Мовна спадщина Григорія Сковороди

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Біографія Григорія Сковороди

2. Збірка ліричних поезії «Сад божественных п?сней»

3. Книга «Басні Харьковскія»

4. Філософські трактати і притчі

Висновки

Список використаної літератури



Вступ

Григорій Савич Сковорода - геніальний український поет у стилі релігійного бароко, філософ і вчений, великий представник давньої книжної української мови. Мовотворчість Григорія Сковороди реалізувалась у різноманітних жанрах:оригінальна і прикладна поезія, філософські і педагогічні трактати, байки, притчі, проповіді і епістолярій.

Дослідники: Багалій Д., Драч І., Кримський С., Махновець Л., Попович М., Шевчук В.

Постать Сковороди завжди була овіяна таємницями, домислами, вигадками й викликала інтерес. Та це й не дивно, бо Григорій Сковорода ще за життя став легендою. З цього приводу Микола Костомаров писав: «Мало можна вказати таких народних постатей, якою був Сковорода і який би так пам'ятав і поважав народ. На всьому обширі від Острога до Києва, у багатьох будинках висять його портрети. Його мандрівне життя є предметом оповідань і легенд...».

Сковорода зробив істотний внесок в скарбницю вітчизняної культури. Він писав пісні і музику до них, вправно грав на кількох музичних інструментах, малював, а головне - створив численні літературні і філософські твори. Його ім`я посідає помітне місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомість сучасників та нащадків він увійшов насамперед як народний вільнодумний мислитель, мандрівний учитель життя, в якому висока освідченість поєднувалася з мудрістю трудящої людини. Мужність Сковороди, зневага до багатих, протест проти несправедливості і зла, засудження наживи, духовна незалежність створили йому в народі добру славу. Сковорода був бажаним гостем у простих людей, де він завжди знаходив притулок, харч та доброзичливе ставлення.

З творчої спадщини Григорія Сковороди залишились збірка ліричних поезій «Сад божественних пісень», книга «Байки харківські», філософські трактати й притчі. Особливість творів Сковороди полягає в тому, що в ліричних поезіях він філософ, а у філософських працях -- лірик.

Як поет Сковорода формувався під впливом традицій книжної української поезії XVI - XVIII ст. Він засвідчує свою обізнаність та симпатію до творчості своїх найближчих попередників, таких як Феофан Прокопович, Варлаам Лащевський та Георгій Кониський, цінує і популяризує твори анонімної книжної поезії, що користувалися помітною популярністю в широких колах письменних верств. Однак чи не найістотнішим слід визнати звязок його творчості з фольклором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейно-художніми достоїнствами характеризуються саме ті поезії, в яких відчутний цей звязок.

Але Григорій Сковорода -- не лише талановитий поет-лірик, а й видатний байкар. Він створив 30 прозових байок, оцінених Іваном Франком як у «десять разів глибші і краще розказані, ніж Саадієві (Сааді -- великий перський поет), написані гарною, подекуди граціозною мовою». Відтворити істину й висловити критичне ставлення до суспільних явищ -- таке, на думку Сковороди, завдання й призначення байки.

У байках Сковороди відчувається вплив його попередників у цьому жанрі, від Езопа до Лессінга, але головне джерело його байок -- українська народна казка. І ще одна особливість байок Григорія Сковороди: мораль, яку він називає «силою», є в кілька разів більшою, ніж основна частина байки.

Як філософ, Сковорода навчав, що в природі -- краса, гармонія, а в суспільстві -- несправедливість, і щоб змінити макросвіт (навколишнє) на краще, треба кожному змінити мікросвіт (тобто себе самого). Пізнавай себе, а пізнавши -- удосконалюй. Пізнаючи свої нахили, людина правильніше визначить своє місце в суспільстві й принесе найбільшу користь. А поки що чимало людей займають не свої місця: один ходить за плугом, а він від природи музика, інший працює суддею, а йому б пасти череду. Великий філософ доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі. Веління природи -- це веління Бога в людині. Пізнання природи -- це пізнання Бога.

Григорій Сковорода залишив багату наукову і літературну спадщину, яка мала і має вплив на формування і збагачення стилістичної системи української мови. Його наукові трактати у жанрі монологів і діалогів з традиційними засобами класичної риторики і виразними вкрапленнями живомовних елементів, його літературна творчість, у якій дедалі сильніше проступали окремі риси нової, що народжувалась, літературної мови, засвідчили синтез книжної і народної мудрості. Мовотворчість Сковороди поповнила українську мову афоризмами, словами і виразами, що закріпилися з певними образними значеннями: світ ловив мене, та не спіймав; народ спить, но всякий сон єсть пробудний; сродна праця; всякому городу нрав і права; хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає вчитися; копай усередині себе криницю для тої води, яка зросить і твою оселю, і сусідську; нова людина має і мову нову; одне мені тільки близьке, вигукну я; о школо! о книги!

Об'єктом дослідження є визначний український поет, філософ і вчений Григорій Савич Сковорода.

Предмет дослідження - мовна спадщина Григорія Сковороди.

Мета - дослідити мовну спадщину видатного байкара. Відповідно до мети заданням роботи є:

1) знайти та опрацювати відповідну літературу до теми;

2) дослідити біографію Григорія Сковороди;

3) охарактеризувати збірку ліричних поезії «Сад божествених пісень»;

4) розглянути книгу «Байки харківські»;

5) описати філософські трактати і притчі.

У дослідженні використано описовий, хронологічний, порівняльно-історичний, дедуктивний.

Робота складається зі вступу, 3 розділів, висновків і списку використаної літератури.

1. Біографія Григорія Сковороди

Народився Григорій Сковорода 3 грудня 1722 р. у с. Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині, в сім'ї Сави і Палажки Сковород - малоземельних селян з козаків. Батьки його чесністю і правдивістю, гостинністю і працьовитістю славилися на всю округу.

У дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на сопілці, подарованій старим кобзарем. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця нотної грамоти і поставив першим співаком у церковному хорі, давав читати книжки, підготував до вступу в академію. Здійснилася давня мрія хлопця -- навчатися у Києво-Могилянській академії. Григорій став одним з найретельніших, особливо наполегливих і тямущих студентів.

У 1734--1753 рр. з перервами навчався у Києво-Могилянській академії, де під впливом Феофана Прокоповнча та інших прогресивних діячів вітчизняної культури осягнув просвітительські традиції. Із класу філософії його взяли в придворну хорову капелу до Петербурга. Дворічне перебування при царському дворі згодом вилилося у гнівне засудження тамтешнього деспотизму, в критику самодержавства.

Протягом п'яти років (з 1745) Г. Сковорода навчався за кордоном -- в Будапешті, Петербурзі (нині Братислава), Відні, Венеції, Флоренції і, можливо, у Римі. Деякі дослідники стверджують, що три роки він студіював в університеті м. Галле (Німеччина), де слухав лекції відомого на той час філософа і фізика К. Вольфа.

Восени 1751 р. Г. Сковорода продовжив навчання в богословському класі Київської академії, а через два роки (1753), не закінчивши її і залишаючись назавжди «студентом», розпрощався з академією.

Переяславський період (1753 - 1758 рр.) - окрема сторінка життя Сковороди. Весь вільний час любив він проводити в полях і гаях. На сон залишав не більше чотирьох годин, а з першими променями сонця був на ногах, надівав свій простий одяг, брав сопілку, торбу з книгами, до рук ціпок і йшов, куди хотів. Був суворим вегетаріанцем: їв лише овочі, молоко, сир, та й то лише раз на день по заході сонця. Але ніколи не втрачав доброго настрою, веселості і доброзичливості, за що всі його любили і завжди шукали товариства з ним.

Біблія, яку любив читати Сковорода на лоні природи, настроювала на філософський лад. П'ять переяславських років не минули безслідно як для Сковороди, так і для української літератури, поклавши початок одній з найцікавіших поетичних збірок у давній українській літературі "Сад божественних пісень" .

З 1759 р. Г. Сковорода викладач Харківського колегіуму, навчав синтаксису, грецької мови та етики, або як тоді казали, основ доброчинності. Він був старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою; навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав -- найкраща риса педагога. Оскільки підручника з етики не було, Сковорода написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство -- найбільша людська вада. Студенти любили вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці схотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!».

Однак постійний тиск з боку представників церкви, які вимагали, щоб він прийняв духовний сан, змушував кілька разів залишати колегіум (1760, 1764, 1766). У ці роки Григорій побував у Москві, в пошуках істини і правди пройшов всю Слобожанщину. 1768 р. його запросили викладачем у додаткові класи при Харківському колегіумі, де він прочитав курс лекцій з етики. Але й тут концепція моралі Сковороди розходилася з офіційно-церковною. Звільнений з посади (1769), він втратив можливість займатися педагогічною роботою, до чого мав великий хист і відповідні знання.

Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Сковороді пропонували високі світські посади з наміром ізолювати його від людей, але той не спокушаючись різноманітними чинами, щоразу відхиляв пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв? -- відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння примножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає». І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди.

Подібна іронічна відповідь прозвучала Харківському губернаторові на пропозицію стати чиновником: «Ваше превосходительство! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. Після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світ жодної особи, крім низької, простої... Я обрав собі цю роль -- і задоволений». Приручити Сковороду робила спробу і сама цариця Катерина II, запрошуючи на постійне проживання при дворі, але той не побоявся виповісти їй: «Я не покину Батьківщини. Мені моя сопілка і вівця дорожча царського вінця».

Ходив поет завжди в звичайній свиті. Крім книг, рукописів, сопілки в полотняній торбі та палиці, нічого більше не мав. «У крайній бідності, - згадує сучасник, - Сковорода переходив з одного села до другого. В їжі був невибагливий, жив дуже скромно, а вважав себе багачем6 коли хтось намагався щось дарувати йому, то чув незмінну відповідь: «Віддайте біднішим від мене».

Жив письменник за сонцем: вставав, коли воно сходило, а коли заходило за обрій, давав спочинок натрудженому тілу. Не прагнув мати власної хати і взагалі постійної домівки (показовий такий епізод з його життя: в одному селі Григорій Сковорода лікував відставного майора. Поки він провідував хворого, дочка майора, красуня Олена, закохалася в ніжного поета-музику, і Григорій теж її покохав. Йшлося до весілля, але він вагався, бо не уявляв життя без мандрів, нових вражень, свободи дій. Тому так і не одружився).

Останні 25 років свого життя Григорій Сковорода був мандрівним учителем, заживши слави справжнього народного любомудра. Саме за цей час були написані його основні філософські твори: "Наркіс. Розмова про те: взнай себе", "Розмова п'яти подорожніх про справжнє щастя в житті", "Розмова, що зветься алфавіт, або буквар світу", "Діалог. Ім'я йому - потоп зміїний" тощо. Створені частково в 60-ті, частково в 70-ті роки байки у 1774 р. були об'єднані в збірку "Байки харківські". У 1785 р. Сковорода об'єднав тридцять віршів, написаних у різний час, у збірку «Сад божественних пісень».

Помер поет і мандрівний філософ Григорій Савич Сковорода 9 листопада 1794 р. в с. Іванівці на Харківщині (нині с. Сковородинівка Золочівського району). Неприйнятність і засудження тогочасної дійсності він виразив словами, які заповідав викарбувати на могилі: «Мир ловил меня, но не поймал».

2. Збірка ліричних поезії «Сад божественных п?сней»

«Сад божественных п?сней» створювався протягом 1757 - 1785 рр. "Божественні" пісні не слід розуміти буквально, хоч Сковорода і вказує, що його "Сад" проріс "із зерен священного писання". Збірка є своєрідним ліричним щоденником, в якому відбилися життєві події, роздуми, ліричний настрій їх автора.

Ліричний герой збірки «Сад божественных п?сней» -- у пошуках правди, добра, щастя. Він, як і автор, великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою.

Тематика та образи його пісень, кантів і псалмів пов'язані з традиціями давнього українського письменства, але водночас у них відчутно звучать і нові, не знані раніше поетичні тенденції та мотиви. Перші вірші збірки за жанром - панегіричного жанру. Здебільшого ці вірші не мали художньої цінності, і писали їх студії з суто практичною метою - для вихваляння окремих осіб чи подій. Нестриманість і нескромність українських шкільних панегіристів відзначає багато дослідників літератури XVII - XVIII ст.

Нічого подібного ми не знайдемо в панегіричних віршах Сковороди. Недарма поет серед інших вад свого часу в ранній редакції пісні «Всякому городу -- нрав і права», Сковорода окремо виділив усіх тих, хто потребує засудження: здирники, бюрократи, пияки, розпусники, підлабузники, ледарі, пани, купці, лихварі, чиновники та юристи, які зловживають своїм становищем. На противагу всім їм герой твору думає не про маєтки й чини, а про те, щоб жити мудро, не заплямити совісті, бо тільки така людина може не боятися смерті:

Знаю, що смерть -- як коса замашна.

Навіть царя не обійде вона.

Байдуже смерті, мужик то чи цар,--

Все пожере, як солому пожар.

Хто ж бо зневажить страшну її сталь?

Той, в кого совість, як чистий кришталь.

В одній з ранніх пісень Сковорода прославляє єпископа І. Козловича, по-своєму розуміючи вимоги курсів поетик щодо цього жанру. При цьому він виявляє почуття міри і такту, спонукаючи покровителя сприяти моральному вихованню суспільства. Ще більшою щирістю, теплотою та оригінальністю характеризується «отходная п?снь» Г. Якубовичу. На загальному тлі панегіричної поезії, сповнених безмірних вивалювань покровителів, ця пісня могла б здатися надто скромною. І в супровідному листі Сковорода визнає за потрібне пояснити адресату: « Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста, написана простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй простонародності і простоті вона щира, чиста і безпосередня».

Великий інтерес становить та частина віршів Сковороди, яка відбиває душевний стан поета в пору, коли формуються основи його світогляду. Пісні, що належать до 1757 - 1758 рр., відбивають два види настроїв. Передусім тут відображено мотиви душевного занепокоєння поета перед відповідальними кроками у житті, стан нудьги та печалі, що гризе, немов іржа сталь, мов міль одяг, і супроводжує його повсюдно. Поет вкладає у вірші силу свого зворушеного почуття і справжнього поетичного натхнення. Їхній пафос - глибока духовна драма людини, яка у розквіті духовних і фізичних сил не може знайти гідного місця на життєвому шляху.

Інші, оптимістичні настрої у поезіях цього часу пов'язані саме з перемогами над «бісом нудьги». В першій пісні «Сад божественных п?сней» відбивається настрій поета, який дедалі більше стверджується в необхідності йти тим шляхом, до котрого він відчував внутрішнє покликання. Сковорода підносить чисте сумління як одне з найбільших джерел душевної насолоди, проголошує, що чисте сумління уособлює справжнє життя, а відсутність його - смерть. Цим самим настроєм пройнятий і другий вірш «Оставь, о дух мой, вскор? вс? земляныи м?ста». І тут лейтмотивом є осуд суспільного зла, поривання до вищої правди, високостей чистого серця та духовних радощів. Поет закликає:

Кинь весь мір сей прескверный. Он-то вточь есть темный ад.

Пусть летит нев?ж враг черней; ты в горный возвысись град.

Однією з найбільш важливих тем поезії Сковороди є тема вільності, яка звучить передусім у пісні «De libertate» присвяченій Богдану Хмельницькому. Поет звеличує його, як «отца вольності» і закінчує твір словами:

О, корда б же мн? в дурн? не пошитись,

Дабы волности не могл как лишитись.

Будь славен вов?к, о муже избранне,

Волносты отче, герою Богдане!

Цей вірш становить значний інтерес. У ньому письменник висловлює своє ставлення до однієї з найвизначніших подій в історії України - визвольної боротьби проти польської шляхти та возєднання українського і російського народів. Інший мотив - це ймовірність втрати поетом особистої свободи: «дабы волности не могл как лишитись», тобто щоб не стати кріпаком поміщика С. Томари.

Мотиви вільності звучать і в інших піснях. Зокрема в написаній 1760 р. пісні наголошується на духовній свободі, яка є найбільшою цінністю життя. Критика соціального зла, як і в усіх просвітителів, поєднюється в його віршах «анти урбаністичними» мотивами, які дуже чітко звучать, зокрема у 12-й пісні:

Не пойду в город богатый. Я буду на полях жить,

Буду в?к мой коротать, гд? тихо время б?жит.

У цій майстерно побудованій пісні поет чітко висловлюється про той огидний «світ», якого він не приймає і якому в рефрені протиставляє природу з її мирною тишею полів, лісів, садів. Отже, слова: «Не пойду в город богатый» - не поетична фігура, а переконання Сковороди. Є у нього і ряд інших висловлювань проти міського життя. Про все зле, що вносить у життя людини місто, поет говорить з неприязню. З містом Сковорода пов'язує «печаль духа» - духовне занепокоєння, невгасиму жагу «?здить на мор?», бажання «красных одежд» тощо.

Життю міста з його гарячковою невсипущістю, виром пристрастей і бажань ві протиставляє поезію тихих полів, зелених дібров, настрій безтурботного мандрівника, який дбає не про матеріальні блага, а про дух, і який задоволений тим, чим володіє. Саме таким «буколічним» настроєм породженні рядки:

Пропадайте, думы трудны,

Города премноголюдны!

А я с хл?ба куском

Умру на м?ст? таком.

У 13-й пісні, в якій Сковорода малює картини рідної природи, теж виразно звучать народнопісенні мотиви. Поета приваблюють характерні для народної лірики образи зелених полів, чистих поточків, кучерявих лісів, жайворонка та соловейка.

Вершино поетичної творчості Сковороди є знаменита 10-та пісня «Всякому городу нрав і права», яка виразно виділяється серед інших його пісень. Ніде у нього не знайдено точніших і конкретніших образів та картин живої дійсності, гострішої постановки животрепетних питань тогочасного життя. Сатиричний пафос її спрямований не просто проти людських вад взагалі, а проти суспільних порядків другої половини XVIII ст. Це пісня починається словами, за якими яскраво відчутне старовинне прислів'я : «Що не город, то норов, що не голова, то розум». Далі поет розгортає яскраві картини тогочасного життя, типові образи шахраїв і злодіїв, панів і підпанків. Тут і Петро, який заради чинів витирає панські кутки і Федька - купець, який «при аршин? все лжет», і лихвар, що мріє про свої проценти, і пани, котрі, наслідуючи моду, перебудовують свої палаци за іноземними зразками, завозять англійську худобу, скуповують землю тощо. Не оминув поет і крючкотворця- юриста, який, витлумачуючи права на свій лад, збагачується на хабарях. Поет висміює також панський побут з полюванням із псами, з п'яними оргіями в маєтках та шинках, з «амурними » справами та ін.

Вірш дає яскраву картину звичаїв другої половини XVIII ст., деталях якої легко впізнати його сучасників із різних верств суспільства. Що правда, це критика суспільних лад обмежена, оскільки вона спирається тільки на розум та «чисту совість». Про те осуд експлуататорського суспільства, що так сильно звучить у пісні, відповідав настроям і почуттям народних мас. В актуальності змісту твору й слід шукати одну з головних причин його популярності серед народу. Близька широким колом читачів своїм змістом і формою, ця пісня, яка є синтезом книжних та народних поетичних засобів, виклала багато наслідувань як фольклорного, так і книжного характеру.

Сковорода в ряді пісень ще виразніше визначає своє негативне ставлення до «світу» як до до ненависного осередку зла. В 12-й пісні поет заявляє, що не бажає «за барабаном ити пл?нять городов» або «штатським саном пугать м?лочных чинов». Зміст пісні дає відповідь на не тільки на те, чому Сковорода відмовився від духовної та світової кар'єри, а й на те,чому він виступив як послідовник етико-гуманістичних принципів вітчизняного просвітництва.

Ліричною схвильованістю пройнято поезії, в яких поет оспівує так звані «вічні теми»: життя і смерть, щастя і долю. Ці теми, як відомо, постійно проходять через народні пісні та думи. Ідея розумного життя і моральної чистоти визначає мотиви дуже багатьох творів. «Чиста совість» - основа й критерій справді людського життя. Людське життя, подібне до пісні, цінне не тривалістю та чесністю. Адже «лучше час честно жить, неж скверно ц?лый день». Щастя у Сковороди не пов'язане з прагненнями і пристрастями, які хвилювали панів, попів та інших визискувачів. Капітали, ґрунти, маєтності, слава - все це не мало привабливості в його очах. І поет в одному вірші загострює свій виклик не лише в лірично-особистому, а й у соціальному плані.



Вас бог одарил грунтами, но в друг может то пропасть,

А мой жребій с голяками, но бог мудрости дал часть.

Сковорода на всі лади повторює це гасло, якому сам слідує в своєму житті, закликає нікому ні в чому не заздрити, задовольнятись з «малой части». Певна частина віршів та пісень ненасичена чималою дозою дидактики та моралізаторства, що в якійсь мірі знижує їхню ідейно-художню цінність.

Сковороді належать кілька віршованих перекладів та переспівів. У перекладах письменник дотримується оригіналу, стежить за тим, щоб «передати дух автора». Такими є переклади вірша А. Муре «До Петра Герардія», оди Горація «Про спокій душі» (« De anime tranquillitate»). Сковорода зробив також вільний переспів цієї оди (24-та пісня «Саду»). В цьому випадку мотиви та форма твору Горація використовується перекладачем для виразу власних думок і почуттів, його ставлення до дійсності. Переспівуючи основні мотиви чужих творів, Сковорода надає їм іншої поетичної форми вносить такі зміни у зміст і образну систему, які роблять твір оригінальним. Свої поезії Сковорода часто використовує і в філософських творах, де віршові уривки виконують різну ідейно-художню функцію. По-перше, вони служать унаочненню логічної думки, по-друге, за їх допомогою автор прагне посилити емоційний вплив на читача. Він не лише широко включає як цитати рядки з написаних ним раніше поезій, а й пише нові поетичні уривки, які вмонтовує в тканину філософських діалогів і трактатів. Поряд з цим він цитує твори античних та українських поетів. Характерно, що саме в філософських творах Сковорода ясніше висловлює своє ставлення до поетичних традицій України і віддає данину шани своїм літературним попередникам - Ф. Прокоповичу, Г. Кониському і В. Лащевському.

На розвиток літературного таланту Сковороди і на його долю як письменника вплинула його філософська вдача, розуміння філософії як науки життя. Як відомо, всі пісні циклу «Сад божественных п?сней» супроводжуються епіграфами з Біблії, а іноді й багатьма примітками-коментарями, які містять додаткову інтерпретацію змісту. Очевидно, самі пісні щодо епіграфів мали відігравати функцію ілюстрацій-прикладів, у яких філософські думки втілюються у віршованій формі. Однак між епіграфами і віршами немає органічної єдності. Здебільшого ці епіграфи з'явилися пізніше, коли Сковорода об'єднав вірші у збірку.

Історія утворення циклу «Сад божественных п?сней» переконує в тому, що пізніші пісні мають більш моралістичний характер і що в межах циклу навіть ранні «світські пісні», завдяки епіграфам із святого письма та філософсько- моралістичним приміткам, включаються в незвичний для них ідейно-естетичний контекст. Так, у чернетці пісня «Всякому городу нрав і права» мала епіграф з Горація, творами якого вона почасти й навіяна. А в циклі вона дістала епіграф з іншого «зерна», а саме - з Біблії. Це вже цілком виразна спроба поета по-новому осмислити стару пісню під кутом зору тих етично-естетичних поглядів, які склалися в нього у 70-80-ті роки. Подібні епіграфи супроводжують більшість пісень. Навіть пісня «римскаго пророка Горатія, претолкована малоросійським діалектом в 1765-м год?», включається в контекст «божественних пісень».

Поетичні фрагменти в прозовому тексті відіграють важливу роль у таких діалогах, як «Брань архистратига Михаила со Сатаною», «Пря б?су со Варсавою», в притчах «Благодарный Еродій» та «Убогій Жайворонок». Ці віршовані висловлювання вкладено в уста співрозмовників, що є опонентами поглядів, обстоюваних автором . Такими є «сиренські», «кощунні» пісні, зокрема «П?сня лицем?ров». За допомогою цих пісень Сковорода наслідував традиції української сатиричної та пародійної літератури XVIII ст.

Вірші (канти, епіграми, байки), включені в філософські твори, розвивають окремі теми, іноді порушують нові питання або ж являють собою лірико-філософські роздуми. В одних випадках вони є аргументами та користь якоїсь ідеї, в інших - логічно підсумовують авторські міркування. Все сказане свідчить, що вірші в філософських творах Сковороди відіграли важливу художню і пізнавальну функцію.

Поєднання віршів та прози в одному творі становить традицію літературного бароко, зокрема українського. Найчастіше вірші відігравали роль своєрідних посвят і завершували твір. Але іноді віршові фрагменти своєрідні ансамблі, на зразок діалогу «Алфавіт, или буквар мира». Цей твір відкривається піснею, завершується двомовною віршованою байкою, не кажучи вже про зроблені автором емблематичні малюнки - ілюстрації до тем, що обговорюються.

Отже, у Сковороди поезія зрештою ставиться на службу філософії. Це підтверджує як структура і характер витлумачення пісень в поетичному циклі, так і характер використання віршових текстів у філософських творах. Імовірно, що ця орієнтація на «службову» функцію поезії щодо філософії і перешкоджала Сковороді розвивати далі тенденції, пов'язані з розвитком елементів поетичного мислення, на основі яких згодом розвинулася нова українська література.

3. Книга «Басні Харьковскія»

сковорода ліричний байка філософський

З ім'ям Сковороди пов'язаний розвиток такого літературного жанру, як байка. У 50-60-ті роки XVIII ст. загострився інтерес до жанру байки, жваво обговорювалися питання про характер її розвитку в російській літературі. Одні письменники (наприклад О.Сумароков ) висловлювались за розвиток поетичної байки, започаткованої Лафонтеном. Інші обстоювали традиційне розуміння байки як філософського жанру, започаткованого Езопом.

Очевидно, ця полеміка вплинула й на інтерес до байки Сковороди. З його байок до художньо-поетичного типу беззастережно можна віднести лише двомовну віршову байку «Басня Есопова» («De Haedo et Lupo tibicine») з розвиненою фабулою, вмотивованим зображенням поведінки персонажів з увагою до відтворення художніх деталей. Всі інші, зокрема й «Басні Харьковскія», написані в традиції філософсько-повчальної прозової байки.

Збірка «Басні Харьковскія» складається з 30 байок: перші 15 байок, за свідченням автора, - створені "на восьмім десятку нинішнього століття", після того, як він залишив харківський колегіум, тобто десь після 1766 року. Решта байок із збірки "Басни Харьковскія" були написані 1774 року в селі Бабаях на Харківщині. У цих байках, з одного боку, автор продовжував традиційну тематику байок Антонія Радивиловського, байок з риторик і поетик, а з другого - виступав як новатор, що розширює самостійний розвиток.

Ідейно-тематична спрямованість байок шкільного репертуару була досить обмеженою потребами практичної моралі. Як і його попередники на ниві байкарства, Сковорода підносить у байках дружбу, любов, розум та позитивні людські риси, показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості - розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість - визначають вчинки кожної людини.

Найбільший інтерес становлять байки, в яких Сковорода викривав негативні явища тогочасного суспільства. Насамперед байкар таврує згубність честолюбства та «сластолюбія», нестримне прагнення до багатства і маєтків, показує безглуздість і ненадійність багатства, нагадує, що «сами б?дн?йшія рабы рождаються из предков, жителствовавших в луж? великих доходов» і що «многое множество богачей всякий день преобразуеться в нищіи». Особливо цікава в цьому плані байка «Жабы». В ній автор доводить, що прагнення до багатства пов'язане з небезпеками і клопотами, які, не приносячи справжнього, призводять до втрати людиною внутрішньої свободи.

Серед його байок є кілька виразно сатиричних, спрямованих проти ненаситного й зажерливого панства, його гонитви за славою і чинами. В них пропагується ідея «сродної» праці, критикуються порядки, які заважають людині посісти належне місце в суспільстві, де людина цінується не на знання, а за звання, де щнатне походження важить більше, ніж здібності та знання. Такими є бай ки «Плела и Шершень», «Кукушка і Косик», «Собака і Кобыла» тощо. Найвиразніше ця критика звучить у байці «Оленица и Кабан». Тут Сковорода, продовжуючи думку про те, що гідність людини визначають не зовнішні, а внутрішні якості, формулює своє ставлення до прагнень тогочасного панства. Не родом, не титулами, не чинами і не маєтностями визначається гідність людей, а їх ділами. У байці висміюються кабани, що прагнуть записатися в барани, мріють про титули. Кабан - це персонаж другої половини XVIII ст., коли в період покріпачення бідного козацтва частина заможних козаків прагнула титулами і чинами закріпити своє становище серед панської верхівки.

Ось чому досліджувати ідейний зміст байок Сковороди означає власне розглядати його філософські погляди, оскільки байки органічно вписуються в філософську концепцію мислителя. Однак, враховуючи їхню особливість, можна виділити їхній «чистий зміст», абстрагуючись від художньої форми, тим більше що ідеї здебільшого виражаються в моралі, «силі» байок. В цьому жанрі «тенденційність» автора, його точка зору дістає подвійне відбиття і може бути сформульована більш-менш однозначно. Тим більше, що тут байкар багато говорить від власного імені, без опосередкування мовою байкових персонажів. Сюжети байок, їхні образи виступають як одиничне, яке потребує перенесення в площину загального. Їх співвідношення розкриває алегорію, яка виступає як основний принцип осмислення. Ідейний зміст виноситься за межі байкового вимислу, фабули, стає до певної міри незалежним від них.

Створення першої на Україні збірки байок, в якій жанр виведено на шлях самостійного розвитку поза межі риторичних проповідей і шкільних поетик та риторик, було знаменним явищем. Воно відбивало нові тенденції розвитку естетичної свідомості, нові потреби у розвитку літературних жанрів як засобу дальшого естетичного освоєння дійсності. Заслугою Сковороди є те, що з його харківськими байками пов'язане оригінальне сюжетотворення байок в українській літературі.

Сковорода розпочав літературну діяльність як письменник, але в останній період усю свою увагу зосередив на філософських проблемах, підпорядкувавши свої літературно-естетичні уподобання завданням філософської творчості. У його філософських творах байка знову набула функції риторичного прикладу. Відтепер вона перестала існувати як самостійний жанр.

Передмова до «Басни Харьковских» мала багато спільного з тими настановами, які містили в давніх поетиках і особливо в риториках. Але разом з тим вона містила ідеї, які цілком закономірно випливають з особливостей формування та еволюції світогляду Сковороди. Щоправда, естетичні погляди автора не завжди відповідали вимогам, що їх диктували потреби дальшого розвитку естетичної свідомості. Для Сковороди байка - це символ і алегорія, що дають широкий простір для тлумачення, моралізаторства, повчання мудрої поведінки в різних життєвих обставинах. Байка передусім «мудрая игрушка», що в собі ховає «силу». Тому цей «забавный», «фігурный род писаній», твердить він, «был домашній самим лучним древним любомудрцам», які вміли побачити в ньому живий образ істини. Автор, ставлячи перед собою філософські завдання, прагне до морального повчання, хоча й обирає для цього літературний жанр.

У другій половині циклу «Басни Харьковскія» увага автора повністю переключається на мораль. Моралізація, раціоналістична обробка фабули, як відомо, була звичайним явищем у середні віки, коли майже всі Езопові байки перетлумачувалися і до них додавалися великі теологічні коментарі.

За час, що між написанням перших і останніх байок, у Сковороди змінилися уявлення про функціональну роль жанру. В другій частині збірки автор акцентує увагу на моралістичних міркуваннях, аналогіях, покликаних навіювати читачеві ті або інші думки. Байкаря дедалі більше захоплює не обробка фабули, а майстерність її повчального витлумачення. Він дбає не стільки про пластичність образів, яскравість картин чи дотепність діалогу, скільки про ідейний зміст, винесений за межі сюжету і розвинутий незалежно від нього відповідно до філософсько-моралістичної настанови. Всьому цьому відповідав деякий злам у самій свідомості та естетичних принципах автора, який повертається на випробуваний його попередниками шлях філософування, проповідництва і дотримання відповідного цьому співвідношення художності фабули та моралі.

Поява першої збірки байок знаменувала новий крок уперед на шляху ствердження і розвиту жанру, оскільки збірка мала елементи нового, які були підхоплені наступними байкарями. Проте Сковорода зупинився на півдорозі, підпорядковуючи байковий сюжет потребам філософського трактату. Він стоїть на порозі нової епохи, коли старе, засноване на релігійних засадах письменство, що об'єднувало водночас літературу, історію, філософію, остаточно вичерпало себе, а нове ще не утвердилося. Хоча мислитель і сприяв утвердженню нового розуміння художності, світського жанру байок, ліричного вірша, близького до джерел фольклору, все ж таки над ним ще тяжіли традиційні естетичні уявлення.

4. Філософські трактати і притчі

Місце Григорія Савича Сковороди в українській літературі визначається не тільки його внеском у розвиток поезії, віршової та прозової байки, а й художньо-літературною вартістю його філософських творів - діалогів та притч. Видатний філософ завершує тривалий історичний період розвитку філософії на Україні, яка була наслідком творчого використання здобутків світової думки. Сковорода вивчав праці близьких йому філософів і брав з них на озброєння ті або інші філософські ідеї, перетворюючи їх на вихідні пункти розробки власного вчення.

Шлях Григорія Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі лише останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. він почав створювати свої філософські діалоги,трактати, притчі і, мандруючи по Україні, став проповідувати своє філософське вчення. А шлях майже в 50 років був тільки підготовкою до цієї мандрівки в образі "старця" - бродячого філософа-наставника.

“Не той щасливий, хто бажає кращого, а той, хто задоволений тим, чим володіє”. Ці надзвичайно актуальні в наш прагматичний вік слова належать українському філософу XVIII століття Григорію Савичу Сковороді. Сьогодні в Україні постать та філософська спадщина Сковороди привертають все більше уваги не лише філософів, а й звичайних людей.

У своїх філософських ідеях і просвітительській діяльності Г. Сковорода приділяв головну увагу пізнанню світу (по-грецьки - космос) і людському буттю. Він намагається встановити взаємозв'язок усіх речей, усього, що існує, щоб дати свій загальний погляд на світ, відповісти на безліч "чому" і "як".

Філософію Григорій Сковорода вважав тією міфічною провідною ниткою Аріадни, що допомагає людині вийти із найскладнішого становища в житті. За ним "філософія чи любомудріє спрямовує усе коло справ своїх до того, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, якість думкам, яко голові всього".

У трактаті "Потоп зміїний" автор так пояснює суть своєї філософської системи. "Є три світи. Перший є всезагальний і світ життєвий, де все народжене проживає. Він складається з незліченних світів і є великим світом. Другі два є частковий і малий світи. Перший - мікрокосм, тобто - світик або людина. Другий світ символічний, тобто біблія... Всі три світи складаються з двох, єдиноскладаючих сутностей названих, матерія і форма". Внутрішня сутність макрокосму і мікрокосму, за Сковородою, однакова, бо є виявом однієї й тієї ж вічної і безкінечної матерії. Звідси він робить висновок, що досить пізнати мікрокосм - людину - і можна збагнути весь світ - макрокосм. "Пізнай самого себе і ти пізнаєш весь світ.

Ці думки він часто підносить у вигляді біблійних притч, байок., часто згадує Біблію і Бога. У Сковороди Бог - це синонім природи, розуму, любові і не має нічого спільного із релігійними уявленнями про надприродну силу, так званого Творця.

Філософ ніколи не дивився на Біблію як на сукупність релігійних догм, християнських моралізувань, божественних повчань, які слід розуміти буквально. Для нього Біблія - збірка художніх творів, джерело істини, шедевр художнього мислення людей, де в алегорично-символічних і метафоричних образах трактуються питання людського буття. Христос - лише один з героїв цього художньо-філософського твору.

Між іншим, оскільки Біблія давала змогу трактувати різні положення по-різному, вища духовна влада негативно ставилася до поширення її серед народу, навіть рядовим священикам не обов'язково було знати цю книгу.

Біблію Сковорода вважав і "богом", і "змієм". "Християнський бог є біблія, - пише він у філософському трактаті "Ізраїльський змій". Але цей бог наш, по-перше, на єврейський, потім на християнський рід незліченні і жахливі навів марновір'я, потоп. Із марновір'я народились нісенітниці, суперечки, секти, ворожнеча, міжусобні і дивні, ручні та словесні війни, дитячі страхи та ін. Нема жовчніших та жорстокіших забобонів... Онімівши почуттям людинолюбства, гонить свого брата, дихаючи вбивством, і цим думає службу приносити богу. Цей семиголовий дракон (біблія), води гіркої безодні вибльовуючи, всю земну кулю вкрив марновірством. Кажуть марновіру: "Слухай, друже! Не може цього статися... Противно натурі... Але він на всю горлянку жовчно кричить... Ось! Скоро кінець світу... Бог знає, можливо, в наступному 1777 році спадуть на землю зірки".

Так, крок за кроком викриваючи суперечність (а то й безглуздість) біблійних тверджень, Сковорода висміював служителів культу, церкву, іронізував над Біблією. "О душе моя! Знай, що біблію читати і брехню її щигати - те саме". "Насадив господь бог рай во Едемі на сході". "От базіка! Сад насадив у саду. Єврейське слово "Едем" є те ж саме, що сад. Звідки ж на цей, так би мовити, садовий сад дивитися, щоб він здавався на Сході?"...- глузуючи, запитує філософ у творі "Потоп зміїний"...

У своїх філософських поглядах він підносить значення розуму. Культ розуму ріднить Григорія Сковороду з французькими просвітителями XVIII віку - Вольтером, Руссо, Дідро. Український народний мислитель гідно представляв слов'янський світ перед найпередовішою філософською думкою доби.

У дечому він пішов навіть далі французьких просвітителів. Так Руссо у своїй філософії "природної людини" стверджував вищість такої людини над суспільною. Тобто стверджував думку, що суспільство змушує людину вироджуватися. Герой творів Сковороди не заперечує суспільства взагалі, його не задовольняє таке суспільство, в якому існує кріпосницький гніт, національна, соціальна і духовна неволя.

Ідея "природної людини" у Сковороди поглиблюється ідеєю спорідненої праці. Людина, мовляв, тоді принесе найбільше користі людям, суспільству, коли повністю розкриє свої можливості за покликанням у своєму природному званні і стані.

Людина, як твердить філософ, не тремтячий раб, а "коваль свого щастя", "шумливий бурхливий дух". Сам залізної, монолітної натури, він готовий був платити життям за ідею і вважав, що шлях до щастя - "наслідування блаженній натурі": - Бажаєш бути щасливим?.. Для цього не треба їздити за моря, колінкувати перед сильними світу сього, щастя завжди і всюди з тобою, його тільки треба пізнати. Про це йдеться в філософському творі "Вхідні двері до християнської доброчинності".

Є у Сковороди і античний міф про прекрасного юнака Наркіса, чи Нарціса, сина річкового бога Кефіса і водяної німфи Ліріопи. Якось Наркіс побачив у річці своє відображення і закохався в себе. І даремно німфа Ехо намагалася звернути увагу на себе. Наркіс не відповів взаємністю на її почуття, він був закоханий у своє відображення і помер від того кохання. Боги перетворили його на самітну квітку.

У творі "Наркіс. Розмова про те, взнай себе" Сковорода по-своєму прочитав античну легенду, яка привела його до висновку: пізнати себе самого, відшукати себе самого і знайти в собі людину - одне і те ж. Стверділа байдужість і узвичаєний смак, на його думку, є причиною духовного убозтва людини.

У "Розмові п'яти подорожніх про істинне щастя в житті" філософ утверджує високу мораль народу, заперечує міщанську суєту і панське неробство. Осмислюючи, в чому суть щастя, Сковорода переповідає народні притчі, байки, легенди і в цей спосіб близько стає до народного розуміння таких понять, як "премудрість", "добродійність" і "доброчесність", "щастя". Його ідеал найвищих якостей - людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати "про тіло і душу" і буде щасливою.

Не зв'язана з офіційною ідеологією і водночас поєднана з поступом свого часу, з найпередовішою думкою світу, - філософія Сковороди як селянського демократа-просвітителя сприяла формуванню української нації з безликої і задавленої селянської маси.

На Україну за Сковородою прийшло пробудження народу, з яким зв'язані імена Котляревського і декабристів, Шевченка і аж до Івана Франка і Лесі Українки - слави і гордості української нації. І якщо на утиски самодержавства Росія відповіла Пугачовим і Радіщевим, то Україна - Коліївщиною і Сковородою.

Отже, філософська спадщина Григорія Сковороди багатогранна. Вона охоплює самі різноманітні аспекти людського життя: науку, релігію, культуру, мистецтво. Цілком природно, що про все написати неможливо, так і у автора роботи немає таких глибоких знань по кожному з напрямів. Однак, що можна однозначно зтверджувати, так це те, що всі грані спираються на загальний центральний стержень, що розглядає проблему природи людини і її призначення. Цей стержень включає в себе і сам образ Сковороди, що підтвердив практикою життя силу свого вчення.



Висновки

«Чим ширша своєю діяльністю людина, - писав Павло Тичина, - тим дальше після смерті шириться пам'ять про неї. Чим ясніший своєю моральністю й правдиві ший голос творця, - тим чистішим і зручнішим стає цей голос з часом, у віках». Так зі Сковородою. Понад два століття минуло з того часу, як цей самобутній і багатогранний письменник та учений ходив по землі, проте голос його не стихає, а все дужчає. Його заповіті справедливості, добра, людяності, працьовитості знаходять відгук у серцях і наших сучасників. Ще за життя Сковороду називали «українським Сократом», «українським Горацієм», «українським Езопом». Адже як згадані мудреці у своїх країнах, так Сковороду в Україні значно розвинув філософію, літературу, педагогіку, тільки все це довелося йому робити самому. Як Ломоносову в Росії, лише у значно складніших умовах.

Григорій Сковорода змінив основи багатьох наук в Україні. Його просвітительська діяльність сприяла відкриттю першого (у Харкові) університету в Україні. У своїх творах, які наче підсумували найвищі здобутки давньоукраїнської літератури, Сковорода оспівав природу України, її працьовитих людей, їх прагнення до волі і щастя, висміяв панівну верхівку за її паразитизм і знущання з народу, проголосив людину та її волю найвищою цінністю. Сковорода розвинув ідеї демократизму й гуманізму, вніс у нашу літературу нові теми та образи. Його сатира підготувала грунт для появи політичної сатири Шевченка. Сковорода перший з українських письменників по-новому поставився до народнопоетичної творчості, розірвавши ланцюг заборон, який сковував митців. Народна мудрість стала основою в трактуванні письменником-філософом багатьох процесів суспільного життя.

«Спадщина Сковороди, - справедливо зауважив літературознавець Іван Пільгук, - є свідченням тієї істини, що в тяжкі часи історичних роздоріж український народ носив у собі невгасиму жагу волелюбства. Спадщина Сковороди є дорогим надбанням української національної і світової культури».

Пам'ять про Григорія Сковороду вшановують в Україні та в усьому світі. Широко відзначаються знаменні ювілеї великого поета. Село Іванівка Золочівського району на Харківщині перейменовано на Сковородинівку, тут відкрито меморіальний музей письменника. Його іменем названо також Харківський педінститут, вулиці багатьох міст, школи та заклади культури, йому споруджено оригінальні пам'ятники в Києві, Лохвиці та Сковородинівці, гранітний монумент у Бабаївському лісі й у Сковородинівському парку. Про творчість українського поета-філософа написано чимало книжок і статей.

Образ Сковороди в художній літературі відтворили Пантелеймон Куліш (поема «Грицько Сковорода»), Тарас Шевченко (повість «Близнецы»).

Українські сучасні поети теж присвятили своєму далекому попередникові вірші та поеми. Зворушливо й велично сказав про Сковороду Максим Рильський у «Слові про рідну матір».

Образ мандрівного філософа відтворено в поемі-симфонії Павла Тичини «Сковорода» та вірші «Давид Гурамішвілі читає Григорію Сковороді «Витязя в тигровій шкурі», в поезіях Андрія Малишка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Володимира Підпалого та інших. Художньо-біографічні повісті та романи про Сковороду написали Василь Шевчук, Валер'ян Поліщук, Варвара Чередниченко, Лука Ляшенко, Геннадій Вовк.

Образ Сковороди увічнили також художники Сергій Васильківський, Іван Їжакевич, Карпо Трохименко, Василь Касіян, Григорій Томенко, Тетяна Яблонська, скульптори Іван Кавалерідзе, Віктор Савченко, Валентин Зноба, композитор Борис Лятошинський. На кіностудії імені Олександра Довженка створено художній фільм «Григорій Сковорода».

Пророче передбачуючи майбуття, а в ньому долю свого народу, великий письменник і філософ писав: «Ми створимо світ кращий. В Горній Русі (в майбутній Україні) бачу все нове: нових людей, нове творіння і нову славу». Можливо, ми, українці кінця ХХ століття, і є тими новими людьми, які творять нову славу нашої оновленої землі. На цій землі завжди житиме в серцях вдячних правнуків легендарний любомудр, наша гордість і слава - Григорій Сковорода.



Список використаної літератури

1. Багалій Д. Український мандрівний філософ Григорій Сковорода / Багалій Д. - К., 1992.

2. Драч І., Кримський С., Попович М. Григорій Сковорода. Біографічна повість / Драч І., - К., 1984.

3. Махновець Л. Григорій Сковорода. Біографія / Махновець Л. - К., 1972.

4. Мишанич О. Григорій Сковорода і усна народна творчість / Мишанич О. - К., 1976.

5. Попов П. Григорій Сковорода / Попов П. - К., 1969.

6. Сковорода Г. Сад пісень : Вибрані твори / Сковорода Г. - К., 1968.

7. Українська література : підруч. для 9 кл. - 7-ме вид. - К.: Освіта2, 2001.

8. Шевчук В. Ідея простоти в елітарному світогляді Г. Сковороди / Шевчук В. // Наука і культура. - К., 1993.

9. Шинкарчук В. Великий селянський просвітитель / Шинкарчук В. // «Філософська думка», 1972.

10. Яременко В. На позвах із сучасностю / Григорій Сковорода. Сад пісень / Яременко В. - К., 1972.

Размещено на Allbest.ru

...