Проблема модернізму в сучасному українському літературознавстві

В.Агеєва у дослідженні “Українська імпресіоністична проза” висловлює думку, що “імпресіонізм був багато в чому порубіжним явищем, з'єднувальною ланкою між класичним реалізмом другої половини ХІХ століття, з його вірою у можливість раціонального пізнання й пояснення світу, і періодом активного утвердження на переломі століть суб'єктивних стилів і напрямів, добою модернізму. Імпресіоністи вірили, що світ являється нам у відчуттях, а відтак передача конкретних вражень від того чи іншого конкретного явища, образу, сприйнятого зором художника, дозволить досягти нічим не спотвореної правди дійсності” Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. Київ, 1994. С.8.. В.Агеєва називає імпресіонізм явищем переломним між народницьким реалізмом і модернізмом, вона пов'язує цю порубіжність “з рішучим філософським переломом, переходом від панування позитивістського світогляду до суб'єктивно-ідеалістичних, інтуїтивістських течій початку ХХ століття… Але імпресіонізм, декларуючи своїм завданням лише фіксацію конкретних, нічим не опосередкованих чуттєвих вражень, котрі максимально наближали до правди дійсності як вона дається людині, все ж мав двоїстий характер, представляв значно більший простір для прояву суб'єктивного начала, ніж реалізм і натуралізм”

Подано також у словнику тлумачення ще одного напряму в модернізмі: “імажизм модерністська течія у світовій літературі, наріжним каменем якої є поняття образу як самодостатньої одиниці поетики художнього твору. Основні засади імажизму зводилися до усвідомлення значимості образу в поетичній мові як інтелектуального емоційного комплексу. Одночасно образ вважався не оздобленням, а органічною цілісністю поетичної естетики. Імажисти впроваджували й культивували верлібр, а також японську хоку. Вважається, що після 1930 року імажизм припинив своє існування в літературі як напрям. В українській літературі творчість Б.-І.Антонича мала певні ознаки імажизму”

Українська літературна енциклопедія трактує імажизм як модерністську течію, що виникла в 10-х роках ХХ століття. Імажисти виступали проти штампів, риторичності, багатослів'я у поезії, проголошували доктрину максимально конкретного, “чистого образу”, стислість вираження, відхід від традиційної пісенної форми поезії, заміну метра стильовим ритмом, нестрофічну форму, вільний вірш.

Розглянуто у літературознавчому словнику-довіднику також дадаїзм. Це “авангардистська літературно-мистецька течія, виникла 1916 року. Дадаїзм схилявся до абсолютизації авангардистських принципів, до створення художньої форми позахудожніми засобами (колажі з клаптів шпалери чи фрагментів друкованої продукції, предметні комбінації, елементи стихійної словотворчості у поезії, посилення какофонії у музиці тощо), мав свої різновиди, зокрема “мерцизм”. Епатацію (відхід від загальноприйнятих норм) традиційних смаків дадаїсти доводили до крайніх меж, свідомо організовували скандальні літературні вечори “хімічної”, “гімнастичної” чи “сатиричної” поезії, прагнучи розширити її зображально-виражальні можливості явищами та предметами позамистецької сфери. Відгомін дадаїзму спостерігався в українському авангардизмі”

Українська літературна енциклопедія також називає дадаїзм авангардистським напрямом у літературі й образотворчому мистецтві; дадаїсти, як подає енциклопедія, повністю відкидали художні традиції європейської культури, ідейність і образність літератури, морально-етичні норми, літературні авторитети

Як подає літературознавчий словник-довідник, експресіонізм “літературно-мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку ХХ століття, передовсім у малярському середовищі, проіснувавши до початку 30-х. Джерела експресіонізму наявні в романтизмі, у “філософії життя”, його естетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип експресіонізму відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське “Я”, напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ століття, зокрема Першою світовою війною та революціями. Для експресіонізму характерні “нервова” емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом, пацифістські інтонації з активним революціонізмом, екзистенціональні мотиви, зумовлені жахом буття, з прокомуністичними. Найяскравіше експресіонізм проявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах чи “пролетарських” піснях, у театральному мистецтві”

Українська літературна енциклопедія трактує експресіонізм як соціальний напрям у літературі і мистецтві. “Для нього характерні загострена емоційність та ірраціональність, схильність до контрастності зображення, гіперболізація художніх деталей, фрагментарність, плакатність письма. Головний творчий принцип експресіонізму вираження суб'єктивного бачення світу через авторське “я” та узагальнені образи, що витісняють з творів експресіонізму живі характери і сюжет”

Сюрреалізм “авангардистська течія, котра виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Сюрреалізм як іманентне явище формувався на основі дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму, фантазійного мислення та фройдизму, особливу роль відводячи у творчій діяльності підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо”

Конструктивізм “один із напрямів авангардизму, що виник на початку ХХ століття, виявив тенденції раціоналізації мистецтва за критеріями доцільності, економності, лаконічності формотвірних засобів, призводячи до опрощення та схематизації естетичних чинників під кутом зору утилітарних (виробничих) інтересів”

Згідно з українською літературною енциклопедією, конструктивізм “авангардистський стильовий напрям у російській та українській літературах 10 30 роках ХХ століття. Виникнення його пов'язане з конструктивізмом у вітчизняному та зарубіжному мистецтві й архітектурі, з розвитком індустріальної культури. Прагнучи до зближення художньої творчості з виробництвом, конструктивісти заперечували образність мистецтва, ігнорували його пізнавально-виховну суть. Конструктивізм спрощував людину, ставив машини і продукти на ціннісно вище місце. Нехтуючи індивідуальними та національними особливостями людини, конструктивізм намагався розкрити її соціальні якості через “біографію речі”. Не випадково прогресивні ідеї й позитивні результати конструктивізму виявилися насамперед в архітектурі та інших видах технізованого мистецтва (дизайн, плакат, книжкова графіка, реклама)”

Прототипом модернізму вважаємо декаданс, який виник у другій половині ХІХ століття і був втіленням кризи академізму, раціоналізму, позитивізму.

Отже, говорити про певні канони модернізму, чіткі його риси і постійні ознаки не доводиться. Оскільки модернізм є сукупністю багатьох течій, з яких чи не кожна виникає як заперечення іншої, то можемо твердити, що кожен з дослідників має рацію, вбачаючи в модернізмі риси, яких не відзначають інші колеги. Ось що подає з цього приводу українська літературна енциклопедія: “Здебільшого до модернізму відносять незвичні на загальному мистецькому тлі яскраві явища, винятково оригінальні за формою, викличні у своїх філософських і естетичних засадах. Модернізм не має єдиної світоглядної основи, для нього характерний широкий спектр світорозумінь і світовідчуттів: від бачення людини трагічною, самотньою істотою в чужому їй і абсурдному світі до уявлень про ствердний смисл людського існування й історії (Б.Брехт, Л.Арагон, П.Елюар, П.Неруда, В.Незвал, В.Маяковський та інші, що в різні періоди були близькими до модернізму). При цьому загальнофілософський фундамент модернізму становлять усе ж ірраціоналізм, “філософія життя”, інтуїтивізм, неореалізм (С.Кіркегор, Ф.Ніцше, В.Дільтей, Г.Зіммель, Х.Ортега-і-Гассет, З.Фройд, А.Бергсон, Л.Клагес, К.Г.Юнг, Дж.Е.Мур), пізніше екзистенціалізм філософські напрями і течії, окремі ідеї яких виявились прийнятними для художньої практики модернізму (розрив з інтелектуально-раціоналістською традицією, панлогізмом і систематизмом у художньому і філософському мисленні, смисловизначальність конечності людського існування; акцентуація на складності сприйняття й відчуття, на динаміці й безперервній змінюваності психологічних станів, на утрудненості, а то й неможливості подолання дуалізму суб'єкта і об'єкта, відособленості індивідів; елітарна природа творчості тощо). Стимульований ними, у модернізмі здійснюється рішучий поворот до суб'єктивізації художнього відображення. На місце об'єктивної даності, авторського “всевідання”, відносно незалежних у структурі художнього твору характерів ставиться суб'єктивне сприйняття, переживання, вираження. Паралельно з урізноманітненням форм авторської свідомості більш визначених меж набуває автономна сфера думки й переживання персонажа, принципово чи мимовільно стверджується позиція агностицизму щодо дійсності, інколи художній твір постає як світ однієї суб'єктивної свідомості. Людина розкривається тут в її різноманітних, примхливих, несподіваних, позірно дріб'язкових, часто неусвідомлюваних нею переживаннях, за формою, як правило, фрагментарних, що не суперечить цілісності художньої концепції твору. У деяких різновидах модернізму кардинально переосмислюється категорія героїчного: на зміну “пророкам”, борцям приходить пересічна, іноді просто нікчемна людина, без претензії на моральні чи якісь інші ідеали, антигерой. Модернізм зафіксував народження “масової” людини, людини з натовпу, середньостатистичного об'єкта різноманітних політичних, ідеологічних, культурних маніпуляцій. Модернізм розкриває трагізм існування передусім звичайної людини; вияв його в екзистенційній площині, а не тільки в соціальній чи психологічній детермінованості. Виразніше, ніж інші напрями мистецтва, модернізм у своїх світоглядних і естетичних засадах відбиває суспільно-політичнну реальність ХХ століття епохи масових рухів, тоталітарних режимів і світових воєн. Загальний гуманістичний зміст модернізму у пошуку тривкого життєвого, духовного начала в індивіді.

Перші модерністичні спроби з'являються у річищі натуралізму, пізнього символізму, імпресіонізму, іноді на пограниччі з декадентськими настроями, сигналізуючи про себе змінами в структурі художнього образу, фрагментарністю викладу, посиленням “побічних” тем і деталізацій, непрямих характеристик, навмисною стилістичною утрудненістю (А.Жід, С.Маларме, С.Георге, А.Шніцлер, К.Гамсун, А.Стріндберг, Я.Каспрович, К.Тетмайєр, Й.С.Махар, Е.Верхарн, М.Метерлінк, О.Блок). У ряді країн модернізм оформляється організаційно. Виразно модерністського забарвлення набувають такі напрями й течії літератури ХХ століття, як футуризм, дадаїзм, сюрреалізм, імажинізм, неокласицизм, експресіонізм (останньому, як і творам деяких течій, не чужа соціально-політична концептуальність). На загальному тлі світового модернізму, який рішуче пориває з традицією і позначений певним екстремізмом у галузі художньої форми, визнані метри модернізму (Дж.Джойс, М.Пруст, Ф.Кафка) займають більш помірковані позиції, що передбачає як значне новаторство, так і синтез минулих здобутків літератури. Поетику зрілого модернізму характеризує розуміння твору як замкнутої художньої системи, що вибудовує нову дійсність і принципово протиставлена звичним формам сприйняття реальності. Головні риси його гра ускладненого (В.Вулф) чи, навпаки, з художньою доцільністю спрощеного (Г.Стайн) стилю, що вловлює найрізноманітніші пливкі враження, стани, настрої, не будучи зв'язаним при цьому ні сюжетно, ні необхідністю характеротворення; намагання в докладних описах найдрібніших порухів емоційного життя конструювати його розпорошену в часі цілісність (М.Пруст); побудова універсальної картини сучасного світу від культурно-інтелектуального до позасвідомого рівня, від натуралістичних описів до культурно-історичних ремінісценцій і цитацій (Дж.Джойс); підкреслення засобами реалістичного в основі письма фантасмагоричної абсурдності людського буття (Ф.Кафка, експресіоністи). У модерністській прозі вдосконалюється оповідний принцип “потоку свідомості” (відповідники є і в поезії), випробовуються композиційні прийоми паралельного викладу рівновіддалених у часі й просторі подій тощо. І поезія модернізму прикметна передусім яскравою, невідомою для ХІХ століття метафорою, побудовою теми за віддаленими, переважно зовні немотивованими предметними чи культурними асоціаціями, умисним, художньо обґрунтованим алогізмом зв'язку думок та описів, “словоноваціями”, синтаксичними зміщеннями, фонічною образністю. Визначальні позиції у версифікації завойовують верлібр, тонічний вірш. У твори всіх родів літератури проникають місткий символ, міф.

В 30-х роках ХХ століття модернізм у світовій літературі переходить у стадію авангардизму, далі неоавангардизму. Поряд з розвитком модернізму зазнає оновлення і реалістичне типове художнє мислення. В окремих випадках межі між реалізмом і модернізмом досить умовні, хисткі: реалізм збагачується поетикою модерністського плану, зокрема у відтворенні багатоликості характеру, в багатоаспектності зображення ситуації, події.

В українській літературі модернізм не проявився у повному й концептуальному вигляді, однак засвідчив себе рядом формальних особливостей поетики та зразками нетрадиційного суб'єктивно-індивідуалістського розуміння людини і дійсності. Художня думка в Україні в цілому зберегла віру в суспільно-політичні, національні, моральні, гуманістичні ідеали ХVІІІ ХХ століття, коригуючи й оновлюючи їх відповідно до власних обставин історичного і духовного розвитку. Модернізм в українській літературі зовні постає в полеміці з народництвом у його тривіальному значенні (“просвітянство”, утилітарне призначення мистецтва), але він же й виступає одним із спадкоємців народницької (в широкому розумінні цього слова) літератури ХХ століття. Переважає бачення людини в розкритості її внутрішнього світу до інших, у зв'язках з народом як духовною соборністю”

Отже, з'ясовуючи хронологічні рамки і фактографію модернізму, доходимо таких висновків. Згідно з твердженням М.Ільницького, модернізм в українській літературі почався 1896 року (це найраніша дата із запропонованих дослідниками). Т.Гундорова як модерністів називає Ю.Андруховича і “Нову дегенерацію”, отже модернізм триває донині. До явищ, що так чи інакше належать до модернізму, відносимо декаданс, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, дадаїзм, імажизм, авангардизм, неокласицизм тощо. Усі ці трансформації модернізму полягають в абсолютному запереченні попередників, неприйнятті жодної естетики, кимсь запровадженої раніше. Кожен із цих напрямів робить акцент на якійсь одній деталі художньої форми, на певній системі вираження власного світосприйняття, що, зрештою, не заперечує на сто відсотків попередні знахідки. Проте кожен із цих напрямів є впертою дитиною попереднього, яка продовжує війну між батьками й дітьми, задекларовану багато сотень років тому.

РОЗДІЛ ІІІ. “АВТОРСЬКІ ВЕРСІЇ” МОДЕРНІЗМУ

Чи не найпершим дослідженням, яке оприлюднило існування модернізму в українській літературі, є книга Віри Агеєвої “Українська імпресіоністична проза”. У вступі дослідниця з'ясовує поняття модернізму, яке не має канонічного трактування, лише різні авторські інтерпретації. В.Агеєва модернізмом називає сукупність стилів, які розвинулись в українській літературі на початку ХХ століття. Вона виокремлює такі течії, як імпресіонізм, експресіонізм, символізм, неоромантизм. Даючи характеристику кожного з них, дослідниця наголошує на відсутності “чистого” стилю в історії літератури, кожен твір має ознаки, характерні кільком стилям, це свого роду колаж. Також дослідниця наголошує на тому, що модернізм це не лише сукупність стилів і течій, а й епоха в літературі, естетичний перелом на межі століть. У своїй праці В.Агеєва характеризує імпресіоністичну прозу як певну цілість. Під час аналізу авторка виділяє три рівні структури твору: ідеологічно-ціннісний, просторово-часовий і власне мовний (фразеологічний). Отож, розглядаючи перший рівень, дослідниця з'ясовує співвідношення позицій автора й героя як носіїв оцінки на прикладах творів кожного автора окремо: М.Коцюбинського, Г.Косинки, А.Головка, М.Івченка. При розгляді другого рівня В.Агеєва твердить, що “час імпресіоністичної новели це епізод втечі з суспільства, зі своєї епохи, з узвичаєного кола громадських, побутових обов'язків” Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. Київ, 1994. С. 108.. Характерними рисами цієї прози авторка називає також дискретну, уривчасту, “моментну” організацію художнього часу і простору. В останньому розділі В.Агеєва робить мовний аналіз імпресіоністичної прози. Вона виділяє таку рису, як перевага фразеологічної позиції героя, постійний вплив слова героя на авторське, що пов'язано з відтворенням вражень конкретного сприймаючого суб'єкта, орієнтацією на ціннісну позицію героя.

1995 року вийшла друком праця Миколи Ільницького “Від “Молодої Музи” до “Празької школи””, в якій автор розглядає творчість поетів-модерністів, яких штучно було вилучено з історії української літератури через порушення вимог соцреалізму, відхід від політики колоніалізму, неможливість зробити їхню творчість інструментом політичної боротьби. М.Ільницький подає біографічні відомості про поетів, які не догодили радянському стереотипу писання віршів, робить огляд їхньої творчості. Він підходить до аналізу поезії хронологічно, залежно від часу життя поета. Тому огляд починається творчістю Петра Карманського, а завершується статтею про Юрія Липу (між тим Василь Пачовський, Богдан Лепкий, Микола Євшан, Олесь Бабій, Богдан Кравців, Богдан-Ігор Антонич, Іван Крушельницький, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич). М.Ільницький не робить географічного розмежування поетів, “адже виразно виявляється спорідненість світовідчування і стильових ознак поетів Галичини й української еміграції з поетами Наддніпрянщини періоду національного відродження, що стало “розстріляним відродженням”. Їх об'єднують ідеї активності героя, конструктивного чину”. Дослідник робить аналіз поезій кожного автора, виявляючи характерні тенденції української модерністської поезії. Хоча варто зазначити, що М.Ільницький не зловживає терміном “модернізм”, він лише коротко з'ясовує в першому розділі значення цього терміна, а далі проводить аналіз історичної ситуації і, відповідно до неї, творчості поетів-модерністів.

1997 року вийшла у світ монографія Тамари Гундорової “Про-Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація”. Дослідниця “прагнула проаналізувати мово-мислення, характерне для раннього українського модернізму, “дискурсію як форму розгортання думки і як автономізацію буття слова”. Для дослідниці модернізм як стиль “постає явищем колонізаційним, що відчужує окремі літературні традиції, продукує ситуації розриву, стимулює опозиційність всередині національної культури”, до того ж це “своєрідний культурний інтертекст, що об'єднує автора і читачів в єдиному комунікативному просторі, окреслюваному закодовуванням і розкодовуванням певних значень”. Т.Гундорова доходить висновку, що минуле все ж таки вдалося. Дослідниця застосовує різноманітні сучасні теорії, підходячи до аналізу модернізму: постструктуралістську деконструкцію, постмодерний синтез психоаналізу, феноменології і семіотики тексту. Монографія складається з чотирьох частин, які написано в культурологічному, естетичному, семіотичному й риторичному “ключах”. У статті “Модернізм поза каноном” Т.Гундорова наголошує на переході від “модернізму” до “модернізмів”, на знятті “проголошеної українським модернізмом опозиції”. Створюючи канон модерністів, авторка зараховує до нього також Івана Франка, який часто виступав проти декадентства і модернізму як такого. Як вважає Костянтин Москалець, “загалом синтетизм, сповідуваний дослідницею як творчий принцип, не може не викликати спротиву, оскільки він створює просто-таки первісно-магічну атмосферу взаємопов'язаності, де найрізнородніші за своїми інтенціями автори (часто один автор, як, скажімо, Гнат Хоткевич, діаметрально протилежний у своїх ранніх і пізніх творах, настановах тощо), тексти, теорії об'єднуються в могутньому хорі, суголосий спів якого під диригуванням дослідниці повинен служити одній-єдиній меті: підтверджувати тезу, що інтерпретація українського модернізму початку ХХ століття “дає змогу побачити останній в контексті європейської культури не обділеним, неповним, а диференційованим, динамічним і значущим процесом”. Цю тезу К.Москалець називає сумнівною. Аналізуючи український модернізм, Т.Гундорова згадує Юрія Андруховича і “Нову дегенерацію”, тобто її хронологія модернізму сягає 90-х років ХХ століття. Оскільки дослідниця інтерпретує модернізм постмодерно, то назви розділів є характерними: “Замість вступу”, “Замість висновків”, “Замість дослідження”.

Монографія Соломії Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі” вперше вийшла друком 1997 року, була перевидана 1999 року із доповненнями. Книга не лишилась непоміченою. Вона одразу викликала шквал обурення з одного боку і шалене захоплення з іншого. Саме це є показником її актуальності і потрібності в нашому пострадянському, постколоніальному, постшаблонному суспільстві. Не зважаючи на численні закиди щодо псевдонауковості, ми розглядаємо дослідження С.Павличко як ґрунтовну літературознавчу працю. Припускаючи на самім початку книги, що модернізм в Україні існував, авторка робить діахронний огляд літературного процесу кінця ХІХ початку ХХ століття в Україні. “Вона прийшла й побачила шлях української літератури під іншим ракурсом, ніж було прийнято донині. Бодай тому, що спробувала її, історію літератури, перепрочитати, маючи досвід вивчення англомовних художніх текстів”.. Власне, С.Павличко відкидає будь-які джерела, писані радянськими вимогами. Вона опирається на незаангажовану літературу: тексти письменників і поетів, а також дослідження або дореволюційні, або діаспорні, які не перебували під впливом радянського заперечення модернізму.

С.Павличко робить хронологічну періодизацію українського модернізму, виділяючи окремо модернізм рубежу ХІХ ХХ століть, модернізм 10-х років, модернізм 40-х років, нью-йоркську групу. Причому кожен із цих модернізмів має свої завдання і форми, заперечує своїх попередників. Адже до модернізму слід підходити “не як до набору стильових, формальних або жанрових принципів, а як до певної мистецької філософії, певної моделі літературного розвитку в нашому столітті”

“Особливу увагу приділяє С.Павличко розглядові функцій літературної критики в народницькому дискурсі”. Оскільки до модернізму в українській літературі С.Павличко підходить хронологічно, то насамперед вона з'ясовує передумови виникнення модернізму на українському ґрунті. Відповідно, дослідниця звертає увагу на народницьку літературу, запереченням якої і постав модернізм. “Проводячи думку, що утвердження народництва майже точно збіглося з його кризою як художньою, так і теоретичною, авторка простежує появу антинародницьких настроїв у творчості Лесі Українки, Ольги Кобилянської (чим, власне, доводить, що першими модерністами в українській літературі були жінки-письменниці)”.

Роблячи огляд творчості Миколи Вороного, Олександра Олеся, “молодомузівців”, Гната Хоткевича, Михайла Яцківа, С.Павличко простежує формування нового естетичного простору в Україні рубежу ХІХ ХХ століть. Аналізуючи концепцію творчості Миколи Євшана і “Української хати”, дослідниця доходить висновку, що цей модернізм можна розглядати як ніцшеанство.

Пізніший модернізм, 20-х років, позбавлений європейських впливів, стає дискурсом пролетарського мистецтва. Відповідно С.Павличко розглядає в цьому контексті проблему європеїзму й антиєвропеїзму.

Модернізм 40-х років діаспорний був сплеском, оскільки був позбавлений канонів радянськості, мав безпосередні контакти із західними літературами. Але цей модернізм знищив сам себе через внутрішній конфлікт між патріотизмом і космополітизмом.

Натомість модернізм 60 70 років (нью-йоркська група) відмовився від народництва, національних мотивів. “Поети нью-йоркської групи наклали серйозне обмеження на можливу тематику: жодного патріотизму, жодної політики, жодних сліз за бідною Україною”.

Не зважаючи на всі спроби зламати традиційний канон української літератури, “жодного разу модернізмові не вдалося повністю здолати стереотипи й мову традиційної культури, відтак невдоволена іманентна потреба модернізації успадковувалася наступним поколінням”.

“Модернізм в українській літературі починався з дискурсу про модернізм, з постановки завдання, з інтимних записів і цілком відкритих маніфестів, закликів, критики. Однак сам цей дискурс часто виявлявся кволим, неясним робить висновок С.Павличко.

Костянтин Москалець у статті “Роман з дискурсом” наголошує на тому, що легкість письма С.Павличко зумовлена загальною феміністичною спрямованістю дослідниці. Це її перевага над здебільшого понурими і зацикленими, часто нечитабельними макабресками представників маскулінного табору

У монографії “Міфологічний горизонт українського модернізму”, виданій 2002 року, Ярослав Поліщук, послуговуючись методологією міфологічної (архетипної) критики, робить міфологічну інтерпретацію раннього українського модернізму, акцентуючи на творчості Лесі Українки. Дослідник означив присутність міфологічного чинника в літературі системно, осмисливши його на різних рівнях: архетипно-ініціаційному (кшталтування героя), аналогічному (вироблення символічного культурного коду) та дискретному (творення візійних світів із переосмисленим, естетично самодостатнім міфом, який нерідко називають авторським). Власне, цей останній рівень і вимагає розгляду авторського міфу, яскравим прикладом якого є творчість Лесі Українки. Автор досліджує лише три візійних світи драматурга: античний, середньовічний та поганський.

Я.Поліщук підходить до модернізму як до незавершеного, незреалізованого проекту, проте такого, що склався, і його існування не ставиться під сумнів. Це філософська концепція, світоглядна модель, і дослідник аналізує її, дотримуючись міфологічної методології.

У першій частині дослідження автор з'ясовує загальні засади модерної культури, її філософське підґрунтя і місце міфу в системі модерністської естетики. У другій частині Я.Поліщук робить огляд архетипних моделей, виявляє характер модерного героя. Варто зазначити, що автор оперує терміном “модерний” на окреслення понять, що належать до модернізму, а не послуговується терміном “модерністський”. У третій частині дослідник звертається до творчості Лесі Українки, аналізуючи її драми “Кассандра”, “Дон Жуан”, “Лісова пісня”. Отже, зводячи український модернізм лише до драматургії Лесі Українки, Я.Поліщук застосовує дедуктивний метод аналізу, ведучи своє дослідження від загальних засад модернізму до творчості окремого автора. Дослідник доходить висновку, що “народження нового естетичного коду відбувається коштом ревізії уже вироблених культурних кодів минулих епох”.

У монографії “Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща”, виданій 2002 року, Володимир Моренець робить спробу приблизного окреслення власних національних шляхів розвитку двох поезій у просторі останнього сторіччя через зіставлення конвенцій, іманентних спонук і властивих філософсько-стильових здобутків кожної з національних літератур. Дослідник, застосовуючи метод компаративістики, в аналізі конкретних явищ виходить з української перспективи, при цьому жодну з порівнюваних сторін не трактуючи компліментарно. Як і водиться в сучасному українському літературознавстві, автор насамперед подає своє тлумачення модернізму. З'ясувавши це поняття, дослідник у другому розділі проводить порівняльний аналіз “Молодої Польщі” та раннього українського модернізму, зараховуючи до нього, крім “Молодої Музи”, поетів Наддніпрянської України О.Олеся, Г.Чупринку, С.Черкасенка, М.Вороного. Він звертається до маніфестів українського модернізму початку ХХ століття. Також проводить аналіз текстів польських поетів, говорячи про модерністський іронічний дискурс. У третьому розділі В.Моренець реабілітовує Тичину перед літературою, доводячи, що той модерніст, не зважаючи на те, що дослідники модернізму оминають цю постать. Автор твердить, що Тичина модерніст, а відтак естет. Погоджуючись із твердженням С.Тельнюка, В.Моренець додає, що Тичина символіст. Для чіткішого відтінення постаті Тичини в українській і світовій літературі, автор монографії звертається до подібних зразків у польській поезії. Розглядаючи поняття “формізм футуризм авангард модернізм” (четвертий розділ), автор простежує відмінність і подібність у трактуванні цих течій і напрямів польськими й українськими поетами і дослідниками. В.Моренець вважає, що модерний епізод, який у польській літературі прибрав назву “Краківського Авангарду”, а в українській в силу вельми слабкої своєї презентативності назви не має, у систематиці монографії повністю відповідає явищу європейського конструктивізму. У п'ятому розділі автор детальніше підходить до аналізу конструктивізму на українському ґрунті, звертаючи увагу на те, що він був “трагічно редукованим до перших обережних, а проте цілком упізнаваних своїх конфігурацій”. Порівнюючи з “Краківським Авангардом”, В.Моренець з'ясовує засадничі принципи поетики конструктивізму. Він виокремлює принцип образного “розквітання твору”, а також еквівалентизацію почуттів. До українських поетів, завдяки яким конструктивізм почав набирати характеру напряму, автор відносить М.Бажана, В.Поліщука, почасти Б.-І.Антонича. Як вияв протесту проти соцреалізму В.Моренець ідентифікує неокласиків у шостому розділі монографії. Він називає їх “охоронцями літературної культури й духовного аристократизму” Останнім розділом дослідник завершує “розгляд головних модерних пропозицій у поезії першої половини ХХ століття” Автор звертається саме до польської перспективи, оскільки 30 40 роки в Україні не були монолітними щодо ідейно-естетичних явищ, українську поезію просто неможливо “підвести під якийсь один, достатньо переконливий еволюційний знаменник, виведений із її власної художньої практики”. Отже, українська і польська поезії ХХ століття, твердить автор дослідження, підлягають компаративному аналізу не лише через особистісні контакти авторів, але й через подібність філософських і світоглядних позицій. Зрештою, розглядаючи обидва модернізми, можемо скласти більш-менш повну картину цього літературного напряму, оскільки на сто відсотків він не виявився ані в польській, ані в українській поезії, тому модель модернізму автор створює, об'єднуючи риси, що їх виявляє в обидвох літературах.

Отже, зробивши огляд монографій про український модернізм, можемо сказати, що відповідно до хронології, часу написання і виходу у світ праць літературознавців спостерігаємо переакцентацію у дослідженні українського модернізму. Якщо перші дослідження вдавались до описів української літератури модерністського періоду, почасти оминаючи термін “модернізм”, пізніші дослідження шукали аргументів на користь українського модернізму, то тепер маємо ґрунтовні аналітичні праці, які приймають як аксіому існування українського модернізму і створюють свої методологічні концепції цього напряму в українській літературі. Застосовуючи різноманітні підходи до аналізу модернізму (міфологічна критика, компаративістика), літературознавці відшуковують нові знаки в цьому ще дуже суперечливому дискурсі.

ВИСНОВКИ

У своєму дослідженні ми зробили спробу прослідкувати розвиток модернізму на українському ґрунті, з'ясувати, які явища зараховують до модернізму, встановити хронологічні межі модернізму, окреслити методологію кожного з авторів для аналізу модерної літератури.

У першому розділі ми з'ясували поняття “модернізм” у трактуванні різних дослідників, адже єдиного чіткого визначення цього поняття у літературознавстві ще немає.

Вважаємо, що модернізм в українській літературі таки існував, навіть якщо він не був тотожний світовому. Деякі дослідники схидьні до думки, що модернізм в українській літературі існує й дотепер. Український модернізм не був монолітним явищем, він складався з кількох модернізмів, розмежованих хронологічно та ідейно. Модернізм в Україні протистояв народницькій, хутірській літературі, заперечував її традиційність і канонічність, згідно з кращими зразками світового модернізму. Український модернізм має певні свої риси, які хоч і відрізняються від інших літератур, проте не суперечать їм. Тож з упевненістю можемо твердити, що модернізм це світоглядна, філософська концепція, певна естетика, з якої вже випливає літературний напрям.

У другому розділі ми встановили хронологічні рамки українського модернізму і з'ясували його фактографію, визначили явища, що також відносять до модернізму. Початком модернізму в українській літературі вважаємо 1896 рік (це найраніша дата із запропонованих дослідниками). Т.Гундорова як модерністів називає Ю.Андруховича і “Нову дегенерацію”, отже модернізм триває донині. Проте зараховувати вище названих представників сучасної української літератури до модерністів не вважаємо за потрібне, оскільки їхня творчість радше відповідає філософській концепції постмодернізму. До явищ, що так чи інакше належать до модернізму, відносимо декаданс, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм, символізм, футуризм, кубізм, дадаїзм, імажизм, авангардизм, неокласицизм тощо. Усі ці трансформації модернізму полягають в абсолютному запереченні попередників, неприйнятті жодної естетики, запровадженої раніше. Кожен із цих напрямів робить акцент на якійсь одній деталі художньої форми, на певній системі вираження власного світосприйняття, що, зрештою, не заперечує попередні знахідки. Проте кожен із цих напрямів є впертою дитиною попереднього, яка продовжує війну між батьками й дітьми, задекларовану багато сотень років тому.

У третьому розділі ми розглянули “авторські версії” модернізму, зробили огляд концепцій і підходів до модернізму. Отже, можемо твердити, що відповідно до хронології, часу написання і виходу у світ праць літературознавців спостерігаємо переакцентацію у дослідженні українського модернізму. Якщо перші дослідження вдавались до описів української літератури модерністського періоду, почасти оминаючи термін “модернізм”, пізніші дослідження шукали аргументів на користь українського модернізму, то тепер маємо ґрунтовні аналітичні праці, які приймають як аксіому існування українського модернізму і створюють свої методологічні концепції цього напряму в українській літературі. Застосовуючи різноманітні підходи до аналізу модернізму (міфологічна критика, компаративістика), літературознавці відшуковують нові знаки в цьому ще дуже суперечливому дискурсі.

Вважаємо, що тема роботи є цікавою і доречною на нинішньому етапі розвитку українського літературознавства.

модернізм український хронологічний фактографія

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

Агеєва В. Українська імпресіоністична проза. Київ, 1994.

Великий тлумачний словник сучасної української мови. Київ, 2001.

Гундорова Т. Про-Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. Львів, 1997.

Жінка як текст. Київ, 2002.

Ільницький М. Від “Молодої Музи” до “Празької школи”. Львів, 1995.

Літературознавчий словник-довідник. Київ, 1997.

Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україна і Польща. Київ, 2002.

Москалець К. Людина на крижині. Київ, 1999.

Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі. Київ, 1999.

Поліщук Я. Міфологічний горизонт українського модернізму. Івано-Франківськ, 2002.

Словник іншомовних слів (Л. Пустовіт, О. Скопненко, Г. Сюта, Т. Цимбалюк). Київ, 2000.

Українська літературна енциклопедія: у 3-х томах. Київ, 1985-1995.

Размещено на Allbest.ru