В.Винниченко та І.Бунін: Еволюція психологізму в малій прозі

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

МАЦЕВКО ЛІДІЯ ВАСИЛІВНА

УДК 821.161.2+821.161.1]-32

В. Винниченко та І. Бунін: Еволюція психологізму в малій прозі

10.01.06 - теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

ЛЬВІВ - 2000

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент Гінда Олена Миколаївна, доцент кафедри української фольклористики Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Шляхова Нонна Михайлівна, завідувач кафедрою теорії і методики викладання літератури Одеського державного університету імені І.І. Мечникова, декан філологічного факультетукандидат філологічних наук;

доцент Бондар Лариса Петрівна, директор Інституту франкознавства Львівського національного університету імені Івана Франка

Провідна установа:Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, м. Тернопіль, кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства Міністерства освіти і науки України, м. Тернопіль.

Захист відбудеться "29" вересня 2000 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.35.051.13 з філологічних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова, 5).

Автореферат розісланий "19" серпня 2000 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради В.М. Івашків

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Посеред важливих проблем сучасної літературознавчої науки особливе місце належить дослідженню літературного процесу кінця ІХ - початку ХХ століть. Повернення до вивчення творчих біографій письменників, до ретельного аналізу художніх текстів певним чином пов'язане із зміною концептуальних настанов не лише літературознавства, але і суспільних наук.

Особливої ваги набирають теоретичні проблеми психологізму в художній літературі. Цілком закономірним було і те, що якісне оновлення дійсності зумовило творення нового мистецтва, нової естетики художньої творчості. Активізація наукового зацікавлення літературною еволюцією саме зазначеного періоду пояснюється тим, що літературознавство попереднього часу надміру тяжіло до вивчення проблем літератури крізь призму ідеологічних та соціологічних принципів. Серед таких "письменницьких талантів", визнаних світовою культурою, визначне місце належить Володимиру Винниченку та Івану Буніну, які своїми творами, своєю життєвою позицією репрезентували властиво це нове українське та російське мистецтво. Вони засвідчили глибоку кризу просвітительської ідеології та естетики критичного реалізму. Саме вони стоять біля витоків нової культури, яка передбачає приєднання національної літератури до надбань і відкриттів європейського масштабу.

Література початку XX століття поглибила та ускладнила процес, найбільш характерний для філософсько-естетичного оформлення XIX ст. і який Іван Франко назвав процесом "емансипації людської одиниці" .Франко І. На склоні віку: Розмова вночі перед Новим роком 1901 // Зібр. творів: У 50 т. - Т.45.- С.292.. Разом із цим не можна не погодитися з категоричним висновком Х.Ортега-і-Гассета: "З минулим не можна змагатися рукопаш. Майбутнє перемагає, поглинаючи його. А коли воно залишить якусь частину, то це його загибель" Ортега-і-Гассет Х. Бунт мас.- Нью-Йорк: Вид. ООЧСУ, 1965.- С.74.. Це твердження повною мірою стосується ранньої прози В.Винниченка та І.Буніна. Твори обох письменників увібрали найкращі здобутки класичного періоду і запровадили цілком нові форми зображення звільненої особистості. Вивчення співвідношення традицій та новаторства у сфері відтворення фактів "душевної біографії" героїв власне і становить предмет дослідження нашої роботи.

Типологічне зіставлення малої прози Винниченка та Буніна, що складає основу даної роботи, видається нам виправданим та своєчасним. При постійному науковому інтересі до творчості кожного письменника все-таки відсутнє порівняльне дослідження теми, винесеної у назву нашої дисертації. Поміж тим, постаті В.Винниченка та І.Буніна співмірні з огляду на їх внесок у тогочасне суспільно-мистецьке життя. Іван Бунін, попри категоричне неприйняття революційної ідеї, довгі роки еміграції, завжди був і залишається класиком російської літератури, що об'єднує критику усіх поколінь, а також читацьке сприйняття різних поколінь. Володимир Винниченко продовжив традиції української інтелігенції в літературі (М.Коцюбинського, Л.Українки, І.Франка). Він був людиною європейського рівня освіченості, мислення, яка подолала шлях від активної пропаганди соціалізму до заперечення його практичного втілення. Багатотисячні наклади творів змінилися тривалим забуттям, анафемою на ідеологічному рівні і, нарешті, новим відкриттям художньої спадщини. У кожного з цих письменників своя доля, своє мистецьке кредо, неповторне відчуття світу, часу, власна потреба у самовиявленні. На наш погляд, існує важлива спільність між Винниченком і Буніним на світоглядному, філософському, моральному, духовному рівнях.

Актуальність теми дослідження. Мала проза Володимира Винниченка та Івана Буніна початку ХХ століття як вияв спроби художньо осмислити особу в її цілісності й самодостатності являє собою вдячний об'єкт для історико-літературних і, зокрема, психологічних досліджень. Незважаючи на те, що художня творчість обох письменників була об'єктом вивчення літературознавцями не одного покоління, жанрові різновиди прози Винниченка і Буніна дають підстави говорити про неї як про автономну систему, що презентує особистість, її психіку і поведінку в неоднозначних, конфліктних ситуаціях. Активне звертання до вивчення творчості українського та російського письменників періоду зламу століть пояснюється як власне літературознавчими проблемами, так і причинами "неакадемічного" характеру. Серед них і високий мистецький рівень творів, і надзвичайно великий обсяг інформації, важливої для аналізу основних аспектів художнього психологізму, і правдиві малюнки дійсності, без яких неможливе повноцінне дослідження суспільної, світоглядно-філософської, літературної еволюції зазначеного періоду. Важливим для дослідження є проблема співіснування художнього психологізму, втіленого в малій прозі Винниченка і Буніна початку ХХ ст. Інтенсивні пошуки морально-естетичної домінанти дають можливість не тільки глибше зрозуміти загальні закономірності розвитку літератури початку століття і на їх основі дослідити ранні прозові твори обох письменників, але й з'ясувати, як саме та чи інша форма психологічного аналізу "вписується" у контекст творчості кожного з авторів та у процес літературного поступу. Грунтовне дослідження зазначених проблем в українському та російському літературознавстві не представлене. Через надмірну засоціологізованість в методиці повз увагу науковців пройшли деякі філософські, психологічні та натуралістичні аспекти творчості Винниченка і Буніна.

Зв'язок роботи з програмами, планами, темами. Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка, узгоджена з планами, тематикою та загальним профілем наукових досліджень.

Специфіка об'єкта дослідження, ступінь вивченості обраної теми, а також актуальні завдання сучасної літературознавчої науки дозволяють сформулювати загальну мету дисертаційної роботи як створення теоретичної моделі психологізму як цілісної поетикальної системи на матеріалі ранньої прози В. Винниченка та І.Буніна.

Відповідно до поставленої мети у роботі передбачено вирішити ряд конкретних завдань:

- з'ясувати в чому полягає специфіка психологізму як складової літературного аналізу (теоретичний аспект);

- визначити стильові ознаки психологізму в неореалістичному мистецтві; винниченко бунін психологізм літературний

- з'ясувати місце неореалістичної модифікації психологізму серед інших стильових його різновидів;

- простежити типологічні закономірності видозміни літературного психологізму в індивідуально-творчих системах таких презентативних митців, як Винниченко і Бунін;

- систематизувати форми та засоби психологізації, які характерні для творів Винниченка і Буніна і пов'язані з їх жанровою природою (мікроаналіз);

- виробити методику компаративного текстуального аналізу стильових, жанрових, композиційних і тематичних аспектів літературних явищ.

Видається важливим, що дослідження цієї теми пов'язане не тільки із завданнями ідейно-тематичного, жанрового, стильового аналізу, але й із широким спектром культурологічних і філософських проблем. Зокрема, це вивчення природи, специфіки, особливостей реалізації психологізму як естетичної категорії, з'ясування характерних рис художнього психологізму і, у зв'язку з цим, визначення засадничих особливостей індивідуальної психології.

Методологічна основа дисертації. Дослідження малої прози Винниченка і Буніна початку століття виконане за допомогою методів, які, на нашу думку, в цілому відповідають загальному теоретично-прикладному функціональному профілю пропонованої дисертаційної роботи. Ці методи - порівняльно-історичний, комплексно-системний та психологічний із конкретним текстуальним аналізом. Їх сукупність у дослідженні обраної теми дозволяє підійти до виконання "найважливішого з наших завдань, як національної спільноти [яке] було, є і буде: пізнати себе"¹¹ Маланюк Є. Напрями з історії нашої культури // Дніпро. - 1991. - № 1 - С.148.. Поєднання кількох методів аналізу зумовлене кількома причинами:

- зміною загальних методологічних настанов сучасної літературознавчої науки, яка відбувається у зв'язку з дедалі чіткішим окресленням визначальних проблем психології літературної творчості, з переглядом засадничих пріоритетів аналізу, вироблених літературознавцями до початку 1990-х років, а також із відкриттям нових перспектив дослідження літературного процесу;

- складністю і неоднозначністю об'єкта аналізу, який через порівняння поєднує малу прозу представників двох слов'янських літератур;

- комплексним характером пропонованого дослідження, яке не обмежується колом суто літературознавчих матеріалів, але й виходить на рівень філософських, світоглядних, естетичних узагальнень.

Наукова новизна дисертаційної роботи, враховуючи вищесказане, полягає у характері відбору матеріалу, методиці його вивчення і основних висновках дослідження. У дисертації вперше зроблено спробу проаналізувати малу прозу Винниченка та Буніна початку ХХ ст. крізь призму художнього психологізму на основі порівняння. Систематизуються і доповнюються результати попередніх літературознавчих праць, присвячених окремим аспектам даної проблеми, з метою виявити спільні закономірності в еволюції психологізму української і російської прози поч. ХХ ст. (на матеріалі конкретних творів).

Теоретичне і практичне значення роботи. Матеріал дисертації може бути використаний для розробки теоретичних та "прикладних" проблем психологічного аналізу, для дослідження літературного процесу (українського та російського). Положення роботи можуть застосовуватися при читанні лекцій про творчість В.Винниченка та І.Буніна, у тематичних спецкурсах.

Апробація результатів дослідження. За темою дисертації прочитані доповіді на: 1. Всеукраїнській науково-практичній конференції "Українська література в контексті світової: теоретичний, історичний і методичний аспекти" (Черкаси, 24-25 вересня 1998); 2. Міжнародній науковій конференції "Українська філологія: школи, постаті, проблеми" (Львів, 21-23 жовтня 1998 р.); 3. Науковій конференції, присвяченій пам'яті професора В.В. Фащенка (Одеса, 29-30 червня 2000 р.);4. Міжвузівській науковій конференції "Іван Франко в 1900 році: погляд через століття" (Львів, 27-29 вересня 2000 р.). Основні положення й повний текст дисертації обговорені на засіданні кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка.

Структура роботи. Згідно з проблематикою дослідження, конкретними завданнями й логікою викладу дисертація складається зі вступу, трьох розділів та висновків й викладена на сторінках (з них 208 сторінок основного змісту). Список використаної літератури містить 305 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність, мету й завдання дослідження, з'ясовано наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи.

РОЗДІЛ 1 Творчість Володимира Винниченка та Івана Буніна в контексті зміни ідейно-естетичних пріоритетів в українській та російській літературі початку ХХ століття

Література початку XX століття увійшла в історію світової культури як явище надзвичайно цікаве, неординарне з огляду на творчий спадок окремих письменників і неоднозначне у трактуванні дослідників. Аналізуючи розвиток мистецьких шкіл чи деякі літературні твори, маємо пам'ятати про потужний вплив якісних суспільно-економічних, політичних чинників. Відбувалася трансформація широкого історичного масштабу: хронологічний злам століть зумовив цілий ряд складних перетворень на всіх рівнях організації життя людини. Нові соціальні реалії вимагали нових підходів до відображення та оцінки дійсності, до осмислення місця і ролі особистості у процесі загального історичного поступу. Як зазначає Микола Жулинський, "в історії розвитку естетичної і художньої культури України важко відшукати такий період інтенсивного накопичення і перетинання багатьох естетичних моделей і систем, яким був кінець XIX - початок XX ст." Жулинський М. Традиція і проблема ідейно-естетичних пошуків в українській літературі кінця XIX - початку XX століття //Записки НТШ. Том ССXXIV. Праці філологічної секції.- Львів, 1992. - С.141..

Ідейно-тематична та жанрова спорідненість української і російської класичної літератури набула на початку XX ст. нових ознак. В єдиному філософсько-естетичному, морально-етичному спрямуванні відбувалися пошуки стильового оформлення нової літератури, встановлення жанрових, тематичних, композиційних канонів. Проф. І.Денисюк особливо відзначає плідність контактів української новелістики з малою прозою, зокрема Антона Чехова, Володимира Короленка, Івана Буніна та інших Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX поч. XX ст. - К.: Вища школа, 1981. - С.109-110..

1.1 Українська та російська література як складові загального культурологічного поступу на початку XX століття

Початок XX ст. в українській і російській літературі був періодом активного оновлення форми та змісту художньої творчості, переосмислення традиційних засобів відображення дійсності, розширення кола літературного аналізу. В основу нової літератури була покладена філософія окремої особистості, пошуки способів розумного міжособистісного співіснування. Тобто викристалізувалися і набули нового розуміння мистецькі засади творчості М.Коцюбинського, О.Кобилянської, В.Стефаника в українській літературі, Л.Толстого і А.Чехова - в російській.

Саме психологізм склав основний зміст літературного оновлення, зумовив суттєві зміни в ідейно-тематичному, композиційному, образному оформленні прози початку століття. Як зазначає проф. І.Денисюк, "психологізм стає тою вибуховою силою, яка розсаджує зсередини стару форму повісті, новели чи оповідання і витворює нову. Змінився об'єкт спостереження, змінилися співвідношення героя і тла, сюжет, композиція, характер зображуваної події. Подія відбувається не зовні, а в душі людини" Денисюк І.О. Розвиток української малої прози XIX поч. XX ст. - С.112..

У російській критиці початку ХХ століття знаходимо майже тотожне з оцінками Івана Франка потрактування тогочасної літературної, а загалом естетичної та художньої еволюції. Професор С. Венгеров зазначає: "Цикл завершився, починається щось нове чи точніше, відбувається цілком певне повернення до традицій великого минулого, до великої простоти російського реалізму, до щирості російської літературної творчості, до її священного прагнення досягти не лише естетичної досконалості, але й бути проводирем краси моральної" Русская литература ХХ века (1890-1910)./ Под ред. проф. С.А. Венгерова.-М.: Изд. т-ва "МІРЪ", 1915.-Кн.І.-С.2.. Зміщуються основні аспекти літературної творчості, увага письменників зосереджується на окремій особистості. "Таємниця індивідуальності" складає змістову серцевину літератури початку XX ст., зокрема прози.

Сучасні дослідження історико-літературного процесу початку ХХ століття, що зосереджені на визначенні домінуючих якостей реалізму на етапі його оновлення та видозміни, послідовно підходять до психологізму як серцевини "нової" літератури.

У літературі порушується чітке розмежування родів і жанрів - епічні форми помітно ліризуються, змінюються формальні ознаки прози, драматизм зовнішньо-описового плану поступається динаміці внутрішнього конфлікту.

Створенню психологічного зображення підпорядковані авторські відступи філософського плану, пейзажі і портрети (більш або менш розгорнуті), описи інтер'єру та зовнішнього оточення, а також елементи особистої біографії героя та соціальної характеристики.

Таким чином, українська і російська проза початку ХХ ст. перебувала на етапі вироблення нової естетичної системи. Її своєрідність визначалася, з одного боку, потужним впливом класичного мистецтва, а з іншого - намаганням подолати замкнутість національної культури, потребою долучитися до європейського поступу. Однією з найбільш характерних ознак нової літератури був поглиблений психологізм, який по суті своїй бере початок у ХІХ ст., але на поч. ХХ-го якісно змінюється, розширюється і деталізується.

1.2 Ознаки неореалізму у ранній прозі Володимира Винниченка

Володимира Винниченка зачисляємо до творців нової української літератури, у чиїй малій прозі віднаходимо новаторські принципи художнього мислення, що втілені у своєрідному стильовому і тематичному оформленні творів. Драматизація та ліризація, які притаманні оповіданням Винниченка, сприяють поглибленню їх психологізму.

Художня спадщина Винниченка, як і громадсько - політична позиція, а загалом і постать письменника, далекі від однозначної оцінки з боку критиків і позначені категоричністю їх висловлювань. Одностайне схвалення і пошанування сучасників змінилися тотальним запереченням ідейно - художньої вартості творів Винниченка, а далі - цілковитим виключенням з культурного контексту епохи.

Неоднозначне розуміння і потрактування Винниченкової літературної спадщини значною мірою спричинялися його власними ідейно - художніми пошуками, послідовними спробами зрівноважити різко контрастні філософсько - світоглядні та естетичні домінанти.

В. Панченко, досліджуючи "систему ціннісних орієнтацій" В. Винниченка, аналізує ієрархію таких цінностей і поділяє їх на групи: політичні, філософські, моральні, естетичні. Останні, на нашу думку, задекларовують творче кредо письменника: "естетичні цінності пов'язувалися у В. Винниченка, передусім, з європейським художнім досвідом, інтенсивне засвоєння якого мало стати запорукою якісного оновлення національної літературної традиції"¹¹ Панченко В. Будинок з химерами.Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 р.р. у європейському літературному контексті. - Кіровоград, 1998. - С.35..

Складність аналізу творчої манери письменника полягає у двоїстій її природі: драматична і суперечлива політична біографія знаходить своє відображення у художній. Дослідження потребує чіткого розмежування, визначення безпосереднього об'єкта розгляду.

Саме виходячи із засадничих естетичних пріоритетів Винниченка-прозаїка, сучасна літературознавча наука виробила визначальні пріоритети для аналізу його художньої спадщини, загалом та малої прози, зокрема: "Художня практика Винниченка-новеліста підтвердила життєстійкість малої прози, її гнучкість і здатність до суттєвих модифікацій. Суб'єктивізація розповіді, підсилення авторської " присутності", зміни традиційної структури епічної розповіді, часових ритмів, нарощування енергії конфлікту, вихід на вселюдські проблеми - нові якості Винниченкового оповідання, які стали містком до освоєння романного жанру" Гнідан О.Д., Дем'янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя. Діяльність. Творчість. - К.: Четверта хвиля, 1996.- С.62.. Погоджуючись із означеними рисами творчої манери Винниченка, маємо застереження щодо узагальнюючої оцінки малої прози. Оповідання письменника представлені великим розмаїттям формально-змістових різновидів, створюють цілісну картину тогочасної дійсності, пропонують переосмислені традиційні та цілком нові засоби літературного аналізу. Тому ми схильні трактувати малу прозу Винниченка як своєрідну і автономну мистецьку систему, яка підпорядкована внутрішнім правилам функціонування саме малої прози, а не лише вбачати у ній нижчий, вихідний етап для прози епічної.

Проза Винниченка розвивалася у загальному руслі неореалістичного пошуку. Його смисловий центр становило розуміння окремої людини як головного об'єкта поглибленого і деталізованого психологічного аналізу. Відбувалося переосмислення зображувально-оціночних канонів літератури XIX ст.

Мала проза Винниченка початку ХХ ст. засвідчує значне розширення оповідної тематики. Власне набуває нового значення класична формула трактування особистості, яка в умовах ХІХ століття була трансформована у методику створення соціального типу, суспільної проблеми. Саме тут бачимо втілення однієї із провідних неореалістичних ознак, суть якої полягає у заглибленні автора у приховані обставини внутрішнього життя людини, у створенні поряд з фактичною своєрідної духовної (емоційно-настроєвої) біографії героя, часто не обтяженого ідеологічною, суспільною чи громадською значимістю. Такий підхід до реалізму як методу художнього відображення спричинив появу нових тем і типів літературних героїв. Сюжетну основу складають розповіді про мешканців численних символічних Сонгородів ("Краса і сила"); селян, зневажених сваволею господарів ("Біля машини"); заробітчан, які в пошуках долі мандрують світами ("Раб краси", "На пристані"); інтелігенцію, котра шукає порозуміння зі світом ("Антрепреньор Гаркун-Задунайський", "Заручини", "Баришенька", "На лоні природи"), студентів, революціонерів, солдатів, в'язнів, які опинилися в драматичних обставинах життя ("Студент", "Роботи!", "Промінь сонця", "Темна сила", "Талісман"). Не поодинокими є також твори, в яких письменник висловлює своє ставлення до спотворених явищ дійсності, до людей із явно здеградованою психікою ("Малорос-європеєць", "Уміркований" та щирий", "Терень").

У працях дослідників нової літератури знаходимо різноманітні терміни і поняття для визначення її загальних тенденцій: "остання фаза чистого реалізму", "психологічний реалізм", "психологічно-символічна школа", "символічне трактування життя", "увага до індивідуальної психології", а також зазначене важливе місце лірики, філософії, проблем екзистенціалізму¹¹Гнідан О.Д., Дем'янівська Л.С. Володимир Винниченко. Життя. Діяльність. Творчість. - К.: Четверта хвиля, 1996.- С.87..

Герої Винниченка вирізняються неповторною індивідуальністю, певною відокремленістю від натовпу, глибиною та цілісністю характеру. Ставлення автора до людини не залежить від її соціального статусу. Письменник досліджує психіку та вивчає закономірності поведінки особи в драматично напружені моменти її життя. Тому зображення оточення часто набуває ознак другорядності і служить допоміжним засобом для точного психологічного аналізу.

Певне зближення реалізму Винниченка з модернізмом досліджує В.Панченко, адресуючи українському письменникові "роль реформатора реалізму", творчість якого "не була стрибком від старого реалізму до нового. Вона була переходом до неореалізму"²² Панченко В. Будинок з химерами.Творчість Володимира Винниченка 1900-1920 р.р. у європейському літературному контексті. - Кіровоград, 1998. - С. 217.

.

Реалізм Винниченка цікавий тим, що для спостереження обрані явища, нерівнозначні за подієвим оформленням та змістом. Складно визначити, який критерій покладається автором в основу вибору сюжетних ситуацій. Одні твори присвячені зображенню типових картин з традиційним сприйняттям деталей побуту і поведінки людей ("Краса і сила", "На пристані", "Уміркований і щирий" тощо). Інші - розкривають надзвичайно напружені перипетії душевної боротьби героя у виняткових, драматичних умовах зовнішнього або внутрішнього плану. ("Роботи!", "Салдатики", "Промінь сонця", "Зіна" та ін).

Визначальною рисою прози письменника поч. XX ст. є психологізм. Слід зазначити, що прозові твори представлені жанровими різновидами, вказівку на які дає у підзаголовку автор: "оповідання", "з натури", "нарис", "лист", "казка", "ескіз" та ін. Сюжет у них грунтується на драматичному психологічному конфлікті, кількість персонажів - обмежена (письменник ніби створює найбільш придатне тло для детального зображення внутрішнього світу головного героя).

Таким чином, у малій прозі Винниченка поч. XX можна простежити чітку внутрішню організацію, підпорядкованість основному світоглядно-етичному спрямуванню:

навколишній світ у розумінні письменника

"мучить" і "кривдить" людину

?

тверде переконання автора, що людей слід

навчити бути щасливими.

Розумів письменник і те, що в свідомості людини природно закладена потреба "бути щасливою". Пошук такої універсальної філософії об'єднує всі прозові твори раннього періоду і набуде нового осмислення у романах та п'єсах. Цим пояснюється звуження описовості й посилена увага до внутрішніх психологічних конфліктів. Це також зумовлює вивчення подробиць поведінки, відтінків настрою та емоцій. Винниченко створює цілісну мотивовану психологічну характеристику з позицій суб'єктивного спостерігача і дозволяє читачеві давати свої моральні оцінки.

Таким чином, рання проза В.Винниченка має чіткі неореалістичні обриси; її домінуюча художньо-стильова риса полягає у поглибленому психологізмі. Оповідання письменника, з одного боку, продовжили гуманістичні традиції світової культури та мистецтва, з іншого - всебічно характеризують внутрішній світ особи в конкретних історичних умовах. Деталізоване зображення емоцій, почуттів, психіки загалом витворює цілісний, цілком новаторський позитивно-негативний образ. Кожне оповідання Винниченка виглядає об'єктивним психологічним дослідженням, створює панорамну картину душевної біографії героя.

1.3 Мала проза Івана Буніна та літературний процес поч. XX століття

Початок літературної праці Буніна припадає на кінець 80-х - початок 90-х р.р. XIX ст. і втілюється у численних поетичних творах. Динаміка світоглядного та морального становлення виявилася у виборі автором основних тем і форм художнього аналізу. Інтелектуально-мистецькі запити І.Буніна відзначалися шириною та глибиною. Невід'ємним атрибутом ідейно-естетичних пошуків письменника були душевне сум'яття і сумніви. Згодом дослідники творчості Буніна шукатимуть характерних рис впливу літературної манери того чи іншого письменника: А.Чехова, І.Тургенєва, Л.Толстого. Крім цього, спрямування критичної оцінки визначалося суспільною ідеологією, зміною літературних напрямів та шкіл, рівнем читацького сприйняття. Однак, при незаперечному факті генетичної спорідненості бунінської творчості з класичною традицією, слід пам'ятати, що сам автор наполягав на власній творчій самостійності: " Я сколько себя помню, никогда никому не подражал Цит. за: Кузнецова Т.Н. Грасский дневник // Литературное наследство. - М., 1973.- Т.84.- Кн.2. - С.271.". Письменник почувався наступником і продовжувачем гуманістичних ідей XIX ст. і, поряд з відстоюванням своєї автономності, однозначно визнавав існування глибинного зв'язку з класиками.

Незмінний інтерес до творчості Буніна супроводжує праці дослідників впродовж усього століття. В останні роки спостерігаємо перегляд категоричних оцінок з помітним впливом соціології, і рання проза трактується як самодостатня і цілісна художня система. Особливо виділяються риси "новаторства, сучасність бунінських художніх відкриттів, які збагатили реалізм Альберт И.. И. Бунин : завещанное и новое.- Львов: Изд. дом "Гемма", 1995.- С.6..

Рання проза Буніна свідчить про свідомий вибір письменником світоглядної та художньої позиції. Динаміка зовнішньої дії, напруженість позаособистісних перетворень, які були характерні для літератури періоду критичного реалізму, зазнають суттєвих змін у творах Буніна. Людина трактується ним не лише як "продукт суспільної свідомості", а становить змістовий центр загального зображення.

Характерними рисами малої прози Буніна є гуманістична спрямованість, посилена увага до деталей побуту, внутрішньо-емоційного стану, особливий інтерес до природи як основи буття, а також єдність визначальних філософських, морально-естетичних принципів художнього відображення.

Сюжет оповідань як відображення авторського світобачення та світорозуміння заглиблений у внутрішній світ особистості, ті складні емоційні зміни, що відбуваються на тлі зовнішніх обставин. Значне місце в оповіданнях належить авторським роздумам, лірико-філософським медитаціям, поетичним малюнкам природи у найрізноманітніших її виявах. Для прози початку століття характерна виразна суб'єктивна спрямованість, вона ж, головним чином, визначає тяжіння письменника до основ духовності, моральності.

З огляду на суттєві зрушення у художньому світобаченні письменника стає зрозумілою жанрово-стильова своєрідність бунінської прози. В оповіданнях спостерігається відступ від канонічної композиційної структури, сюжет часто розгортається в єдиному настроєвому потоці, відсутні традиційні межі елементів композиції. Інколи деякі конкретні враження викликають ряд асоціацій, і тоді твір наповнюється образами із категорії "пам'ять".

Трагічна невідповідність між дійсним і бажаним сприймається автором як основа внутрішнього конфлікту особистості, драматичного і напруженого. Тому не погоджуємось із категоричною оцінкою тих критиків, які звинувачували Буніна у нівелюванні важливих соціальних проблем. Загалом, мала проза Буніна поч. XX ст. підпорядковувалася "внутрішній логіці" письменника. ЇЇ характерна ознака зумовлювалася особливістю бунінського світогляду: намаганням побачити красу світу, гармонію існування всього сущого. Таким чином, оповідання Буніна поч. XX ст. грунтуються на двох основних смислових домінантах: розлога картина природи і деталізований психологічний аналіз. Простота зображувальних засобів поєднувалася з проникливістю й ліричністю; кожен окремий твір розкриває цілісний етап "душевної" біографії героя, в якій проступають факти біографії і світовідчуття письменника.

1.4 Художній психологізм як складова літературного аналізу

Ставлячи собі за мету дослідити еволюційний розвиток психологізму в українській та російській літературі початку ХХ ст. і обираючи предметом безпосереднього спостереження малу прозу В. Винниченка й І. Буніна, мусимо застановитися на теоретичному аспекті зазначеної проблеми.

Створення цілісного, пластичного і неповторного характеру у літературному творі тісно пов'язано з майстерністю психологічного аналізу. Було б помилкою шукати витоки психологізму у творах окремих авторів або в естетичних засадах певної літературної епохи. Погоджуємося із твердженням В.Компанієць про те, що "психологічний аналіз - один із показників художнього розвитку людства - складався поступово і не міг бути одного разу відкритим... Письменники різних епох, наскільки дозволяв їм рівень людинознавства, відкривали нові й нові прийоми психологічного аналізу, які у ХІХ ст. витворили систему"¹¹ Компаниец В.В. Художественний психологизм в советской литературе (1920-е годы). - Л: Наука, 1980.- С.11..

Аби встановити рівень психоаналізу в окремому творі чи групі творів, а також виокремити основні форми та засоби створення характеру, необхідно структурувати саме поняття літературного психологізму.

Пропоноване дисертаційне дослідження зосереджується на закономірностях психологічного аналізу, що втілений у конкретних літературних творах. Разом з тим, кожен текст інтерпретується як продукт індивідуальної творчої діяльності автора, як опосередкований, художньо викладений життєвий досвід письменника. Рівень і форми психологічного аналізу узгоджуються з розумінням співвідношення мистецтва й дійсності, людини "в собі" та способів самореалізації.

Для розвитку художнього психологізму ключовим є поняття літературного персонажа, який трактується як "серія послідовних появ або згадувань однієї особи" Гинзбург Л. О психологической прозе.- Л.: Наука, 1977.-С.6.. Вихідним для психологічного аналізу є цілий суб'єктивно-об'єктивний комплекс, утворений зображенням зовнішності, поведінки, вчинків, мови тощо окремої особи, а також доповнений і ускладнений передачею внутрішнього стану, описом пов'язаних з ним подій та своєрідно організований авторською позицією".

Погоджуємося із поділом, запропонованим Л.Гінзбург, на персонажі-маски та персонажі-характери. Перший тип втілений у образах, призначених для актуалізації певної соціально-політичної, морально-етичної ідеї та наділений стійким набором рис і ознак. Художній психологізм тут обмежується більш або менш детальним описом. Коли ж мова йде про персонаж-характер, який поєднує ряд якостей індивідуально - біологічного, соціального, світоглядного, філософського, естетичного плану, зміст психологічного аналізу набуває якісного наповнення. Основне завдання художнього психологізму полягає у відшукуванні внутрішніх протиріч особистості, у зображенні раптових, несподіваних виявів людської натури.

Особливої ваги набув внутрішній структурний розподіл особистості, що визначається як "баланс інтериоризації - екстериоризації". Таким чином, художній психологізм реалізується у взаємопов'язаній системі макро- і мікроаналізу. Літературний герой як змістовий центр твору постає адаптованим індивідуальним відбитком суспільного середовища, а останнє сприймається через сукупність суб'єктивних відчуттів. Сформований характер поєднує індивідуальні якості особистості, всебічні зовнішні впливи та авторську позицію.

Ми застановляємося на розумінні психологізму у вузькому значенні - відтворення засобами художньої виразності картини внутрішнього життя особистості. Тобто поняття розширеного категоріального наповнення зближається з терміном "психологічний аналіз". При дослідженні фактів психологічного рівня слід враховувати суб'єктивні психічні, фізіологічні аспекти організації характеру, а також вплив якостей позаособистісного плану.

Крім цього проблема психологізму в літературі початку ХХ ст. важлива у сенсі загально - культурологічному. Мала проза Винниченка і Буніна дозволяє побачити поступовість і природність розвитку класичної традиції, художнє вдосконалення тої естетики психологізму, яка сформувалася у систему в період критичного реалізму. Твори обох письменників відзначаються раціональним поєднанням традиції та новаторства, наповненням психологізму універсальним змістом (Індивідуалізація, динамічність характерів, глибина і об'єктивність зображення тощо).

РОЗДІЛ 2 Психологія особистості в ранніх оповіданнях В.Винниченка та І.Буніна

На перший план у художньому відображенні дійсності виходить принцип єдності філософського, естетичного й етичного ставлення до світу. Серед найважливіших цінностей виявляється два повновартісних центри - природа і людина. Важливим є спосіб побудови системи цінностей, коли кожна деталь має власне наповнення і призначення, а в поєднанні з іншими становить складну морально-філософську сутність. І в цьому контексті особливе місце посідає проблема суспільство митець художній твір. Як зазначає К.Г. Юнг: "Кожна творча людина є подвійність чи синтез парадоксальних властивостей. З одного боку, вона є по-людськи особистий, а з іншого, - позбавлений особистісного, творчий процес" - тому його особиста психологія може і повинна бути пояснена особистісно. На противагу цьому, як мистця, його треба розуміти тільки з погляду його творчої діяльности"¹¹ Юнг К.Г. Психологія та поезія. // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. - Центр гуманітарних досліджень ЛДУ ім. Ів. Франка, НТШ. - Львів, 1996. - С.104..

Духовне становлення визначних діячів української та російської літератур - Володимира Винниченка й Івана Буніна - співпало з часом вирішальних суспільних перетворень, нагнітання атмосфери апатії, зневіри, страху перед невідомим майбутнім. Складність історичної ситуації, різноплановість філософсько - літературних позицій визначили глибокі суперечності світогляду обох письменників.

У центрі світоглядно-естетичної концепції В.Винниченка та І.Буніна знаходиться внутрішня, часто підсвідома, сутність особистості, джерела вчинкової мотивації та спосіб активної, конкретно-подієвої реалізації. Шлях пояснення поведінки людини значною мірою зосереджується у створенні об'ємного, багаторівневого зображення з урахуванням усіх характеротворчих чинників.

На противагу західноєвропейській літературі початку XX ст., яка зосереджувала пошуки джерел вчинкової мотивації людини у сфері природничих наук, українська та російська проза пов'язувала витоки своєрідного становлення і розвитку внутрішнього світу особи з суспільно-політичними і морально-філософськими концепціями, в основі яких є свобода особистості.

У вивченні закономірностей становлення та самореалізації характеру об'єктивно переплітаються раціональні й духовні моменти. В результаті маємо пластично-достовірний образ зі складною організацією внутрішніх рис, психічних задатків та суспільно-вагомих впливів. У загальному процесі зображення людини, залежно від мистецького задуму, на вирішальні позиції виходять історичні, громадянські, особисто-психологічні або підсвідомі аспекти зображення.

Дослідження характеротворчого процесу в окремих оповіданнях дозволяє структурувати їх композицію з огляду на психологізацію образу:

В. Винниченко "Біля машини":

I - візуальне сприйняття персонажа на підкреслено віддаленій відстані;

II - описові деталі об'єктивного рівня, як результат індивідуально відчутного контакту;

III - характерологічне наповнення конкретного образу з поєднанням суб'єктивної авторської оцінки та уявної реакції інших (головних і епізодичних) героїв твору.

І. Бунін "Антонівські яблука":

I - вступне зауваження про визначено просторово-часову ретроспективу подальшого опису;

II - суб'єктивні враження персонажа, втілені в усвідомленні власної приреченості, осібності стосовно оточуючого світу;

III - настроєве сприйняття конкретних, реальних подій, перенесене у площину асоціативних образів з умовним ключовим окресленням "пам'ять";

IV - включення до зображення деяких елементів характеротворчого плану з визначенням психологічної домінанти;

V - зівставлення "особа-громада" з чітким розмежуванням деталізованого змалювання зовнішньої атрибутики самореалізації героя, з одного боку, та втіленої виразними художніми засобами реакції позаособистісного рівня з іншого;

VI - передача осмисленої визначальної позиції так званої "побутової філософії", що кінцево виявилася у трагічному (для світосприйняття людини) протиріччі, суть якого полягає у причетності героя до нездатності втілити власні потреби.

Характерною рисою авторського підходу до зображення центрального персонажа є, насамперед, прихована моральна оцінка оповідача.

Особливе місце у творчості В.Винниченка та І.Буніна посідає авторська концепція історії. Узагальнення законів історичного поступу накладається на автохарактеристику літературного героя, на змістові акценти у трактуванні певної проблеми з боку "я"-оповідача. Не менш важливим етапом еволюції світосприйняття Винниченка та Буніна є вирішення складної проблеми: зіставлення людини і суспільства. У переважній більшості повістей, оповідань, нарисів тощо відзначаємо звужене коло дійових осіб, як, приміром, у таких творах: "Роботи!", "Малорос-європеєць", "Зіна", "Промінь сонця", "Терень" В. Винниченка та "На край світу", "Веселий двір", "Пан із Сан-Франциско", "Сни Чанга" І.Буніна. Проте воно не має нічого спільного із зовнішньою ізоляцією героїв. Загалом кожен герой виступає невід'ємною часткою всеосяжної концепції історії і втілює дві рівнозначні характеристики саме з огляду на суспільну детермінованість особи. З одного боку, людина, її внутрішній світ, її погляди , переконання створюють замкнуту морально-естетичну систему з усіма притаманними їй атрибутами. З іншого боку, така самодостатня, змістово-насичена єдність виявляється важливою структурною одиницею у багаторівневій картині світу.

Крім цього, важливою складовою загальної концепції історії є бачення письменником найближчого та більш віддаленого майбутнього. Відмінність полягає у конкретно-подієвому зрізі, у способі сюжетно-композиційної організації, у виборі змістової домінанти. Класична картина зіставлення людини та світу перебуває у послідовній залежності від кількох обов'язкових принципів:

1. Існування кожної окремої особистості підпорядковується "конкретно-загальним" законам історії та середовища.

2. Виявлення й обгрунтування характеротворчих чинників у процесі свідомого вибору поведінки людини. Тут же враховується роль розумного, позаособистісного начала у формуванні способу самореалізації особи.

3. Паралельно-узгоджений аналіз відсторонено-об'єктивних факторів еволюції характеру та індивідуального наповнення генетичної програми.

Усі елементи процесу створення цілісної картини світу, більшою чи меншою мірою представлені у конкретному композиційному висвітленні, утворюють єдність, своєрідну тріаду, в якій існування кожного змістового центру є логічним продовженням двох інших. Одним із найважливіших питань літературної концепції В.Винниченка та І.Буніна є проблема осмислення життєвого потоку загалом, пошук і виявлення визначальних закономірностей становлення й розвитку індивідуального характеру. Становлення "душевної біографії" героїв відбувається через поступовий розвиток логічного ланцюга, через послідовну зміну значущих елементів:

В. Винниченко "Контрасти":

І. Бунін "На край світу":

створення емоційної основи - своєрідної текстової експозиції

збірний центральний образ, позбавлений індивідуальних рис, показаний через призму настрою (почуттів, переживань)

нагнітання суб'єктивно-емоційного тла в заданому напрямі

лірико-філософська медитація оповідача на основі об'єктивного опису - спостереження за явищами навколишнього природного світу

своєрідний підсумок зображення на рівні психологічного аналізу та узагальнення у вигляді полемічного підходу до вирішення конкретної життєвої проблеми

синтез паралельних ліній відображення дійсності: вузько-особистої і всезагальної

У творчості В.Винниченка та І.Буніна привертає увагу трактування категорії почуттів у контексті морально-естетичної доцільності.

На авансцену зображення виходять психо-фізіологічні ознаки характеру, на внутрішню еволюцію особистості впливають, крім реальних явищ і процесів, численні сформовані, незмінні генетичні якості.

Винниченко намагається відновити моральну рівновагу між емоційним станом людини та розвитком суспільства. Бунін переносить пошук реальної перспективи у сферу первісних інстинктів і настроїв. Відсутність прямого протистояння "особа - оточення" значно ускладнює структуру мистецького узагальнення, загострює внутрішній, самодостатній конфлікт людини. Саме тому центральний герой виступає складовою частиною всезагальної картини світу, чуттєві асоціації грунтуються на буттєвих, позаособистісних законах.

РОЗДІЛ 3 Засоби психологізації в оповіданнях В. Винниченка та І.Буніна

Форми, способи та засоби вiдтворення духовного життя персонажiв складають серцевину художньої системи письменникiв - реалiстiв початку ХХ столiття, зокрема прозової спадщини I.Бунiна та В.Винниченка.

Основна iдея, на якiй грунтується дане дослiдження форм художнього психологізму, полягає у твердженнi про те, що зображення внутрiшнього свiту людини - психологiзм у своєму первiсному значеннi - це спосiб створення образу, спосiб вiдтворення, осмислення i оцiнки того чи iншого життєвого характеру. Вiн охоплює композицiю твору, його стильове рiзноманiття, вибiр манери художнього зображення. Лiтературний твiр несе в собi певну естетичну iнформацiю, яка передається органiзацiєю та функцiонуванням всiєї його структури.

Художнiй образ певною мiрою є символiчним, надiленим деякими узагальненнями людського досвiду. Саме в непередбаченостi поведiнки героя, в неспiвпадiннi окремих вчинкiв починається лiтературний психологiзм, хоча кожному образу притаманний цiлий ряд стiйких, окреслених рис, що складають основу характеру.

Форми психологiчного аналiзу^** Принцип класифікації за функціональною ознакою втілений у роботі: Похилевич Т.Д. Структурно-композиционные и языковые средства психологизации в романах Томаса Гарди: Дисс…канд. филол. наук.- Львов, 1983. вiдiграють важливу роль у передачi внутрiшнього стану персонажiв.

3.1 Статичні описові контексти. Портрет

Для аналізу характеру, що поєднує зображення "зсередини" (внутрішнє мовлення, образи пам'яті й уяви) та "ззовні" (авторська інтерпретація поведінки, міміки, жестів) послуговуємося поняттям описового контексту, тобто фрагмента художнього тексту, якому притаманна стильова, композиційна, змістова, функціональна цілісність.

У роботі відзначена особлива роль портрету в літературі та мистецтві і запропована детальна зіставна класифікація способів портретування у конкретних оповіданнях Винниченка та Буніна за наступними позиціями: опис зовнішнього вигляду героя з акцентуванням зображення на фізичних особливостях; характеристика зовнішності через враження іншого персонажа; портрет як своєрідне продовження краєвиду; опис зовнішності людини у певній палітрі кольору та настрою; співставлення портрета і морально-психологічної першооснови; зображення деталей одягу як складової портрета; його оцінка автором та іншими персонажами; протиставлення деталізованого портрета одного героя безликій масі решти дійових осіб; опис окремих деталей зовнішності, важливих для психологічного аналізу; визначення певної конкретної деталі; парний співставний портрет одного або кількох героїв; т.зв. "сюжетний " портрет, який формується впродовж усього твору; портрет, психологічно передбачуваний попереднім ходом розповіді; портрет, в основі якого є контрастне зображення; портрет, призначений для створення певного емоційного тла твору; портретний малюнок, який розкриває "душевний" світ героя, його внутрішній стан; "подвійний" портрет, коли зображення зовнішності двох людей створює логічно завершений образ; портрет-антитеза між досконалою красою і бездуховністю чи навпаки.

У прозових творах Винниченка та Буніна портретні характеристики зазначають невідповідність уявного і дійсного в психології персонажа (тобто дозволяють проникнути у суть основних проблем художнього психологізму), підкреслюють протиріччя рис зовнішнього та внутрішнього плану зображення та включають їх у подальший розвиток сюжету.

3.2Статичні описові контексти. Краєвид

У роботі проведена функціональна класифікація пейзажу, якому надається багатокомпонентна роль - окреслити час та місце подій, створити певний настрій, допомогти виявитися деяким суттєвим рисам у душевному житті героїв і в оточуючій їх дійсності. Краєвиди В.Винниченка та І.Буніна глибоко реалістичні, прості, органічно пов'язані з ходом подій та психологічним станом героя.

Вбачаючи в пейзажі елемент художньої структури, враховуючи його сюжетотворчу роль та участь у створенні психологічно достовірних образів і характерів, пропонуємо подальше дослідження проводити у межах наступної класифікації (на основі компаративного аналізу текстів оповідань): опис природи, що становить пряму паралель до роздумів людини, її психологічного стану, чим дає ключ до розкриття характеру героя, рушійних чинників поведінки; природа як відбиток людських почуттів, настрою; людина і природа складають нерозривне сплетіння і сприймаються як частки гармонійного, досконалого організму; зображення природи через категорію "пам'ять"; зображення внутрішньоособистих конфліктів або трагедій через деталізований пейзаж; краєвид, в основі якого контраст до подій у житті персонажів чи до психологічного стану когось із них; пейзаж, що виконує сюжетно-композиційну роль; втілення у краєвиді порушеної властиво природної рівноваги; позиційна роль краєвиду в процесі створення характеру, опис природи як ключ до розуміння цього характеру; пейзаж з виразним філософсько-етичним наповненням; персоніфіковане зображення природи; краєвид як спосіб проникнення у психіку персонажа чи кількох персонажів одночасно; синхронізований пейзаж; психологізація пейзажу через особливості його архітектоніки; краєвид як складова "душевної біографії" героя; пейзаж, що втілює момент кульмінації твору; опис природи, в якому використаний зміщено-паралельний прийом проникнення у внутрішній світ особистості; складний, кількарівневий пейзаж; краєвид місця; краєвид часу з його формально-змістовими різновидами; пейзаж у формі художньої медитації; сприйняття природи згідно вікової мотивації; пейзаж як опосередкована психологічна характеристика.

3.3Динамічні описові контексти

У роботі проведено аналіз деяких засадничих аспектів створення психологічно довершених картин і образів: психологізовані авторські ремарки; зображення деталей інтер'єру, обстановки, відтворення перипетій зовнішньо-описового плану (часом з фотографічною точністю); авторська характеристика, втілена безпосередньо від імені оповідача, чи опосередковано через враження інших героїв; у творах представлені численні її формально-тематичні модифікації; вставні епізоди, які власною нетиповістю, винятковістю підкреслюють психологічну характеристику; незвичний ракурс зовнішнього малюнка; зображення жестів, що виразно посилюють ефект висловленої думки та функціонально є "результатом душевного руху" (О.М.Толстой); відображення міміки героїв, інколи в контрастному плані; зображена внутрішня мова персонажа, втілена у репліках, монологах чи уявних діалогах; авторська інтерпретація мовленнєвого потоку героя; двопланове зображення у двох паралельних площинах: детальний малюнок динаміки зовнішнього світу і відтворення душевного стану героя; введення образу відстороненого "я" - оповідача; виразно-індивідуалізована мова героя, аналіз якої дозволяє вивести наступну схему:

...