Історія української літературної критики ХХ ст.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Останнє десятиліття в українському літературознавстві ознаменувалося зростанням уваги до сучасних методів аналізу, до поглиблення філософічності в інтерпретаціях мистецтва. Разом з тим, сьогоднішню ситуацію в українському літературознавстві навряд чи можна вважати задовільною. Однією з найменш досліджених ділянок у ньому лишається історія української літературної критики, особливо ХХ ст. Останніми роками намітилося зростання інтересу до цієї галузі, про що свідчить публікація праць М. Наєнка, М. Ільницького, Р. Гром'яка.

Адаптація досвіду еміграції вимагає ретельного вивчення її внеску в загальноукраїнський гуманітарний простір. Серед масиву її культурних діячів виділяється постать Ю. Шереха (Шевельова).

Л. Баранович в інтерпретації Ю. Шереха

шерех твір письменник критичний

Ю. Шереха цікавить процес переродження волелюбного народу на пристосуванців. На його думку, брак вищих поривань, добровільна відмова від активних дій виплекали пасивність і байдужість до глобальних проблем. Таке змізернення людських душ і стало причиною катастроф української історії.

Симптоматичною з цього погляду Ю. Шерехові здається постать Л. Барановича. У його житті й творах критик бачить шлях від активності до пасивності, знаходить проблеми, злободенні для ХVII ст. Проблема зовнішньої орієнтації, яка завадила Л. Барановичеві в повній мірі реалізувати свій потенціал, була особливо актуальною під час другої світової війни. Стаття Ю. Шереха “Меч, труби, лютня” була своєрідним застереженням від чергової помилки.

Т. Шевченко в інтерпретації Ю. Шереха

Статті “Критика поетичним словом” і “1860 рік у творчості Тараса Шевченка”. У статті “Критика поетичним словом” аналізується проблема усвідомлення Т. Шевченком власної місії в літературі, тісно переплетена з проблемою його ставлення до літературних попередників - І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка. Ю. Шерех вирішує перевірити на правильність оцінку “Енеїди” як твору національного. Головним критерієм аналізу твору стає його мова. Як твердить Ю. Шерех, поему написано суржиком. Т. Шевченко також послуговувався цим різновидом української мови, але лише із сатиричною метою. Поет не міг погодитися з тим, щоб в основу літературної мови було покладено суржик. Позиція Т. Шевченка в цьому питанні була принциповим запереченням позиції І. Котляревського.

Поезія “До Основ'яненка” засвідчує дальший розвиток Шевченкових поглядів на літературу. Літературною декларацією Т. Шевченка стають рядки, у яких він закликав Г. Квітку звернутися до історичної тематики, зосередитися довкола періоду козаччини, осмислюючи національні катастрофи і звеличуючи “славу козацькую”. Ю. Шерех стверджує, що сподіватися від давно сформованого письменника і просто літньої людини зміни творчої манери було практично неможливо. Поезії “На вічну пам'ять Котляревського” та “До Основ'яненка” засвідчують відкинення Т. Шевченком поетичних світів та ідеологій обох письменників. Осердям і батьківщиною художнього простору Т. Шевченка була Україна, а І. Котляревського та Г. Квітки - Малоросія. Обидві Шевченкові поезії стверджували появу якісно нового типу історичної та культурної свідомості. Відтак Шерехова стаття руйнує наше уявлення про Т. Шевченка як продовжувача традицій І. Котляревського та Г. Квітки й доводить багатовимірність їх рецепції поетом.

Наступна шевченкознавча проблема, до якої звернувся Ю. Шерех, - це проблема періодизації творчості поета. Критик простежує еволюцію стилю в його творах 1857-1859 і 1860 рр. Ю. Шерех вважає, що характерною ознакою Шевченкових поезій 1860 р. є зменшення ролі церковнослов'янізмів і звуження їх значення, поява вірша-мініатюри, новий підхід до використання фольклору, зміна світоглядних настанов. Ю. Шерех наголошує на появі в цих творах відчуття гармонії. Воно приходить на зміну бунтарським настроям попередніх періодів. З цього відчуття випливає переосмислення бунтів, повстань, революцій: тепер зміна соціального устрою пов'язується не з месником, а з “апостолом правди і науки”. Його прихід породить гармонію, завдяки якій потреба в революційних змінах відпаде сама собою.

М. Петренко в інтерпретації Ю. Шереха

Ю. Шерех відкидає поширене уявлення про М. Петренка як наслідувача Т. Шевченка. На думку критика, поети відрізняються один від одного. Відмінність між ними полягає не тільки в масштабах таланту, а й у світовідчутті, у загальному настрої. Порівняно з творами Т. Шевченка поезія М. Петренка багато в чому песимістична. Т. Шевченко і М. Петренко представляють різні течії в романтизмі - “предметово-конкретний” і “загальниковий”, відтак поезія М. Петренка збагачувала українську літературу своєю інакшістю, відмінною тональністю. Своєю абстрактністю вона долала “котляревщину” швидше й ефективніше, ніж поезія Т. Шевченка. У цих двох моментах, на думку Ю. Шереха, і полягає значення М. Петренка в розвитку української літератури.

П. Куліш в інтерпретації Ю. Шереха

Розвідка “Кулішеві листи і Куліш у листах”. Ю. Шерех запропонував свою концепцію доробку П. Куліша. Її характеризує позитивна спрямованість, прагнення визначити дієву домінанту дискурсу письменника. Критик виділяє п'ять моментів. Це ревізія історичної ролі козацтва; теорія двоєдиної “руської нації”; віра в особливу місію слова та української літератури; самоусвідомлення П. Кулішем власного місця у вітчизняній історії; культ праці.

Абсолютно новим є перше положення. Прийнято вважати, що письменник ішов від романтичного погляду на козаччину на початку творчості до ідеї про її варварський характер і руйнівну роль у пізніший період, починаючи з часів служби в Польщі. Ю. Шерех доводить, що погляди П. Куліша на це питання не зазнали еволюції. На думку критика, навіть рання творчість письменника засвідчує негативне ставлення до козаччини. Своєрідний виняток становить лише поема “Україна” (1840). Наявність у ній романтичного струменя Ю. Шерех пояснює її компілятивним характером. Вона написана під впливом народних дум. Саме ця обставина, як гадає Ю Шерех, не дозволяє говорити про оригінальність, у тому числі й ідеологічну, П. Куліша в поемі. Отже, говорити про свідомий романтичний погляд на козаччину в поемі “Україна” не можна.

Роман “Чорна рада” являє собою, за Ю. Шерехом, принципову відмову від оспівування козаччини. Критик акцентує на тому, що П. Куліш зобразив козацтво як руйнівну силу та показав його класову стратифікацію. Епілог до роману бачиться критикові логічним завершенням твору, що в сконденсованій формі виражає погляди П. Куліша на історичну роль козацтва. Автор наголошує на необхідності та закономірності приєднання України до Росії. Яскраво виражена проросійська орієнтація П. Куліша випливає з негативної оцінки козаччини як історичного та соціального феномена.

Скристалізовані в Кулішевих листах думки дозволяють Ю. Шерехові говорити про те, що в них він досягає синтезу, що вони допомагають збагнути осердя його ідей.

В. Мова в інтерпретації Ю. Шереха

У концепції Ю. Шереха В. Мова виступає письменником-новатором. На думку критика, його заслуга в прозі полягає у відмові від етнографізму, від надмірної зосередженості на побуті та від моралізаторства. Дуже важлива риса, яка виділяє Мовин твір “Старе гніздо і молоді птахи” з масиву української прози, - це жанр. Цей твір написано в діалогічній манері. Це дозволяє припустити, що перед нами твір драматичний. Для того щоб розібратися з питанням його жанрової приналежності, Ю. Шерех розглядає функції окремих персонажів і особливості характеротворення. Критик доводить необов'язковість для розвитку подій Гайдабури. Цю постать можна вважати непотрібною. Зайві дійові особи, зображення характерів уже сформованих, а не в розвитку, подача біографій та характеристик персонажів у монологах і діалогах - це все особливості не драми, а роману. Відтак Ю. Шерех визначає жанр “Старого гнізда і молодих птахів” як роман у діалогах - рідкісне в літературі явище.

У поезії він виступає реформатором поетичної мови та ритміки. Отже, В. Мова заслуговує на окреме місце в історії української літератури. Розвідка Ю. Шереха “Душа убога встала рано” стала одним із перших кроків у визначенні ролі цього письменника в розвитку мистецького процесу.

Поема І. Франка “Мойсей” в інтерпретації Ю. Шереха

Стаття критика “Другий “Заповіт” української літератури”. Трактування “Мойсея” як твору, головною проблемою якого є конфлікт народу та проводу, Ю. Шерехові видається поверховим. Критик виділяє у творі дві дії - зовнішню та внутрішню. Думку про те, що головною в поемі є саме внутрішня дія, Ю. Шерех обґрунтовує тим, що конфлікт Мойсея зі своїм народом у творі не змальовується.

Аргументи, які висуває Азазель, - це спроба Мойсея оцінити мету свого життя, шлях її досягнення та її правомірність. Неплідна палестинська земля, заселена різними племенами, у яких треба було виборювати право жити на ній, викликала гірке розчарування Мойсея, що вилилося у фразу “Одурив нас Єгова!”. За Ю. Шерехом, Мойсей зневірився в доречності й потрібності власного життя. Втративши мету, воно втратило свій сенс. Трагедію Мойсея в інтерпретації І. Франка Ю. Шерех пояснює тим, що пророк знав, що нації не мають особливих місій, але все ж таки намагався приховати цей факт навіть від самого себе. Тільки перед смертю Мойсея його внутрішній голос - Азазель - відкрив перед ним з усією очевидністю позитивістичний погляд на історію.

Розбудова сучасних смислів класичних текстів у доробку Ю. Шереха блискуче демонструє властивості літературної критики як такої, з її обов'язковою актуальністю, зорієнтованістю на потреби сучасності, вибірковістю предмета аналізу.

Першим і найбільш дискутованим варіантом естетичних засад нового мистецтва стала концепція національно-органічного стилю Ю. Шереха, викладена ним у доповіді “Стилі сучасної української літератури на еміграції”, що була виголошена на Першому з'їзді МУРу. Цей виступ був узагалі першою спробою теоретичного осмислення проблеми стилю та формування нових стильових моделей після відомої літературної дискусії 1925-1928 рр., започаткованої М. Хвильовим.

У схемі стильового розвитку Ю. Шереха традиційні стилі виступали як підготовчі етапи цієї суперскладної системи, що мала в сучасності творчо синтезувати найкращі здобутки попередників. Епоха національно-органічних стилів уявлялася мало не піком розвитку мистецтва. Ю. Шерех шукав у національній специфіці риси, притаманні всім історичним стильовим системам даної культури. Це риси сталі. Для збереження динамічності розвитку вони мали бути помножені на універсальність ідей сучасного світу. Помилка Ю. Шереха полягала в тому, що він визначив головними ознаками нового стилю риси, властиві усій попередній культурі, таким чином, у національно-органічному стилі не відчувалося новизни. Він виявився позбавленим власного обличчя, бо в нього не було ознаки, притаманної тільки йому. Через те він і лишився тільки теоретичним експериментом. Ю. Шерех прагнув того, що називають класичним національним стилем. Він сподівався оновлення українського письменства через синтез його найкращих надбань, він чекав появи нового стилю, що якнайповніше відповідав би специфіці даної культури.

Ю. Шерех шукав сталі ознаки, на які могла спертися національна література в цілому, а не лише в певний історичний момент. Він знайшов їх у національній основі, яка з'єднує літературу різних епох у єдине ціле, але він лишив поза увагою своє ж твердження про те, що національне начало присутнє у творчості завжди. Національний стиль розчинений в усіх інших, він є вертикаллю, що пронизує всі періоди літературного розвитку.

Висновки

Розвідки Ю. Шереха спрямовані на чисто критичне завдання - відшукати сучасний смисл. Навіть у напівзабутих творах, що перебували на маргінесі естетичної свідомості, Ю. Шерех знаходить ідеї, суголосні із сучасністю. Критик шукав в українському мистецтві такі досягнення, які б могли збагатити світову культуру. Концепція національно-органічних стилів була своєрідною альтернативою теорії соціалістичного реалізму й визначалася прагненням врятувати самобутність української літератури. Попри те, що Ю. Шерех відмовився від неї, незважаючи на те, що сьогодні вона виглядає як історичне явище, вона відбиває шляхи, якими українська критика визначала перспективи подальшого розвитку мистецтва.

Список джерел та використаної літератури

1. Дзюба І. Юрій Шерех - літературознавець і культуролог // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 5 - 33.

2. Шевельов Ю. «Душа убога встала рано» (Василь Мова) // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 143 - 179.

3. Шевельов Ю. 1860 рік у творчості Тараса Шевченка // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 58 - 84.

4. Шевельов Ю. Другий «Заповіт» української літератури // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 222 - 247.

5. Шевельов Ю. Інший романтик, інший романтизм // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 45 - 57.

6. Шевельов Ю. Критика поетичним словом // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 85 - 109.

7. Шевельов Ю. Кулішеві листи і Куліш у листах // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 180 - 121.

8. Шевельов Ю. Меч, труби, лютня // Шевельов Ю. Вибрані праці: У 2 кн. Кн. ІІ. Літературознавство / Упоряд. І. Дзюба. К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. С. 33 - 44.

9. Юрій Шерех (Шевельов) як літературний критик 2002 года. Автореф. дис... канд. філол. наук: 10.01.01 / О.І. Волосова; Харк. нац. ун-т ім. В.Н. Каразіна. Х., 2002. 18 с.

Размещено на Allbest.ru