Творчість Олекси Слісаренка. Проблеми поетики

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Творчість Олекси Слісаренка. Проблеми поетики

Спеціальність: Українська література

Ленда Раїса Іванівна

Київ, 2001 рік

1. Загальна характеристика роботи

Тематичне, образне і жанрове багатство творчості О. Слісаренка достойно представляють складний і багатовимірний початок ХХ ст. Точно резонуючи на небувалі для всього поспільства і для часу події, віддзеркалений у поезії та прозі духовний світ О. Слісаренка напрочуд виразно, у відповідності до важливих історичних подій, відтворює життя країни. Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю висвітлити творчість оригінального, талановитого і мало дослідженого письменника О. Слісаренка в контексті його доби.

Основний масив досліджень творчості О. Слісаренка припадає на 20-30-і роки. Згодом увага до Слісаренкового доробку відроджується у 60-і роки - статті О. Білецького, М. Неврлого, Я. Славутича, належний підхід до творчого доробку О. Слісаренка спостерігаємо в 90-і роки: дослідження М. Наєнка, В. Агеєвої, якій, зокрема, належить перший і поки що єдиний літературний портрет письменника.

Потребою багатогранною, що висвітлює особливості всіх аспектів творчості О. Слісаренка - поета і прозаїка, а також необхідністю дослідити художні пріоритети О. Слісаренка - поета, художній світ О. Слісаренка - прозаїка в контексті доби зумовлена актуальність дисертаційного дослідження. Мета роботи полягає в дослідженні жанрових і тематичних особливостей творчості О. Слісаренка, форм вияву авторського ”я” у системі образів оповідань та романів митця. Мета зумовлює вирішення таких основних завдань:

- з'ясувати місце і роль О. Слісаренка в літературному процесі 20-30-х років;

- визначити своєрідність образної системи поетичних засобів О. Слісаренка-символіста;

- охарактеризувати ключові особливості поетичних творів О. Слісаренка - футуриста;

- виявити новаторство тематичної, образної та психологічної побудови героя «малої» прози О. Слісаренка;

- з'ясувати засадничі позиції письменника в конструюванні системи персонажів, втілених у зразках повістевого та романного прозописьма О. Слісаренка.

Об'єктом дослідження є творчий характер та естетична якість О. Слісаренка - символіста і футуриста, художні пріоритети та новаторство психологічної і фабульної (сюжетної) новелістики та романістики письменника, висвітлення процесів його протистояння творчій деформації, що є особливо значимим для повноти осягання в концептуальному плані літературного процесу ХХ ст. в Україні.

Предметом дослідження є розгляд особливостей творчості О. Слісаренка як письменника, що одним із перших в історії української літератури, виступає символістом, а згодом і футуристом, також художнє новаторство митця - як прозаїка - у жанровій та образно-тематичній площинах.

Теоретико-методологічними засадами роботи є порівняльно-історичний, герменевтичний методи, а також системно-функціональний підхід у вивченні поетики творчості О. Слісаренка, що дасть змогу розширити і поглибити осягання літературного процесу початку ХХ ст., забезпечить належну повноту такого осягання, а також сприятиме адекватному розумінню закономірностей формування художньої і жанрової системи української літератури на певному етапі її функціонування.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вперше в повному обсязі і різноаспектно вивчається творчість письменника, який стояв біля витоків новітньої української літератури, здійснюється належна, що відповідає сучасному стану літературознавчої науки, інтерпретація жанрово-стилістичної і художньої природи поетичної і прозової сторінок творчості О. Слісаренка. Новаторською є і спроба з'ясувати категоріальні моделі (творче ”я”, соціум, час) системи творів і мистецькі засади письменника.

Уперше досліджуються характерологічні особливості творчості О. Слісаренка в контексті сучасної йому епохи - як вияв трагічного протистояння тоталітарній деформації та знеособленню, здійснюється прочитання творчості О. Слісаренка в історико-літературному контексті початку ХХ ст. - як необхідність адекватного розуміння закономірностей і повноти функціонування жанрово-художньої системи української літератури.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані для подальшого наукового вивчення літературного доробку і О. Слісаренка, і письменників його покоління, на творчості яких позначився напружений жанрово-видовий, образно-тематичний пошук, а також творчістю яких представлена громадянська позиція самостояння.

Матеріали дисертації можуть бути застосовані у вузівських лекційних курсах історії української літератури, теорії літератури, у програмах спецкурсів та спецсемінарів, а також при підготовці навчально-методичних посібників із цих дисциплін. Запропонований напрям дослідження може виявитися продуктивним і для наукових досліджень у процесі вивчення української літератури ХХ ст. за програмами середньої школи.

Концептуальні положення дисертації апробовано в доповідях на засіданнях кафедри історії української літератури і шевченкознавства та кафедри української літератури ХХ ст. Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Ключові моменти дослідження викладені у повідомленнях на наукових конференціях професорсько-викладацького складу та студентів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1998, 1999, 2000 рр.), професорсько-викладацького складу та студентів Київського університету культури і мистецтв (1995, 1997 рр.), науковій конференції ”Дискурс сучасної української романістики: поетика жанру” (Київ, 1999), науковій шевченківській конференції викладачів та студентів філологічного факультету (Київ, 2000).

Основні положення дисертації знайшли відображення у чотирьох публікаціях автора.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури. Повний обсяг дисертації - 167 сторінок. У списку використаної літератури 164 позиції.

2. Основний зміст дисертації

У “Вступі” обґрунтовано актуальність і наукову новизну дослідження, визначено його методологічну основу й конкретні методи, сформульовано мету і завдання дисертаційної роботи, окреслено її теоретичну цінність і практичну вагомість.

У першому розділі - “Етапи формування українською літературною критикою оцінки творчості О. Слісаренка” розглядається характер і значення, а також особливість української літературної критики в оцінці творчості письменника.

Творчість О. Слісаренка на ранньому її етапі оцінюється літературною критикою як одне із найвизначніших явищ у символізмі (див. Меженко Ю. Можливості й обов'язки української поезії. - Шлях. - 1919. - №1. - С. - 64). Відповідно до характеру еволюції творчості письменника уже з 1925 року літературна критика дедалі послідовніше розглядає прозову сторінку творчості письменника, згадки про О. Слісаренка - поета поступово відходять на другий план, а згодом якщо й виникають, то лише як пунктирна лінія в окресленні жанрової амплітуди митця, надто ж, що й ставлення до символізму як стильового явища в 30-ті рр. визначається з позицій соціологічних, а завдяки окремим запопадливим критикам - й вульгарно-соціологічних.

В 1925 р. у оцінці творчості О. Слісаренка стає, до певної міри, переломним, і то не в кращий для письменника бік: у цей час з'явилися ті оцінки, зокрема, прозової сторінки творчості митця, що попри нашу об'єктивність у ставленні до них, в суті своїй зостаються суб'єктивовано-тенденційними. Дедалі частіше оцінка творчості О. Слісаренка стає докором письменникові: за його жанровий пошук та новаторство, за образо- та характеротворення, і - основне в цю добу - за революційне “попутництво”, ”назадництво”, тобто, за недостатню, а згодом і за цілковиту суспільну незаангажованість мистецького пошуку.

Літературна творчість О. Слісаренка не підпадала під рамки усталеного: новаторська за своєю суттю, вона давала підстави літературним критикам ламати списи в її оцінці, але саме новаторством вона була й уразливою: суспільні інституції у 30-і рр. починають жорстко контролювати і регламентувати мистецький пошук. Новаторство письменника, наскільки воно є непередбачуваним для суспільства, настільки, отже, стає небажаним. Водночас, бачимо, що штучно протиставляються прозова і поетична сторінки доробку письменника. При цьому рух поезії О. Слісаренка кваліфікується як своєрідне творче верховіття митця.

Вважаємо, що в оцінці творчості О. Слісаренка літературна критика перебільшено акцентує на моментах хисткості, вагань, суперечливості його творчого шляху. Вони були наявні у письменника як, неминуче, і в кожного митця, проте не більше. Це були тільки супутні неодмінні видатки творчості письменника, який перебував у безнастанному і складному творчому пошуку, перебираючи на себе - в деяких випадках - роль першовідкривача певної жанрово-тематичної сторінки української літератури.

Значною мірою полеміка в оцінці літературного доробку О. Слісаренка зумовлена була і активністю пошуку форм і методів роботи окремих письменницьких організацій та літературних неформальних товариств, їх естетичної платформи, саме на цьому наголошує І. Микитенко в листі “До з'їзду пролетарських письменників України”, визначаючи, зокрема, камерність ВАПЛІТЕ щодо неокласиків.

Прагнення О. Слісаренка розвивати і примножувати традиції української літератури у 30-і роки піддається суворому регламентуванню. Блокований і в жанровому, і в тематичному планах - митець здійснює відчайдушну спробу прориву крізь ситуацію, створюючи зумисно соціологізований, ”ідейно” забезпечений соціальний роман нового типу ”Хлібна ріка”. Проте 1933 р. творчість О. Слісаренка кваліфікується як “звичайнісіньке чтиво, яке засобами зовнішнього аналітизму й формалізму раз-у-раз протаскує низку ідеалістичних поглядів”, апісля 1933 р. творчість письменника було піддано тривалому замовчуванню.

Крига замовчування ламається у 60-і рр., коли - спершу Б. Коваленко, а згодом І. Дузь, З. Голубєва, Ю. Смолич та ін. - знову звертаються поглядом до творчого феномену цього письменника.

Етапним є розгляд творчості О. Слісаренка в контексті “становлення української радянської прози”, здійснений Білецьким одразу в двох епохах: в 1926 р., коли цей розгляд з'явився у 2 і 3-х числах журналу “Червоний шлях”, і у 1966 р., коли праця була опублікована для значно ширшого загалу читачів у 5 томному зібранні праць ученого, який точно визначає масштаб жанрового новаторства О. Слісаренка в контексті всієї української літератури, дає виразну оцінку якості прози митця, та - відповідно цієї якості - місця письменника в системі координат української літератури, а також навдивовижу точно формулює якість прози О. Слісаренка, і, що особливо цінно, у зіставленні цієї якості з прозовим доробком сучасників письменника.

Характерно, що в 90-і рр. ХХ ст. відроджується увага дослідників передовсім до поетичної спадщини О. Слісаренка, при цьому такий дослідник, як М. Неврлий, звертає особливу увагу на одну із якостей формальних ознак символізму в поезії О. Слісаренка, - а саме, - експресіонізм. У цей час в оцінці доробку О. Слісаренка зберігається “у залишку” принцип “соціологізування” погляду на творчість письменника. Водночас, літературна критика цієї доби визначає особливості залежності манери О. Слісаренка - “сюжетника” - його “сухого” сюжетного мислення - від поетичної спадщини митця. Одним із перших це здійснює М. Наєнко. Дослідник аргументовано полемізує із критиками, що хотіли б не помітити або заперечити вплив символізму і футуризму О. Слісаренка - поета на його прозу. Отже, українська літературна критика в процесі формування оцінки творчості О. Слісаренка пройшла складний шлях. Погляд на літературну творчість митця відтворює, по суті, панораму культурного життя цілої епохи - від початку і до завершення нашого віку: із соціологічними в ньому перепадами, із прагненням побачити у творчості письменника ті явища, що - в художньому плані - роблять честь українській літературі як частці світової літератури.

У другому розділі ”Художні пріоритети О. Слісаренка - поета” визначається своєрідність образної системи поетичних засобів О. Слісаренка - символіста, характеризуються ключові особливості жанрової і образної специфіки поетичних творів і творчий пошук О. Слісаренка - футуриста. Символізм і футуризм - як стильові явища - на різних етапах розвитку української літератури здобувалися на нерівнозначні, часом полярні, оцінки. Відповідно, не лише нерівнозначною є оцінка цих стильових явищ у контексті поетичної творчості О. Слісаренка, що з цими явищами співвідноситься за суттю і в часі.

Творча діяльність символістів, а також створені ними групи: ”Біла студія”, 1918, “Музагет”, 1919, - до яких входив О. Слісаренко, видання “Літературно-критичного альманаху”, 1918, та альманаху “Музагет”, 1919 тощо - все це промовляло про напружену творчо-організаційну роботу, що її здійснювали у цей час символісти, наполегливо прагнучи, всупереч традиційним літературним творам та журналам, утвердити в життя “ультрамодерні“ явища.

Поетична творчість О. Слісаренка - символіста заявляє про себе водночас із поетичною практикою Мих. Семенка, Я. Савченка, Гео Шкурупія, П. Тичини та низки інших поетів, їх сучасників, а, водночас, із теоретичними міркуваннями, що забезпечують символізму як стильово-новаторському явищу, належну теоретичну базу.

Вважаючи О. Слісаренка “типовим символістом”, сучасники бачили в його поезії найбільшою мірою властиві саме символізму світ ідей, образів, антитетичність двох, цілковито не співвідносних сфер: символів і буденності, сакралізацію, як вищого, світу символів і інвективи та заперечення узвичаєного, ординарного, стандартного і звиклого - усе це вирішується засобами символізації, за допомогою світу символів.

Це - поряд із головними засадами українського символізму - і є визначальна якість творчості О. Слісаренка - поета-символіста. Поряд із цим, слід зважити на те, що визначальними рисами українського символізму є його широке узагальнення, синтез конкретних суспільних чинників (революція) і морально-етичних (моделювання системи духовного світу особистості як космічної якості, що виступає пріоритетною порівняно з суспільним чинником, а, отже, надавання переваги мікрокосмосу, поряд із зображенням у трагічному плані боріння в душі людини).

Однак найбільш посутнім у кваліфікації особливостей творчості О. Слісаренка є його безперечний зв'язок із системою стильових пошуків попередніх епох, надто барокової і романтичної, значення яких у нашій культурі годі переоцінити, як і, у тім, годі хронологічно локалізувати VІІ-VІІІ та ХІХ століттями. Вважаємо, що у випадку нашої літературної традиції, маємо почасти засвоєні, а почасти трансформовані ці стильові явища, зокрема, у творчості О. Слісаренка, який засобами образів-символів пориваючись до нової форми і змісту, так - напружено - протиставляє і продовжує себе в сучасності.

Водночас, у системі цих обновлюваних традицій, О. Слісаренко прагне висловити поетичну думку в такий спосіб, що дозволяє максимально повно заявити власну творчу індивідуальність. Стильову і художню виразність, поетичне “обличчя” О. Слісаренко здобуває завдяки певним, конкретним особливостям своєї символістської поезії. Значною мірою увиразнюють це “обличчя” ті категорії, що дозволяють говорити про філософічність сприйняття світу поетом, до цих категорій віднесемо художній простір, час, зорові образи.

Не випадково, гадаємо, художній простір, як символічний чинник, закладений у саму назву першої поетичної книги О. Слісаренка.

Принцип, обраний у цьому разі О. Слісаренком, коли образ-символ і певна точка художнього простору стають зрідні - згодом перетворюється на константу поетичного мислення О. Слісаренка - символіста, водночас, при цьому спостерігається залежність, маркованість символу темою, що порушується у творі.

Для О. Слісаренка - поета-символіста, художній простір - це амбівалентність двох світів - реального і віртуального, але при цьому такої якості віртуального, у якому наявне цілком реальне “я”. Іноді модель художнього простору О. Слісаренко вибудовує, сполучаючи певну лінійну якість художнього простору із зорово-локалізованою. Зауважимо особливість сакрального художнього простору в О. Слісаренка - цей простір не сприймається “зовні”, “в”: його осягнення - це сприйняття можливого, але невідбутнього, нереалізованого, нездійсненого, це лише наближення до святощів, до святого в бутті, коли побутовий, конкретний художній простір розмикається в сакральне узагальнення. У поета художній простір, навіть умовний, легко поєднується з реальним, однак він здатний при цьому набувати ознак багатоступеневості або напластованості: тоді його символічна якість набуває особливо потужної сили. Найчастіше художній простір - як об'єкт - у О. Слісаренка співвідноситься із суб'єктом - ліричним оповідачем, при цьому означається конкретна залежність об'єкта від суб'єкта.

Характерно, що зображення художнього простору, ідучи висхідною лінією в поетичній збірці “На березі Кастальському” десь із середини книги, починає поступатися зображенню часу, пори року, а далі - й настрою, виразно забарвленого кольором або кольорово-маркованим предметом. За цими змінами тем убачаємо і зміну символічного коду поетичного мислення О. Слісаренка.

Значне естетико-емоційне навантаження несе у автора збірки “На березі Кастальському” колір, забарвлення певного явища - тобто, асоціативна семантика кольору. Поетичної абстракції О. Слісаренко досягає, уводячи в систему раціональних, реалістичних цінностей якості, що дозволяють по-новому глянути на ті цінності, такі оцінки по-новому забарвлюють явища - тому такої особливої ваги набуває у творчості О. Слісаренка - символіста колір: як своєрідний маркер дематеріалізації певного реального явища, окремого складника матеріальної сфери. Відхід від суто матеріальних сфер дозволяє поетові найточніше кваліфікувати індивідуальну модель філософського сприйняття світу, в якому “символи повинні природно і несамохіть виливатись із глибин дійсності”. Для кольорової гами поезії О. Слісаренка найбільшу динаміку до розширення понять забезпечує білий колір. Цей колір виявляє у поета найпосутнішу спроможність до антитетичного закріплення поетичної думки, що належить до улюблених Слісаренкових поетичних прийомів.

У поетичних творах О. Слісаренка - символіста неодмінно присутній чинник часу. Його загальна характеристика: він зберігається як константа, проте не втрачає ознак поетичності, тобто, ідучи за М. Гайдеггером, тут переважає не “розрахункове мислення”, а “роздуми”. Час у О. Слісаренка ніколи не несе ознак обрахункової конкретики: десята година, п'ята тощо, - він завжди з'являється, як ми вважаємо, в часовому архетипі: тобто, як пора дня або ночі, що більшою мірою властиво сприйняттю часу наших предків, є віддаленим у глиб віків сприйняттям пори дня, те саме стосується і наступного виміру: у О. Слісаренка не знаходимо вказівки на місяць, і навіть у поетичному творі “Листопад. Зітхання лір” мова іде не про конкретний з аналогічною назвою місяць, а про пору року, що навіває відповідний настрій.

Сприйняття часу в О. Слісаренка контекстуально позбавлене антитетичності, хоч за суттю сприйняття хронотопу антитетичність наявна, одна часова одиниця у відліку ніколи не протиставляється іншій, вона підсилює або доповнює іншу. Виразно бачимо це в поетичному осмисленні символістом поняття ”вік”. “Вік” у О. Слісаренка співвідноситься із узагальнено-абстрактною категорією ”час” і має таку само емоційну забарвленість. Узагальнене “час” у поета співвідносне з категорією минулого часу, що в О. Слісаренка - символіста одиничне явище. В двох випадках вдавання поета до згадки про “минуле” не несе постійно закріпленого відчуття. Поняття “минуле” тісно єднається із наступними часовими сферами - теперішнє і майбутнє. Таким чином, як і в українських поетів-романтиків, у О. Слісаренка - символіста категорія часу вибудовується у вигляді завершеної ланки-тріади: минуле - теперішнє - майбутнє.

Вважаємо, що поняття сучасного у О. Слісаренка зрідні тому, про яке веде мову, покликаючись до К'єркегора, Г. Гадамер, він, зокрема, зазначає: ”Якщо я і послугуюся поняттям сучасности, то лише на те, щоб зробити можливим таке застосування цього поняття, яке дає К'єркегор. К'єркегор окреслив істину християнського послання як “сучасність” і справжньою метою християнина вважав прямування до такої сучасности, яка зносила б будь-яку історичну дистанцію”.

На нашу думку, категорія часу, виступаючи в поетичній творчості О. Слісаренка антитетично бінарною за своєю суттю, тісно пов'язана із сприйняттям простору. Найменша одиниця часового відліку - мить - у нього стає початком розвитку, розширення, розростання.

Важливу сенсову роль у поезії О. Слісаренка - символіста відіграє, безперечно, символ.

Символ закладений і в самий заголовок першої збірки О. Слісаренка - “На березі Кастальському”. Важливу настанову тут має сам е категорія простору ”на березі” - а, не, скажімо, “Біля Кастальського джерела”. Гадаємо, саме в такий спосіб поет дає зрозуміти, що він уже умився водою Кастальського джерела і має право, як і паломники та вістунки, перед своїми пророцтвами вступити у Дельфійський храм.

Іншими словами, тут ідеться про той стан очищення особистості, що дозволяє їй здобути готовність мовити і сприйняти слово у належному плані й з належною глибиною. Поет у такий спосіб закликає і по довіру до свого слова, і висловлює певність у його провіденційності та значимості. В заголовок першої збірки - “На березі Кастальському” О. Слісаренко закладає означення свого мистецького кредо: здобувши очищення (тобто, вищої якості, притаманної особистості), промовляти слово - можливо, і “віще” - до тих, хто його слухає.

Атрибути символу, як і уся його структура, в О. Слісаренка володіють етнічною маркованістю, вони, сказати б, традиційні для українського народу, легко вгадуванні ним і піддатливі для без трудного осмислення, заявляючи у своїх межах особливу культурно-смислову ємність.

Етичне кредо або етичний ідеал О. Слісаренка - футуриста, безперечно, насамперед, “великою мірою пов'язаний зі здатністю до самозречення в ім'я щасливого прийдешнього”. Однак цим повнота цього ідеалу не вичерпується та і, можливо, не забезпечується. Значно посутнішим, на нашу думку, є те, яким постає те прийдешнє, що в ім'я його людина готова поступитися своїм існуванням, своїм буттям. О. Слісаренко значною мірою забезпечує своєю творчістю відповідь на це запитання.

Ця антитетична модель (минуле - як поразки, майбутнє - як перемога) є, на нашу думку, основоположною для етичного кредо митця, оскільки певна модель буття виробляє і відповідну модель героя, відповідну модель людини, співвідносної з епохою. Отже, етичний ідеал, етичне кредо в О. Слісаренка пов'язані із майбутнім, що сформує в особистості пріоритет розуму, завдяки якому людина здатна буде рішуче впливати на техногенний процес і не менш рішуче змінювати свій внутрішній світ, видозмінювати - відповідно епохи - себе.

Які найбільші, найвищі цінності, постають своєрідним еквівалентом майбутнього у О. Слісаренка - футуриста? Насамперед, вони - рівною мірою - можуть бути і моральними, і предметними, поет не ставить тут особливих межових знаків, оскільки і ті й ті є, радше, символами. Найвищою цінністю, верховною його мірою є у О. Слісаренка людина, що рішуче порвала з віджилим, що беззастережно опирається на розум, покладається тільки на технічний прогрес - поема «Царівна останнього».

Цілковито оновлене, завдяки новітнім технологіям, життя неминуче породить кардинальне очищення.

Яким постає у цьому майбутньому сам поет? Цей образ вимальовується у футуристичних поемах митця зовсім непростим, проте певною мірою співвідносним із ”я” О. Слісаренка - символіста, у якого реальне “я” є своєрідним маркером віртуального світу. Водночас, поетове ”я” О. Слісаренка відповідало програмним заявам футуристів. Важливо, що саме в поетичних роздумах над самоідентифікацією поетового ”я” у О. Слісаренка оповідальність відступає на другий план, поступаючись місцем асоціативності мислення, що - як чинник і момент сприйняття - народжується тут-таки, на очах у читача.

І якщо О. Слісаренко - символіст шукає у житті естетичних верховин, екзотичності тем, поєднуючи абстрактні поняття із означенням матеріальних категорій буття, то О. Слісаренко - футурист іде далі, прокладаючи крізь гіпнотичність символу шлях до осягання особистості і доби.

На відміну від О. Слісаренка - символіста, який прагне видобути у символу тотальне антиідивідуалістичне спрямування, О. Слісаренко - футурист шукає посередництвом індивідуального можливості заявити синтез у довколишньому, хай і такому складному світі. Якщо О. Слісаренко - символіст прагне пізнати себе в довколишньому світі, то О. Слісаренко - футурист різко і недвозначно вказує на слідування довколишньому, його будування за існуванням, точніше самобудування індивідуальності. О. Слісаренко своїми футуристичними поезіями заявляє таку “футуристичну модель творчості, де зливаються воєдино об'єкт і суб'єкт, де об'єкт поглинається суб'єктом”, і в цьому - “угадуваність” та представничість О. Слісаренка як одного із небагатьох українських поетів-футуристів, і в цьому - сила зрілості О. Слісаренка - поета.

У третьому розділі “Розгерметизованість” художнього світу О. Слісаренка. Прозова спадщина письменника” нашу увагу привертає наявна у творчих можливостях письменника пошукова амплітуда, що зроджує - особливо в образно-тематичній площині - елементи новаторства у різножанрових творах митця.

Вивчивши концепції М. Зерова, В. Агеєвої, Є. Кирилюка, Я. Савченка, Л. Підгайного про чинники, що стимулювали жанрове новаторство прозової творчості О. Слісаренка, приходимо до висновку, що її яскрава позаканонічність, скваліфікована навіть як “друга дата” (Я. Савченко) буття новітньої української літератури, значною мірою зумовлювалася напруженим пошуком форми у поетичній рубриці творчості письменника, водночас, у системі власне спадщини митця його прозописьмо “в способах трактовки людей” засвідчує особливість психологізму О. Слісаренка, ґрунтованого на засадах реалізму.

Бурхливі, переповнені ущерть подіями 20-30-і рр. ХХ ст., саме життя подвигало митця до відтворення перебігу надзвичайних явищ часу, належне осмислення цих подій означало осягання життя доби.

У цьому, вважаємо, полягав ”секрет” переходу О. Слісаренка до прози, й то - до прози гостросюжетної, навіть авантюрної, для якої сюжет є основою основ - таким чином, письменник підпорядкував характер своєї творчості тим вимогам, що їх ставив час. Для нас це є запорукою того, що О. Слісаренко добре розумів свою епоху і відповідав на важливі нагальні потреби цієї епохи новою художньою формою, де глибина і серйозність змісту прочитуються крізь ”зовнішньо цікаве”, позбавлене, однак, патетики і будь-яких ”поетичних красот”.

Визнаючи заслугу і роль самобутнього творчого ”я” О. Слісаренка, наголошуємо на важливості розуміння екстенсивного характеру життя української літератури на тому її історичному етапі, що пов'язаний із 20-30-ми роками ХХ ст. Водночас, звертаємо увагу на особливість зображення людини в О. Слісаренка: він людину не описує, а ставить її в ситуацію, де вона може найкраще виявити себе. Відповідно нових якостей життя, О. Слісаренко вдається до таких художніх засобів, що дозволяють закріпити образний і тематичний здобутки його творчості у відповідному та найбільшою мірою притаманному письменникові ключі. Уже книга новел митця об'єднує уміння відсторонитися від зображення побуту тощо, натомість зосередитись на події, пригоді, вигадці - так, вважаємо, О. Слісаренко прагне виявити значимість найбільш сущого для часу, пояснити, чому і як - на основі сюжетів, дарованих буттям - змінюється епоха і людина. Зрозуміти подію у О. Слісаренка - це і зрозуміти психологію того або тих, хто до неї причетний.

Відповідно заявленої письменником тематики оповідань, переконуємося, яке велике значення має для О. Слісаренка образ людини в екстремальних ситуаціях: за умов війни, суспільних зрушень, а також часових зсувів. О. Слісаренко замислюється над діалектикою таких понять, як поразка чи перемога індивідуальності, особистості у війні - твори про вплив ”порогових” ситуацій війни на людину - “Редут №16”, ”Канонір Душта”, “Алхімік”, над співвідносністю особистості й суспільних колізій у добу катаклічних суспільних зрушень, що стосуються і моральних і правових норм життя людини - “Авеніта”, ”Драма в темному коридорі”, ”Сотні тисяч сил”. О. Слісаренко з гідністю тримає іспит на випробування його засадничих позицій як громадянина: він послідовно обстоює своє право на співмірність своєї долі з долею всього народу - оповідання “Полуда”, на право вірити в мудрість глибини віків народу - “Камінний виноград”, на право безкорисливої творчості - “Душа майстра”.

Зміщення хронотопа - образ людини в цілковито новій, зумовленій добою, часом ситуативній ролі - предмет зображення в оповіданнях О. Слісаренка ”Князь Барціла”, ”Смерть генерала Гетераса”, ”Ігумен і князь”, в оповіданні “Князь Барціла” письменник визначає головну причину такого зміщення: це можливість для людини визволитися з-під влади обставин, досягаючи внутрішнього переродження.

Мистецький арсенал О. Слісаренка, його вміння по-філософськи осмислити суспільні процеси на зламі епох, створити чіткий психологічний малюнок людських образів, заявлені в повістях ”Плантації”, ”Бунт”, романах ”Зламаний гвинт” і “Хлібна ріка” знайшов найбільш повну реалізацію в романі ”Чорний Ангел”, що адекватно і повно віддзеркалює творчий потенціал письменника. Концептуальною для роману є теза письменника про те, що життя держави являє собою неподільну єдність, яка виростає із окремішностей - підхід якоюсь мірою співвідносний із засадами Платона: особливість людського (мікро) світу породжує світ (макро) держави, а держава є віддзеркаленням якості властивостей людей, що населяють її.

Твір, водночас, засвідчує безсумнівну мистецьку еволюцію О. Слісаренка - від “фабульного плетива” в новелах, до вміння “майстерно розгортати сюжет, даючи перевагу динамічним мотивам над статичними. Письменник наважується розв'язати психологічні проблеми, кладе наголос на людських характерах, на переживаннях своїх героїв”.

Артем Гайдученко і Андрій Чмир, Тома Карлюга і Чорний Ангел або брат Гайдученка, Петро - ось та антитетична модель у системі образів твору, що дозволяє авторові вибудовувати напружену інтригу роману, формуючи художній образ складної, неоднозначної доби.

Людина, все життя перейнята творчим горінням, має право на помилку - якою б дорогою не була її ціна: ось не лише основна думка, реалізована в образі головного героя твору, а і ставлення О. Слісаренка до важливого суспільно-ідейного моменту в його стосунках із державою.

На відміну від Артема Гайдученка, який творить термінід, Тома Карлюга шукає і творить себе. Розпад певних “конечних” істин не породжує в ньому зневіри, життя для нього цими втратами не знецінюється. Після усіх втрат, що обрушилися на Тому, після тривалих блукань “із розпатланими думками”, він, врешті, здобувається на потрібну людині внутрішню духовну рівновагу, що забезпечує відчуття щастя, а це відчуття веде людину шляхом пошуку істини. І гине Тома в навдивовижу точній відповідності до того, до чого прийшов самим ходом свого життя, свого існування: шукаючи істину, він зупинився на необхідності любові до всього сущого - але коли і цей останній його бастіон життя знищує, прийняти рослинне існування Тома не спроможний. Можна по-різному, наголошує О. Слісаренко, творити себе, однак що більшим є рух людини в цьому напрямі, то більше сприяння, підтримку повинна почувати вона до себе. Тоді її винахідливість і винаходи не лише здивують оточення, а й справді будуть пожиточними для людства, тоді її втеча від людей у пошуку щастя обернеться поверненням до людей.

До теми міста, що в О. Слісаренка, як і в В. Поліщука і М. Хвильового постає комплексом протиріч епох і стилів, - письменник звертається у романі ”Зламаний гвинт”, який розуміємо як твір-містифікацію, роман-пародію на ”шпигунські пристрасті”. Тому в творі не мали важливого значення ні психологія героїв, ні детальна прорисовка системи образів: автор кпить над темою і героями, в міру шаржуючи і те, й друге.

Роман О. Слісаренка ”Хлібна ріка”, що з'являється по тривалій паузі, зумовлений неприйняттям та викривленим тлумаченням літературною критикою попередніх двох творів, письменник вибудовує на зображенні спадкоємності поколінь, художню ідею твору ми б, відповідно, означили так: філософія буття поколінь. прозаїк література новелістика

Прозова спадщина О. Слісаренка творить образ епохи, високий гуманістичний пафос доробку письменника єднає його оповідання і романи з кращими творами світової літератури.

Висновки

Висновки зроблено на основі узагальнених результатів дослідження.

Глибоке осмислення історії української літератури, - таке, що відповідало б вимогам сьогодення - з усією гостротою визначає необхідність включити в історико-літературний контекст імена і стильові явища, що досі не здобули належного вивчення. Прочитання літератури ХХ ст. в її повному ареалі неможливе без постаті О. Слісаренка - письменника, що своєю творчістю представляє характер новаторства і особливостей розвитку новітньої літератури на вкрай важливому - установчому її етапі.

Творчість О. Слісаренка - незвичайне творче явище: і за системою образно-стильового, і жанрово-тематичного пошуків. Інша річ, що він - новаторським планом художньої форми і змісту своєї творчості - не був належно прочитаний і сприйнятий у свій час. Літературна критика, спершу захоплюючись ним як поетом-символістом і футуристом, не зуміла - відповідно мистецьких шукань О. Слісаренка - іти в ногу з його творчістю і, цілковито розгубившись перед новаторською його прозою, що заступила в доробку письменника місце поезії, зуміла тільки здобутися на жорстке “осаджування” творчого пориву митця. Так виник розлад між критикою і митцем, значною мірою цей розлад поглиблювали суспільні умови 20-30-х рр., які, в кінцевому результаті, спричинили до трагічних наслідків: спершу в творчій долі, а згодом - і в житті О. Слісаренка.

О. Слісаренко - явище виняткове як символіст і футурист: значною мірою конструюючи головні засади українського символізму як один із перших поетів - символістів, він у своїй творчості явив широке узагальнення, синтез конкретних суспільних чинників (революція) і морально-етичних, вдаючись до тих категоріальних явищ, що дозволяють говорити про філософічність сприйняття світу поетом: до цих категорій відносимо художній простір, час, зорові образи. Етичний ідеал О. Слісаренка - футуриста - образ майбутньої епохи, прийдешнього, прогнозованого в митця завдяки пріоритетному ставленню до розуму людини в творенні нею довколишнього світу. Саме розум, вважає митець, єдино здатний стати перетворюючим чинником матеріального світу. Верховною мірою здобутків майбутнього в О. Слісаренка є людина, що рішуче порвала з віджилим і, покладаючись на технічний прогрес, беззастережно опирається на найвищі духовні та морально-етнічні цінності. Художнє мислення О. Слісаренка - символіста і футуриста, отже, оперує найбільшим узагальненням у кваліфікації життя, окремі якості якого дозволяють поетові відтворювати буття як сповнену протиріч систему в цілому.

Творчу еволюцію О. Слісаренка розбудовує проза письменника: його новели, повісті, романи, в яких митець послідовно постає новатором у жанровому та образно-тематичному планах творчості.

Особливе місце в творчості О. Слісаренка - автора прозового письма - посідає образ людини в екстремальних умовах: за доби війни, суспільних зрушень, часових зсувів. При цьому письменник послідовно витримує неодноразовий іспит на випробування його засадничих позицій як громадянина, співмірно осягаючи свою долю з долею народу, що дає йому право в романі “Чорний Ангел” ставити знак рівності між світобудовою людини і світобудовою держави.

Високий гуманістичний пафос творчості О. Слісаренка єднає його новели, повісті і романи з кращими творами світової літератури.

Основні результати дослідження висвітлено в таких публікаціях

1. Квалітативність часо-простору в прозі О. Слісаренка // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка: Літературознавство. Мовознавство. Фольклористика. - Вип. 8. - К., 2000. - С. 24-26. - 0,5 друк. арк.

2. Філософські засади романістики О. Слісаренка // Проблеми сучасного літературознавства. - Вип. 6. - Одеса, 2000. - С. 171-185. - 0,6 друк. арк.

3. Творчий пошук О. Слісаренка - футуриста // Українська мова та література. - 2000. - №28. - С. 3-5. - 0, 6 друк. арк.

4. Шевченкові ремінісценції у творах О. Слісаренка - символіста (виміри художнього простору) // Шевченкознавчі студії. Збірник наукових праць. - Вип. 3. - К., 2001. - С. - 64-69. - 0,5 друк. арк.

Размещено на Allbest.ru