Зміст і форма літературного твору

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст і форма літературного твору

У художньому творі, як і будь-якому іншому явищі буття, можна визначити зміст і форму, які, зрозуміло, між собою нерозривно пов'язані, взаємозалежні. А. Ткаченко для підкреслення зв'язку змісту і форми вживає терміни змістоформи і формозмісти. Про зв'язок цих понять Гегель писав:

«Зміст є не що інше, як перехід форми у зміст, а форма є не що інше, як перехід змісту у форму». №

Зміст твору - це життєві явища, факти, проблеми, відібрані, естетично осмисленні й перетворені та емоційно оцінені митцем відповідно до його світогляду.

Форма твору - це сукупність способів і засобів вираження змісту, його внутрішня організація.

За В. Пахаренком зміст визначають такі складники:

1. Тема.

2. Ідея.

3. Конфлікт.

4. Фабула.

Натомість Н. Ференц, окрім зазначених, додає ще й проблему і пафос.

А О.Галич, В.Назарець та Є.Васильєв включають і характер.

Розглянемо детальніше вище зазначені складники.

ТЕМА ТВОРУ

тема твір фабула зміст

Тема твору (гр. фемб - основа, положення) - основний предмет розповіді, те, про що йдеться у творі. Д. Чижевський називає темою «думку, що єднає окремі частини твору, аж до окремих слів»???????????????????????? У творі тема існує у вигляді того вихідного смислового положення, до якого він, умовно кажучи, може бути зведений. Наприклад, таким початковим проблемним положенням, що узагальнює зміст вірша Лесі Українки «Слово, чому ти не твердая криниця…», або, інакше, його темою, буде те, про що в цілому й коротко в ньому говориться, - про суспільну роль поезії і поетичного слова.

Тему твору досить часто плутають з фабулою, зокрема в тих випадках, коли на прохання визначити тему твору, починають переказувати його подієвість, зміст. На відміну від фабули, яку визначає подійність і конкретність, одиничність, тема твору характеризується статичністю й узагальненістю свого змісту.

Тему твору можна визначити, згорнувши фабулу до єдиної і далі неподільної точки смислового відліку, а нею завжди виступатиме певне життєве положення, в якому визріває щось конфліктне.

Якщо фабула, таким чином, «є те, що реалізує себе у процесі самої оповіді», то тема - це те, що, умовно кажучи, репетує фабулі і кладеться в її основу.

У структурі поняття про тему виділяють зовнішню і внутрішню теми.

Зовнішня тема - це те, що відображено в цілому, загальна вказівка на обраний митцем для художнього втілення той чи інший життєвий об'єкт (наприклад, тема війни, соціально - визвольної боротьби, «пригніченої людини» і т.д.

Якщо зовнішня тема - «це коло об'єктів, зображених у творах, тобто, по суті, загальна вказівка на ті предмети, явища, що відображені в дійсності, то внутрішня тема - це ті її сторони, якими повернуті об'єкти, які висунуті в них на передній план» [17, 262].

Внутрішня тема - це художня тема; вона завжди виступає як актуальна, значуща саме в силу своєї проблемності, постановки якихось злободенних або «вічних» життєвих питань, які, на думку автора, потребують осмислення та оцінки.

Тема з'ясовується на основі усього змісту твору, але водночас зміст самої теми (її проблемний аспект) може бути концентровано, в образно - афористичній формі, виражений в окремих елементах твору. Відголосок теми може бути поданий у назві твору («Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного, «Батьки і діти» І. Тургенєва, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Американська трагедія» Т. Драйзера), в афористично - метафоричній формі висловлений у епіграфі до твору або в символічних за звучанням елементах його змісту.

ІДЕЯ

Ідея ( грец. Йдеб - образ, початок) - основна думка, що служить узагальненим вираженням змісту всього твору й містить у собі оцінку зображених у ньому життєвих явищ. Це ідеали й переконання, які автор прагне донести до читача своїм твором.

Грецьке iдеб - поняття, первообраз. Платон вважав ідеєю праобраз речі;

Гегельм - ситез поняття і об'єкта. В останні три століття вчені пов'язують ідеї пізнанням буття, з суб'єктивним досвідом. Англійський філософ Локк називав ідеї реальні і фантастичні, адекватні і неадекватні праобразам, зв'язані і не зв'язані з дійсністю. Кант використовував термін художня ідея, Гете - художня концепція.

Під ідеєю розуміють основну думку твору, ставлення до зображеного, його оцінку. «Розкрити ідею художнього твору, - пояснює О. Рев'якін, - значить зрозуміти ставлення автора до зображуваних у творі людських характерів, питань, явищ, предметів…, тобто зрозуміти, як вони автором усвідомлюються, пояснюються, оцінюються і які в зв'язку з цим у творі виражаються прагнення, бажання, мрії письменника» В образі Маланки в повісті М. Коцюбинського «Fata morgana», наприклад, втілена ідея краху ілюзій найбіднішої частини селян про землю, в образі Хоми Гудзя - ідея стихійного протесту, в образах Гафійки і Прикопа Кандзюби - ідея пробудження селянської молоді до боротьби за свої права на землю в умовах тогочасної дійсності.

Ідеї в художніх творах мають мистецький характер, вони втілюються в образах. Ними проникнута вся тканина художнього твору. «Нинішній поет, - казав І.Франко, - не буде нам казати: «Ой горе, горе бідному на світі», - бо слова ті, хоч правдиві, але занадто загальні, - він постарається показати нам бідного чоловіка, як він живе в нужденній хаті у голоді і холоді, як робить на чужій ниві, як турбується такими речами, на котрі другий і уваги не звертає, постарається заглянути в душу того бідного чоловіка, що він думає, чого надіється, чого боїться, а чого бажає і т. ін..»

Залежно від того, наскільки тісно ідея художнього твору злита з його чуттєвою, образною основою й наскільки повно вона відповідає тим об'єктивним закономірностям життя, які вона розкриває, розрізняють дві основні форми вираження ідеї у творі - об'єктивну і суб'єктивну, яку звичайно називають тенденцією. Тенденція (лат. tendentia - прагнути, прямую) - ідейна спрямованість літературно - художніх творів, яку письменник свідомо втілює в систему створених для цього образів.

Різницю між тенденцією та ідейністю висловив Іван Франко, аналізуючитворчість Лесі Українки: «Найкращі писання Лесі Українки, - зауважив критик, - ідейні, але зовсім не традиційні. Яка тут різниця? Така, як між індукцією і дедукцією в логіці, як між синтезом та аналізом в хімії. Поетичний твір я називаю ідейним тоді, коли в його основі лежить якийсь живий образ, факт, враження, чуття автора… Тенденційний поет виходить від якоїсь чи соціальної, чи політичної, чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, розширити між людьми. Замість розумових аргументів, він підбирає для неї якісь поетичні образи, немов ілюстрації до друкованого тексту…»

У практиці аналізу художього твору, крім головної, звичайно виділяють ще й похідні від неї ідеї, які найчастіше пов'язуються з образами окремих персонажів або темами різних фабульних ліній творів, як правило, значного обсягу (поема, повість, роман), рідше - творів «середніх» та «малих» жанрів. «Так, - пояснює цю тезу на прикладі аналізу ідейного змісту одного з творів М. Коцюбинського Г. Сидоренко, - з загальною ідеєю «Fata morgana» про марність селянських прагнень і надій в умовах капіталізму пов'язані ідеї образів Маланки, Гафійки, Хоми Гудзя та інших персонажів. В образі Маланки втілена ідея краху останніх ілюзій найтемнішої частини селян. Сподівання Маланки на добрість панів, на поділ землі розвіялись, як марево, при зіткненні з дійсністю. Гафійка та Прокіп Кандзюба уособлюють ідею пробудження селянської молоді до боротьби, її інтелектуальне зростання й визрівання її політичної свідомості…

В образі Хоми Гудзя втілена одвічного стихійного протесту, клекоту сліпого гніву, який не знає річища і берегів» [81, 109 - 110].

КОНФЛІКТ

Конфлікт (лат. conflictus - суперечка, сутичка), або колізія (лат. collisio, від collido - стикаю) - суперечність, зіткнення, що лежить в основі боротьби між персонажами і зумовлює розвиток подій у творі (сюжеті).

У перебігу розгортання конфлікту виявляють свої характери персонажі.

Чим протележні погляди, характери, тим конфлікт гостріший.

Конфлікти класивікують за:

v тематикою (виробничі, політичні, національні, побутові, етичні);

v типовістю (типові й не типові);

v значимістю у творі (головні і другорядні);

v сферою побутування (зовнішні чи внутрішні);

v гранями духовного світу (конфлікт між обов'зковим і честю, між розумом і почуттями).

Наприклад, у повісті «Микола Джеря» І.Нечуя - Левицького розгортається конфлікт між прагненням кріпака до волі та суспільством, що базується на поневоленні (суспільно - політичний, етичний, типовий, головний, зовнішній).

У драмі «Лісова пісня» Лесі Українки конфліктом є змагання духовної та матеріальної первини у людській душі (естетичний, типовий, головний, внутрішній).

У 40-50-х роках XX століття у радянському літературознавстві побутувала теорія безконфліктності. В її основі був поділ суперечностей на антагоністичні і неагоністичні.

Радянські ідеологи твердили, що в соціальному суспільстві антагоністичні конфлікти неможливі. Є тільки неантагоністичні конфлікти, народжені боротьбою передового і відсталого, свідомих громадян і таких, що не позбулися пережитків минулого.

Теорія безконфліктності штовхала письменників до прикрашування дійсності. Її вплив негативно позначався на творах багатьох письменників («В степах України», «Приїзд у Дзвонкове» О. Корнічука), найбільшої шкоди вона завдала драматургії і кінодраматургії.

ФАБУЛА

Фабула (лат. fabula - байка, переказ) - це поданий у причинно-часовій послідовності ланцюг подій, змальованих у художньому творі. Інколи фабулу позначають іншим - близьким, але не тотожним поняттям «сюжет» або «розчиняють» у ширшому понятті, яке називають то безпосереднім, безпосередньо - предметним, конкретним змістом (Л. Тимофеєв), то буквальним змістом (Д. Ільїн та ін.), то пізнавальним змістом (І.Виноградов та ін.). Навідміну від сюжету фабула тільки розповідає про події, а не показує їх (цю функцію показу, змалювання подій виконує сіжет). Фабула визначає межі руху сюжету в часі й просторі, є подієвою основою змісту твору, оскільки її ключова одиниця - подія. Події для фабул письменники черпають із повсякденного життя, історії людства, міфології, інших творів мистецтва тощо.

Фабула може бути переказана «своїми словами», й досить часто, розповідаючи «про що ця книга, вистава, кінофільм», переказують саме фабульний перегіб змісту твору. Фабула твору може мати документально - фактичну основу, тобто спиратися на реальні історичні події, що мали місце в житті суспільства чи окремих його членів, або умовно - фактичну основу, тобто виходити з народних легенд, переказів, анекдотів, запозичуватися з інших літературних творів, або ж були цілком оригінальною, тобто безпосередньо не зв'язаною ні з якою фактичною, наперед заданою основою. У свою чергу, спільність фактичної основи може зв'язувати рисами спільності й фабули різних творів (наприклад комедії «Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе» Г. Квітки-Основ'яненка та «Ревізор» М. Гоголя; казки «Лемерівна» Марка Вовчка та драми Панаса Мирного «Лемерівна» і т.д.).

У творах з кількома фабульними лініями останні умовно можна поділити на два типи, позначивши перший як «епічну», а другий - як «ліричну» фабулу.

Епічною фабулою можна назвати ту розгорнуту й конкретизовану родієву лінію твору, яка постає в ньому у формі об'єктивно даної картини (історії) життя, тобто життєподібної реальності героїв твору, про життя яких у ньому розповідається. Епічна фабула становить основну фабульної побудови твору, яка може нею і обмежуватися (в однофабульних творах). Епічна фабула - це та «жива» картина життя, з якою ми перш за все маємо справу, читаючи твір.

Ліричною фабулою можна назвати ту систему зв'язаних зауважень, що характеризують (коментують і узагальнюють) зміст основної епічної фабули або окремих її подієвих ліній і існують в ній у вигляді реплікових «вкраплень», даних немовби збоку, від особи, що веде розповідь. Лірична фабула твору - це реальність не героїв твору, про яких розповідають, а відокремленого від них у часі розповідача (який немовби переказує те, що вже відбулося, трапилося раніше, в минулому), особи, яка веде розповідь і певним чином себе в ній виявляє.

Лірична фабула, на відміну від епічної, характеризується фрагментністю, незначною розгорнутістю, слабкою подієвістю й нагадує «крапкову» фабулу ліричних творів.

Фабула твору служить засобом розкриття зображених у ньому характерів.

ПРОБЛЕМАТИКА

Проблематика - це питання, які ставляться або вирішуються в творі.

Грецьке problema - це щось, кинуте вперед. Важко погодитися з думкою, що проблема - «це ідейне осмислення письменником тих соціальних характерів, які він зобразив у творі». Вважаємо, що проблеми - це питання, які автор ставить перед читачем, героями, часом. Ці проблеми можуть мати соціальний, етичний, екологічний, психилогійний характер. Іноді назви творів мають проблемний характер: «Хто винен?» - О. Герцена, «Батьки і діти» - І. Тургенєва,

«Що робити?» - М. Чернишевського, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» - Панаса Мирного та І. Білика.

Не в кожному творі є проблеми. Вони можуть бути відсутніми у творах розважального, альбомного характеру. Г. Абрамович ототожнює проблематику з тематикою. Ці категорії дійсно взаємопов'язані, але не тотожні.

Ю. Ковалів вважає, що «поняття «літературна проблематика» стосується передусім ідейно - тематичних аспектів художньої творчості; тому не завжди зведене до соціальних, національних, моральних, психологічних, економічних, онтологічних, екзистенціальних чинників, інколи передбачає задоволення розважальних потреб, зазвичай стосується естетичних критеріїв. Переважно проблематика спрямована на ідейне осмислення характерів, зображених у творі, з огляду на світоглядні засади автора»

ПАФОС

Пафос (гр. pathos - почуття, пристрасть) - натхнення, пристрасне переживання душевного піднесення, викликане ідеєю чи подією. У пафосі думка і почуття складають єдине ціле. «Звідси, - зауважує А. Ткаченко, - бере свій початок понятійна тавтологія: ідею визначають через пафос, а пафос - через ідею.

Апогеєм відходу від первинної суті поняття пафосу можна вважати твердження, згідно з якими усі види пафосу створюються суперечностями соціальних характрерів, які письменники осмислюють на основі ідейних позицій. Ці позиції містять у собі партійність суспільного мислення письменників і Зумовлені класовістю їх світогляду»

Пафос - це те, що, як влучно зауважує Є. Аксьонова, можна назвати «душею твору». Це той настрій, яким пронизаний голос оповідача і який «незримо» супроводжує розгортання подій у творі, подібно до того, як розгортання подій у кінофільмі «незримо», тобто майже не відчутно для свідомості глядача, котрий слідкує передусім за подіями, супроводжується мелодією, яка емоційно підіграє об'єктивованому змістові того, про що йдеться, створюючи в глядача відповідний настрій.

Кожен вид тональності має свої відтінки. Так, у ліриці тональність може бути ностальгійно, меланхолійною, журливою. Позитивні емоції пов'язані з мажорною тональність. На думку А. Ткаченка, пафос більш риторичний, зумисний, ніж тональність.

Залежно від типу емоційної визначеності виокремлюють різні види пафосу: трагічний, драматичний, героїчний, сентиментальний, романтичний, ліричний, сатиричний, гумористичний. Класичним зразком виразу героїчного пафосу можуть бути «Іліада» Гомера, козацьки думи, трагічним пафосом пронизані драматичні твори В. Шекспіра «Гамлет», «Король Лір», сентиментальними - твори «Маруся», «Сердешна Оксана» Г. Квітки - Основ'яненка і т.д.

Визначеність емоційного настрою, що лежить в основі того чи іншого типу пафосу, у свою чергу, дає визначеність напряму ідейної оцінки, тому інтелектуально - оціночному ставленню письменника до зображуваного, що є ідеєю твору.

ХАРАКТЕР

Характер (грец. чбсбкфзс - відмітна риса, ознака, особливість) - називається та конкретна сукупність душевних рис, що визначає індивідуальність зображуваної особи й водночас узагальнює собою певні життєві типи людей, які постають у творі як предмет авторського пізнання та оцінки. В Тюпа визначає характер у літературно - художньому, на відміну від психологічних і т.п. його значень, як «образ людини в літературному творі, окреслений з достатньою повнотою та індивідуальною конкретністю, через який розкриваються як історично зумовлений тип поведінки (вчинки, думки, переживання, мова), так і сповідувана автором морально - естетична концепція людського буття. Художній характер являє собою органічну єдність загального, повторюваного та індивідуального, неповторного; об'єктивного (соціально - психологічного реальність людського життя, що послужила прообразом для літературного характеру) і суб'єктивного (осмислення та оцінка прообразу автором). У результаті характер у мистецтві постає «новою реальністю», художньо «створеною» особистістю, яка, відображаючи реальний людський тип, ідеологічно прояснює його. Саме концептуальність літературного образу людини відрізняє поняття характеру в літературознавстві від значень цього терміна в психології, філософії, соціології» [53, 481].

Створюючи узагальнений характер, автор відбиває з багатьох знаменних рис того кола людей, що його цікавить, найбільш показові, характерні (стосовно свідчення про глибинну світоглядну суть цих людей) і привертає увагу читача саме до них, підкреслюючи та посилюючи їх на тлі інших у характері тієї конкретної особи, яка змальовується у творі й виявляє той чи інший тип спрямування волі своїми вчинками, думками, словами. Пізнавальна мета авторського узагальнення відображених ним характерів полягає у встановленні їхньої об'єктивної, насамперед суспільно значущої цінності, визначеність якої, у свою чергу, мотивує ту чи іншу їх оцінку.

Конкретний характер зображуваної у творі особи може бути свого роду зібраним портретом того чи іншого типу людини певної соціально - історичної епохи або типу людської поведінки взагалі, без огляду на її конкретну соціально - історичну належність. Перший тип узагальнення характеру звичайно називають соціально - історичним, другий - загальнолюдським. Узагальнений зміст характеру зображувальних осіб посідає провідне місце в об'єктивному змісті більшості сучасних епічних і драматичних творів.

Виступаючи основним предметом пізнання в художньому творі, різні людські характери постають як зіткнення, боротьба різних «правд життя», життєвих істин, що породжує конфлікт, виділеність певних сторін якого складає тему твору, оціночний висновок з якої становить його ідею. Сюжетно - фабульна організація твору - це, як правило, історія характеру, його становлення та зростання, - обставини, ситуації та події, які його розкривають і сприяють його осмисленню. В ліричних (за винятком ліро - епічних) творах характери, як правило, відсутні.

Носієм характеру у творах завжди виступає якийсь персонаж, проте ці категорії не слід ототожнювати. Як доречно зауважує Л. Чернець, «персонаж постає, з одного боку, як характер, з другого - як художній образ, що втілює данний характер з більшою чи меншою мірою естетичної довершеності.

Відповідно до їхнього статусу в структурі твору персонає та характер маютьрізні критерії оцінки. Навідміну від характерів, які викликають етично спрямоване до себе ставлення, персонажі оцінюються насамперед з естетичної точки зору, тобто в залежності від того, наскільки яскраво, певно і концентровано вони втілюють характери» [105, 68 - 69].

В характері людей поетів - романтиків цікавили насамперед їхні яскраво індивідуальні, особистісні риси. Предметом пізнання письмеників - реалістів стали типові характери в типових обставинах. Як пише Б. Томашевський, «реалізм першим поставив питання про соціальний генезис характеру й пов'язав зображення героя з тим середовищем, з якого він вийшов і яке історично його зумовило. При цьому брався не винятково характер, а той, який виражав тенденції історичного розвитку соціального середовища, до якого він належав» [95, 526]. Звідси постійне прагнення письменників - реалістів прогнозувати й художньо досліджувати появу та сутність нових соціальних типів епохи.

ВИСНОВКИ

Отже, взаємозв'язок змісту і форми полягає у тому, що зміст вимагає відповідної форми, такої, яка найбільш повно і пра­вильно втілювала б творчий задум митця. Такий взаємозв'язок є об'єктивною закономірністю естетичного розвитку. Кожний художній твір характеризується певною мірою єдності змісту і форми, а цінність художнього твору залежить від того, наскільки високопрофесійно, високохудожньо створені всі складові елементи художнього твору, в тому числі й елементи змісту і форми.

Мистецтво відображає існуючу дійсність, моделює і створює нову за допомогою художнього образу; навколишній світ відтворюється у художньому творі у всіх його елементах.

ЛІТЕРАТУРА

№Ю. Лотман. Анализ поєтического текста. - Л., 1972

Чижевскький Д. Історія української літератури. - Тернопіль, 1994. - С. 25- 26.

Рявкин А. И. Проблемы изучения и преподавания литературы. - М., 1972 - с.117.

Франко І. Із поезій Павла Думки// - Твори: У 20 т. - Т. 16. - С. 158.

Франко І. Леся Українка/ / - Твори: У 20 т. - Т. 17. - С. 253 - 254

Введение в литературоведение / Под. ред. Г. Поспелова. - М., 1988. - С. 56

Абрамович Г. Введение в литературоведение. - М., 1975. - С. 105

Ковалів Ю. І. Проблематика / / Літературознавча енциклопедія. - Т. 2. - С.

275

Ткаченко А. Мистецтво слова. Вступ до літературознавства . - С. 156.

1. Пахаренко В. Основи теорыъ лытератури / В. Пахаренко. - С. 64- 65.

2. Ференц Н. Основи літературознавства / Н. Ференц. - Ужгород: Гражда,

2009. - С. 107 - 117.

3. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури / Галич О.,

Назарець В., Васильєв Є. - Київ: Либідь, 2001. - С. 124 - 141.

Размещено на Allbest.ru