Проза Джеймса Джойса та проблема новаторства в англійському модернізмі початку ХХ століття

- “Дублінці” виділяються новизною й на тлі ірландської новелістичної традиції та новели, близької до Ірландського Відродження. Ірландська англомовна новела ХIХ ст. - новела локального колориту. Новела ж часів Ірландського Відродження (В.Б.Єйтс, Дж.Мур, леді Грегорі) адресується до “своїх” з метою привернути їх увагу до рідної культури, а не милується локальним колоритом. Звідси трактування фольклору та “екзотики” як національно-психологічної даності. Єйтс, до того ж, вживає цілком вільну форму, поєднуючи риси усного свідоцтва, казки, легенди, історичної хроніки, есе; в одному творі поруч постають легендарні фігури, історичні особи в народному трактуванні, реальні живі сучасники (“Кельтські сутінки”, “Таємна Роза”, “Оповіді про Ханрахана Рудого”). Ближчий до Джойса Джордж Мур, учень Золя й Флобера, прагне сполучити картини звичаїв, соціально-гостру проблематику з алегорико-символічною образністю; саме такою є назва та центральний образ збірки “Непооране поле” (1903) - алегорія Ірландії. На цьому тлі яскраво висвітлюється жанрова домінанта, головне новаторство Джойса: він - творець абсолютно об'єктивної новели. Навіть об`єктивності Чехова (якого він, за його словами, не читав) чи Мопассана було для нього замало. Характери його залишаються до кінця непрозорими (зіставлення “Слідчого” Чехова та “Нещасного випадку” Джойса), тема відсутності, не-події, не-трансформації перемагає. Це “оповідання ні про що” (єдине можливе порівняння - чеховська “Пошта”). Разом з відмовою від епістемологічної впевненості цей мотив відсутності і у семантиці, і у поетиці змінює весь жанровий вигляд джойсового оповідання;

- у науковій джойсіані зустрічається твердження, що Джойс лише один раз, у “Дублінцях”, звернувся до малої форми (Бранніган). Це помилково: по-перше, “Дублінцям” передували епіфанії - ще менша форма. По-друге, і те й інше тяжіло до єдності й створювало ефект більшого цілого. Крім того, Джойс до кожного жанру звертався лише раз і кожен перетворював у щось унікальне: “Портрет митця замолоду”, “Улісс” та “Фіннеган” - різні види “великої форми” і “нетипові” романи. І нарешті, з “Дублінців” Джойс виніс у свою майбутню творчість щось принципово важливе: досвід великого художнього цілого, що народжується з малих і різнорідних у своїй самоцінності епізодів.

Четвертий розділ - “Портрет митця замолоду”: модернізація “роману митця”. Він складається з трьох підрозділів: 1. “Стівен-герой” та “Портрет митця замолоду”: від “протороману” до новаторської трансформації жанру. 2. Джойсів “роман митця” і постмодерністська інтерпретація жанру. 3. “Роман-портрет” Джойса та дискусії про його героя (“стефанофіли” та “стефанофоби”).

“Стівен-герой” створювався з 1901 по 1907 р.; з 1907 по 1914 р. тривало пере-творення його - так з'явився “Портрет митця замолоду”. Перші 500 сторінок “Стівена-героя” зникли; останні 400 були надруковані у 1944 році. Традиційним у джойсознавстві є не стільки зіставлення, скільки протиставлення двох романів за такою схемою: невдалий - і вдалий твір, традиційний - і модерністський (оцінки Т.Спенсера, Дж.Слокума, видавців першого роману), “об'єктивний” - і “суб'єктивний” (І.Влодавська), роман ще не про митця - і про митця (Д.Урнов). Дисертант пропонує дещо інший підхід: “Стівен-герой” - це не чернетка, не матеріали для майбутнього твору, не негативне тло для майбутнього шедевру; це - “протороман”, у якому передбачено майже все, що мав сказати Джойс. Але коли він знайшов, як це сказати, - народився “Портрет митця замолоду”, бо від нових умінь втілилися й нові смисли, котрі у “Стівені-герої” ще не дійшли висловлення.

Дисертант аналізує вживання Джойсом жанрового поняття з історії живопису - “портрет”, - не погоджуючись з І.Влодавською, яка говорить про умовність “статичної” назви роману і порівнює його з сімейним альбомом. Дисертант наполягає на тому, що саме портрет з його одуховленням поверхні, зовнішності (в чому і є сенс буття портрету як мистецтва) був слушним визначенням унікального жанрового експерименту Джойса. “Плинність” - одне з ключових понять і у теоретичному самовизначенні Джойса, і в тексті роману: буття та його сприйняття свідомістю визначаються ним як плинна послідовність миттєвостей теперішнього часу, “a fluid succession of presents” (есе “Портрет митця”, 1904). Саме це створюється у “романі-портреті” з його перетіканням образів дитинства в юність та ранню зрілість.

Друга проблема цього розділу - автобіографізм “Портрету митця замолоду”. Порівнюючи “Портрет митця замолоду” із класичними автобіографічними текстами - Діккенса, Гарді, Троллопа, - дисертант вбачає різницю в тому, що Джойс, на відміну від своїх попередників, не розповідає про своє друге “я” (Стівена) у дитинстві чи юнацтві з позиції дорослого, зрілого митця, а стає тією дитиною, тим юнаком (точки зору іншого, дорослого автора, його оцінки зовсім немає).

Різниця цих двох засобів створення тексту - оповіді та відтворення - ще помітніша тому, що попередники Джойса старанно підкреслюють, наскільки живі для них спогади дитинства і як вони бажають (але не можуть) змалювати сьогодні те, що було тоді: “Глибоку пам'ять, що живе у моїй душі … неможливо описати” (Діккенс); “Ах! Як добре пам'ятаю я всі страждання свого дитячого серця!” (Троллоп). Але повернутися у “тоді” можна хіба що уві сні (Діккенс). Джойсу це вдається - через принципову зміну ракурсу, переміщенням у центр не автобіографічного оповідача, а героя, і не оповіді, а змалювання (дисертант це доводить за допомогою аналізу конкретних текстів з першої частини “Портрета…”, з “Давіда Копперфілда” Діккенса, з автобіографічного фрагменту та “Джуда Непомітного” Гарді, з “Автобіографії” Троллопа).

При цьому ідея “Портрета митця замолоду” Джойса, як і ідея портрета як жанру живопису, - єдність особистості. Здавалося б, цьому суперечить композиція “Портрета…”, яка складається з окремих, вихоплених з плину життя епізодів, між якими проходять, поза романом, роки. Але відбувається зовсім протилежне: те, що автор проминув, підкреслююючи дистанцію між фазами, водночас підкреслює тотожність цих зростаючих “я”. Один із засобів цього - спогади, що повертають Стівена різних років до тих самих епізодів. Це одне з джерел лейтмотивів. Другий засіб - повторення образів та слів-сигналів у ситуаціях, коли Стівен не повертається до своїх “внутрішніх тем” на свідомому рівні. Але вони - тут, і читач може сам це побачити. Третє: підсумовування стівенових констант, рис його досвіду в його власному теоретизуванні непомітно для нього самого: здавалося б, йдеться про теоретичну естетику Аквіната, але “чомусь” виникає тема страждання, і читач згадує біль малюка від побоїв учителя або пекельні муки підлітка. Дисертант детально аналізує ключові моменти кожного з п'яти розділів “Портрету митця замолоду”, виявляючи ці три засоби.

У другому підрозділі четвертого розділу розглядаються підстави для віднесення ранніх романів Джойса та Вірджінії Вульф саме до жанру автобіографічного “роману митця” і піддається критичному аналізу сприйняття цього жанру в деяких літературознавців постмодерністської орієнтації.

Дисертант визначає компоненти семантики й форми, обов'язкові для цього жанру з ХVIII ст. до сьогодення: становлення “символу віри” митця втілюється як у сюжетному розгортанні, так і в прямому обговоренні (сповіді, розмови, полеміка героїв і таке інше); змальовуються “муки творчості”; описані та інтерпретуються різні твори мистецтва; і нарешті, стверджується досягнення митцем певної морально-художньої висоти, часто ціною загибелі.

Модерністський “роман митця” відрізняється особливою увагою до юнацького відкриття себе; початок шляху потрактовано так, що він містить у собі увесь шлях. Це супроводжується пошуками нової форми (Джойс, “Портрет митця замолоду”, 1916) або, якщо вживається стара класична, обговоренням можливостей її оновлення (Вульф, “Плавання”, 1915).

У критиці 1980-90 рр. окреслилася тенденція розрізняти чоловічий та жіночий “роман митця”, пов'язуючи це з новою роллю фемінізму в модерністському русі та з новою хвилею уваги до відносин статей з боку таких митців, як Джойс, Лоренс. Для “гендер-філології” характерною ідеєю є пошук того, в чому жіночий роман “інший” і не може бути не “іншим”, ніж чоловічий, у світі, де жінка в суспільній ролі - це “маргінал” з точки зору чоловіків. Дисертант розглядає інтерпретацію самої ідеї жанрового розподілу в А.Фаулера, Ж.Дерріда, Г.Блума, К.Фроули.

Відмова постструктуралістів від жорсткої інтерпретації та опис творів у метафоричних термінах дає можливість звернути увагу на значущість певних міфологем та образів (“крила Дедала” у Джойса, тема смерті у Вульф). Нерозуміння К.Фроулою цих термінів-метафор призводить до потрактування “Портрета митця замолоду” Джойса як традиціоналістського роману, а “Плавання” Вульф - як руйнування традиції, з чим дисертант не погоджується. “Плавання” Вульф - спроба писати у дусі традиційного едвардіанського роману кінця ХIХ - початку ХХ ст. - того, який вона слушно піддасть критиці. Порівняння з ним виявляє міру новаторства Джойса - вже не тільки на тлі класики, а й сучасності. У Вульф: поступове розгортання сюжету, хронологічна послідовність подій, причинно-наслідковий ланцюжок, чітке розмежування минулого й теперішнього часів, оповідь від автора-всевіди, відсутність плину свідомості, діалоги-декларації, які характеризують предмет мови, а не героїв, - все те, від чого Джойс у “Портреті митця замолоду” відійшов і змінив і що змінить сама Вульф пізніше.

Аналіз цих двох романів свідчить, доводить дисертант, радше не про те, що модерністи дотримуються чітких жанрових критеріїв Kunstlerroman'y, а про протилежний процес: у Вульф це часткове розчинення “роману митця” у психологічному романі, у Джойса - інтеграція “роману митця” в роман про нову “душевну фактуру” сучасника (процес, який буде продовжуватися в “Уліссі”).

Письменники старшого покоління (Джордж Мур, Едвард Гарнетт) сприймають “Портрет…” не в тому жанровому ключі, в якому він написаний, а саме як автобіографію (вдалу чи невдалу). Різниця між творами Джойса та едвардіанським романом і автобіографією відчули і поцінували як прояв генія письменники молодшого покоління (Т.С.Еліот, Е.Паунд, Х.Крейн). Ця різниця - у перевазі психологічної атмосфери над соціально-побутовим тлом, у духовному наповненні книги.

Суперечки про значення автобіографічного елементу з їх наголосом на ірландській, католицькій та родинній темах врешті-решт зосередилися на постаті Стівена. Головні аспекти полеміки, що триває й дотепер, можна визначити так: чи Стівен - це Джойс і яким бачить Стівена Джойс, що містить у собі цей образ і як його оцінити?

З робіт Г.Кеннера 1940-1950 рр. почався сучасний етап довгої дискусії про образ Стівена. Цю полеміку дисертант називає суперечкою стефанофобів та стефанофілів саме тому, що в ній злилися спроби спростувати чи ствердити як художню цінність образу Стівена, так і його позитивний чи негативний зміст, до того ж у співвідношенні з реальним Джойсом. У цій полеміці взяли участь найвидатніші джойсознавці і теоретики літератури - В.Бут, Р.Еллманн, отець Нун - дослідник томізму Джойса, М.Беджа, Дж.Гросс і інші - натепер полеміка не завершена.

Дисертант детально аналізує структуру та поетику героя в “Портреті митця замолоду” (особливо-вирішальні IV та V розділи роману), виявляючи, що найбільше значення в романі мають не ті сторінки з теоретичними викладами Стівена, на яких зосереджується більшість критиків, а “стратегія шоку”, яку вживає Джойс у кульмінаційних моментах (розмова Стівена з Кренлі, щоденник Стівена). Аналіз зовнішньої та внутрішньої композиції найважливішого в романі діалогу з Кренлі виявляє такі змістовно-формальні домінанти, як сполучення “розпиленості” головних тем з їх акцентованістю, композиційних перебивань - із загостреними афористичними кінцівками кожної теми, “діалог” цих кінцівок. Як результат, дисертант спростовує тезу про “сатанізм” Стівена і виявляє зовсім іншу парадигму - модель вищого й жертовного служіння. Цей уявний богоборець - один з перших у романі ХХ ст. образів, що втілює (хай і віддалено і трансформовано) ідею “наслідування Христу”.

Розділ п'ятий - “Улісс”: діалектика новаторства і ціннісної усталеності” - має таку структуру:

1. Аналіз історії сприйняття “Улісса” критикою та літературознавством охоплює матеріал від відгуків перших читачів аж до наукової літератури 1990-х років, але при цьому укладається не за хронологічно-оглядовим, а за проблемним принципом. Виділено такі проблеми: читацьке сприйняття Джойсового твору; відгуки романістів на “Улісса” як роман; особливості історії “радянського “Улісса” (дисертант дає тут більш стислі характеристики, бо ширше цю тему, на відміну від інших зазначених, розглядають російські літератори - С.Хоружий, К.Генієва та ін.). Дисертант визначає, чим відрізняється джойсіана 1990-х рр. від “класичної”, що саме можна вважати вивченим, що залишається невивченим і дискусійним.

2. Далі дисертант вдається до власного детального аналізу головної проблематики “Улісса”, якою вона вважає проблему героя. Тут центральними запитаннями і висновками є проблема ідентичності образу Стівена з трьох романів, поетики й семантики цього образу в “Уліссі”, автобіографічне та романне значення другорядних постатей поруч зі Стівеном (це перш за все Гогарті - Малліган), літературних та міфологічних підтекстів, теми Ірландії, теми творчості; проблема статусу Блума-Улісса в романі, задуманої Джойсом позитивності цього героя і її нібито парадоксального співвідношення з комізмом, підтекстів образу, непомітного для багатьох критиків ліризму і засобів його втілення, проблема дійсного значення “звичайності” Блума, його наближення до алегорії Кожної Людини - Еврімена з мораліте ХVI ст. Дисертант доводить на детальному філологічному аналізі, враховуючи і рівень поетики слова, що неправомірно приписувати Джойсу нищівну критику “обивателя”, “буржуа”, “стандартної людини” чи уславлення цього героя саме як обивателя, представника середнього класу. Нарешті, виявляється семантико-поетологічний діапазон засобів створення образу Моллі, далекий від одноманітності “мовного струму”; оприявнюється багатозначність “плину свідомості” і складність висвітлення фігури Моллі-Пенелопи - від іронії до ліризму й пафосу.

Дисертант вважає висвітлення читацького сприйняття “Улісса” одним з найменш вивчених аспектів джойсіани. Джойс успадкував класичне уявлення про стосунки письменника й читача: він пише для читача - позиція, яка, принаймні на рівні декларацій, сьогодні спростовується деякими постмодерністами. Парадокс полягає у тому, що “Улісс”, а ще більше “Фіннеган”, при цьому створює ситуацію, коли це пряме читацьке сприйняття здається важким або неможливим. Дисертант моделює цю ситуацію й намагається виявити її значення для розуміння “Улісса” на аналізі історичного прикладу - читання “Улісса” К.Г.Юнгом. Джойсознавці звично нехтують відгуками Юнга як знаком нерозуміння, трактуванням неспеціаліста (Еллманн, Тіндалл і ін.); дисертант виявляє у Юнга типовий для багатьох читачів саме цього роману конфлікт між труднощами, “нудьгою”, “гіпнотичним сном” та іншим у цьому стилі - відчуттям зачарованості, незвичайної сили, багатогранності, геніальності творця. Для Юнга це закінчується перемогою Джойса, і видатний психолог, як підкреслює дисертант, подарував критичній та академічній джойсіані кілька ключових визначень, які й досі повторюються, іноді без посилань на джерело: “мультифацетна” картина дійсності; чергування образів, скоординованих з дійсністю, з тими, що походять зі “свого внутрішнього”, з джерела несвідомості; відображення архетипів; “Улісс-свідомість” як герой роману тощо. Дисертант виявляє як найбільш плідні ті ідеї Юнга, які знайшли подальшу розробку в творчості самого Джойса: можливість читання “від кінця до початку”, відключення “мозкового” мислення і активізація периферійного, перцептивного, “сонного” - все це буде реалізовано Джойсом у всьому масиві “Поминок за Фіннеганом”. Далі, особливе значення, на думку дисертанта, має юнгів доказ не-символічності образної мови Джойса: сьогодні, коли практикою багатьох літературознавців є пощуки “символів” у будь-якому багатозначному тексті, це особливо важливо. Теза Юнга: “не символи, а архетипи”; теза дисертантки, яку вона намагається підтвердити аналізом різних жанрів у Джойса, - “не символи, а епіфанії”. Так чи інакше, це проливає додаткове світло на співвідношення модернізму із символізмом.

Далі в дисертації йдеться про відгуки Еліота й Паунда, з яких почалася багаторічна полеміка “роман-не роман або антироман” (Паунд, Баджен, Кеннер - Еліот, Гілберт, Еллманн; а далі і до сьогодні - Дж.Джонсон, В.Шеррі та ін.). До цієї полеміки приєдналися й романісти - В.Вульф, С.Цвейг, Т.Вайлдер, Р.Олдінгтон, В.Набоков та ін. Дисертант наголошує слушність позиції Джойса - і як митця, і як автокоментатора: він бачив “Улісса” і як роман, і як антироман, старанно вибудовуючи таке ціле, в якому водночас будуть зберігатися і “зніматися”, змінюючись, літературні цінності і канони.

У розгляді про ставлення до “Уліссу” за радянських часів - за необхідністю короткому, - віддаючи данину сучасним починанням, дисертант визначає роль С.С.Хоружого і як перекладача, чия праця важлива для долі не тільки російського, але й взагалі слов'янського існування “Улісса” (хоча в дисертації є кілька зауважень щодо цього перекладу; це тому, що аналіз дисертанта виявляє в тексті зв'язки, не відтворені перекладачем), і як джойсознавця, коментатора і автора роботи про “Улісса”.

У літературознавчих працях 90-х рр. (а це нові роботи П.Костелло (1993), американської дослідниці М.Тимочко (1997), Т.Мартіна (1992) та ін.) окреслюються такі проблемно-тематичні лейтмотиви: міфологізм “Улісса”; ірландськість “Улісса”; різноманітні культурні зв'язки тексту (“Улісс” і пісня, “Улісс” і Вагнер); у цілому це дослідження, так би мовити, одноаспектні. Аналіз естетичної цінності, художнього значення творів Джойса, “визначення природи його внеску в літературу все ще відкриті для обговорення і полеміки”.

Автор реферованої дисертації розглядає “Улісса” як триптих, побудований навколо трьох фігур, з яких центральна в даному романі - Блум, центральна у творчості Джойса - Стівен і центральна в емоційній історії автора - Моллі. У свою чергу, Стівен теж - герой триптиху, що посідає значну частину творчого життя Джойса (“Стівен-герой”, “Портрет митця замолоду”, “Улісс”). Звідси полеміка джойсознавців: чи є “Улісс” продовженням “Портрету…” (Д.Райт), чи це “той самий” Стівен. Дисертант доводить, що Джойс зайнятий подальшою розробкою цієї ж фігури, що Стівен “Улісса” несе в собі вагомість “пресупозиції”, яка повинна ожити у свідомості читача; цей принцип актуалізації попередніх або навколотекстових знань взагалі важливий для Джойса.

Різницю між Стівеном “Портрета митця замолоду” і “Улісса” автор роботи вбачає в тому, що останній роман дає невизначені, негативні, трагічні або трагікомічні відповіді на виклик, який кидає дійсності попередній Стівен.

Автобіографічність цього образу тут чи не більше насичена фактами, ніж у “Портреті…”, бо до образів дитинства, школи, юнацьких задумів приєднується Париж, Ірландія, смерть матері, вчителювання, дружба з Гогарті та її кінець; і критичність до самого себе, психологічні драми та самоіронія теж достовірні; минуле Стівена і теперішній стан Джойса зливаються, чого в “Портреті…” не було (аналіз листування Джойса і епіфаній у порівнянні з I розділом “Уліссу”).

Звинувачення Стівена в “позуванні” і “манії величі” в “Уліссі” (С.Гілберт, Г.Меддокс), на думку дисертанта, розбиваються при ретельному філологічному читанні тексту: загальний контекст усіх внутрішніх рухів Стівена - це самокритика (від самоіронії до трагічної гіркоти) талановитого юнака, який вже переріс свою попередню стадію. Тут поглиблено і трагізм, пов'язаний з образом матері, і образ Ірландії (парадигма “мати - Ірландія”), і двозначність теми особистої свободи теж трагічна. Як і мати в останні хвилини свого життя (драматизм цього епізоду, підкреслює дисертант, Джойс свідомо поглибив, чого не враховують “стефанофоби”), Ірландія вимагає від свого сина жертви свободою, що суперечить його природі творця; ця тема пройде лейтмотивом через різні епізоди “Улісса”, кульмінуючи у фантасмагорії “Цирцеї”. Відстоювання індивідуальної свободи як абсолютної необхідності - свободи від національного, релігійного, родинного й культурного тиску - супроводжується й руйнівним почуттям провини перед цими цінностями; тягар провини своєю чергою породжує новий комплекс виправдовуючих причин: так, у душі Стівена підіймається нова хвиля звинувачень Ірландії у зрадництві, сервілізмі, конформізмі. Цей емоційно-інтелектуальний лабіринт, в якому кружляє “протеїстична” свідомість Стівена протягом всього роману, дає себе знати у складній, навантаженій асоціаціями образності, головна риса якої - те, що Стівен говорить про Ірландію не тільки мовою чітких формулювань (I розділ, “Телемах”), але й мовою творчих трансформацій, ототожнень, персоніфікацій. Так, виходить, що Ірландія в “плині свідомості” Стівена - це не тільки мати, але і Малліган, і Кевін Еган із своїм деградуючим синком, і старий маразматик Дізі, і жінка біля океану (знову підхоплення двох ліричних образів з “Портрета митця замолоду”). Перетворення людей у символи країни, як і взагалі символи - у Джойса завжди ознака свідомості героїв, а не його самого як творця. В даному аналізі це виявлено, наприклад, у сцені сприйняття Стівеном англійця Хейнса: очі Хейнса “бліді, як море під вітром…, тверді і горді. Господар моря…” Звичайний момент - зустрілися поглядами - перетворює “оксфордського йолопа” на втілення Англії - пригноблювачки: саме тому - “firm and prudent”, “the sea's ruler”.

Дисертант докладно аналізує такі важливі моменти композиції образу Стівена, як співвідношення Стівен - Малліган, сцени віршування Стівена і її джерела, віршів Даглеса Хайда, такі підтексти образу Маллігана і розмов із Стівеном, як Оскар Вайлд, В.Б.Єйтс. Джойс створює “протеїстичну” трансформацію загально-модерністських (наприклад, “війна” статей) і своїх власних тем, знаходячи нові індивідуальні забарвлення, психологічно переконливі тому, що вони - частина внутрішнього життя героя-поета.

Центральна частина цього розділу - підрозділ “Від Стівена до Блума”: назва підкреслює зв'язок між цими образами, зовні непомітний і поверхнево поцінюваний деякими критиками тільки як контраст.

Дисертант аналізує засоби створення зримості цих образів, відмінні від класики: відсутність портрету головних героїв за наявності деталей портретів другорядних героїв (бо їх бачать Стівен і Блум); ефект контрасту (Стівен - Малліган), зорових вражень, породжених мовленням, інтонаціями героя; опора на весь масив позатекстових знань читача. Виявляється, що засоби створення обох образів - це вже сфера не продовження Джойсом класичних норм, а їх тонких змін, майже непомітного переходу від них до становлення нової норми. Об'єктивність зображення (іменування героя, показ його середовища) непомітно переходить у суб'єктивність, новизна якої не в тому, що ми дізнаємося про його думки та внутрішні рухи - саме це є класичним досягненням літератури, - а в тому, що Стівен і Блум перестають бути тільки об'єктами авторського і читацького спостереження і стають головними суб'єктами-носіями всіх спостережень, вражень і оцінок: і Малліган з усією різноманітністю його проявлень, і небо, і море - все існує для нас тільки у сприйнятті Стівена, як далі сніданок Блума, його спальня і ліжко, його Дублін, знайомі, біографія, минуле - тільки у його сприйнятті та спогадах.

Але і Стівен, і Блум у своєму мовленні та мисленні, у видимому й потаємному існують у нас на очах, не розчинюючись у безособових “внутрішніх станах”, як це спостерігала у свій час Л.Я.Гінзбург у персонажів пізньомодерністських або постмодерністських романів. Інакше кажучи, суб'єктивне знову переходить у об'єктивне.

Таким чином, “формула” джойсівського зображення центральних фігур така: об'єктивне - cуб'єктивне - об'єктивне вже іншого, вищого рівня (бо вбирає в себе суб'єктивну внутрішню стихію людини). Індивідуальна внутрішня мова без лапок плюс викладені немов би від автора зорові й інші враження, які можуть належати тільки досвідові героя (“плин свідомості”), - це та суб'єктивність (середня частина нашої формули), яка об'єктивується, бо її можна спостерігати безпосередньо. Картина морського простору, яка перетворюється на чашку жовчі Стівенової матері, або сніданок Блума (перші сцени його появи в романі), зіставлені з авторською характеристикою та сніданком сервантесового Дон Кіхота і навіть із прустовим обідом Франсуази - ось моменти аналізу, які виявляють цю різницю джойсового письма з класичним і навіть з модерністським у інших авторів.

Бо сніданок Блума або хазяйська спальня - це не замальовки соціально-критичного характеру, не карикатура на “потворність” буржуазного побуту (як вважають деякі критики), а розкриття індивідуальності й суб'єктивного світу героя: його чуттєвості, сонцелюбства, любові до жінки, відданості й доброзичливості. Не можна читати Джойса “наполовину”, вичитуючи деталі тільки одного плану (неохайну кімнату, брудну білизну чи море “кольору жовчі”) і не помічаючи інше (“тепле жовте світло” променів на фіранках, гомерівський колір морської води, “м'яка тепла плоть” Моллі, дівчину, що біжить назустріч, як сонячний промінь).

Дисертант вдається до пильного аналізу всіх епізодів “Уліссового” “Блумдня” і виявляє, як на образному і словесному рівні виникають такі зближення, як “Блум - Шекспір”, “Блум - агнець Божий”, “Блум - Еврімен” (не говорячи вже про “Блум - Одіссей”). Полемізуючи з “вироком” Еллманна “Блум - весь тіло”, дисертантка показує, як просвітлюється, одуховлюється й олюднюється блумова тілесність і його сприйняття тіла, здавалося б, таке фізіологічно-занижене.

Блум, як смішний фантастичний персонаж комедії-фантасмагорії (“Цирцея”), - це образ, більш, ніж у інших епізодах, беззахисний перед суворою критикою і відкритий для “викриття”. Перед нами будинок розпусти, Блум стає свинею, собакою, повією, майже королем і майже жертвою ката; де ж тут “хороша людина”, власний автопортрет і портрет друга, відомого письменника Італо Свево, який задумував Джойс? У гострій полеміці про “Цирцею” (С.Гілберт, М.Френч, К.Лоренс, Д.Шварц та ін.) дисертант погоджується з точкою зору тих дослідників, які, слідом за Джойсом, вбачають тут візуалізацію “сутінків душі” (“tenebrosity of the interior”, каже Джойс у “Биках Сонця”) і “караючий сюрреалізм” з опорою на “Метаморфози” Овідія, “Пекло” Данте, “Фауста” Гете чи “Спокусу св.Антонія” Флобера. Парадокс Джойса в тому, що жодна з суперечних інтерпретацій не може бути повністю спростована.

Радикальна різниця з класикою полягає в тому, де відшукує, в яких ситуаціях і з якими якостями бачить Джойс своїх “хороших людей”, рішуче відмовляючись, на відміну від попередників, уникати “компромату”. Новизна надмірного загострення, компрометуючих трансформацій героя поєднується із збереженням цінностей, що століттями формувалися в літературі: маленький, принижений, скомпрометований - для митця не значить негативний, нікчемний, гідний тільки викриття, а не співчуття.

Дисертант приділяє особливу увагу аналізові мораліте ХVI ст. “Еврімен” у зіставленні з джойсовим трактуванням Блума - аналізові, повз який пройшли і Еллманн, і інші джойсознавці, і визначає вплив “Еврімена” не тільки на аналітизм, “катехізисну” форму зображення “внутрішньої людини” в “Ітаці” Джойса, але й на вирішальне моральне висвітлення її, на домінантну концепцію роману: “пробачення” людини з усіма її недосконалостями, “любов”, яка подолає все.

Розділ закінчується аналізом останнього епізоду роману, внутрішнього монологу Моллі - Пенелопи. Дисертант виявляє різноманітність поетологічних рішень і семантичних ефектів, які ховаються за поверхневою однорідністю Моллілогу. Це - нібито суперечливе сполучення “плину свідомості”, комічних ефектів завдяки несвідомому самовикриттю Моллі, грубого фізіологізму, міфологізму, неочікуваного ліризму та вирішального джойсового пафосу ствердження життя. Дисертант доводить, що ця джойсова інтерпретація образу Пенелопи не має в собі нічого карикатурного чи викривального, що Джойс використовує тут перш за все гомерів мотив невпізнаності Одіссея Пенелопою та його образи на жінку (те, що легко не помітити, якщо пам'ятати тільки вірність Пенелопи) і залагоджує цей конфлікт, наголошуючи на поверненні Одіссея - Блума, на вирішальному - “Так” Пенелопи - Моллі. Автор реферованої роботи аналізує Моллілог також на рівні поетики слова, що дає змогу спростувати деякі критичні конструкції про Моллі - “вбивцю” свого чоловіка (Г.Шваб). Цей підрозділ, як і попередній, має численні аналітичні “виходи” до останнього твору Джойса - “Поминок за Фіннеганом”.

У Висновках запропоновано стислий виклад підсумків дисертаційного дослідження й узагальнено такі теоретичні та історико-літературні положення:

1. Поняття “модернізм” у нинішньому вживанні - це конгломератне узагальнення різних за своєю природою явищ. Необхідністю є наукова диференціація замість уніфікації, дистинкція модернізм / авангард, новації / деструкція, і на цьому тлі виділення роману і поезії досліджуваних авторів 1890-1930 рр. за ознакою невпинної автомодернізації, інтенції наблизитися до реальності, вхопити новими засобами нові пласти недослідженого в людині і житті. Це і є дійсно “модернізм” у європейській літературі в історико-конкретному значенні цього терміна, і це відрізняє його від деструктивних течій того ж періоду.

2. Романістів-модерністів 1890-1930 рр. об'єднують певні ознаки семантичної та поетологічної системи, вперше запроваджені саме ними. Теоретиками модернізму виявлено такі риси, як епістемологічна невпевненість, що поєднується з невпинними пізнавальними зусиллями; децентрація та деперсоналізація героя та автора; авторефлексія, перевага внутрішнього сюжету створення мистецтва над зовнішнім сюжетом подій; застосування канонів та умовностей класичного мистецтва і водночас їх переосмислення (“подвійний код”). Дисертант демонструє, що це - саме модерністські відкриття, успадковані й змінені пізніше постмодерністами. В роботі до цього додано такі спостереження над “кодом модернізму”: втілення модерністами концепції “анонімної індивідуальності” (А.Жід, М.Пруст, Дж.Джойс); “зняття” вагомих формально-змістових елементів роману або їх пародіювання (кінцівка, звернення до читача, тощо) і як результат - зняття пафосу, подолання однозначності філософських чи моральних рішень (Жід, Пруст); заміна пояснень поведінки чи психіки (риса реалізму) на об'єктивне відтворення суб'єктивного внутрішнього життя, принцип “розкриття” психіки героя замість оповіді про неї (Джойс, Вульф); відмова від поняття “помилковості” в мистецтві (Лоренс); перегляд відношення до вмотивування поведінки - від повної відмови від нього (А.Жід) до “непрямого” втілення його через метаструктуру словесних та словесно-образних перекличок, повторів, контрастів (Джойс).

3. Характерна риса модерністського роману - від творів Жіда кінця 1890-х рр. до Джойса, - це полеміка із символізмом. Неоміфологізм і “епіфанії”, відкриті Джойсом, визначаються в дисертації як долання символу “архетипами” і відкриттям внутрішньої суті речей замість культивування їх знакового аспекту.

4. Джойс з перших кроків своєї художньої діяльності відкривається як ініціатор модерністських змін у прозі. Тому дисертант не погоджується з позицією віднесення “Дублінців” і “Портрету митця замолоду” до класичного реалізму, водночас демонструючи, що таке залучення не чужорідне Джойсу, бо суть джойсівського новаторства - в оновленні і прирощенні класичних цінностей, а не в розриві з ними. Але створене ним не тотожне ані реалізмові, ані символізмові. Засоби цього оновлення - “заголювання” спостережень і зображення (малюнок без пояснень і емоційних коментарів); створення словесно-образних метаструктур, що породжують семантичні поля з багатьма змістами та внутрішній сюжет, важливіший за зовнішній; вищезгадані епіфанії та плин свідомості.

5. “Портрет митця замолоду” - це поєднання “роману становлення”, “роману митця”, автобіографії, сповіді, елементів сімейного роману і перетворення їх у новий жанровий різновид, який дисертант пропонує назвати “роман-портрет”. Порівняння з “протороманом” “Стівен-герой” в аспекті виявлення особливостей джойсівської переробки, а також із зразками вікторіанської і едвардіанської автобіографії виявляє, що Джойс як митець розвивався в напрямку перетворення всього тексту роману в “поле свідомості” Стівена, а не в оповідь про героя чи то від першої, чи від третьої особи. Зовнішній оповідач, непомітно усунений, і всі форми прози і віршів у романі - це форми “плину свідомості”; у центрі - джойсівські епіфанії, “саморозкриття” речей у свідомості героя.

6. Ця принципова новизна настільки мало демонстративна, не підкреслена прямою полемікою з попередниками, що цей джойсів твір і досі нерідко розглядається як щось “традиційне”, не нове і не цікаве (лекції Набокова, полеміка критиків, визначена дисертантом як суперечка “стефанофілів” та “стефанофобів”).

7. До “поля свідомості” Стівена належить не тільки явний “плин свідомості”, але й елементи, що виглядають об'єктивними діалогами чи авторськими описами, а насправді належать до “оптики” Стівена. Саме цим створюється характерна для джойсового “роману-портрета” єдність суб'єктивного й об'єктивного.

8. Основа новаторства “Улісса” - об'єднання “нового міфологічного методу” (Еліот) з об'ємністю та конкретністю зображення буденного внутрішнього життя кожного з трьох головних героїв, між котрими Джойс розподілив весь обсяг роману. Блум - це не сатиричний образ і не образ “обивателя”, а втілення фігури “хорошої людини” всіх часів і народів. Тому в міфологічному та літературному підтексті образу Блум - не тільки Одіссей, але і Христос, і Еврімен, і Шекспір, і Гамлет-старший, а в автобіографічному - Джойс і його друзі. Все це виявляється в роботі на рівні аналізу поетики слова, словообразів та словесних лейтмотивів (Одіссей, “Шекспір”, “батько”, “агнець”, “Еврімен” тощо).

9. Стівен роману “Улісс” - продовження автобіографічного художнього дослідження зрілим митцем свого юнацького “я”, але дещо з інших позицій, ніж у “Портреті митця замолоду”: це втілення не тільки джойсівського, але й загальнолюдського віку юності як бунтарства. Стівен в “Уліссі” виникає з останніх рядків “Портрету” і зникає нібито “в нікуди”, тим втілюючи не стільки можливість трагічного фіналу митця (тут полеміка з Меддоксом і з деякими іншими джойсознавцями), скільки міфологему юності, синівства, які розчиняються у батьківстві й зрілості чоловіка і митця (фантастичні, міфологічні обертони зустрічі Стівена і Блума в “Цирцеї” та “Ітаці”). Ці міфологеми синів і батьків як єдності будуть підхоплені в “Поминках за Фіннеганом”.

10. Моллі, за задумом Джойса, - це “Еврівумен”, втілення жіночої природи, що передує Анні Лівії Плюрабель з “Поминок за Фіннеганом”, а не “негативація” високого образу Пенелопи, як вважають деякі літературознавці. Аналіз виявляє, що Джойс не просто зробив Одіссея підтекстом образу Блума, але й зобразив “перемогу Одіссея” і що Моллі, попри іронічні контексти та підтексти, стає-таки своєрідною Пенелопою.

11. Весь представлений в роботі аналітичний філологічний аналіз дозволяє спростувати тривке уявлення, що в модернізмі нібито втрачається “реалістично-повний” образ людини.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Творчество Джойса и модернизм 1900-1930-х гг. - Днепропетровск: Наука и образование, 2000. - 244 с. (14,5 др.а.).

2. “Дублинцы” Джеймса Джойса: классика модернистскойновеллы. - Днепропетровск: Наука и образование, 2000. - 76 с. (4,6 др.а.).

3. Внутренний монолог в стилистике “Ключа от двери” А.Силлитоу // Актуальні проблеми літературознавства. - Том 2. Збірник наукових праць / За ред.проф. Н.І.Заверталюк. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 1997. - С.21-24 (0,3 др.а.).

4. Проблема новаторства в английском “рабочем романе” // Приднiпровський науковий вiсник № 97 (164). - Дніпропетровськ.: Наука i освiта, листопад 1998.- С.115-119 (0,4 др.а.).

5. Возможности обучения языку через художественную литературу (стилистические и языковые особенности “Дублинцев” Дж.Джойса) // Вiсник Київського державного лiнгвiстичного унiверситету. Дослiдження молодих вчених. Вип.1 / Відп. Ред. С.Ю.Ніколаєва. - Київ: КДЛУ, 1998. - С.132-140 (0,6 др.а.).

6. “Дублинцы” и становление принципов модернизма Джеймса Джойса. // Ex professo. Збірник наукових праць вчених Придніпров'я.- Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. - С.92-97 (0,4 др.а.).

7. “Дублинцы” Джойса: проблемы новаторства // Проблеми сучасного літературознавства. Збірник наукових праць. Вип. 5. - Одеса: Маяк, 1999. - С.231-243 (0,8 др.а.).

8. Стилістичні та мовні особливості оповідань Джеймса Джойса “Дублінці” (вивчення англійської мови в процесі читання текстів художньої літератури) // Вісник Дніпропетровського університету. Літературознавство. Журналістика. Випуск 3, том 1. - Дніпропетровськ: Видавництво Дніпропетровського університету, 1999. - С.155-159 (0,4 др.а.).

9. Ранній Джойс та модернізм (збірка ”Дублінці”) // Актуальні проблеми літературознавства. - Том 6. - Дніпропетровськ: Навчальна книга, 2000. - С.165-171 (0,7 др.а.).

10. “Дублинцы”: концепция стиля Джойса-новеллиста // Приднiпровський науковий вiсник. № 37 (104). - Днiпропетровськ, квiтень 1998. - С. 26-33 (0,8 др.а.).

11. Ирландия как проблема писательского самосознания Джеймса Джойса // Вiсник Київського державного лiнгвiстичного унiверситету. Серія Філологія. Т.2, № 2. - Київ: КДЛУ, 1999. - С.247-251 (0,5 др.а.).

12. Эстетическая теория и художественная практика раннего Джойса // Актуальные проблемы науки в исследованиях учёных России и Украины. Сборник научных трудов. - М.: Компания Спутник +, 1999. - С.133-151 (1,7 др.а.).

13. Епіфанії Джеймса Джойса: теорія та художня практика // Вісник Київського лінгвістичного університету. Серія Філологія, Том 3, № 1. - Київ: КДЛУ, 2000. - С.179-187 (0,7 др.а.).

14. Тема Ірландії в творчості Джеймса Джойса // Литературоведческий сборник. - Вип. 2. - Донецк: ДонГУ, 2000. - С.117-123 (0,6 др.а.).

15. Эпифании в прозе Джеймса Джойса // Питання літературознавства. - Вип. 7 (64). - Чернівці, 2000. - С.117-128 (0,8 др.а).

16. Джойс і Менген: модерністська рецепція творчості ірландського романтика // Гуманітарний вісник. Серія - іноземна філологія. Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики. Число ЧЕТВЕРТЕ. - Черкаси, 2000. - С.21-27 (0,6 др.а.).

17. “Роман о художнике” Дж. Джойса и постмодернистская интерпретация жанра // Сборник научных трудов кафедры зарубежной литературы ДГУ “От барокко до постмодернизма”. - Днепропетровск: ДГУ, 1999. - С.123-130 (0,7 др.а.).

18. “Роман-портрет” и споры о его герое (“Портрет художника в юности” Джеймса Джойса) // Проблемы современной науки. Сборник научных трудов. - М.: Компания Спутник +, 2000. - С.108-131 (1,8 др.а.).

19. “Улисс” Джойса в писательской и литературоведческой рецепции (от 1920 до 1990-х гг.) // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія літературознавство. - Вип.1 (25). - Харків, 2000. - С.283-297 (1 др.а.).

20. “Улисс” Джеймса Джойса: проблема героя (Стивен) // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.C.Сковороди. Серія літературознавство. Вип.2 (26). - Харків, 2000. - С.205-224 (1,9).

21. Монолог Моллі Блум (“Моллілог”): психіка героїні та роль автора // Придніпровський науковий вісник. № 17 (84). - Дніпропетровськ, березень 1998. - С.49-63 (1,5 др.а.).

22. Ірландія як проблема письменницької самосвідомості Д.К.Менгена і Дж.Джойса // Литературоведческий сборник. - Вып.3. - Донецк, 2000. - С.174-183 (0,7 др.а.) (англ.мовою).

23. Проблема модернизма в современном литературоведении // Литературоведческий сборник. - Вип.4. - Донецк: ДонГУ, 2000. - С.41-62 (др.а.).

24. Теоретические представления о новелле / рассказе в современном литературоведении и место Джойса в истории новеллы // Проблеми сучасного літературознавства. Збірник наукових праць. Вип.6. - Одеса: Маяк, 2000. - С.30-51.( др.а.).

25. Молли как Пенелопа: семантика Моллилога в романе Джойса “Улисс”// Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С.Сковороди. Серія літературознавство. Вип.1 (28). - Харків, 2000. - С.187-197.

26. Обучение языку через художественную литературу по специальности “Перевод” (домашнее и аналитическое чтение прозы Джойса) в техническом университете // Международная научно-практическая конференция “Современные технологии в обучении английскому языку”. - Днепропетровск, 1997. - С. 24-27 (0,3 др.а).

27. “Дублинцы”: стилистические принципы Джойса-новеллиста. Тези // Четверта Всеукраїнська наукова конференцiя “Новi пiдходи до фiлологiї у вищiй школi”. - Запорiжжя, 1998. - С. 48 (0,1 др.а.).

28. Внутренний монолог в стилистике “Ключа от двери” А.Силлитоу (изучение художественной английской литературы по специальности “Перевод” в неязыковом вузе) Тезисы // 3-я Мiжнародна наукова конференцiя “Комп'ютерна лiнгвiстика та викладання чужоземних мов у вищих навчальних закладах”. - Львiв,1998. - С.116 (0,1 др.а.).

29. “Дублинцы” Джойса в восприятии критики 1960-1990-х гг. // Матеріали міжвузівської конференції “Від бароко до постмодернізму”. - Дніпропетровськ, 2000. - С.213-218 (0,5 др.а.).

30. “Джойс и художественная система модернизма в творчестве А.Жида 1890-1900 гг” // 6-та Міжнародна конференція “Франція та Україна: науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур”. - Дніпропетровськ, 2000. - С. 175-180 (0,5 др.а.).

31. Збірка “Дублінці”: стилістичні особливості творів Джойса // Тези Всеукраїнської наукової філологічної конференції “Проблеми сучасної світової літератури та лінгвістики”. - Черкаси, 2000. - С.7-8 (0,2 др.а.).

32. Образ героя в джойсовском “романе художника” (споры о Стивене Дедале в английском литературоведении) // Развитие средств массовой коммуникации и проблемы культуры. Материалы научной конференции. Университет Натальи Нестеровой. - Москва, 2000. - С.166-169 (0,3 др.а.).

33. Евеліна (переклад оповідання з англ.мови та коментар “Евеліна, одна з дублінців”) // “Всесвіт” - журнал іноземної літератури № 5-6, травень. - Київ, 2000. - С.140-143 (0,3 др.а.).

34. “Дублінці” Джойса у критиці 1960-1990-х рр. // “Всесвіт” - журнал іноземної літератури № 5-6. - Київ, 2000. - С.144-145 (0,2 др.а.).

35. Шекспир - Джойс - Шекспир // Шекспировские чтения. - Владимир, 2000. - С.6 (0,1 др.а.).

36. Модернізм європейський та модернізм український (декілька слів про монографію С.Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі”, 1997 р.) // Міжнародна наукова конференція: “Проблема рубежа веков: закономерности переходных процессов в литературе и языке”. - Донецк, 2000. - С.144-147 (0,3 др.а.).

37. “Irishness” in J.C.Mangan's Poetry as an Introduction to James Joyce // 5-та конференція Європейського Суспільства з вивчення англійської мови. - Хельсінкі, - 2000. - P.1-6. http: //www.eng.helsinki.fi /doe / ESSE 5 - 2000 /ella goncharenko.htm

38. Из истории восприятия “Улисса”: роман Джойса и читатели // Вестник СевГТУ. Вып. 28: Филология: Сб.науч.тр. - Севастополь, 2000. - С.97-108.

Размещено на Allbest.ru