Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова

Інститут іноземної філології

кафедра російської та зарубіжної літератури

Курсова робота

з Зарубіжної літератури

на тему: Позиція поетів О. Пушкіна і М. Лермонтова та місія поета-пророка

Студентки 2 курсу 22 П групи

спеціальності: «Переклад»

Рудої В. І.

Керівник: к. ф. н. доц. каф. російської літератури

Крюкова Г. В.

Київ 2013



Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Позиція поетів О. Пушкіна та М. Лермонтова
• 1.1 Різнобічні сприйняття творчості геніїв російської поезії XIX століття
• 1.2 Історія написання та тлумачення віршу О. С. Пушкіна «Пророк»
• 1.3 Наслідування М. Лермонтова першому поетові-художнику Русі Пушкіну
• Розділ 2. Порівняльний аналіз віршів О.С. Пушкіна «Пророк» та М.Ю. Лермонтова «Пророк»
• Висновки
• Список використаної літератури

Вступ

XIX століття називають «Золотим століттям» російської поезії і століттям російської літератури у світовому масштабі. Вже у 20--30-ті роки в літературу пробивались перші паростки нового методу -- реалізму. Він виникає насамперед із спроби митця з'ясувати зв'язок між долею людини і долею країни, суспільства. Наступний крок -- спроба зрозуміти рушійні сили історії, що впливають на долю країни, поступ суспільства.

В цей час Росія славиться двома безумовно талановитими Поетами з великої літери Олександром Сергійовичем Пушкіним та його наслідувачем Михайлом Юрієвичем Лермонтовим. У цих особах перепліталось і романтичне і реальне. Кожен з них, був по-своєму романтиком і реалістом. Вони сучасники й разом з тим - люди різних поколінь. Пушкін - геній поетичний, народний. Він був даний миру, щоб показати яким повинен бути справжній поет. З його ім'ям зв'язаний розвиток всієї російської культури XIX ст. Від Пушкіна веде відлік сучасна російська літературна мова. Творчість Лермонтова - це історія покоління 30-х років XIX століття, покоління, якому дісталася важка доля людей епохи "лихоліття". Пушкін для Росії - це початок національної самосвідомості. Лермонтов постає як справжній патріот своєї Батьківщини.

Класичною темою тогочасної російської літератури була тема поета та поезії. Так, два представника золотого віку - Пушкін та Лермонтов - теж не залишили цю тему без уваги. Але, звісно ,кожен з них по-різному підійшли до цього питання. Для Пушкіна тема поета зосереджувалась на внутрішній позиції поета-пророка, який не прийнятий суспільством. Лермонтівські вірші, про роль поета та поезії, були зв'язані з попередньою літературою (романтична лірика), і ця тема була для нього глибоко особистою. Ця позиція досконало висвітлена у їх однойменному вірші «Пророк», котрі заперечують, і в той же час, доповнюють одне одного.

Тема нашого курсового дослідження: «Позиція поета О. Пушкіна і М. Лермонтова та місія Поета-Пророка». Серед досвідчених критиків, протягом багатьох років, існує багато точок зору щодо цього питання. До порівняльного аналізу літературної творчості двох геніїв, зверталося не мало відомих літераторів. Кожен з них висував свої думки, щодо схожості та відмінності між двома російськими поетами.

Здавалося б, історико-літературна спадкоємність Лермонтова з Пушкіним встановлена ще Бєлінським і не заслуговує подальшого розгляду, тим більше що існують сотні статей, присвячених різним сторонам цієї проблеми. Відповідно до задач, які поставив перед собою Бєлінський, він загострив увагу на відмінностях Пушкіна та Лермонтова, виступаючи проти тлумачення Лермонтова як наслідувальника Пушкіна та інших поетів. В подальшому розвитку російської літератури, ці тенденції були абсолютизовані різними історико-літературними працями. Але ми повертаємося до цього питання, щоб спростувати та наголосити на деяких спільностях та відмінностях між поетами, на які не звертали уваги попередні дослідники.

Як вже зазначалось, найбільш вагомий внесок у критику, щодо творчості двох геніальних поетів Росії вніс російський революційний демократ, літературний критик і публіцист Віссаріон Григорович Бєлінський. Протягом багатьох років він досліджував, спростовував та підтверджував свої думки, щодо порівняння літературного діяння Пушкіна та Лермонтова. Спочатку Бєлінський довів, що Пушкін стоїть вище Лермонтова. Поет 30-их років лише наслідує генія російської поезії, тобто О.Пушкіна. Але згодом, після смерті Лермонтова, а точніше в 1843 році, Бєлінський рішуче змінив свою попередню точку зору і подав прямо протилежний своїм попереднім переконанням погляд на характер відношення Лермонтова до Пушкіна. Він демонстративно протиставляє двох поетів. Пушкіна характеризує як «художник по перевазі», а Лермонтов - «поет нещадної думки істини». Бєлінський прийшов до висновку: «Немає значно різних поетів, як Пушкін та Лермонтов». У нашому дослідженні ми більш детально звернемося до характеристики відношень між поетами, котрі залишили нам досвідченні критики, у тому числі і Бєлінський, а також спробуємо спростувати їхні висновки, додати свої і підтвердити їх на прикладах.

Отже, об'єктом курсового дослідження є поезія Пушкіна та Лермонтова, а саме їх однойменний вірш «Пророк». Предметом ж даного дослідження являється прояв спільностей та відмінностей у поезії Лермонтова та Пушкіна (на прикладі вірша «Пророк»). Теоретичне значення дослідження полягає в систематизації знань у російській літературі, а практичне значення даної роботи полягає у тому, що її результати можуть використовуватись у подальших дослідженнях у літературній сфері. Дана курсова робота може становити інтерес для літературознавців, а також для інших студентів.

Незважаючи на те, що ця тема вже вивчена «з ніг до голови», багато критиків зверталися до неї і висували свої думки, проблема відношень між Пушкіним і Лермонтовим турбує і сьогодення, вона є актуальною, адже залишилось стільки недомовленостей між дослідниками,які приділяли увагу цьому питанню. Одні підтверджували один одного, інші заперечували. Після Пушкіна та Лермонтова залишилась неймовірна спадщина у російській літературі, у поезії зокрема. Вже близько двохсот років ми вивчаємо їх творчість. Хіба це не геніально - прожити життя, залишивши після себе таке надбання, щоб вас, навіть після смерті, знали, вивчали, аналізували вашу творчість, вами захоплювались протягом не десятків, а сотні років? Ми вважаємо, що ця тема ніколи не вичерпає себе, і буде актуальною поки в світі пануватиме духовність, доброта, талановиті люди, котрі зможуть зрозуміти та оцінити літературне діяння Пушкіна і Лермонтова.

Метою курсового дослідження є аналіз творчостей О. Пушкіна та М. Лермонтова, а саме встановити, які позиції поета для них притаманні, з'ясувати місію Поета-Пророка, на основі двох однойменних віршів «Пророк».

Для досягнення мети були поставлені такі завдання:

- ознайомлення з поезією О. Пушкіна та М. Лермонтова;

- розглянути попередні дослідження, критику, щодо цього питання;

- проаналізувати два вірша «Пророк» Пушкіна та «Пророк» Лермонтова, встановити спільне та відмінне між ними.

У відповідності до поставлених мети та конкретних завдань дослідження, визначено структуру роботи. Вона складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

У вступі дається визначення теми, розкриваються актуальність, об'єкт, предмет, практичне та теоретичне значення, ставляться мета та завдання роботи.

Перший розділ роботи складається з трьох підрозділів. У цьому розділі висвітлюється позиції поетів Пушкіна та Лермонтова, розглядається критика творчості, історія написання віршів та їх тлумачення різними літературознавцями.

У другому розділі аналізуються два вірша «Пророк» Пушкіна та «Пророк» Лермонтова, пояснюються їхня схожість та відмінність.

У висновках підводиться підсумок проведеного дослідження.

У списку використаної літератури подаються джерела, на основі яких було здійснене дослідження.

Достовірність та обґрунтованість наукових положень і висновків забезпечується аналізом першоджерел - дидактичних видань (підручники, посібники) провідних мовознавців ХХ ст.



Розділ 1. Позиція поетів О. Пушкіна та М. Лермонтова

пушкін лермонтов поезія пророк

1.1 Різнобічні сприйняття творчості геніїв російської поезії XIX століття

В науковій літературі, присвяченій Пушкіну та Лермонтову, існує багато точок зору, парадоксів, висновків та підтверджень, щодо їх позицій у поезії. Розглянемо декілька таких прикладів.

Пушкіна і Лермонтова найбільшою характеристикою наділив Бєлінський. Критик протиставляє пафос Пушкіна пафосу Лермонтова. «Пафос Пушкина заключается в сфере самого искусства, как искусства; пафос поэзии Лермонтова заключается в нравственных вопросах о судьбе и правах человеческой личности. Пушкин лелеял всякое чувство, и ему любо было в теплой стороне предания; встречи с демоном нарушали гармонию его духа, и он содрогался этих встреч; поэзия Лермонтова растет на почве беспощадного разума и гордо отрицает предание». «Демон не пугал Лермонтова: он был его певцом».

Єдиним зв'язком між двома поетами постає вірш Пушкіна. Звісно, об'єктивним є твердження, що Пушкін та Лермонтов різні поети, кожен з яких оригінальний по-своєму, справедливо. Бєлінський виступав проти всіх критиків, котрі трактували Лермонтова як наслідувальника Пушкіна. Але ж відомо, що творчість Олександра Сергійовича дуже вплинула на творчість його наступників, у тому числі й на Лермонтова. Гарним прикладом постає вірш «Пророк», який був написаний Пушкіном, а через 15 років і Лермонтовим. В 1840-му році Бєлінський переконливо доводив наслідувальний зв'язок творчості Лермонтова з пушкінською. Але вже в 1843 році він заперечував самого себе. За словами Г.П. Макогоненко, він повторював чужі думки, а саме В. Боткіна. Щоб переконатись у цьому, ознайомимося з характеристикою, яку подав Боткін щодо Пушкіна та Лермонтова. За словами В. Боткіна, Пушкін - художницька натура, яка приймає суспільство таким, яким воно є - його не дратує суспільна аномалія. Лермонтов - безжалісно заперечував неприйнятої ним суспільної організації. Що хотів сказати цим Боткін? Що Пушкін - позитивний герой, а Лермонтов - негативний. Чи навпаки? Пушкін приймав все як є, йому було все одно в якому суспільстві жити, лиш дайте йому творити, а Лермонтов намагався показати всі ті недоліки суспільної організації, які панували на той час. Боткін переконав Бєлінського, нав'язавши свої думки. І з цього часу, Бєлінський відкрито слідує за ним у своїх наступних дослідженнях.

Для того щоб гідно проаналізувати та порівняти два шедеври російської літератури, віднайти подібне та протилежне в однойменному пушкінському та лермонтівському вірші «Пророк», нам потрібно розглянути їх в окремих випадках, щоб чітко поставити межі і виявити їх подібність.

1.2 Історія написання та тлумачення віршу О.С. Пушкіна «Пророк»

Пушкін був в своїй художній діяльності людиною, яка відрізняється неймовірною вимогливістю до себе, відкидав гордість. Мабуть, це і характеризує те, що один із його найкращих віршів «Пророк», написаний від першої особи, не може розглядатись як пряма самооцінка поета. Образ пророка несе в собі метафоричне значення. Пророк - це не звання, а покликання. Воно є скоріш належним, чим сущим. Ми можемо припустити, що поет відчув себе особою, яка перебуває в такій життєвій ситуації, котра потребує змін.

Поява пушкінського «Пророку» пов'язана з двома подіями - розправа з декабристами (13 липня 1826 року) та зустріч з царем, котрий викликав Пушкіна, щоб сповістити про «свободу». Ця «свобода» - це не та свобода, котру жадали кожен поет того часу. Після візиту до царя, Пушкіна все одно переслідували. Вірш був опублікований в 1828 році в «Московском вестнике» і тоді ж переведено графом М. Річчі на італійську мову.

«Пророк» Пушкіна - узагальнюючий підсумковий висновок з усіх життєвих спостережень та переживань самого поета, який ставить перед собою питання всесвітньо-історичного, глобального масштабу. Цей вірш належить до тих обраних перл світової літератури та духовної культури в цілому, таємниця впливу яких назавжди залишиться прихованої для людей, котрі звикли сприймати лише матеріально-чуттєві форми і нездатних проникати крізь умовностей земної реальності у світ вищих енергій - енергій духу.

Більшість дослідників, котрі аналізували релігіозні аспекти творчості Пушкіна, справедливо оцінюють «Пророка» як центр духовного самоосмислення великого поета. Після смерті друзів-декабристів, Пушкін з особливою глибиною вчитується в Біблію. Поняття «пророк» - з біблійського лексикону і ставить пушкінського «пророка» у відношення до таких імен, як Ісаія, Ієремія, Даніїл. Пророки, будучи людьми, виконують вищу, божественну місію, вони є проповідниками істини, рицарями добра.

Виникає питання: чи можна наділяти пушкінського пророка суто релігіозною харизмою? Ми можемо тільки припускати, але в цьому питанні треба уникати крайнощів, претензій на однозначність і категоричність. Адже, Пушкіна не рідко вважали атеїстом, і це не дає нам право на переосмислення особистості Пушкіна та вносити його до рядів богомольців, і звинувачувати у фанатизмі.

В першому виданні «Пророка» перший рядок звучав як «Великой скорбию томим», що буквально виражає психологічний стан Пушкіна під час написання вірша. Його близькі друзі - декабристи були страчені, а тут ще й визивають до царя. Пізніше вноситься значуще виправлення, яке надає віршові нового забарвлення з першого ж рядка. «Духовная жажда», майже забута людиною, спонукала давньоєврейських пророків до слова. Її мав на увазі і Христос, коли розмовляв з самарянкою біля криниці…

Пушкінський пророк, як зазначав Коган: «не смотря на библейскую форму, находится в какой-то неопределенной и анонимной среде: во всем стихотворении ни одного собственного имени, а говорится только о морских гадах и небесных ангелах…а повеление, которое ему свыше дается, имеет характер отвлеченно-нравственный, безразлично универсальный». Дійсно, поет не вносить жодного імені, а всі істоти мають метафоричні значення. Той самий «серафим» - не потойбічне створіння, а «геній вільної поезії». З цього випливає висновок Соловйова, що у Пушкіна «не настоящий пророк».

В цілому Пушкін постає зразком вільнодумства, віротерпимості. Ось чому і створений ним образ пророка дивно було б замикати церковними рамками, - він має загальнолюдську, гуманістичну спрямованість, хоча не позбавлений таємниці, хвилюючої недомовленості, цілком природної, навіть необхідної в поезії. Пушкінський пророк - це поет-мислитель, живе втілення добротворення і творчої людини, яка осягає світ. О. Пушкін не протиставляє образ пророка людині-поетові. Навпаки він показує їх єдність - в живому становленні поета пророком.

По-іншому інтерпретує зміст «Пророка» Д. Мережковський. Він вважає, «все человеческое в человеке истерзано, убито - и только теперь, из этих останков может возникнуть пророк… Так созидаются избранники божественным насилием над человеческою природою». Ми припускаємо, що Мережковський подає пророка, як не людину, а вже вищу, загадкову, незрозумілу істоту. Дійсно, Пророком може стати тільки обрана Богом особа, яка, пройшовши через людські тортури, досягає істини.

Новаторське значення «Пророка» позначилося в тому, що в ньому передбачається новий особистісно відповідальний вимір у поезії, і загалом в літературі. В цьому нововведенні спостерігаються, як зазначав Л. Коган «хирургические процедуры», яким піддається поет в пушкінському вірші, стадії його становлення пророком. Все це розгортається на рівні духовному, узагальнюючи все те прекрасне, найцінніше, що має людина, - від емоцій до інтелектуального прозріння. О. Пушкін «Пророк»:



И шестикрылый серафим

На перепутье мне явился.

Перстами легкими как сон

Моих зениц коснулся он.

«Зеницы» Пушкін інтерпретує як - мудрі, пророчі - духовний зір, лише він має доступ до тайнопису Буття. Що стосується слуху, то тут постає грім неба - «Неба содраганье», але це не просто грім, який чує кожна людина, - це ніби голос з вищого світу, що надає певного просвітлення поетові. Можливо, словом «содраганье», Пушкін хоче пояснити той Божий закон, котрого повинні дотримуватися всі без винятку, адже багато людей можуть зрозуміти і прислухатись тільки тоді, коли на них «грякнеш».

Ще одним органом перетворення становиться - «грешный язык». Поета наділяють «жалом мудрия змеи». Змія мудра, змія розумна, вона багато чому навчить. Головною задачею вірша і є навчити, пробудити, просвітити самосвідомість - перш за все розум та совість людей, підіймати їх духовно.

Ще одним напрочуд точним виразом у Пушкіна являється «трепетное сердце». Звернимо увагу на слово «трепетное». О.А. Комков вважає, що це не те серце, яке боїться Всевишнього, а те, що переповнене людськими пристрастями. Та чи дійсно це так, кожен з нас чогось боїться, і ці страхи послані нам Богом. Поет, який вже наділений талантом, боїться ж, що його не прийме суспільство, не оціне його талант. Це серце, наповнене і страхом, і пристрастями. Воно заміняється «углем, пылающим огнем», який характеризується теплом, світлом, що протиставляється рядку «В пустыне мрачной я влачился». На початку, поет блукає без просвітлення, вимучений духовною спрагою, і постає Бог, який забирає людське серце і надає «пылающий уголь». Щодо палітри фарб, «уголь» уособлює червоний колір.

Це колір крові, а кров - це життя. Тобто, поет переходить з одного життя в інше. Але перше життя було людським, сліпим, не просвітленим, а друге стосується більше вищих сил, воно - чисте, багате, духовне.

Таким чином, пройшовши всі ці фази перетворення, Поет стає Пророком, перед яким розгортаються всі шляхи світу, можливість торкатися душі людей з метою їх просвітлення. Але образ, що перетворився, не може явитись у світ у тому вигляді, в якому призначено було здійснити «волю первообразу». Для цього мало чинності самого Серафіма як носителя волі Господньої. Для цього потрібен голос Всевишнього, його наказ - і Пушкін вводить в композицію фінальний епізод:

И бога глас ко мне воззвал:

«Восстань, пророк, и вождь, и внемли,

Исполнись волею моей,

И, обходя моря и земли,

Глаголом жги сердца людей».

Пушкінський «глагол» зорієнтований на творче утвердження поета. «Жечь глаголом» серця людей - це не тільки викорінювати з них зло, але й запалювати в серцях ту іскру, яка б породжувала благородство, відвагу, добро, духовне тепло.

Б.А. Васильєв зазначав: «Когда Пушкин писал это стихотворение, образ пророка в его сознании был тесно связан с представлением о национальном поэте. В посланиях этого года Пушкин часто называет себя пророком. И все же созданный им образ далеко вышел за рамки изображения вдохновенного поэта, а вдохновение пророка вышло за границу творческого вдохновения и поднялось до такой высоты, на которой природа ветхого человека «тлеющего в похотях», подвергается благодатному преображению». Ми бачимо, що поняття поет і пророк, для Пушкіна дуже близькі. Поет - творець поезії, пророк - творець духовного добра. Митець, поет як особистість, формуюча реальність за допомогою образу, є засобом «Божественного откровения», так само як і пророк, вустами якого звертається Господь до людей.

1.3 Наслідування М. Лермонтова першому поетові-художнику Русі Пушкіну

Вивчаючи критику творчості М. Лермонтова, нам стає відомо, що дослідники дійшли висновку: «Аналізуючи творчість поета у хронологічному порядку, перед нами постає неочікувана ситуація: чим краще ми пізнаємо ранні твори поета, тим важче нам вдається розуміти твори останніх років його життя». Ця парадоксальна ситуація виникла в результаті унікальної позиції Лермонтова: почав він писати рано, в 14 років, і творив з глибокою інтенсивність протягом семи років, але нічого не публікував. Багато з творів, написаних в цей час, являються геніальними доробками поета, адже тільки геніальний поет може так відчувати дух свого часу в такі юні роки і в романтичній формі відобразити ідеали та погрішності свого покоління, передати трагізм російського життя страшної епохи.

Але Лермонтов не публікувався, він шукав самого себе, прагнув знайти в собі істинного творця. Довгий процес пошуку завершився в 1836 році, написавши драму «Маскарад», він вирішує влитись в літературу. Поступово він стає відомим в Росії, та тільки вбивство Пушкіна і написаний на його смерть вірш визначили долю Лермонтова - поета.

Його ранні твори нікому не були відомі - вони будуть з'являтися в публікаціях після кількох десятків років після смерті Лермонтова. Закономірним стало те, що входження Лермонтова в літературу знаменувалося ім'ям Пушкіна. Його так і прийняли - спадкоємець Пушкіна: не учень, не послідовник, а саме спадкоємець і геніальний продовжувач Пушкіна - відновлювача російської літератури.

Наукове дослідження спадщини Лермонтова почалося з перших його творів. Так як ранніх доробків було більше ніж зрілих, бо ж перший період творчості складав 7 років, а другий лише 4, ранній Лермонтов розглядався як самостійний, оригінальний та гігантський російський поет-романтик.

Якщо брати до уваги Пушкіна, то він не тільки публікував свої ранні вірші відразу після їхнього написання, але і в подальшому передруковував їх, видаючи збірки своїх творів. Лермонтов був послідовним, навіть коли в 1840 році він видав свій перший збірник віршів, він і сюди не включив деякі навіть найкращі ранні вірші.

Як і Пушкін, Лермонтов у своїх творчих доробках мав протестуючого героя. Він, засвоюючи романтичний досвід Пушкіна та Байрона, поетів-декабристів, поступово конструює свій образ протестуючого героя. Центральна ідея його лірики - ідея свободи. Герой Лермонтова «принимает облик борца, восставшего против существующего общественного уклада и обреченного на гибель». Характерною особливістю саме лермонтівської протестуючої людини являється його демонізм. Взагалі вся творчість Лермонтова пройнята цим явищем. І якщо Пушкін боявся цього і намагався уникати, то Лермонтов з задоволенням крокував з демоном в рядках. Можемо сказати, що Лермонтов обрав цю істоту, як «бунтующего духа во имя свободы, который восстает против божественного правопорядка».

В літературі, присвяченій темі «Лермонтов і Пушкін», розкривається той факт, що для раннього Лермонтова має велике значення рання романтична творчість Пушкіна, а для зрілого - Пушкіна - реаліста. Та найбільшого впливу на творчість Лермонтова мала смерть Пушкіна. Він пише вірш «Смерть поета» в якому висвітлює і свою скорботу і гнів. Цей вірш розкриває нам відношення Лермонтова до Пушкіна, воно ніби сповідь, в якій висвітлюється підсумок багатолітніх роздумів над пушкінською поезією, громадської позиції, відношенням до людей, до влади, свого призначення - поета. Лермонтов не тільки висловлював свій гнів до вбивці поета Дантеса, але й спробував створити образ Пушкіна, поета - пророка, протестанта та борця, загиблий в нерівному бою з ненависним йому світом. Він хотів донести до народу те значення Пушкіна для російської літератури і культури загалом, яке сам вбачав у ньому.

Д. Максимов писав: «Идеальный поет для Лермонтова - не мистик и не одинокий провидец, вдохновляемый божественными видениями, какими его рисовали романтики, связанные с немецкой идеалистической философией, а народный трибун, который своим «простым и гордым» языком «воспламенял борца для битвы» («Поэт»,1838)». При этом подчеркивается, что этот идеал чужд и недоступен современному поэту, современнику Николая І и Бенкендорфа». Лермонтов створюючи образ сучасного поета, співставляє зі своїм ідеалом поета. Але він не співпадає з образом Пушкіна - сучасного поета, і в додачу сучасника Миколи І, отже він далекий від лермонтівського ідеального поета. В цьому є якийсь парадокс, адже Пушкін для Лермонтова був ідеалом, еталоном російської поезії.

Щодо поняття патріотизму, народності та національності у Пушкіна і Лермонтова характеризуються глибокою схожістю. Перед усім вони ставили перед собою благо суспільства, уникаючи будь-якої ідеалізації. Близькість зустрічається і в їх відношенні до мистецтва. Пушкін і Лермонтов постійно звертаються до теми призначення поета та сутності поезії. Це відбувається від самих низів їхніх творчостей й до кінця життя.

В перших своїх ліричних творах Пушкін з'явився провісником людяності, пророком високих ідей суспільства; але ці ліричні вірші були стільки ж повні світлих надій, передчуття урочистості, скільки сили і енергії. В перших ліричних творах Лермонтова також видно надлишок незламної сили духу; але в них вже немає надії, вони вражають душу читача безвір'ям в життя і почуття людські, при жадобі до життя і надлишку почуття. В них немає пушкінського розгулу на бенкеті життя; але скрізь питання, котрі отруюють душу та озлоблюють серце.

Вірші про поезію Лермонтова переплітаються з пушкінськими. Здійснення місії поета зустрічається з нерозумінням, з труднощами, які навіть ведуть до смерті, зі складністю самої позиції поета. (Пушкін «Куда ж нам плыть?»; Лермонтов: «О чем писать?»).

Особистість Пушкіна різниться від особистості Лермонтова, але при всьому цьому їх споріднює важлива властивість - вірність самому собі, мужність.

Пушкін:

Сохраню ль к судьбе презренье?

Понесу ль навстречу ей

Непреклонность и терпенье

Гордой юности моей?

(«Предчувствие»)

Лермонтов:

Да, я не изменюсь и буду тверд душой,

Как ты, как ты, мой друг железный…

(«Только бы не закричать!»)

І хоча Пушкін - реаліст, об'єктивний поет, його вірші пройняті гуманністю, а Лермонтов - романтик, суб'єктивіст, поет думки, часом надмірно жорстокий і злий в любовній ліриці, все рівно у них багато спільного. Лермонтов перейняв до себе досвід Пушкіна, і прийнявши величезний спадок продовжив творче життя генія російської літератури.



Розділ 2. Порівняльний аналіз віршів О.С. Пушкіна «Пророк» та М.Ю. Лермонтова «Пророк»

Як вже зазначалось, два генії російської літератури XIX століття створили однойменні вірші «Пророк». Аналіз двох віршів дозволяє висловлювати найсуперечливіші і парадоксальні судження про їх зміст. Головним парадоксом є твердження, що Лермонтов сперечається з Пушкіним, не погоджується з пушкінським розумінням високої місії поета. Пушкін і для Гоголя, і для Лермонтова, і для всіх його сучасників був найталановитішим письменником, у творчості якого сміливо вирішувалися нагальні проблеми, що поставали перед суспільством і самим поетом в 1830-ті роки. Через це Лермонтов і звертався до теми поета, яку розробляв Пушкін.

Щоб краще зрозуміти глибокий зв'язок між цими віршами, треба звернутись до історії. У творах порушене найважливіше для сучасників питання: відношення поета та суспільства. Лермонтівський «Пророк» - висновок гірких роздумів поета над цим же питанням. Ні в якому разі не потрібно проводити порівняння віршів,через те, що вони мають спільну назву. Поети ставили перед собою ціль донести до людей, яким повинен бути поет. Цілі однакові, але ж результат зовсім різний.

Зв'язок між двома віршами тлумачиться по-різному. Вкрай суперечливо Б.М. Ейхенбаум вказує, що лермонтівський «Пророк» являється відповіддю або ж запереченням до «Пророк» Пушкіна, що його «можна понять как пессимистическую парафразу на пушкинское: он говорит о разрушении высоких надежд на роль поэта, высказанных Пушкиным в «Пророке». Два «Пророка» - «это две главы в истории нашего общественного самосознания, два периода нашего исторического развития, между которыми легло мрачное пятнадцатилетие николаевщины».

Протилежної точки зору дотримується У. Фохт: «“Пророк” Лермонтова развивает в условиях последекабристской поры пафос одноименного пушкинского стихотворения. Пушкин утверждал в нем декабристскую идею гражданской деятельности». Ми можемо ще багато наводити прикладів, які висувалися протягом багатьох років, щодо питання схожості та відмінності віршів. Але, таким чином, ми не дійдемо до згоди і не зможемо встановити рамки між цими судженнями.

Коли Пушкін писав «Пророк», він був проникнутим вірою у величезні громадянські можливості поезії. Його переконання надихалися всім попереднім розвитком російської поезії, і насамперед епохою декабристів. Звідси і образ поета - пророка. Декабристські поети, за традицією, широко використовували біблійні образи і мотиви в громадянських цілях. Вони повинні були надихати тих, хто готувався до битви за свободу, викривати - владу і всіх супротивників свободи, тих, хто стверджує режим насильства. Слідуючи за традицією декабристів, Пушкін прагнув і в нових умовах показати громадянську місію поета.

Але цих нових суспільних умов Пушкін, перебуваючи в Михайлівському засланні, практично не знав. Відбулося повстання, учасників захопили та засудили. Все різко та катастрофічно змінилось і суспільство, і політичний режим - це не було відомо Пушкіну. І коли поет писав «Пророк», він не міг навіть уявити, які зміни відбудуться в Росії. Пушкін почав пізнавати новий лад з того часу, як його викликали до Миколи I, де Пушкін отримав свободу. Почалося нове громадське життя Пушкіна, досвід відкривав очі на речі, які раніше сприймалися по-іншому. Руйнувались старі уявлення про взаємини поета і суспільства. Перед Пушкіним поставало питання: кому і що писати, кому потрібна істинна поезія? Його переслідують, стає зрозумілим, що свобода, яку надав цар, перетворилась на нові переслідування. Через деякий час, суспільство взагалі не могло сприймати «Божественный глагол». Скрізь панувала бездуховність, а для творця, безумовно, важливе середовище в якому, і для якого він творить. Воно повинно підтримувати поета, надавати йому сили та мужності в боротьбі з несправедливістю та духовним насильством. Живий контакт із соціальним середовищем - володарем передових ідей, являється джерелом натхнення та духовної енергії. Але контакт цей може проявити себе тільки у взаємній потрібності: суспільне середовище потребує поета-однодумця, який стає їх духовним вождем. Але поет виповнює свою місію не тільки тоді, коли поетично виражає передові ідеї. Та все ж. коли поет буде викладати віршами громадські ідеї, він просто зрадить своїй місії. Істинна поезія завжди несе в собі високі почуття, котрі звільняють моральний світ людини від скверни, яка нав'язується обставинами. Виключно своєрідний характер саме такого контакту був у Пушкіна з декабристським середовищем. Він і став духовним вождем передового покоління, але при цьому залишався до кінця вільним поетом, вірний тільки своєму таланту.

Повернемося до Лермонтова. Його «Пророк» теж уособлює в собі проблему «поет та суспільство». Проблема ця набувала все більш трагічного характеру і практично оберталася конфліктом між поетом та суспільством, який по-пушкінські Лермонтов сприймає як конфлікт зі світом аристократії. Вірш Лермонтова свідчить, що він, наслідуючи Пушкіна, шукав вихід з цього положення. Але аналізуючи вірш, його треба розглядати як самостійну спробу Лермонтова у вирішенні конфлікту між суспільством та поетом.

Лермонтов зрозумів декабристський запал «Пророка» Пушкіна, через це і свій вірш писав у межах пушкінської біблійної системи. У нього поет - пророк, душа якого вже наділена даром всезнання. Поет почав виконувати свій обов'язок наданий Богом - «Провозглашать я стал любви и правды чистые ученья…». Але в результаті, від нього відвернулись усі близькі. Його не розуміють і він втікає до природи «И вот в пустыне я живу, как птицы, даром божьей пищи». Тут зовсім інша ситуація ніж у Пушкіна. Його пророк, отримуючи повчання від Бога, залишається в спокої, ми не знаємо його подальшої долі, а Лермонтов продовжує історію. Його поет відчужується від суспільства, в той час як пушкінський не мислив розриву з народом. Лермонтівський пророк вже не посередник між Богом і людьми. Цей пророк - гнаний людьми геній, зацькований, не зрозумілий людьми, “дух изгнанья” . Він хоче розбудити в людях прагнення до кращого життя, бажання позбутися «злобы и порока». Але його гуманні щирі слова не викликають відгуку в суспільстві, заглибленому в гріху і розпусті. У своїй благородній місії пророку доводиться терпіти насмішки, приниження, жорстокість, вигнання. Пророк відчуває себе вільним тільки в прекрасному світі природи, повному гармонії, але він знову повертається до людей, бо не може відмовитися від свого призначення, важкої і благородної місії. Таким і повинен бути поет, не зважаючи на труднощі, знайти в собі силу змінити обставини на краще.

Безумовно, що образ пророка у поетів різний. Пророк Пушкіна - це сильна особистість, у роті якого замість язику «жало мудрыя змеи», а в грудях замість серця - «угль, пылающий огнем». До нього звертається Бог і наказує «обходя моря и земли, глаголом жечь сердца людей». Він стерпів всі ці муки, які надав Всевишній, на благо людей. Пророк у Лермонтова зовсім інший - це жалюгідний жебрак, його зневажають і закидають камінням. Він «худ и бледен», «наг и беден». Його не слухають, не вірять його словам -у цьому і полягає вічна мука пророка: він все ще людина, він любить людей, але люди женуть його за правдивість і "чистые ученья".

Тавруючи суспільство, розриваючи зв'язки з ним, Пушкін - поет прирікав себе на самотність. Така поведінка загрожувала багатьма змінами. Пушкін знав це але нічого вдіяти не міг. Він вчив мужності, допомагав знаходити сили і спокійно приймати удари, нехтувати наклепом, не лякатися цькування. Подібні удари відчував і Лермонтов. Був йому добре відомий і фінал пушкінського єдиноборства - поета вбили…

Лермонтов не знав, що Пушкін подолав конфлікт між письменником та сучасним йому суспільством і йшов своїм шляхом подолання цієї проблеми. «Пророк» у долі Лермонтова повинен був стати важливим моментом його еволюції. За ним слідували б інші пошуки відповіді. Лермонтов не сперечався з пушкінським «Пророком», але стверджував, що навіть якщо в суспільному ладі відбулись якісь зміни - про які писав Пушкін - поет обов'язково повинен залишатися пророком. Трагізм конфлікту між поетом і суспільством на початку 1840-их років досяг критичної точки: суспільство не просто не приймало непотрібного йому поета, воно гнало його, знущалось над ним, тріумфуючи свою перемогу. Лермонтов не ілюстрував, як Пушкін, розриву контакту поета з суспільством, він його констатував. Але поет-пророк залишався вірний своєму обов'язку. В цій вірності і найвиразніше проявлявся пушкінський початок лермонтівського «Пророка».

Зміст лермонтівського вірша безкінечно трагічний. Пушкін, коли писав свого «Пророка». Ніякого трагізму не відчував - він ще був налаштований на декабристську хвилю. Трагізм випливає пізніше. В «Пророці» Лермонтова відчувається настрій тріумфуючого суспільства. Вірний пушкінському поету-пророку, Лермонтов продовжує започатковану ним справу:

Провозглашать я стал любви

И правды чистые ученья:

В меня все ближние мои

Бросали бешено каменья.

Не тільки суспільство зреклося поета, але й близькі люди теж поповнили ряди агресивного відношення до поета-пророка.

Лермонтов вбачає тільки один вихід в цій ситуації - втеча. І Лермонтівський поет-пророк тікає до пустелі:

Посыпал пеплом я главу,

Из городов бежал я нищий,

И вот в пустыне я живу,

Как птицы, даром божьей пищи;

Життя в пустелі не тільки сповнена страждань, але і багата високим духовним прозрінням та прекрасними людськими переживаннями на самоті з природою. Цей вірш наповнений пушкінською довірою до життя. Поет відкриває таємницю Буття, повноту почуттів людського життя навіть в самих скорботних обставинах.

Та все ж поет не може жити без людей, він хоче виповнити свій обов'язок - просвітити суспільство, але воно не сприймає поетових слів. Люди радіють що зацькували пророка, але ж зламати його їм не вдалось. В цій душевній стійкості поета покладений мудре значення вірша. Поет-вигнанець не злякався свого вигнання ( так як і Пушкін і Лермонтов були вигнанцями російського суспільства ) не відрікся своїх переконань. Залишився вірним своєму таланту та обов'язку поета. У цьому сповна висвітлилось в лермонтівському «Пророці» пушкінський початок.

Влада наклала заборону на мудрі твори Пушкіна, написані незадовго до смерті. Якщо б Лермонтов перейняв всі ці знання, то йому багато прояснилось. Лермонтов був близький до пушкінської істини, він йшов до неї своїм шляхом, але вбивство Лермонтова зруйнувало еволюцію поета, «Пророк» був останнім віршем, в якому письменник висвітлював долю поета в сучасному суспільстві. Пуля Мартинова обірвала його життя, і цим самим залишила людство без талановитого поета, котрий зміг би просвітити ще не одне покоління.



Висновки

В ході курсового дослідження ми проаналізували творчість двох геніальних поетів російської літератури XIX століття О. Пушкіна та М. Лермонтова. Підводячи підсумок викладеному, можна з упевненістю сказати, що Пушкін і Лермонтов були поетами, які докорінно змінили російську літературу. Досліджуючи поезію Пушкіна, ми виявили позицію та призначення поета. Поет Пушкіна говорить про свою відповідальність за все, що відбувається на землі, і насамперед, в його країні. У нього поет - національний, який пред'являв до себе дуже високі вимоги. Пушкін описує дух народу. Він писав так, щоб його розуміли усі, і відчували ніби вони самі переживають всі ті почуття, і самі висловлюють свої думки. Пушкін - дійсно поет своєї Батьківщини. Він високо оцінював і призначення поета. Поет не повинен дорожити захопленими похвалами. Поет - це співак вічних ідеалів. Пушкін уподібнював поета пророкові, якому призначено «глаголом жечь сердца людей». Поет у вірші «Пророк» приходить до висновку, що його місія не просто втішати, радувати людей або давати насолоду своїми творами, але й вчити читача, вести його за собою. Пушкін не проповідував - він будив добрі почуття в людських душах, прагнув дати їм імпульс до самовдосконалення, пробудити до життя те добре, що є в кожній душі. Це і є пушкінська формула місії поета і поезії.

Поезія Лермонтова набуває більш трагічного характеру. Він жив у роки жорстокої реакції і не мав можливості на повний голос сказати своє поетичне слово, облите гіркотою і злістю, сумував про той час, коли поет закликав людей до просвітлення, коли вірш поета звучав, як пробудження. Його сучасність різко відрізняється від часів, коли жив і творив Пушкін. Лермонтівський поет-пророк стає ближче до людей, але вони відсторонюються від нього. Він осягнув людей, хоче пробудити в них прагнення до кращого життя, проповідує і закликає до любові та правди, але в той же час викриває «злобу і порок». В поетові Лермонтова теж покладена громадянськість, він піклується за суспільство, і визнає свою місію - просвітлення народу. Але це народ вже не такий, як за часів Пушкіна. Він не піддасться заклику до змін. Доля поета приречена до загибелі. Він не вистоїть в такому гнітючому суспільстві. Поет постає вигнанцем, і невідомо чи прийме його народ у подальшому житті. Лермонтов постає пророком, котрий передбачає шлях поета від його часів до сучасності. Уже немає такого захоплення поезією, яка вірувала в XIX столітті. Поступово важливість поета згасає, бо ж у людях згасає духовність, схильність до культури та саморозвитку.

Зіставивши поезію Пушкіна та Лермонтова, а саме їх однойменний вірш «Пророк», ми бачимо безумовний зв'язок та спільні риси: метафоричність, звернення до біблійного образу, насамперед, висвітлення теми «поет і суспільство». Однак, доцільно зауважити їх відмінність, яка полягає у різному інтерпретуванні поета - пророка. У Пушкіна, поет - пророк - це сильна особистість, яка наділена даром «всезнання» від Бога. Поет знає свою місію - просвітляти, він належить до суспільства, яке потребує його, як наставника. У Лермонтова ж поет - пророк - наділений Божим даром, але не прийнятий суспільством, він пригнічений і засуджений ближніми своїми. В його слова ніхто не вірить, і навіть обурюється на правду,яку він проголошує і до якої закликає. Поет Пушкіна викликає гордість, мужність, відчувається сила поетового слова. У Лермонтова поет викликає співчуття, почуття жалю та співпереживання. Тобто, лермонтівський поет-пророк більш трагічний, його доля приречена.

Пушкін розкрив свій талант і проніс через усе своє життя «невгасимий вогонь», який втілював собою прагнення до свободи. Лермонтов підхопив цей настрій і за своє коротке життя залишив у серцях людей незабутній, яскравий слід. Безперечно, Пушкін і Лермонтов були геніями, у цьому їх велич. Поезія їх буде вічною, доки в світі пануватиме духовність та цінуватиметься талант.

Список використаної літератури

1. Белинский В.Г. Статьи о Пушкине, Лермонтове, Гоголе / В.Г. Белинский // Сост., предисл., и прим. В.И. Кулешова - М. : Просвещение, 1983. - 272 с. - (Школьная библиотека).

2. Коган Л.И внял я неба содроганье... (О философии пушкинского «Пророка») / Л. Коган // Вопросы литературы. - 2002. - № 4. - С. 201-230.

3. Комков О.А. «Пророк» А.С. Пушкина как икона / О.А. Комков // Вестник МГУ. Сер. Лингвистика и межкультурная коммуникация. - 2000. - №3. - С. 73-86.

4. Макогоненко Г.П. Лермонтов и Пушкин : Пробл. преемств. развития лит. / Послесл. В. Марковича - Л. : Сов. писатель. Ленинград. отд-ние, 1987. - 398 с.

5. Найдич Э. Лермонтов и Пушкин // Звезда. - 1987. - №2. - С. 17-20.

6. Розанов В. Пушкин и Лермонтов / В. Розанов // Пушкин в русской философской критике. - М.: Просвещение, 1990. - с. 191-194.

7. Скатов Н.Н. Всеведенье пророка (О пророческий знаках в судьбе Лермонтова) / Н.Н. Скатов // Филологические науки. - 2004. - №6. - С. 87-97.

Размещено на Allbest.ru

...