Світова література ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Світова література 20 століття

філософський позитивізм література

Наприкінці 19 - на початку 20 століття в суспільстві відбулася переоцінка цінностей, змінилися засоби художньої виразності, виникли потреби нових підходів до зображення буття. Це сприяло появі нових художніх напрямів.

Розвиток літератури невід'ємний від розвитку суспільства. Література 20 ст., століття великих соціальних потрясінь та зрушень, якнайтісніше пов'язана з усіма перипетіями свого часу, складністю та суперечливістю якого зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного процесу.

Уже наприкінці 19 століття з'являється велика кількість філософських концепцій і теорій, які роблять спроби проаналізувати життя, проникнути в його суть і визначити загальнолюдські вартості, які могли б порятувати людину за різних обставин, стати її моральною опорою в житті. Вони стали філософським підґрунтям різноманітних літературних явищ, художніх течій та напрямів, предметом суперечок.

Дуже поширеним у 19 ст. був позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ Огюст Конт та англійський вчений Герберт Спенсер. Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуків біологічних причин поділу суспільства на класи , відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав Чарльз Дарвін.

Не менш популярною була філософська концепція Артура Шопенгауера, яка тлумачила світ, як творіння вищої духовної сили. Один із її проявів - притаманна людині "воля до життя".

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше, який створив теорію елітарності, винятковості окремих особистостей, яких назвав "надлюдьми". Вони є носіями "волі до влади", стоять по той бік добра і зла й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були Серен К'єркегор, Карл Ясперс і Мартин Хайдеггер. Екзистенціалізм ("існування") проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості і біологічні риси людини й умови її буття, передує сутності, а отже, є важливішим від неї. Загальний спосіб життя людини в суспільстві - трагічний, сповнений страху, тривоги та відчаю.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря-психіатра Зиґмунда Фрейда. Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного "я", раціоналістичного "я" та морального "я". Природне "я" - це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини, Раціоналістичне "я" - розважлива, суха й фальшива свідомість, а маральне"я" - це надсвідомість, яку суспільство нав'язує людині.

Між усіма елементами особистості точиться боротьба, і людина є її жертвою.

Саме існування цих філософських течій, а також розчарування в життєвій дійсності та художньому реалістичному способі її відтворення спричинило появу нових художніх напрямів.

Одним із провідних напрямків 20 століття став модернізм.

Поняття "модернізм" - це сукупність течій у мистецтві, які характеризуються відмовою від традицій класичного мистецтва, прагненням до пошуку нових , нетрадиційних форм, а також умовністю стилю.

Найвідоміші течії модернізму - модерн, абстрактне мистецтво, дадаїзм, кубізм, постімпресіонізм, символізм, сюрреалізм, футуризм, експресіонізм, "театр абсурду", естетизм, імажизм, експресіонізм, школа "потоку свідомості", шозизм, акмеїзм, унанімізм, соціалістичний реалізм тощо.

Протестуючи проти застарілих ідей та форм, модерністи шукали нових шляхів і засобів художнього відображення дійсності, знаходили нові художні форми, прагнули докорінного оновлення літератури. В цьому плані модернізм став справжньою художньою революцією і може пишатися такими епохальними відкриттями в літературі, як внутрішній монолог та зображення людської психіки у формі "потоку свідомості", відкриттям далеких асоціацій, теорії багатоголосся, універсалізації конкретного художнього прийому і перетворення його на загальний естетичний принцип, збагачення художньої творчості через відкриття прихованого змісту життєвих явищ, відкриттям ірреального та непізнаного.

Модернізм - це соціальне бунтарство, а не тільки революція у царині художньої форми, бо спонукає до виступів проти жорстокостей соціальної дійсності та абсурдності світу, проти гноблення людини, обстоюючи її право бути вільною особистістю. Модернізм протестує проти грубого матеріалізму, меркантильних міщанських паскудств життя, проти духовного звиродніння та вбогості, тупої самовдоволеної ситості.

Модернізм дуже багатий на різні художні явища.

Найпоширенішим серед модерністських напрямків був символізм, який так названий тому, що найулюбленішим основним його тропом був символ, тобто усталена метафора, яка умовно відтворює суть того чи іншого явища.

Ця стильова течія виникла у Франції в 70-х роках XIX ст., а в українській літературі поширилася на початку XX ст. Основною рисою символізму є те, що конкретний художній образ перетворюється на багатозначний символ.

Започаткували символізм французькі поети П. Верлен, А. Рембо, C. Малярме. Символізм швидко поширився по всій Європі. Його представниками є: Г. д'Аннунціо (Італія), Е. Верхарн, М. Метерлінк (Бельгія), Німеччині (С. Георге, Ф. Ніцше), Англії (О. Уайльд), Польщі (М., С. Пшибишевський, К. Пшерва-Тетмаєр), Росії (Д. Мережковський, О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов) тощо.

Визначальні риси символізму:

войовничий бунт проти надто консервативної і регламентованої суспільної моралі;

підкреслене естетство (захоплення витонченою поетичною формою і недооцінка змісту);

культ екзотичних і заборонених тем, хвороблива увага до позасвідомого.

спроби вирватися за рамки повсякденного, прив'язаного до матеріальності буття, зазирнути до «світу в собі»;

надзвичайно велике значення надається ритмові та мелодиці вірша, грі розмаїтих асоціацій.

В українську літературу символізм прийшов через австро-німецьку та польську літератури. Засновницею цього стилю у вітчизняному письменстві стала Ольга Кобилянська. Серед помітних українських символістів можна назвати П. Карманського, В. Пачовського, Б. Лепкого, М. Яцківа, Д. Загула, Я. Савченка, О. Слісаренка, Т. Осьмачку (у ранній поезії), М. Євшана, М. Сріблянського, Г. Чупринку. Водночас слід наголосити, що український символізм міцно переплетений з неоромантизмом, практично неможливо визначити, який з двох стилів домінує у тому чи іншому творі.

Естетизм виник в останнє десятиліття 20 ст. в Англії. Він породив культ витонченої краси. Творці естетизму вірили, що реалізм приречений на цілковитий крах, що соціальні проблеми зовсім не стосуються справжнього мистецтва, і висували гасла "мистецтво для мистецтва", "краса заради самої краси". Найвидатнішим представником англійського естетизму був Оскар Уайльд.

Експресіонізм (від фр. "виразність, вираження") набув свого повного розквіту в першій чверті 20 ст. Експресіоністи були тісно пов'язані з реальністю - саме вона їх сформувала і глибоко хвилювала. Вони засуджували потворні явища життя, жорстокість світу, протестували проти війни і кровопролиття, були сповнені людинолюбства, стверджували позитивні ідеали.

Визначальні риси експресіонізму:

зацікавленість глибинними психічними процесами;

світ - хаотична система, якою керують незбагненні сили і від них немає порятунку;

в центрі уваги письменника - внутрішній світ людини, її почуття і думки;

оновлення формально-стилістичних засобів, художньої образності та виразності, часом непоєднуваних між собою, як глибокий ліризм і всеохоплюючий пафос;

суб'єктивізм і зацікавленість громадянською темою;

у творах багато сатири, гротеску, чимало різноманітних жахів, надмірної жорстокості, перебільшень і суб'єктивних оцінок реальності.

Український експресіонізм започаткував В. Стефаник, який від декадентських поезій у прозі перейшов на засади експресіонізму. Класичний експресіонізм утвердив О. Туринський повістю «Поза межами болю». У стильову течію експресіонізму частково вписується творчість М. Куліша («97»), частково -- М. Бажана (збірка «17-й патруль»), а особливо проза М. Хвильового, І. Дніпровського, Ю. Липи, Т. Осьмачки.

Екзистенціалізм виник у передвоєнний час і розвивався після другої світової війни. Екзистенціалісти змальовують трагізм існування людини в світі, який є суцільним хаосом, заплутаним клубком нісенітниць, випадковостей, абсурду, і який людина не може збагнути.

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вишу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи А. Жід, А. Мальро, Ж. Ануй, Б. Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців -- дискусійним.

Крім того, для творчості модерністів характерний формальний експеримент. Нова форма - модерна форма, а отже ознака саме модерної літератури. Досить яскраво це прагнення утілилося в творчості сюрреалістів. Їх лідер Бретон закликав ігнорувати усі художні канони, які виробило людство упродовж тисячоліть. Він пропонував в літературній творчості надати слово його величності Випадку. Методика "написання" нового твору така: один письменник бере газету і ножиці, другий - капелюха і клей. Газета розрізається ножицями на маленькі шматочки в будь-якому напрямкові: чи поміж рядків чи по словах - не треба заважати Випадкові! - а потім ці шматочки потрапляють до капелюха, немов жеребки під час жеребкування, і другий письменник із заплющеними очима дістає шматочки газети і наклеює їх один за одним на аркуш паперу. Так народжується літературний твір, не схожий на все, що було написане раніше, справді модерний шедевр.

Ми впритул наблизилися до ще однієї ознаки модернізму межі ХІХ -ХХ століть - епатажу, тобто демонстративного виклику зміцненим громадським нормам, смакам і т.п. Цим, окрім дадаїстів, прославилися також футуристи. До речі, одна з їх збірок так і названа - «Ляпас громадському смаку» («Ляпас громадському смаку», 1912). Це ті ж російські футуристи, які призвали «зняти Пушкіна, Достоєвського, Толстого і інших з корабля сучасності». Звичайно, це гасло не слід сприймати буквально, як не слід сприймати буквально заклики бравих футуристів-італійців. Це було епатажем,бажанням звернути на себе увагу суспільства.

Такі крайні, радикальні модерністські принципи художньої творчості, як в дадаїзмі або футуризмі, дістали назви авангардизму .

Ще однією тенденцією модернізму було використання певних художніх засобів і прийомів, які були відомі літературі і раніше, в ролі основоположних засобів і навіть принципів художньої діяльності. Вище вже йшлося про символістів, в творах яких головному художнім засобом виступав символ - багатозначний, до кінця не прочитаний знак. Але хіба раніше література не знала символу? Знала, зазвичай. І в попередніх літературних напрямах він був одним з багатьох художніх засобів, а в творчості символістів став головним, основоположним засобом, який і дав назва напряму.

Цю саму тенденцію бачимо і в продуктивному напрямі модерної літератури-літератури «потоку свідомості». Внутрішній монолог, який був відомий вже античним авторам, який зокрема, так талановито використовував Лев Толстой, став головним - художнім засобом в творчості багатьох письменників-модерністів. До речі, саме увага модерністської літератури до внутрішнього світу людини, старання освітити її розумову, духовну діяльність, немов чарівною лампою «зсередини» прозорливо відмітив ще Іван Франко.

Другим провідним напрямком 20 століття став постмодернізм.

Постмодернізм -- світоглядно-мистецький напрям, що в останні десятиліття 20 століття приходить на зміну модернізму. Цей напрям -- продукт постіндустріальної епохи, епохи розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем -- світоглядно-філософських, економічних, політичних.

Вперше термін «постмодернізм» згадується в роботі німецького філософа Рудольфа Панвіца "Криза європейської культури" (1914), але поширився він лише наприкінці 1960-х роках спершу для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації, а невдовзі -- у літературі, малярстві та музиці.

Як філософська категорія, термін «постмодернізм» отримав розповсюдження завдяки філософам Ж. Дерріди, Ж. Батая, М. Фуко і особливо книзі французького філософа Ж.-Ф. Ліотара «Стан Постмодерну» (1979).

Постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвідові, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Прогрес визнається ними лише ілюзією, з'являється відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва. Реальним вважається варіювання та співіснування усіх (і найдавніших, і новітніх) форм буття. Принципи повторюваності та сумісності перетворюються на стиль художнього мислення з притаманними йому рисами еклектики, тяжінням до стилізації, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії. Митець має справу не з «чистим» матеріалом, а з культурно освоєним, адже існування мистецтва у попередніх класичних формах неможливе в постіндустріальному суспільстві з його необмеженим потенціалом серійного відтворення та тиражування. Енциклопедія літературних напрямків і течій подає такий список рис постмодернізму:

культ незалежної особистості;

потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого;

прагнення поєднати, взаємодоповнити істини (часом полярно протилежні) багатьох людей, націй, культур, релігій, філософій;

бачення повсякденного реального життя як театру абсурду, апокаліптичного карнавалу;

використання підкреслено ігрового стилю, щоб акцентувати на ненормальності, несправжності, протиприродності панівного в реальності способу життя;

зумисне химерне переплетення різних стилів оповіді (високий класицистичний і сентиментальний чи грубо натуралістичний і казковий та ін.; у стиль художній нерідко вплітаються стилі науковий, публіцистичний, діловий тощо);

суміш багатьох традиційних жанрових різновидів;

сюжети творів -- це легко замасковані алюзії (натяки) на відомі сюжети літератури попередніх епох;

запозичення, перегуки спостерігаються не лише на сюжетно-композиційному, а й на образному, мовному рівнях;

як правило, у постмодерному творі присутній образ оповідача;

іронічність та пародійність.

Серед перших виразно постмодерністських творів -- романи Умберто Еко «Ім'я троянди» (1980), П. Зюскінда «Запахи» (1985), Д. Апдайка «Версія Роджерса» (1985), Томаса Пінчона «Веселка гравітації» (1973). Постмодернізм у сучасній українській літературі виявляється в творчості Ю. Андруховича ("Московіада", "Перверзія"), Ю. Іздрика, Л. Дереша, О. Ульяненка, С. Процюка ("Імені твого ради", "Шибениця для ніжності"), В. Медведя, О. Забужко ("Польові дослідження українського сексу"), В. Дрозда ("Вовкулаки", "Музей живого письменника", "Убивство за сто тисяч американських доларів"), П. Загребельного ("Безслідний Лукас", "Тисячолітній Миколай", "Гола душа"), В. Шевчука ("Місяцева Зозулька з Ластів'ячого гнізда", "Горбунка Зоя", "Закон зла").

Размещено на Allbest.ru