Часово-просторова модель роману Крістофа Рансмайра "Останній світ". Феноменологічне наближення

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність проблеми. Феномен австрійської літератури - відносно новий об'єкт вивчення в українському літературознавстві. Особливе місце серед досліджень займають твори сучасних письменників, які засвідчують, з одного боку, приналежність до літературної традиції Австрії, а з іншого, завдяки висвітленню проблем загальнолюдського значення та самобутнього розв'язання їх у царині метафізичного, виявляють ознаки універсальності. Їхній аналіз та інтерпретація уможливлюють застосування нових підходів до прочитання й рецепції літературних текстів, надто з огляду на такі фундаментальні категорії художнього освоєння дійсності, як час і простір. Саме таким текстом і є роман Крістофа Рансмайра “Останній світ”, проголошений найвизначнішою літературною подією 1988 р. німецькомовного світу. Окреслення часово-просторової моделі цього роману з урахуванням нових можливостей аналізу тексту, відкритого для застосування різноманітних сучасних літературознавчих методологій, може дати багатий матеріал для осмислення особливостей способу зображення категорій часу і простору в сучасній художній літературі. Зумовлено це полісемантичністю “Останнього світу”, текст якого “провокує” ті чи інші підходи. До роману звернулося чимало літературознавців із різних країн, однак проблема параметрів часово-просторової моделі твору залишилася недослідженою, хоча саме оригінальність представлення в тексті категорій художнього часу та простору стала предметом суперечок у його сприйнятті та інтерпретаціях.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація виконана у Львівському відділенні Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Дослідження розроблене згідно з науково-дослідницькою програмою відділу літературного процесу в Західній Україні та компаративістики.

Мета дослідження - виявити своєрідність часово-просторової моделі роману К. Рансмайра “Останній світ” та окреслити якомога ціліснішу картину умотивованих цією моделлю можливостей інтерпретації та рецепції його тексту, а також показати нові можливості естетично-філософського розуміння художнього часу та простору з огляду на їх внутрішню свідомість. Для досягнення цієї мети слід було розв'язати низку конкретних завдань, як-от:

виявити актуальний стан літературознавчого дослідження роману та обґрунтувати вибір методологічних підходів для окреслення його часово-просторової моделі;

з'ясувати роль феноменологічної теорії в сучасному літературознавстві для висвітлення теоретичного аспекту роботи;

визначити головні напрями методики прочитання тексту;

окреслити особливості індивідуального стилю письменника з огляду на його власну концепцію часу та простору;

через мікроаналіз тексту визначити характерні носії стилю письменника - поняття-ключі як часово-просторового циклу, так і ті, що мають виражене часове чи просторове навантаження;

окреслити хронотоп “Останнього світу” та виявити його залежність від суб'єктивного світосприйняття письменника;

розглянути “амальгаму часів” у романі;

показати своєрідність поетики простору в творі К. Рансмайра;

дослідити та застосувати на практиці метод феноменологічного прочитання категорій художнього часу та простору.

Методологічна основа дисертації. Роман “Останній світ” належить до таких текстів сучасної літератури, де внаслідок антиміметичного моделювання дійсності часово-просторова модель у традиційному розумінні (як адекватна симуляція об'єктивної реальності) руйнується. Вона засвідчує особливе авторське чуття часу та витворення індивідуалізованого ним простору. З уваги на це досліджується стиль автора, у якому опосередковано виражені його психоментальні особливості, світобачення та світосприйняття, тобто, за термінологією феноменологічної теорії та критики, “краєвиди його свідомості”, втілені у “внутрішніх краєвидах текстуальної дійсності”. Ця методологія, філософським підґрунтям якої стала феноменологія Е. Гуссерля, виявила себе найадекватнішою у підходах до літературного тексту, зміст якого відтворює внутрішній світ людини, синкретичність її свідомості. В основі обраного методу дослідження часово-просторової моделі роману К. Рансмайра “Останній світ” - феноменологічне прочитання категорій художнього часу й простору в творі та окреслення їх як феноменів часової та просторової свідомості. Використовується методологія, яка найповніше представлена в працях Ґ. Башляра, К. Дюркгайма, В. Ізера, Р. Інґардена, М. Мамардашвілі, М. Мерло-Понті, М. Молчанова, Р. Турнгера, Г. Шміца, І. Фізера. Враховані методичні настанови Ж.П. Рішара, Р. Печа, В. Петрушенка, В. Топорова. Використані також окремі теоретичні положення Т. Адорно, Е. Ауербаха, М. Бахтіна, Г. Ґадамера, М. Гайдеґґера, М. Горкгаймера, Д. Затонського, Е. Кассірера. У роботі враховано досвід досліджень художнього часу та простору Е. Дамс, Н. Копистянської, Б. Кютер та Ц. де Хроота. Для повнішого дослідження роману й обґрунтування необхідності саме феноменологічного прочитання його хронотопу, часової специфіки та просторового насичення дослідницька техніка пропонованої роботи вибудувана також на окремих елементах інших релевантних методологій та літературознавчих дискурсів. Це уможливлює така особливість сучасного літературознавства, як звернення до “еклектичного методу” дослідження, коли, при дотриманні чіткої домінанти методу, іманентного текстові твору, наближення до нього відбувається з різних перспектив. У процесі дослідження застосовано методи аналізу та синтезу, порівняльний та описовий методи пізнання.

Стосовно підходів слід зазначити, що твір К. Рансмайра належить до тих текстів, які акумулюють у собі багато глибинних значень і не можуть бути зведені до єдино можливої інтерпретації, що засвідчує їх полівалентність. Тому поряд зі спрямуванням уваги на герменевтичну рефлексію великої ваги в дослідженні набуває перспектива рецептивної естетики - використовується інструментарій, що ґрунтується на емпіричних підходах. У дослідженні ведеться своєрідна “гра” зі змістом та дискурсами, чим і конструюється багатозначність роману.

1. Основні моделі аналізу роману

За останні роки з'явилося чимало літературознавчих розвідок, присвячених романові К. Рансмайра “Останній світ”. Однак літературознавці торкнулися лише деяких аспектів проблеми параметрів просторово-часової моделі твору, а саме моментів суб'єктивного розуміння письменником часу та утопії (Б. Стабель), руйнування часових меж та послідовності часів, їх злиття; просторової сумісності різних епох (М. Кланська, Р.П. Мертін, Ю. Фоґель). Питання аналізу особливостей просторово-часових відносин у фіктивному світі роману, окреслення його часово-просторової моделі та висвітлення просторової та часової свідомості як складової свідомості автора, створених ним літературних образів та свідомості реципієнта залишились нез'ясованими. Відсутність ґрунтовних досліджень твору К. Рансмайра з огляду саме на ці проблеми стала підставою для цього дисертаційного дослідження.

Антиміметична традиція моделювання дійсності в романі К. Рансмайра “Останній світ”, з одного боку, та актуальність тематики - з іншого, зумовили найрізноманітніші інтерпретації тексту твору, які засвідчили його полівалентність. Це дало змогу застосувати в його оцінюванні всебічні методологічні рефлексії. “Останній світ” належить то тих текстів сучасної літератури, які здатні сугестивно вселяти читачеві відчуття “вбачання істин”, провокуючи контроверзійні тлумачення. Важливим вихідним моментом для дослідження творчості К. Рансмайра в цілому є те, що для неї характерна загострена суб'єктивність та особлива філософська насиченість. Головним виміром літератури для письменника є фантазія. Часові та просторові координати в романах К. Рансмайра (“Останній світ”, “Жахіття криги та пітьми”, “Морбус Кітагара”) руйнуються, модифікуються подібно до того, як вони психологічно сприймаються й моделюються в синкретичному потоці людської свідомості. Своєрідний метод письменника ставав не раз причиною його критики. Вирішального значення набували методологічні установки бачення просторово-часової організації художньої реальності творів К. Рансмайра, хронотоп яких, а також художній час та простір, розглянуті нарізно, націлюють на психологічні підходи. Дослідження питань, пов'язаних із суб'єктивною перцепцією автора, відображенням її в його творах та впливом на інтерпретацію реципієнта, виявляється співрозмірним із параметрами феноменологічного методу аналізу літературного тексту. Цей метод дослідження виявив себе найбільш іманентним текстові “Останнього світу”, тому й є для цієї праці засадничим.

Керуючись принципом багатоперспективності сучасного літературознавства та синтезом різних методик, дисертантка визначає такі напрями прочитання твору: автор-текст (до уваги беруться біографічний аспект появи твору, автентичні висловлювання письменника про свою творчість, інформація про інші твори автора, які засвідчують спільність його творчих намірів, а також епоха, культурні та філософські парадигми, актуальні дискурси); текст-текст (аналізуються матеріал, мотиви, теми, проблеми жанру твору, методи художнього викладу, теоретичні питання); а також текст-читач (з'ясовуються особливості рецепції твору).

Щодо зв'язку автор-текст важливо наголосити на вагомості психоетнічних елементів у творчості К. Рансмайра (присутність, з одного боку, величних гірських краєвидів у творах письменника та ностальгія за морськими просторами як антитеза до обмеження простору горами, з іншого), його зацікавленні філософією Франкфуртської школи, працями Т. Адорно та М. Горкгаймера, а також на акцентуванні анти авторитарної традиції. ”Останній світ“ - нова інтерпретація “Метаморфоз“ Овідія, своєрідна міфологізація дійсності, вихід за межі її просторово-часових відносин. Ця тенденція з'являється і в інших творах митця. К. Рансмайр заявив про себе як самобутній письменник з характерним світобаченням, твори якого засвідчили низку ознак належності до австрійської літературної традиції, однією з провідних рис якої є увага до виражальних засобів, коли відображення суспільних проблем відбувається опосередковано, за допомогою відтворення інтелектуальних процесів. Фіктивний світ літературного твору набуває ознак винайденої дійсності, що знаходить своє вираження в антиміметичному моделюванні реальності. “Винахід світу” - принцип творчості К. Рансмайра, задекларований у доповіді з нагоди вручення премії Ф. Кафки (1995). Прикметною ознакою творчих настроїв письменника, невіддільною від специфічної традиції літератури Австрії, є звернення до тематики “розпаду цінностей”, що виявилося у скепсисі щодо можливостей людського пізнання, зображенні стану непевності та збентеження індивідуума в сповненому суперечностей світі, а також у негативній утопії.

У проблематичному полі текст-текст окреслено манеру наратора, висвітлено технічні особливості розповіді. Автор перевтілює не лише себе, а й реципієнта в головну особу твору. Незважаючи на динамічну зміну сюжетного хронотопу, ніщо не відбувається без присутності протагоніста твору - Котти (безпосередньої чи ретроспективної) або інших дійових осіб, чим зумовлена своєрідна особистісна ситуація розповіді. Дія розвивається не опосередковано, а з перспективи персонажів твору, у їхньому сприйнятті. Видима об'єктивність та суб'єктивність зливаються воєдино. Стилістично це виражається характерним вживанням дієслів у формі третьої особи однини, що передають акти та процеси психічного сприйняття персонажа. Побудова хронотопу роману не потрапляє під принципи порядкового ряду, а керується досить випадковими моментами сприйняття та пригадування протагоніста та інших дійових осіб. Синтаксична структура твору є співмірною з різноманітними станами свідомості, які виявляють себе в таких процесах та актах, як “сприймати”, “пригадувати”, “осягати досвідом”, “бути присутнім при”, тобто “проживати багатоманітне психічне”.

Щодо рецепції роману - зв'язок текст-читач - важливим моментом в “Останньому світі” є те, що сприйняття персонажів уявної дійсності твору безпосередньо впливає на процес сприйняття реципієнта. Подібно до багатьох текстів сучасної літератури, твір К. Рансмайра не претендує на інтерсуб'єктивність декодування. Автор вступає зі своїм читачем у своєрідну інтелектуальну гру. Знайти спільну мову допомагають паралелі з загальновідомим - із символікою античної міфології, образи якої письменник не лише запозичив, а й подав у новому контексті, коли закладена в них семіотична схема руйнується, переосмислюється й набуває нового значення.

Враховуючи основні проблеми зв'язків текст-текст та текст-читач, герменевтичне коло в дослідженні замикається знову ж таки у сфері автор-текст, а саме, на важливих для інтерпретації твору культурно-філософських парадигмах та проблемах духового життя сучасного авторові суспільства, які присутні в його психоментальності. Особливість манери викладу К. Рансмайра полягає в тому, що його “останній світ” - це картина свідомості людини, її окремих інтенцій. Така манера епічної творчості наближається, з одного боку, до традиції модерністичного “фантастичного реалізму”, коли людська екзистенція замкнена в одиничній свідомості та, з іншого, відтворює вагання у виправданості категоричних ідеалів просвітництва, характерне для постмодерністичних тенденцій.

2. Загальна характеристика стилю К. Рансмайра як передумова феноменологічного наближення до індивідуально-авторської концепції часу та простору

Окреслюються особливості авторського стилю як формотворчого начала, внутрішнього закону художньої творчості письменника. Визначається його творча манера, виявляються стилетвірні чинники та проводиться детальний аналіз носіїв авторського стилю, ритм повторень яких дає змогу наблизитися до внутрішнього значення часово-просторової моделі твору як сукупності феноменів свідомості. У творах К. Рансмайра загалом виокремлено власне йому притаманну тематику і провідні мотиви, які відображають світовідчуття автора, а також низку оригінальних компонентів, які ці чинники реалізують. До основних стилетвірних чинників належить мотив подорожі, який є сугестивною можливістю виходу людини поза свої межі. “Останній світ” - це інтертекстуальна подорож нашого сучасника по творах Овідія: “Метаморфозах”, “Скорботних елегіях” і “Посланнях з-над Понту”, у результаті чого витворюється просторово-часовий палімпсест новочасного тексту та текстів античного поета. Темп подорожі визначає і ритмічну організацію “Останнього світу”; з ним узгоджується темп розповіді, який визначає особливість пізнавання творів К. Рансмайра. Виразним стилетвірним чинником його творчої манери стало характерне переконання: все, що діється, - це лише “повернення вже знаного”. Таке розуміння історичної дійсності зумовлює оригінальність історіософії автора. Історична реальність зазнає паралельного зміщення: фантазія письменника конструює античність з погляду сучасної свідомості, вимальовуючи картину нашої культури. У погляді на історію людства у К. Рансмайра превалює абсолютний песимізм, заперечення будь-якого прогресу.

З огляду на часово-просторову модель “Останнього світу”, дисертантка зупиняється на поняттях-ключах як носіях авторського стилю. Виокремлюються саме ті поняття, які відображають динаміку як самого хронотопу роману, так і мінливість часу та простору в ньому. Поняття-ключі - як форми феноменологічної перцепції - набувають значення “вічних тем”, актуалізують чуттєві враження, які виникли раніше та перейшли у сферу позасвідомого. Вони демонструють зумовлену уявою письменника своєрідність часово-просторової моделі твору, вказують на її внутрішнє значення як суб'єктивного змісту свідомості і, відповідно, мають як часове, так і просторове насичення, чим відображають єдність цих категорій. Поняття-ключі часово-просторового циклу (метаморфоза, смерть, апокаліпсис, камінь, залізо, іржа, порох, курява, попіл, книга, карнавал) відтворюють психологічне сприйняття письменником часу та простору. Вони узгоджуються з лейтмотивом “Останнього світу” - нікому не зостається його подоба - та засвідчують, з одного боку, єдність, з іншого - одвічний взаємоперехід цих категорій. Поняття-ключі, які мають яскраво виражене часове навантаження (вогонь, слимаки, носоріг), стають характеристиками авторської уяви, у центрі уваги якої - минущість, смерть, ерозія, руйнування живої та неживої природи, однак і намагання протистояти цьому утвердженням сталості та незмінності. Поняття-ключі просторового циклу (пітьма, пес, гори та море) акумулюють чуттєве сприйняття простору (візуальне, акустичне), витворюють уявну текстову дійсність твору як вияв психоментальності письменника.

3. Часово-просторова модель роману К. Рансмайра “Останній світ” у феноменологічному вимірі

Розкрито суть перцептуального поліхронотопу роману як синтезу різноманітних виявів іманентних свідомості часопросторів; окреслено часову модель та проаналізовано пережитий час у романі, а також з'ясовано особливості поетики простору в творі, проведено феноменологічне прочитання його просторової моделі та розкрито міфологізм її наповнення.

Основним змістом роману ХХ ст. стає внутрішній світ людини, її свідомість, що виявляється, за Е. Ауербахом, у багатосуб'єктивності відображення об'єктивної реальності, послабленні взаємозв'язку зовнішніх подій, можливості змінювати кут зору. Це спостереження важливе і для роману К. Рансмайра. Параметри пояснення специфіки категорій часу та простору в ньому визначає “внутрішній вимір” дійсності. Фіктивний світ Рансмайрового Риму та Чорноморського узбережжя не можна перемістити у світ реальних відносин історично та соціально визначених людей. Письменник надає творові при локальній часовості дії глобальної позачасовості, коли у вихорі “внутрішнього часу” людської свідомості руйнується лінійність “минуле - сучасне - майбутнє”, а простір набуває особливої самостійної образності. Як нерозривна єдність, елементи якої взаємно впливають один на одного, хронотоп роману є результатом синкретизму свідомості людини, що здатна водночас поєднати декілька картин світу в єдиний потік переживань. Це своєрідний внутрішній поліхронотоп - синтез окремих ментальних хронотопів, які постають у різноманітних епізодах твору на тлі об'єктивного часопростору сюжетної дії. Сукупність цих хронотопів, витворених фантазією автора, розглянуто в кількох аспектах (хронотоп подорожі та пошуку, хронотоп спогадів Котти, хронотоп карнавалу).

Далі зосереджено увагу на часовій моделі роману. Вона витворює своєрідну “амальгаму часів”. Особливістю образного мислення К. Рансмайра є індивідуальне розуміння часу як категорії, що виникає як результат суб'єктивного інтелектуального споглядання чуттєвого досвіду. Думки та відчування спрямували творчі наміри автора так, що він по-новому інтерпретує матеріал “Метаморфоз” Овідія. Важливою передумовою Рансмайрової парафрази поеми стає присутність у творі міфологічних часових уявлень античності та співвідношення в часовій структурі роману зумовлених ними циклічної та лінійної часової конструкції. Накладаючись одна на одну, вони утворюють модель часової спіралі, яка впливає на часову структуру роману. Для її окреслення та аналізу було розкрито деякі аспекти проблеми часу в художній літературі, визначено сучасну термінологію його характеристики та з'ясовано філософський контекст, в якому відчуває й мислить категорію часу письменник. Здійснено огляд сучасних тенденцій філософії часу, основне спрямування яких - встановити конверґенцію між фізичним, історичним часом та часом життєвого світу. З'ясовано, що безпосередній вплив на часову організацію твору К. Рансмайра відіграла саме екзистенційна концепція, де відчуття часу, продукованого свідомістю, розглядається у психологічному та феноменологічному аспектах. Розуміння часу в дослідженні окреслено як духову категорію (Платон, Августин, феноменологія внутрішньої свідомості часу Гуссерля, “творчий час духового життя” Бергсона) та зазначено, що феномен переживання часу людською свідомістю присутній в художньому методі багатьох письменників ХХ ст. Дисертантка користується терміном Е. Дамс пережитий час, що відображає психічний, внутрішній час як багатовимірний феномен, ознакою якого є те, що об'єктивно абсолютно розмежовані в часі події подаються читачеві максимально наближеними одна до одної, часто навіть синхронно: межі між ними стираються.

Аналіз тексту засвідчив, що роман “Останній світ” - яскравий приклад конкретизації переживання часу людською свідомістю. Керуючись суб'єктивним сприйняттям часу, автор зображує його як ахронологічний пережитий час, тобто подає реципієнтові дійсність своїх творів так, як вона справді переживається. З одного боку, це виражає конкретна часова модель твору, з іншого - її насичення численними феноменами, що визначають час. У дослідженні окреслено часову структуру фіктивної дійсності твору. Вона розпадається на окремі часові рамки, час всередині яких насичений різноманітними екскурсами. Встановлення зв'язків між ними відбувається за технікою монтажу. Виникає несподіваний ефект: короткий період зовнішньої дії - базовий, фабульний час (перебування Котти в Томах та його пошуки поета) контрастує з різноманітністю подій, зображених в окремих рамкових часах (спогади Котти про Рим та Овідія, розповіді та візії Ехо, мрії Кипариса, його фільми, спогади Діта та ін.). Хронологічна єдність сюжетної лінії твору - базовий час обрамлення дії, пов'язаної з головним героєм, не порушується, фіктивна дійсність Томів та процес пошуків Котти під сумнів не ставляться. Це досягається завдяки ущільненню, яке у романі особливо насичене, бо відбувається мовби “під тиском”, зумовленим різноманітними прийомами подолання темпоральної неоднорідності фіктивної дійсності роману. Засоби актуалізації, які встановлюють зв'язки між різними подіями в рамкових часах, у К. Рансмайра не ізольовані один від одного, а переплетені між собою. Передусім - це мотив подорожі та пошуку, сконцентрований навколо образу протагоніста. Важливим засобом темпорального згущення є й постійне називання імені римського поета, присутньо-відсутнього головного образу роману. Дійовим засобом актуалізації виступають у тексті роману й поняття-ключі часово-просторового циклу, а також ті, що мають особливе часове навантаження. Отож дійсність, зображена з перспективи бачення протагоніста, сприймається в часовій єдності. Прикметним є те, що різні часи - як базовий, так і рамкові, а також часи окремих екскурсів, не входять послідовно в єдиний потік, а творять часовий сплав, інгредієнти якого, як результат інтертекстуальності роману та індивідуального образу часу в К. Рансмайра, насичені позасвідомими та інтуїтивними моментами: проникаючи один в одного, вони виявляють здатність взаємопросвічуватись.

Незважаючи на те, що в романі розповідається про вигнання римського поета Овідія в епоху імператора Октавіана Августа, назвати його історичним не можна. Поняття соціально-історичного часу в розумінні усвідомлення та узагальнення розвитку суспільства автором та образ цього часу в романі - приховані. “Останній світ” - це роман про нашу сучасність, де звернення в минуле та майбутнє перетворюється лише на стилістичні прийоми, саме тому великої ваги у творі набувають виражальні засоби. Роман К. Рансмайра виявляє ознаки ескапізму - стилізованого відходу від ідеології та політики, що, однак, не позбавляє його актуальності. Проблеми сучасності письменник психологічно тонко відтворює у філософському осмисленні, що виявляється в численних часових паралелях, історичних та політичних аналогіях у підтексті. Міфологічні образи та мотиви надають картині світу, який винаходить письменник, універсальних рис. Текст роману насичений великою кількістю анахронізмів. К. Рансмайр еклектично проектує в сучасний, постмодерний стан душі прикмети різних епох, що спонтанно змішуються й творять насичений різними елементами сплав. Невідповідність між очікуваним (епоха античного Риму за часів Октавіана Августа та Овідія) та дійсним (позбавлена конкретного соціально-історичного часу фіктивна дійсність роману) бентежить читача, створює естетичну напругу, безпосередньо впливає на рецепцію твору як естетичного предмета. Побут, спосіб сприйняття та мислення, усі прикмети життєвого світу та атмосфера зображеного К. Рансмайром Риму та Томів, що органічно входять у канву тексту, поступово призвичаюють реципієнта сприймати їх як належне. Єдиний і чи не найважливіший прямий історичний зв'язок у романі - це висвітлення суті тоталітаризму. Особливої контрастності анахронізми набувають у зверненні автора до міфів. У результаті маємо світ, позбавлений конкретної історії. Якщо “Метаморфози” Овідія відображають завдання античної цивілізації - досягнення гармонії й краси завдяки невпинному поступові людини, то наслідком перетворень, зображених К. Рансмайром, є втрата форми, повернення до первинного стану речей, до архаїки та хаосу, що заперечує ідею прогресу. Контекст Томів - це контекст катастрофи в природі, темпоральне вираження якої набуває характеру “коми часу” перед кінцем світу. Внаслідок цього образ часу, створений письменником у романі, - негативний, навіть жаский.

Отож, як часова структура фіктивної дійсності роману, так і сам образ часу “Останнього світу” - це витвір уяви письменника, результат його індивідуальних особливостей сприйняття. Тому часова модель твору перетворюється на фіксацію в тексті психологічної категорії часу як внутрішнього часу усвідомлення. З огляду на це наступним етапом дослідження стало виявлення численних феноменів пережитого часу: відтворення в психологічному сприйнятті злиття воєдино минулого, сучасного та майбутнього в кульмінаційному епізоді роману, коли Котті ввижається, що він віднайшов Овідія Назона; зображення спогадів протагоніста та інших дійових осіб роману; риси пережитого часу в такому феномені, як пам'ять. Феноменологія часу виявляється й у художньому методі К. Рансмайра: хронологічна конкретизація для нього неважлива. Вона виявляється й у прикладах, коли місце фіктивної дійсності твору займає сон, і набувають чинності закони оніричного життя людської психіки. Яскравим прикладом внутрішньої свідомості часу в тексті роману є також сприйняття його перебігу. Темп та ритм цього сприйняття відмінний: різним душевним станам відповідають різні часові виміри. Окрім цього, пережитий час постає у тексті роману і як інтенційний смисловий образ свідомості, знаний з досвіду - ейдос, до якого спрямоване сприйняття персонажів роману та реципієнта. Здійснений у дисертації аналіз дає підстави стверджувати, що часова модель роману "Останній світ" насичена численними феноменами пережитого часу, які постають як витвори свідомості автора через сприйняття фіктивної дійсності твору дійовими особами. Водночас вони сугестивно переносяться у процесі читання і на читача роману, витворюють у його свідомості свій внутрішній співпережитий час. Аналогічно до того, як у часі переживання поступово відбувається злиття різноманітних часових періодів у єдину синхронну цілість, читач, замість послідовності подій починає реєструвати своєрідну єдність, характерною ознакою якої є взаємопроникнення часів. Увесь текст “Останнього світу” - це характерний зразок керування реакціями читача.

На завершення в дослідженні розглянуто поетику художнього простору в романі: його оригінальну просторову структуру та особливу просторову насиченість. Важливими виявилися тут різні теорії підходу до простору та відповідне понятійне коло, що відображає гетерогенність цього поняття й синкретичність сприйняття його різних типів, які співіснують між собою. Зважаючи на особливості стилю К. Рансмайра та іманентність тексту феноменологічного прочитання, доречно зупинитись саме на феноменологічному баченні простору. Дисертантка висвітлила питання простір проживання - поняття, яке окреслилось в контексті феноменології Гуссерля, філософії людського “буття-в-світі” Гайдеґґера та, згодом, у феноменології сприйняття Мерло-Понті. Саме простір проживання передає сутність феноменологічного розуміння простору як проекції стану душі людини на об'єктивний світ, коли значенням володіє саме сприйняття. Ця теорія є альтернативою до природознавчої просторової моделі. Великого значення для оформлення поняття простір проживання має концентрація уваги на місці перебування людини в просторі, її просторова визначеність: цей простір з'являється лише через акти сприйняття та уяву, він витворюється чуттями - оптичними, акустичними, тактильними, ольфакторними, а також інтуїцією. Простір проживання не протистоїть індивідууму, а є його місцем знаходження в усіх душевних та тілесних виявах. Він може бути прихильним, тобто “своїм”, і навпаки, сприйматись як “чужий”, виявлятись у парадоксальному баченні “мінус-” та “анти-простору”. Відповідно феномен єднання людини з простором означений у багатьох дослідженнях як “настрій”.

У дослідженні виділено основні аспекти художнього відображення простору та просторовості, їх трактування в літературознавстві, обґрунтовані в теоретичних працях Р. Печа, Ф. Станцеля та Ф. Матьє. Вказано, що поділ поетичного простору за його епічними функціями на означений, абсолютний та наповнений залежить від жанру твору та технічного ведення розповіді. Далі висвітлено питання, як представлено простір у літературному творі: чи спрямовують автор або дійові особи свою увагу на простір як на такий, коли він не є для них само собою зрозумілим, а стає проблемою й підноситься до рівня свідомості, тобто поданий як простір проживання. Розглянутий герменевтично, він здатний віддзеркалювати порухи душі героя твору, не виражені безпосередньо чи описово.

Огляд можливих підходів до проблеми відображення простору в художній літературі допоміг продемонструвати можливості феноменологічного прочитання художнього простору в романі К. Рансмайра “Останній світ”. Аналіз тексту виявив особливості вираження простору в романі як простору споглядання, що мало прикладний характер. Встановлено, що зображення простору в творі часто стає підвладним внутрішній геометрії. У тексті вона знаходить вираження за допомогою особистісної ситуації розповіді: “абсолютне тут”, за Гуссерлем, улоковане в тілі того, хто сприймає. Феномен простору, що з'являється у свідомості (автора, дійової особи, та, відповідно, реципієнта твору), має перцептуальний характер. Він є умовою сенсорного співіснування та зміни людських відчуттів і стає місцем перетину зовнішньої та внутрішньої реальності, де, властиво й перебуває Котта в узгодженні зі своїм психічним станом. Настрою, що супроводжує протагоніста впродовж усього роману, притаманні, як результат дихотомії, страх, прагнення віднайти захисток, безнадія, апатія, відчуття “підвішеності”. Цей настрій з'являється як переживання героєм різних конкретних просторів почуття, які рельєфно окреслюють його простір проживання, що має двоякий вияв: викликає прагнення злитися з ним або ж почуття неприйняття його. Прикметним виявом простору проживання в романі є зображення в тексті різноманітних приміщень, безпосередньо пов'язаних зі сприйняттям протагоніста та інших дійових осіб залежно від їхнього ракурсу споглядання та психічних інтенцій. Дисертантка прослідковує на прикладі “видів із вікна”, які відкриваються поглядові спостерігача у творі, співзалежність між суб'єктом, сприйняттям та простором, окреслену “ситуацією-бути-в” та “vis-а-vis” суб'єкта та світу. Вияви перцептуального простору перетворюють просторовість “Останнього світу” на тему, розкрити яку допомогло передусім окреслення означеного простору роману, тобто структури фіктивного простору дії.

Як наступний етап дослідження розглядається абсолютний простір роману. Його особливість - перманентна присутність в “Останньому світі” епічної атмосфери руйнування, загибелі, плинності та метаморфози. Ця атмосфера сконцентровано передана відповідними поняттями-ключами. Аналіз тексту дає підстави стверджувати, що абсолютний простір як відчуття життя, втіленого в творі К. Рансмайра, виявляє прикметні ознаки анти-простору.

Чуттєвим унаочненням абсолютного простору в тексті виступає наповнений простір “Останнього світу”. Як опис квазіреального соціального середовища та природного оточення у творі, наповнений простір роману є носієм смислу та набуває конкретного значення. Загалом, як простір фіктивної реальності Риму та Чорноморського узбережжя, він має яскраво виражений герменевтичний характер. Якщо просторове наповнення Риму, подане у творі як ремінісценція протагоніста, наштовхує на інтелектуальне осягнення шляхом рефлексії, то наповнений простір місця безпосереднього розгортання подій та перебування персонажів - Чорноморське узбережжя - інтертекстуально витворений уявою автора з поезій Овідія і поданий у несвідомому сприйнятті протагоніста, що схиляє до чуттєвої рецепції. Маємо два контрастні носії сенсу - наповнений простір Риму та, відповідно, Чорноморського узбережжя, які в тексті роману неодноразово протиставляються за допомогою альтернативних означень “вічне місто” - “залізне місто”, “метрополія” - “останній світ”. Інтертекстуально вони взаємодіють з Овідієвими “Roma aeterna“ та „orbis ultimus“. Однак у зображенні К. Рансмайра смислове та чуттєве наповнення цих просторів набуває нового значення: метрополія Рим постає як простір абсолютного порядку та раціоналізму, а Чорноморське узбережжя - як простір незбагненності та парадоксу. Обидва ці простори як дихотомія застиглого режиму влади та динамічного духу заперечення стають контрастними і мають в романі виразне наповнення. Зв'язок між Римом та місцем вигнання поета встановлюється в романі на рівні творчості Овідія. До тоталітарного простору Риму як „зони раціоналізму“ з'являється альтернатива - міфічний простір Чорноморського узбережжя як „зона духу”, ірраціональної стихії. Географічно вона є периферією щодо Риму, однак саме тут автор розгортає фабульну дію твору. Понтійський простір стає невід'ємною частиною наповненого простору „Останнього світу“. Це простір Томів та Трахіли, де чуттєво унаочнюється мотив вигнання Овідія. Він представлений як герметичний, насичений співгрою різноманітних значень та нюансів: це простір метаморфоз, які спостерігає Котта. Хоча цей простір і має конкретне улокування, однозначного логічного окреслення він, як феномен сприйняття, мати не може: простір Чорноморського узбережжя зображений у романі як результат “подорожі” по тексту “книги” (у розумінні часово-просторового поняття-ключа). Незважаючи на те, що він зображений традиційними методами і витворює тривимірний світ, момент суб'єктивності сприйняття зумовлює відхід від чітко окресленої реальної дійсності, прикмет якої звично набуває фіктивна реальність художнього твору, і надає йому трансцендентних рис. Простір Рансмайрового “останнього світу” - понтійського узбережжя - сповнений дії міфів, фантазії, хаосу, позасвідомого, архетипного. У його параметрах руйнуються звичні часово-просторові виміри, він набуває характеру психічної ілюзії, тобто це внутрішній, нематеріальний простір духу. Усе тут мінливе, непевне, таємниче; межа між актуальною дійсністю, спогадами, снами та візіями стирається.

Поряд з цим обидві частини наповненого простору роману - як Чорноморського узбережжя, так і Риму - виявляють причетність до міфу, який К. Рансмайр опрацьовує на багатьох рівнях. Звернення до міфів як до збірки загальновідомих тем уможливило письменникові відкрити нові сутнісні виміри міфів Овідієвої традиції - філософські, психологічні та політичні. У межах різноманітних виявів міфологізму з огляду на можливості феноменологічного дослідження зображеного в романі простору особливого значення набуває опозиція „розум - порядок - технізація - раціоналізм“ versus „почуття - хаос - природа - ірраціональність”. Вона знайшла своє безпосереднє вираження протиставленням у тексті простору Риму як простору метрополії, моделі “розумного світу” й вічного світового закону - логосу, який увінчує просвітництво, з одного боку, та понтійського простору як периферії та топосу ірраціонального, спонтанного та міфічного - простору духу - з іншого. Таке протиставлення, властиво, й започатковує в сюжеті роману процес пізнання Котти (і, відповідно, читача). Віднаходження означень таких понять, як фантазія та поезія, в об'єктах дійсності К. Рансмайр подає як перехід протагоніста від раціональної, стриманої й прагматичної, позбавленої фантазії та міфу, застиглої цивілізації на кшталт просвітницької до осягнення сенсу чуттєвого, первинного, природного, вільного та динамічного, того, що акумулює в собі внутрішній світ людини і знаходить вираження в поетичній творчості та такому її первісному вияві, як міф. Чи не найважливішим у цій опозиції є синкретизм міфологічного світосприйняття, коли чуттєві поняття втілюються в конкретній формі, властиво образності, притаманній поетичній творчості. Значення саме такого образу й набуває в романі Олімп. Метаморфоза гірського масиву Чорноморського узбережжя під час всесвітньої катастрофи представляє собою альтернативу до розпачу й безнадії, які насичують атмосферу абсолютного простору роману. У пошуках Овідія головний герой “Останнього світу” проходить шляхом поета, із пасивного спостерігача він перетворюється в безпосереднього учасника всього, що відбувається на узбережжі Чорного моря. У душі протагоніста, і відповідно, у свідомості читача відбувається катарсис: з ворожого анти-простору Чорноморське узбережжя перетворюється у світлий, умиротворений простір поезії. Архетипна просторова опозиція гори - море досягає свого завершення. Підйом Котти по схилах нової гори - Олімпу, невпинний рух угору стають символом розвитку його духовості. Завдяки міфопоетичній насиченості понтійський простір акумулює в собі значення руху, руйнування та зміни форм, оновлення; у цьому виявляються його креативні потенції та перевага над застиглим й однозначним. Понтійському просторові загалом притаманні ознаки хаосу (він насичений “діонісійськими” елементами), у той час як простір “вічного міста” Риму (класичний, “аполонівський” простір матерії, яка набула завершеної форми) - це упорядкований та застиглий простір космосу. За параметрами міфологічного мислення протиставлення обох просторів відбувається в романі за схемою центр - периферія: вони заперечують один одного, є цілком незалежними. Однак прикметно, що у міфічних Томах К. Рансмайра сам Рим теж перетворюється на міф. “Вічний Рим”, де бюрократія доводиться до абсурду, а ідея вищості раціонального перетворюється на інструмент влади, підтверджує тезу про те, що саме просвітництво - це теж міф, який у формі ідеології яскраво відображає суть тоталітаризму. Руйнуючи міфи на користь строгого раціоналізму, просвітництво руйнує й саму свою ідею, зводячи себе до міфу. У “Проекті до роману” К. Рансмайр вказує, що в “Метаморфозах” Овідія розвиток передбачає поступальний рух від архаїчних міфів до просвітництва, у той час як в “Останньому світі” пошуки Котти розпочинаються з Риму, як уособлення його апогею. Така зміна перспективи розвитку людства в рамках протистояння „просвітництво-міф“ вказує на низку точок дотику з критичною теорією Горкгаймера та Адорно: „просвітництво - це міфічний страх, що набув радикальності“. Зруйнувати цей страх, як засвідчує текст роману, може лише утвердження міфу як звільнення у фантазії та поетичній творчості. Імператор Август - уособлення „обожненої“ і через це міфологізованої влади, виганяє зі своїх володінь фантазію та поезію, уособлених у постаті Овідія, однак поет винаходить свій світ у царині міфу. Дотичність римського простору раціоналізму та ідеології, абсолютизованих до рангу міфу, до понтійського простору, де панує вільна гра життєвих сил, уможливлює в романі лише карнавальна стихія: гротескний топос карнавалу (як одного з вагомих понять-ключів роману) стає місцем “мавпування розкоші римського неба”. Те, що віднаходить Котта в результаті своїх пошуків - це світ, витворений поетом та його творчістю. Саме цей світ, на противагу раціоналізмові та абстракції просвітництва, відтвореного в романі у просторі Риму, враховує життєвий світ людей, осягнутий Коттою у просторі проживання міфічних Томів на Чорноморському узбережжі. Він окреслений вимірами міфу - історіями та переказами Овідія. Наративне вираження цих міфів у романі зникає, вони переходять у саме життя - модель фіктивного “ніби-світу”, винайденої дійсності, яку відкриває для себе Котта. Овідієві слова руйнуються, розпадаються на окремі букви, зникають зовсім. Для осягнення сфери чуттєвого та містичного, що охоплює Рансмайрів “останній світ”, слова не потрібні. У цьому відлунює традиція мовного скепсису, започаткована філософією мови Вітґенштайна та характерна для австрійської літератури ХХ ст. загалом.

Висновки

Результати аналізу роману сучасного австрійського письменника К. Рансмайра “Останній світ” з огляду на феноменологічне прочитання фундаментальних категорій художнього освоєння дійсності - часу та простору. Зазначено, що окреслення своєрідності часово-просторової моделі твору стає можливим лише з огляду на врахування нових методологічних підходів до прочитання тексту, що відкриває широкий спектр його інтерпретації та рецепції, а також викладено основні проблеми дослідження, які виносяться на захист.

У результаті проведення комплексного аналізу тексту з перспективи літературної герменевтики та рецептивної естетики доведено його полівалентність. Виявлення особливостей індивідуального стилю автора засвідчило, що в центрі творчих намірів письменника - внутрішній світ людини, синкретичність її свідомості. Через характерні поняття-ключі, визначені за традицією тематичного напряму феноменологічної критики, окреслено світ уяви К. Рансмайра та названо чинники, що відображають як динаміку хронотопу в романі, так і мінливість категорій часу та простору в ньому. Своєрідність часово-просторової моделі твору свідчить, що в ній присутня внутрішня свідомість часу та простору. Це дає змогу застосувати феноменологічний метод наближення до текстуальної дійсності роману. Саме звернення до цього методу дослідження уможливило окреслення специфіки його часово-просторової моделі та інтерпретацію її смислового наповнення.

Засвідчено, що серед великої кількості пояснення різних типів художнього часу та простору саме феноменологічне наближення до цих категорій дає змогу розглядати їх з огляду на внутрішній світ людини - взято до уваги єдність часово-просторових вимірів фіктивної дійсності твору та її суб'єктивного сприйняття, чим продемонстровано окремі можливості використання феноменологічного методу дослідження в літературознавстві взагалі. Теоретичне узагальнення і нове розв'язання наукової проблеми феноменологічного тлумачення категорій художнього часу та простору уможливлює їх естетично-філософське розуміння. Такий підхід до проблеми є у літературознавстві відносно новим і відкриває можливості ставити подальші наукові завдання.

літературознавчий феноменологічний рансмайр

Література

1. Феномен простору Чорного моря в міжчасовому діалозі: Овідій і Рансмайр // Слово і час. - 1998. - N 9-10. - С.70-75. (0,48 друкарських аркуша).

2. Дискурс австрійської літератури в сучасній германістиці // Вікно в світ. Австрійська література . - 1998. - N 2. - С. 3-15. (0,65 друкарських аркуша).

3. Дискусія навколо роману К. Рансмайра “Останній світ”: спроба окреслення контурів модерну та постмодерну. Вплив естетичних систем цих методів на специфіку звернення до міфу та часово-просторову організацію твору // Науковий вісник Чернівецького університету. - Германська філологія - Вип. 72. - Збірник наукових праць. - Чернівці: Рута, 2000. - С. 99-111. (0,64 друкарських аркуша).

Размещено на Allbest.ru