Аналіз взаємозв'язку реальності і літературної творчості (на прикладі лауреатів Нобелівської премії в галузі літератури)

Мистецтво загалом, і література зокрема є водночас і вмістилищем, і ретранслятором культурних цінностей і тому аналіз літератури в контексті її взаємозв'язку з реальністю завжди є актуальним. Особливої гостроти це питання набуває, коли ми звертаємось до осмислення людської реальності на межі двох тисячоліть, саме в такий перехідний період, коли попередній досвід людства підсумовується і аналізується з точки зору його актуальності в майбутньому. Діяльність письменника має важливе культурне значення, тому що результати проведеної ним роботи, його розмисли стають предметом обговорення для читацької аудиторії. Іншим важливим питанням є місце сучасного митця в суспільстві, з точки зору критики чи читацької аудиторії, а також його бачення значення власної творчості. Він живе і працює в певному контексті, історичному та культурному і може різними шляхами прийти до того чи іншого напрямку чи стилю, однак тематику його творчості диктує життєвий досвід. Аналізу проблем літературної творчості присвячені дослідження літератури в контексті культурних і філософських процесів Хх століття (В. Табачковський, В. Герасимчук, Т. Денисова, О. Кеба, В. Савченко, С. Бондар). Однак на сучасному етапі ця проблематика вимагає більш глибокого дослідження. Сучасне суспільство потребує певних універсальних цінностей, які останнім часом зникають з мистецтва як художньої діяльності, таких у яких поєднуються глибина змісту і якісна форма. Вивчення досвіду взаємодії критики і певного соціального інституту (Нобелівського комітету) є необхідним для прояснення світоглядної ситуації сьогодення, цінностей, які складають основу сучасного світовідчуття.

Для того, щоб дослідити місце і значення Нобелівської премії в галузі літератури, а також провести філософську "експертизу" творчості її лауреатів, як таких які були обрані предметом наукового аналізу, важливо визначити, що таке літературна премія.

Літературну премію можна визначити як заохочення в галузі літературної творчості, яке регулярно і згідно з певними правилами, що сформульовані в уставі премії, визначає коло експертів, обираючи одного чи декількох призерів зі списку кандидатів. Обрана для аналізу Нобелівська премія вважається чи не найпрестижнішою, і без сумніву є найвідомішою (в даному випадку йдеться про премію як культурне явище, культурну подію світового рівня).

Нобелівська премія в галузі літератури вважається найавторитетнішою в даному мистецькому просторі. За більш ніж столітню історію Нобелівської премії в галузі літератури, її лауреатами стало 107 прозаїків, поетів, драматургів з різних країн. На відміну від більшості літературних премій, Нобелівська, відповідно до статуту премії, який складений на основі заповіту Альфреда Нобеля, вручається не за конкретний твір, а за внесок в літературу. Саме тому, через складність завдання оцінки всієї творчості автора, чи оцінки конкретного твору, але з огляду на всю його творчість, ця премія найчастіше стає об'єктом як професійної, так і дилетантської критики.

Нобелівська премія вручається відповідно до статуту, який складений на основі заповіту Альфреда Нобеля, який був написаний ним за рік до смерті 2 листопада 1895 року в Парижі. Вказані в заповіті галузі, в яких присуджуються премії, є відображенням особистих інтересів самого Нобеля. У його заповіті було записано:

"Я, нижче підписаний Альфред Бернхард Нобель, обдумавши й вирішивши, оголошую мій заповіт щодо майна, нажитого мною до моменту смерті.

Все майно, що залишилося після мене й яке можна реалізувати, розподілити в такий спосіб: мій капітал душеприкажчики повинні перевести в цінні папери, створивши фонд, відсотки з якого будуть видаватися у вигляді премії тим, хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству. Вказані відсотки слід розділити на п'ять рівних частин, які призначаються: перша частина тому, хто зробив найважливіше відкриття або винахід в галузі фізики, друга тому, хто зробив крупне відкриття або вдосконалення в галузі хімії, третя тому, хто домігся видатних успіхів у галузі фізіології або медицини, четверта творцю найзначнішого літературного твору, що відображає людські ідеали, п'ята тому, хто сприяв з'єднанню народів, ліквідації рабства, зниженню чисельності існуючих армій, а також мирній домовленості. Премії в галузі фізики й хімії повинні присуджуватися Шведською королівською академією наук, з фізіології й медицини Королівським Каролінським інститутом в Стокгольмі, з літератури Шведською академією в Стокгольмі, премія Миру комітетом із п'яти чоловік, обраних норвезьким стортінгом. Моє особливе бажання полягає в тому, щоб на присудження премій не впливала національність кандидата, щоб премію одержували найдостойніші, не залежно від того, чи є вони скандинавами, чи ні" [1].

Міжнародний статус та престиж премії сприяли тому, що існує багато наукових і журналістських розвідок з цієї проблематики і часто можна зустріти гостру критику в адресу Нобелівського комітету за "помилки" у виборі переможців. Тут варто наголосити на тому, що часто такі дослідження є доволі фрагментарними, та містять серйозні неточності, що не відповідають статуту премії, або є просто мистецькими міфами. Крім того, слід зауважити, що така нагорода не означає, що письменник вже за життя стане класиком, чи до нього прийде світове визнання. Історія показує, що багато колишніх лауреатів залишились на узбіччі світової слави.

За словами Імре Кертеса (Нобелівська премія з літератури 2002 року), якщо письменник вирішить, що його завдання не просто приносити естетичну насолоду тому чи іншому соціальному класу, але і впливати на нього, то він буде змушений оцінювати свій власний стиль, перевірити, чи відповідає він високій місії впливу на суспільство. Однак це замкнене коло, тому, що автор в кінці кінців опиниться перед самим собою, перед власним баченням читача. Висновок до якого приходить І. Кертес основне завдання письменника бути чесним перед собою, тому, що єдиною об'єктивною реальністю для людини є вона сама. Гао Синцзянь (лауреат 2000 року) у своїй Нобелівській лекції зауважує, що література це лише голос окремої людини, і що так було завжди. Писати це заняття доволі усамітнене. "Ви замикаєтесь зі своїми примарами і вибудовуєте історію це може зайняти місяці, а то й роки. І поки ви працюєте над цією історією, ви так і не знаєте, що з нею буде потім, коли читачі вирішать, добре ви працювали чи погано, достойна ця історія існувати далі чи має зникнути" [2]. Саме тому, говорить письменник-лауреат 2010 року Маріо Варгас Льоса у одному з інтерв'ю, в отриманні нагород є щось таке, що приносить надію, те, що дає зрозуміти митцю, що він працював недаремно.

Лауреат Нобелівської премії в галузі літератури 1994 року Кендзабуро Ое у своїй нобелівській лекції пише, що страждання це те, що супроводжувало його у різних сферах життя: у своїй сім'ї, в стосунках з японським суспільством і в загальному у тому, що живе в половині ХХ століття. Письменник переконано заявляє, що він вижив, завдяки тому, що репрезентував всі свої страждання у формі роману. Зважаючи на фундаментальний, за його словами, стиль автор пояснює, що все почалось з його власних переживань, згодом переплелося з суспільною тематикою, темою країни і світу [див. 3]. Таким чином Кензабуро Ое показує нам свій творчий шлях, як взаємозалежний перехід від власного життя і досвіду до життя в цілому.

Великі романи, як про них говорить М. Ваграс Льоса, це великий обман, адже вони переконують читача, що світ є таким, яким він замальовується у тексті. Поряд з цим літературний твір залишається частиною реального світу, адже цей створений світ є рефлексією того світу в якому живе читач. І саме тому людина в процесі читання так захоплюється, переймається, співпереживає, а ще знаходить відповіді на свої запитання. Така магія літературного твору полягає в тому, що він має власні часові і просторові особливості.

Коли йдеться про час, то маємо на увазі внутрішній час розгортання сюжетних ліній, який немає чіткої структури чи характеристик суто поступального руху, як реальний фізичний час. Внутрішній час твору узалежнений від логіки розвитку подій та їх динаміки. Те саме стосується внутрішнього простору реальності літературного твору. І в такому штучно створеному світі, реальність якого не викликає сумніву існують герої, які живуть, мислять і діють за законами, що відповідають внутрішній логіці твору мистецтва.

Особливістю художнього твору є те, що в світі створеному письменником все стає реальним, звісно за умови такого рівня творчої обдарованості митця, що він здатний вдихнути життя в звичайні слова та вибудувати перед читачем світ, у який він порине коли відкриє книгу. Таким чином питання правдивості твору мистецтва, як бачимо, варто розглядати з огляду на специфіку внутрішньої реальності літературного твору, яке не є прямо залежною від реального світу читача.

Письменника часто порівнюють з пророком, адже він у своїй творчості часто розглядає ті питання і проблеми, які тільки "набирають обертів" у сучасному йому суспільстві. З чим пов'язана така ідея, чи може людина силою своєї творчої наснаги викликати до дійсності певні явища, спровокувати ідейні зміни в оточуючому світі? З іншого боку в такій ситуації читач виступає лише як пасивний спостерігач, як дещо зовнішнє відносно до тексту. Питання про місце реципієнта твору мистецтва є важливою віхою дослідження літератури як способу осягнення реальності. Літературний твір має два полюси: художній і естетичний. Перший стосується тексту створеного автором, другий вказує на його реалізацію, яку здійснює читач. Це означає, що неможна ідентифікувати літературний твір лише з одним з цих полюсів, його істина знаходиться десь посередині. Твір є щось більше ніж текст, тому що текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача. Сходження в одній точці тексту і читача започатковує екзистенцію літературного твору.

Для книг кровним зв'язком є мова, але її слід розуміти дещо умовно, маючи на увазі в першу чергу смисл, який може змінювати свій ритм і звук й сама може змінюватись разом з ними. Ця зміна ритму, смислу і звуку в часі і просторі, перетворення, що відбуваються від покоління до покоління в одній і тій самій мові чи при переході від однієї мови до іншої, являють собою долю і глибинну природу будь-якого літературного твору. Художній твір це ритм, який з плином часу і з появою перекладів все більше віддаляється від автора [див. 4]. Таке віддалення відбувається не тільки через неточний переклад, чи неправильне розуміння тексту, а також через те, що кожен читач привносить в текст щось своє, і цей особистий внесок являє собою велику віртуальну область світової літератури. Це забезпечує їй варіативність.

Літературний текст, з точки зору лауреата Нобелівської премії в галузі літератури 2004 року Ельфріди Елінек, виникає в точці перетину реального світу і його відображення в мові. Авторку завжди більше цікавила друга природа, ніж перша, так би мовити відображення відображення, як ця реальність переплавляється, переломлюється та відображається в просторі мистецтва. Така літературна мовна гра дає можливість читачеві спробувати заглянути за "лаштунки" смислів і краще роздивитись те, що криється за ними. література творчість лауреат премія

Твір є щось більше ніж текст, тому що текст оживає тільки тоді, коли він реалізується, і крім того, ця реалізація в жодному разі не є залежною від індивідуальних рис читача. Важливою умовою творення літературного тексту є вимога до активації уяви читача стосовно процесу творення речей, що знаходяться поза ним, заради нього самого, заради читання, яке приємне тільки тоді, коли активне і творче.

З точки зору Ролана Барта писати це акт, який не зводиться тільки до створення твору. Писати означає погоджуватися з тим, що світ перетворює твоє висловлювання в догматичний дискурс, тоді як ти сам хотів зробити його носієм вільно пропонованого смислу. "Писати це залишати для інших турботу про завершеність твого слова, письмо є лише пропозицією, відгук на яку ніколи не відомий. Пишеш для того, щоб тебе любили, але від того, що тебе читають, ти улюбленим себе не відчуваєш" [5]. Напевно, в цьому розриві і полягає вся доля письменника. Бути письменником означає аналізувати внутрішню біль, пізнавати її і усвідомлено робити цю біль невід'ємною частиною нашої творчості і нашої особистості.

Писати для Маріо Варгаса Льоси це серйозний вчинок, тому він не погоджується з ідеєю про те, що писати означає "для розваги". Але література не є синонімом занудства, навпаки це надзвичайна розвага для читача. Хоча письменник зазначає, що це не є її єдиною функцією. Він вважає, що література залишає у читача сліди, які з часом розвиваються, і таким чином збагачують людину як особистість. "Література дає нам уявлення про те, чого не хватає в реальному світі, щоб стати досконалішими, послідовнішими, глибшими, тоншими" [6]. В цьому митець вбачає причину того, що всі авторитарні режими робили все можливе, для того, щоб контролювати літературу, тому що вбачали в ній небезпеку. Він зазначає, що хороша література завжди несе в собі зародок бунтарства.

В повсякденній мові, коли нема потреби замислюватись над кожним словом, люди користуються такими визначеннями як "звичне життя", "звичний світ", "звичний порядок речей". Але в поезії, де кожне слово має надзвичайне значення, немає нічого звичного і нормального. "Жоден пагорб і жодна хмарина над ним. Жоден день і жодна ніч, яка приходить за ним. І головне нічиє існування на цьому світі" [7]. Тому, на думку лауреата Нобелівської премії в галузі літератури 1996 року Віслави Шимборської, у поетів завжди буде багато роботи. Поет, якщо він справжній поет, повинен завжди повторювати для себе слова "не знаю". Коли своїм віршем він намагається щось пояснити, але щойно ставить крапку, як його знову мучить сумнів, він починає розуміти, що пояснення це є недовговічним і не є вичерпним. І тоді він робить ще одну спробу і ще одну, а потім всі ці докази його незадоволення собою історики літератури з'єднають однією великою скріпкою і назвуть "творчим багажем". Гарольд Пінтер (Нобелівська премія 2005 року) в останні роки свого життя писав в основному поезію і її значення він описував так: "Інколи тільки вірші допомагають мені зрозуміти причини моєї діяльності. Я стою посередині і є передатчикомпосередником. Але можу сказати, якщо цей процес несвідомий, то тим краще" [8].

Саме тому поетеса В. Шимборска дуже високо оцінює ці два слова "не знаю". Вона називає їх маленькими, але всемогутніми, такими, що відкривають для нас простори, які приховані в нас самих, і ті простори в яких губиться наша крихітна планета. "Якщо б Ісаак Ньютон не сказав собі "не знаю", яблука в його саду могли б падати градом у нього на очах, а він в кращому випадку підбирав їх і з апетитом з'їдав. Якби моя співвітчизниця Марія Склодовська-Кюрі не сказала собі "не знаю", вона б, ймовірно, викладала б хімію в пансіоні благородних дівиць. Але вона сказала собі "не знаю", і саме ці слова привели її в Стокгольм, де людям з неспокійною і вічно питливою душею вручають Нобелівську премію" [9].

У вітчизняній літературі дослідження Нобелівської проблематики як складову частину містять пошук будьякого зв'язку між Україною і цією премією. "Свого" лауреата в галузі літератури у нас ще немає, тому основна увага звертається по-перше, до зв'язку лауреатів з Україною, а по-друге, українських митців, які б номінувалися, або були б вартими такої високої нагороди.

Як приклад можна навести великого українського письменника Івана Франка, якого у 1915 році професор Йосиф Застирець із Відня висунув як кандидата на здобуття премії. За однією із версій документи надійшли з запізненням і тому не були розглянуті, а наступного року митця не стало. Однак поширення набула думка, що Франко таки був номінований, але не дожив до нагородження. У розсекреченому списку Нобелівських лауреатів та номінантів в галузі літератури за першу половину ХХ століття ім'я українця з'являється у списку з 29 кандидатів 1916 року [див. 10], що означає, що хоч письменника й висували на розгляд Шведської академії, однак нема достатніх підстав говорити про Франка як "майже" лауреата Нобелівської премії в галузі літератури, адже поряд з іншим слід зазначити, що 6 кандидатів були додані комітетом у зв'язку з недостатнім рівнем заповненості номінації. Неможливо недооцінити внесок цього великого українця не тільки в Українську культуру, а й світову, однак слід пам'ятати також, що існує різниця між кандидатом на здобуття премії та номінантом, затвердженим Нобелівським комітетом.

Один з лауреатів нобелівської премії в галузі літератури Йозеф Шмугель Агнон який у 1966 році розділив лауреатство з Неллі Закс, народився в Україні (м. Бучач, Тернопільської області), де провів дитинство і вперше проявив себе як письменник. В зверненні Нобелівського комітету сказано, що Й. Агнон нагороджений "за глибоко оригінальне мистецтво розповіді, навіяне єврейськими мотивами". Тому слід зауважити, Україна була лише місцем народження митця, його не слід вважати українським письменником, адже його зріле творче життя пов'язане з Єрусалимом.

Перевірити достовірність інших відомостей надзвичайно важко, тому що немає документальних свідчень їх достовірності чи хибності. Серед українських митців, імена яких в дослідницькій літературі згадуються у зв'язку із Нобелівською премією, можна назвати Ліну Костенко, Олеся Гочара, Миколу Бажана, Павла Тичину, Уласа Самчука, Бориса Олійника, але, на жаль, через відсутність перекладів на основні світові мови, що є важливою вимогою до кандидатів, шанси отримати схвалення Нобелівського комітету для України є дійсно мінімальними.

Стати лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури означає бути визнаним світовою літературною спільнотою, що неможливо за умови, якщо та сама спільнота не має змоги ознайомитись з творчістю письменника чи поета, скласти цілісне уявлення про неї та головне, зрозуміти яке значення має творчість даного митця для світової культури та літератури зокрема. Було б несправедливо казати, що українська література невідома в світі, чи не перекладається, тому що окремі твори окремих письменників та поетів публікуються закордоном, але переклад вибраних творів чи одногодвох романів на одну чи декілька мов не відповідає головній вимозі записаній у заповіті Нобеля, що премія вручається за найвизначнішу роботу ідеалістичного напрямку, і тому підтексту, який розуміється за цими словами, і полягає в тому, що творчість письменника вже певним чином справила вплив на світову спільноту та зайняла своє місце в світовій культурі.