Ф. Достоєвський і "Південна школа" американського роману (Типологія і контактно-генетичні зв’язки)

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

УДК 82.091

Ф. ДОСТОЄВСЬКИЙ І “ПІВДЕННА ШКОЛА” АМЕРИКАНСЬКОГО РОМАНУ ТИПОЛОГІЯ І КОНТАКТНО-ГЕНЕТИЧНІ ЗВ'ЯЗКИ

10.01.05 - порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

ХВАЛЬ Лілія Василівна

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі теорії літератури та славістики Рівненського державного гуманітарного університету, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України НАЛИВАЙКО Дмитро Сергійович, професор кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська Академія”

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор ВОЛКОВ Анатолій Романович, професор кафедри румунської і класичної філології Чернівецького національного університету імені Ю.Федьковича

кандидат філологічних наук, доцент НАГОРНА Наталія Мефодіївна, доцент кафедри історії російської літератури

Київського національного університету імені Т.Г.Шевченка

Провідна установа - Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра теорії літератури і порівняльного літературознавства.

Захист відбудеться “29” травня 2001 року о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 при Інституті літератури імені Т.Г. Шевченка НАН України /01001, м.Київ-1, вул. М.Грушевського, 4/.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України.

Автореферат розіслано “27” квітня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої радиГайнічеру О.І.

АНОТАЦІЯ

Хваль Л.В. Ф.Достоєвський і “Південна школа” американського роману Типологія і контактно-генетичні зв'язки. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.05 - порівняльне літературознавство. - Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2001.

Дисертацію присвячено вивченню контактно-генетичних зв'язків і типологічних аналогій, паралелей та відмінностей між творчістю Достоєвського і представниками “Південної школи” американського роману Вільямом Фолкнером, Р.П.Уорреном, К.Маккалерс, В.Стайроном, В.Персі. Аналізуються головні ознаки жанру “роман-трагедія” /трагічний конфлікт “Особи зі світом”, особливості розвитку сюжету, трагічні герої, трагічна розв'язка тощо на прикладі творів “Злочин і кара”, “Брати Карамазови” Достоєвського, “Світло в серпні”, “Авессалом! Авессалом!” Фолкнера.

Досліджується, як різні форми психологізму Достоєвського психологічний аналіз, “внутрішній монолог” та його різновиди, сновидіння, “двоїстість”, елементи карнавально-сміхової культури використовували письменники-південці К.Маккалерс ”Серце - самотній мисливець”, “Годинник без стрілок”, В.Персі “Кіноглядач, “Останній джентльмен”, “Ланселот”, Стайрон “Підпали цю домівку” при вирішення ними проблеми “відчуження” людини. З'ясовується роль і функції нараторів у романах Достоєвського “Біси”, Уоррена “Все королівське військо”, Стайрона “Вибір Софі” при змалюванні усіх видів “бісівства” та самих “бісів”.

Ключові слова: компаративістика, контактно-генетичні зв'язки, типологічні аналогії, паралелі, сходження та відмінності, типологічний ряд, роман-трагедія, відчуження, психологічний аналіз, оніризми, двоїстість, наратор.

SUMMARY

Khvall L.V. Dostoevsky and the “Southern School” of the American novel Typological and contact and genetic relations. - Manuscript.

Thesis for Candidate's Degree in Philology. Speciality 10.01.05 - comparative literature. - Shevchenko Institute of Literature at the National Academy of Sciences of Ukraine, Kyiv, 2001.

The paper investigates the contact and genetic relations and typological correlations between the works of Russian writer Dostoevsky and representatives of the “Southern School” of the American novel, i.e. W.Faulkner, R.P.Warren, K.McCullers, W.Styron, W.Percy.

The principal characteristics of the genre of “novel-tragedy”: tragical confrontation of “The Person VS the World”, specific features of the plot, tragical characters, tragical final (based upon the novels “Crime and Punishment” by Dostoevsky, “Light in August”, “Absalom, Absalom!” by Faulkner) are beeng analysed.

As a subject of this analysis various forms of psychologism of Dostoevsky, i.e. psychological analysis, “inner monologue” and its invariants, dreams, “duality” ets. had been used by the writers-southerners such as K.McCullers /“The Heart is a Lonely Hunter”/, W.Percy /”The Moviegoer”, “The Last Gentleman”, “Lanselot”/, W.Styron /”Set this House on Fire”/ in the process of their solution the problem of “alienation” of the man.

The light is thrown on the role and function of the narrators in the novels of Dostoevsky /”Demons”/, Warren /”All the King's Men”/, Styron /”Sophie's Choice”/ as they depict all kinds of “demonhood” and “demons” themselves.

Key words: comparativistics, contact and genetic relations, typological analogies, correlations, parallels and differences, typological line, novel-tragedy, alienation, psychological analysis, dreams, duality; narrator.

АННОТАЦИЯ

Хваль Л.В. Ф.Достоевский и “Южная школа” американского романа Типология и контактно-генетические связи. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.05 - сравнительное литературоведение. - Институт литературы им.Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2001.

Диссертация посвящена изучению контактно-генетических связей и типологических аналогий, параллелей и отличий (в диахронном аспекте) между творчеством Достоевского и представителями “Южной школы” американского романа У.Фолкнером, Р.П.Уорреном, К.Маккалерс, У.Стайроном, У.Перси.

Принципы современного сравнительного литературоведения, отраженные в трудах Г.Вервеса, В.Жирмунского, Д.Дюришина, Д.Наливайко, И.Неупокоевой, М.Храпченко, позволили создать определенную методику компаративистского исследования. Диссертант считает возможным отнести Достоевского, Фолкнера, Уоррена, Маккалерс, Стайрона, Перси к одному “типологическому ряду”, который в современном сравнительном литературоведении принято считать основной “единицей измерения” типологических схождений, аналогий, параллелей и различий.

Достоевский является основоположником жанра “роман-трагедия”. На примере произведений “Преступление и наказание” Достоевского, “Свет в августе”, “Авессалом! Авессалом!” Фолкнера раскрываются основные признаки жанра “роман-трагедия”: трагический конфликт “Лица с миром” /В.Кирпотин/, переключенный в план морали и психологии, осложненный у южан причинами расового порядка; сюжет, построенный по принципу “тематического триптиха”; катастрофичность событий, спешащих к трагическому концу, к “обвалу”. Отмечается использование писателями предысторий протагонистов, которые должны показать, что трагическая доминанта не спонтанный взрыв, что “нынешняя тоска” у всех героев “накапливалась, нарастала постепенно”. Автор исследования указывает на двоякую возможность подачи предыстории: через многократное возвращение к прошлому героя /у Достоевского/ или как структурное целое /у Фолкнера/; исследует назначение предыстории: она помогает выяснить причины возникновения конфликта “Лица с миром”, частично раскрывает личность протагониста, показывает процес его формирования. Диссертант акцентирует внимание на использовании Достоевским и Фолкнером одинаковых ситуаций /преступник и блудница/, одинаковых художественных приемов /портретирование героев, “полифонию” у Достоевского и “принцип черного дрозда” у Фолкнера/. Отмечается, что в центре романов Достоевского и Фолкнера - трагические персонажи. Подчеркивается трагическая развязка в романах писателей, обусловленная природой жанра “роман-трагедия”.

Достоевский первым среди писателей-реалистов XIX века изобразил отчужденного протагониста, раскрыл его психологию /“Записки из подполья”/, сделал проблему отчуждения центральной в своем творчестве, введя такие понятия, как “экзистенция”, “пограничная ситуация”, “коммуникация”, “алиенация” /не определяя их/, недаром экзистенциалисты считают его своим предшественником. Для исследования психологии отчужденного протагониста Достоевский и романисты “Южной школы” использовали разнообразные художественные средства: психологический анализ, внутренний монолог как “особенный вид психологизма” /В.Днепров/, сновидения, двойничество, элементы карнавально-смеховой культуры. Исследуются романы К.Маккалерс “Сердце - одинокий охотник”, Перси “Кинозритель”, “Последний джентльмен”, “Ланселот”, Стайрона “Подожги этот дом”, Уоррена “Ночной всадник”, “Вся королевская рать”.

Достоевский создал новый тип политического романа /”Бесы”/, в котором исследовал тип того сознания, которое определил, как “бесовство”; затронул ряд проблем /что такое зло и каковы формы его проявления, что такое “бесовщина” и кто такие “бесы”, вопрос о необходимости “одухотворенной политики” и самоубийственной опасности политики бездушной, бездуховной/, оказавшихся близкими писателям “Южной школы”. Автор, анализируя романы Достоевского “Бесы”, Уоррена “Вся королевская рать”, Стайрона “Выбор Софи”, отмечает, что все романисты используют прием “неавторского повествования”, вводят вымышленных нарраторов, роль которых “усложненная, многофункциональная, амбивалентная”. Акцентируется внимание на том, что если Достоевский в романе “Бесы” только высказал гипотетические мысли, только очертил зародыш явления, то американские писатели создали художественные портреты реальных “бесов” ХХ столетия.

Ключевые слова: компаративистика, контактно-генетические связи, типологические параллели, аналогии и отличия, типологический ряд, роман-трагедия, алиенация, психологический анализ, онеризмы, двойничество, нарратор. достоєвський американський роман генетичний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження

Кожна національна література є складовою частиною "всесвітньої літератури" /термін Й.В.Гете/ і розвивається як за рахунок внутрішніх ресурсів, так і надбань інших літератур. Тому для національної літератури притаманні "своєрідність", обумовлена специфічними умовами і самобутніми тенденціями, і "спільність", викликана характером розвитку світового літературного процесу.

Творчість Роберта Пенна Уоррена цілісно досліджувалась у працях американських критиків Хьюі Мура, Вільяма Бедфорда Кларка, Джеймса Джастуса, Барнета Гуттенберга, їй присвячені розвідки російських науковців М.Мендельсона і Л.Татарінової. У вітчизняному літературознавстві окремі романи аналізуються у статтях і монографіях Д.Затонського, Т.Денисової, Ю.Лідського, Т.Некряч. Творчі зв'язки Достоєвського з Уорреном спеціалістами не вивчалися.

Серед нечислених досліджень, присвячених творчості Карсон Маккалерс, виділяються фундаментальні праці Олівера Іванса, Вірджинії Спенсер Карр і Річарда Кука. Слід згадати кандидатські дисертації та статті російських дослідників А.Боярської та Н.Чугунової. У вітчизняному літературознавстві творчість цієї романістки "Південної школи" фактично недосліджена.

Щодо творчості Вокера Персі і Вільяма Стайрона, то окремі аспекти проблеми “Достоєвський - Персі” привернули увагу американських літературознавців Томаса Даніеля Янга і Роберта Коулза. Творчість Вільяма Стайрона досліджується у розвідках Т.Денисової. Але проблема “Достоєвський - Стайрон” в них не піднімається.

Звернення дисертантки саме до цих представників “Південної школи” американського роману обумовлене тим, що в їхній творчості зв'язки і співвідношення із Достоєвським найбільш наявні, причому ні в американській, ні у вітчизняній компаративістиці немає комплексних досліджень контактно-генетичних зв'язків і типологічних сходжень між творчістю Достоєвського і романістами "Південної школи" В.Фолкнером, Р.П.Уорреном, К.Маккалерс, В.Стайроном та В.Персі, що і забезпечує актуальність цієї розвідки.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Тема дисертаційного дослідження пов'язана із загальною темою наукових розробок "Актуальні проблеми лінгвістичної та літературознавчої компаративістики", що проводяться кафедрою теорії літератури та славістики Рівненського державного гуманітарного університету.

Мета і завдання дослідження

Метою розвідки є комплексне висвітлення зв'язків творчості Ф.Достоєвського з представниками “Південної школи” американського роману. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання низки завдань: виявити типологічні сходження, аналогії та відмінності, що виникають між романами Достоєвського і Фолкнера при введенні трагічного елементу в наративну тканину твору; проаналізувати, як відкриття Достоєвського - художника в царині психологізму /психологічний аналіз, внутрішній монолог та його різновиди, "двоїстість", оніризми, елементи карнавально - сміхової культури/ використовували К.Маккалерс, В.Персі, В.Стайрон при вирішенні ними проблеми відчуження людини у суспільстві; з'ясувати, як "ускладнена, багатофункціональна, амбівалентна" роль нараторів у романах Достоєвського, Уоррена, Стайрона допомагає всебічному розкриттю проблеми психології влади у суспільстві.

Об'єктом дослідження є твори Достоєвського “Злочин і кара”, “Біси”, “Ідіот”, “Брати Карамазови”, “Покірлива”, Фолкнера “Світло в серпні” / “Light in August”, 1932/, “Авессалом! Авессалом!” /”Absalom, Absalom!”, 1936/, Уоррена “Нічний вершник” /”The Night Rider”, 1940/, “Все королівське військо” /”All the King's Men”, 1946, український переклад 1986/, Маккалерс “Серце - самотній мисливець” /”The Heart Is a Lonely Hunter”, 1940/, “Годинник без стрілок” /”Clock Without Hands”, 1961/, “Балада про сумне кафе” /”The Ballad of the Sad Cafe”, 1951, український переклад 1983/, Персі “Кіноглядач” /”The Movie-goer”, 1961/, “Останній джентельмен” /”The Last Gentleman”, 1966/, “Ланселот” /”Lanselot”, 1977/, Стайрона “Підпали цю домівку” /”Set this House on Fire”, 1960/, “Вибір Софі” /'Sophie's Choice”, 1979/.

Предметом дослідження є виявлення типологічних аналогій, паралелей та відмінностей /у діахронному аспекті/ на тематологічниму, контактно-генетичному, морфологічному, жанрологічному, контекстуальному і стильовому рівнях між романами Достоєвського і письменників-південців.

Методи дослідження - порівняльно-типологічний, історико-порівняльний, цілісно-системний аналіз художнього твору.

Наукова новизна одержаних результатів дисертації полягає в тому, що вперше у вітчизняній компаративістиці проведено комплексне дослідження контактно-генетичних зв'язків і типологічних сходжень, аналогій та відмінностей /у діахронному аспекті/ між творчістю Ф.Достоєвського і представниками "Південної школи" американського роману В.Фолкнером, Р.П.Уорреном, К.Маккалерс, В.Стайроном, В.Персі. У дисертації набула подальшого розвитку теорія порівняльного літературознавства.

Дисертантка критично опрацювала маловідомий теоретичний матеріал, маловідомі матеріали самих письменників, нові художні твори.

Практичне значення одержаних результатів реферованого дослідження полягає в можливості їх використання в ході подальшого формування концепції вітчизняного порівняльного літературознавства.

Матеріали дисертації можуть бути використані при підготовці спецкурсів з компаративістики, у вузівських лекційних курсах, у розробці спецсемінарів, при написанні дипломних і курсових робіт студентами-філологами.

Дисертація та зазначені в авторефераті публікації є особистим внеском здобувача у розв'язання проблеми “Ф.Достоєвський і “Південна школа” американського роману /Типологія і контактно-генетичні зв'язки/”.

Апробація результатів дослідження. Різні тематичні аспекти /теоретичні і практичні/ дисертаційного дослідження висвітлювалися в доповідях автора на наукових конференціях, зокрема - на міжнародних конференціях "Білорусько-польсько-російське порівняльне мовознавство та літературознавство" /Вітебськ, І994/, "А.Міцкевич і Україна" /Дрогобич, 1998/, міжвузівських: науково-методична конференція “Формування і становлення сучасного учителя” /Рівне, 1990/, науково-практична конференція "Використання спадщини повернутих і забутих діячів науки та культури в навчальному процесі педагогічного вузу та школи" /Рівне, 1991/. Протягом 1990-2000 рр. результати дослідження оприлюднювалися в доповідях на звітних конференціях викладачів Рівненського державного гуманітарного університету.

Обсяг та структура дисертації

Дисертація обсягом 156 сторінок тексту складається зі вступу, трьох розділів /перший і другий містять кілька підрозділів/ і висновків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми. Визначено мету, завдання роботи та методику дослідження. Розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Зазначено особистий внесок здобувача. Подано відомісті про апробацію роботи та структуру дисертації.

У першому розділі "Жанрова своєрідність романів Достоєвського і письменників американського Півдня", що складається з двох підрозділів, з'ясовуються особливості жанру "роман-трагедія" на прикладі творів Достоєвського "Злочин і кара", Фолкнера "Світло в серпні", "Авессалом! Авессалом!".

Підрозділ "Теоретичні засади сучасної компаративістики і методологічна основа розвідки" присвячений з'ясуванню найголовніших принципів сучасного порівняльного літературознавства. Тут обґрунтовується доцільність проведення дослідження.

Існують різні форми міжнаціональних літературних взаємин. Основними є контактно-генетичні зв'язки і типологічні сходження та відмінності. Вітчизняне /Г.Вервес, Д.Наливайко/ і зарубіжне /В.Жирмунський, Д.Дюришин, І.Неупокоєва, М.Храпченко/ порівняльне літературознавство розглядає їх як дві сторони єдиного процесу міжнаціональних літературних і культурних спілкувань. І.Неупокоєва виявляє три основні типи систем літературного розвитку: часовий, історико-культурний і художній. Усі означені типи систем динамічні, можуть змінюватися, але всім “притаманна внутрішня стабільність, що дозволяє бачити в них великі константи макросистеми всесвітньої літератури”. Д.Наливайко вважає основоположним типом літературних систем художній, тому що через нього виявляється внутрішня структура літературного процесу. Системний підхід поєднується із порівняльним методом, який дозволяє співставити літературні явища, незалежно від їх генетичної спорідненості або впливу, запозичення, взаємодій тощо. Міжлітературні відношення можуть бути поділені на генетичні, або контактні, зв'язки, викликані прямими чи опосередкованими контактами, і типологічні сходження, обумовлені єдністю розвитку світового історичного процесу. Але це розмежування має загальний характер. Тому словацький компаративіст Д.Дюришин розробив гнучку систему класифікацій форм літературного процесу. Контактні /генетичні/ зв'язки виникають внаслідок зовнішніх та внутрішніх контактів. Зовнішні контакти, до яких відносимо повідомлення, згадування, переклади, національні міфи, особисті зв'язки, обопільну кореспонденцію письменників та діячів культури, є передумовою для вивчення безпосередньо літературної проблематики зв'язків. Внутрішні контакти виявляються уже в процесі зіставлення досліджуваних явищ, причому на першій стадії аналізу метою є схожість, а потім відмінність, яка дає можливість виявити особливості літературних явищ, розкрити прикмети своєрідності, самобутності. Наступна стадія порівняння - виявлення типологічних сходжень, тобто співвідношення досліджуваних явищ із історико-літературною сферою життя.

Другою стороною порівняльного літературознавства є типологічне вивчення літератури, котре також ґрунтується на порівнянні. Але порівнювані явища мають бути однорідними.

Існують різні види типологічних аналогій, паралелей, збіжностей: суспільно-типологічні, літературно-типологічні, психологіко-типологічні та контактно-типологічні /термінологія Д.Дюришина/. Глибинну основу становлять суспільно-типологічні, які породжуються спільними закономірностями розвитку суспільства й суспільної свідомості в різних її формах та проявах. Саме на ґрунті суспільно-типологічних сходжень створюється "типологічний ряд", який у сучасному порівняльному літературознавстві прийнято вважати основною "одиницею виміру” типологічних збіжностей і розходжень.

Порівняльно-типологічне дослідження літературних явищ охоплює різні рівні: змістовий, проблемно-тематичний, формальний, художньо-стильовий.

Особливе значення при подібному дослідженні мають критерії відбору. Основним критерієм зіставлення обрано структуру художнього твору, яка не зводиться лише до форми. Це певна ідейно-художня цілісність конфлікт, композиція, сюжет, система персонажів, спосіб подання матеріалу тощо, яка знаходиться в діалектичній єдності з конкретно-історичним змістом. При порівнянні необхідне ретельне дослідження співвідношення структур творів. Важливо також торкнутися аспекту жанрової особливості змістовної форми.

Творчість Достоєвського і письменників "Південної школи" В.Фолкнера, Р.П.Уоррена, К.Маккалерс, В.Стайрона, В.Персі становить невичерпний матеріал для дослідження контактно-генетичних зв'язків і типологічних відношень. Усі південці були добре ознайомлені з творчістю Достоєвського. Вони, як і російський письменник, не прийняли моралі нового суспільства з його бездуховністю і стандартизацією людської особистості.

Тому і Достоєвський, і письменники-південці звертаються до минулого, любуються ним. У своїх творах вони прагнули створити "іншу реальність", протиставити її бездуховності нового часу /"Мужик Марей" у Достоєвського, "Ведмідь" у Фолкнера, історія Касса Мастерна у романі Уоррена "Все королівське військо" тощо/.

Достоєвський стверджував, що "людина зміниться не від зовнішніх причин", а "не інакше, як від зміни моральної". Подібні думки притаманні і для південців, котрі вірять в людину, в її здатність вижити і залишитися людиною за будь-яких обставин. Ця думка проходить через усю творчість Фолкнера, але особливо яскраво звучить у його Нобелівській промові.

У дисертації констатується, що трагічний гуманізм - ось те спільне, що притаманне і для Достоєвського, і для південців. Талант російського митця був надзвичайно чутливим до трагічного боку життя, чуйним до будь-якого людського страждання. Це зробило російського романіста "Шекспіром свого часу" Г.Фрідлендер, але водночас викликало численні докори у пристрасті до безпричинної, безрезультатної жорстокості /стаття Н.Міхайловського "Жорстокий талант"/. Аналогічні докори закидали і на адресу Фолкнера. Подібну "пристрасть" до жорстокості знаходимо в творчості Вільяма Стайрона, а він є представником другої генерації південців. Можна говорити про продовження традиції, бо, як і у Достоєвського, у письменників Півдня зображення жорстокості, патології, насильства не є самоціллю.

Кожний романіст Півдня має свій "клаптик землі". Іноді його розмір з "поштову марку", як у Фолкнера, або "темний і кривавий Кентуккі", як в Уоррена, або це "Південь дитинства" /Джорджія/, як у Маккалерс. На цьому "клаптику землі" південці, подібно до Достоєвського, створюють модель "власного всесвіту". У Фолкнера - це Йокнапатофа. Створюючи свій мікрокосмос, Фолкнер до певної міри і тут скористався творчим надбанням російського романіста: "Компсони - це його Карамазови, Йокнапатофа - його Скотопригоньєвськ" / Н.Анастасьєв/.

Схожість комплексу історичних умов, притаманних /синхронно та діахронно/ для пореформеної Росії XIX сторіччя і американського Півдня, близькість головних художніх завдань, що стояли перед письменниками, іноді подібне їх вирішення, а також наявність зовнішніх контактів між означеними письменниками дозволяють віднести Достоєвського, Фолкнера, Уоррена, Стайрона, Маккалерс, Персі до одного "типологічного ряду".

У підрозділі "Жанрова своєрідність романів Достоєвського і письменників американського Півдня" проводиться типологічний аналіз творів Достоєвського "Злочин і кара", Фолкнера "Світло в серпні", "Авессалом! Авессалом!" за жанровими ознаками "роману-трагедії".

Достоєвський першим серед російських письменників XIX ст. відчув кризовість, перехідність своєї епохи, першим усвідомив протиріччя свого часу, усієї "поточної" дійсності. Письменник намагався знайти нову форму для її втілення, в якій би "хаосу та розкладанню" протистояли закони "нового творення". Таким завданням відповідала форма "зрілих” романів Достоєвського, яку В'яч.Іванов визначив як "роман-трагедія".

При типологічному вивченні літературних явищ важливого значення набуває такий структурний елемент твору, як конфлікт, бо саме в ньому поєднуються ідейно-змістовий та художній рівні /М.Храпченко/.

Вказується, що типологічні сходження і розбіжності між творами Достоєвського і письменників Півдня існують у постановці і вирішенні конфлікту, притаманного для усієї реалістичної літератури XIX ст. та багатьох творів XX ст., - конфлікту між особистістю і суспільством. Але російський та американські письменники підійшли до його вирішення з точки зору моралі та психології. У творах Достоєвського "Злочин і кара", Фолкнера "Світло в серпні", "Авессалом! Авессалом!" конфлікт виникає із зіткнення "Особи зі світом" /В.Кірпотін/, що є визначальною особливістю жанру "роману-трагедії". "Світ" протистоїть "Особі" і веде її до загибелі фізичної та моральної. У південців цей конфлікт обтяжений ще причинами расового порядку.

Дисертантка відмічає використання усіма романістами передісторії протагоніста. Вона має показати, що трагічна домінанта не спонтанний вибух, що "теперішня туга" у всіх героїв "накопичується, наростає повільно". Розглядаються передісторії Розкольникова /"Злочин і кара"/, Крістмаса /"Світло в серпні"/, Томаса Сатпена /"Авессалом! Авессалом!"/. Зазначається, що спосіб подачі передісторії може бути різним: передісторія Розкольникова розкривається шляхом багаторазового повернення до минулого героя, ніби мозаїчно вростаючи в наративну тканину, вона поділяється на ряд "нескінченно малих" душевних порухів, поєднуючих свідоме і безсвідоме. Передісторія може бути подана як структурне ціле, тобто як детальна розповідь про події минулого, про формування героя, становлення його характеру. Такими є передісторії Джо Крістмаса і Томаса Сатпена.

Розглядається призначення передісторії: вона допомагає з'ясувати причини виникнення конфлікту "Особи зі світом", частково розкриває особистість героя і показує процес його формування. Передісторія - це минуле героїв, яке має різну наповнюваність у Достоєвського і південців. У героїв Достоєвського минуле включає в себе лише таємницю особистого характеру, про що герой намагається не говорити. У південців минуле - історична пам'ять, в якій чільне місце посідає прокляття, що тяжіє над Півднем Америки, - рабство. Це прокляття незримо встане непереборимою перешкодою на шляху Томаса Сатпена /"Авессалом! Авессалом!"/ до здійснення його мрії; воно призведе до мученицької смерті Джо Крістмаса /"Світло в серпні”/. Дослідники /Анна Ахматова, Н.Чирков, Т.Родіна/ відмітили і ще одну роль передісторії: читачу пропонується бути присутнім тільки при розв'язці: все починається - коли все скінчилося. З героєм Достоєвського Розкольниковим зустрічаємося, коли він уже ступив на “фатальну межу", герої Фолкнера Крістмас і Томас Сатпен з'являються напередодні завершальної життєвої катастрофи.

Дисертантка відмічає типологічні аналогії і уподібнення у розвитку сюжету, під яким розуміється “колізія, що рухається”, реалізація ідейного задуму у подіях і обставинах життя персонажів. Сюжет організується і визначається головним конфліктом, фактично, становить його розгорнуте, "деталізоване художнє вираження". Зазначається, що спільність головного конфлікту в романах Достоєвського "Злочин і кара", Фолкнера "Світло в серпні", "Авессалом! Авессалом!" породжує сюжетні аналогії і уподібнення, які не є наслідком контактних зв'язків і взаємодій, бо тут діяли "однакові обставини, однакова хвиля часу" /І.Франко/.

Аналізується на прикладі роману Достоєвського "Злочин і кара" використання такого художнього прийому, як "тематичний триптих" /Л.Гроссман/, що має своїм підґрунтям трикратне повторення аналогічних сцен, ситуацій, положень, побудованих за принципом посилення, нагнітання трагізму /три зустрічі Розкольникова із слідчим, три бесіди із Сонею тощо. Зазначається, що подібні "тематичні триптихи" можна знайти в романах Фолкнера "Світло в серпні" три “фази” виховання Джо, три “батьки” - вихователі/, а роман “Авессалом! Авессалом!” за своєю будовою, на думку дисертантки, є розгорнутим “тематичним триптихом”.

Підкреслюється зображення Достоєвським і Фолкнером аналогічних ситуацій, наприклад, "злочинець і блудниця" /у Достоєвського Розкольников і Соня, у Фолкнера Крістмас і Боббі/, в яких взаємовідносини між героями також розгортаються за принципом "тематичного триптиху”, що завершиться катастрофою. Наголошується, що у Достоєвського зустрічі Розкольникова і Соні наповнені глибоким філософським смислом, письменнику вдається злити в органічне ціле теперішне, миттєве з загальним, світовим, створити образ "вічності на аршині простору", вдаючись до традиції "християнської меніпеї" /гострі діалогічні синкризи, гостра анакриза, оксюморонні поєднання, оголена постановка останніх запитань і читання Євангелія в нетрях/.

Обидва письменники вдаються до однакових прийомів: портретування героїв для розкриття їхньої психологічної сутності; "поліфонія" /М.Бахтін/ у Достоєвського для створення "образу ідеї" Розкольникова і "принцип чорного дрозда" у Фолкнера для змалювання образу Сатпена та його ідеї.

Відзначається, що трагічна розв'язка в романах Достоєвського і письменників Півдня зумовлена природою жанру “роман-трагедія”: весь розвиток роману Достоєвського "Злочин і кара" поспішає до трагічної катастрофи /зізнання Розкольникова/, обидва фолкнерівські романи "Світло в серпні" і "Авессалом! Авессалом!" закінчуються фізичною загибеллю їхніх героїв.

У центрі романів Достоєвського і південців знаходяться трагічні персонажі. Родіон Розкольников - "трагічна особа" /Г.Фрідлендер/, бо в його серці відбувається боротьба добра і зла. Герої Фолкнера Джо Крістмас і Томас Сатпен також трагічні особи, про що неодноразово зазначав сам автор. Виявляється типологічна спорідненість між Розкольниковим і Томасом Сатпеном: обидва герої одержимі ідеєю-пристрастю, обидва намагаються перебороти свою заданість; між Розкольниковим і Крістмасом також є дещо спільне: обидва протагоністи - люди з "роздвоєною" свідомістю.

Проведене дослідження дозволяє зробити висновок про те, що романам Фолкнера "Світло в серпні", "Авессалом! Авессалом!", подібно до роману Достоєвського "Злочин і кара", властиві такі жанрово-трагедійні ознаки, як трагічний конфлікт "Особи із світом"; сюжет, побудований за принципом "тематичного триптиху"; трагічні персонажі; катастрофічність подій, які неминуче ведуть до "обвалу". Це дозволяє віднести аналізовані твори до жанру "роман-трагедія". В жанрових аналогіях романів Достоєвського і письменників "Південної школи" чітко проявляються типологічно схожі способи бачення світу, бо у формі дійсності може таїтися світоглядний зміст, що і породжує поняття про форму як "затверділий світогляд".

У другому розділі “Проблема психологізму і способи його розкриття у Достоєвського і письменників Півдня” розглядаються різні форми психологізму, які використовували Достоєвський і американські романісти для розкриття психології “відчуженої” людини. Наголошується на тому, що психологізм Достоєвського відрізнявся від психологізму Стендаля, Льва Толстого, Чехова тим, що в центрі уваги російського письменника була психологія людини “на межі”, в “пограничній ситуації”. Достоєвський першим серед письменників-реалістів ХІХ сторіччя змалював алієнованого героя, розкрив його психологію ”Записки із підпілля”. Він зробив проблему відчуження центральною у своїй творчості, ввів такі поняття, як “екзистенція”, “погранична ситуація”, “комунікація”, “світове буття”, алієнація не визначаючи їх, недарма екзистенціалісти вважають його своїм попередником.

Дослідники американської літератури Сідні Фінкельстайн, Т.Денисова, А.Звєрєв зазначають, що проблема алієнації є провідною у письменників “Південної школи”.

У першому підрозділі “Психологічний аналіз як один із засобів розкриття “психології душі” людини” предметом аналізу стали твори Карсон Маккалерс “Серце - самотній мисливець”, “Годинник без стрілок”, “Балада про сумне кафе”. Дисертантка зазначає, що особливий тип реалізму Достоєвського - реалізм “у найвищому значенні слова”, потребував від письменника і особливого типу психологізму. Герої Достоєвського і Маккалерс живуть у світі напружених психологічних інтересів. Вони постійно зайняті розгадуванням чужої душі, щоб визначити наміри і виявити стосунки між персонажами, щоб “дошукатися таїни чужої суб'єктивності”, щоб знати, що відбувається в чужій свідомості. Тому письменники наділяють героїв проникливістю, навіть надпроникливістю, примушують їх вести “психологічне спостереження”.

В'яч.Іванов зазначає, що в центрі романів Достоєвського знаходиться протагоніст /”особистість-полюс”/, навколо якого рухається увесь світ, до якого всі тягнуться, який ніби об'єднує все /Розкольников, князь Мишкін, Альоша Карамазов, а в замітках до “Бісів” знаходимо запис Достоєвського: “Отже, увесь пафос роману в князі, він герой. Все останнє рухається навколо нього, як калейдоскоп”/. Аналогічний прийом використовує Маккалерс в романах “Серце-самотній мисливець”, “Годинник без стрілок”.

Типологічні паралелі між творчістю Достоєвського і Карсон Маккалерс вбачаються у зверненні обох письменників до теми дітей. Дисертантка відмічає, що через усю творчість Достоєвського, починаючи з ранніх творів і завершуючи останнім романом “Брати Карамазови”, проходять різноманітні образи дітей. Різні дитячі образи створила і американська письменниця, але, подібно до Достоєвського, більшість її героїв-дітей є самотніми, відчуженими.

У другому підрозділі “Внутрішній монолог і його функції у Достоєвського і романістів “Південної школи” предметом аналізу стала творчість Вокера Персі. Проза Персі наскрізь філософічна і звернена переважно до інтелектуальної Америки. Письменник зв'язав процес алієнації з духовною драмою американської інтелігенції. Проблема алієнації є провідною в його творчості. Персі взагалі вважає, що “весь сучасний роман - це роман алієнації”, роман про людину покалічену, дезорієнтовану, бездомну і безпритульну. Зазначається великий вплив особистості Достоєвського на Персі. Акцентується, що Достоєвський приваблював американського письменника як виразник свідомості людини кризової, перехідної епохи. Обидва письменники використовували “внутрішній” монолог як “особливий вид психологізму” В.Днєпров для дослідження внутрішнього світу своїх алієнованих героїв. Зіставляються твори Достоєвського “Записки із підпілля” і Персі “Кіноглядач” на рівні проблематики, протагоністів, художніх прийомів. Констатується, що за зовнішньою подібністю криється глибока відмінність, бо “внутрішні монологі” протагоністів у своїй функції неоднакові. Слово у Достоєвського - це слово діалогічне, кожна думка “підпільної” людини сприймається як “репліка незавершеного діалогу”, кожна думка “напружено живе на межі з чужою думкою, з чужою свідомістю”. Взаємовідносини героя-парадоксаліста і оточуючої дійсності стали наслідком /за словами Б.Енгельгардта/ його “ідеологічного відношення до світу”. Слово в романі Персі - це слово монологічне, завершене, що не вимагає відповіді. Наголошується на істотній відмінності героя Персі від Парадоксаліста Достоєвського. Герой Персі хоче знайти смисл свого існування, знайти істину свого життя, він не зайва людина, як герой-парадоксаліст, якого роз'їдає, наче хвороба, “психологія підпілля”. Дисертантка відмічає, що Бінкс Персі “Кіноглядач” - новий тип героя в американській літературі. Він відкриває у творчості Персі цілу галерею персонажів, впевнених у тому, що “пошук - це нормальний стан людини”. Порівнюються останні сцени романів “Кіноглядач” Персі і “Брати Карамазови” Достоєвського. Зазначається, що обидва письменники висловлюють ідентичну думку, впевненість в тому, що людина повинна робити добро, бо “краса і добро” врятують світ.

Указується на “присутність” Достоєвського і в другому романі Персі “Останній джентльмен”. Слова самого письменника про те, що він написав роман “Ідіот”, дають підставу виявляти типологічні паралелі і аналогії. Порівнюються постаті протагоністів /князь Мишкін і Білл Баррет/, виявляється багатозначність заголовків, вказуються, що основні сюжетні вузли і ситуації роману Персі безпосередньо продовжують схожі моменти роману Достоєвського “Ідіот”. Авторка дослідження наголошує на істотній відмінності між романами “Ідіот” Достоєвського і “Останній джентльмен” Персі, яка полягає у різних завданнях, що стояли перед письменниками. Достоєвський хотів створити образ “позитивно прекрасної людини”, а Персі створив іще один образ відчуженого героя. Правильність цієї думки підтверджується романом “Друге пришестя”, який є своєрідним продовженням “Останнього джентльмена”.

Яскравими зразками “сповідальної” прози є оповідання Достоєвського “Покірлива” і роман Персі ”Ланселот”. Типологічні аналогії проявляються у використанні однакових художніх засобів: у Достоєвського - “стенограма свідомості героя”, у Персі - “драматичний монолог”. Типологічні аналогії і розбіжності простежуються у композиції, розвиткові сюжету, фіналу творів. Підкреслюється, що Достоєвський свідомо “закриває” фінал оповідання, щоб позбавити героя будь-якої можливості вирватися із трагічної самотності, а американський письменник вирішує проблему алієнації в характерному для нього плані - подолання відчуження шляхом гуманізації людських стосунків.

Проведене дослідження дозволяє говорити про існування прямих контактів між творчістю Достоєвського і Персі. Вони стали передумовою для виникнення власне типологічних паралелей та відмінностей між творами Достоєвського “Записки із підпілля” і Персі “Кіноглядач” при вирішенні проблеми алієнації людини. В той же час сюжетні аналогії, уподібнення і відмінності, що виявляються між творами Достоєвського “Ідіот”, “Покірлива” і Персі “Останній джентльмен”, “Ланселот”, виникли внаслідок діалогу між різними культурами.

Третій підрозділ “Оніризми і карнавальний сміх, їхні функції в романах Достоєвського і письменників Півдня” показує, за допомогою яких художніх засобів Достоєвський і письменники-південці розкривали проблему “зла”.

Поряд із проблемою алієнації Достоєвського хвилювала і проблема “зла”. Він багато роздумував над його природою. В “Щоденнику письменника” за 1877 рік знаходимо запис: “… люди можуть бути прекрасні і щасливі, не втративши здатності жити на землі. Я не хочу і не можу вірити, щоби зло було нормальним станом людей”. Проблему “зла” Достоєвський зробив центральною в своєму останньому романі “Брати Карамазови”. Проблема “зла” - одна із найголовніших у літературі ХХ сторіччя. Письменники-південці також не обійшли її, але найяскравіше втілення вона отримала в художній практиці Вільяма Стайрона.

Типологічні аналогії і паралелі прослідковуються між романами Достоєвського “Біси”, “Брати Карамазови” і Стайрона “Підпали цю домівку” на рівні композиції творів /сюжетний центр означених романів становить злочин, у Стайрона навіть подвійний/, у змалюванні протагоністів /стайронівський герой із тих же “сластолюбців” що і герої Достоєвського/, у виборі художніх засобів. Обидва письменники використовують синкризу для створення портретів своїх протагоністів, вдаються до меніпеї /сцени скандалів, катастроф/, щоб оголити внутрішню сутність людини, зірвати з неї маску, личину.

Достоєвський любив вводити в свої твори різні символічні сни, насичені глибоко психологічним і філософським змістом. Цю особливість поетики Достоєвського відзначають дослідники М.Бахтін, М.Єрмакова, В.Днепров, а Д.Затонський взагалі вважає, що більшість творів письменника - це “дурні сни”. Призначення онірізмів найрізноманітніше: вони зображують зовсім інше життя, розкривають душевний стан людини, перелом в її житті, показують взаємозв'язок художніх образів.

В дисертації констатується, що різні види оніризмів /”гнійні кошмари”, кризові сновидіння/ характерні і для Стайрона. Порівнюється використання сновидінь у Достоєвського ”страшний сон” Розкольникова у “Злочині і карі” з “кризовим сном” Кесса у “Підпали цю домівку”. Акцентується увага, що саме через страшні сни і огидні кошмари герой Стайрона приходить до усвідомлення зла в собі, саме сни і кошмари сприяють народженню нової людини, здатної кинути виклик несправедливо влаштованому всесвіту і навіть самому Богові, як це зробив герой Достоєвського Іван Карамазов ”Брати Карамазови”.

У четвертому підрозділі “Проблема “двоїстості” у Достоєвського і південців” аналізуються різні форми “двоїстості” у романах “Злочин і кара”, “Ідіот”, “Біси”, “Брати Карамазови” Достоєвського, “Нічний вершник”, “Все королівське військо” Уоррена, “Підпали цю домівку” Стайрона. Зазначається, що для реалізації своїх думок про складність людської натури як Достоєвський, так і письменники Півдня використовували прийом “двоїстості”.

“Подвійність”, “двійники” - явище не нове в літературі, про що свідчить творчість Гофмана, По, Гоголя, Лермонтова. У реалістичній літературі “двоїстість” стала одним із засобів дослідження кризових психічних станів, різноманітних травм і драм людини. Достоєвський і тут сказав своє нове слово митця-психолога. Бачачи розколотість особистості, виявляючи в ній закладені внутрішні контрасти, письменник доводить “внутрішню контрастність образів” до небаченої гостроти, до “прямого роздвоєння особистості”.

Дисертантка відзначає, що, визнаючи існування “двійників” у письменника, дослідники творчості Достоєвського по-різному пояснюють її природу. Б.Бурсов вважав, що Достоєвський відштовхувався від “власного внутрішнього досвіду”, Ю.Селєзньов пов'язував “двоїстість” із індивідуальними особливостями світосприйняття письменника, реальними протиріччями епохи і людської природи. Сам Достоєвський вважав “двоїстість” рисою, що притаманна людській природі взагалі /листи до Є.Юнге і М.Поліванової за 1880 рік/. Наголошується, що дослідники творчості Достоєвського по-різному обумовлюють саму “подвійність” образів письменника. М.Бахтін вказував на карнавальну природу “двійниковості”, сутність якої полягає в запереченні того, що пародіюється. Він виявляє парних двійників: Розкольников - Свідригайлов; Іван Карамазов - чорт; Іван Карамазов - Смердяков, Ставрогін - Петро Верховенський. Дослідник вважає, що Достоєвському потрібні були “двійники”, щоб дати відображення життя “у просторі”. М.Єрмакова обумовлює “двоїстість” особливостями стилю реалістичного роману Достоєвського. Для неї двійники - це паралельні образи, один із шляхів перевірки ідеї героя. Не завжди герої в повній мірі можуть нести усе навантаження грандіозного задуму художника і, щоб виразити всі ці аспекти /філософський, соціальний і психологічний/, Достоєвський виносить за межі одного образу, лише ті, що намітилися як можливі, ймовірні, віддаючи їх іншому образу, в якому ці характеристики знайдуть благодатніший грунт: Розкольников - Свідригайлов, Лужин, Лєбєзятніков; Ставрогін - Кіріллов, Шатов, Петро Верховенський; Іван Карамазов - Смердяков, чорт, “великий інквізитор”, Альоша, Ракітін.

“Двоїстість” притаманна і південцям. Дисертантка виділяє в романах Уоррена і Стайрона такі форми двоїстості, як пряме розщеплення особистості Кесс - “денна” людина і людина із “снів моїх” ”Підпали цю домівку”, Персі Манн у романі Уоррена “Нічний вершник”; паралельні двійники Старк - Малюк Даффі як його “ідеологічний” двійник і як темний бік героя і Старк - Адам Стентон як “світла”, “ідеалістична” сторона Хазяїна Уоррен “Все королівське військо”.

Дисертантка відзначає, що для зображення складності людини як Достоєвський, так і південці Уоррен та Стайрон вдавалися до прийому “двійниковості”, створюючи різні форми “двоїстості”. В цілому, проведене дослідження дозволяє говорити про те, що, подібно до Достоєвського, письменники американського Півдня Маккалерс, Уоррен, Персі, Стайрон використовували різні форми психологізму для розкриття складного внутрішнього світу людини: психологічний аналіз, психологічне спостереження у Маккалерс, “внутрішній монолог” у Персі, онірізми, “кризові сни” у Стайрона, “двійниковість” у Стайрона та Уоррена.

У третьому розділі “Проблема психології влади” зіставляються романи Достоєвського “Біси”, Уоррена “Все королівське військо”, Стайрона “Вибір Софі”. Достоєвський створив новий тип політичного роману /”Біси”/, в якому поєднав політику і мораль. Письменника цікавили не тільки політичні інтриги, механізм влади, як Бальзака і Золя. Він намагався розкрити психологію політичного діяча, який рветься до влади. У романі “Біси” російський романіст торкнувся ряду проблем, які виявилися близькими і для південців Стайрона і Уоррена: що таке зло і які форми його вияву, що таке “бісівство” і хто такі “біси”, питання про “необхідність одухотвореної політики” і самогубної небезпеки політики бездушної, бездуховної. Подібні проблеми вимагали застосування адекватних художніх засобів для їх вирішення. Усі романісти використовують “неавторську нарацію”. Порівнюються роль і функції нараторів, виявляються схожість і відмінність. Дисертантка зазначає, що письменники вдаються до зображення різних форм “бісівства”. Достоєвський пов'язував його з ідеями соціалізму, вважаючи, що вони згубно діють на людину, внутрішньо “розбещують” її. За радянських часів роман Достоєвського “Біси” критика розглядала як роман-памфлет на революційний рух /Єрмілов, Гус/. ХХ сторіччя підтвердило прозірливість російського романіста. Сучасні дослідники творчості Достоєвського /Ю.Карякін, Ю.Селєзньов, Л.Сараскіна та інші/ вважають його “романом-застереженням”, романом-прозрінням. Уоррен у романі “Все королівське військо” змалював інший бік “бісівства” - намагання влади і її утримання будь-якими засобами /історія Віллі Старка/. Стайрон “бісівство” пов'язує із “абсолютним злом” ХХ сторіччя - фашизмом. У романі “Вибір Софі” письменник намагається осмислити “феномен Освенцима”.

У висновках узагальнено результати дослідження. Безпосереднє знайомство американських письменників Півдня Фолкнера, Уоррена, Маккалерс, Стайрона, Персі з творами Достоєвського, їх численні висловлювання, згадки, повідомлення дозволяють говорити про наявність прямих зовнішніх контактів між їхніми творами і романами російського письменника. Зовнішні контакти, що є передумовою до вивчення безпосередньо літературної проблематики зв'язків, сприяють виникненню внутрішніх контактів. Схожість історичних умов розвитку пореформеної Росії ХІХ сторіччя і американського Півдня в діахронному аспекті, схожість основних художніх завдань, що стояли перед Достоєвським і письменниками-південцями у діахронному аспекті, часом адекватне їх вирішення, а також єдність розвитку світового історичного процесу дозволяють говорити про існування типологічних паралелей, сходжень та відмінностей між творчістю Достоєвського і письменниками “Південної школи”.

Типологічні аналогії і відмінності між творами Достоєвського “Злочин і кара” і Фолкнера “Світло в серпні”, “Авессалом, Авессалом!” вбачаються у постановці та вирішенні конфлікту між особою і суспільством, висвітленого з боку моралі та психології, у розвиткові сюжету, у використанні “тематичного триптиху”, у катастрофічному розвитку подій, у змалюванні трагічних героїв, які знаходяться у конфлікті не тільки із зовнішнім світом, але і з самими собою.

Для вирішення проблеми “відчуження” людини у суспільстві південці використовують такі художні прийоми із арсеналу Достоєвського-митця, як “внутрішній монолог”, “психологічний аналіз”, сновидіння, елементи карнавально-сміхової культури та різні форми “двоїстості”.

Достоєвський створив новий тип політичного роману ”Біси”, розкривши проблему влади з боку політики і моралі. Якщо російський письменник тільки висловив думку про згубність індивідуального бажання і небажання рахуватися з мораллю і законами людського суспільства, то американські романісти створили взірці реальних “бісів” ХХ сторіччя романи ”Все королівське військо” Уоррена і “Вибір Софі” Стайрона.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНІ У ПУБЛІКАЦІЯХ

Зінченко Л.В. Жанрова своєрідність романів Ф.М.Достоєвського. Актуальні проблеми сучасної філології. Вип.5. Наукові записки Рівненського державного педагогічного інституту. - Рівне: РДПІ, 1998. - С.78-82 0,6 др.арк..

Зінченко Л.В. Проблема психологізму у творчості Ф.Достоєвського і представників “Південної школи” американського роману. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського державного педагогічного інституту. Вип.6. - Рівне: РДПІ, 1999. - С.185-197 0,5 др.арк..

Хваль Л.В. Психологія влади як проблема у творчості Федора Достоєвського та письменників “Південної школи” американського роману. Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. Збірник наукових праць Рівненського державного гуманітарного університету. Вип.8. - Рівне: РДГУ, 2000. - С.180-193 0,5 др.арк..

Зинченко Л.В. Методические рекомендации по изучению творчество Уильяма Фолкнера в помощь студентам-заочникам. - Ровно, 1985. - 26 с. 1,0 др.арк..

Зинченко Л.В. Методические рекомендации к практическому занятию по роману У.Фолкнера “Свет в августе”. - Ровно, 1986. - 24 с. 1,0 др.арк..

Зінченко Л.В. Індивідуальна робота як один із ефективних шляхів підвищення методичної підготовки вчителя на матеріалі зарубіжної та російської літератури. /Формування і становлення сучасного учителя. Частина 2. Шляхи і форми удосконалення спеціальної і методичної підготовки учителя. Тези доповідей науково-методичної конференції, приуроченої 50-річчю Рівненського державного педагогічного інституту ім. Д.З.Мануїльського. Ровно, 24-26 квітня 1990 року. - Ровно, 1990. - С.92.