В. Ірвінг і Н. Гортон як яскраві представники американської літератури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вашингтон Ірвінг - зачинатель американської літератури. Новелістична спадщина Ірвінга

Вашингтон Ірвінг-- визнаний класик американської літератури. Він вважається зачинателем романтизму США, видатною постаттю першого покоління романтиків. Письменник працював у різних жанрах красного письменства: писав оповідання, есе, дорожні нариси, гумористичні і сатиричні статті та нотатки, історичні дослідження, біографії видатних людей тощо. Крім прози його вабили поезія і малярство. Збереглися його малюнки, які перевершують звичний аматорський рівень. Але з багатої творчої спадщини Ірвінга, який прожив довге життя і не відкладав пера до глибокої старості, живими і цікавими для сучасних читачів лишилися насамперед його новели та великі оповідання, а серед них справжня перлина американського романтизму "Ріп Ван Вінкль". Цей твір зажив всесвітньої слави, надихав митців різних країн -- поетів, музикантів, художників. Його наслідували, пародіювали, перелицьовували.

За життя Ірвінг був визнаний далеко за межами вітчизни. Серед його шанувальників були Вальтер Скотт, Колрідж, Байрон і багато інших письменників-сучасників. Автор "Ріпа Ван Вінкля" ставив собі за мету створення оригінальної національної романтичної прози і досягнув цього. Незважаючи на очевидний вплив німецького та англійського романтизму, вільне запозичення тем, сюжетів, образів, емоційних барв з чужих літератур, кращі твори Ірвінга мають свій яскраво виражений американський характер. Вони дають художньо досконалу, пластичну і барвисту картину життя Нового Світу в добу, яка передувала війні за незалежність, і в пізніший період. У Ірвінга були й твори іншої тематики, однак саме ці складають найбільшу цінність з художньої точки зору і за своїм змістом залишаються живою спадщиною письменника.

Вашингтон Ірвінг народився у сім'ї шотландського пересельця, досить заможного торгівця залізним товаром. У дитинстві малий Вашингтон відзначався мрійливою вдачею, дуже любив читати і слухати оповідання про давні часи. Сім'я жила в Нью-Йорку, у тій частині міста, де було найбільше потемків перших голландських пересельців з Європи, які дотримувалися стародавніх форм життя, звичаїв, побуту, трудових навичок. Малий Вашингтон товаришував з їхніми дітьми, відвідував їхні оселі, захоплюючись оповідями про славні старі часи Нового Амстердама, як колись (до другої половини XVII ст.) називали Нью-Йорк.

Дитячі та юнацькі враження, по-художницьки гострі, яскраві, поетичні, мальовничі, овіяні меланхолією та ліризмом і одночасно сповнені гумору, стали пізніше основою кращих, найбільш самобутніх і новаторських творів письменника.

Ірвінг не був схильним до якоїсь практичної діяльності, в дусі прагматичної практики підприємців чи політиків Молодої Америки, але духовно був дуже активною людиною. Зацікавлення літературною творчістю виявилося у нього надто рано. Разом із товаришем дитячих і юнацьких років, майбутнім письменником Голдінгом він почав у 1807 р. видавати гумористичний альманах "Сальмагунді" (назва їжі, в яку входять різні, досить несподівані інгредієнти, тобто "суміш"), який викликав неабияке зацікавлення. В ньому були зібрані різні смішні або дивні історії, анекдоти, міські новини та плітки. А об'єднане все було постатями трьох диваків, які збираються разом у старому заміському маєтку, весело проводять час і говорять про всілякі речі, оповідаючи один одному різні історії, побрехеньки, пережите самими або почуте від інших. Альманахи були в цей час надто поширені в Європі. Це стало справжньою модою. Знайшли вони своїх прихильних читачів і у Сполучених Штатах.

Коли Ірвінг почав займатися видавничою діяльністю, то уже мав, насамперед через особливу схильність до подорожей, неабиякий досвід. У 1803 р. він подорожував через незаселені області США та Канади. Наступного року відвідав Італію, Францію, Швейцарію, Голландію. Такі подорожі, які іноді тривали роками, були своєрідним звичаєм для американських юнаків із заможних родин, як колись для хлопців з родин ремісників Європи була обов'язковою школа мандрівок по чужих краях для набуття досвіду і вдосконалення майстерності в обраному фасі. І пізніше Ірвінг багато мандрував, роками жив закордоном. З 1815 по 1820 рр. він жив в Англії, а потім в Іспанії. На батьківщину повернувся лише у 1832 р. Знайомство з чужими країнами, природою, культурою, літературою, історією інших народів виявилося для Ірвінга напрочуд плідним. Багато книжок він написав саме на матеріалі своїх подорожей Америкою та Європою.

6 грудня 1809 р. газета "Америка сітізен" сповістила про вихід "Історії Нью-Йорка", написаної Дідріхом Нікербокером".

Повна назва книги -- "Історія Нью-Йорка від сотворіння світу до кінця голландської династії" (далі йдуть ще пояснення, але їх, звичайно, у назву не включають) -- твір сатиричний, в якому критичний пафос досягає іноді Свіфтової сили, хоча загальна тональність оповіді літописця радше жартівливо-гумористична. Від першої до останньої сторінки літопису в ньому панує іронія, надаючи йому зухвалого, задерикуватого, жвавого і веселого характеру. Здається, що для автора нема ніяких авторитетів ні в минулому, ні в сьогоденні, ні у Сполучених Штатах, ні в Голландії або Англії. В усьому він бачить смішний, жалюгідний, фальшивий бік. Це можна було б назвати молодечим цинізмом, якби не справжня любов до своєї далекої від досконалості вітчизни.

Після випуску в світ свого першого великого твору Ірвінг надовго замовкає як письменник. Займається практичною діяльністю як адвокат, військовий, службовець, працівник дипломатичної служби. Лише з кінця десятих років він повертається до красного письменства. Продовження творчої діяльності пов'язане з подорожами Ірвінга і його тривалим перебуванням за кордоном. Вважається, що в Англії у 1818р. починається другий, найплідніший, період творчого життя автора "Ріпа Ван Вінкля", Саме там він за підтримки Вальтера Скотта видає першу збірку оповідань -- "Книгу шкитців" (1819 -- 1820). За нею вийшла друга -- "Брейсбрідж-Холл" (1822). В 1824 р. з'явилася третя збірка -- "Оповідання мандрівника". Четверта, і остання, була написана значно пізніше і в ній відбився новий досвід письменника, який кілька років як дипломат жив в Іспанії, подорожував по країні, працював у королівському архіві над старими рукописами, вивчаючи життя і діяльність Христофора Колумба, про якого написав книгу. Захоплення Іспанією, її колоритом, екзотикою, поезією і правдою її минулого відбилися в четвертій книзі оповідань "Альгамбра" (1832) дуже яскраво, починаючи з назви, через сюжети, барви, образи, увесь стиль оповіді і аж до мовних нюансів, локальних, побутових, географічних реалій тощо.

Вже перша збірка новел "Книга шкитців" свідчила про народження Ірвін-га -- романтичного новеліста, який не просто почав працювати в новому для себе жанрі (хоча його зародки були вже у новелістичних епізодах "Історії Нью-Йорка"), а й створив його оригінальну американську модифікацію. У збірці є типово романтична новела, так би мовити, загальноєвропейського характеру, її події відбуваються у досить умовній середньовічній Німеччині. Герої, традиційні для романтичної балади чи готичного оповідання, -- хоробрі й вірні слову рицарі, чарівна діва з похмурого замку. Наречений гине напередодні весілля, щоб згодом з'явитися, поставши з труни, і викрасти наречену. Та в оповіданні "Наречений-примара" цей сюжет набуває відверто пародійного звучання і закінчується неочікуваним пуаном. Примара виявляється живим хлопцем з плоті і крові і все завершується казковим весіллям. Ця новела особливо виразно демонструє відмінність американця у підході до типово романтичної колізії від його європейських колег. Якщо у більшості останніх все трактувалося серйозно, містичне, трагічно, то в Ірвінга постійно звучить весела іронічна нота, трагедія обертається на фарс, містика знімається цілком реальним раціоналістичним поясненням.

Новелістика Ірвінга по-романтичному контрастна навіть у своїх стильових особливостях, характері ритму оповіді. Сюжетність поєднується в ній з докладними повільними описами характерів персонажів, їхньої зовнішності, місця дії, авторськими міркуваннями. Динамізм у розгортанні подій починається десь у середині оповіді, а експозиція з безліччю мальовничих подробиць може розтягнутися майже на половину всього твору. Деталі і подробиці життя та побуту здаються цілком реалістичними, а описи природи часто яскраво романтичні. Звичний плин життя порушується подіями і постатями фантастичними, казковими. Буденне і смішне раптом змінюється страшним і драматичним.

Найвідоміше оповідання "Ріп Ван Вінкль" було першим у цьому жанрі, та в ньому виявилися всі характерні риси нової оповідної манери художника. Сюжет, як у багатьох творах Ірвінга, належить до так званих "мандрівних", він не вигаданий, а запозичений. Але його розробка, вирішення конфлікту, декорації -- все Ірвінгове. Невдаха й нероба Ріп Ван Вінкль "простий, добродушний хлопець... добрий сусіда, затурканий чоловік". Йому симпатизували сільські кумоньки, а дітлахи "зустрічали його появу гомоном і радісними вигуками. Він брав участь у їхніх розвагах, майстрував їм іграшки, вчив запускати змія і катати кульки, оповідав нескінченні історії про духів, змій та індіанців... Ріп охоче брався за чужі справи і аж ніяк не за власні. Виконувати обов'язки батька родини і тримати ферму у порядку здавалося йому немислимим і неможливим".

Одного разу, тікаючи від докорів своєї язикатої дружини, Ріп іде на полювання, зустрічає якогось дивного дідугана з барильцем міцного напою (надто міцного, як виявиться згодом), бачить дивні розваги якихось примарних чоловіків у стародавньому голландському вбранні, п'є отой напій з барильця і засинає в лісі. Прокинувшись, замість своєї нової рушниці знаходить якусь заржавілу, не може докликатись свого собаку, дивується величезним змінам у краєвиді, які сталися за одну ніч, і, збентежений, вирушає додому. Та замість рідного села і знайомих односельців бачить на старому місці зовсім нові будинки і нових людей. Лише поступово у старому дідусеві з сивою бородою хтось із людей пізнає колись міцного сорокарічного чоловіка, яким Ріп пішов зі своїм собакою на полювання. Виявляється, що він проспав у лісовій ущелині двадцять років, як одну ніч. За цей час змінилися не лише будинки й дерева, а й політичний устрій в країні -- з частини британської монархії вона перетворилася на незалежну республіку. "Змінився, здавалося, сам характер людей. Замість колишньої незворушності, сонного спокою в усьому проглядалися заклопотаність, наполегливість, метушливість".

Мабуть, саме у цих словах -- ключ до Ірвінгового задуму цього оповідання. Тут дуже важливе протиставлення колишньої патріархальності і сучасної діловитості, буржуазної активності, яка докорінно змінює за відносно короткий час форми життя і характери людей.

Може, за мальовничістю, зримістю описів, поетичністю, яка в парадоксальний спосіб поєднується з тонкою і веселою іронією, одним із найкращих оповідань Ірвінга є "Сонна лощина". Сюжет тут зовсім простий, досить анекдотичний. Двоє молодиків залицяються до однієї гарненької і заможної дівчини. Через ревнощі один із них у вигадливий спосіб мститься своєму суперникові, лякаючи його у глуху ніч привидом вершника без голови. На смерть переляканий суперник тікає з села, що дає підстави створити нову легенду, начебто його забрав із собою отой вершник без голови. Ось і все, якщо відтворити голий сюжетний каркас. Та головне в оповіданні -- передати колорит відшумілого життя затишного голландського поселення, розповісти про добробут і спокій, які в ньому панували, про чудову довколишню природу, родючість землі, пишність застілля в домі заможного хазяїна, яка нагадує рясноту і барвисту щедрість голландських чи фламандських натюрмортів. У замальовках пейзажів навколо селища і особливо казкової Сонної лощини, яка навіює дивні видіння, заворожує своїм спокоєм, змушує забути про все на світі, Ірвінг виявляє себе справжнім поетом.

Ця зачарована долина впливає на місцевих жителів у такий спосіб, що вони ніби снять наяву, бачать якісь примари, чують дивну музику і безтілесні голоси та впадають у екстатичні стани. Характери двох суперників-претендентів на руку і посаг квітучої, пухкенької Катерини, як і їхня зовнішність, заняття і манери виписані зримо і з гумором, вони живі і пластичні. Один із суперників янкі з Коннектикута вічно голодний учитель Ікебод Крейн, наївний і хитрий маленький тиран у своєму шкільному королівстві, великий мудрець у малописьменному оточенні, безголосий співець псалмів, що мріє завоювати серце багатої фермерської дочки своїм "інтелектом" і "світськими манерами". Його постійні мрії про смачну їжу, що чекатиме на нього після одруження, написані так само смачно, як і розповідь про вигадливі походень­ки, зухвалі витівки іншого зальотника -- Брома Бонса. Молодий Боне -- грубуватий і запальний проводир місцевої молоді, гарний у сідлі і витончений, як ведмідь, у жіночому товаристві. Та на його боці прихильність кругленької та рум'яної Катерини і самого автора. Як уже не раз, і тут виникає типове для Ірвінга протиставлення -- працьовитий, хитрий, зажерливий янкі і лінивий, необтесаний, але дужий, веселий, простодушний "файиий хлоиеці. з голландських поселенців. Він свій на цій землі, а приблуді-янкі тут не місце. Естетичні якості Ірвінгової прози в цьому оповіданні підкоряють читача. Тут він показав себе у повному блиску як неперевершений стиліст, як справжній живописець словом.Головне -- вміння передати радість життя, оптимізм, властивий молодому народу на молодій землі, такий характерний для Ірвінга взагалі.

Збірка "Альгамбра", написана на іспанському і екзотично-східному матеріалі, багато в чому нагадує такі популярні у той час "Казки тисяча й однієї ночі". В новелах цієї збірки вражає буяння барв і образів, багата фантазія і витончений гумор. Усі новели-казки прославляють людські чесноти -- доброту, чесність, вірність і засуджують жадібність, зрадливість, жорстокість тощо. Вони і поетичні, і повчальні. Однак в них більше відомого з творів європейських романтиків, ніж оригінального, що було властиво американському романтику Ірвінгу і завоювало йому всесвітню популярність.

Повернувшись у 1832 р. на батьківщину, Ірвінг продовжував активну літературну діяльність, та йому вже не вдалося досягти того рівня, який був властивий його новелам.

Новели, створені У.Ирвингом англійською матеріалі, зачарували і прагнення американців і європейців свіжістю спостережень, прекрасним літературною мовою, дотепністю, гумором. Найцікавіше викликали розповіді минуле - "Ріп ВанВинкль" і "Легенда проСоннойЛощине".

Ріп ВанВинкль - мешканець села голландських поселенців у острогуКаатскильских гір, неподалік Нового Амстердама. Головна риса Ріпа - "непереборне нехіть до продуктивної праці".Сварливая дружина ледаря Ріпа довела його розпачу й єдине, що він залишалося, щоб позбутися роботи з фермі і певних закидів дружини "взяти до рук рушницю й вирушити блукати лісам", ніж Ріп і робив більшу частину часу. І нарешті Ріп пішов у ліс і зустрів там "дивній зовнішності незнайомця", який тягнув на плечі барило. Цей "маленький кремезний старий із густий гривою волосся і сивий бородою, одягнений по старовинної голландської моді" попросив Ріпа допомогти йому, і той відгукнувся. У цьому вся барилі перебував чарівний напій, до душі і запаху нагадує голландську горілку. Ріп спробував напій і заснув, а прокинувся через двадцять років, тільки самий він не знав.

Ірвінг іронізує над своїм героєм, зображуючи його ліньки: "Ріп охоче брався чужі справи, і аж ніяк за власні; виконувати обов'язки батька сім'ї та утримувати ферму гаразд уявлялося йому немислимим і неможливим". Ріп бачить, прокинувшись, як змінилася природа: невеличкий струмочок перетворився на галасливий потік, ліс став непрохідним: "Нарешті добрався до того місця у ущелині, де, між стрімчаками мав відкритися прохід в амфітеатр, але вже більше бо й сліду такого проходу. Скали здіймалися майже стрімкій непереборної стіною; згори легкої смугою пір'ястої піни нісся потік,низвергавшийся в просторий водойму, глибокий і чорний, оповитий тінню зростаючого навколо лісу". Змінився образ села: "Та й село теж змінилася -- вона розрослася і сталамноголюдней. Перед ним тяглися ряди будинків, яких бачив, а тим часом добре відомі йому будиночки зникли безвісти. Чужі імена на дверях, чужі обличчя на вікнах -- перевернулося чуже".

Змінилися люди: "Замість колишньої незворушності і сонного спокою в усьому проступали діловитість, напористість, метушливість". Не змінився сам Ріп, чарівний сон не поміняв його вдачу -- він усе той самий лінивець, любитель побалакати. Щоб підкреслити гумористичну незмінність його нікчемною натури, Ірвінг дає від імені сина Ріпа на точну копію батька -- лінивця і обшарпанця: "Ріп не зважився запитати інших друзів і скрикнув у його розпачі:

Невже ніхто не знає Ріпа ВанВинкля?

О, Ріп ВанВинкль! - пролунали голосу у натовпі. - Ну ще! Ось він, Ріп ВанВинкль, ось він стоїть, притулившись до дерева.

Ріп глянув у зазначеному напрямку і побачив свого двійника, цілком такого, який був він, вирушаючи у гори. То справді був, очевидно, той самий лінивець й у будь-якому разі, той самий шарпак!" . Може відгриміти війна за незалежність, бути скинутим ярмо англійської тиранії, зміцнитися нову політичну лад, колишня колонія може перетворитися на республіку, - лише безпутний лінивець стає дедалі тим самим. Юний Ріп, як та її старий батько, "займається всім, чому завгодно, тільки власним справою".

У сюжеті даної новели Ірвінг використовує метод контрасту. Перед читачем виникає картина минулого - доти, як заснув Ріп ВанВинкль, та був картина справжнього - після пробудження героя. Повернення Ріпа дає можливість порівняти "старі" і "нові" часи. І з'ясовується, що зміни - не на краще!

Ріп ВанВинкль входить у замішання, потрапивши з спокійного колоніального минулого у період промислового прогресу, де змінилося все і всі - відносини для людей, їх психологія: "Змінився, здавалося, навіть найбільш характер людей. Замість колишньої незворушності і сонного спокою в усьому проступали діловитість, напористість, метушливість". У зовнішності людей також помітні зміни - немає більше в дверей трактири друга Ріпа "мудрого НіколасаВеддера з його широким обличчям, подвійним підборіддям і славної довгою трубкою" а замість нього "худий, жовчного виду суб'єкт, кишені якого було битком набиті якимось друкарськимиафишками, галасливо просторікував про цивільних правах, про вибори, про членах Конгресу, про свободу". Отже, меншими і самобутніми стали постаті людей. Їх спосіб життя втратив риси патріархальності, чимосьроднившие його з величавим спокоєм і мальовничістю оточуючої природи.

Звісно, здивовані були жителі села, побачивши дивного прибульця, але з нею самою зацікавився "оратор", яке голосом. Коли Ріп ввійшов у шиночок, цей оратор "в вмить опинився поблизу Ріпа і, відвівши їх у бік, запитав, проти всіх буде". Найцікавіше було з'ясувати йому ніхто ця людина, чому з'явився на такому вигляді, що з нею сталося, хто ж він - "федераліст, демократ?". Що ж хорошого у тому теперішньому? Порівняно з цієї суєтою, мишачим вовтузінням, дрібним політиканством і здирством "нових американців" Ріп та їїлениво-безмятежное ставлення до життя виглядають привабливішою від.Деловитий у новий світ у власних очах Ірвінга позбавлений поетичності старих поселень.Поступово образ Ріпа ВанВинкля став сприйматися як фольклорний образ, уособлює патріархальну Америку докапіталістичної пори .

У новелі "Ріп ВанВинкль" Ірвінг, як та інших своїх новелах, іронізує над забобонами, над самим сном Ріпа, припускаючи, що він збожеволів: "Іноді, втім, виражалися сумнів у достовірності історії Ріпа; дехто запевняв, що Ріп просто з глузду з'їхав що його історія та є пункт божевілля, що ніяк не вибити з його голови. Проте старі голландські поселенці ставляться до неї які з довірою. І тепер, почувши у розпал літа надвечір розкати далекого грому, що лунають із бокуКаатскильских гір, вона стверджує, що цеХенрик Гудзон і команди його корабля ріжуться в кеглі" .

Ірвінг у новелах протиставляє патріархальний уклад нащадків перших голландських переселенців метушливої та прозаїчнішою життя сучасних Сполучених штатів. Доказом того може такий уривок із листа новели "Легенда проСоннойЛощине", де Ірвінг не приховує захоплення мораллю і звичаями мешканців "СоннойЛощини", йому дуже імпонує те, що жителі села живуть тієї життям, який жили їхні батьки і діди: "Я згадую звідси тихому і безтурботному куточку зі всілякої похвалою; у тих маленьких забутих голландських долинах, розкиданих повеликому штату Нью-Йорк, ні населення, ні звичаї, ні звичаї не перетерплюють жодних змін" чи, відверто лист про його думку авторське відступ - "Якщозатоскую коли-небудь про притулок, у якому міг би сховатися від життєвої суєти тапрогрезить у тиші залишок своїх неспокійних днів, то мені знайти куточка, більш благословенного, чим зумовлена ця маленька лощина". Ірвінг порівнює долини з "Легенди проСоннойЛощине" з заводями біля берегів бурхливих струмків: "Долини ці подібні… заводям, де можна побачити, як соломина чи пляшечку повітря стоять собі мирно, на якорі чи повільно кружляють в іграшковоїбухточке, незадеваемие поривами який котився повз течії" .

Цікаві портретні характеристики жителів "СоннойЛощини", про які автор пише іронічно: "Завдяки своєї безтурботності і тиші, і навіть деяким особливостям у характері мешканців, до речі нащадків перших голландських переселенців, цей відокремлений дол здавна іменується ">СоннойЛощиной", а місцевих хлопців величають на околиці не інакше як ">соннолощинскими". Безсумнівно, проте, що це і нині продовжує перебувати під якимось закляттям, заворожливим уми його мешканців, які живуть через це у світі безперервних гріх наяву" . ЖителіСоннойЛощини самі сонні.

Образцовому хазяїну Балту ван Тасселю Ірвінг дає таку характеристику: "СтарийБалт ван Тассель міг би служити зразковим портретом процвітаючого, задоволеного собою, добросердого фермера. Він спокійно і задоволено споглядав за свої багатства, але пихатий, пишаючись достатком і статком, а чи не тим, що він багатшими інших" Балт ванТассель попри всі достоїнствах зображений автором іронічно: "Його погляди й думки, щоправда, не часто перелітали за огорожу його садиби, зате у межах усе було затишно,благоустроенно й міцно" .І про кохання Балта ванТасселя зі своєю дочкиКатрине Ірвінг пише з тонким гумором: ">Балт ванТассель виявляв поблажливість; він дуже любив свою дочка, любив її ще більше, ніж трубку, як і личить розважливої людини йпревосходнейшему батькові, надав їй свободу розпоряджатися собою" .Характеристика матері Катріни ванТассель теж іронічна: "Його гідна жіночка була перша з горло зайнята домом і пташиним двором, бо, як розсудила, і слід визнати, дуже мудро, качки і гуси -- божевільний народ, що потребує безустанномуприсмотре, тоді як дівчини самі може подбати себе" . Отже, Катріна було надано сама собі цілком і повністю. Кожен із батьків любив її, але в кожного перебували "вагомі" причини, ніж виховувати дочки.

Будинок ВанТасселей відрізняєтьсядомовитостью, затишком, багато вкладено сільського працьовитості. Однак у тоні, яким Ірвінг описує будинок фермера, звучить як захоплення "патріархальної старовиною", ще гроші і іронія. Втім, іронією пронизані все новели Ірвінга.

Солідний статок не зробив мешканців лощиничестолюбцами чи шанувальниками нових мод; подібно предкам, вони важкувата добродушні і гостинні, відомі хлібосольством і здоровий глузд. Інтереси мешканців ">СоннойЛощини" не за межі самітного селища, загубленого в казково прекрасному краю на берегах Гудзону.

Природно,Икабод Крейн, сільський вчитель, здається чужоземцем серед неквапливих і обгрунтованих фермерів, нащадків голландських переселенців,Икабод уособлює собою спраглого наживи піонера, з тих, що скуповували землі Заходу. Ірвінг так характеризує походженняИкабода Крейна: "Він відбувається з Коннектикута - штату, який, забезпечуючи всю федерацію піонерами у звичному значенні цього терміну, а й такими, що розорюють мізки, щорічно шле за межі легіоникорчующих прикордонні лісу колоністів і сільських вчителів". На відміну від Ріпа вчительИкабодКрейн, що у цьому краї, не прибулець з минулого, а скоріш уособлення мало привабливих нових віянь. У жадібності цього вискочки Ірвінг втілив непросто жадоба до грошей, користолюбство, егоїзм і напористість, але ненаситний апетит всім матеріальних благ - до сільськимявствам і великим угіддям: "ПокиИкабод повільно трусив дорогою, ока, завжди широко відкриті попри всі, що має відношення до ситної і смачній їжі, з насолодою зупинялися на скарби, виставлених напоказвеселою восени. З усіх боків немов у величезному кількість видно було яблука: одні ще висіли обтяжливим вантажем на кремезних деревах, інші вмістилося у кошика і бочки до відправки ринку… Далі пішли великі поля кукурудзи… ці видовища викликало в нього бачення тістечок ізаварних пудингів; до того ж час, які лежали між стеблами гарбуза,повернувшие до сонця свої чудові округлі животи, змусили згадати його про розкішних, вичерпуються в роті пирогах…", до угодованому худобі і міцним спорудам (з описи "скарбів" ферми ванТасселей "Поруч із будинком стояв просторий комору; він було споруджено настільки добротно, що міг би зійти за сільську церква; кожне вікно й кожна щілину його, здавалося, ось-ось готові роздатися убік і вилити назовні численні скарби ферми" ).Для Крейна це лише сходинка до подальшого збагаченню ("ПокиИкабод, захоплений що постала проти нього картиною достатку, коли його зелені, широко розкриті очі перебігали з жирних пасовищ на опасисті, засіяні пшеницею, житом,кукурузою і гречкою поля і потім у сади, які оточували затишне, тепле житло ВанТасселей, з деревами,гнущимися під вагою рум'яних плодів - серце йоговозжаждало спадкоємиці цих багатств, та її уяву захопила думка, як можна було б перетворити в готівка, а гроші вкласти у безкраї простору дикої, пустельній землі і дерев'яні хороми у якомусь закутку" ).Усе це перетворити на гроші, щоб дешево придбати великі ділянки у країнах. Поверховість натури практичного і прозаїчного ділка розкривається у його забобонності ("Жінки поважали у ньому (>Крейне) людини незвичайній начитаності, оскільки він прочитав від рядки до рядки кілька книжок (ось тільки яких!) і знав напам'ять "Історію чаклунства у новій Англії"КоттонаМезера, в непогрішність якої, до речі, вірив усією душею" ). Ірвінг висміює забобонністьИкабода та її жителівСоннойЛощини: "Ще одне джерело, звідкиИкабод черпав свої моторошні насолоди, були довгі зимові вечора, що він обожнював проводити зі бабами голландками: вони гуртувалися біля вогню, пряли свою пряжу, в печі лопалися і сичали яблука, і слухав їх вигадки про духів, примарах, нечистих полях, нечистих мости, нечистих струмках і особливо, проВсаднике без голови чи, як вони часом його величали,Скачущемгессенце зСоннойЛощини.Икабод, своєю чергою, тішив їх історіями про чаклунстві, лиховісних ознаках, поганих прикметах і таємничих звуках, про все, ніж на початку заселення кишма кишів Коннектікут, і лякав їх майже безпам'ятства розповідями про кометах, падаючих зірок і повідомленням безумовно тривожного факту, що зайнято землю, як доведено, крутиться І що половину діб вони відчувають догори дригом" . Ось, мабуть, єдиний епізод новели, деИкабод і мешканціСоннойЛощини у Ірвінга співіснують гармонійно. Епізод, у якому автор висміює забобонність іИкабода (вчителя!), і бабусьголладок. Які ж, має бути, спотворювавИкабод наукові факти про кометах, зірок і Землі, що бабусі голландки лякалися до безпам'ятства. І забобонні і неосвічені голландки.

СвітовідчуттяИкабода Крейна - це світовідчуття неосвіченого і боягузливого людини, якого в бачить сліди влади непереможних потойбічних сил, а чи не гармонію і закономірність природних явищ: після вивчення стародавніх, повних жахів повістейМезераИкабод вирушав до будинку фермера, де стояли на постої, і "… що він направлявся повз боліт, струмка і жахливого лісу всякий звук, всякий голос природи,раздававшийся у цей зачароване годину, бентежив його розпаленіле уяву: стогін дрімлюги, галопуючий зі схилу пагорба; квакання деревної жаби, цієїпредвестници негоди і бурі; тужливі крики сови і раптовий шерех потривоженої в частіше птахи." чи "Скільки разів зупинявся він, напівмертвий зі страху, перед запорошеним снігом кущем, який точно приведення в савані, перепиняв їй шлях!").

Ірвінг зображує головний герой новели Икабода Крейна іронічно, починаючи з імені:Икабод -- рідко що надибуємо чоловіче ім'я біблійного походження, що означає у перекладі староєврейського "несчатливий", "бідолаха".Крейн англійською -- журавель і до вигнанням Крейна примарним вершником, яке у кінці новели: "один старий фермер, кілька років після події їздив до НьюЙорка, той самий, який розповів мені цю історію з привидами, поширив звістка, щоИкабодКрейн живий і, що він залишив ці місця, почасти зі страху перед приводом і Гансом ванРиппером, а почасти через нанесеною йому образи: як-не-як він несподівано залишили багатою спадкоємицею!Икабод переселився в протилежний кінець країни, вчителював, одночасно вивчав право, допустили до адвокатурі, став політиком, удостоївся обрання депутати, писав газетах і до кінця став світовим суддею". Ірвінг сміється надИкабодом, але сміх цей набуває трагічну забарвлення, якщо вірити старому фермеру, такі якИкабодКрейн можуть можуть домогтися у житті описаних висот.

Карикатурная зовнішністьИкабода Крейна: "То справді був високий, украй худий іузкоплечий хлопець із великими саме руками і ногами: пензля рук вилазили тримав на своєму цілу милю з рукавів, ступні легко міг би зійти за лопати, та й уся постать його панувала рідкість недоладної. Він був володарем крихітної, приплюснутою у верхівки голівки, величезних вух, великих зелені і хіба що скляних очей, довгого, як в кулика, носа - ні дати ані взяти флюгер образ півня,красующийся на спиці і який би напрям вітру" один із складників його відразливого образу. УКрейне все карикатурно перебільшений: "Икабод вирізнявся відмінним апетитом і, попри худорбу, мав неменшою, ніж анаконда, здатністю збільшуватися обсягом". Икабод претендує на витончені манери оперування дівчатами: "Він (Икабод) зривав їм грона дикого винограду, читав без винятку могильні епітафії і прогулювався, оточений їх зграйкою, вздовж берега примикає до церковному двору мірошницького ставка" Иронизирует Ірвінг та контроль любов'юИкабода доКатрине -- дочки багатого фермера: "БоИкабодКрейн мав ніжним івлюбчивим серцем. Не дивно, що таке ласим куснем знайшов у очах нез'ясовану привабливість, особливо по тому, як і завітав до неї разок-інший у хаті", будинок батьків Катріни був повної чашею.Икабод -- голоднийприживала, але занадто вже спритний! "Щоб підтримати себе, вінстоловался і жив, відповідно до місцевим звичаєм, в тих фермерів, діти яких в нього навчалися. Проживши у якомусь домі тиждень, він переселявся потім у інший, тягаючи з всі своє надбання,умещавшееся щодо одного паперовому хустці, і обходивши в такий спосіб всю округу" .Але й фермери зображеніИрвингом над кращому світлі, оскільки були схильні "розглядати витрата утримання школи, як непосильне собі тягар, а вчителя як ледаря і трутня", а й у цьому випадку кмітливістьИкабода не підводила його: "Щоб усе це (перебуванняИкабода у фермерів) був важкою податком для гаманцівхозяев-крестьян..., він вдавався до різним вивертам, мали метою показати, що він у той самий мері корисний, як і приємний. Принагідно він допомагав фермерам у господарстві: ходив із нею на косовицю, лагодив огорожі, водив на водопій коней, приганяв корів з пасовища і пиляв дрова для зимового каміну" .Ірвінг сам вказує, що це старанняИкабода допомогти фермерам лише викрути, аби утриматися пожити у їхні домівки день інший.

Карикатурная зовнішністьИкабода Крейна, розмовляючі ім'я та прізвище, безглузді претензії на вишуканість манер надають викінченостіотталкивающему образу бездушного, хижого і потворного породження нової Америки - образу в усьому далекого чарівної картині залитих сонцем долин, ярів, гаїв і загадкових гірських ланцюгів, цієї сонної, але прекрасної у своїй спокої землі.

Невипадково Ірвінг виганяєИкабода з райського і казкового містечка, яким є СоннаЛощина.Крейн - жадібний, жадібнийприживала не вписується у тиху, розмірене життя селища. Ірвінг втілює у цьому творі омріяне, мрію врятувати залишки яскравого, яким, на його думку, наповнений минуле. СоннаЛощина продовжує своє життя й відИкабода Крейна залишається тільки нова марновірна легенда, ніби Вершник без голови пішов із ним, яке духпосилился в шкільному будинку.

Ірвінг любив оживляти моторошні новели усмішкою іронічного сумніви .Так надходить й у новелі "Легенда проСоннойЛощине". АджеИкабодКрейн ні "винесений збренной землі якимось надприродним способом" ,як базікають звідси сільські кумоньки. Автор сам наприкінці новели робить припущення, що у своє чергу дізнався від старої фермера, саме його, який розповів йому цю історію "з привидами", щоИкабодКрейн живий і, а зник через страху перед Гансом ванРиппером -- старим скнарою, яка має позичив коня і сідло. Як розуміє читач наприкінці новели,Икабод зустрілася ні з приводом Вершника без голови, і з суперником у коханні доКатринеБромомБонсом. СамеБромБонс і вигнав Крейна з лощини. Не примарний вершник кинув до нього свою голову, аБромБонс запустив простий гарбузом, та й усе, що знайшли після події, вказувало на реальні події, а чи не на надприродного Вершника без голови: "На дорозі, що веде до церкви, знайшли зламаневтоптанное у багно сідло Ганса ванРиппера; сліди кінських копит, залишили Донецькій залізниці різкі відбитки -- коні, очевидно, мчали з скаженою швидкістю, - сприяли мосту, на яких біля струмка, там, де русло його ширшає, а вода чорніша і - глибше, було знайдено капелюх нещасногоИкабода і поруч із нею -- розбиту вщент гарбуз" .Ірвінг надає новелізаконченнокольцевое побудова тим, що починається новела з думки про те, що Сонна лощина на будь-якої людини навіває мрії, а закінчується створенням іронічнійлегенди-пародии.

Європейська "механіка жахливого" у Ірвінга збережена: привиди туляться в старих будинках, зловісно завиває буря, таємниче звучать.

Натаніель Готорн (1804 -- 1864)

новелістичний ірвінг гортон література

-- новеліст, романіст, журналіст, автор творів для дітей і записних книжок. Поряд з В. Ірвінгом та Е.По вважається родоначальником жанру американської новели.

Народився Н. Готорн у 1804 р. в пуританській родині у м. Сейлем (штат Массачусетс). Батько майбутнього письменника, морський капітан, помер у 1808 р. Мати залишилася сама з 3-ма дітьми бідувати. Хлопець любив читати і захоплювався легендами та переказами, які чув від жителів, тому рано почав знайомитися з історією та фольклором Нової Англії. З великим захопленням він читав твори Шекспіра, Спенсера, Скотта, а ввечері розповідав сестрам Елізабет і Луїзі про прочитане за день.

З 1821 по 1825 р. навчався у Боудойнському коледжі разом з майбутнім поетом Г. Лонгфелло і майбутнім президентом США Пірсом. Саме там відчув потяг до письменства, про що і сповістив матір в одному із своїх листів.

Перший вірш "Океан" був опублікований у 1825 р. Після закінчення коледжу Н. Готорн жив майже 12 років у батьківському домі і займався літературною діяльністю.

У 1828 р. Готорн анонімно надрукував роман "Феншо", усі екземпляри якого були згодом знищені. А в 1830 р. опублікував своє перше оповідання "Долина трьох пагорбів".

Восени 1837 р. Готорн познайомився з трьома сестрами Пібоді, дім яких був своєрідним літературним салоном. З великою повагою він поставився до старшої сестри Елізабет -- різнобічно обдарованої жінки, автора літературних статей. їй належали книжковий магазин і друкарня, де друкувалися твори її друзів.

Життя Готорна було важким і незабезпеченим. Тому він змушений був піти на службу інспектором міри і ваги (1839 -- 1841). Аз 1841 р. письменник жив і працював фермером у сільськогосподарській спільноті Брук Фарм, у яку він вклав власних 1000 доларів.

У 1842 р. він одружився із Софією Пібоді, яка стала для нього вірним товаришем і супутником на все життя. Літературна діяльність не давала достатнього матеріального забезпечення. Уникнути економічних труднощів сім'ї Готорнів допомогла служба Натаніеля наглядачем (1846 -- 1849), а пізніше консулом США у Ліверпулі (1853--1857). Усе це, а також подорож через Францію до Італії, де він жив у Римі та Флоренції у 1858 p., сприяло накопиченню необхідного для письменника життєвого досвіду. У 1860 р. Готорн повернувся на батьківщину і надрукував роман "Мармуровий фавн".

У 1861--1862 роках він розпочав роботу над романтичними романами "Таємниця лікаря Грімшоу", "Семптіміус Фелтон", "Слід предка", які залишилися незакінченими. У 1863 р. видав книгу нарисів "Наш старий дім", присвячену Пірсу, разом з яким він поїхав у 1864 р. у штат Нью-Гемпшір, щоб підлікуватися, де й помер у ніч на 19 травня 1864 р. Після смерті письменника вдова і діти видали ряд його творів, написали спогади про нього. Син Джуліан став відомим письменником, біографом батька. Молодша донька написала книгу спогадів про батька.

Натаніель Готорн вважав романтизм вищою формою вираження істини буття. Про своє розуміння романтичної естетики він розказав у нарисі "Митниця", який передував роману "Червона літера". У ньому з романтичних позицій автор трактував процес художньої творчості як перехід з реального світу у світ умовностей. Готорн -- романтик уміло поєднав у своїх творах реальне і фантастичне, фольклорне та ілюзорне.

За тематикою його новели можна поділити на декілька груп:

* оповідання про пуританське минуле Нової Англії ("Ендікотт і червоний хрест", "Мій родич майор Монілью", "Головна вулиця");

* вигадані історичні та міфологічні оповідання ("Золото царя Мідаса", "Мінотавр");

* алегоричні есе, оповідання, притчі на теми моралі ("Кам'яна людина", "Чорна вуаль священика");

* оповідання про моральне осмислення зв'язку минулого і теперішнього, що знайшло своє втілення в етичних категоріях добра і зла, злочину і покаяння ("Егоїзм, або змія на грудях").

Готорн схильний до алегорії і символіки, морально-філософського дидактизму, до аналізу душевного стану людини, яку терзав таємний гріх.

Готорнове оповідання Молодий праведник Браун позорно вибудовується за наступною сюжетною моделлю. Парадигму Едему автор використовує на властивому своїй творчій манері алегоричному рівні.

Як і Ріп Ван Вінкль, праведник Браун, хоч і з інших мотивів, залишає свою дружину, як йому здається, у безпеці, серед пуритан, і починає нічне паломництво до лісу, ідучи назустріч спокусі знаннями, що обернулося для нього зневірою у Вірі - як у дружині, що носить емблематичне імя, так і у власній метафоричній духовності. Лісова стежка, якою він іде, - це алегорична паралель його очікуваному моральному падінню: Він обрав похмуру і безлюдну дорогу, у тіні найпохмуріших дерев лісу, що заледве розступалися, аби пропустити вузьку стежину, і одразу змикалися за спиною. Важко уявити собі відлюдніше місце; але в подібній відлюдності існує та особливість, що мандрівець не знає, чи не причаївся хтось за незчислимими стовбурами і у плетиві густого гілля, і, самотньо йдучи дорогою, він проходить, можливо, крізь непомічений ним натовп.

Браун починає свій шлях на заході сонця, що натякає на сумнівний характер його намірів. Він сам це розуміє, бо, приховавши свій задум від Віри, повторює шлях прародительки Єви, яка приховала від Адама знайомство зі спокусником, але водночас сподівається, що ранок принесе з собою можливість відновити традиційний і звичний стан гармонійного суспільного й подружнього життя, що убезпечувався щасливим невіданням. У зображенні Готорна лісова стежка стає для Брауна і мандрами у глибінь власної душі, і дослідженням власної людської природи, і пошуком істинних засад своєї духовності й віри. У хащах пуританського Едему й пуританської душі ця стежка стає все вужчою, звивистішою і страшнішою. Віддалення від Віри стає відходом від віри і в епістемологічному, і в теологічному сенсах, ведучи Брауна до непевності, сумніву й остаточної зневіри, принаймні в людях.

Похмурий ліс, безлюдність якого виявляється так само оманливою, як позірна самотність Брауна, обрамляє фізичні й духовні блукання праведника, що, очевидно, говорить про незбувну гріховність людини, зумовлену самою її природою.

У найтемнішому місці лісової гущавини, особливо темній там, де йому довелося йти, праведник Браун зустрічає свого спокусника, зовнішній вигляд якого, усевідання, манера говорити, подальша поведінка, а основне посох, подібний до великої чорної змії, безпомильно свідчать про його диявольську природу. Браун, подібно до Ріпа Ван Вінкля, не певний у своїх візіях і відчуттях, отож заспокоює себе тим, що це, можливо, обман. Лише кульмінаційна сцена жахливої гармонії сатанинської меси змушує його визнати ту правду, від якої він утікав, але втікаючи, тим не менш, прийшов до неї. Він волає до неба голосом, пройнятим жахом і відчаєм. Але це самотнє волання поглинає гамір багатьох голосів. Занапащений Едем стає гротескною пародією молитви творіння, виявом ницих нестримних інстинктів і свідомого падіння лицемірної пуританської громади.

Те знання, яке здобув Браун у лісі, викликало в нього драматичні сумніви в істинності й відповідності реального позірному, репутації людини її сутності, форми - змісту, а отже, сумніви в істинності Віри. Браун, як і Ріп, не знає достоту, що з ним відбулось у лісі, як, здається, не знає цього й наратор: Так що ж, праведник Браун просто заснув серед лісу і відьомське зібрання тільки примарилось йому?. З історії Брауна стає зрозумілим, що його праведність і віра тримались на його невіданні. Він почасти усвідомлює це, але не знає, що робити з новим знанням, відкритим силами зла і спокуси. Виявилось достатнім один раз зійти з праведної стежки, щоб назавжди втратити спокій і душевну гармонію, як про це й попереджав міф про Едем.

Світогляд Брауна, як і пуританський світогляд загалом, ґрунтувався на чіткій поляризації добра і зла, чорного і білого, але ніч у лісі переплутала ці кольори, перетворивши праведника на суворого, сумного, похмурого мисленника, недовірливу, якщо не розпачливу, людину. Відчай і зневіра Брауна - наслідок його власного гріхопадіння, хоч, звісно, Готорн, удаючись до алегорії, говорить про обмеженість і нерелевантність людського знання як такого. Нарація Готорна формує відчуття амбівалентності й непевності людського буття, навіть коли воно має місце в локусі Едему. Ініціація збагатила Брауна лише частковим знанням, неповнота якого не дає йому почуватися мудрим або щасливим. Вочевидь, що своїм сюжетом і особливою формою наративу, зумовленою функціонуванням конструктів Едему, твір Готорна наводить на думку, що епістемологічний сумнів стає на заваді реалізації по-справжньому едемного екзистенціювання.

Размещено на Allbest.ru