Форми вираження авторської свідомості в творчості письменників нової генерації кінця ХІХ – початку ХХ століття (на матеріалі малої прози В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Форми вираження авторської свідомості в творчості письменників нової генерації кінця ХІХ - початку ХХ століття (на матеріалі малої прози В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дисертації обумовлюється насамперед тим, що проблема автора і пов'язане з нею питання про авторську свідомість та форми її вираження є однією з центральних проблем сучасного літературознавства, а досліджена недостатньо. Засобами вираження авторської позиції зумовлена естетична своєрідність художнього твору, його структурний принцип, завдяки якому всі елементи у творі взаємопов'язані та створюють єдине ціле. Без виділення ідейно-художньої категорії авторської свідомості аналіз мистецького доробку письменника був би неповним, як у всій сукупності, так і в окремості кожного твору. Форми реалізації авторської свідомості через цілісно виважене конструювання і співвідношення всіх частин цілого є шляхом осмислення явищ і їх одночасної оцінки. Очевидно, що концепція художника найконструктивніше реалізується саме через відношення: автор - твір - читач. Саме в аспекті можливих інваріантів цього відношення проблема форм вираження авторської свідомості авторові дисертаційної роботи видається малодослідженою. Перспективною тема дисертації є і в тому плані, що творчий доробок В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського представляє один з найважливіших етапів розвитку української прози, а досліджений не в тій мірі, в якій би це дозволяв зробити сучасний стан розвитку літературознавства. Визначений напрямок дослідження входить до наукової планової тематики Донецького державного університету («Цілісний аналіз художнього твору») і підпорядкований галузевій програмі розвитку українського літературознавства.

Мета дисертаційної роботи обумовлена необхідністю більш глибокої конкретизації змісту понять «автор» і «авторська свідомість» у художньому творі. У зв'язку з цим у роботі здійснюється пошук нових форм вираження авторської свідомості, розмежовуються відношення: монологізм - діалогізм - поліфонізм у реалізації форм її вираження на матеріалі творчості В. Стефаника, особливості персональної форми повістування як однієї з форм вираження авторської свідомості в літературному творі (на матеріалі малої прози О. Кобилянської і М. Коцюбинського).

Наукова новизна дослідження полягає в пошуку, систематизації і поглибленні інтегративних підходів до визначеної проблеми. Матеріал, обраний для дослідження, видається авторові дисертаційної роботи репрезентативним, що потребує на неупереджену сучасну оцінку. В зв'язку з цим:

ставиться проблема діалогічного відношення автора до героя в епічному творі, а також висувається проблема поліфонізму в малій прозі В. Стефаника; аргументується новий підхід у дослідженні різних форм авторської свідомості в творчості письменників нової генерації - врахування особливого діалогічного співіснування автора з рівноправними, повноцінними «чужими» свідомостями, що дозволяло письменникам реалізувати усі смислові потенції твору;

накреслюються ширші можливості в осмисленні взаємодії композиції і сюжету в аспекті авторської свідомості;

виходячи з тези М. Бахтіна про те, що «стиль працює не словами, а моментами світу», по-новому розглядаються стилістичні засоби у художньому творі як форми вираження авторської свідомості.

Застосовуючи історико-літературний метод та теоретико-методологічну основу дослідження відповідно поставленій меті, автор роботи простежує своєрідність суб'єктної організації форм вираження авторської свідомості в малій прозі В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського. В дисертації обгрунтовується проблема авторської свідомості в літературному творі як функціональної системи, яка актуалізується через різні рівні тексту. Проблема автора і поетичних форм його об'єктивації в художньому творі інтегрується з більш широкою проблемою - що є художній твір в цілому як творча категорія. Власне формальний аналіз з точки зору «як зроблено» поза аналізом «що і як робить твір», які функції він виконує, врешті-решт не має смислу. Роль автора є, безумовно, домінуючою у розумінні основної думки твору. Це мав на увазі ще Арістотель, коли зауважував, що через мистецтво виникають ті речі, форма яких знаходиться у душі митця. Про це писав і Гегель, наголошуючи, що поезія в її першій субстанційній формі знаходиться у нас самих. Тут, як бачимо, концентрується проблема автора-творця як поетичної категорії і самого твору як творчої категорії. Естетичні форми вираження автора у творі, форми творчого переживання самого твору у всій його внутрішній взаємопов'язаності і цілісне становлення внутрішньої картини світу, до відтворення якої прагнуть усі без винятку іманентні сили твору, знаходяться в сутнісно-смисловій координації: автор - твір - читач, бо читач, який сприймає твір з урахуванням авторської позиції, повинен відчувати в собі активне розширення (М. Бахтін) власної свідомості. Варто розірвати ці зв'язки, як руйнується і зникає смисл самої художньої творчості. Тут знаходиться початок проблеми про функціональну, або етологічну поетику як зрезультатовану систему авторської свідомості. Розглядаючи позицію автора як напружено-дійову, активну, формуючу позицію по відношенню до світу і до людини в світі, автор роботи трансформує цю тезу на конкретному аналізі новел В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського. В цьому полягає теоретична значущість дисертації.

Практичне значення дослідження. Дисертаційне дослідження дозволяє розширити і поглибити існуючі теорії щодо проблеми автора в сучасному літературознавстві. Крім того, матеріал дисертації дає можливість виявити своєрідність форм вираження авторської позиції в малій прозі видатних корифеїв української прози, неперевершених представників нової генерації - В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського. Здійснені в дисертації результати орієнтовані на використання у вузівському та шкільному викладанні теорії та історії літератури, а також при розробці спецкурсів з аналізу та інтерпретації літературного твору.

Дисертаційне дослідження є особистим внеском автора у вирішення проблеми форм вираження авторської свідомості в малій прозі В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського.

Апробація роботи. Положення дисертації апробовані в теоретичних, історико-літературних публікаціях - статтях, матеріалах доповідей на наукових міжвузівських (1996 р., 1997 р.), республіканських (1985 р., 1990 р.), всеукраїнських (1993 р., 1998 р.), міжнародних (1995 р., 1998 р.) конференціях. Матеріали дисертації використані в університетському курсі історії української літератури ХІХ століття, спецкурсі «Експресіонізм у творчості В. Стефаника». Розділи дисертації і роботу обговорено на засіданнях кафедри теорії літератури та художньої культури Донецького державного університету.

Основні положення дисертації викладені у 15 наукових публікаціях, у т.ч. 6 статтях у збірниках наукових праць та 9 матеріалах наукових конференцій.

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (217 найменувань на 19 сторінках). Обсяг дисертації складає 185 сторінок основного тексту.

Основний зміст дисертації

авторський стефаник свідомість творчість

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв'язок з іншими літературознавчими дослідженнями, визначається мета і завдання роботи, наукова новизна та практичне значення одержаних результатів. Перший розділ. «Автор і авторська свідомість. Форми вираження. Теоретичний аспект проблеми». Передбачається, що в кожному художньому творі - експліцитно (виражено) або імпліцитно (не виражено) заданий автор, що ця категорія умовна і не може ототожнюватися з реальним автором. Художній твір, реалізований у конкретному тексті, постає як поєднання зовнішніх та внутрішніх способів передачі його творцем художньо-образної, емоційної та інших типів інформації, способів, які взаємодіють із задумом митця, творячи цілісність тексту, його смислову та естетичну авторську «концентрацію», його неподільну глибинність.

1.1 Автор як естетична категорія. Зроблено деякі узагальнення у визначенні дефініції «автор». У зв'язку з цим розглянуто різні точки зору на проблему. Синтезуючи на основі попередніх здобутків сучасного літературознавства і лінгвостилістики різні визначення «автор»: точки зору М. Бахтіна - «автор-творець», Б. Кормана - «автор-концепт», І. Франка, В. Виноградова, К. Фролової, Н. Бонецької - «образ-автора», В. Кожинова, Г. Грабовича - «голос автора», М. Брандес, А. Ткаченка, І. Роднянської - «автор-оповідач» тощо зробимо деякі узагальнення: автор у художньому творі - це, перш за все, ціннісна позиція, яка визначається протягом усього твору на всіх рівнях його ідейно-тематичної та словесно-композиційної структури і є організуючим центром змісту і форми художнього цілого. Автор завжди носій світовідчуття, вираженням якого є увесь твір. Авторська свідомість актуалізується в художньому творі, коли йдеться про різні аспекти його цілісності, як зміст і форма, проблематика і поетика, метод і стиль тощо. Дисертант дотримується точки зору М. Бахтіна про те, що автор безпосередньо «не входить» у твір (коли мова йдеться не про автобіографічний твір): він знаходиться на межі створюваного ним художнього цілого, бо вторгнення його в цей світ руйнує його естетичну стійкість. В дисертації принципово розрізняються поняття «автор» і «образ автора», який в прямому розумінні наявний лише в творах автобіографічного, «автопсихологічного» (Л.Гінзбург) ліричного плану, тобто там, де особистість автора стає темою і предметом його творчості, або коли автор вже не керує читацьким аченням (психологічний процес апперцепції - автор, який постає в уяві читача). Але це вже не той автор, якого М. Бахтін називає істинним, автором-творцем, бо творця ми бачимо тільки в його творінні, але ніяк не поза ним. Дослідник блискуче переконує, що істинний автор не може стати образом, бо він творець будь-якого образу, всього образного у творі. В мистецтві перманентно відбувається процес усвідомлення людини себе як творця і себе як особистості. В акті художньої творчості і в процесі сприйняття твору відбувається втілення творчої особистості і, значить, «присвоєння» оточуючого світу як об'єкта естетичного освоєння. Особистість самостверджує себе в творчому акті. Категорія «автор» має багатозначний і всеохоплюючий характер. В якій би формі не виражалась авторська свідомість у творі, «за» текстом завжди знаходиться автор-творець, носій основної ідеї твору, який є «всезнаючим» відносно створеного ним художнього світу, а міра його аналітичної та організаційної присутності у творі є лише засобом художньої аргументації, до того ж добровільне «самоусунення» може служити цьому завданню не гірше, ніж його всеприсутність. Авторська позиція у художньому творі виражається, перш за все, певною системою повістування. У першому розділі дисертації розглядаються також різні типи та форми повістування.

1.2 Автор і система повістування в епічному творі. Художній твір є моделлю реального світу, він завжди, в прямій чи опоседкованій формі, вміщує в собі також «модель» творця художнього цілого, який є автором твору. Автор у тексті завжди займає якісь просторово-часові, оціночно-ідеологічні позиції, і ці позиції виражаються тією формою повістування, яку обирає для свого твору автор. Найпоширенішими в літературознавстві є два повістувальні типи: повістування від першої і третьої особи. Серед ознак, що характеризують повістування від першої особи, найбільш характерними є: достовірність («я сам це бачив», «це відбулося зі мною»), суб'єктивність погляду на світ, «ефект виправдання» (К. Атарова, Г. Лесскіс). В повістувальній формі від першої особи автор не може вийти за межі власного досвіду. Це обмеження робить можливим вказувати на специфічні особливості оповіді від першої особи: природнє зображення світу основного суб'єкта мовлення, обмеження в зображенні внутрішнього світу інших діючих осіб, а також в зображенні зовнішнього світу. Така форма оповіді має і свої переваги. Персональна повістувальна ситуація відкривала можливості більш широкого виходу на авансцену внутрішніх, ірраціональних психологічних потенцій, визволених від фільтрації і цензури свідомості, відкривала можливості для більшої суб'єктивізації зображення.

У формі повістування від третьої особи автор протистоїть всім іншим персонажам, бо він є творцем того світу, в якому вони діють. Цим зумовлені семантичні особливості даної повістувальної манери: вимисел, повнота зображення зовнішнього і внутрішнього світу, об'єктивність. В межах цієї повістувальної форми виділяємо дві специфічні групи: в одній автор виражений експліцитно, в іншій імпліцитно. Перша і третя повістувальні форми утворюють кореляцію з актуалізації автора у творі. В залежності від характеру розташування і взаємодії основних композиційно-мовленнєвих одиниць виділяємо такі повістувальні форми як опис, повідомлення або розповідь про події, роздум. Ці композиційно-мовленнєві одиниці охоплюють весь текст епічного літературного твору, за винятком прямої мови, в якій основними композиційно-мовленнєвими одиницями є монолог і діалог. Більш складними різновидами взаємодії авторського повістування, мовленнєвих партій персонажів є різні типи, форми повістування. Аналіз прозового твору вимагає обов'язкового визначення: хто оповідає, яка позиція оповідача, як оповідає: показує, розповідає чи розмірковує. Особливо важливим є питання про посередника між автором, героєм і читачем. Таким посередником виступає, як ми бачимо, оповідач (розповідач). Для розуміння особливостей прозового твору необхідним є аналіз взаємодії оповідача (розповідача) - героїв - автора в системі повістування. Взаємодія цих суб'єктно-стилістичних типів утворює систему: автор - оповідач (розповідач) - герой, яка є втіленням авторської свідомості у творі.

Від концепованого читача вимагається в певній мірі аналітичний підхід до художнього тексту, щоби вірно виділити і зрозуміти авторську позицію у творі, як «чисте відношення» через позицію оповідача, розташування всіх елементів і модусів твору. Але не можна трактувати позицію автора як певну концепцію, що механічно розподілена по різних голосах і витікає з їх сукупності. Вона тому і «позазнаходжувана», що не може бути безпосередньо виражена лише у слові, вона процесуальна і дійова. Вона визначально є результатом процесу «події повістування». На внутрішньо-структурному рівні художній твір являє собою не закінчений творчий результат, а динамічно напружений процес. Це зумовлено самою природою художньої творчості, як «існуванням в актуальності» (Арістотель).

Дослідження авторської позиції в художньому творі передбачає, перш за все, аналіз співвідношення автора і форм вираження авторської свідомості. Cвоєрідність авторської системи зумовлюється багатьма чинниками. Це, перш за все, світовідчуття автора, його бачення та засоби освоєння дійсності, які неодмінно впливають на реалізацію мистецького оформлення і є тим важливим фактором, що визначає своєрідність авторської позиції у творі, яка може розгортатися у певній послідовності: автор - і система суб'єктів свідомості (мовлення), автор і сюжетно-композиційна організація твору, автор - стилістичні засоби майстерності. Кожний рівень відтворює лише певний момент авторського відношення до дійсності. Цілісне уявлення про автора складається із сукупності цих форм, їх вибору, співвідношення і взаємодії.

Літературний твір - це складна структура, елементи якої підпорядковані певній точці зору. Цілісність художнього твору забезпечується саме тією «внутрішньою мірою» (термін Н. Тамарченка), яка є основним критерієм істинності авторської позиції у творі. Цілісність, як естетичний досвід, пропускає через себе всі образи повістувального процесу і водночас реалізується через нього. Читання є діалектичний процес. Письменник відчуває слово, заактивізоване героєм, оповідачем (розповідачем) тощо. Художнє висловлювання має бути почутим і сприйнятим, інакше воно не буде реалізованим. Художнє слово несе в собі «своє» (авторське) і «чуже» (читача) значення, тому воно діалогічне. Повістувальний пласт літературного твору завжди дає читачеві шанс «о-мовити ще не-омовлене» (М. Зубрицька) - художнє слово завжди контекстуальне.

Епічний твір може увібрати в себе таку кількість характерів, подій, доль героїв, подробиць, деталей, яка недоступна ні іншим видам літератури, ні іншому виду мистецтва. При цьому повістувальна епічна форма сприяє глибокому проникненню у внутрішній світ людини. Епічний рід літератури дає максимальну можливість авторові реалізувати всі засоби художнього пізнання дійсності. Якщо драма - це, перш за все, дія (воля), лірика - дух (почуття і думка), то автор епічного твору визнає в людині головне - життя (буття) і вважає почесною місією відтворення його сенсу.

Другий розділ. «Співвідношення ціннісних позицій автора і героя в структурі новел В. Стефаника».

2.1 Суб'єктні форми вираження авторської свідомості в новелістиці В. Стефаника. В. Стефаник - письменник-новатор, один з найвидатніших реформаторів української прози. І. Франко назвав його «абсолютним паном форми». Створений ним тип новели не має близьких аналогій ні щодо містськості письма, ні щодо принципу творення образів, ні щодо унікального авторського стилю, який нікому вже не повторити. Усвідомлення письменником сутності і цілей мистецтва призвело його до створення особливих форм творчості. Дослідження новелістики В. Стефаника дозволяє зробити припущення, що діалогізм є конститутивною основою його творів. Йдеться про широке розуміння діалогічності. Діалогічна свідомість і породжені нею діалогічні відносини між автором і героєм у художньому творі накреслюють зовсім інше, більш глибоке розуміння усієї творчої спадщини видатного новеліста. Аналіз таких новел як «Злодій», «Катруся», «Новина», «Суд», «Марія» робить можливим назвати В. Стефаника творцем поліфонічного твору в українській літературі. Переконливості письменник досягає, співставляючи різні точки зору на предмет зображення (прийом синкризи). Власну свідомість у творі автор реалізує через актуалізацію самосвідомості героїв, а як справедливо зазначав М. Бахтін, самосвідомості як художньої домінанти в побудові героя уже достатньо, щоб зруйнувати монологічну єдність художнього світу, але за умови, що герой, як самосвідомість, зображується, а не виражається, тобто не зливається з автором, не стає рупором для його голосу, акценти самосвідомості героя повинні бути дійсно об'єктивовані, а в самому творі - зберігатися дистанція між героєм і автором.

Смерть дівчини в новелі «Катруся» В. Стефаник ввів у свідомість батька, матері, лікаря, сусіда Николая, а їхнє життя - у свідомість Катрусі. Точки зору героїв автор звів віч-на-віч і примусив їх діалогічно співіснувати, при цьому займаючи по відношенню до них діалогічну позицію. Кожен елемент такої атмосфери не є нейтральним: він звернений до героя, провокує героя на саморозкриття. Це вимагає від автора надзвичайної майстерності у зображенні кожної деталі твору, акценту, тону.

В одній з найкращих новел В. Стефаника «Злодій» авторська свідомість транспонується через три рівноправні їй свідомості: злодія, ката (колективного) - Максима, Гьоргія, Михайла - та жінки (пасивна роль). Автор сягнув в підсвідомі глибини людини перед стратою, «куди живому зась» (В. Стус). Свідомість злодія викликає відповідні діалогічні реакції інших «чужих» свідомостей, таким засобом уможливлює їхні психологічні сутності. Автор не залишив за собою суттєвої переваги в надлишку авторського бачення і сам по відношенню до героїв зайняв діалогічну позицію. Тільки така позиція приймає «чуже» слово всерйоз і здатна сприймати його як смислову позицію, як іншу точку зору. Саме така авторська позиція дозволяє героєві зберегти своє слово як повністю самостійне, значуще. Авторська свідомість у новелах В. Стефаника, не дивлячись на відсутність її як звичайної авторської суб'єктивності, постійно присутня у творі і надзвичайно активна в ньому. Але її функції інші, ніж у монологічному творі. В. Стефаник зумів примусити своїх героїв побачити і дізнатися один про одного стільки, скільки він, автор, бачить і знає. Аукторіальний оповідач лишень медіум, його роль спостерігача, коментатора, що не бере участі в сюжетних подіях. У зв'язку з цим герой В. Стефаника «вільний», його слово «зовні» не корегується основним суб'єктом мовлення і тому до кінця може розвинути свою внутрішню логіку і самостійність.

«Лан» - одна з тих новел В. Стефаника, яка являє собою найяскравіші прояви його специфічної, суто індивідуальної манери. Це зразок тієї надзвичайної «концентрації» чуття, на яку неодноразово звертав увагу І. Франко, що витворює маленькі, але вражаючі драми. Новела ледве охоплює півсторінки, але сила поданого факту надзвичайна - у цьому весь В. Стефаник. Письменник авторську свідомість реалізує, примушуючи «працювати» усі суто новелістичні прийоми: економію слова, ущільненість авторського чуття, катастрофічні злами і таку ж розв'язку.

Мисляча людська свідомість і діалогічна сфера її буття не піддаються і не можуть піддаватися опануванню з монологічних позицій. Свідомий цього, В. Стефаник створив принципово нову епічну форму - поліфонічну новелу, необхідним формотворчим моментом якої є діалогічне ставлення автора до героя. Діалогізм є взагалі характеристичною пізнавальною моделлю світу, в якій домінує багатоголосся. Все є зрозумілим як частина більшої цілісності - відбувається постійний взаємовплив значень, кожне з яких корегує зміст іншого.

Чутливий, надзвичайно вразливий і емоційний В. Стефаник жив і творив в епоху, яка зробила можливим поліфонічний твір. То був «страшний фаталізм епохи» (М.Євшан), що тяжів над індивідуальністю митця. В цьому аспекті творчість В. Стефаника не підпорядковується жодній історико-літературній схемі, за якими аналізували його спадщину раніше. Багатоплановість і колізії соціальної дійсності збагатили особистий досвід письменника, допомогли глибше зрозуміти екстенсивно розгорнуті протиріччя між людьми. Основною категорією художнього бачення письменника було те, що він сприймав світ у всій його складності як співіснування і взаємодію, співпереживав його більш у просторі, ніж у часі. Звідси глибокий потяг письменника до драматичної форми. В його творах з'являється герой, який побудований так, як «будується» голос самого автора, а не голос його (автора) героя. Слово героя про самого себе таке ж повноцінне, як і авторське слово, воно підпорядковане об'єктному образу героя, а не є однією з його характеристик, йому належить виключна самостійність у структурі твору. Слово героя особливим чином сполучається (рівноправним, рівнодостойним) з авторським словом, з авторським центром твору. «Пишу за него, а властиво за себе», - в цьому зізнанні автора формульно визначено механізм взаємостосунків автора з героєм у поліфонічному творі. Таку особливість стефаникової поетики відмітив вчений М. Кодак, називаючи його героя гомогенізованим («глибинно уподібненим») з автором (гомогенізуючий тип авторської свідомості, який передбачає високу константність творчо-психологічної авторської установки). Від автора поліфонічного твору вимагається напружена дійова активність, інакше герой втрачає власну активність і його точка зору на світ не буде переконливою. Побачити інше «я» не як об'єкт, а як інший суб'єкт - такий світоглядний принцип письменника. Функції основного суб'єкта мовлення (оповідача, розповідача, авторитетного героя, alter eqo автора) дозволяють поділити новели В. Стефаника на чотири групи: 1) точка зору оповідача наближена до авторської («Новина», «Палій», «Сама саміська», «Лан», «Катруся», «Камінний хрест» тощо); 2) присутність оповідача в новелі зведена до мінімуму. Майже увесь твір побудований на діалозі, частіше - монологізованому діалозі. Мовлення оповідача виконує роль ремарок у драматичному творі («Злодій», «Діточа пригода», «Кленові листки», «Межа» та інші); 3) новели, в яких оповідач розшаровується на аукторіального і персонального («Вовчиця», «Браття» («Давня мелодія»), «Дід Гриць»); 4) увесь твір являє собою внутрішній монолог героя («Синя книжечка», «Стратився», «Ангел», «Сини», «Діти», «Дорога», «Моє слово»). Монологи в творах В. Стефаника часто побудовані як діатріба (бесіда з відсутнім співбесідником) і включають суттєві елементи сповіді. У новелах «Дорога» і «Моє слово», присвячених Євг. Калитовській, В. Стефаник найвиразніше висловив своє власне духовне «я». Форма новел - поезії в прозі, це дає можливість говорити про їхній надзвичайний ліризм і автентичність переживання («листочок білої берези на сміттю», «і кров моя з серця капала…»), відтвореного в «я» ліричного героя, який виступає еквівалентом «власне автора». «Дорога» В. Стефаника, - писав І. Труш, - це ключ до розуміння української літератури, а тут - увертюра до всіх його дотеперішніх оповідань».

Авторське слово в новелах В. Стефаника природньо стає «ipsissime verba» (найвласнішим словом) героя.

2.2. Авторська свідомість і сюжетно-композиційна організація новел В. Стефаника. Категорію авторської свідомості зауважуємо на сюжетно-композиційному рівні. Відзначимо, що звичайна сюжетна прагматика в новелах В. Стефаника відходить на інший план. Для його творів характерний кумулятивний принцип розвитку сюжету (термін Н. Тамарченка). Термін «кумуляція» (накопичення, нагромадження, а також посилення) співвідноситься з дуже важливою особливістю схеми, яка нас цікавить: складники художнього твору (персонажі та їх дії) у цьому випадку не просто приєднуються один до одного. Накопичення завжди має визначену природню межу, за якою наступає катастрофа, що утворює фінал у розвитку сюжету. Саме такий хід розвитку сюжету переважає в новелах В. Стефаника. Автор часто в своїх творах редукує передісторію, описи, несуттєві деталі, відсутня мотивація розв'язки (часто і моральна, і соціальна). Дескриптивні елементи також відсутні. Новелам В. Стефаника характерна гостра сюжетна анакриза: вбити - не вбити («Злодій»), топити - не топити дітей («Новина»), палити - не палити майно Курочки («Палій»), бити - не бити батька («Лесева фамілія») тощо. Автор постійно провокує свого героя на вчинок, який часто має неоднозначний характер. Це вимагає від автора надзвичайної напруженості, активності (у В. Стефаника вона здебільшого завуальована). Образ події поступається перед образом героя, його самосвідомістю. Письменник йде за логікою переживань персонажа. Саме тому митець здобув собі славу тонкого психолога і глибокого лірика. У В. Стефаника сюжет підпорядкований тому, що зображений відрізок життя не є «вирізаним» з потоку буття, а обережно вийнятий. Зв'язки залишаються, ниті не перерізані, вони тягнуться далі, за межу, визначену останньою фразою новели. Потік життєвий не має кінця - він безперервний. Це стосується майже всіх новел В. Стефаника.

Зображення світу через сприймання його дитиною - один із улюблених прийомів В. Стефаника, який В. Шкловський назвав «очудненням» («остранением» - рос.), тобто виведенням із стереотипності сприймання, а відтак і незвичних оцінок. Саме такі твори письменника найбільше вражають силою художньої правди («Діточа пригода», «Кленові листки», «Пістунка», «Катруся» тощо). Сюжет є результатом і виразником творчої діяльності письменника. Сюжет - авторська концепція дійсності, засіб вираження авторських думок. Суб'єктна організація новел В. Стефаника характеризується беземоційністю, безпристрасністю. Відношення автор - герой у В. Стефаника існує не лише в зоні контакту, але й у позачасовій площині, тому соціальна спрямованість його новел, не дивлячись на її яскраву вираженість, поступається перед моральною. Один з стійких напрямків у побудові сюжету (крім традиційного розгортання подій) - розвиток аналізу й оцінки, що йдуть від автора. Сюжет у цьому розумінні втілює драму оцінки, її пошук, засоби вираження. Сюжет твориться не тільки послідовним розгортанням подій. Без визначеної авторської оцінки сюжет не може відбутися. Сюжетно-фабульна організація, тісно пов'язана з об'єктивним матеріалом, «демонструє» вибірковість митця по відношенню до фактичного матеріалу. Сюжетно-композиційна будова, в першу чергу, визначається авторським задумом, а тому суб'єктивно вмотивована. Композиція як літературознавча дефініція має велике значення у реалізації авторської свідомості. Основною функцією композиції є способи зображення і компонування художнього цілого. Для розуміння своєрідності художнього твору важливо знайти композиційну домінанту - це може бути як дійова особа, конфлікт, а також точка зору, бо писати «взагалі» неможливо, треба мати вихідну позицію - у вигляді визначеної автором точки зору. Сюжетно-композиційне начало визначається позицією автора, його волею. Сюжет стає формою вираження авторської свідомості - від розташування його компонентів до авторської оцінки зображуваного.

2.3 Стилістичні засоби вираження авторської свідомості в новелістиці В. Стефаника. Засоби стилістичної майстерності у творах В. Стефаника також підпорядковані вираженню авторської свідомості. Форма художнього твору має певний стиль саме внаслідок своєї образності та експресивності. Літературний твір з позиції форми є система образів, яка складається із безлічі різних предметних та словесних семантичних деталей, композиційних та інтонаційно-синтаксичних прийомів, до того ж ці образні засоби несуть у собі ту чи іншу ідейно-емоційну навантаженість. Естетична єдність всіх образно-експресивних деталей форми твору, яка відповідає його змісту, - є стиль. Досконалістю стилю відрізняються в більшій мірі твори, які мають глибоку проблематику, цікаву ідейну спрямованість, внутрішню виправданість сюжетних епізодів, виважену авторську позицію, що надає творові естетичної цілісності. Стиль для письменника - це не стільки проблема техніки, скільки проблема бачення. Визначення дослідником М. Храпченком стилю як образного освоєння дійсності, як одного із засобів переконання і принаджування читача має рацію. Врешті-решт не можна не погодитися з думкою про те, що для митця існує принципова неподільність стилю і «образу світу», творчості і процесу пізнання. Твір письменника, що має стиль, - твір з вершинною та індивідуальною формою вираження себе (автора) в тексті твору. Схильність В. Стефаника до нетрадиційного зображення дійсності дає можливість зробити припущення, що експресіонізм як специфічне світосприймання «диктував» авторові й нестандартні форми вираження авторської свідомості. Експресіонізм - не тільки як засіб відтворення дійсності, а й як засіб існування духу дозволив В. Стефанику втілити в своїй творчості ідеал душевної чистоти як головної радості і краси життя. Експресія факту, «тісного» слова і діалекту (М. Коцюбинська) підпорядковані вираженню авторської свідомості у творах видатного новеліста. Його новелам характерний особливий тип образів: образ спілкування з оточенням (О. Черненко), контрастні образи краси і бридоти, надзвичайно репрезентативний в плані реалізації авторської свідомості - образ матері, як символ авторської аніми, що «одягала його в білу сорочку, як на великдень». В зображенні образу матері дорівнявся до В. Стефаника лише В. Стус: «мати дивиться свята, я в ній смеркаю і світаю» («Посоловів од співу сад»).

Для безпосередньо стилістичного пласта новел В. Стефаника характерна динамічна гіпербола, поєднання її з катахрезою, використання парадоксальних, несподіваних ситуацій, засіб антропоморфізму, психологізований пейзаж, колір, портрет, деталі тощо. Сила індивідуального стилю письменника - не в описах. З обігу подій вихоплено одну мить, яку подано без будь-якого прямого авторського ставлення, «в чистому вигляді», але від контрасту між суттю подій та її відстороненою, дещо індиферентною формою втілення міститься ефект враження. Суб'єктний рівень вступає в суперечність із зображуваним, і саме цей дисонанс, невідповідність того, про що розповідається, тому, як розповідається, відтворює авторську оцінку дійсності. Про його твори влучно сказав критик В. Коряк: «По стислості мови і силі драматизму це щось нечуване в нашій літературі». В. Стефаник - майстер глибокого, діалогічного слова.

Третій розділ. «Своєрідність імпресіоністичної малої прози О. Кобилянської і М. Коцюбинського у світлі проблеми автора».

У розділі простежуються різні форми вираження авторської свідомості в новелах названих письменників, що дозволяє дослідити самобутність їхньої прози. Реалізація творчої мети, поставленої автором у творі, заохочує його до пошуків авторитетного героя, допущеного більше за всіх до авторського надлишка бачення. Такими є герої новел «Меланхолійний вальс», «Покора», «Битва», «Природа», «Думи старика», «Він і вона» О. Кобилянської; «Цвіт яблуні», «З глибини», «Невідомий», «Лялечка», «На острові», «Сон» М. Коцюбинського. Ці твори об'єднує «внутрішня» тема, адекватною формою реалізації якої є передача автором права вести розповідь персональному оповідачу (герою), який разом з іншими персонажами знаходиться в єдиному причиново-наслідковому, просторовому і часовому зв'язках. Зображуване в цих творах подається переважно під кутом зору героя.

3.1. Системні форми вираження авторської свідомості в малій прозі О. Кобилянської. Повістувальна манера, характерна новелам О. Кобилянської, в цілому тяжіє до діалогічності, «переключення» різних точок зору, які в той же час (на відміну від В. Стефаника) об'єднані, співставлені і осмислені в єдиній, з'єднуючій їх свідомості автора, який «використовує» ситуацію власної позазнаходжуваності і надлишка авторського бачення для їх остаточного осмислення і завершення. Надлишок авторського бачення реалізується в новелах О. Кобилянської переважно в головному героєві, завжди ж цей надлишок реалізується в формально-змістовній установці автора, в методах його бачення і зображення людини.

Для естетики кінця ХІХ - початку ХХ століття характерна така авторська позиція в художньому творі, що передусім обмежується чуттєвою формою. Автор знає тільки те, що може бути відоме даному персонажеві, безпосередньо ознайомлений про переживання тільки цього персонажа, автор не може знайти переконливої та стійкої опори поза героєм. Авторитетними для автора героями (частіше героїнями) є Софія Дорошенко, образ якої, за словами письменниці, значною мірою автобіографічний, образ панночки в «Природі», Софії Добрянович в новелі «Він і вона», головних героїнь новел «Покора», «Жебрачка», «Некультурна», «Impromtu phantasie» тощо. Для творчості О. Кобилянської характерним є екзистенц-герой («Думи старика», «Юда», «Хрест», «Поети» та інші), що репрезентує авторську свідомість. Орнаментальність її прози забезпечується наявністю в ній «скульптурно-живописно-драматичних» (М. Бахтін) образів: любові - розлуки - смерті. Герої новел О. Кобилянської втілюють в собі найкращі інтенції самої авторки. Авторська позиція спрямована на розкриття внутрішнього світу героїв, життя «без подій». Образи в новелах О. Кобилянської розкриваються переважно через настроєві ситуації та описи. Характерний її творам еліптичний сюжет і певна фрагментарність не заважають розкриттю цих образів. Своєрідно трансформує у своїй творчості О. Кобилянська ніцшеанські мотиви, а саме мотив «аристократизму духа», поривання до високості, а також прагнення досягти свого «полудня», зберегти внутрішній аспект життя. «Не лише свій рід заховувати повинна людина, але й вгору рости» («Думи старика») і, як наслідок, ціннісна основа внутрішнього буття людини. Письменниця закріплює в художньому дискурсі особливі значення, які породжує її авторська свідомість, шляхом активізації суб'єктивного мовлення. Для естетики О. Кобилянської характерною, своєрідною формою осмислення дійсності є глибоко психологічний процес самоспостереження і самопізнання. Письменниці, що за своїм психічним генотипом належала до гіперестетичного типу, іманентним був ідеал краси і гармонії у ставленні до всього, що її оточувало. Туга за високою досконалістю, бажання жити за законами ідеалу дуже вписувалися в імпресіоністичні тенденції, так характерні її творчості. Для О. Кобилянської більш властивими є системні форми вираження авторської свідомості, ядром яких слід вважати релігійну свідомість, що є ознакою літератури в її об'єктивному та специфічному розумінні. Не можна не погодитися з вченим Т. Власенком, який слушно зауважив, що «без суб'єкта релігійної свідомості все, написане на тій чи іншій мові, буде належати не до філології, а до текстів, що мають для філології допоміжне значення, - історичних, географічних, мовознавчих, літературознавчих (об'єктне літературознавство), природничо-наукових і т.д.». Кожний твір мистецтва має своїм завданням вплив на читача. В цьому випадку художній твір виконує функцію мистецтва, яку німецькі романтики назвали релігійною, що дорівнює внутрішньому богослужінню людини (innere Gottesdienst). Суб'єкт релігійної свідомості може бути виражений не лише на суб'єктному рівні, а й через особливі уявлення автора про час і простір. Простором для релігійної свідомості є не тільки увесь земний світ, це, перш за все, світ вічного і безкінечного людського Духу. Щодо категорій часу в новелістиці О. Кобилянської, то це - вічність, з погляду якої оцінюється буття кожної окремої особистості. Системні форми вираження авторської свідомості передбачають художнє зображення - зображення sub specie aeternitatis (лат.) - перед обличчям вічності.

3.2 «Я-форма» як домінантна форма вираження авторської свідомості в імпресіоністичній малій прозі М. Коцюбинського. «Я» - форма», характерна новелам М. Коцюбинського, вимагає від автора визнання чуттєвого досвіду як єдиного, істинного джерела пізнання. В межах «я-форми» можна виділити два плани оповіді: «план безпосереднього сприймання і план самоусвідомлення» (Ю. Кузнецов). Імпресіоністичне, як домінантне, зображення людини в творчості М. Коцюбинського передбачало своєрідність авторської позиції: неможливість існування автора, який володіє істиною в останній інстанції. Зображуючи будь-яку подію чи стан людини, письменник підкреслює їхню неоднозначність. Авторські оцінки ніде не переважають над ціннісними точками зору персонажів. Його творам характерний глибоко особистісний погляд. Лаконічні стилем, вони виявляють дивну обдарованість митця. Зображуване в його новелах блискуче пов'язане між собою кутом зору автора, тоном, рухом. Його твори мають персонального оповідача, який одночасно виступає дійовою особою, персонажем твору. Від того новели М. Коцюбинського такі персоналізовані, що досягають емоційної напруженості надзвичайно ліричних творів. Внутрішнє слово героя М. Коцюбинського вражає своєю динамічною напругою, яскравою особистісною забарвленістю. Кожна дійова особа показана автором не як фабулічна, а як символ певного життєвого рішення тих питань, які мучають героїв. В результаті внутрішнє мовлення героїв розгортається як філософська драма, де діючими особами є скоріше точки зору героїв на життя і світ. Часто внутрішні голоси звучать в одній свідомості і є взаємопроникливі один для одного («Сон», «Цвіт яблуні», «Intermezzo», цикл «З глибини»). Слово героя у новелах М. Коцюбинського (у цьому він близький до В. Стефаника) вражає живою особистісною зверненістю до всього того, про що він думає і говорить. В центрі авторського художнього дослідження - психічні переживання героїв, їхня внутрішня екзистенція - те внутрішнє буття людини, невпізнане, ірраціональне в людському «я», внаслідок чого людина є конкретною, неповторною особистістю. Самоцінність миттєвого враження в імпресіоністів абсолютна. М. Коцюбинський абсолютизує право на існування «слабкого» людського почування. Імпресіоністичне світобачення тісно пов'язане з проблемою, яку ми досліджуємо. Як справедливо зауважує дослідник С. Пригодій, поява імпресіонізму «закономірно призвела до заперечення «всезнаючого автора», «автора-деміурга», об'єктивної нарації, породила натомість феномен «точки зору», за яким кожний індивід сприймає світ по-своєму, генерує власне бачення його». В зв'язку з цим в творчості письменників імпресіоністичного спрямування з'являється гетерогенізований з героєм автор, гетерогенізуючий тип авторської свідомості, авторська установка - диверсифікаційна (М. Кодак). Структура новелістики М. Коцюбинського будується на внутрішніх рефлексіях ліричного героя (основного суб'єкта мовлення); настрій, ліричні медитації, сповідь, «роздвоєність» психіки героя становлять основу новел М. Коцюбинського. Для естетики М. Коцюбинського характерне взаємопроникнення, поєднання трьох художніх способів зображення - епічного, ліричного, драматичного (при збереженні родової домінанти).

Ефект враження посилюється завдяки виражальній енергії зорового і чуттєвого досвіду. Цій авторській меті блискуче підпорядкована «я» - повістувальна форма». Справедливим буде зауважити, що письменник - не тільки творець малої жанрової форми: новела, оповідання, етюд («Цвіт яблуні», «Лялечка»), акварель («На камені»), картка з щоденника («На крилах пісні»), образок («Поєдинок»), нарис («В путах шайтана»), але й різних форм авторського «виявлення» - від імперсонального, як об'єктивного повістування, до іманентної письменникові «я» - форми». Для М. Коцюбинського суттєве значення має сам хід сприйняття світу (в дусі імпресіоністичного мистецтва). Він шукає постійних показників: не виключне, а звичайне в своїй неповторній формі принаджує його. Авторське сприйняття через персонального оповідача (героя) розкриває себе не стільки в тлумаченні предметних зв'язків, скільки в тому, що сам спосіб бачення речей стає фактором художнього вираження. Цей спосіб, ніби матеріалізуючись, зливається з предметом, а точніше, предмет, втрачаючи непроникність, стає відкритим до контактів, стає пластичним, асоціюється з процесом бачення людини, а також корегується ним, поєднуючись в одну живу сцену: предметні «позначення» виступають засобами поетичного інакомовлення. Саме в аспекті різноманітності форм художньої матеріалізації авторської свідомості слід говорити також про підтекст у творах новеліста. Багатовимірність оцінок людей і ситуацій, які продовжуються підтекстом, знаходимо в новелах «Сон», «Intermezzo», «Цвіт яблуні», «Невідомий», «Лялечка», «На острові» тощо. «Коцюбинський, - зауважила Михайлина Коцюбинська, - широко використовував словесний «натяк», який дає безмірно більші можливості для продовження смислу в уяві читача, аніж пояснення, що в короткому оповіданні виглядає особливо нав'язливим». Письменник усією своєю творчістю створив образ людини - не стільки homo sapiens, скільки драму, драму існування, яка реалізується в таких модусах людського буття, як добро, зло, кохання, смерть, покликання тощо. Повістувальна «я» - форма» сприяла реалізації авторської мети.

Розгляд визначеної проблеми завершують «Висновки». В дисертаційній роботі автор прагнув розкрити своєрідність творчої манери письменників нової генерації В. Стефаника, О. Кобилянської, М. Коцюбинського, які внесли в літературу нові форми бачення. Для В. Стефаника важливі не тільки зображально-виражальні функції слова, він відтворив соціальну і індивідуальну своєрідність мовлення персонажів, яких примусив діалогічно співіснувати без втручання автора. Така манера була новаторською для української літератури початку ХХ століття і ще не досліджена вповні. В творах В. Стефаника ми бачимо безумовну рівноправність автора і героїв як суб'єктів пізнання світу, властиву поліфонічному художньому творові. Рівноправність автора і героя у В. Стефаника існує не лише в зоні контакту, але й у позачасовій площині, відтворюючи плин вічності. Новели В. Стефаника побудовані як діалог (не лише в композиційно-мовленнєвому плані), що часто переходить в діатрібу. Автор не залишив за собою права останнього слова, він відтворив у своїй творчості діалогічну природу самого людського життя і людської думки.

Творчість О. Кобилянської і М. Коцюбинського репрезентує характерну для естетики кінця ХІХ - початку ХХ століття авторську свідомість в художньому творі, що передусім обмежується чуттєвою формою. Це відкривало нові можливості у відтворенні внутрішнього світу людини. Ця роль автора має помітну тенденцію - поглиблення психологічного аналізу особистості. Письменники фіксують у художньому дискурсі особливі значення, похідні авторської свідомості: артистизм, кордоцентризм, «кольоровий психологізм» (В. Агеєва), витончену образність, орнаментальність, глибоку виражальність прози, внутрішній аристократизм героїв, їхній постійний потяг за досконалістю. Феноменальні постаті української літератури, які показали приклад високого мистецтва, коли за все, що переживається в творчості, митець платить власним життям. Вони, як справедливо зауважує дослідник М. Наєнко, шукали і знаходили у літературі «істинне людське буття, яке полягає не в біологічній природі, а в етичній свободі і цілковито розкривається в світі художнього вимислу, де духовна субстанція долає гніт історичної долі і утверджує себе».

Дослідження проблеми автора і його різноманітних проявів у художньому тексті має велике значення, бо від цього залежить розуміння своєрідності, ваги авторської творчої ідеї, в ім'я якої написаний художній твір.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

1. Засоби стилістичної майстерності в новелістиці В. Стефаника // Лінгвістичні студії. - Донецьк, 1998. - №4. - С. 148-156.

2. Співвідношення ціннісних позицій автора і героя в імпресіоністичній малій прозі М. Коцюбинського // Вісник Донецького університету, сер. Б: гуманітарні науки. - Донецьк, 1998. - №2. - С. 131-138.

3. Про своєрідність авторської позиції в новелах О. Кобилянської // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди / Серія літературознавство. - Харків, 1998. - Випуск 10 (21). - С. 93-105.

4. Авторська свідомість і сюжетно-композиційна організація новел В. Стефаника // Науковий збірник «Питання літературознавства». - Чернівці, 1998. - №5. - С. 57-67.

5. До питання про авторську свідомість в новелі В. Стефаника «Злодій» // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди / Серія літературознавство. - Харків, 1999. - Випуск 1 (22). - С. 149-156.

6. Формы выражения авторского сознания в новеллистике В. Стефаника // Целостность литературного произведения и проблемы анализа. - Донецк, 1985. - С. 223 - 235. Рукопись депон. в ИНИОН АН СССР; Библ. указ. - Литературоведение. - 1986. - №7. - С. 50 - №540.

7. Творчість О. Кобилянської в контексті української духовності кінця ХІХ - початку ХХ століття // Духовність українства / Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. - Житомир, 1998. - С. 83-86.

8. Философия любви в «Поэме Горы» и «Поэме Конца» М. Цветаевой // Творчість Марини Цвєтаєвої в контексті культури Срібного віку / Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції, присвяченої 105-річчю від дня народження М. Цвєтаєвої. - Дрогобич, 1998. - С. 110-114.

9. К вопросу о смысле бытия в стихотворении «Осень» А.С. Пушкина // А.С. Пушкин: Филологические и культурологические проблемы изучения / Материалы международной научной конференции 28-31 октября 1998 г. - Донецк, 1998. - С. 59-61.

10. Імпресіоністичний характер новели «Природа» О. Кобилянської // Матеріали наукової конференції професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької роботи: Філологічні науки. - Донецьк, 1997. - С. 58-60.

11. Образ автора у вірші «Марія» // Формування громадянської самосвідомості молоді / Тези і матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої роковинам Олега Ольжича 24-25 лютого 1995 р. - Донецьк, 1995. - С. 141-142.

12.Філософія вини і кари в творчості В. Стефаника // Формування громадянської самосвідомості молоді / Тези і матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої роковинам Олега Ольжича 24-26 лютого 1995 р. - Донецьк, 1995. - С. 70-72.

13.Ідейно-естетична функція пейзажів у новелах В. Стефаника // Тезисы докладов научной конференции профессорско-преподавательского состава по итогам научно-исследовательской и методической работы: Филологические науки. - Донецк, 1995. - С. 56.

14. Форми вираження авторської свідомості в комедії «Суєта» І.К. Карпенка-Карого // І.К. Карпенко-Карий - видатний драматург, актор, громадський діяч /Тези наукової конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження письменника 19-20 вересня 1985 року. - Кіровоград, 1985. - С. 48-50.