Концепція "дому" у творчості Валерія Шевчука

Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут філології

Кафедра фольклористики

Реферат

КОНЦЕПЦІЯ «ДОМУ» У ТВОРЧОСТІ ВАЛЕРІЯ ШЕВЧУКА

Студентки 2 курсу

відділення фольклористики

Забуцької Ю.С.

Науковий керівник -

Доц. Шевель С.М.

Київ - 2013

Вступ

Тема: «Дослідження концепції «дому», «дороги» у творчості Валерія Шевчука. А також порівняння поетики «дому» Валерія Шевчука та інших зарубіжних і вітчизняних поетів. Вирішення загального питання фольклору в творчому спадку В.Шевчука.»

Мета:

«Поставленою в моїй роботі метою є те, щоб розкрити головний задум автора, що до «дому» та «дороги». Те що «дім» ми можемо розглядати не тільки в значенні « сімейний затишок», а й у інших значеннях, таких як, «переплітання двох світів» чи ж «межею недосягненого»

Перш ніж сідати за написання курсової роботи, я звичайно взялася за читання неперевершеного роману - балади «Дім на горі». Читавши його, я дещо не розуміла, адже цей роман дійсно напрочуд складно сприймається. Завершивши читання мені чомусь захотілося відвідати Житомирщину. І я все таки відвідала це чудове місце. Приїхавши туди я почала шукати гору, і я все таки її знайшла. На тій горі стояв маленький будиночок, прямо як романі Валерія Шевчука. Побачивши те чудо-чудес у моїй голові почали прокручуватися слова з роману «…Дивився на той дім, так густо заселений дітьми, були в ньому відчинені вікна, і в них мигали дитячі голівки і вилітали раз по раз високі, дзвінкі голоси…».

Чесно кажучи передати відчуття, котрі я відчувала, просто неможливо!

Я опрацювала достатню кількість для написання цієї роботи.

Про творця Валерія Шевчука

Валерій Шевчук - творчо активний прозаїк. Зовні спокійний, завжди з легкою, іронічною усмішкою, повільний у рухах, небагатослівний, насправді він внутрішньо експресивний, у мисленні динамічний і спраглий на нове, ще не пізнане, духовно необхідне сучасному дню.

Шевчук Валерій Олександрович народився 20 серпня 1939 року в родині шевця в Житомирі. В 1956 році після закінчення школи хотів стати геологом, але життя повернуло так, що йому не вдалося вступити до геологічного Університету. І саме в цей період починає захоплюватися українською літературою. Особливе враження на нього справила книга Д. Багалія « Григорій Сковорода - український мандрований філософ ». Через кілька років вступає на історико-філософський факультет Київського університету. Саме з цього часу він починає писати новели. Були в житті Валерія й переломні, на мій погляд, моменти життя, саме тоді, коли його твори не друкували, і він писав « для себе » - це 70рр. 20 століття. Сама ж жанрово - стильова і проблемно-тематична палітра Валерія Шевчука просто вражає.

Валерій Шевчук у своїй різнотематичній і багатожанровій творчості послідовно утверджує ідею необхідності виборення людської істини на шляхах індивідуального самовдосконалення і суспільного прогресу. Тому він так активно ат легко вступає в діалог із сучасником, використовуючи багатий духовний арсенал національної і вселюдської культури.

«Дім» у творчості інших письменників

шевчук прозаїк поетика фольклор

Вивчення творчості письменника-шістдесятника В. Дрозда з її філософською глибиною і художньою своєрідністю передбачає виявлення та аналіз основних для художнього світу письменника мотивів, образів, символів. Одним із концептуальних елементів у прозі В. Дрозда є образ дому, що зумовлено увагою письменника до всього, що пов'язано зі світом життя людини. Образ дому закорінений у його дитячі спогади і є уособленням сім'ї, родини, куди неодмінно повертаєшся і в реальному світі, а також у пам'яті. До аналізу творчості письменника-шістдесятника В. Дрозда зверталися літературознавці. Дім належить до основних факторів людської культури. Спочатку призначений для захисту людини від природної стихії, він поступово набуває нових функцій і постає в різних іпостасях: дім - житло, незалежність, недоторканність;

дім - сім'я, жінка, любов, продовження роду, постійність; дім - традиція, нація, народ, історія. Отримавши додаткові семантичні навантаження, дім перетворився в зменшену копію моделі світобудови і людського буття, розкриваючи особливості менталітету того чи іншого народу. Причина зафіксованої в багатьох національних культурах значущості поняття дім полягає, можливо, в тому, що в ньому сфокусовано зв'язок між людиною і оточуючим світом. Вивчення творчості письменника-шістдесятника В. Дрозда з її філософською глибиною і художньою своєрідністю передбачає виявлення та аналіз основних для художнього світу письменника мотивів, образів, символів. Одним із концептуальних елементів у прозі В. Дрозда є образ дому, що зумовлено увагою

письменника до всього, що пов'язана зі світом життя людини. Образ дому закорінений у його дитячі спогади і є уособленням сім'ї, родини, куди неодмінно повертаєшся і в реальному світі, і у пам'яті. До аналізу творчості письменника - шістдесятника В. Дрозда зверталися досить багато літературознавців, серед них був і Микола Жулинський.

Концепція «дому» у творчості Валерія Шевчука

«Дім» - це образне відбиття певної одвічності, близьких та найбільш особистих зв'язків між людиною та навколишнім світом. Це найважливіший моральний та смисловий орієнтир, який визначає цілісність літератури, єдність та взаємозумовленість її напрямків. Це, нарешті, позначення внутрішніх меж тієї чи іншої культури, гарантія її самобутності й самодостатності.

Валерій Шевчук - прозаїк непередбачений. Він осмислює життєвий плин як незбагненну загадку, коли доля на театрі життя ставить свою виставу наче з чистого листа. І ніхто не здогадається, що узагальнений сенс людського існування вже колись було пережито і художньо відтворено в поетиці різних часів по-різному. Письменник, природно, вивчав ті «історії та географії», перш як узявся створити власну систему естетичного та світоглядного узагальнення. Він з'ясовує й виявляє ті глибинні зв'язки з минулими «школами», спираючись на які розгорнув свою панораму українського життя середини ХХ століття: «Отак ми й тягли наші дні, тягли за собою власні клопоти, волочили хату нашу, тягли ночі, покірні і загалом спокійні люди, і так тривало доти, доки не наставала пора нового вибуху. Я помітив цікаву закономірність: життя людське; то плин, загалом малоцікаваий, розмірений, навіть нудний. Банальне порівняння: життя як ріка, але в ньому щось є тонко підмічене. Спокійно дзюркоче вона між каміння, тиха, мирна й лагідна, а загриміли грози, полилися дощі, і вона розливається, піниться, каламутніє, рве греблі.

Образ Дому один із ключових у творчості Валерія Шевчука. Не можна не відчувати найважливіший символ в «Домі на горі» і в «Стежці в траві», і в «П'ятому номері», і в інших «домах», які він ніколи не залишав без уваги.

І це не випадковість, якщо взяти до уваги яке значення приділяв Шевчук всьому, що пов'язано зі світом життя людини. Тут закладено цілу філософію, яку можна називати авторською концепцією. «Квартирне питання» в його творах незмінно поєднується із загальною проблемою людського існування, до того ж не лише у конкретно-побутовому, але й у філософському плані.

У «Білецьких» Сильвестр, поет, мислитель, потім зек, стає духовним лоцманом, який поставив собі локальне завдання знайти стежку в траві. Він намагається знайти гармонію хоча і мікросвіті осередку родини. Йому хочеться написати «додому»,але зовсім звичайне поняття дому в тій страхітливій дійсності набуло якогось екстатичного забарвлення. Режим однозначно прагнув не тільки ізолювати «ворогів народу», а спалити за ними житейські мости, провести ідеологічну «дезінфекцію», що дозволило б перетворити їх на живих мерців у довічній зоні тотального відчуження. Режим спотворював людські взаємини, й потрібна була величезна робота душі, аби вистояти перед деформацією і зберегти в собі вічні людські цінності. Сильвестр Білецький виміряв ідеал Дім, родину, родинну атмосферу, образ дому. С початку свого ув'язнення він написав додому п'ять листів-віршів. Це ціла програма позитивізму: «Здається, це було там: пішовши від дружини й дочки, склав той дім, як дитячу розкладну книгу, і забрав її з собою. Коли треба було, він розгортав ту книгу, і кожна сторінка тієї уявної книги означала для нього кімнату. Так бавився: пригадував кожну річ і кожну подряпину на стіні, кожну фотокартку і сволок, покритий накладеним одна на одну дошками, та й зрештою, кожну дошку на підлозі. Здається це таки в тому листі він писав, що бачить підлогу свого дому зеленою, а зеленою бачив її тому, що під час марень у той дім запливав і їхній сад. Отож кімнати в його уяві зростали квітами, котрі росли в їхньому саду; всі вони росли там і зараз, тільки тепер сад був висунутий з дому, як шухляда зі столу».

Сильвестр, напруженням всіх вольових зусиль простує до здобуття свого ідеалу крізь, здавалося, несходиму пустелю духовної ізоляції всезабуття в ім'я лише одного; повернутися додому й утвердити нерушиму стіну родинного гнізда. Він став апологетом, свідомим носієм ідеї Дому як єдиного духовного осередку, можливого захисту душі від суспільної ерозії, агресії. Саме він віднаходить стежку в траві як символ намисленого, омріяного ідеалу. Для нього було важливо, щоб у понятті стежки містилися й філософський ідеал родини, й естетичний. Стежка веде до клумби квітів, з якою пов'язано багато поетових переживань: «В домі висла безконечна тиша, а він дивився, надивитися не міг на стежку й тюльпанову клумбу. Очі в нього розширилися, і потекло з них світло, бо тим світлом налилися зелень і повітря. Перед ним лежала обросла травою стежка, і він мав таки реальну можливість на неї ступити. І це була не візія, не марево, не був це навіть образ, який переслідував поета, було це щось живе, наочне і просте».

Образ Дому природний для Валерія Шевчука: він виник з його дитячих спогадів і далі протягом його подальшого життя залишається втіленням життєвого ідеалу, символом його віри. Валерій Шевчук неодноразово повторював, що в його розумінні «дім як благо, дорого як прокляття… горе вигнання, радість повернення».

І на підтверджування цього; почуття героя з роману «Дім на горі», який повертається до рідного гнізда: «Серце Хлопцеві забилося прискорено; втягло його в той отвір вулиці, наче могутнім насосом. Захотілось побігти в цю бліду порожнечу, ні, ні, подумав він, не варто так перейматися! Здавалось невідома сила піднімає його над землею, на око вибилась непрохана сльоза; пішов він швидко-швидко, на віки здивувавши рябу Катьку, яка розкаже сьогодні кумасям про дивака, який не йшов по їхній вулиці, а летів, а може, й плив».

Разом з тим не має ніякого сумніву щодо літературної орієнтації цього образу. Можна відзначити як найменше три його значення, достатньо традиційні в українській літературі, які так чи інакше враховані Валерієм Шевчуком у його творах.

Суперечки про конкретно історичний і національний зміст цих понять свідчили про «роздвоєння» української культури, але саме вони і були свідоцтвом про її цілісність, виявили той самий центр, який оточений різноманітними і рівновеликими літературними явищами ХХ ст., які складають разом з тим єдиний феномен.

Саме так сприйнята ідея Дому Валерієм Шевчуком. В його романах, оповіданнях, повістях це абсолютний центр людського життя, точка перетину цінностних координат: «вертикалі» й «горизонталі».

Трансформований образ Дому присутній в повісті Валерія Шевчука «Двері навстіж». Тут дім Заклунних можна розглядати в двох вимірах. Перший вимір формальний. Двокімнатне по мешкання поділене ними навпіл. Як висловився автор «кожному по клітці». Смисловмістовна фраза: тут і натяк на знелюднення і вказівка на неможливість повноцінно спілкуватися, на бажання сховатися від життя. А можливо, що тільки так вони можуть зберегти хоча б ілюзію мирного існування, «не покусатися».

Інший вимір; символічний. Дім - родинний затишок, спокій, співзвучність душ.

У романі «Дім на горі» основні смислові лінії знаходяться «вертикально» між «одвічними зірками» та «грішною землею». Реальне і фантастичне об'єдналося, переплетаючись зримо і незримо. Але духовне і матеріальне не протиставляється, воно зближене і являє собою одне натхненне і речове ціле, єдиний, олюднений світ. Валерій Шевчук стверджує ідею єдності всього живого, сущого на землі, яке передбачає необхідність для кожного нового покоління виборювати свій досвід пізнання себе й світу та перевірити досвід минулих поколінь для майбутнього.

Чому саме Дім на горі? Незвичайний цей Дім. Бабця розповідає Галі історію дому, тому що вже «з'явився «той сірий з вусиками», повторювалась таж ситуація. Так от народжуються в цьому домі здебільшого дівчата, чоловіки сюди приходять. Вони підіймаються знизу і, як правило, просять напитися води. Той, хто нап'ється з наших рук, переступає цей поріг і залишається в домі назавжди. Так було в моєї бабуні, в моєї матері і в мене. Так було і в матері твоєї, так повинно статися і з тобою.

Приходять до нас і інші чоловіки. Ці пришельці не підіймаються знизу і не просять напитися води, вони з'являються бозна-звідки і спокушають юних красунь. Можливо, вони прилітають сюди, як птахи, а може, простісінько пролазять через вибиту в паркані дірку. Тоді народжувались у нашому обійсті хлопчики, доля який майже завжди була сумна: всі вони до чогось рвались і навіть із дому тікали».

Певним чином, «Дім на горі» - це така своєрідна трансформація того-таки Парнасу з його жіночим населенням (музи), можливо, непряме відображення його образу: Дім на горі живе водночас реальним життям свого часу і мусить поборювати житейські клопоти, яких не обійти, а з другого боку, саме тут народжується казка чи, кажучи точніше, легенда. Чоловіки, народжені в Домі, не залишаються жити на горі, бо не задля погірдливого існування вони існують і не задля усамітнення, їх вабить світ людей, їм необхідно бачити перед собою «долоню вулиці», бо без такого з'єднання зі світом людей творчість неможлива. Вони бачать не тільки минуле, вони, можна сказати, минулим міряють сьогоднішнє, співчувають людям і люблять їх. Вони знають, в кого радість чи горе, несуть страждальцям посильну поміч і вміють на відстані відчувати поклики людських душ. Перед ними спалахує світло і хочуть вони пізнати цей світ заради повноцінного творчого існування.

Жінки ж цього « Дому » зі стоїчним спокоєм та терплячістю приймають всі випробування, адже це на їх плечі покладається турбота про Дім на горі, який творить красу та митців. Жінки - це добре начало Дому, вони, справді, наче музи, адже музи самі не творять, а тільки сприяють тому, надихають, вони, зрештою, те об'єднувальне, що лучить в одне нероздільне таких, здавалося б, різних людей. Життя їх нелегке, але душа залишається чистою.

Символ дому для Валерія Шевчука має принципове значення. Це знак надійності, осілості, збереження роду і сімейних традицій, це уособлення мікроклімату духовної спорідненості поколінь. Можна згадати уривок з твору: старий козопас Іван Шевчук не втручається в життя Дому на горі, хоча й пильно за ним стежить, передчуває зміни настроїв, бажань, прагнень його мешканців, співпереживань з ними, не відсторонюється від їхніх радощів, смутку і тривог. А якого значення надає Валерій Шевчук образові тиші в Домі. Тиша символізує певний лад, певний настрій сімейного життя, того внутрішнього гармонійного благополуччя, яке досягається завдяки спорідненості душ, єдністю життєвих орієнтирів. Цей образ зосереджує в собі й почуття материнства, високої жіночності, довіри на рівні відчуття настроїв, певний лад душі, гармонією злиття з природою, з її ритмом.

Саме для мене Дім - уособлення безперервного зв'язку багатьох поколінь. Дім - це справді сімейний затишок. Дім - це відображення внутрішнього та зовнішнього світу людини.

Світ Дому на горі - це світ першого десятиліття по війні зі своїми житлово-побутовими проблемами, з різними перепадами настроїв, з болючими спогадами. Це світ дитинства самого Валерія Шевчука.

Як писав Валерій Шевчук в одному із житомирських видань : « Моя естетична програма: писати тільки про те, що я знаю, а це життя знаю глибоко, бо в моєму роді - предковічні польці отакої околиці. Мої предки - ремісники, здебільшого шевці та столяри, хоч дід мій по батькові прийшов до міста з приміського - таки села…І, нарешті, основна причина, чому я це пишу: про таке коло людей, живе, реальне коло, в сучасній українській літературі не пише ніхто. Я мислю творчістю як щось нове, власне, як відкриття незвіданого, відкриття нових естетичних площин. Світ бачиться мені як складнюща система мікросвітів. Ніхто з нас не посилить пізнати його загалом і сукупно. Література тільки через те вимагає необмеженої кількості в собі працівників, щоб охопити якомога більше мікроділянок живого, великого, повнокровного життя ».

Як і повість «Тепла осінь», роман - балада «Дім на горі» нагадує своєрідний кіномонтаж, елегійну серію епізодів із життя повоєнного міста, огорнутого настроєм ранньої, лоскітливої, посрібленої бабиним літом, сумирної, печальної й теплої осені - того тихого осіннього смутку, який наповнює людей милосердям, співчуттям, спрагою добротворення, надією на лагідний прозір осінньої любові, настояної на взаємоповазі та розважливій оцінці реального стану буття… « Кожен чоловік шукає в житті відповідностей та віддзеркалення себе в інших. Часом він сам віддзеркалює, але зв'язок від того не порушується. Те, що говориться про спорідненість душ, - не марниця. Я довго над цим міркував: спорідненість душ - одна з найдійовіших форм боротьби людини з самотністю », - так роздумує Хлопець і Дому на горі, якому судилося дістати до рук заповітні записи свого діда Івана Шевчука. Долею судилося йому пізнати живу присутність тремтливої матері у довколишньому світі й зрозуміти, що « весь світ дивовижно уладжено і все діє спів мірно до добра кожному, а основним принципом світу є все - таки любов ».

Концепція «шляху та мандрівника»

Провідна ідея екзистенціальної філософії полягає у вирізненні в сфері людського життя двох способів буття: існування і сутності. З цим пов'язаний основоположний постулат екзистенціалізму - «існування передує сутності». Уже Григорій Сковорода зазначав, що створення справжньої людини відбувається не тоді, коли вона з'являється на світі, а лише коли вона осягає невидимість. Людина, вважав він, родиться твариною, їй потрібно ще народитися духовно, тож кожен народжений у цьому світі - мандрівник («життя наше - це безперервний шлях»). Образ шляху і мандрівника на ньому - символ пошуку людиною своєї сутності - становить вічний філософський сюжет.

Шлях і мандрівник, який імплікує рух і водночас відтворює ідею часу, стоїть у центрі загальної характеристики моделі світу В.Шевчука. Ще в оповіданні « Десять кілометрів мовчання », герой стверджує:

«…Кожна людина по - своєму подорожній. Їй стає надто звично у світі, в якому живе…Ще хлопчиком я вийшов з теплої батьківської домівки і почав свій біг…»

Минуло більше тридцяти років, і перед нами, читачами, постають нові книжки письменника. І все ж ті самі люди заселяють найсвіжіші його твори, до подібних проблем звернені їхні роздуми. У передмові до роману Валерія Шевчука « Стежка в траві » Р.Корогодський зазначає:

«…Як творець він усією своєю творчістю утвердив органічну « потребу польоту »… За реплікою підлітка «…захотілося уявити себе не тим, чим є, а тим,чим хочу бути », гадаю, стоїть прагнення до граничної самореалізації, саморозвитку…»

Образ дороги як вічної теми « блудного сина », В.Шевчук неодноразово використовував у своїх творах. Певним чином, образи дороги, шляху і вічного подорожнього - це у творах В.Шевчука сконденсована, образна метафора внутрішніх шукань людиною своєї межі, своїх можливостей, згідно з екзистенціалізмом - своєї сутності, до якої людина прагне, долаючи вузькоутилітарний світ споживацтва і ницого животіння.

«Дорога» з вуст Валерія Шевчука

А.Г. - Ш.: На думку екзистенціалістів, немає однієї істини, істиною є суб'єктивність. Також Ви покидаєте своїх героїв найчастіше « по дорозі» до істини, чи радше багатьох істин, які колись, бути може, приведуть до «простої Істини»…

В.Шевчук: « Дорога в мне дуже часто повторюється. Це метафора життя, через це закінчення дороги ніколи немає. До речі, дуже цікавою є метафора дороги в бароко. Дорогою бачиться Ісус Христос. От по ньому всі ідуть, плюють, топчуть, знищують, а він все це терпить і дає змогу їм їхати. Таким чином дорога в мене є метафорою життя. Я ніколи не ставлю дидактичних висновків в кінці тих історій, бо фактично дидактичність - це вже, так би мовити, інший метод. Я не намагаюся когось навчити чомусь,бо я не є вчителем. Я є просто споглядачем життя. Я просто бачу це життя і хочу його зрозуміти …А коли посилаю свої твори читачеві, я хочу, щоб читач разом зі мною бачив, пізнав це життя і намагався його зрозуміти. Це складні системи пізнання себе. Я становлю духовну людину. Рецептів якихось я ніколи не любив, бо дидактизм як такий,чи суспільно - політична заангажованість твору завжди вбиває мистецтво. Мистецтво - це тайна, і життя - це тайна. І саме мистецтво відбиває цю велику тайну життя, якої нам ніколи не пізнати….

Пов'язаність твору з усною народною творчістю

Роман - баладу «Дім на горі» слід осмислювати з урахуванням архаїчного язичницького світосприйняття, того рівня синкретичного мислення, коли абстрактні визначення явищ були відсутні, коли творилася конкретизація певних життєвих процесів за допомогою персоніфікації абстрактних понять. Роман складається з двох частин: повісті-преамбули і 13 фольклорно-фантастичних новел. Письменник вдається до містифікації, представляючи автором цих оповідань персонажа з преамбули - козопаса Івана Шевчука. Дозволяючи зазирнути у творчу лабораторію, автор розповів, що спершу було написано другу частину, тобто кілька окремих новел, які виявилися ідейно спорідненими й утворили певну цілісність, названу «Голос трави». Навіть кількість оповідань (13) містифікована, адже це число особливе, загадкове і магічне.

Більшість оповідань циклу має фольклорно-міфологічну основу і відтворює умовно-химерне переплетення реального і міфологічного у свідомості людини, яка ще зберегла риси первісного синкретичного мислення. Фольклорна основа у творі настільки активна, що постає як своєрідний кодекс уявлень про людину, природу і світ. Вже із самого початку ми простежуємо таку рису химерної прози, як міфологізм.

Перша частина - це історія чотирьох поколінь у домі на горі. Час тут особливий, події циклічно повторюються, вони пов'язані надприродними силами. Циклічність витворює міф дому. Кожна мешканка передає цей міф своїй спадкоємиці. Автор вводить нас у світ ірреального, містичного. Взяти хоч би сірого птаха в лакованих черевиках, що з'являвся у Галининих снах. Услід за птахом став приходити під вікна дівчини Анатоль у сірому костюмі, одяг якого шелестів, як крила, а очі горіли, як у пугача. І Галина народжує сина. Спостерігаємо своєрідну трансформацію легенди про перелесника. За демонологічними віруваннями ця істота приходить до дівчат уночі, перебираючи вигляд близьких, рідних, коханих. Від перелесника народжуються діти. Існує інша версія демонологічної легенди: перелесник падаючою зіркою відвідує людей, тобто летить із неба. У романі ми бачимо, що перелесники-джигуни прилітають у вигляді сірого птаха у лакованих черевиках. Дівчата народжують від них дітей, котрі, однак, не мали мішкуватоподібного вигляду, розвивалися нормально і не були ненаситні в їжі (фольклорні уявлення). Діти народжуються нормальними, але з особливими здібностями.

Козопас Іван та Хлопець - діти перелесників, вони носії творчого начала. Так, дім на горі - своєрідний Парнас, його мешканки - музи, а їхні діти чоловічої статі - митці, покликані усвідомити гармонію Всесвіту. Перелесник у В. Шевчука схожий більше на реальну особу, ніж на злого духа. Хоча, звичайно, містить у собі певні характеристики злих духів, тобто приносить зло, горе, нещастя. Героїні твору не намагаються позбутися перелесника «рутою», «маруною» чи якимись замовляннями, вони намагаються викинути його із своєї душі як зрадника. Письменник ніби кидає виклик читачеві, щедро заштриховуючи і зашифровуючи знаки буття, кодуючи і всуціль символізуючи їх через надлюдські сили, таємничі і несподівані, часто-густо незрозумілі навіть самим персонажам творів, чим, ясна річ, дратує читача, але ж і збуджує його уяву. Залучені до оповіді міфокомпоненти - це своєрідні ключі до розуміння художньої концепції письменника. «Голос трави» просякнутий образами української демонології. Усі розповіді - про взаємини людини з містичними героями: відьмами, чортами, перелесниками, смертю. Саме ці образи створюють міфолого-фантастичну тканину химерного роману. У творі яскраво відображені фольклорно-міфологічні уявлення нашого народу. Виведення елементів народної казки, міфу, легенди дає змогу доторкнутися до пракоренів нашої культури, відкинувши містику, побачити естетичну красу прадавнього образу, надати йому нового звучання, облагородити наші почуття. Новели вводять читача в тип людської свідомості, для якої такі персонажі є справжніми, і відновлюють таким чином призабуті можливості жаху і неспокою.

Як раніше мною згадуваний автор оповідань - козопас Іван Шевчук - живе подвійним життям. Його наділено особливим умінням - бачити все, приховане від людського погляду. Іван олюднює рослинний і тваринний світ. Він бачить його рух, його життя. Іван Шевчук - характерник. З української демонології ми знаємо, що характерник - це чарівник, чаклун, до якого не існує жодних перешкод. У пізніші часи - це козак-чаклун. Характерника можна вбити хіба що срібною кулею, над якою попередньо прочитано літургію. У Валерія Шевчука характерник, Іван Шевчук, має дещо іншу характеристику. Він не зовсім схожий на тих, які зустрічаються в українській демонології. Він є позитивним образом і не займається чаклуванням, не знає замовляння, хоч наділений певними здібностями від природи. Іван Шевчук, колишній чиновник, раптом стає ясновидцем. Уміння проникати в глибину явищ і людей зблизило його з природою, спонукало читати Сковороду, мати журнал своїх спостережень: «Здалося йому, що все навколо різко, сяйво те попливло з неба… Всі чуття його обернулися у єдине - неслухання і теплу радість… відчув небо, що наче приспустилося і лягло йому на душу; пізнав раптом увесь світ, засіяний тим-таки світлом, повний гармонії, але сплетений у надзвичайно складний вузол». Своєрідна преамбула роману «Дім на горі» - це розповідь про життя людей у домі на горі. Вони особливі. Яскраво простежується їх контакт із силами природи, у деяких випадках злими, але й іноді добрими. Кожен член родини несе в собі щось загадкове, навіть містичне. Для створення жанру химерного роману В. Шевчук запозичив образи з поліської демонології, але пропустив їх через призму власного пізнання, додав їм людських рис, тобто олюднив їх.

Цикл оповідань «Голос трави» розпочинається з оповідання «Дорога». Найскладніший образ оповідання - образ домовика. Гротескність цього персонажа полягає не лише в його міфологічній сутності, а насамперед у життєподібності зображення, що йде від авторської свідомості. Він реальний на всіх рівнях оповіді. Він розмовляє із господинею, з'являючись перед нею. У міфології ж домовик не постає перед господарями дому і не розмовляє з ними. У розмові з ним господиня садиби, вдова пана Юрія, хоча й лякається несподіваної появи, але не дуже дивується реальності інфернальної істоти. У суб'єктивності авторського зображення домовик підпорядкований бюрократичній ієрархії товариства домових, яке може «по - мирному» карати й милувати, наділений прагненням любові та іншими людськими якостями. У читацькому сприйнятті ця симпатична, рефлектуюча істота також уявляється реальним персонажем. Домовик, такий собі симпатичний чоловічок - мізинчик живе на даху, оберігаючи затишок у будинку пана Юрія. Та не сидиться домовикові в теплому домі, його нестримно кличе дорога. Ним оволоділо лихоманне прагнення до змін. Це В. Шевчук наділяє його бажанням йти з дому, бо домовики - турботливі господарі, опікуни домашнього вогнища, вони люблять власний двір і все в ньому.

Модифікуючи демонологічний образ, В. Шевчук матеріалізує тодішню радикалізацію свідомості, яка захопила всю Європу. Через образ рефлектуючого домовичка автор відтворив роздираючі суперечності в душах людей - від запеклих прогресистів до найзатятіших консерваторів.Цікавою, з огляду на своєрідну модифікацію в авторській свідомості демонологічних уявлень, у циклі оповідань «Голос трави» видається розповідь про дівчину Маланку. Маланка, героїня оповідання «Відьма», стала відьмою не тому, що впустила в душу зло, а від спротиву, від внутрішнього протесту проти наруги і знущань над жіночим єством. Автор дає таке своєрідне трактування процесу перетворення людину на відьму. У демонології відьом поділено на родимих й вчених. Маланка не належить до жодної з груп. Князь Волинський спокусив її довірою і вдаваною відсутністю забобонності. Саме це й компенсувало для неї фізичні вади старого залицяльника, вивершивши його над усіма іншими як справжнього, благородного лицаря. А коли князь охолонув до неї, а його винятковість і благородство насправді виявилися панською нудьгою і на очах у Маланки перетворилися на протилежні якості, тоді й настала пора Маланчиного відьмування. Власне, вона й сама передчувала і навіть віщувала таку розв'язку, однак неспроможна була запобігти трагедії. У В. Шевчука відьма не знаходиться у стосунках з чортом. Лише князь подекуди перебирає на себе якості нечистої сили, тому стосунки Маланки з ним можна трактувати як взаємодію з чортом. Відьма постає в образі гарної дівчини (у демонології є свідчення того, що відьми можуть бути молодими дівчатами або старими бабами). Від неї зовсім не потрібно оберігатися. Маланка нікому не чинила зла, що є особливим баченням В. Шевчука. Відьмування героїні зображується автором як світле і чисте, осяяне срібним місяцем дійство (місяць знаменує собою божество суто людської ідеї). В епізоді зґвалтування герої ніби міняються ролями. Інакше поводиться й місяць, він «почервонів», розкачуючись, заплутався в чорних гілках дерев - образ місяця, а також князя в цьому епізоді: чорна тінь, важкі чоботи і кроки, кощавість його статури (Кощей - одна із іпостасей чорта) набувають рис ірреальності. Маланка - відьма низького походження. Марновірність і забобонність селян не дають бідній дівчині жити нормальним життям.

Висновок

Закінчуючи спостереження над інтелектуальною прозою Валерія Шевчука, слід зазначити, що проза - безперечно, новий, надзвичайно оригінальний крок у розвитку сучасної української романістики. Письменник, який майстерно володіє образно - пластичною культурою слова, вміло використовує елементи поетики «химерного» роману і водночас світоглядно тяжіє до екзистенціалізму, що знайшло вираз у проблематиці його творів - один з найталановитіших українських творців сучасності.

Проза В.Шевчука, позначена сміливим новаторством, експериментом, продовжує водночас традиції української класичної літератури, яка свою поетику будувала на увазі до людини, співчутті до неї, а виявлення й боротьба в ній добра і зла стала одним з основних проблемних важелів. Саме у виваженій діалектиці спадкоємності і новаторства - оригінальність постаті В.Шевчука і його найбільший інтелектуальний здобуток.

Творчий доробок письменника дає спонуку і не запереченні підстави для подальших роздумів про своєрідність сучасної української романістики, шляхи освоєння життєвого матеріалу, закономірності переходу його в неповторну художню форму, отже, - про здобутки й проблеми поетики й проблематики сучасної літератури. У підсумку це означає, що проза В.Шевчука має шанс звучати і сприйматись лише в національному контексті, а й в контексті світовому.

Размещено на Allbest.ru