Художня інтерпретація гайдамаччини в українській літературі ХІХ–ХХ століть

Оповіданню не можна відмовити у майстерності розповіді, в умілій композиції. Письменник готує читача до різних подій з життя героїв, часто інтригуючи його, створюючи напружені ситуації, розв'язка яких, як правило, несподівана, раптова. Важливо, що у самій композиції твору, для якої характерне нагнітання трагедійних мотивів і ситуацій, загалом знаходить своє віддзеркалення трагічна історія гайдамаччини. Фабульна схема оповідання наближена до моделі історичного роману вальтерскоттівського типу. У центрі перебуває тут персонаж вигаданий, але втягнений у вир складних історичних подій, своєрідно “поєднаний” з реальними історичними особами, що перебувають на периферії твору.

Зупиняючись на аналізі літературних дискусій рубежу XIX - XX ст., М. Наєнко справедливо зауважує, що одним з питань цих полемік було “...питання “втоми” класичного реалізму, неспроможності його своїми засобами відтворити особливо напружені моменти в суспільному житті - “загадковості” приходу йому на виручку відроджуваного романтизму”. Оцю “загадковість” неважко помітити в оповіданні М. Левицького, де реалістичне, історико-конкретне зображення органічно поєднується з романтичним, умовним.

Тема гайдамаччини в українській літературі кінця XIX - початку XX ст. не посіла чільного місця. Вона перебувала, сказати б, на маргіналіях історичного письменства. Між тим, твори, що з'явилися на зламі століть, є етапними в художньому осмисленні подій XVIII ст. Маємо на увазі, передусім, трагедію “Сава Чалий” І. Карпенка-Карого та роман М. Старицького “Останні орли”. Порубіжжя двох століть було тим періодом в історії української культури, коли вона активно “європеїзувалася”, переживаючи процес оновлення художнього мислення загалом. Це позначилося і на літературних творах про гайдамаччину. Прикметно, що герої І. Карпенка-Карого, М. Старицького, В. Будзиновського та М. Левицького вже не наділяються якоюсь трафаретною однозначністю чи “монументальністю”. Вони, передусім, - звичайні люди, спроможні переживати хвилини відчаю, зневіри. Вони кохають і вагаються, можуть виявляти силу чи навпаки слабкість тощо. Проте життєві обставини переносять їх у центр поворотних історичних подій, а їхні вчинки віддзеркалюються в долях мільйонів людей, нерозривно пов'язуючи усі часові мірила - минуле, нинішнє, прийдешнє. Більше того: історизм художньої думки дав змогу митцям висвітлити не тільки особистість через епоху, а й навпаки. Час, що назавжди відійшов у минуле, нерідко аналізується очима конкретної людини. Це свідчить про те, що у літературі рубежу століть створено загалом концентрований та історично адекватний образ гайдамацької доби.

Четвертий розділ дослідження - “Художня модель гайдамаччини в новітньому українському письменстві”. У фокусі спостережень дисертанта перебуває тут художня література про гайдамаччину, що з'явилася у ХХ ст., і органічно вписується у контекст вітчизняного історичного письменства. Без дослідження її не можна скласти цілісного уявлення про розвиток історичної літератури загалом. Окрім того, настав час подивитися на літературні твори, відкинувши ідеологічно-кон'юнктурні “притиски”, звернути увагу на мистецькі явища, які не так давно оголошувалися низькопробними, замовчувалися або просто заборонялися.

У першому підрозділі висвітлюється реалізація теми гайдамаччини в літературі 1920 - 40-х років. Першою розглядається драма М. Панченка “Коліївщина (Повстання Максима Залізняка)” (1927) - раритетний на сьогодні твір, у якому спостерігаємо прагнення до історично адекватного і навіть фактографічного відтворення подій вікопомного повстання українського народу. П'єса загалом характеризується докладністю у відтворенні важливої історичної події з її специфічними рисами, хоча далеко не всі постаті змальовані мистецьки якісно. Це, зрештою, не дивно, бо драматург виводить близько шістдесяти дійових осіб, серед яких велика кількість постатей історичних. Активізації, довершеності світоглядного плану драми значно сприяв би і показ московсько-польського політичного альянсу, який мав вирішальне значення у придушенні Коліївщини. Шкодить п'єсі й статичність сюжетного розвитку, а також, сказати б, нетеатральність. В основі своїй “Коліївщина...” кінематографічна. Очевидно, вона задумувалася як кіносценарій. “Кінонаписи”, введені в структуру драми, значною мірою активізують, посилюють часово-просторові можливості твору. М. Панченко - чи не перший український драматург, хто такою мірою намагався використати кіно в театрі. На наш погляд, “кінонаписи” сприяють і поглибленню виведених характерів, і становлять наче “крупний план” зображуваного. Незважаючи на явні художні прорахунки, п'єса дає можливість виокремити визначальні риси драматургії М. Панченка: міцне документальне підґрунтя, політична напруга, проникливість у відтворенні соціального поводження особистості, використання уснопоетичних стилістичних засобів і народної розмовної мови.

Більшість дослідників відзначає, що головним героєм драми І. Кочерги “Алмазне жорно” (1927) є Василь Хмарний. Ми ж схильні до думки, що першорядну роль відіграє тут постать Стесі Бражнюк. Заарештований Василь не може діяти активно, тому автор обмежує його дії яскравими монологами, які, без сумніву, мають важливий ідейний сенс. Стеся ж (як спостерігаємо впродовж усього розвитку подій) енергійно стає в опозицію людиноненависництву й підступності ворожого довкілля. Тендітна й гарна на вроду, безоглядна у страдницькій незрадливості, дівчина кидає виклик світові, в якому брехня, жорстокість, примус давно вже унормовані. В “Алмазному жорні” помічаємо певні ознаки експресіоністичного стилю: акцентація на сильних емоціях, навіть на граничній емоційній кондиції особистості. І. Кочерга не прагне відтворити звичайний плин життя, а зображує екстремальні обставини, в яких герої просто вибухають і повністю розкриваються. Це особливо чітко проступає у зображенні постатей Василя і Стесі. В “Алмазному жорні” сполучаються романтичні ілюзії з мелодраматичними деталями та енергійним послуговуванням символами. Символіка вивищує сценічну дію над повсякденністю, ординарністю і сформовує якусь виняткову поетичну обстановку, особливий художній світ. Іноді символ слугує лапідарним прийомом віддзеркалення серединного світу дійових осіб, а часом “виказує” суть провідної колізії п'єси.

П'єси М. Панченка, І. Кочерги, а також Н. Введенської (“За мурами”, 1928) про гайдамацький рух створювалися у той час, коли українська література перебувала в стадії пошуків нових засобів відображення життя, коли традиційний побутово-етнографічний театр уже практично виконав свою роль і вичерпав власні можливості. Тому маємо підстави говорити про певні художні “нововведення”, якими позначені драматичні твори про гайдамаччину, написані наприкінці 20-х рр. Йдеться насамперед про експресіонізм та символізм І. Кочерги і про намагання М. Панченка використати засоби кіно в театрі.

Тема гайдамаччини, як особливо дражлива для рідного кшталту “ідеологів”, не посіла помітного місця у прозі 20-30-х рр. Як правило, прозаїки “згадують” гайдамаччину принагідно, побіжно, не применшуючи водночас її місця в історії нашого народу (В. Таль, В. Поліщук, Ю.Яновський тощо).

Упродовж 40-х років з'явився лише один твір про гайдамаччину - історична новела В. Петрова (Домонтовича) “Приборканий гайдамака” (1947), у центрі якої - постаті колишнього гетьмана України Пилипа Орлика і гайдамацького керманича, а згодом перекинчика Сави Чалого. У фокусі уваги автора - відтворення процесу підготовки Орликом уведення Чалого до структури антиросійських сил. До цієї ж структури, за проектом екс-гетьмана, повинна була входити і Річ Посполита. З-поміж українських письменників саме таку історичну версію підтримав тільки В. Петров. Чалого у новелі зображено передусім як уособлення грізної степової сили, хоча сила ця, з волі автора, сприймається як нерозвинена, недосконала і навіть примітивна. Пилип Орлик навпаки постає перед читачем досвідченою людиною, мудрим і далекоглядним політиком європейського рівня.

“Приборканий гайдамака” - твір, позначений прагненням до граничної психологізації зображення дійсності, чим автор досягає значного впливу на читача. В. Петров акцентує на розбіжності психологічних ліній головних героїв новели: Орлик декларує власні політичні переконання, практично не турбуючись про те, чи сприймає їх співбесідник, а Чалий у цей час думає про свою роль у русі “політичної машини” і подумки енергійно шукає власного місця в житті. Значна активізація В. Петровим особистісного начала у мистецькому моделюванні складної сторінки української історії, прагнення пояснити внутрішню сутність життєвих суперечностей свідчить про застосування у новелі прийомів експресіоністичного письма. Навіть загибель Сави Чалого письменник пояснює наявністю глибокого серединного конфлікту, що постав у душі героя між учорашнім керівником повсталого народу і “новонародженим” полковником польської надвірної міліції. Пилип Орлик (в інтерпретації В. Петрова) надзвичайно схожий на новоромантичного героя - особистість з багатим духовним устроєм, яка активно шукає шляхів визволення цілого народу від іноземної експансії.

Другий підрозділ відведено аналізу романів Ю. Мушкетика “Гайдамаки” (1957) і “Прийдімо, вклонімося...” (1996), між якими пролягла віддаль майже у сорок років. Коли дія першого роману обіймає невеликий часовий відрізок (підготовка, кульмінація і розгром Коліївщини), то у другому творі через призму історичної пам'яті і “непам'яті” щодо героїв і подій гайдамацького повстання аналізується важка “посткультівська” доба. Спираючись на традиції своїх попередників, а зчаста й сперечаючись із ними, творчо переосмислюючи хроніки й літописи, праці істориків, Ю. Мушкетик здійснив справжнє художнє відкриття Коліївщини з її наслідками, уроками на ґрунті історичних та психологічних гіпотез. Письменникові вдалося виявити й показати кричущі розбіжності давньої доби і водночас глибинно осягнути різноликі характери, відбити психологію різних соціальних типів з особливостями їхнього світосприйняття та поводження.

Навіть далеко не вичерпний історіографічний та історико-літературний аналіз дає усі підстави твердити, що першим твором національної літератури, в якому правдиво, всебічно і високохудожньо проаналізовано гайдамаччину, є роман “Прийдімо, вклонімося...”. Письменник реконструює історичні події із залученням активних суспільно-політичних чинників, що має характер інтенсифікованої взаємопов'язаності минувшини й сьогодення. Більше того, історія часто стає у романі сферою суб'єктивних роздумів автора і героїв, непересічним матеріалом для виховання національної самосвідомості. Від початку й до останньої сторінки твір насичений пафосом національного самоаналізу й самоосмислення. Дошукування героями правди про події 1768 року стають частиною сьогоднішнього загальноукраїнського історичного дискурсу. І вже саме це робить один з нових романів Ю. Мушкетика помітним явищем у сучасній прозі.

Розгляд дилогії М. Глухенького про Коліївщину дав змогу з'ясувати місце творчості цього письменника в новітній українській літературі, показати його внесок у розвиток історичної романістики, досі явно недооцінені літературною критикою.

Дійсність відтворюється автором романів “Коліївщина” (1966) і “Колії” (1968) у найрізноманітніших зрізах: соціальних, національних, рідше побутових, і саме вони, проведені на неоднакових рівнях, надали книжкам життєвої правдивості, панорамності, психологічної обґрунтованості характерів та обставин. В основу моделювання важливих історичних подій М. Глухенький поклав засади причинності, соціальної обумовленості дій і поведінки персонажів. Йому вдалося показати, як соціально-економічні передумови, конкретні життєві реалії виробляли характер особистості, визначали її поведінку у найекстремальніших ситуаціях. Автор послідовно перехрещує віддзеркалення картин психологічного стану, внутрішнього устрою особистості у її зносинах з макросвітом - найбільш значущими суспільно-соціальними, громадсько-політичними процесами доби, переконливо і послідовно (хоч іноді й дуже стримано) обстоює українську ідею, державність, українську мову як першорядну духовну вартість, за якою стоїть ментальність нації. У далекій героїчній минувшині увагу М. Глухенького привертають особи тих співвітчизників, що перебувають нарівні зі своєю добою, і, одержимі національною ідеєю, навіть вивищуються над нею. Фронтальний зріз важливих суспільних подій романіст здійснює через життєві долі окремих особистостей, прагнучи до якнайретельнішого мистецького “просвічування” серединної, душевно-психічної організації персонажа, до аналітико-художнього конструювання і зображення характеру. Дилогія характеризується лапідарністю портретів, пейзажних замальовок, інтер'єрів. Ця чітка художня настанова на відтворення передусім соціальної обстановки епохи, без сумніву, пояснює, чому у розвитку сюжету переважають розповіді, монологи, діалоги, репліки. Загалом же, М. Глухенький обрав загальнолюдський погляд на відтворювану дійсність, виступив цілеспрямованим шанувальником реалістичного письма, динамічних і життєво конкретних сюжетів. Сьогодні, коли підноситься нова хвиля воскресіння української нації та її духовності, ми маємо віддати належне цьому самобутньому прозаїкові, одному з письменників, що поєднують класичну прозу з новітньою.

Критика була стриманою щодо оцінки творчого доробку М. Сиротюка, письменника і вченого (доктор філологічних наук). З одного боку, через історичну тематику його творів (це саме по собі становило небезпеку для письменника) і, по-друге, тому, що твори цього автора не піднімалися до епічних висот у художньому осмисленні історії, хоча й становили собою ”добротно“ опрацьований матеріал. Синтез документальності й ліризму, пильна увага до відтворення побутового тла і поглиблене зацікавлення соціальними, політичними, національними питаннями, що особливо гостро постали перед українцями у другій половині ХVIII ст. - ось ті риси, що характеризують романи М. Сиротюка про гайдамаччину. Ці твори позначені стильовими пошуками, але в них, однак, неважко помітити стереотипи, копіювання, самоповторення. Зміст романів переконує у глибокому знанні автором історичного матеріалу, його вміння проникати у сферу суспільних взаємин, у світ національних проблем тощо. Водночас, їм притаманна споглядальність, нахил до самодостатнього мікроаналізу, який не дає підстав для більш широких і переконливих мистецьких висновків. Зрештою, у час крутої ідеологічної цензури та самоцензури і не могло бути інакше.

Незважаючи на дещо спрощену сюжетну канву, уповільнений перебіг подій, відсутність викінчених своєрідних характерів, у романі “На крутозламі” (1978) заслуговує на увагу намагання письменника психологічно вмотивувати поведінку зрадника Сави Чалого. Образ його вийшов у М. Сиротюка якимось прямолінійно-спрощеним. Захопившись відтворенням зовнішніх подій, окремих малозначущих обставин, прозаїк багато втрачає на глибині і яскравості художнього виявлення людського характеру. Романіст, очевидно, звернув мало уваги на дотримання необхідного контекстно-історичного осмислення цієї постаті, а тому значною мірою ідеологізував її.

Романи М. Сиротюка “Побратався сокіл” (1964), “На уманських високих кручах”, “Слава переможеним” (обидва вийшли 1983 р. під назвою “Великий благовіст”) становлять трилогію, осердям якої є різнопланове віддзеркалення українського, польського й російського суспільно-політичного життя напередодні й під час Коліївщини. Кожен з романів (особливо перший) становить відносну самостійність, але зінтегровані вони єдиним замислом. Історично зумовлена потреба звільнення України з-під польсько-шляхетського й московського ярма - це та теза, на якій ґрунтується ідейно-художня концепція трилогії. З одного боку, у романах послідовно обґрунтовується думка про закономірність одвічного потягу українця до вільного хліборобського життя і його нездійсненність через перманентні зазіхання на українські землі сусідніх держав. З другого ж боку, в трилогії утверджується глибоко патріотична ідея звільнення, розкріпачення нації, створення умов для того, щоб українці врешті-решт стали господарями у своїй незалежній державі.

Впадає в око, що у романах М. Сиротюка, як і у багатьох творах про гайдамаччину інших авторів, змальовані події, процес поступування характерів героїв іноді не отримують логічного завершення у межах сюжету, тому читач має змогу домислювати їх. Таким чином виникає можливість відтворення художньої перспективи, що дає змогу уявити майбутнє героїв і подальший розвиток подій. Художня перспектива віддзеркалює реальну історичну перспективу, закономірності історичного розвитку загалом. У структурі твору художня перспектива значно розгалужує межі конфлікту, увиразнює композиційне оформлення, сприяє більш раціональній організації художнього часу.

При уважному прочитанні всіх частин трилогії можна припустити, що письменник вдався до часто повторюваних алюзій, властивих більше інтелектуальній поезії, ніж розлогим епічним полотнам. Очевидно, при змалюванні центральних (і не тільки!) персонажів він спирався на хрестоматійні літературні, історичні відомості, фольклорні образи ватажків гайдамацьких загонів. Автор, мабуть, розраховував на те, що й читач володіє запасом знань про ці постаті, тому й не прагнув подавати їх в еволюції, у становленні характерів, не створив психологічної умотивованості їх діянь. Насамперед це стосується зображення Залізняка і Гонти. М. Сиротюк - традиціоналіст, стійкий визнавець узвичаєних, взятих на озброєння від літератури класичної, схем структурної організації роману, розвитку сюжету, окреслення характерів персонажів. Розповідь посувається неквапливо, без добре помітних стрибків чи перебоїв, герої вимальовуються детально і ступенево, з багатьма подробицями, що часто шкодить динаміці сюжетного поступування. Штучно уповільнюють рух сюжету повтори окремих епізодів, введення нових персонажів, які практично нічого не дають для усвідомлення ідейного спрямування твору, бо ті дійові особи, які повинні перебувати на першому плані (наприклад, Гаркуша, Пугачов), опиняються ніби в “затінку”.

Загалом же, романи М. Сиротюка про гайдамаччину - це пам'ятники вікопомним часам, це його головні твори. А життя письменника, як відомо, продовжується в його книжках.

В одному з підрозділів йдеться про твори Я. Стецюка, А. Дрофаня, Р. Чумака та В. Кулаковського. Для сьогоднішнього читача зустріч з ними буде звичайною несподіванкою. По-перше, імена авторів не належать до широковідомих і, по-друге, критика щодо цих творів відбулася цілковитою мовчанкою.

Повісті й романи, проаналізовані в підрозділі, цілом можна віднести до книг “середньої полиці” (за словами Г. Сивоконя), тобто до таких творів, у яких легко помітними є давно вироблені шаблони і схеми. Але заслуговує на увагу вже сам факт їх появи у часи тоталітарного режиму. Тому сьогодні слід дати об'єктивну оцінку енергійним прагненням письменників, які повною мірою спізнали лютої долі митця в ярмі, розповісти про долю свого народу, що віками зазнавав наруги і брутальної національної кривди. Активно використовуючи досвід, накопичений попередниками, згадані письменники вдалися до мистецького моделювання одного з “неосвоєних” історичних періодів - гайдамаччини. Це, звичайно, вимагало великої історико-дослідницької роботи, вміння сформулювати цілісну панораму давноминулих подій, спираючись передусім на фольклор і скупі та ще й, як правило, необ'єктивні відомості науки про минуле. Більш пильний погляд на твори цих митців дозволяє зробити висновки про неспростовне прагнення їх до епічності, до деталізованого відтворення одного з переломних періодів вітчизняної історії, до ґрунтовного зображення натур непересічних, які б з максимальною повнотою вміщували в собі характерні риси доби.

Незважаючи на свій загалом середній художній рівень, проаналізовані у підрозділі твори посіли чільне місце з-поміж творів української літературної гайдамакіани. Усі вони, що важливо, заґрунтовані на зображенні дійсних історичних фактів і осіб. Тут відчувається письменницька вимогливість до правди життя, до вірогідності відтворюваних постатей та життєвих явищ. Автори ніби полемізують зі спрощеними підходами до літературних інтерпретацій історії народу. Письменники органічно поєднали великий історико-документальний, фольклорний матеріал з художнім домислом і зробили це, сказати б, якісно, “неложними устами”, хоч і звернулися до однієї з дражливих для тоталітарного режиму і ”неосвоєних” історичними белетристами тем.

У дослідженні звернено увагу й на прозу Г. Колісника та В. Гонти. Повість Г. Колісника “Дорога до суду Сави Чалого” (80-ті рр.)- це епічний історико-психологічний твір, в якому виразно помітна авторська тенденція до максимально об'єктивного, рельєфного відтворення характеру, до зосередженого обмірковування внутрішнього устрою особистості. Твір Г. Колісника не схожий ні на жоден з творів про Саву Чалого. Письменник повністю відходить від фольклорного трактування цієї постаті, яке стало основою творів багатьох авторів. Відмовився повістяр і від висунутої більшістю істориків версії про загибель Сави від руки Гната Голого в селі Степашках. Автор представляє абсолютно оригінальний художній варіант життєпису Чалого. У прагненні до якомога глибшого проникнення в психічну сферу героя Г. Колісник “проводить” його важким шляхом до смерті. У такий спосіб письменник подає і власну версію біографії Чалого, і здійснює ґрунтовний соціально-психологічний зондаж його характеру. В основі композиційно-сюжетної організації повісті лежить хронотоп дороги, якою запорожці, очолювані Гнатом Голим, везуть спійманого Чалого на Січ, щоб скарати за зраду. Основним засобом зображення головного героя є ретроспекція - розлогі спогади, невтішні сни, хворобливі марення. Розповідь при цьому ведеться у теперішньому часі, вона позначена якоюсь суворою схвильованістю. Герой постає як особистість, спроможна на глибокі серединні емоції. Незалежна й неконтрольована внутрішня сфера Сави сприймається як ядро найрозмаїтіших почувань, пов'язаних з трагедією людини-зрадника, яка увесь час перебувала у пошуках життєвого ідеалу, але, здається, так і не знайшла його.

Чільним об'єктом уваги Г. Колісника у романі “Полин чорний, мак гіркий” (1988) стає рух часу на важливому історичному відрізку - від Коліївщини до зруйнування Запорозької Січі 1775 р. Однією з центральних проблем, підданих автором естетичному узагальненню, є гайдамаччина. У зв'язку з цим у підрозділі детально аналізуються підходи митця до художнього моделювання постатей історичних осіб. Звертає на себе увагу якийсь специфічний вимір зображення особистості, коли ординарне, окреме, буденне час від часу одухотворюється, опромінюючись світлом загальнонародного. При цьому письменник особливо зосереджено спостерігає за ключовими постатями, нерядовими учасниками важливих історичних подій.

Коліївщина у романі стає для більшості героїв нелегким випробуванням. Різні люди -Залізняк, Гонта, Значко-Яворський, Калнишевський - і у переддень повстання, і в ході його самовизначаються по-різному. Г. Колісник допомагає у кожному розпізнати суто особистісну, неповторно-людську і суспільно-визначену реакцію на суворі умови. Між тим, наголошуючи на недостатній організації гайдамацьких загонів, дії їх в Умані письменник кваліфікує як ”вбивства” і нечуване гульбище. Часом думається, що сам автор не приймає методів боротьби коліїв, не вважає її справедливою помстою за кривди й наруги над українським народом з боку польської шляхти. Водночас, у творі виразно відчутна впевненість письменника у перспективах народу. Як символи самостійної козацької держави й незалежності великої нації сприймаються на останніх сторінках роману козацький черес, шабля й пістолі.

Останній на сьогодні твір про гайдамаччину - історичний роман В. Гонти “Іван Гонта” (написаний 2000) - ще не виданий окремою книжкою. Та вже знайомство з рукописом свідчить про те, що животрепетність порушених у творі проблем не підлягає жодним сумнівам у наш час. Роман виявляє кращі риси творчого почерку його автора - динамізм, ущільненість, лаконізм розповіді, а також уміння вибудовувати напружений сюжет на ґрунті реального й конкретного життєвого матеріалу. В. Гонта продемонстрував майстерність у наданні сюжетному розвиткові енергійності та цікавості для читача. Зіткнення, конфлікти між персонажами тут віддзеркалюють передусім національні, а також соціальні та побутові протиріччя українського, польського й російського суспільств на важливому історичному етапі всенародних державницьких змагань. Суспільні позиції й уподобання, характери персонажів твору реалізуються, як правило, в активній дії, у відношенні до тих перетворень, які були покликані здійснити гайдамаки.

На відміну від багатьох творів про гайдамаччину, що побачили світ у 1960 - 80-х рр., в “Івані Гонті” відсутні надлишковості, зумовлені потягом авторів до гостроти сюжетного розвитку. Маємо на увазі, скажімо, моменти, коли серйозні історичні конфлікти заступалися надуманими інтригами, метою яких було виключно “зацікавлення” читача. В. Гонта вдається до ґрунтовного мистецького моделювання конкретних історичних фактів, поєднуючи художнє осмислення з документалізмом розповіді. Більше того, світоглядна, громадянська та естетична позиції автора розкриваються не в розлогих публіцистичних описах чи буквальному оцінюванні, а в ретельному відборі художніх компонентів, що допомагають якісно конструювати образ, характер. На противагу письменникам, що творили в умовах засилля комуністичної ідеології, В. Гонта має змогу вголос сказати правду. І він робить це. Тому легко помічаємо в романі (особливо в образі Гонти) національне закорінення, відверте утвердження думки про наступність і навіть безперервність національно-визвольних змагань українського народу, про невмирущість самого волелюбного духу української нації.

Художнє осмислення героїчного минулого українського народу (у тому числі подій гайдамаччини) ніколи не стане проблемою неактуальною. Ця обставина не є випадковою, адже гайдамацький рух (і особливо Коліївщина), без сумніву, були не лише одними з наймасштабніших подій національної історії, а й найяскравішими сторінками державницьких змагань нації. Понад це, події гайдамаччини торкнулися не лише України, а й Польщі, Туреччини, Росії, інших країн. Доведений до відчаю волелюбний український народ прагнув стати суб'єктом історії, а не залишатися об'єктом чужої волі. Саме тому, мабуть, інтерес до цих героїчних сторінок вітчизняної минувшини не тьмяніє й дотепер.

Висновки

Перші літературні твори про гайдамаччину з'явилися вже наприкінці ХVIIІ століття. Буквально слідами подій Коліївщини виникає чимало віршів і пісень громадсько-політичного змісту, осердям яких було осмислення всенародного повстання проти польської шляхти.

Чимало творів про гайдамаччину, козаччину, опришківство (близькоспоріднені форми державницьких змагань українців) було написано впродовж XIX ст., коли значно активізувався інтерес до вивчення історії та етнографії України, на хвилі піднесення українського національно-культурного руху, розвитку і становлення романтизму, спроб осмислення дійсності з позицій історизму, національних ознак і народності. Твори Т. Шевченка і П. Морачевського, В. Наріжного і В. Радича, О. Стороженка і Марка Вовчка, іншіх митців органічно вписуються в контекст формування романтичного ореолу слави України, козаків і гайдамаків, що, звичайно, стимулювало інтерес до історичного минулого, активізувало розвиток історичної тематики в національному письменстві. У творах українського романтизму вражає насамперед гіперболізований образ гайдамаки-рятівника. У художньому світі того чи іншого твору такий “укрупнений” герой посідає якесь особливе, неординарне місце, виступаючи репрезентантом цілого соціального прошарку.

Наприкінці XIX - на початку XX ст. українство опинилося в цілковитій залежності від політики Російської імперії. Закономірно, що в таких умовах дещо призупиняється розвиток історичного письменства. Тогочасна література займається здебільшого осмисленням сьогодення і, орієнтуючись на європейську культуру, у кращих своїх зразках прагне вписатися в її контекст. Та все ж у пошуках відповідей на наболілі питання сучасності письменники знову звертаються до осмислення героїки національної минувшини. Справді етапними в ряду аналогічних творів є історична трагедія І. Карпенка-Карого “Сава Чалий” та роман М. Старицького “Останні орли”, де події гайдамаччини художньо оцінюються крізь призму романтичного, неоромантичного та реалістичного світобачення.

Широко представлена гайдамаччина в літературі XX століття. Звернення до цієї теми стало свого роду закономірністю розвитку історичного письменства (особливо великих прозових форм). У жорстких умовах ідеологічного тиску, зумовленого пануванням комуністичного режиму, українські письменники через змалювання подій гайдамаччини прагнули осмислити національно своєрідні та історично зумовлені шляхи народу до волі і розкріпачення. У творах цього ряду (романи Ю. Мушкетика, М. Глухенького, В. Кулаковського, Г. Колісника, Р. Іваничука, В. Гонти та інших письменників) віддзеркалилася потреба суспільної свідомості в осмисленні здійснюваних народом державницьких перетворень у співвідношенні з багатовіковим досвідом життя етносу. Історія гайдамаччини відкривається тут зчаста у своєму сучасному значенні, у новаторському вирішенні проблеми історичної особи і народу. Особистість в історії втілюється, зокрема, в концепції гайдамацьких ватажків та їхньої діяльності. Сприйняття подій другої половини XVIII ст. (особливо Коліївщини) новітнім письменством є загалом вдалою спробою відтворення історії народу і взаємозв'язків історично прогресивної, неординарної особистості з устремліннями широких народних мас. Історизм художнього мислення визначив глибину розуміння письменниками складних перипетій гайдамацької боротьби, спрямованої на відновлення державності України. У світлі історично зумовленої необхідності вирішення цього загальнонаціонального питання характери гайдамаків у новітньому письменстві виписуються здебільшого сміливо, різко, у їх людській індивідуальності, розвиваються як характери національні, що виражають у своїй головній діяльності інтереси повсталої нації.

Зосередимо увагу на тих найпоказовіших властивостях художніх творів про гайдамаччину, які сформувалися впродовж усього часу побутування українського письменства:

- літературна гайдамакіана насамперед є відбиттям національно-визвольного протиборства, державницьких змагань українського народу. При цьому соціальні та інші мотиви є супровідними, цілком підпорядкованими головному спрямуванню;

- фольклоризм як один з основних способів збагачення літературного твору національним аспектом. Уснопоетичне підґрунтя, численні фольклорні ремінісценції і трасформації, притаманні більшості творів про гайдамаччину, сприймаються як свідчення національного характеру самого явища літературної гайдамакіани;

- чітка періодизація, пов'язана з періодизацією усього літературного процесу - від давнини до сучасності. Літературна гайдамакіана є вираженням характерних ознак кожного конкретного етапу розвитку письменства і одним із показників провідних тенденцій загальнокультурного розвитку того чи іншого періоду;

- художня зумовленість співвідношення та взаємодії романтичних, неоромантичних і реалістичних тенденцій у підходах до відтворення історичних подій, пов'язаних з гайдамаччиною, на відповідних етапах розвитку літературного процесу;

- твори про гайдамаччину представлені в усіх жанрах, що дає можливість простежити взаємопроникнення і взаємодії між окремими жанровими утвореннями, а також зробити переконливі висновки про розвиток і збагачення літературних жанрів загалом;

- у кращих зразках літературної гайдамакіани підноситься на вищий щабель художня концепція людини, що зримо матеріалізується в акцентації на з'ясуванні потретно-психологічних рис історичного образу, на його національній природі та зображенні його в еволюції;

- у більшості творів про гайдамаччину помітні оригінальні трансформації історичної правди у правду художню;

- твори літературної гайдамакіани типологічно споріднені з творами про козаччину і опришківство.

Окрім того, літературній гайдамакіані - виразно окресленому материкові національного письменства - притаманна велика ідейна сила, висока художня майстерність, виняткове історико-пізнавальне і виховне значення.

Основні положення дисертації відображено в наступних публікаціях

1. Відлуння далекої доби: Гайдамаччина в українській літературі. - К.: Логос, 2000. - 520 с.

2. Український фольклор про гайдамаччину. - К.: Вирій, 1999. - 240 с.

3. Художня модель гайдамаччини у романах Юрія Мушкетика. - К.: Вирій, 1998. - 78 с.

4. Дилогія Миколи Глухенького про Коліївщину. - К.: Вирій, 1998. - 40 с.

5. З відстані століть (Коліївщина в романі Ю. Мушкетика “Прийдімо, вклонімося...”) // Слово і час. - 1999. - № 3. - С. 51 - 55.

6. Постать Семена Гаркуші у літературі // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Науковий збірник. - Вип. 3 / Редкол.: С. В. Мишанич (відп. ред.) та ін. - Донецьк: Кассіопея, 1999. - С. 174 - 196.

7. Фольклоризм романів Юрія Мушкетика “Гайдамаки” і “Прийдімо, вклонімося...” // Дивослово. - 1999. - № 3. - С. 10 - 12.

8. Втілення національної ідеї у романах Миколи Глухенького про гайдамаччину // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. - Вип. І / Редкол.: П.П. Хропко (відп. ред.) та ін. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 1999. - С. 110 - 120.

9. Майстер історичної прози (романи Миколи Сиротюка) // Актуальні проблеми української літератури і фольклору: Науковий збірник. - Вип. 4 / Редкол.: С.В. Мишанич (відп. ред.) та ін. - Донецьк: Кассіопея, 1999. - С. 181 - 202.

10. Інтерпретація постаті Петра Калнишевського в українській літературі // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. - Вип. 2 / Редкол.: П.П. Хропко (відп. ред.) та ін. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2000. - С. 135 - 149.

11. Концепція образу Івана Гонти в українській літературі // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. - Вип. 3 / Редкол.: П.П. Хропко (відп. ред.) та ін. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2000. - С. 151 - 171.

12. Повість Марка Вовчка “Гайдамаки” у контексті її прози про минуле // Актуальні проблеми слов'янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. Лінгвістика і літературознавство / Редкол.: С.П. Денисова (відп. ред.) та інші. - Вип.5. - К.: Знання, 2000. - С. 163 - 169.

13. Оповідання Модеста Левицького “За Коліївщини” // Наука і сучасність: Збірник наукових праць Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - Том ХХІІ (Випуск 2. Ч.2). - К.: Логос, 2000. - С. 286 - 294.

14. Тема гайдамаччини у прозі Григорія Колісника // Сучасний погляд на літературу: Зб. наук. праць. - Вип. 4 / Редкол.: П.П. Хропко (відп. ред.) та ін. - К.: ІВЦ Держкомстату України, 2000. - С. 109 - 128.

15. Утвердження релігійних цінностей у фольклорі про гайдамаччину // Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України: Збірник наукових праць. - Острог, 1998. - С. 342 - 348.

16. Вивчення вірша Андрія Малишка “Гомін, гомін по діброві” // Дивослово. - 1998. - № 5. - С. 20 - 21.

17. Вивчення українського героїчного епосу в 10 класі // Дивослово. - 1998. - № 9. - С. 42 - 46.

18. Ознайомлення восьмикласників із творами народної лірики // Дивослово. - 1999. - № 6. - С. 31 - 33.

19. Тема гайдамаччини в сучасній українській літературі // Вісник Луганського державного педагогічного університету імені Тараса Шевченка. - 2001. - № 4 (36). - С. 50 - 60.

20. Життя і творчість Пилипа Морачевського // Дивослово. - 2001. - № 1. - С. 13-17 (у співавторстві).

Размещено на Allbest.ru