про взаємоперехід добра і зла, але й “приставлені” до земної людини, втручаються у її дії, зокрема, коли вона опиняється у межовій ситуації -- перед убивством. Як висновок з перипетій незвичайного сюжету є авторська констатація, що “у премудрій економії Творця” потрібне не лише добро, а й зло -- межі його плинні, взаємопереходи можливі. Інтеграл безконечно диференційованого життєвого розрахунку нам не відомий, бо логіка Всевишнього -- це надістина. Прикінцева фраза ангела добра, кинута демонові зла, -- “Поборемось!” -- відображає характерні прикмети екзистансу. Автор стверджує не фаустівську ідею абсолюту, а євангельську ідею Господа, Пантократа.

Віру в перемогу добра над злом у складному життєвому балансі висловив І.Франко у параболічному теж “гуцульському” оповіданні “Терен у нозі”. Особливо інтенсифікований анторопологічним наповенням тут образ терну: вбитий у ногу дитини, він рятує її від загибелі у хвилях Черемоша, а відтак теж вбитий у сумління зрілої людини, оберігає її від бездуховності. У віршовій версії мотиву “терен у нозі” І.Франко виводить образ священика-мислителя й глибокого філософа, спроможного осмислювати проблеми екзистенційного характеру.

Проза І.Франка початку ХХ століття різноманітна за жанровими та стильовими відтінками -- то епічно-розлога, то драматично-напружена чи ліризована, часто параболічна, характеризується поглибленням медитативного начала. Вона по-своєму роздумує над поставленим у “Мойсеї” питанням: “Хто вам духа накормить?”

3.1 “Semper tiro”. Поема “Мойсей”: історіософська та християнська ідея. З ентузіазмом сприйнята сучасниками І.Франка його поетична збірка “Semper tiro”. За радянського режиму вона була неначе загнана у тінь “революційної” “З вершин і низин” та нейтральної в національному аспекті “Зів'яле листя”. У наш час “Semper tiro” мислиться як найдосконаліша у доробку поета поєднанням історіософських та морально-християнських проблем з віртуозністю мистецької форми. Незглибимість творчого “ремесла”, часова його тривкість і вічна пошуковість поета -- ці ідеї втілені в оксюморонно-амбівалентні образи типу сльози -- алмаз, кров -- труд. Найоригінальніше поєднані історіософіські мотиви з етико-антропологічними у циклі “На старі теми”. Мандрівки у давні, трагічні й героїчні моменти української історії й одночасно “в таємні глибини сердечні” є уроками для сучасника й нації, яким потрібні нині “чати Мономаха”. Не оминає поет і ганебних рис нашої національної ментальності -- комплексу рабства, звички “всміхатися до тих, що катують наш рід”. Та найбільш філософським є цикл “Із книги Каааф”, що утверджує ідею християнської любові -- вселюдської злагоди, душевного миру. В окремих віршах цього циклу висловлено особисті почуття автора, його ніжно-інтимні настрої. Душа поета повинна бути “в маскараді життя”, “на торжищі цинізмів” сповнена “чистоти і ласки”, поет має стати не суддею людям, а другом, дзеркалом та обновою. Засади євангельської любові не ведуть у сферу абстракцій, не звільняють поета від громадянської повинності -- “народ вести”. Своєрідний “наказ” жінці -- “сій радощі!” Людина не закинута в абсурдний світ. З наукою Христа, з філософією серця, з кордоцентричним світосприйманням і світорозумінням вона здобуває чіткі онтологічні орієнтири.

Сутність поглибленої проблеми “цілого чоловіка” у поемі “Мойсей” полягає у подоланні таких екзистенційних станів як сумнів і відчай. Своїм “Прологом” -- квінтесенцією поемної історіософської концепції -- І.Франко теж стверджує одну з продуктивних екзистенційних категорій, ту, що її сформулював Тертуліан ще у II ст.: “Credo quia absurdum”. Глибинний національний сенс має візія героїчного перетворення “лінивих” у “люд героїв”. Містичне органічно зливається з відчуттям іманентності історичного процесу, розумінням історичного коду нації, яке невідворотно йде до відновленя державності. І.Франко підходить ще до однієї, не поміченої до кінця дослідниками‚ екзистенційно-історіософічної категорії -- неминучості, конечності жертв в історії нації. Містика жертв є компонентом історичного оптимізму.

3.2. Патріотизм і християнський гуманізм збірки “Давнє і нове”. Збірку “Давне і нове” автор мислив як антидот до такої духовної хвороби, як зневіра, і бажав, аби з неї повіяло “здоровим вітром національної свідомості”. З погляду національної ідеї вона цікаво проаналізована останнім часом у статтях О.Петраша та А.Скоця. Перед духовним зором автора у його відновлених сусідством з новими старих поезіях-- єдність часів, тяглість національно-історичного буття. У людині поет бачить не лише зло, лукавість, упертість, злобу, неситість, а щось вагоміше: “Нема чоловіка, в котрого не було б добра”. Створена на образ і подобу Божу, людина сама мусить відчути свою онтологічну відповідальність за себе, змінювати “життя найглибшії основи”. Мудрі морально-етичні максими висловив І.Франко у низці вміщених у збірці притч.

У збірці “Давнє і нове” автор передрукував написаного на початку 80-х рр. вірша “Не пора, не пора”, що став одним з наших національних гімнів. З авторськими змінами цей гімн уміщений у “співанику” “Вірші на громадські теми” (1913), де зібрано майже всі Франкові поезії, що мають національно-державницьке спрямування. Зі своїм вступним словом цю збірку, раніше заборонену, подали фототипічним способом І.Денисюк та В.Корнійчук на сторінках “Українського літературознавства”. Її твори проаналізував Ф.Погребенник.

3.3. Повертаючись до початків творчості: збірка “Із літ моєї молодості”. Ця одинадцята й остання збірка поета (1914), складена з давніх його віршів, є демонстрацією того, як ранній Франко деякими темами, мотивами, образами, від яких потім на певний час відійшов, перегукується з комплексом зацікавлень поета “зенітного” і “присмеркового”, зокрема, мотивами християнськими та історіософськими -- національно-державницькими. Здавалося б, що деякі ранні поезії, в яких автор виступає у жанрі молитви, є конфронтацією з дещо пізнішими, що написані на зорі соціалістичної пропаганди (“Товаришам із тюрми”). Це можна пояснювати виступом юнака проти попівської примітивізації й вульгаризації ідеї Бога, концепцію якого мав І.Франко свою, набагато ширшу, та й загалом, на думку митрополита А.Шептицького, так званий атеїзм великого національного письменника був поверховий і займає мало місця у його спадщині. Характерне закінчення франківського вірша “Божеське в людськім дусі”. Звертаючись до Бога, автор підкреслює:

3.4. Поезія воєнного лихоліття. Частково опублікована й осмислена поетична продукція “присмеркових” років у житті І.Франка і років російської інвазії в Галичину є своєрідним епілогом до попередніх його збірок зенітної фази творчої еволюції, який засвідчує, що попри ослаблення таланту духовність письменника не була спаралізована. Він продовжує історіософську проблематику, характерну для попереднього періоду його творчості, а також гостро реагує на події воєнного часу, зокрема засуджує російську експансію в Галичину.

У “Висновках” подано основні результати дисертаційного дослідження у таких положеннях:

Дослідження у методологічних параметрах “антропології тексту” зенітної фази у творчій еволюції І.Франка як етапу фільтрації попередніх здобутків письменника, мислителя і громадського діяча та синтезу етико-антропологічних та історіософських проблем у новочасній його прозі в дусі ХХ ст. дало змогу нового прочитання великого письменника і певного наближення до збагнення цього феномена -- художнього і соціокультурного.

Етико-антопологічне та історіософське наповнення Франкової творчості періоду “Перехресних стежок”, “Мойсея”, “Semper tiro”, “Сойчиного крила” -- шедеврів української літератури -- є інтенсивнішим, ані ж на попередніх етапах навгамовних пошуків цього письменника -- “завжди учня”, завжди новатора. Воно пояснюється його світоглядним синтезом.

Уже сучасники автора “Мойсея” та інших, споріднених з цією філософською поемою його творів з державотворчою ідеєю, вважали націодеміургом. Зрілий Франко з вищого, критичного погляду помітив, якої шкоди завдали непереварені соціалістичні ідеї, що штовхали догматично мислячу (чи немислячу) молодь до національного нігілізму. Соціалізм самого Франка ніколи не був безнаціональним, ідею класової боротьби він осмислив як релігію ненависті між людьми, національного розбрату. У свої апогейні 1900-ті роки І.Франко -- це мислитель з власною філософською та естетичною системою -- тим синтезом, у якому домінують демократизм і любов до людини, пошанування до людської особистості і національних прав кожного народу як суверенних цінностей. Не відкидаючи матеріалістичних поглядів на природу, він залишається ідеалістом у розумінні того, “як много важить слово”, тобто гарантом людського поступу вважає високий рівень духовності одиниці й нації. Переоцінюючи деякі поспішні свої декларації із літ екстремістської молодості, переконується, що новий світ не можна будувати “без віри основ”. У циклі “Із книги Кааф” збірки “Semper tiro” імпліцитно, а в деяких творах відкрито (“Як Юра Шикманюк брів Черемош”) стверджує загальнолюдський сенс християнської моралі й надістину вбачає у Богові.

Долання екзистенційної тривоги (Кіркергор), сумніву, оптимістичне долання необхідності жертв в ім'я ідеалу, бачення людини та її сутності у світлі християнських найвищих засад, перемоги добра над злом, категоричне заперечення маніхейського погляду на екзистанс, високий гуманістичний пафос -- сутнісні атрибути Франкової концепції духовності. Вони втілені в живі повнокровні образи людей з властивими їм внутрішніми суперечностями у колізії особистого і громадського (Рафалович, Мойсей, Кость Дум'як). Для проводиря маси важлива наявність сили волі, необхідної для перемоги над своєю роздвоєністю. Франковий герой цього типу -- це скептик-позитивіст, людина конкретної конструктивної праці, і водночас фанатик-ідеаліст у вірі в потенціал особистості й “рідної нації”, як Євген Рафалович і ті образи-персонажі, які мають у душі свою особливу “батьківщину” як моральну субстанцію.

В об'єкт художнього психологічного аналізу І.Франко включає і підсвідомість, ідучи назустріч психоаналізові. Він обізнаний з найновішими здобутками психології як науки. Психоаналіз став підґрунтям модерністичної літератури. І.Франко інтегрує в модернізм також чи то близькою до декадентської журбою своєї ніжно-глибинної лірики, чи апелює до символізму подекуди ірраціональною символікою прози та образами сюрреалістичних візій-галюцинацій (“Великий шум”), а гіперболізацією пристрастей і незвичайністю художньої акції наближається до неоромантизму. Але при всьому цьому зберігає реалістичну предметність зображення, пластику деталі.

Синкретизм Франка-універсала проявляється у жанровій ускладненості та змістовому поліфонізмі його творів початку ХХ ст. то в досконалій згармонізованості усіх багатоманітних первнів художньої структури (“Перехресні стежки”, “Пролог” до поеми “Мойсей”), то у навмисній її дизгармонії (“Великий шум”). Посилюється параболічне начало у Франковій творчості того часу не лише у віршованих притчах з їх “ліричною філософією” (С.Шаховський), а й у прозових повістках гуцульського циклу.

Ще один аскпект синтезу полягає в авторській концепції “тяглості”, яка прочитується у назвах збірок або циклу (“Давнє і нове”, “Із літ моєї молодості”, “На старі теми”) і реалізується у наскрізній для письменника історіософській медитативності й у тому, що при всіх своїх пошуках автор залишається “semper Franko”. Колишня бравурна заява молодого письменника, що він не думає творити “майстерверків”, замінюється викристалізованою великим досвідом роботи тезою про незглибимість творчого ремесла й метаморфозою Каменяра у віртуозного майстра-ювеліра у шліфі мистецької форми.

Внесок І.Франка високохудожніми творіннями початку ХХ ст. в український літературний процес не лише вагомий з погляду його збагачення та урізноманітнення. Протрактування зенітної стадії у розвитку авторських пошуків як фази підсумкового синтезу дає уявлення про згармонізованість на цьому новому етапі “давніх” суперечностей і в світоглядній та естетичній платформах автора. Однак І.Франко не робив остаточного балансу своєї письменницької діяльності на зразок річного звіту. Його естетична система була відкритою для інгаляції новими “подувами” філософськими, політичними, мистецькими. Це сформована, визріла й родюча крона дерева, яка, зберігаючи основні гілки, випускає нові пагони, нову поросль як гарант живучості через оновлення.

Дослідження специфіки входження І.Франка у вік ХХ-й підводить до думки відкинути догму, яка “оспівує” боротьбу напрямів у літературі як гостру, запеклу, непримиренну, врешті-решт класову, а не як змагання-співпрацю оновлюючих тенденцій зі старими. Можна говорити про іманентний закон у творчості -- про постійне змагання митця до різноманітності, до найповнішого вияву своєї індивідуальності у межах певної генерації, що йде за духом часу. Очевидно, плідними будуть здобутки автора, які коригуються все-таки його розумінням історичної перспективи й випливають із запотребувань нації, що до неї приналежний письменник. Таким письменником був Іван Франко.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях: