Сучасна українська публіцистика

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Реферат

на тему: Сучасна українська публіцистика

Публіцистика займала особливе місце в духовному житті України. Це пояснюється щонайменше двома причинами: історичною долею і своєрідною ментальністю. Позбавлена протягом століть власної державності нація своє духовне утвердження і свій самозахист шукала у народній творчості та у публічному слові, спочатку усному, а згодом, при найпершій і мінімальній можливості, і друкованому. Про це говорило і писало багато дослідників.

Академік О. Білецький ще у перші місяці після другої світової війни зазначає, що “українській літературі не доводилося бути тільки “мистецтвом слова”. Вона була ще в більшій мірі, ніж література російська, зразу всім: політичною трибуною, публіцистикою, філософією, криком, плачем, стогоном поневоленої народної маси”1. Ю. Барабаш теж виділяє “полемічні, публіцистичні традиції української літератури, яка протягом багатьох десятиліть змушена була відстоювати не тільки потоптані права свого народу на соціальну та національну незалежність, на власну мову, культуру, а й своє право на існування”. публіцистика духовність творчість

М. Шлемкевич пояснює вирішальне значення публіцистики в житті українського та деяких інших слов'янських народів ще й тим, що, на відміну від Німеччини чи Франції, у яких національний світогляд формувався на університетських кафедрах, у нас він формувався переважно публіцистами, які були творцями світогляду і вчителями життя.

Він наголошує також на тому, що така висока роль публіцистики у духовному бутті України пояснює “особливо наше, українське, прагнення поєднати мислення і діяння, прагнення до постійної близини духа і життя, виразниками якого були і Сковорода, і … новочасні публіцисти”. Автор припускає, що і надалі наш менталітет актуалізуватиме розвиток саме цього виду духовної творчості: “Коли сердечна туга і мрія українства не в сфері абстрактних цінностей, але в цінностях здійснюваних і переживаних, і коли згідно з цим темою українського мислення є щастя справедливого і одночасно гарного життя, тоді публіцистика буде й далі правдоподібно осередньою і рішальною силою тих шукань і прагнень”.

Новий етап у розвитку української культури пов'язаний зі створенням у 1991 р. незалежної держави Україна.

У розвитку національної культури намітилися нові тенденції, відкрилися якісно нові перспективи. Конституція України (1996 р.) закріпила положення про статус української мови як державної, про єдність українського культурного простору, консолідацію та розвиток української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, підкресливши тим самим, що держава зацікавлена в розвитку національної культури.

Саме на культуру покладається вирішення таких проблем, як інтеграція суспільства, його гуманізація і демократизація, всебічний розвиток особистості, національне само відтворення та самоутвердження, подолання комплексу меншовартості, створення сильної культурної традиції, яка гарантувала б незворотність процесу державотворення.

Провідною тенденцією розвитку культури стало засвоєння величезної національно-культурної спадщини, що є фундаментом будівництва сучасної української культури. В контекст сучасної української культури увійшли твори таких велетнів української духовності, як М. Костомаров, П. Куліш, М. Максимович, М. Драгоманов, І. Огієнко, М. Грушевський, С. Єфремов, В. Винниченко, творчість великої плеяди митців українського відродження XX століття.

Слід додати і опубліковані лише тепер раніше написані "в шухляду" твори радянського часу, а також численний доробок української діаспори. Останніми роками опубліковано численні джерела, монографії, наукові праці з української культури, нині виходить друком фундаментальна п'ятитомна праця вчених НАН України "Історія української культури".

Культурна спадщина і пам'ять повертаються до нас і у відроджених з руїн і забуття історико-культурних пам'ятках, зокрема таких всесвітньо відомих, як Михайлівський золотоверхий монастир, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Богородиці Пирогощі на Подолі, Густинський монастир, Петропавлівський монастир у Глухові. Відновлюються численні скульптурні пам'ятки минулого, зводяться нові на честь видатних діячів нашої історії.

У Києві - це пам'ятники княгині Ользі, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, комплекс споруд на Майдані Незалежності. Повертаються історичні назви селищам і місцевостям, вулицям, розпочато копітку роботу по реституції (поверненню) в Україну цінностей національної культури, що з різних причин опинилися за кордоном.

Розвиток культури неминуче пов'язаний з її матеріальним станом. Нині представники влади констатують, що нагальні потреби культури фінансуються з держбюджету лише на третину від необхідного. Розв'язання ж цієї проблеми лежить насамперед через ефективне реформування економіки, вдоско­налення податкової системи.

У найбільш тяжкому становищі опинилися український кінематограф, книговидання, бібліотеки, народні виконавські колективи, заклади культури у провінції - тобто ті, що потребують державної підтримки і значних капіталовкладень. Негативною є тенденція різкого зростання комерціалізації частини культури. Ряд колективів та окремих виконавців, намагаючись вижити в умовах ринку, створюють комерційно виграшні, але низькопробні, розраховані на невибагливий смак культурні проекти.

Засоби масової комунікації в гонитві за рекламним часом та шпальтами газет практикують показ відвертого антикультури, насаджують низькі культурні стереотипи.

Найбільш ефективним способом протидії такій тенденції є формування духовного імунітету особистості, для якої справжня культура - найорганічніша сфера буття і спосіб самореалізації. Здійснення цього завдання потребує долучення щонайширшого і різноманітного спектру культурних надбань як України, так і світу, піднесення на рівень світових стандартів системи виховання та освіти, ролі інтелігенції в суспільстві та її соціального статусу.

Нині, як ніколи раніше, Україна має можливість скористатися кращим світовим досвідом з вирішення соціально-культурних проблем. Тенденція до поглиблення міжнародних культурних зв'язків є однією з найхарактерніших ознак часу.

Структура преси в радянській Україні відповідала структурі влади. Преса виступала органами комітетів партії, рад народних депутатів та їхніх виконавчих органів. "У 1970 р. в республіці виходили 1068 газет з разовим тиражем майже 20 млн. екземплярів, в тому числі 14 республіканських, 60 обласних, 77 міських та об'єднаних, 430 районних, 474 низових. Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів" [2].

Проявом гласності, результатом перебудови наприкінці 80-х рр. стала альтернативна преса - примітивні, низької поліграфічної якості газети, які випускали, часто друкуючи за межами України, неформальні громадські організації та партії демократичного спрямування.

Незважаючи на зазначені недоліки, поява незалежної преси мала надзвичайно велике значення, і суспільство, ковтнувши свободи слова, усвідомило, що повернення до одностайності, однопартійності й однодумності вже не може бути. Події серпня 1991 р. - яскравий приклад: найбільше несприйняття народу викликали укази путчистів про заборону незалежних видань та трансляцію телерадіопередач.

"Українська преса неоднозначно сприйняла події 19 серпня 1991 р.: компартійні видання підтримали ГКЧП, друкували на сторінках своїх газет усі постанови, матеріали комітету, брехливо стверджували про повну підтримку народом надзвичайних заходів по врятуванню Союзу" [4].

Такими виданнями в Україні були "Правда Украины", "Радянська Україна", "Робітнича газета" - друковані органи Центрального Комітету партії. Деякі видання не друкували ні негативних, ні позитивних матеріалів про ГКЧП, вичікуючи або даючи нейтральні оцінки діям путчистів, намагаючись перечекати небезпечний період, тому або мовчали, або подавали заяви партій чи громадських організацій ("Сільські вісті", обласні видання).

Та, на щастя, були сміливі й чесні видання, які відразу стали на захист свободи українського народу - "Молодь України", "Комсомольское знамя", "Літературна Україна", "За вільну Україну", "Молода Галичина", "Вечірній Київ" та ін.

Журналісти цих видань мужньо виступали проти путчистів, публікували карикатури на них, вміщували фотографії, на яких були зображені московські барикади, подавали хроніку подій в Україні, матеріали, за змістом яких читачі відразу змогли визначити - це звичайний переворот, здійснений недолуго і невчасно, тому він не може завадити розвитку країни в бік демократії. Як зазначає В. Базів, преса, "будучи злегка звільненою, негайно набувала не тільки демократичного, а й національно-визвольного характеру".

Після проголошення незалежності вся партійна преса вмить позбулася свого господаря. Така ситуація певною мірою спантеличила редакторів, але тривала недовго - через деякий час вони почали шукати нових власників. Одні ("Сільські вісті", "Робітнича газета") стали друкованими органами Кабінету Міністрів, обласні та районні опинилися під впливом відповідно обласної та районної рад. Деякі видання висловлювали думки та висвітлювали позиції різних комерційних структур ("Правда Украины").

У січні 1992 р. було оголошено про створення Національного страйкового комітету журналістів, який закликав усіх працівників засобів масової інформації до пікетування Верховної Ради 28 січня, у день відкриття чергової сесії. Тодішній прем'єр-міністр В. Фокін, прагнучи хоч якось виправити ситуацію, зустрівся з членами Національного страйкового комітету журналістів Людмилою Мех, Юрієм Шкарлатом та головою Спілки журналістів Євгеном Вербилом і пообіцяв виконати вимоги журналістів.

Те, що було запропоновано В. Фокіним, та згідно з його розпорядженням, Міністерство фінансів (виділення паперу з державного фонду, деякої кількості коштів і т. д.) не рятувало ситуації. Тому журналісти було вирішено створити фонд "Незалежна преса України", цю ідею підтримав уряд. Та, на жаль, проіснувати фонду вдалося недовго: почалися напади на його засновників, у провладних газетах з'являлися статті явно неправдивого та замовного змісту. Державне фінансування незалежної преси було припинено.

Пізніше, після переобладнання Жидачівського картонно-паперового комбінату та налагодження на ньому випуску газетного паперу, ситуація з друкуванням газет в Україні суттєво поліпшилася. Водночас масово почали з'являтися видання "жовтої" або "бульварної" преси, адже виникла необхідність працювати в нових ринкових умовах. "Уперше за сім десятиліть в українській пресі з'являються елементи так званої журналістики сенсацій, частина преси стала тяжіти до опублікування матеріалів про аномалії, тяжкі злочини, містику, секс і т. д." [7].

Характерним прикладом є газети "Лель", "Пан+пані", "Бульвар". Друкуються також газети "за інтересами" - для дачників, рибалок, мисливців; на ринку України з'являються еротичні, спортивні, професійні видання ("Дачник", "Український футбол", "Кухня", "Полезные советы" тощо). Виникають і рекламні видання, зокрема "Авізо", "РІО", "Експрес-об'ява".

Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. спостерігаємо навалу різноманітних магічних, розважальних видань ("Колдунья", "Біла магія", "Сенсация" тощо).

У цей час створюються різноманітні партії, а отже, і газети, які повинні доносити до читача ідеї даної партії, схилити до її підтримки. Такі часописи друкують виступи своїх керівників, матеріали про партійне життя, звіти з конференцій. Найвищий законодавчий орган - Верховна Рада - засновує газету "Голос України", яка подає повну інформацію про події в українському парламенті, ознайомлює читачів з позицією народних депутатів у зв'язку з прийняттям законів, порушує питання, які хвилюють громадськість України.

З'являється свій друкований орган і в Кабінету Міністрів - газета "Урядовий кур'єр", яка відразу набуває статусу офіційної - саме на її сторінках друкуються укази Президента України, постанови КМ та закони, прийняті Верховною Радою. Водночас виникають нові видання, що обслуговують інтереси бізнесменів, фінансово-промислових груп, приватних осіб, а також нові фаворити, що претендують на звання незалежних, незаангажованих, плюралістичних засобів масової інформації.

Беззаперечним є твердження, що в Україні преса не стала незалежною, не стала "четвертою владою". Причин цього є достатньо. Але всім відомо, наскільки в Україні було небезпечно бути незалежним і правдивим журналістом. Крім намагань просто купити таких або залякати, позбавити роботи, їх можна просто знищити фізично.

Список журналістів, що загинули за нез'ясованих донині обставин, щороку поповнювався іменами В. Бойка, Б. Дерев'янка, Г. Гонгадзе, О. Кривенка, Ю. Александрова... Однак продовжують своє часом нелегке творче життя такі газети, як "Україна молода", "Сільські вісті", "Літературна Україна", "Молодь України"; мають своїх читачів газети, "День", "Дзеркало тижня". За керівництва В. Карпенка, завдяки надзвичайно сміливій позиції щодо багатьох подій, які відбувалися у столиці чи державі, гострій публіцистиці самого головного редактора досягла піку своєї слави газета "Вечірній Київ".

На жаль, поява сотень нових видань не вирішує проблеми української преси в умовах сучасності. Нинішня ситуація є досить показовою, адже навіть з короткого переліку одних лише назв видань нескладно помітити, що більшість із них виходить російською мовою.

Це при тому, що на розкладках та у кіосках будь-якого регіону України купами лежить російська література та газетна продукція, яку Росія випускає своєю мовою, не сплачуючи податків в Україні та маючи повну економічну свободу, тому її преса набагато дешевша за українську. А щоб "наблизити" свою газету до України, додають "в Украине"... Тож і маємо "Комсомольскую правду в Украине", "Известия в Украине", "Аргументы и факты в Украине".

Лише в середині 90-х рр. ХХ ст. певною міроюстабілізувалася ситуація на ринку друкованих ЗМІ. За даними центрального об'єднання поштового зв'язку "Укрпошта", передплата українських друкованих видань на 1996 р. зросла на 12,2 % порівняно з попереднім півріччям. Найбільшу кількість передплатників мав парламентський "Голос України" - 324 тис. передплатників (головним чином за рахунок передплати органами державної влади і місцевого самоврядування, бібліотеками і іншими бюджетними установами), "Сільські вісті" - 282 тис., "Україна Молода" - 205 тис., "Урядовий Кур'єр" - 169 тис., "Робітнича газета" - 160 тис., "Киевские ведомости" - 110 тис. (з урахуванням власної системи передплати), щотижневик "Говорить і показує Україна" - 54 тис., "Правда Украины" - 46 тис., щотижневик "Киевские Ведомости - дайджест" - 36 тис., "Молодь України" - 29 тис., "Демократична Україна" - 28 тис.

Трансформаційні процеси в системі української преси розвертають фокус читацької аудиторії з центральних (загальноукраїнських) видань до регіональної і місцевої преси.

Сучасний стан української преси бентежить не лише інтелігенцію чи самих журналістів. Періодично звертає увагу на цю проблему уряд, Верховна Рада і Президент. Приймаються рішення то про зняття податкового тиску, тобто про відміну податку на прибуток, то знову про його введення. Рішення залежить від політичної кон'юнктури, виборів (президентських чи парламентських) - чим вони ближче, тим більше послаблень одержують журналісти та редактори газет.

Та, на жаль, вибори колись закінчуються і знову ігноруються вимоги і потреби працівників друкованих органів. Влада намагається зберегти свій вплив на пресу, тому використовує на неї всі можливі форми тиску, який дає результати, судячи зі стану української преси в нашій, незрілій демократичній, неукраїнській в політичному та економічному сенсі державі.

Отже, попри те, що відбувся перерозподіл інформаційного простору: виникли нові видання, а деякі припинили існування або втратили незалежність, тенденції в розвитку держави та її інформаційної сфери збереглися, набувши з часом ще потворніших антиукраїнських та антидемократичних форм.

За час, що минув від 1 грудня 1991 року, змінилося багато чого. Відбулися зміни в соціально-політичній ситуації в країні і у самих мас-медіа. Загострилося протистояння між владою і опозицією, пройшов чіткий переділ між газетами, які підтримують опозицію та тими, хто відстоює позицію влади. З'явилася велика кількість нових видань, господарями яких є олігархічні клани. Інформаційний простір перерозподілений між кількома сім'ями.

Нині в Україні медіа функціонують у пострадянському і олігархічному форматах. У нашій державі не створено системи комерційних ринкових медіа. Адже тоді власник медіа давав би абсолютну свободу журналістському колективу для популяризації бренду, набирав кращих професійних журналістів, які б діяли з метою розширення кола споживачів інформації, а не щоденно коригував би генеральну політичну лінію.

Засоби масової інформації стають все більше економічно залежними, а тому і їх тематика відображає ті політичні погляди, які сповідує "спонсор" або власник. за словами Віктора Леоненка, позбувшись темників і тотального тиску держави, ЗМІ стали вільнішими, але тільки в тих межах, які є прийнятними для власника. На відміну від державної цензури, яку можна нівелювати через проведення демократичних реформ і зміну влади, цензура власника є неминучою.

Головними перепонами на шляху подальшої демократизації в Україні є рівень політичної культури та толерантності медійних босів. За умови відсутності названих характеристик у більшості медійних олігархів ЗМІ значною мірою спотворюють реальність всупереч їх первинному покликанню. Єдине, що могло б покласти край олігархічній диктатурі в медіа, - це вільний, європейського рівня ринок ЗМІ. Він змусив би акціонерів медіа, виходячи з власної зацікавленості у прибутковості газети, телеканалу, працювати згідно з вимогами свободи слова та неупередженості. При наявності такого ринку ЗМІ стають самоокупними проектами, відповідно зменшується вплив власника. Якщо цього не відбувається і їх власник продовжує гнути свою лінію, то читач просто перестає голосувати своїми грошима за цей медіа.

Так, комітет "Рівних можливостей" провів моніторинг преси за передвиборний період з 1 грудня 2005 р. по 26 березня 2006 р. За даними моніторингу, більшість провідних центральних видань не приховано виявляли свою заангажованість на користь тієї чи тієї політичної сили.

Часто, користуючись свободою, журналісти вважають за можливе виносити на шпальти газет речі, які стосуються особистого життя людей або неперевірені факти. Про волю і незалежність ЗМІ можна стверджувати не лише зі змісту та викладу матеріалу, часто надто критичного, що переходить межі прийнятного у демократичному суспільстві, але й з поведінки деяких журналістів, які беруть участь у різноманітних ток-шоу.

Тому досить часто трапляються випадки притягнення ЗМІ до судової відповідальності. На жаль, саме таким є стан сучасної преси, представники якої дуже добре розуміють, що "лише поінформований народ є озброєною нацією, котра захищатиме суспільство і свою державу. Інакше він ризикує стати рабом.

Інформованість може дати лише незалежна, відповідальна і агресивна преса. Якщо ж держава не зацікавлена в такій пресі, то вона не є справжньою державою". Однак, незважаючи на вище зазначене, дослідження Центру Разумкова свідчать, що порівняно з 2005 роком довіра громадян до українських ЗМІ продовжує зростати: повністю або скоріше їм довіряють майже дві третини опитаних.

Отже, сучасна українська преса трансформувалася з радянської преси. Дослідження показують, що у вітчизняній періодиці з 1991 р. відбулися значні зміни, зокрема тематичне наповнення, зміна одного партійного "господаря" на різноманітних власників. Нині, крім економічного, судового тиску, гостро постало питання збереження національного інформаційного простору, з якого успішно витісняються українські засоби масової інформації російськими. Також почастішали випадки фізичного тиску на журналістів (побиття, пограбування, залякування і навіть вбивства), які найчастіше залишаються нерозкритими. Однак, незважаючи на усі проблеми, все ж з'являються нові незаангажовані видання й імена чесних, непідкупних, високопрофесійних журналістів.

Україна сьогодні переступила свій черговий історичний щабель -- вибори до Верховної Ради. Щем і розпач -- ось відчуття від того, що на цій суспільній «драбині» українці вкотре опустилися на ступінь нижче. Чистої перемоги, на яку сподівалися опозиційні сили, не вийшло. Тож, на мій погляд, боротьба має набути інших форм, а саме -- об'єднання зусиль позапарламентської й парламентської опозиції.

Сьогодні явно не достатньо критикувати владу та давати оцінку й таким чином бути «НАД» процесом, виступаючи в ролі такого собі судді. Нині конче необхідно бути «У» процесі. Як на мене, справді потрібно, як влучно говорила п. Оксана, створити такий собі THINK TANK -- мозковий центр генерації ідей щодо перетворення України з посттоталітарної в демократичну і європейську державу. Українці, виправдовуючи свою пасивність і байдужість до власної долі, лукаво пояснюють це відсутністю в країні еліти. Говорячи про нинішню еліту, українці плутають два поняття: «еліта» й «істеблішмент» -- керівна верхівка суспільства.

Гадаю, це свідоме лукавство, адже ми її (потужну еліту) маємо вже сьогодні в знаних і відомих особах: це Л. Костенко, О. Пахльовська, П. Кралюк, Л. Івшина, С. Грабовський, І. Лосєв, С. Рахманін, В. Портников, І. Сюндюков, Є. Марчук, І. Марчук, М. Маринович, Л. Гузар, Ю. Щербак, О. Палій, М. Стріха, Є. Сверстюк, В. Огризко та багато інших. Еліта є, але (на мою думку) поки що обмежується лише критикою влади та оцінкою теперішнього моменту. Але настав такий час, що цього замало.

Як я уявляю собі процес відродження України? Сьогодні ми маємо потужну інтелектуальну позапарламентську силу -- еліту, яка в поєднанні з парламентською опозицією має (більше того, як на мене, просто морально зобов'язана) об'єднати свої зусилля в боротьбі з чинним режимом. Відрадно, що існують чудові платформи для оголошення цих ідей -- шпальти газети «День, «Дзеркала тижня», телеканали ТВі, «5 канал», Інтернет, соцмережі тощо з потужними модераторами Л. Івшиною, С. Цеголком, Р. Чайкою, В. Портниковим та іншими.

Як на мене, це має бути постійний Парламентсько-позапарламентський блок (ППБ), який, можливо (і я певен), стане початком генерації ідей-реформ, яких так потребує Україна. І справді, нагальні питання, необхідні для втілення, розробляють, обговорюють і затверджують у ППБ «на очах» (і з його допомогою) у суспільства, а не келійно, як сьогодні. Надалі оптимальні рішення ухвалюють у вигляді законодавчих ініціатив опозиції у BP.

Як на мене, це буде справді застосуванням бронебійної української публіцистики в умовах сучасних реалій. Настане час втілення ідей корифеїв української публіцистики -- І. Франка, Є Маланюка, Ю. Шевельова, О. Пахльовської, П. Кралюка та інших -- і перетворення совкової Малоросії, якою наразі є наша держава, у Сучасну, Модерну, Незалежну Державу Україна. Це буде справді потужний незворотний поступ України до Європи, якого ми всі з нетерпінням чекаємо. Додамо від себе, що у сучасній пресі Німеччини, батьківщини самого терміна «публіцистика», це слово виходить з ужитку. Ним сьогодні називають переважно тих, хто займається вивченням мас-медіа.

Було б необачно беззастережно сприймати ці, вловлені на основі досвіду західноєвропейської преси, закономірності. Тим паче що вони стосуються домінуючої у сучасному західному комунікаційному просторі масової преси і не зовсім відповідають так званій якісній журналістиці, у якій серйозна аналітика займає достойне місце.

Навіть у системі європейського телебачення існують спеціалізовані канали, які задовольняють інтелектуальні потреби певної частини аудиторії. Не можна не враховувати специфіки, певних традицій української журналістики, пов'язаних з історичними умовами функціонування преси і ментальністю аудиторії, про які йшлося вище.

Але не рахуватися з виявленою закономірністю не можна. Ми уже зазначали помітну й у наших мас-медіа тенденцію до посилення інформаційно-розважальних та рекламно-комерційних функцій. Публіцистика і публіцисти шукають місце під сонцем насамперед у якісних, не завжди високотиражних виданнях, розрахованих на інтелектуальну еліту, збірниках, книжках.

Зрідка вона пробивається на радіо і телебачення, але тут, особливо на телебаченні, публіцистика мусить шукати специфічні телевізійні форми, максимально стислих коментарів або політичних шоу, діалогів. Жоден телеканал не потерпить навіть 10--15-хвилинних монологів, хоч би якими мудрими й авторитетними були їх автори. «Поважні» публіцисти виявилися не готовими до такої роботи. Сьогодні функції оперативного коментування політичних подій і процесів узяли на себе всюдисущі політологи.

Словом, публіцистика, як і все на світі, мусить змінюватися. Необхідність своєрідної сутнісної трансформації публіцистики зумовлена насамперед змінами у соціальних відносинах модерного суспільства, згладжуванням антагоністичних суперечностей, поділу суспільства на «своїх» і «чужих», активними пошуками консенсусу, а не конфронтації. Звідси суттєві зміни у функціонуванні мас-медіа.

Із засобу тенденційного впливу, тиску на аудиторію ЗМІ щораз більше стають посередниками між джерелом інформації та аудиторією (звідси сам термін «мас-медіа»), засобом насамперед інформування, бажано всебічного й об'єктивного, із викладом різних поглядів. Публіцистика за своєю внутрішньою природою була засобом цілеспрямованого, іноді тенденційного, впливу на аудиторію, нав'язуванням аудиторії певних поглядів, спонуканням до відповідних вчинків.

Щоб успішно функціонувати у сучасних умовах, публіцистика має позбутися властивої їй у минулому войовничості, посилити свої аналітично-дослідницькі начала, вміння всебічно аргументувати, логічно переконувати, об'єктивно викладати різні погляди.

Сучасна публіцистика має бути інформаційно насиченою, інтелектуально глибокою, відповідати найвищим стандартам наукового мислення. Водночас вона повинна бути цікавою, володіти широким арсеналом іронії, дотепності і, за змогою, лаконічною, зважаючи на колосальні потоки інформації.

Отже, мова повинна йти не про «обвал», як дехто пише, публіцистики, не про її відмирання, а про відповідність сучасним реаліям життя. На першому плані -- компетентність автора, його здатність розібратися у сучасних тенденціях розвитку. Не випадково найкращими публіцистами сьогодні є авторитетні філософи, соціологи, політологи, здатні до образного, небанального мислення.

Публіцистика і публіцисти у наші дні гуртуються переважно довкола часописів. Насамперед це найавторитетніший тижневик «Дзеркало тижня». Тут ціле гроно активних публіцистів -- співробітників редакції, які спеціалізуються чи то у галузі політики (Ю.Мостова, С.Рахманін, Т.Силіна), економіки (А.Єрьоменко), науки (О.Рожен), права (О.Примаченко), культури (О.Вергеліс, С.Махун), а також відомі у країні вчені -- І.Дзюба, Ю.Шаповал, В.Бадрак та ін. Компетентність, добра поінформованість, критичність погляду, полемічність, прогностичність, вплив на громадську позицію еліти, а головне -- прагнення відстоювати незалежну конструктивну думку -- таке у загальних рисах творче обличчя видання, розрахованого на найбільш інтелектуальну частину суспільства. Причому редакція свідомо зорієнтована на вдумливого, терплячого читача, здатного поглинати солідні за обсягом та складністю аргументації матеріали.

Лише два приклади для ілюстрації сказаного взято з чисел тижневика, коли пишуться ці рядки. Всупереч здоровому глузду роздратована Верховна Рада посилає у відставку уряд Єханурова. Слідом -- стаття С. Рахманіна про цілий каскад порушень Конституції як з боку опозиції, так і влади. Підписана горезвісна газова угода, тривають до хрипоти у голосі суперечки. Але лише у статті Ю.Мостової «Про бутони, квіточки та ягідки» та інших публікаціях тижневика читач може знайти відповідь на запитання про те, що то за така втаємничена організація «РосУкрЕнерго» і що може чекати Україну у майбутньому.

Якщо «Дзеркало тижня» націлене насамперед на формування громадської думки, то газета «День» може бути добрим прикладом зосередження уваги не тільки на формуванні, а й на вияві і концентрованому вислові громадської думки. Тут працює ціла когорта талановитих аналітиків, починаючи з головного редактора Л.Івшиної, постійних співробітників -- К.Гудзик, І.Сюндюкова, позаштатних авторів, серед яких С.Кримський, І.Дзюба, М.Жулинський, Ю.Шаповал, С.Кульчицький, В.Панченко та багато інших авторитетних імен. Газета систематично оприлюднює думки експертів, просто читачів, досягаючи бажаного у наш час плюралізму.

Редакція взялася за безпрецедентну в наших умовах справу -- видання цілої серії науково-публіцистичних книжок, свідомо чи несвідомо розвиваючи в нових умовах традицію журналістики франківської школи, коли редакція періодичного видання випускала також книжки і брошури. З'явилося п'ять книжок.

Три колективних: «Україна Incognita», «Дві Русі», «Війни і мир», дві персоналії -- «День і вічність Джеймса Мейса» та «Апокрифи Клари Ґудзик». Про кожну з цих книжок можна писати окремі дослідження. У цьому ряді ми б назвали дві публіцистико-дослідницькі роботи Л.Капелюшного «Жертовна кров» і «Візантійський синдром». На жаль, книжки не завжди доходять до адресата. Критика, рекламні служби, ледь жевріюча книжкова торгівля не спроможні створити цим, як і іншим потрібним виданням, належного іміджу.

Із так званих «товстих» журналів, які відіграли помітну роль у справі українського відродження на зламі 80-90-х рр. минулого століття, хотілося б особливо виокремити перенесений із Мюнхена до Києва журнал «Сучасність». Лірика, проза й особливо публіцистика часопису допомагали українському читачеві поглянути на справи в Україні з позицій європейської перспективи. Часопис у першій половині 90-х рр. мав набагато ширші матеріальні та творчі можливості, ніж інші видання аналогічного типу.

За неповних 15 років вдалося оприлюднити кілька сотень публіцистичних творів, найкращі з яких видані окремими збірниками журналу політології, футурології, економіки, науки та культури «Універсум» за редакцією відомого публіциста і прозаїка О. Романчука. Заснований ще у 1995 році у Львові часопис дуже уважно стежить за політичними, інтелектуальними процесами в Україні і за її межами, залучаючи на свої сторінки, а інколи передруковуючи з інших видань, з Інтернету, твори незалежно мислячих інтелектуалів.

Окремого розгляду заслуговує те, що умовно прийнято називати письменницькою публіцистикою. Ми маємо таких потужних і активних публіцистів старшого і середнього покоління, як Д.Павличко, С.Грабовський, А.Погрібний, В.Яворівський. На жаль, тиражі літературних видань та публіцистичних книжок безнадійно низькі як для України. І тут річ не тільки і навіть не стільки у видавничих можливостях, скільки у відсутності належної потужної аудиторії. То що таке тираж українськомовних видань у кілька десятків тисяч чи навіть півтори сотні тисяч примірників проти мільйонних телеаудиторій російських за мовою і духом каналів чи навіть примітивного бойового листка під назвою «Коммунист», тираж якого перед виборами до Верховної Ради підстрибнув до 2,5 мільйона?

Тому так важливо, щоб публіцистика і публіцисти виходили на телебачення і радіо. Хоч би якою якісною була публіцистика в елітних виданнях, вона доходить до одиниць. Інша річ, популярні програми на радіо, особливо на Першому національному каналі, до якого має доступ значна частина населення країни, отих «малих українців».

Свідченням цього є дві публіцистичні програми А. Погрібного «Якби ми вчились так, як треба» та «20 хвилин з Володимиром Яворівським», які згодом лягають в основу відповідних газетних та книжкових публікацій.

Варто звернути увагу на таке феноменальне для нинішньої комунікативної ситуації явище, як потужний зворотний зв'язок. Хто стежить за виступами В.Яворівського, не міг не помітити, що автор розворушив своїм небайдужим словом громадську думку. Не обминаючи найгостріших питань, не замовчуючи найприкріших антиукраїнських випадів частини слухачів, він викликав величезну кількість листів, цілих трактатів на болючі теми. Нерідко у виступах письменник промовляє до аудиторії словами своїх читачів, обмежуючись лише незначними коментарями. Монолог публіциста переростає у такий бажаний для сучасної культури діалог між людьми.

На жаль, навіть побіжний аналіз сучасної української публіцистики, особливо з тієї високої філософсько-політичної вершини, на яку підніс її власною творчістю та думками про значення і роль публіцистичного слова І.Франко, засвідчує величезне розходження між потребами часу та реальним станом функціонування цього виду духовно-практичної діяльності. І це тільки частина набагато ширшої для сучасного українства проблеми присутності І.Франка у суспільно-політичних процесах. Хоч як це прикро, але можемо повторити цитовану вище думку Є.Маланюка про «неприсутність Франка» й у нинішніх досить складних умовах. І.Франко і досі залишається недосяжним у своїй високості не тільки для пересічних громадян, а й для тих, хто претендує називатися елітою.

У нинішній Україні не можна поскаржитися на відсутність політичного плюралізму. Але умови склалися так, що політика демократичного уряду, попри недоліки і невдачі, не має належного інформаційно-публіцистичного забезпечення. Урядова політика президента насамперед гостро і не завжди справедливо критикується -- і це норма демократичного режиму. Але без належного інформування, роз'яснення, тлумачення, тактовної та аргументованої полеміки з опозицією не можна розраховувати на успіх у практичній реалізації задуманих акцій. Можливо, прихід до Верховної Ради у складі демократичних партій і блоків поважних політологів і журналістів позитивно вплине на зміну ситуації.

Надзвичайно важливою є проблема інформаційної присутності України у світі. Останнім часом у цьому плані дещо зроблено. Активніше запрацювали інформаційні агентства, Інтернет, у глобальну систему ввійшла програма українського телебачення. Щось роблять у цьому плані посольства, наші спортсмени й артисти, окремі письменники, твори яких видаються у перекладах в інших країнах. Та все це далеке від потреб нинішнього дня, коли ми маємо утвердитись як держава у Європі і світі. З одного боку, треба нарощувати технічні потужності доставки інформації, з другого -- виховувати кадри високопрофесіональних репортерів і публіцистів, які б могли презентувати Україну, її культуру перед світом. Не можна не приєднатися до слушної думки про те, що нам потрібен хоча б один, а ще краще декілька загальноукраїнських часописів, які б своїм авторитетом рівнялися з найпопулярнішими національними виданнями типу «Spiegel», «Figaro» чи «New Yorker».

Ці побіжні нотатки не можуть претендувати ні на вичерпність, а тим паче на безпомильність у порушенні надто широкого питання. Наше завдання -- привернути увагу до присутності І.Франка у сучасному масмедійному просторі. Його публіцистика, як ніколи, актуальна сьогодні. Вона потребує комплексного наукового вивчення. Може, першим кроком до поширення його ідей серед політиків і журналістів, презентації справжнього, а не збідненого, спотвореного Франка-політолога і публіциста, було б видання компактної книжки його вибраної публіцистики і думок про цей вид творчості із змістовною передмовою і коментарями. Печать його Духа повинна витати серед нас не тільки у ювілейні дні.

Публіцистику вважають літописом сучасності, адже вона вповні відображає, аналізує та критикує наявні у суспільстві проблеми, явища та події. До таких проблем відносимо: політичні, соціальні, культурні, побутові, філософські та безліч інших актуальних питань. Сьогоднішній читач має змогу відчути, що аналітичність, публіцистичність та художність журналістики відходять на другий план. Основними у журналістиці наших днів є інформаційність, сенсаційність, а часом - кримінальність журналістського матеріалу. Цьому значно сприяла глобалізація журналістики за допомогою електронних та мережевих ЗМІ.

Отож, помічаємо надзвичайні трансформації у цій діяльності. Журналістика стала багатоманітною, комерціалізувалася. «Комунікативно-інформаційна діяльність журналістики перетворюється у реальну, з елітарної в масову, з усної у письмову, з монологічної у діалогічну, з друкованої в електронну, з індивідуальної у колективну». Із творчого журналізм перетворюється в інформаційний, при чому інформація перетворюється у роль товару. Приклади для підтвердження цієї тези зустрічаємо на сторінках «жовтої преси»: у сенсаційних, відверто скандальних матеріалах телебачення та радіомовлення. Знайти свою аудиторію та певним чином вплинути на неї цим матеріалам «допомагають» різноманітні шоу, які засвідчують масовість своїх змісту та форми. Адже, найчастіше вони формуються на принципах сенсаційних заяв, наклепів, брехні, іноді інформація-товар є одним із прийомів чорного піару.

Але, я наївно вважаю, що не все в цьому житті продається. У своїй більшості публіцистика, яким не парадоксальним є дане формулювання, є прикладом об'єктивної думки суб'єкта. Цей суб'єкт найчастіше надзвичайно розумна людина, інтелектуально розвинена, досвідчена та духовно багата. Вона є свідком своєї епохи; завдяки певним обставинам та власному нестримному бажанню (а в деяких випадках завдяки нескоренню долі мовчазного свідка) вона отримує змогу оголосити світові про певну проблему. Часом це не просто голі факти, жорсткий аналіз, а художній шлейф фантазії та прогнозування майбутнього, поєднання реальності та вигадки. Таким чином, виокремлюємо основне призначення публіцистики: розв'язання важливих актуальних суспільно-політичних проблем; активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності; пропаганда певних думок, переконань, ідей, теорій. Чи необхідна вона нам сьогодні? Здається, пропаганди вистачає… Політичної, культурної, соціальної, гендерної… Але ж як можна забувати про авторитетність думки публіциста? Про властиву йому здатність побачити певну проблему? Вступити з ним у неіснуючий діалог всередині себе та знайти спільну відповідь, вирішувати питання, знайти сили змінити ситуацію. Знаємо приклади, коли авторитетні, надзвичайно важливі думки не були своєчасно почуті, сприйняті та проаналізовані. Це, в свою чергу, призвело до кризових подій у суспільстві. Але людей попереджувало Слово, яке вони не змогли чи не захотіли почути. Це лише один із аспектів діяльності публіциста та дієвості публіцистики.

Публіцистика синтезувала у собі творчі ознаки журналістики та літератури. Вона поєднує точні найменування, дати, події, викладення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю. А також має у своєму арсеналі широке використання художніх засобів (епітетів, порівнянь, метафор, гіпербол та ін.). Публіцист апелює до розуму та емоцій, викликає занепокоєння, гнів, розпач, гордість, радість та інші почуття. Публіцистика також активно «співпрацює» з асоціативністю, розраховуючи на її вплив у свідомості читача. Асоціація дозволяє зробити неочікувані порівняння, передати значущість певного явища, події, допомагає знайти неординарні композиційні рішення журналістського матеріалу.

Фантазія та інтуїція дозволяють публіцистові, як у певній мірі, першопрохідцю, прийняти рішення за відсутності певних знань, спрогнозувати наслідки події, проблеми, обговорюваної ним; чи наслідки та вплив його думок на аудиторію. Уява у публіцистиці має на меті певну гіперболізацію або схематизацію явищ, процесів. Ці інструменти журналістики використовуються саме у художньо-публіцистичних жанрах - нарисах, есе та ін.

Читач втомився від правдивого, натуралістичного відображення реальності або ж просто потребує нових форм, тем, вражень, а також відмінного від інформаційної журналістики, сприйняття. Не регресивного примирення з почутим чи емоційного перевантаження від постійних сенсацій, а, насамперед, художнього осмислення талановитим сучасником певної проблеми, актуальної для всіх. Сучасником, який прагне знайти шляхи рішення цих проблем, відчуває необхідність змін.

Сьогодні ж, у світових та, зокрема, українських ЗМІ на зміну аналізу, дослідженню та високохудожньої публіцистики прийшли інформаційність та сенсаційність. Ці зміни на довгі кілометри нерозуміння віддаляють журналістику від публіцистики, додаючи їй таких специфічних ознак, як натуралізм, кримінальність, сенсаційність. Ці ознаки сьогодні перетворюються на товар. Цікаво, чи не на той товар, про який писав Оноре де Бальзак як про «торгівлю совістю, розумом, честю»?

На даному етапі розвитку української журналістики у контексті світових ЗМІ ми потребуємо публіцистики. Публіцистики, яка здатна поєднати майстерність слова й думки; публіцистики, яка не боїться звернутися до сучасників та наступних поколінь, не соромиться виразити емоції та почуття, оголосити суспільству приголомшуючи факти. Публіцистика, як і журналістика в цілому - це секундні стрілки історії. І ця, безперечно творча, діяльність потребує прагнення висловитися, допомогти, прагнення змінити або вдосконалити світ людей.

Публіцистика виробила своєрідний метод мислення вголос. Він найкраще сприяє тому, щоб читач спільно з публіцистом відкривав істину та засвоював її як власне відкриття. Цими потребами продиктована притаманна публіцистиці емоційність і образність, без яких неможливо викликати адекватні почуття, а отже, досягти сприймання висловлених ідей не тільки розумом, а й серцем.

Публіцист повинен уміти показати зв'язок, залежність, повну або часткову відповідність адресованих читачеві ідей, поглядів інтересам не тільки колективу, але й конкретного індивіда.

Те, що певна істина неодноразово проголошувалася, не означає, що вона відома широкому загалу. Для багатьох людей вона може бути новою. Публіцист, який доводить до читачів цю істину, звісно, не відкриває її людству, якому вона взагалі може бути відомою. А от для більшості індивідів, на яких розраховує свій виступ публіцист, може бути новою або порівняно новою, тобто не цілком засвоєною. Отже, публіцист не завжди відкриває нове для людства, але завжди робить "відкриття" для якоїсь частини людей, несе їм нову як подієву, так інтерпретаційну інформацію. Без цього творчість публіциста не сприймалася б читачем і не мала б впливу на інших людей.

Говорячи про публіцистику як про поняття збірне, В. Здоровега вказує на те, що конкретні публіцистичні твори різняться між собою не тільки певними зовнішніми ознаками стилю, а й значно суттєвішими внутрішніми властивостями, які власне, й визначають сам стиль. Учений вважає, що однією з таких властивостей є співвідношення у творах дослідницьких і пропагандистських якостей. Йдеться не про протиставлення, а лише про те, що в одних творах дослідницький струмінь потужніший, в інших - слабший. В одних творах читач ніби прилучається до автора в його пошуках істини, і ця співучасть є найкращим способом переконування, завоювання однодумців, а в інших - цей елемент "першовідкривача" незначний, автор розкриває загальновідомі істини, ніби наново відкриваючи їх для адресата.

Учений переконаний, що істина, коли мовиться про явища суспільні, -- не набір певних правил чи аксіом, які публіцист повинен лише ілюструвати; розкриття певного загального положення на конкретному новому матеріалі, розкриття відомої закономірності в новій, не подібній до іншої ситуації -- це завжди пошук, творчість. Проблеми, що їх науковці й публіцисти вирішували роками, розв'язалися доволі просто: " Журналісти почали говорити правду -- і все стало на свої місця ... скільки зусиль витрачено, щоб слово журналіста знайшло відгук у душах людей, скільки приймалося документів, проводилося наукових і науково-практичних конференцій, скільки мовилося про необхідність поєднання логічного і образного в публіцистиці, про збагачення жанрової палітри і пошуку найточнішого слова, а читачі й глядачі залишалися байдужими. Та тільки-но в газетах і журналах, на телебаченні і радіо ми почали говорити правду, іноді навіть напівправду, біля кіосків з самого ранку почалися шикуватися черги, передплата популярних видань переросла у справжні баталії".

Але, на думку В. Здоровеги, проблема правдивості складніша, ніж може видатися необізнаним із теорією пізнання. Науковець розрізняє гносеологічні, тобто теоретико-пізнавальні, і морально-політичні аспекти правдивості: "Можна говорити неправду, будучи впевненим у тому, що вирікаєш істину. Це гносеологічна, пізнавально-теоретична помилка, яка ґрунтується на складності самого відображення дійсності. Але можна говорити неправду, свідомо знаючи чи бодай здогадуючись про це. Тоді слід говорити про брехню, свідомий обман, хоч би якими намірами він виправдовувався".

Учений наголошує на необхідності усвідомлення постановки такого питання, як теоретична помилка. Абсолютизація ідеологічного, характерна для духовного життя в роки сталінізму та в період застою, призвела до того, що партійність, тобто свідоме обстоювання інтересів партії, абсолютизувалася, зводилась у ранг домінуючого, визначального принципу, якому підпорядковувалися всі інші принципи, в тому числі правдивість, народність. Насправді ж і з історичної, і з теоретико-філософської точки зору, партійність -- лише засіб.

Володимир Здоровега підкреслює, що сьогодні, як ніколи, очевидні саме пізнавальні, дослідницькі функції засобів масової інформації. У зв'язку з цим найпильнішу увагу науки про журналістику має привернути вивчення та оцінювання реальних соціальних процесів, правдивість в їх осмисленні, висновки і рекомендації.

Размещено на Allbest.ru