Ідейно-художня своєрідність сонетів Франческо Петрарки

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Зміст

Вступ

Ідейно-художня своєрідність сонетів Франческо Петрарки

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність теми: вплив Петрарки на розвиток італійської літератури, осмислення ролі його сонетів у світовій літературі.

Об'єкт: творчість автора.

Предмет: ідейно-художня своєрідність сонетів Петрарки.

Мета: виявити новаторство художніх засобів.

Задачі: 1. Вивчити, узагальнити, систематизувати матеріал.

2. прослідити особливості проблематики.

3. Виявити художні засоби за допомогою яких створювався образ Лаури.

Характеристика літератури. Під час виконання курсової роботи я звернулася до праць таких дослідників творчості Франческо Петрарки, як:

Юрій Фурман «Франческо Петрарка. Посмертная судьба»

Руф Хлодовський «Франческо Петрарка. Поэзия гуманизма»

Йосип Черняк «Культура Возрождения и религиозная жизнь эпохи».

Ідейно-художня своєрідність сонетів Франческо Петрарки

Світове значення основоположника гуманізму епохи Відродження виходить з непорушного факту: "Історія знає мало письменників, які надали б таку дію на етичне і естетичне виховання людства, як Петрарку...". Його вплив на європейську лірику " у коллічественном, хронологічному і географічному відношенні" перевершує вплив інших велетнів - творців шкіл і напрямів. " Царство Петрарки", що почалося в ХIV ст в Італії опанувало згодом Францію, Іспанію, Португалію, Англію, Німеччину і Нідерланди. У владі Поета виявилися літератури Криту і кіпрської, так само як і літератури Греції, Дубровника, Далмациі, Угорщини, Чехії, Польщі. Отже рядки Байрона про Петрарки, "...обучившем солодкому співу // Всіх європейських бардів...", - зовсім не гіпербола.

Його діяльність охоплювала релігійну, політичну, філософську, дипломатичну площини, проте найбільше він став відомим нащадкам як літературний діяч, майстер ліричної поезії. Незважаючи на те, що Петрарці належить чимало філософських, історичних та інших творів латиною, класиком світової літератури його зробили саме ліричні вірші - сонети, канцони, балади тощо. Саме тому, досліджуючи внесок поета в розвиток світової літератури, найбільш актуальним буде розглянути саме його ліричні твори.

Творчість Петрарки була ще менш локальною. Воно відображало найбільш загальні історичні протиріччя, характерні для тречентістськой Італії в цілому. Саме це визначило провідну роль Петрарки у формуванні нової, національної культури італійського Відродження. Його поезія і думка не просто відображали ідеологічні, політичні і соціальні протиріччя італійського ХIV століття: вони були також ідейно-естетичною формою їх подолання у світогляді поезіях Петрарки перехід від середньовіччя до Ренесансу, що намітився в творчості Данте юного Боккаччо, в основному також завершений. Петрарка став першим ученим - гуманістом, і саме тому він виявився першим великим ліриком італійського Відродження. Крім того, - і це не менше істотний - він став " першою яскраво вираженою особою, першою квіткою індивідуалізму. У небагатій зовнішніми подіями життя Франческо Петрарки отримав реальне втілення не лише тип нового письменника, але і нові тип взаємин між інтелігентом і суспільством.

У його сонетах створюється атмосфера ясності і гармонії, що врівноважує контрасти і протиріччя. Петрарка пише про любовне відчуття так віртуозно і натхненно, що не випадково йому наслідують, на нього дорівнюють подальші покоління ліриків.

Особистість Петрарки характерна для Відродження: у ній головними рисами стали гідність, духовна незалежність та одержима любов до античної літератури. Водночас він мав схильність до земних радощів, цінував життєві зручності і спілкування, був вибірковим у дружбі, не всякому державцеві приділяв увагу, але з деякими із них бесідував, причому на рівних. До його щирих друзів належали єпископ Дж. Колонна і письменник Дж. Боккаччо. «Не знати злигоднів і не мати надміру, не командувати іншими і не бути у підлеглості -- ось моя мета», -- писав Петрарка. Його любов до античності була спричинена прагненням пізнання світу в часі та бажанням «дружити крізь віки». Він вважав особистими друзями багатьох діячів Стародавнього Риму, уявно спілкувався з ними, писав листи до Вергілія та Ціцерона. Він шукав по монастирях старовинні сувої, збирав і зберігав їх, вивчав і коментував. Петрарка був різнобічно обдарованим літератором: поетом, прозаїком, вченим-філологом і -- не можна забувати про це -- видатним бібліофілом. Залишена ним бібліотека античних авторів налічувала сотні згортків, він їх заповідав флорентійській бібліотеці, частина давніх рукописів була віддана Венеціанській республіці і послужила основою для венеціанської бібліотеки «Сан-Марко».

Серед численних трактатів Петрарки особливо значним є трактат «Таїна» («Secretum», 1343), який у нас нерідко видається під назвою «Про зневагу до світу». Він написаний у діалогічній формі: розмовляють Франциск та Августин, обидва вони -- втілення особистого «я» Петрарки. Франциск уособлює собою прагнення земного щастя, Августин -- своєрідний моральний голос волі поета, що попереджає його про суєтність усіляких пристрастей. Тут гуманістично трактується сама тема усамітнення як своєрідного спілкування із самим собою. Суперечливість людини осмислюється як її внутрішнє багатство, розкутість і стоїцизм одночасно.

Твором Петрарки, що здобув для нього безсмертя, є «Канцоньєре» («Canzoniere»), іноді цю звичну назву в нас українізують -- «Книга Пісень». Поет зневажливо ставився до своїх ліричних пісень, створених народною мовою. Є припущення, що спочатку Петрарка писав їх як тексти для вже готових мелодій. Лише згодом він почав сприймати ці вірші серйозно, багато разів їх редагуючи. Ця праця не припинялася до останніх днів життя. Перша редакція вийшла у 1368 р. і містила 171 вірш, друга -- у 1373 p., вона вже налічувала 366 віршів: 317 сонетів, 29 канцон, 9 секстин, 7 балад і 4 мадригали. Цю збірку Петрарка розділив на дві книги: «На життя мадонни Лаури» («In vita di Madonna Laura») і «На смерть мадонни Лаури» («La morte di Madonna Laura»). Тим часом він продовжував писати вірші на честь невідомої нам дами, граючись її ім'ям, пишучи його то "laura", то "l'auro", тобто то "лавр", то "золото"... В одному зі своїх сонетів поет згадує свого приятеля кардинала Колону, який помер за деякий час після смерті Лаури: "Немає більше найбільшої з колон, немає лавра. Ніде більше не знайду я втраченого. Смерть завдала мені два удари, від яких я весь час у скорботі. Любов і дружба - золото, яке коштовніше від багатства і влади. Яке страшне життя, що віднімає все". петрарка сонет лаура література

Не тільки ці нещастя роблять вірші Франческо такими пафосними. Він і сам ще не може розібратися, поезія - гріх перед Богом чи священний поклик? Кохання - мука чи щастя? Чому він "горить у холодний день і стигне у сонячний"? Бо вперше віршована мова була звернута не до неба, а до людського серця, не звиклого до слів похвали й подяки. Сама пристрасть, до тих пір гамована тим, що убивали плоть, була вперше висловлена відкрито і водночас цнотливо.

Вибух полум'яного почуття Петрарка вкладає в жорстку форму сонета, який після нього стає своєрідним прапором нової поезії, до того ж розцвічений неповторним стилем.

Зрештою, кохання стає для Петрарки тією силою, що робить цього флорентійця засновником, разом із Данте і Боккаччо, літературної італійської мови. І все це тому, що одного дня йому зустрілася дівчина...

Так у самій композиції збірки з'явився її естетичний центр -- образ Лаури та художній час. Він мав інший принцип, аніж у Данте, -- мадонна Лаура, безумовно, постаріла би, якби не її передчасна смерть. Любов Петрарки до мадонни Лаури -- реальне земне почуття, як сама вона -- конкретна жінка, чиєї взаємності поет жадає, хоча дистанція поміж ним і мадонною.

Лаурою (мадонна -- звертання до пані, обов'язково заміжньої жінки) завжди повинна зберігатися. В образі Лаури присутня певна алегоричність, недарма її ім'я нагадує про «лавр», тобто про таку жадану поетом Славу. Її ім'я суголосне й із італійським словом «лаура», тобто повітря, що нагадує про неземне, вивищене у самому вигляді прекрасної дами. І при всьому цьому Лаура конкретна, поет точно називає дату їхньої першої зустрічі: він уперше побачив її 6 квітня 1327 р. в Авіньйоні, у церкві Святої Клари, а померла вона у 1348 р. Портрет її не має виразних обрисів, є лише очі, яким надається цілком виняткове значення, вони нерідко стають символом самої Лаури. «Ви не побачите моєї зради, -- ви, очі, що дали мені любов», -- ці рядки Петрарка недаремно цитує Фабриціо у «Пармському монастирі» Стендаля: у них не лише ідея вірності коханій жінці, а й ставлення до краси як вищої мудрості, здатної навчити найпрекраснішого на землі почуття.

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим'яті донною на самоті;

Пісок, що береже сліди святі

Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

Ліси вільготні, тихі та густі,

Куди не входить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

[Сонет 162 "Счастливые цветы и благовестный травы ... " из "Книги песен"]

У цьому сонеті поет використовує такі засоби художньої виразності, як: епітети - «щасливі квіти», «ріки голубі», «благовісні трави»; порівняння: «віти, наче пави»; метафори: «о ріки голубі, ви омиваєте Лаури очі, їх блиск перебираючи собі» -- запис у таблицю.

Образ дами, який оживає в його сонетах, ідеалізований і майже канонізований. Він характеризує її поетичною життєвістю та живописністю. Лаура, яку оспівує Петрарка, благородна, цнотлива, неприступна. Вона є уособленням чистоти та святості. Ясне і правдиве зображення переживань закоханого, його психологічного світу зробило Петрарку класичним співцем любові. Він прославляє кохання ідеальне та мрійливе.

В період просвітницького сентименталізму, що відрізняється " надзвичайно творчою активністю сприйняттю європейської культури" вплив Петрарки відчули всі: видатне і відомі, напівзабуті і геть забуті автори. У історії усесвітньої літератури Петрарка "... був першим передвісником новоєвропейської солодкої і меланхолійної пісні на честь живої краси. Лаура не відвернутий символ, а жива реальна жінка, що ідеалізується творчим розумом поета під впливом палкого і палкого відчуття. Лише існуванням живого реального типа такої жінки ми можемо пояснити, чому європейська поезія не лише не забула образ Лаури, але і розвивала його майже в тих же межах і фарбах, які спостерігалися у Петрарки.

«Сентиментальність Петрарки вся покоїться на тій простій обставині, що її любов була не досяжною мрією для поета. У відвернутій від реальної дійсності любові поет удавався до софістики серця і в чутливості шукав противаги до своєї глибокої незадоволеності, і тому ледве-чи чутливість можна поставити в докір Петрарки. Чутливість - законна властивість незадоволеного відчуття».

Близькість гуманізму Петрарки до народно-релігійних рухів ХIII - ХIV століть - до францисканцям-спірітуалам і іохамітам - особливо наочно виявилася в різко антиклерикальних "Листах без адреси" і в тісно пов'язаних з ним трьох антипапських сонетах з "Книги пісень" (СХХХVI - CXXXVIII). Петрарка гнівно обрушувався на них на папську курію:

Источник скорби, бешенства обитель,

Храм ереси в недавнем прошлом - Рим,

Ты Вавилоном сделался вторым,

Где обречен слезам несчастный зритель.

[СXXXVIII]

Він звинувачував Авіньон в розпусті і боговідступництві ("У твоїх спокоях диявол, знахабнівши, гуляє дзеркалами повторений, і в обіймах людей похилого віку кидаючи дів") і зовсім у дусі народних проповідників називав церкву "площадковою дівою", воставшей проти Христа і апостолів, бо вона відкинула принцип "чистій, смереннній бідності".

Двозначність або, вірніше, двопланна цих образів для поезії і всього світобачення зрілого Петрарки вельми показова. Петрарка говорить тут не лише про повернення церкві до заповітів раннього християнства. "Золоте століття" було для нього завжди століттям розквіту, античної культури і людяності. Ось чому, сказавши, що "світ зробиться зовсім золотим", він тут же додає - "і наповниться старовинними творіннями".

Історичне значення лірики Петрарки заключається у звільнені ним італійської поезії від містики, алегоризма та відволікання. Вперше саме у Петрарки любовна лірика стала слугувати прослевленням реальноого земного почуття кохання. Це відіграло велику роль в укріпленні гуманістичного світобачення з його індивідуалізмом та реабілітацією земних зв'язків. Створений Петраркою індивідуальний стиль став канонічним для ліричної поезії. Петрарка стає творцем нової, психологічної лірики, що стала дорогоцінним внеском у скарбницю світової поезії.

У виникаючому при читанні Петрарки автопортреті впадає в око риса: потреба в любові. Це і бажання любити і потреба бути коханим. Гранично чітке вираження ця риса знайшла в любові поета до Лаури, головному предмету сонетів і інших віршів, що складають „Книгу пісень”. Любові Петрарки до Лаури присвячена незлічима кількість вчених і белетризованих творів. Лаура - фігура цілком реальна. Любов до неї, як це часто буває в дійсній поезії, сублімована, до кінця життя поета трохи притихла і навряд чи злилася з уявленням про любов райську, ідеальну. Поезія Петрарки - це своєрідний щоденник почуттів і переживань люблячого серця. І хоча опис краси Лаури, в якому, за канонами того часу, переважають порівняння з квітами, зірками, перлинами тощо, робить її схожою на будь-яку іншу красуню, оспівану в поезії інших авторів.

Шана, яка зустрічала Петрарка в суспільства, твору, що погано розумів його, хоч би вже по одному тому, що написані вони були не на «кухонній», а на класичній латині, спантеличувала багато істориків, що рахували його не просто «приголомшуючим», але і «декілька загадковим».

Дійсно, якщо оцінювати Петрарку лише як «чистого» ученого, літератора і поета, його авторитет у сучасників може здатися нез'ясовним. Але так дивитися на Петрарку не треба. «Загадку» капітолійського тріумфу Петрарки і його подальшої слави краще всього, як нам здається, пояснило Ст Н. Лазарев, що відзначив, що совремепников більш всього приголомшувало в Петрарці не новаторство його поетики, а нові межі в його людській індивідуальності. На Капітолії корбноваї був не стільки новий поет, скільки нова людина, в якій передова частина суспільства відчула втілення власних життєвих прагнень і ідеалів.

Мабуть, саме до 1333 року відносяться два сонети -- CLXXVI, CLXXVI I, в яких Петрарка розповідає про свій перехід через ліс Арденн. Примітно, що в них звучить загалом мало характерний для лірики зрілого Петрарки неприборкний оптимізм. Тут він породжений радістю відкриття світу і свідомості своєї внутрішньої свободи.

Молодий поет сміливо пробирається «крізь нетрі гущавини, похмурої і дрімучої», і весело співає про свою кохану, тому що він вільний: йому немає поділа до бурхливої довкола війни, і його поки що не мучать ні релігійні сумніви, ні страх смерті. Ніхто, навіть бог, не може відняти у нього Лауру, любов до неї стала частиною його самого (CLXXVI, 6-- 7). Лаура завжди з ним: він бачить її в зелені дерев і чує її голос в звучних довкола нього голосах доброзичливої природи:

«Родник журчит, звенит листвою ветка,

Я слышу голос госпожи моей,

И ей лесная подражает птица.»

[CLXXVI]

Лірична натура Петрарки. Дійсність, відкрита шляхом тонкого психологічного аналізу. Відчуття прекрасного, муза Петрарки. Лаура -- образ швидше живописний, чим поетичний. Людяність образу Лаури після її смерті, Лаура -- плід вільної уяви. Вірші «На життя Лаури» і таїнство любові. Неусвідомлене протиріччя між відчуттям і розумом, між уявою і думкою; трагедія перетворюється на елегію. Петрарка -- більшою мірою художник, чим поет: естетичний підхід до думки і відчуття. Печаль як віддзеркалення внутрішнього розладу і неможливості його здолати. Середньовіччя в стані бродіння: містичне в інтелекті і тяга внутрішньої природи людини до нового світу, в рамках уяви. Элегическое спокойствие стихов. «На смерть Лауры», примирение сердца с разумом. Человеку далеко до художника. Диссонанс между отделанной и гармоничной формой и слабым, противоречивым содержанием. Петрарка -- великий больной -- безотчетно выражает настроения переходной эпохи.

Звернувшись до теми любові, Петрарка слідував поетичним традиціям народної мови. Ще Данте писав: «Слід засудити тих, які складають на народній мові вірші з римами не на любовну, а на яку-небудь іншу тему, бо поезія на народній мові спочатку була створена саме для любовних пісень» 25. Так само як Данте, Петрарка повертався до народних витоків поезії, і, так само як для Данте, зображення любові не було для нього самоціллю. Але йшов він сов- \ сем іншим дорогою. Його поезія була ще ближча до наївної ^ реалістичності середньовічних народних пісень (див. "і- CGCLIII). Використовуючи їх мову, порівняння, метафори і окремі ситуації, Петрарка створював художній образ нового відношення людини не до трансцендентного, а такого, що до оточує його посюстороннему, земному світу, до природи. Лаура майже ніколи не згадується ліричним героєм Петрарки в її міській, авіньонськой обстановці, і сам цей герой, як правило, розглядається поза зв'язками з тим, Його поезія була ще ближча до наївної реалістичності середньовічних народних пісень (див. "і- CGCLIII). Використовуючи їх мову, порівняння, метафори і окремі ситуації, Петрарка створював художній образ нового відношення людини не до трансцендентного, а такого, що до оточує його сторонньому, земному світу, до природи. Лаура майже ніколи не згадується ліричним героєм Петрарки в її міській, авіньонськой обстановці, і сам цей герой, як правило, розглядається поза зв'язками з тим, що оточує його соціальним світом. У «Книзі пісень» постійно підкреслюється самота героя. Ось одна з найтиповіших для «Книги пісень» ситуацій:

«От мысли к мысли, от горы к другой

нехожеными я иду путями:

душа когда-то отдохнуть должна

над тихою пустынною рекой

или в долине меж двумя горами,

где, безутешна и любви полна,

то весела она,

то в слезы, то бесстрашна, то страшится

и лик меняет мой, отобразив

на нем любой порыв,

так, что не скрыть того, что в ней творится.»

[CXXIX]

Канцона дає міру психологічної реалістичності лірики Петрарки. Образи зовнішнього світу будують образ душі, відбиваючись в ній і ототожнюючись з нею. Рух героя в просторі («від гори до іншої») збігається з рухом його роздумів («від думки до думки»), і це додає свого роду зорову наочність потоку спогадів, що коливається, в якому час від часу виникає образ улюбленої жінки.

У «Книзі пісень» Лаура -- жінка, яку любить поет і яка хвилює не лише його дух, але і його плоть. В той же час її краса, подібно до краси Беатріче, більш ніж лише краса улюбленої жінки: це вже краса всього реального світу. Радісне відчуття любові, яке випробовує до Лаури поет, переростає у нього в радість, що захлинається, прийняття того самого земного світу, який відкидався, висміювався і зневажався всім офіційним середньовіччям. Знаменитий шістдесят перший сонет стає в «Книзі пісень» свого роду ліричним маніфестом нової епохи, і саме так сприймався він не лише нащадками, але вже і сучасниками Петрарки, зокрема Джованні Боккаччо: Тим же настроєм пройняті сонети ХС і CXXXI, Останній закінчується словами надії на взаємність. Поет вірить через своє відчуття і свою нову поезію:

Я так могуче стану петь любовь,

Что в гордой груди тысячу желаний

Расшевелю и тысячью мечтаний

Воспламеню бездейственную кровь.

[CXХXI]

Проте любов в «Книзі пісень» далеко не завжди чиста, ясна, нічим не затьмарена радість світлих спогадів (ХС). Найчастіше це сумне, а деколи і болісне тривожне відчуття, що граничить з відчаєм туги. У ній багато від ацедіп з «Тайни». Любов зображається в «Книзі пісень» не лише як радість, але і як біль і страждання тому, що любов ця -- реальна. Вона сумна перш за все тому, що це -- любов знехтувана. Щасливих хвилин поет може пригадати не так вже багато.

Змальовує свою печаль, Петрарка часто проектував її на природу, і тоді його внутрішній світ, так само як і Лаури, виявлявся частиною природи і набував вражаючої пластичності:

Уж хмурый воздух с въедливым туманом,

Клубящийся под набежавшим ветром,

Вот-вот готов заморосить дождем,

Уже кругом кристаллом стали реки,

И вместо злаков, покрывавших долы,

Куда ни глянь -- лишь изморозь да лед.

[LXVI]

Це сповна реалістична картина зими у Воклюзе, що свідчить про абсолютно нове відношення поета до природи, але в секстіні картина ця існує не сама по собі, а лише як образ внутрішнього світу ліричного героя, як образ його сумних роздумів.

Та ж підкресленість внутрішніх протиріч в сонеті CXXXV: «Расі піп trovo е non про da far guerra». Саме тому, що Лаура -- земна жінка і в той же час більше, ніж просто жінка, неподілена любов до неї стає в «Книзі пісень» образом складного, суперечливого, неспокійного відношення реальної людини до того, що всьому оточує його реальному світу. Герою «Кнізі пісень» лише-лише вийшов за межі середньовічної ідеології. Він ще пам'ятає про те, що любов до земного світу почиталася гріхом, і цей спогад переплітається в його свідомості із спогадами про Лауру. «Безмовність любові в <> Книзі пісень» мотивована чеснотою. Чуттєвість в «Книзі пісень» засуджується і пригнічується, але протиріччя і сум'яття відчуттів виставляються в ній напоказ як реальна людська цінність з ще більшою сміливістю і ще більшою поетичною силою, чим в «Тайне». У цьому сенсі особливо показова канцона «I''vo pensando...»

Внутрішній конфлікт відчуттів ніколи не переростає у Петрарки в конфлікт з дійсністю і не породжує розірваної свідомості. Середньовічний аскетизм в «Книзі пісень» повністю відсутній. Петрарка кається в гріховності своєї любові перед богородицею (CGGLXVI), скаржиться на швидкоплинність життя (CCCLXVIII), оголошує «спокуси світу» -- коротким сном (I), спрямовується думкою до піднебіння (CCCLXII), але ніколи не відрікається від своєї любові і не проповідує аскетичного презирства до світу.

Він оцінює все лише з точки зору земної людини, що усвідомила цінність природи, красу, любові і взагалі людських відчуттів, що будяться реальною дійсністю. Вийти за межі цієї дійсності його гуманістична свідомість вже не може. - Поетому в «Книзі пісень» не Петрарка піднімається до померлої коханої, як це робив Данте, а Лаура спускається до нього (CCCLIX). Світ трансцендентного -- не світ Петрарки. Лаура і після смерті залишається втіленням краси цього світу, і вся печаль «Книги пісень» породжена розумінням того, що його красу чоловік утримати не в змозі: що вона крихка і скороминуща.

За межами смерті для Петрарки немає нічого. Ліричний герой «Книги пісень» боїться смерті і мучиться думками про свою посмертну долю, тому що він -- людина релігійна, але ще більше тому, що він навчився цінувати природу, людину і земну любов, тому що він зовсім по-новому усвідомив себе в своїх взаєминах з дійсністю, що оточувала його.

Але саме тому головне в «Книзі пісень» -- не страх смерті, а ренесансне затвердження того нового світу реальної поезії, який відкрився «героєві» в його любові до Лаури. «Книга пісень» закінчується пристрасною апологією цієї любові в канцоні CCCLX, безпосередньо передуючою зверненню до богородиці. Свою посмертну долю Петрарка ототожнює в ній з безсмертям свого відчуття, а також з безсмертям пробужденних ним віршів. «Книга несен» була спрямована в майбутнє італійської поезії. У ній вже були сформульовані основні світоглядні і формотворні принципи індивідуалістичної літератури Відродження.

Висновки

Під час виконання курсової роботи ми виявили новаторство художніх засобів, узагальнили, систематизували матеріал, прослідили особливості проблематики, виявили художні засоби за допомогою яких створювався образ Лаури. У своїх сонетах Франческо Петрарка використовував епітети, порівняння та метафори.

Лірика Петрарки наскрізь оригінальна і нова, вона вражає щирістю почуттів, відвертістю, недарма її називають поетичною сповіддю Петрарки. Вона близька нашим почуттям, гармоніює з ними, допомагає нам пізнати себе. У своїх сонетах Петрарка утверджує право на радість життя, на кохання до реальної, земної жінки. Кохання -- це свято душі, що облагороджує людину, найвище блаженство, якого прагне людська душа. У цьому виявилися передові погляди поета-гуманіста. Петрарку справедливо називають батьком європейської лірики, вчителем усіх видатних поетів Європи.

Збірка поезій «Книга пісень» складається з віршів, які автор не мав наміру презентувати широкій публіці. Тут висловлені найпотаємніші думки та почуття великої людини, весь її світогляд, і сонетна форма, що найчастіше зустрічається серед віршів «Canzoniere», не є головним здобутком і найбільшою цінністю, хоча Петрарка блискуче працює в межах складного сонетного канону. Віртуозна майстерність викладення слугує лише тлом, яке дозволяє гідно висловити внутрішній зміст віршів. І коли псевдонащадки та епігони намагалися повторити Петрарку, користуючись його римами та поетичними прийомами, вони не тільки не досягали його рівня, але й часто псували репутацію майстра, якого починали сприймати як одного з численної когорти шукачів вдалого слова. 

Список використаної літератури

1. Фурман Ю. М. Франческо Петрарка. Посмертна доля в Європі та Росії: Монографія. -Х.: Основа, 2000. -272 с.

2. Хлодовский Р.И. Франческо Петрарка. Поэзия гуманизма: Монография. -М.: Наука, 1974. -175 с.

3.  Петрарка Ф. Автобиография. Исповедь. Сонеты. / Франческо Петрарка ; [пер. с ит. и лат. М. Гершензона и Вяч. Иванова]. - М. : Издание М. и С. Сабашников, 1915. - 275 с. 

4. Андреев М.Я., Хлодовский Р. Л .Итальянская литература зрелого и позднего Возрождения. М., 1988. С.41.

5. http://krotov.info/library/24_ch/er/nyak_2011.htm

6. http://schoolportal.com.ua/ospvuvannya-v-sonetah-frantchesko-petrarki-kohannya-do-lauri/

7. Петрарка Ф. Лирика. Автобиографическая проза / Франческо Петрарка ; [пер. с ит. и лат.] ; Сост. и предисл. Н. Томашевского; Прим. Н. Томашевского и В. Бибихина. - М.: Правда, 1989.- 480с. 

Размещено на Allbest.ru