Літературна творчість Григорія Сковороди в українській та світовій гуманістиці ХХ століття

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Робота виконана на кафедрі української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету імені Г.С.Сковороди Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор

Григорій Савич Сковорода (1722-1794) є однією із найяскравіших і водночас найзагадковіших постатей української культури в часи її переходу від давніх мисленнєвих і художніх моделей до нових тем і форм. На перехресті двох епох в українській літературі - бароко й романтизму - Сковорода реалізував себе як глибокий мисленник, поет, перекладач, педагог, богослов. Його багатогранна творчість позначена закоріненістю в українській культурі, а також щільним зв'язком з інтелектуальною традицією інших країн.

- по-перше, описати та витлумачити студії над джерелами сковородинівської творчості;

- по-друге, зінтерпретувати наявні у сковородинознавстві ХХ ст. основні підходи до ідейних засад літературних творів Сковороди (скажімо, науки про "дві натури" і "три світи", самопізнання, щастя, сродність тощо) та до їхньої риторики;

- по-третє, з'ясувати основні підходи до проблеми жанрової природи поезії Г.Сковороди та його прози.

Об'єктом студіювання у нашій дисертації виступають щонайперше малоприступні чужомовні праці. Серед них - монографії Д.Олянчина "Hryhorij Skoworoda (1722-1794). Der ukrainischer Philosoph des XVIII. Jahrhunderts und seine geistig-kulturelle Umwelt" (1928), Д.Чижевського "SKOVORODA. Dichter, Denker, Mystiker" (1974), Є.Калюжного "La philosophie du coeur de Grйgoire Skovoroda" (1983), Д.Чопика "Skovoroda's Fables and Aphorisms" (1990) та "Gregory S.Skovoroda (1722-1794). His Life and Times" (1994); ювілейні збірники: "Hryhorij Savyи Skovoroda (1722-1794)" (Мюнхен, 1975), "Skovoroda. philosophe ukrainien" (Париж, 1976), "Hryhorij Savyи Skovoroda (1722-1794). An Anthology of Critical Articles" (Едмонтон - Торонто, 1994), статті С.Шерера, Л.Шайна, Р.Цяпала, К.Андрусишена, Т.Мацкова, К.Блек, Дж.Кляйна, П.Біланюка, Е. фон Ердманн-Панджич, Дж.Фурманна, П.Кірхнера, І.Мірчука, Й.Рудницького, Г.Русова, Т.Закидальського, Ч.Ястжембець-Козловського та ін., оприлюднені на сторінках різноманітних часописів, приміром, "Ihe Unesco Courier", "Zeitschrift fьr slawische Philologie", "Zeitschrift fьr Slawistik", "Mitteilungen", "Znak", "Problemy Europy Wschodney", "Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze", "The Ukrainian Quarterly", "Slavic and East European Studies", "Studies on the Soviet Union", "Harvard Ukrainian Studies", "Slavic Review", "Journal of Ukrainian Studies", "Ukrainian Review", "East European Quarterly", "Michigan Academician" тощо. За методологічну основу нам правлять описовий та порівняльно-історичний методи дослідження.

Наукова новизна нашої роботи полягає в тому, що вона є першою ґрунтовною історіографічною працею, яка засновується на сучасних, передовсім іншомовних студіях про літературну творчість Григорія Сковороди. Дисертація щільно пов'язана з програмою наукової роботи кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди і являє собою один із проектів створеної при ній Сковородинівської лабораторії.

Практичне значення дисертації полягає у тому, що її наслідки можуть прислужитися подальшим літературознавчим дослідженням творчості Сковороди, а також справі укладання нового бібліографічного покажчика Сковородіани. Опріч того, отримані результати можуть бути використані у вузівських курсах історії давньої української літератури, спецкурсах та спецсемінарах, присвячених творчості Г.Сковороди.

Основні положення дисертації апробовувалися на засіданні кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Окремі частини роботи обговорювалися на засіданні Харківського історико-філологічного товариства. Розглянуті в дослідженні проблеми постали підґрунтям для доповідей, виголошених зокрема на трьох Міжнародних наукових конференціях (Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С.Сковороди, Харків, 1997; Донецький державний університет, Донецьк, 1998; Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Харків, 1998); на Багаліївських читаннях (Народна українська академія, Харків, 1998). За матеріалами дисертаційної студії опубліковано дев'ять статей.

Обсяг і структура. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 205 сторінок друку, з них основного тексту - 170 с. Реєстр використаних джерел містить 400 найменувань.

сковорода творчість жанровий традиція

II. Зміст роботи

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, окреслюється її актуальність, наукова новизна, розкривається мета й завдання дослідження, завважено теоретичне і практичне значення роботи, її апробацію, а також розглядається місце Григорія Сковороди в українській духовній культурі та стан сучасної сковородинівської історіографії.

У першому розділі, що має назву "Студії над джерелами сковородинівської літературної творчості" докладно описані і проаналізовані наявні в науці ХХ ст. розвідки, присвячені власне залежності літературної творчості нашого мисленника й поета від духовного спадку різних часів. Питання про її генетичний зв'язок із різноманітними культурними традиціями, зокрема з античною, середньовічною, ренесансовою, новочасною, тощо, є однією із чільних проблем, які постали перед дослідниками творчості Сковороди. Воно з'явилося в науці доволі давно - ще в ранніх розвідках про життя, науку та писання українського мудреця XVII ст., скажімо, в студіях Ґ.Ґесса-де-Кальве, І.Вернета, О.Хиждеу, І.Срезневського та інших. Від самого початку найбільше уваги дослідники приділяли залежності Григорія Сковороди від античної культури, від поганських філософів та письменників, зосібна Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, Плутарха, Горація, Цицерона та ін., а також від біблійних текстів. Наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. цією темою переймалися насамперед В.Ерн, Д.Багалій, А.Музичка, М.Гордієвський, Д.Чижевський, Д.Олянчин, І.Мірчук. Варто завважити, що дослідників більше цікавила інкорпорація філософічних побудов антиків у твори Сковороди, ніж суто художній аспект впливу тих мисленників.

Тоді ж таки намітилася тенденція розглядати Св. Письмо як джерело сковородинівського творчого натхнення. Різні думки щодо цього висловлювали В.Ерн, Д.Багалій, М.Сумцов, О.Єфименко, Ф.Кудринський, П.Житецький, А.Товкачівський та ін. Вони зокрема вважали, що Св. Письмо поставало головним засобом сковородинівських міркувань і являло собою щонайперше джерело пізнання. Біблія виступала також знаряддям та метою пізнання, і тому студії над сакральним текстом були для Г.Сковороди завданням його творчості. Сковоро-динівська творча метода біблійної інтерпретації ґрунтувалася на синтезі розуму та віри, а відтак, іронію, сарказм, скептицизм тощо у ставленні до цієї книги чимало дослідників пояснювали палкою закоханістю Сковороди в дух Біблії. Саме з цього боку М.Сумцов визнавав її вплив за хибний і шкідливий, оскільки, ставши знаряддям сковородинівських думок, Біблія замутила голову нашого мисленника тим символічним сміттям, яке горами лежало по всіх закутках українського письменства, і тому відірвала від реальності та "вихолостила" його думки.

У середині ХХ ст., визначивши синтез філософічного й літературного чинників у поезії та прозі нашого любомудра, науковці стали по-новому дивитися на його зв'язок з Античністю, почали звертати увагу на залежність жанрової форми, топіки, образної системи, тематики писань Г.Сковороди від творів давніх грецьких і латинських митців та від текстів Св. Письма. Так, приміром, дослідники зазначають, що римські мисленники справили вельми поважний вплив на питомо літературний аспект сковородинівської творчості. Недарма ж бо Сковорода радив початківцям-філологам читати латинських знавців красного слова, як-от Плавта, Цезаря, Непота, Клавдіана, Персія, Теренція, Верґілія, Цицерона, Овідія, Горація. Він перекладав чотирьох останніх із перерахованих тут давніх авторів, причому ті переклади відзначилися ориґінальним, суто сковородинівським стилем. Особливий вплив справив на Сковороду "римській пророк" Квінт Горацій Флакк, щодо якого дає про себе знати прикметний для нашого мисленника патос широкої й послідовної "реабілітації" античної філософської та художньої спадщини Лощиц Ю. Сковорода. - М.: Молодая гвардия, 1972. - С. 94.. Таку інтерпретацію маємо в працях 70-90-х рр. ХХ ст., передовсім у статтях та монографіях вітчизняних і зарубіжних дослідників: П.Попова, Ю.Лощиця, І.Іваня, Н.Корж, К.Митровича, І.Гузар, Л.Ушкалова, М.Ласло-Куцюк та ін.

На середину ХХ ст. також припадає початок успішного студіювання залежності Г.Сковороди від інших культурних традицій - середньовічної, ренесансової, новочасної. Особливий інтерес викликала тема "Сковорода і староукраїнське письменство". Поза сумнівом, зародки досліджень над тією чи тією традицією як над безпосереднім джерелом сковородинівської творчості маємо ще у згадуваних вище перших сковородинознавців, але в другій половині ХХ ст. висвітлення таких проблем набуло іншого виміру та масштабності. Так, скажімо, в розвідках П.Біланюка, М.Ласло-Куцюк, Л.Ушкалова дістало свого поширення окреслене ще на початку століття В.Ерном та А.Лебедєвим питання залежності Г.Сковороди від отців Церкви. Тут посутнього розгляду набула тема зв'язку його писань з представниками т. зв. Александрійської теологічної традиції, зокрема з Климентом, Оригеном, Нілом, Діонісієм Ареопаґітом та ін., а також з Філоном. На сьогодні маємо декілька поважних спроб окреслити схожість сковородинівських мисленнєвих конструкцій з творчістю Александрійської школи у цілому та з доробком її окремих репрезентантів. Найчастіше дослідники зверталися до Філона Юдейського. Вони цікавилися не лишень подібністю філософічних засад у творах Філона і Сковороди, а і спільною для обох образною системою. Трохи менше уваги в розвідках ХХ ст. приділено питанню про залежність українського любомудра від писань Оригена, Діонісія Ареопаґіта, Климента Александрійського, хоча П.Біланюк спробував віднайти схожі прикмети у творчості цих представників Александрійської школи та українського мисленника. Опріч того, окремі спостереження науковців стосуються залежності Сковороди від Авґустина Блаженного.

У студіях ХХ ст. подекуди можна зустріти не надто часті думки щодо зв'язку сковородинівської літературної творчості з традицією Ренесансу та Реформації. Цьому питанню відводиться певне місце у дослідженнях В.Ерна, І.Іваня, Д.Олянчина, Т.Мацкова та ін. Будучи закоханим в Античність, Григорій Сковорода не міг не звертатися до творів видатних мисленників Відродження, які наслідували античні взірці, а саме до Ніколая Кузанського, Еразма Роттер-дамського, Яна Коменського, Аґриппи Нетесгеймського. Як гадає Д.Олянчин, досить близькими йому були також думки деяких культурних діячів Реформації, щонайперше М.Лютера та Дж.Кальвіна. У всіх тих письменників наш любомудр іноді позичав теми, ідеї, образи та символи для власної поезії і прози.

О.Єфименко, І.Гузар, Д.Чопик, Ж.Рюпп подали взірці неординарного погляду на залежність українського філософа й поета XVIII ст. від діяльності та доробку представників Нового Часу - Б.Спінози, Ґ.Ляйбніца, Н.Мальбранша, Ж-Ж.Руссо, Х.Вольфа та ін. Праці цих мислителів потрактовувалися здебільшого як джерела не так власне літературних, як філософічних моментів у творчій спадщині Г.Сковороди. Унаслідок цього маємо розвій студій, що в них сковородинівська творчість оцінюється насамперед з боку її зв'язку з філософією того чи того мисленника XVII-XVIII ст. Виїмковими тут постають ґрунтовні розвідки Д.Чижевського, у яких дослідник ретельно простежив щільний зв'язок Сковороди з німецькими містиками, передовсім з Ангелом Силезієм і Валентином Вайгелем, що з ними українського письменника споріднюють не лишень окремі схожі погляди та спільні символи, а й цілий комплекс думок. З одного боку, Сковорода надає своїм ідеям афористичної форми, як те чинив А.Силезій, а з другого - посутню залежність нашого письменника від В.Вайґеля засвідчують численні символи, прикметні для творчості українського та німецького містиків. Із приводу залежності Сковороди від містичної традиції Заходу писали також М.Грушевський, С.Шерер, Дж.Блек, В.Левицький, Е.фон Ердманн-Панджич, І.Гузар та ін.

Притаманним власне сковородинознавству ХХ ст. є вивчення зв'язку українського мисленника й митця з письменством старої України. Давня українська культура як джерело писань Григорія Сковороди є доволі-таки новою темою у вітчизняній та, особливо, в закордонній гуманістичній науці. У першій третині ХХ ст. це питання в Україні намагався розв'язати М.Сумцов, а за рубежем - Д.Чижевський. По тому сковородинознавці звернулися до нього лишень у середині нашого століття, розглядаючи щільний зв'язок літературної творчості Г.Сковороди з художньою та науковою спадщиною українських культурних діячів, приміром, Івана Вишенського, Климентія Зиновієва, Герасима Смотрицького, Іоаникія Ґалятовського, Інокентія Ґізеля, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського, Петра Могили, Димитрія Туптала, Теофана Прокоповича, Георгія Кониського, Михайла Козачинського, Симеона Полоцького та інших.

Так, за М.Сумцовим, українська школа сприяла закоханості нашого письменника у символіку, і у своїй творчості він лишень через край прибільшив ту традицію, що панувала як у народній словесності, так і в писаннях шкільних авторів, скажімо, Лазаря Барановича, Іоаникія Ґалятовського, Інокентія Ґізеля. Приміром, від Ґалятовського наш поет і філософ успадкував любов до біблійних текстів, а також запозичив деякі концепти й порівняння. Жанрова природа творів Сковороди, зокрема діалогів, теж була, за словами дослідників, щільно пов'язана з давньоукраїнською літературною традицією та з фольклором, зосібна зі "Словом о полку Ігоревім", із творами Нестора, Кирила Турівського, Івана Вишенського, Петра Могили, Антонія Радивиловського. В останнє десятиліття тема "Григорій Сковорода та старе українське письменство" набула поважного значення, маніфестувавши себе в студіях І.Іваня, А.Жуковського, В.Нічик, Л.Ушкалова, Д.Чопика, Л.Сазонової та ін. Вивчаючи спадщину давньої України від княжої доби до XVIII ст., дослідники все частіше погоджуються з тим, що в своїй творчості Сковорода виявився "більш традиційним, ніж досі було прийнято думати", Іваньо І.В. Філософія і стиль мислення Г.Сковороди. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 86. і що, творчо сприйнявши ідеї своїх попередників та сучасників, він виробив власну, ориґінальну за змістом та формою, науку.

Отже, на сьогодні питання про джерела літературної творчості Григорія Сковороди є одним із найліпше вивчених наукою ХХ ст.

У другому розділі "Основні підходи до ідеології та риторики сковородинівських творів" - описано й витлумачено наявні в світовій гуманістиці ХХ ст. підходи до ідейних засад та риторичних особливостей поетичних і прозових творів Сковороди. Майже кожна серйозна розвідка, присвячена сковородинівським писанням, торкалася засадничих складників учення мисленника, зокрема його концепції "трьох світів" і "двох натур", науки про самопізнання, про сродність, "нерівну рівність", щастя, його т.зв. "філософії серця" та тлумачення Біблії. Показовими тут є праці Д.Багалія, В.Ерна, Д.Чижевського, Д.Олянчина, П.Попова, О.Кульчицького, А.Е.Калюжного, С.Шерера, І.Іваня, Ю.Ло-щиця, Є.Лащика, Т.Закидальського, Ю.Барабаша та багатьох інших.

Дослідники наголошували на значущості цих мисленнєвих сюжетів для розуміння поезії та прози Сковороди в цілому, однак досить тривалий час цікавилися ними здебільшого з боку історії філософії, а не літературознавства. У першій третині ХХ ст. виїмок із цього становили хіба що студії Д.Чижевського, котрий спробував проаналізувати риторичний рівень, скажімо, логіку, теми, основні мотиви сковородинівських творів (передовсім поезії). Значно докладнішого і глибшого опрацювання питання про риторику письменницького доробку Сковороди дістало в 90-ті рр. ХХ ст. у низці розвідок Л.Ушкалова, О.Савчук, Б.Криси, К.Блек та ін.

Так, Б.Криса виокремила найхарактерніший для віршів "Саду божественних пъсней" теми божественного імені, гріха, Царства Небесного, єднання з Господом та подиву перед Божим чином, Дж.Кляйн віднайшов у творах Сковороди чільні символи, які відображують антитезу і злютованість вічного та дочасного, божественного й земного та виокремив у три самостійні групи символи на позначення Бога, а К.Блек ретельно розглянула образну систему і структуру (т.зв. "Catalogue - Text - Appeаl") більшості його поетичних писань. У студіях Л.Ушкалова здійснено спробу висвітлити творчість Сковороди на тлі української та світової культури крізь призму ідеології й риторики славетної псальми "Всякому городу нрав и права". Тут зокрема вперше в сковородинознавчій науці маємо розгляд проекції "ванітативного мотиву" літератури бароко на поезію і прозу українського мудреця, а також тлумачення найпоширеніших образів барокової іконосфери (приміром, ікони "моря", "світового театру", "мандрівки", "шляху" тощо), віднайдених у творах Г.Сковороди. Проблему топіки перегодом розв'язувала й О.Савчук (Циганок) на прикладі ікони "пристані" з латиномовної сковородинівської епіграми "Inveni portum…" .

Крім того, наука ХХ ст. нерідко намагалася розв'язати проблему інтерпретації Сковородою античного міту про Нарциса чи-то, радше, відомої емблеми, відтвореної пізніше в діалозі "Алфавит, или букварь мира". Думки щодо цього висловлені у працях багатьох дослідників, скажімо, В.Ерна, Д.Багалія, Ю.Лощиця, Ю.Барабаша, О.Кульчицького, Дж.Фурманна, С.Шерера, Н.Пилипюк, Р.Піча, Л.Ушкалова та ін. Л.Ушкалов також простудіював історію царя Едіпа у тлумаченні Г.Сковороди.

Відтак, маємо підстави говорити, що цій проблемі гуманістика ХХ ст. приділила чимало уваги, однак зосереджувалася здебільшого на ідеологічних засадах, а не на риторичних особливостях сковородинівської творчості.

Третій розділ під назвою "Питання про жанрову природу поезії та прози Григорія Сковороди" присвячений рецепції різних жанрових форм творів українського письменника та поета. Так, у колі проблем, що ними переймалися науковці ХХ ст., вагомого значення набуло дослідження сковородинівських віршів, зосібна циклу "Сад божественных пъсней". поетичну спадщину Сковороди ретельно студіювали: В.Ерн, Д.Багалій, П.Яременко, Т.Пачовський, Г.Сидоренко, Д.Чижевський, Д.Олянчин, І.Мірчук та багато інших. Дослідників насамперед цікавив тематичний розвій тих віршів, їхня стилістика та зв'язки з попередньою фольклорною і шкільною традицією. З огляду на формальну неподібність "Саду…" Сковороди до тогочасної поезії цей цикл називають "садом нової поетичної форми" Tschyћewskij D. SKOVORODA. Dichter, Denker, Mystiker. - Mыnchen: Wilhelm Fink Verlag, 1974. - S. 220. і зараховують до якісно нового типу школи, для якої прикметним є завершення періоду учнівства та перехід до "індивідуальної роботи людського духу" Криса Б.С. Пересотворення світу. Українська поезія XVII-XVIII століть. - Львів: Свічадо, 1997. - С. 77.. Натомість питання жанрової природи сковородинівських віршів розроблене недостатньо.

До проблеми жанру в поезії Григорія Сковороди безпосередньо зверталися також А.Музичка, Д.Чижевський, Т.Пачовський, П.Попов, Є.Кудрицький, Н.Корж (яка чи не вперше в літературознавстві проаналізувала жанрові особливості його латиномовної поезії) Ф.Луцька, О.Савчук, І.Іваньо, почасти П.Яременко, Ю.Барабаш, О.Мишанич, Б.Криса, К.Блек, Л.Ушкалов та ін. Більшість науковців схильна радше просто номінувати жанр певної поезії, ніж аналізувати особливості та з'ясовувати природу її форми. Тож цикл "Сад божественных пъсней" та решта поетичних спроб представлені духовними віршами, панегіриками, одами, псальмами, елегіями, епіграмами, медитаціями, епітафіями, кантами (гімнами), еподами, посланнями, проповідями, сповідями, сатирами, байками, фабулами, промовами, жартами, ідиліями, анекдотами тощо. На сьогодні в науці ще немає аналізу конкретних особливостей жанру тієї чи тієї поезії Сковороди: подибуємо надто стислі, деколи невиразні, а подекуди зовсім відмінні характеристики того самого твору, за виїмком хіба що десятої пісні "Саду…", почасти епіграм Г.Сковороди і перекладеної ним віршованої байки "Fabula de Haedo et lupo tibicine".

Найдокладніше розробленою в дослідженнях ХХ ст. є, либонь, жанрова форма сковородинівських байок. Саме твори цього жанру, зокрема "Басни Харьковскія", сковородинівський "етичний катехізм" (А.Ковалівський), дістали були найвище визнання перших дослідників, скажімо, Г.Данилевського, М.Петрова, І.Франка. До них також зверталися В.Маслович, Н.Маслович, В.Ерн, пізніше - М.Возняк, Д.Олянчин, Д.Багалій, однак здебільшого обмежувалися аналізом змісту байок або судженнями оціночного характеру. Першою спробою ґрунтовної студії над сковородинівськими байками можна вважати розвідку О.Грузинського (1927), що в ній, за словами автора, здійснено розгляд тих байок не з погляду форми, а з боку змісту, та завважено їхнє історичне й побутово-життєве значення.

У середині ХХ ст. низка науковців, як наприклад, А.Ніженець, П.Попов, Т.Пачовський, Г.Макарова, А.Брагінець та ін., розглядали мотиви звернення мисленника до жанру байки, питання про формальну різницю між двома циклами "Басней Харьковскіх", а також про місце Г.Сковороди в байкарській традиції України. Проблему сюжетної ориґінальності "Басней…", їхній поділ за тематич-ними групами, виклад "сили", питання про композицію сковородинівської байки, її символічну інтерпретацію і спорідненість із притчею ґрунтовно простудіювали такі вчені як В.Крекотень, В.Косяченко, І.Іваньо, М.Ласло-Куцюк, Д.Чопик та ін. Так, приміром, три останні з щойнозгаданих дослідників підтримують позицію І.Іваня стосовно відмінності між циклами "Басней Харьковскіх". За І.Іваньом, перший цикл позначений фабульним способом викладу моралі, що виражає, проґресивне стремління до жанрової автономії сковородинівської байки. Проте, вона передовсім виконує роль знаряддя філософічних розмірковувань, а позаяк жанрові рамці байки є затісними для думок Сковороди-любомудра, то він воліє вийти за них бодай за допомогою "сили". Натомість у п'ятнадцяти "баснях" другого циклу мисленник цілком свідомо протипоклав параболічний спосіб фабулярному і, таким чином, злегковажив особливостями байки як самостійної жанрової форми та повернувся до байки-прикладу, а саме в цьому науковці добачають реґресивний крок Сковороди як літератора.

Посутньої розробки в сковородинознавстві ХХ ст. дістала також проблема жанрової природи сковородинівського діалогу, цього вельми вподобаного мисленником жанру. Вона постала предметом окремих розділів монографій Ю.Лощиця, І.Іваня, Л.Ушкалова та О.Марченка, а також численних статей вітчизняних та зарубіжних авторів. Дослідники згодні з тезою, що саме діалогічна форма була найбільш придатною для вираження філософічних ідей Григорія Сковороди. У дослідженнях подекуди трапляються оцінки художньої або наукової вартості якогось із сковородинівських діалогів. Так, західні науковці, приміром, Ст. Шерер, Н.Пилипюк та ін. серед усього доробку мисленника надають перевагу "найвідомішому і, либонь, найліпшому" (Ж.Рюпп) діалогові - "Наркіссу", тоді як В.Ерн, Ф.Зеленогорський, І.Мірчук, П.Попов, Ю.Лощиць найбільш довершеними щодо форми і змісту вважали діалоги про душевний спокій, зосібна "Разговор пяти путников о истинном щастіи в жизни" та "Алфавит, или букварь мира". За жанровими ознаками ті твори подібні до "сократичних" діалогів Платона, до кінічної діатриби, середньовічного катехізису, християнської літурґії, античного солілоквіума, Меніппової сатири, давніх "преній" тощо. Зазначене окреслення на значну міру стосується всіх сковородинівських діалогів, особливо - його пізніших праць, як-от "Брань архистратига Михаила…" та "Пря бъсу со Варсавою".

На відміну від діалогів Сковороди, його твори суто богословського характеру донині залишилися мало поміченими науковцями. Завваги щодо їхнього жанру є здебільшого принагідними та недостатньо арґументованими. Серед теологічних праць найважливіше значення надається "Начальной двери ко христіанскому добронравію", що в ній мисленник подає основи свого морального вчення. Цей трактат звернув на себе пильну увагу таких дослідників, як Д.Багалій, Ю.Лощиць, Ю.Шевельов, Г.Удод, Н.Пилипюк, котрі вважають його своєрідним вступом до всієї богословської науки нашого мисленника.

Релігійно анґажованими також виступають не лишень переклади Сковороди і його "переспіви" античних творів, а й т.зв. "точні" прозові переклади Цицерона та Плутарха. Між тим, перекладацька ділянка сковородинівської творчості є вивченою недостатньо, оскільки певна частина перекладів нашого мисленника, зокрема перекладена ним десята ода Горація, "сила" трагікомедії "Адельфи", трактати "Cato major seu de senectute" Цицерона та "De animi tranquilitate" Плутарха, лишалися неприступними широкому читацькому загалові аж до початку 60-х рр. ХХ ст.

Проте студії над діяльністю Г.Сковороди як перекладача розпочалися значно раніше. Ще в 20-ті роки з'явилися присвячені цій темі спеціальні розвідки С.Дложевського та М.Маслова, а трохи перегодом Д.Чижевський видав за межами України кілька статей, які стосувалися сковородинівських перекладів з Марка Муре та Сидронія Гозія. Перекладацькому доробку Сковороди приліляли увагу М.Петров, А.Музичка, П.Попов, Н.Корж, Є.Кудрицький, І.Іваньо, Д.Кирик, Й.Баглай та ін. На думку науковців, своєрідність перекладів нашого письменника полягає в намаганні не так відтворити ориґінал, як подати християнську інтерпретацію давнього взірця. Утім, дослідники наголошують на почутті "золотої мірноти" у Сковороди-перекладача, що не дозволяв собі зіпсувати власним тлумаченням сутність твору. Наявні також спроби оцінити роль Г.Сковороди як теоретика перекладу в старій Україні та його вплив на пізнішу традицію.

Цікавими виявилися погляди різних учених на той сковородинівський текст, що отримав умовну назву "Сон". Певний час сковородинознавці розглядали цей виривок як твір публіцистичного кшталту, як сатиричний памфлет на суспільний лад XVIII ст. Такого погляду дотримувався насамперед П.Попов, котрий оприлюднив і прокоментував сковородиновський "Сон", а також Л.Махновець, П.Шкуринов, О.Компан, Б.Деркач, М.Редько та ін. Протилежний погляд уперше висловив І.Іваньо, що добачив у тому тексті не що інше, як документований запис справжнього сновидіння. Сьогодні сковородинознавці здебільшого називають "Сон" фіксацією проявів несвідомого або ж відтворенням одного з містичних переживань мисленника. Таку думку свого часу висловлювали В.Ерн, П.Пелех, І.Мірчук, Д.Чижевський, Д.Олянчин, Ж.Рюпп, П.Паскаль. При всьому тому згаданий текст містить у собі деякі моменти, що переплітаються з прозовими та поетичними творами Сковороди, ба навіть із його листуванням.

Що ж до епістолярію українського філософа й письменника, то йому найбільше розвідок присвятив П.Попов. На його думку, сковородинівські листи за своєю жанровою специфікою виступають коментарем до прози, бо в них висвітлено те саме коло питань, що й у діалогах та трактатах, але в одвертіший та більш лапідарний спосіб. Відтак, у приватних листах та в посвятах-передмовах до ориґінальних і перекладних творів мисленник популяризував чільні засади власного вчення.

Таким чином, проблемі жанрової природи сковородинівських творів відводиться значне місце у працях дослідників ХХ ст. Проте не всі писання нашого філософа та поета є однаково добре розглянутими з точки зору цього питання.

У висновках подано основні наслідки дисертаційної роботи з урахуванням нових напрямків та перспектив подальшого вивчення письменницької спадщини Григорія Сковороди. Завважено зокрема, що проблема вивчення літературної творчості українського мисленника XVIII ст. бере свій початок у сковородинознавчих студіях XIX ст. Утім, своєрідною точкою відліку для студіювання його письменницького спадку в ХХ ст. стало здійснене Д.Багалієм у 1894-му році наукове видання сковородинівських творів. Ця публікація прислужилася для подальших студій над проблемою розмежування творчості Г.Сковороди на суто літературну й питомо філософічну, над поділом її на поезію та прозу, над питанням про періодизацію шляху Сковороди-письменника, еволюцію його світогляду, а також зумовила появу цілої низки розвідок різними мовами, що в них безпосередньо висвітлювався зв'язок нашого філософа та поета з різними культурами, досліджувалися ідейні і риторичні засади та жанрова природа його писань. Ці проблеми розглядалися в ґрунтовних монографіях В.Ерна, А.Товкачівського, Д.Багалія, Д.Олянчина, Д.Чижевського, П.Попова, Л.Махновця, Ю.Лощиця, А.Ніженець, М.Ласло-Куцюк, І.Іваня, А.Е.Калюжного, Ю.Барабаша, Д.Чопика, І.Гузар, Л.Ушкалова та ін., а також у багатьох статтях вітчизняних і закордонних дослідників.

На тлі вагомих здобутків у справі вивчення джерел сковородинівської прозової і поетичної творчості, її ідеології, риторики та жанрової природи слід відзначити питання, що з'ясовані недостатньо або зовсім не зазнали опрацювань. Так, ідеться зосібна про необхідність дослідити вплив окремих репрезентантів Александрійської школи на писання нашого мисленника. Завданням наступних розвідок може постати ліпше висвітлення закоріненості Г.Сковороди в традицію Відродження й Реформації. Крім того, докладніших з'ясувань наразі потребує місце схоластики та її окремих представників, приміром, Еріуґени, Томи Аквінського та ін. у формуванні літературної творчості Григорія Сковороди. Глибшого розв'язання також вимагає проблема його залежності від новочасних містиків Заходу та зв'язку з різними релігійними течіями тієї епохи.

Не вичерпаним у доробку Григорія Сковороди залишається питання топіки, і подальше його опрацювання може прислужитися студіям над риторикою його поезій, а також прозових творів.

Варто значно ґрунтовніше вивчити жанрову природу сковородинівських віршів і прози, що присвячена богословській тематиці. Мусимо констатувати, що на кінець ХХ ст. наука належним чином не дослідила питомі риси епістолярної форми Г.Сковороди, її залежність від усталеної традиції, передусім давньої української, та не визначила новації в листах Сковороди. Також наразі відсутні окремі розвідки про риторичний жанр посвяти-передмови до сковородинівських ориґінальних творів.

Загалом, феномен Г.Сковороди-письменника впродовж ХХ ст. викликав до себе значний інтерес науковців і навіть сьогодні, через сто років від початку серйозного студіювання, продовжує приховувати в собі чимало таємниць.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях

Бордукова Н.В. До проблем творчості Григорія Сковороди (Сковородинівська етика в зарубіжних студіях останньої чверті ХХ ст.)// Наукові записки ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Серія: Літературознавство. - Х.,1998. - Вип.4(15). - С.3-17.

Бордукова Н.В. "Філософія серця" Г. Сковороди в контексті поетичної творчості Василя Стуса // Пам'яті Григорія Сковороди. Матеріали наукової конференції, присвяченої 275-й річниці від народження українського філософа та поета. - Х., 1998. - С.27-36.

Бордукова Н. Про місце Г.Сковороди у творчості Василя Стуса // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. - Донецьк, 1998. - Вип.2. -

Бордукова Н.В. Студії Ю.Бойка-Блохина над Сковородою в контексті західної наукової думки ХХ ст.// Харків 30-40 рр. ХХ ст. Література. Історія. Мистецтво. - Х.,1998. - С.43-45.

Бордукова Н.В. Д.І. Багалій як дослідник творчості Григорія Сковороди // Багаліївські читання в НУА: Програма та матеріали. - Х., 1998. - С.22-24.

Бордукова Н.В. Про студії Миколи Сумцова в ділянці історії української філософії // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. - Х.,1998.- Т.7.- С.143 -148.

Бордукова Н.В. Творчість Григорія Сковороди в рецепції Дмитра Багалія // Збірник Харківського історико-філоло-гічного товариства. - Х., 1999. - Т.8. - С.65-74.

Бордукова Н.В. Григорій Сковорода в англомовних розвідках 70-80 рр. ХХ ст.// Матеріали IV конґресу Міжнародної асоціації україністів (Одеса, 26-29 серпня 1999 р.). Літературознавство - К.: Обереги, 2000.- Кн.1. - С.238-243.

Бордукова Н.В. Переклади Григорія Сковороди: історіографія питання // Наукові записки ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. Серія: Літературознавство. - Х., 2000. - Вип.3(27). - С. 69-72.

Анотація

Дисертаційне дослідження присвячується історіографічним проблемам сковородинівської літературної творчості. У ньому здійснено спробу описати й зінтерпретувати наявні в науці ХХ ст. різноманітні підходи до джерел поетичних та прозових писань нашого мисленника, до їхніх чільних ідейних засад, як-то концепція "трьох світів - двох натур", вчення про сродність, самопізнання, щастя, т. зв. "філософія серця", та риторики, а також до жанрової природи його віршів, байок, діалогів, трактатів, перекладів і листів. На підставі аналізу сковоро-динознавчих праць українською та іноземними мовами в дисертації окреслено нові напрямки та шляхи подальшого студіювання письменницького доробку Г. Сковороди.

Ключові слова: сковородинівська літературна творчість, історіографія питання, опис та інтерпретація.