Творчість Василя Симоненка

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЛЕБЕДІ МАТЕРИНСТВА

Мріють крилами з туману лебеді рожеві,

Сиплють ночі у лимани зорі сургучеві.

Заглядає в шибку казка сивими очима,

Материнська добра ласка в неї за плечима.

Ой біжи, біжи, досадо, не вертай до хати,

Не пущу тебе колиску синову гойдати.

Припливайте до колиски, лебеді, як мрії,

Опустіться, тихі зорі, синові під вії.

Темряву тривожили криками півні,

Танцювали лебеді в хаті на стіні,

Лопотіли крилати і рожевим пір'ям,

Лоскотали марево золотим сузір'ям.

Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу,

Виростуть з тобою приспані тривоги.

У хмельні смеркання мавки чорноброві

Ждатимуть твоєї ніжності й любові.

Будуть тебе кликать у сади зелені

Хлопців чорночубих диво-наречені.

Можеш вибирати друзів і дружину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Можна вибрать друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

Стануть над тобою, листям затріпочуть,

Тугою прощання душу залоскочуть.

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна тільки Батьківщину.

Бабуся й дідусь дуже любили свого кмітливого внука. їхню любов та турботу пам'ятав Василь до останніх днів свого короткого життя. Може й не дивно, що дідова смерть глибоко потрясла тодішнього восьмикласника, викликала більші роздуми про суть життя, які згодом вилилися у вірші «Дід умер» та оповідання «Дума про діда».

Ходив до школи далеко, аж за дев'ять кілометрів, «як на мої чотирнадцять років, то це не так уже й мало»,-- згадує письменник в оповіданні «Дума про діда».

1952 р. Василь Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним навчався Ю. Мушкетик, В. Шевчук, Т. Коломієць.

Студентське життя було багате на дружбу, на цікаві особистості, творчі суперечки, мрії про майбутнє. Щоб якось полегшити своє матеріальне становище, а ще, мабуть, щоб набути газетярського досвіду, практики журналістської роботи, В. Симоненко працює секретарем в університетській багатотиражці.

У роки навчання продовжує писати, але з друком своїх творів не поспішає.

По закінченні університету Василь працює в газеті «Черкаська правда», потім -- у «Молоді Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». Як журналіст, він сміливо вторгався в різні сфери життя, різко критикував вияви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про добрих людей.

Як відомо, напровесні 1960 р. в Києві, з волі пробудженого «відлигою» юнацтва був заснований Клуб творчої молоді. На суспільно-політичній арені з'явилася ініціативна й динамічна громадська інституція, яка ставила своєю метою об'єднати духовні й фізичні зусилля молодого покоління для розбудови оновленої України. Пізніше, у літературі поетів, які належали до цього Клубу, почали називати шістдесятниками. Хоча на той час Симоненко жив і працював у Черкасах, проте з Аллою Горською й Іваном Драчем, Ліною Костенко й Іваном Світличним, Євгеном Свер- стюком і Василем Стусом, Миколою Вінграновським і Михайлом Брайчевським він став душею й окрасою цього Клубу. Охоче роз'їжджав по Україні, як загальновизнаний поет брав участь у літературних вечорах і творчих дискусіях, виступав перед робітничою та сільською молоддю, прагнучи пробудити в душах ровесників жагу до національного відродження.

Саме за участю В. Симоненка на основі незаперечних речових доказів для людства були відкриті братські могили жертв сталінізму на Лук'янівському й Васильківському кладовищах, у хащах Биковнянського лісу. За його участю тоді ж був написаний і відправлений до Київської міськради Меморандум із вимогою оприлюднити ці місця печалі й перетворити їх у національні меморіали.

Василь Андрійович Симоненко народився в селі Біївці на Полтавщині 8 січня 1935 року. Там у невеликій старенькій хаті на березі Удаю минуло дитинство майбутнього поета.

Хлопчик спочатку вчився у Біївській початковій школі, а десятирічку закінчував у сусідньому селі Тарандинцях. Середня школа знаходились від Біївців за дев'ять кілометрів, долати які щодня доводилось пішки. Учився добре -- десятирічку закінчив із золотою медаллю. Великою трагедією для хлопця була смерть діда Федора, який був хлопчикові першим учителем життя.

Дід розкрив перед своїм онуком усю історію України, починаючи від славних сторінок Запорізької Січі. Ось чому юний Симоненко уже в перших поетичних творах стане справжнім літописцем свого роду і народу.

Тут, у Черкасах, найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. Він спершу працює в обласній газеті «Черкаська правда», потім очолює відділ пропаганди при новоствореній газеті «Молодь Черкащини», а пізніше здібного журналіста призначають власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» по Черкаській області. Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки і вірші, статті і фейлетони, консультував поетів-початківців, їздив до Києва та Львова, до Москви, Кіровограда, Одеси... Саме тоді -- у 1962 році -- виходить у світ перша поетична книжка В. Симоненка «Тиша і грім», з'являється перша казка «Цар Плаксій та Лоскотон».

Симоненкова дорога у вічність проходить і через Київ, бо у 1952 році, по закінченні школи, він вступає на факультет журналістики Київського університету. Під час навчання пише багато віршів, стає активним членом літературної студії. Молодість поета припала на роки «відлиги», період «шістдесятництва», яке стало загальнонаціональним явищем. Саме в роки підвищеної громадянської активності увійшов у літературу Василь Симоненеко, якого Олесь Гончар назвав «витязем молодої української поезії». З 1957 по 1960 рр. Василь Симоненко працює в редакції газети «Черкаська правда».

У Черкасах найповніше розкрився його самобутній талант поета і журналіста. Він очолив відділ пропаганди при новоствореній газеті «Молодь Черкащини», а пізніше здібного журналіста призначили власним кореспондентом республіканської «Робітничої газети» по Черкаській області. Він щодня поринав у глибокий вир людського життя, писав казки і вірші, статті і фейлетони, консультував поетів-початківців, їздив до Києва та Львова, до Москви, Кіровограда, Одеси...

Саме тоді -- у 1962 році -- виходить у світ перша поетична книжка В. Симоненка «Тиша і грім», з'являється перша казка «Цар Плаксій та Лоскотон».

Ця весела, дотепна казка одразу сподобалась юним читачам. Окрилений успіхом, поет створює нову, дивовижну казку «Подорож у країну Навпаки». А його третя казка -- «Казка про Дурила» - це лебедина пісня Симоненка, бо вона була закінчена за кілька місяців до смерті поета, коли він вже знав свою долю. Але ця страшна казка написана не тільки для дитячої уяви, а й для дорослої пам'яті про пережиті, криваві дні. Адже тут головний герой твору бреде через море людської крові, шукаючи Рідний край.

Поема «Казка про Дурила» --- вершина сатиричної поезії Симоненка.

Своєю викривально силою «Казка»близька до творів Т. Г. Шевченка.. За шість років роботи в Черкасах він устиг зробити так багата, як ніхто із сучасних поетів. Щоправда, його сатиричні, гостросюжетні твори рідко друкували столичні газети та журнали, а саме ім'я поета замовчувала офіційна літературна критика.

Ліричний герой поезії Симоненка -- це людина, яка опинилась на складних перехрестях історії, поставлена у злиденні умови буття, але бореться проти морального занепаду, бездуховності, бореться за свою гідність, ніби примушуючи замислитись усіх над неповторністю і значимістю кожної людини:

Поезія Симоненка характеризується актуальністю. Ліричний герой його поезій хвилюється за долю нащадків, за відносини між народами планети. На його творчості відчутний вплив кращих зразків української класичної літератури: щирість інтонацій, задушевна синівська розмова, любов до матері, до України, зображення простих людей, які прагнуть змінити життя на краще.

Поет любить свою землю, свою Батьківщину, свій народ. ' Поезія « Лебеді материнства «нагадує мелодію казкової колискової, в якій від імені матері проголошуються вічні істини, без яких не може існувати ні окрема людина, ні народ:

Композиційно вірш складається з трьох частин:

-- чарівна казка дитинства, в якій мати прагне все зробити для щастя своєї дитини;

-- мрії матері про майбутнє дитини;

-- роздуми матері про змужніння сина як людини і громадянина.

У творі звучать материнські переконання про те, що такі поняття як «мати» і «батьківщина» нерозривно знаходяться поряд з людиною. Це закладено в нашій ментальності та в традиціях нашого народу.

1963 року виходять друком окремі вірші поета: «Монархи», «Дума про діда», «Вино з троянд», «Кукурікали півні на рушниках», «Чорна підкова», «Він заважав їй спати», «Весілля Опанаса Крокви», «Головешка», «Мечі».

1963 року В. Симоненка прийнято до Спілки письменників України.

У багатьох поезіях Василь Симоненко звертається до образу України, бо вона для нього -- найдорожча у світі.

Філософська спрямованість, гуіибина гуманізму, оптимізм властиві патріотичній поезії Симоненка. Органічна єдність поета і України простежується в поезії «Україні»: симоненко поезія сатиричний творчість

Надзвичайною єдністю з українським народом сповнено більшість поезій Василя Симоненка. Від наших далеких предків дійшла до нас традиція дбати про збереження роду і народу. Волелюбність -- основна риса, яка вирізняла наших предків козаків. Свою звитягу, щирість, гуманність передали вони нащадкам. А народ, який має такі традиції, -- непереможний. Це один з найкращих творів поета, де Симоненко і справді досягає високого Кобзаревого звучання:

Пізнього вечора 14 грудня 1963 року навіки зупинилося серце ВаЙШія Симоненка. Поховано поета у Черкасах, але остання Симоненкова дорога не зупинилася, вона ніколи не зупиниться. Ця дорога -- у людське безсмертя, де і досі звучить Симоненків заповіт:

Окремою сторінкою короткої творчої біографії Василя Симоненка є інтимна лірика. Проживши таке коротке життя (28 років) поет зазнав не лише радості кохання, а й батьківської любові до маленького сина., підніс інтимну лірику до глибоких філософських узагальнень:

Усі твори Василя Симоненка розкривають його як людину. Тонкий і ніжний лірик, він своєю натхненою і щирою лірикою примушував замислюватись кожну людину над загальнолюдськими проблемами добра і зла, сенсу життя, значущості людини.

1964 року вийшла друга, посмертна збірка творів поета -- «Земне тяжіння», до якої увійшли його найкращі твори, які несли в собі упевненість у майбутньому, віру в перемогу добра й справедливості.

Василь Симоненко за життя був загалом лояльним радянським громадянином, навіть членом КПРС. Досить успішною, як для хлопця з «безперспективного» села, була його професійна кар'єра: одразу по закінченні сільської 10-річки вступає на факультет журналістики Київського університету, де обирається керівником студентської літстудії, згодом одержує розподіл до Черкас, де працює спочатку кореспондентом обласної партійної газети «Черкаська правда», у 1960-63 -- завідувачем відділу новоствореної газети «Молодь Черкащини», а наостанку -- кореспондентом «Робітничої газети» (орган ЦК КПУ) по Черкаській і Кіровоградській області. Варто сказати дещо про історико-культурний контекст життя і творчості В. Симоненка -- добу хрущовської «відлиги», одним із компонентів якої став своєрідний поетичний бум. Починався він, як і все в СРСР, з Москви -- з публічних читань молодими поетами (Вознесенський, Євтушенко) власних віршів під пам'ятником Маяковському. Потім масові поетичні вечори перемістилися в аудиторію Політехнічного музею (де колись виступав Маяковський), а потім -- і на стадіони. До Києва ця культурна практика прийшла, ясна річ, на рік-два пізніше.

Отож вийшовши на естраду, поет знову ставав не просто «коліщатком і гвинтиком», як за Сталіна, а -- «більше, ніж поетом», володарем дум -- принаймні, дум тієї частини суспільства, яка прагнула його оновлення й гуманізації опісля десятиліть сталінського терору. За відсутності в країні реальних демократичних інститутів публічне «вільнодумство» каналізувалося в неполітичні сфери -- насамперед у літературно-мистецьку.

«Молода» поезія зазвучала у великих концертних залах; першим пунктом у віртуальному «кодексі честі» нових митців стало «казати правду й /168/ тільки правду», а другим, вочевидь -- оновлення поетики, новаторство. Втім, можна було й без нього, як доводить приклад того ж таки В. Симоненка.

Публічне читання віршів, блискавичне «вимітання» поетичних збірок з полиць книгарень були далеко не єдиними ознаками «поетичного буму»: твори почали ходити «по руках» у машинописі чи рукописі, у записі на магнітофонні стрічки, що фактично знаменувало народження «самвидаву» (поки що неполітичного) як явища радянської культури.

Поет досить часто виступав на літературних вечорах, які тоді влаштовувалися в багатьох містах, а в день свого 28-річчя -- 8 січня 1963 р. -- навіть провів ціле авторське відділення в київському Будинку літераторів. Однак в «естрадній поезії» він був далеко не на перших ролях -- і через традиційність своїх текстів, і через власні «несценічні» зовнішність та голос. Йому не під силу було конкурувати (та й навряд чи він цього хотів) із такими своїми колегами, як М. Вінграновський, І. Драч, Л. Костенко, В. Коротич. Та й жив він не в столиці, а в периферійних Черкасах. Але пристрасні й дохідливі, не надто «експериментальні» вірші Симоненка одразу полюбили й широко читали -- не лише в публікаціях, а й у списках.

Коли ж врахувати, що поет не був «розбещений» прижиттєвими публікаціями своїх творів (публікувався переважно у газетах «Черкаська правда» і «Молодь Черкащини» -- головним чином завдяки штатному співробітництву в цих виданнях, а єдина прижиттєва авторська збірка вийшла друком лише у 1962 p.), то таке читання «по руках» не могло не народити думки про «неофіційність», навіть «забороненість» Симоненка. Тодішній політичний небосхил, попри всю «відлиговість», був небезхмарним...

Перетворення не надто відомого молодого поета й журналіста з Черкас Василя Симоненка на «обранця, вустами якого промовляє доля нації» (за словами діаспорного критика І. Кошелівця), або ж «витязя молодої української поезії» (за словами Олеся Гончара) відбулося фактично протягом двох-трьох років (1964-66) після передчасної смерті поета. Ось хронологія основних подій.

1962 -- у видавництві «Молодь» з'являється перша невеличка збірка В. Симоненка «Тиша і грім». Того ж року вийшли перші збірки інших «шістдесятників» -- М. Вінграновського «Атомні прелюди» та І. Драча «Соняшник», а також третя збірка Ліни Костенко «Мандрівки серця». На думку І. Кошелівця, «супроти цих трьох Симоненко в поезії був менш яскравий. А ще ж був цілий гурт інших, котрі, як не були талановитіші від Симоненка, то багато сміливіше домагалися визнання. Так і склалося, що /169/ скромний Симоненко не був дуже помітний у колі своїх сучасників» [Берег чекань, с. 9]. (Тут варто зазначити, що «скромна непомітність» Симоненкова -- це зовсім не факт літературного життя України того часу, бо поета, як ми згодом побачимо, вже за життя любили, радо читали та слухали і в Черкасах, і в Києві, -- а не дуже зграбне самовиправдання Кошелівця, який тоді не звернув жодної уваги на «неяскраві» вірші Симоненка).

1963 р. -- поет даремно намагається «пробити» публікацію своєї нібито давно запланованої другої збірки «Земне тяжіння», але даремно -- після відомих «зустрічей дорогого Микити Сергійовича з митцями» його та інших «формалістів» бояться друкувати і часописи, й видавництва.

Однак це вже не головна Симоненкова турбота цього року -- у нього виявляють рак нирок (за неофіційними версіями, хвороба розвинулася після того, як Симоненка дуже побили в міліції, затримавши нібито «в нетверезому стані»). Тяжко прохворівши кілька місяців, 13 грудня 1963 року Василь Симоненко помирає в черкаській лікарні.

Ховати Василя приїздять друзі-поети з Києва, й після похорону М. Вінграновський пише відомого вірша «Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі», а Євген Сверстюк -- есе «Симоненко -- ідея». Критик Іван Світличний та перекладач Анатолій Перепадя просять у Василевої матері синові рукописи -- аби їх надрукувати в Києві. Отже, одразу по смерті Симоненка, по суті, починається перетворення його на «культову постать» -- поки що в неширокому середовищі молодих літераторів та їхніх поклонників-читачів.

1964 -- збірка «Земне тяжіння» нарешті з'являється друком з передмовою поетового друга Миколи Сома, і швидко розходиться. Цього ж року в мюнхенському видавництві «Сучасність» виходить монографія Івана Кошелівця «Сучасна українська література в УРСР», де є окремий розділ «Шестидесятники» з аналізом творів Ліни Костенко, І. Драча, В. Коротича, М. Вінграновського, Г. Кириченка, прозаїків -- Є. Гуцала, В. Шевчука, В. Дрозда, Ю. Щербака, критика І. Дзюби. Про Василя Симоненка не згадано жодним словом.

Ще одна важлива подія того року -- зняття з усіх посад М. Хрущова, засудження його «волюнтаризму». На якийсь короткий час в СРСР встановлюється «колективне керівництво» (Брежнєв, Підгорний, Косигін), розпочинаються так звані «косигінські реформи» в економіці, пом'якшується ставлення до т. зв. «формалістів» у літературі й мистецтві.

1965 -- ЛКСМ України висуває Симоненка посмертно на Шевченківську премію. З'являються кілька похвальних статей у періодиці про його другу збірку поезій. У Львові виходить друком збірочка його новел/170/ «Вино з троянд». Здається, що Симоненкові уготовано місце в офіційному радянському іконостасі як «другорядному класикові», як такому собі Павці Корчагіну (чи то пак Миколі Островському) 60-х років, «позитивному, неформалістичному» шістдесятникові (на відміну від «штукарів» Драча та Вінграновського). Однак несподівано стався крутий поворот у ході подій.

На радіо «Свобода» розпочинається читання недрукованих в СРСР поезій та щоденників Симоненка (одразу прозваних «захалявними» -- за аналогією з Шевченковими поезіями періоду заслання). Вірші та щоденникові записи містять чимало гостро критичних висловлювань щодо окремих сторін радянської дійсності (однак жодного відвертого виступу проти комунізму як такого чи проти радянської влади). Одночасно в січневому числі еміграційного журналу «Сучасність» з'являється велика добірка Симоненкових «захалявних» віршів та його щоденник.

5 квітня 1965 р. в органі ЦК КПУ «Радянська Україна» з'являється «гнівна відсіч фальсифікаторам» -- стаття черкаського поета М. Негоди (буцімто Симоненкового друга) під назвою «Еверест підлості». Статтю супроводжує лист поетової матері до партійного керівництва з проханням «захистити пам'ять сина-комуніста» від зазіхань закордонних негідників. Лист містить також розповідь, як Світличний та Перепадя «видурили» у малограмотної жінки поетові рукописи. Для досвідчених людей це вже була перша ознака участі «органів» у посмертній долі Симоненка -- і справді, невдовзі Світличний, Перепадя та деякі інші «шістдесятники» зазнали переслідувань.

Через два тижні статтю про Симоненка подібного змісту -- з «тавруваннями негідників» та клятвами у вірності партії, -- вмістили у «Літературній Україні» маститі письменники -- В. Козаченко та П. Панч. Називалася стаття «Тобі, Партіє!»

Однак радянський партійний та літературний «істеблішмент» не наважився заперечувати автентичність опублікованих на Заході творів поета -- чи то знаючи, що занадто багато людей у Києві читало ці твори «у списках» іще до їх оприлюденння по радіо, чи то тому, що «захалявна» творчість носила надто явно «симоненківський» (і лише ледь-ледь «антираянський») характер -- отже, радянські ідеологи, вочевидь, вирішили «не зупинити, а очолити» процес іконізації померлого поета.

Однак ініціативу вже було втрачено -- того ж 1965 року у видавництві «Сучасність» з'являється чимала збірка творів Симоненка «Берег чекань» з великою передмовою Івана Кошелівця. Збірка швидко розійшлася у двох накладах і стала, за визнанням Кошелівця, «найпопулярнішим виданням повоєнної еміграції».

1966 -- у київському видавництві «Дніпро» виходять вибрані «Поезії» В. Симоненка з передмовою Бориса Олійника «Не вернувся з плавання...». І ця книжка блискавично розходиться. Після цього твори Симоненка не виходять окремими виданнями в УРСР аж до 1982 року, однак уже видані не вилучаються й «майже» не замовчуються, а пісні, написані на вірші Симоненка (зокрема, «Лебеді материнства» у виконанні Черкаського народного хору, більш відома як «Можна все на світі вибирати, сину») регулярно звучать в ефірі й набувають надзвичайної популярності. Василь Симоненко перетворюється на household name -- як в Україні, так і в діаспорі.

«Шістдесятництво» й «шістдесятники»

Шістдесятництво - частина української інтелігенції 1960-х років ХХ століття, які проявили національну свідомість і моральну опозицію тоталітарному державному режиму. Даний феномен у культурі був характерним не лише для України, але і Радянського союзу загалом. Він виражався у створенні моральної опозиції до тоталітарного державного режиму.

Своєрідним організаційним осередком руху шістдесятників став київський клуб творчої молоді "Сучасник", що виник у 1959 році під егідою міського комсомолу. Його очолив Лесь Танюк, а найактивнішими учасниками були Алла Горська, Михайлина Коцюбинська, Микола Вінграновський, Іван Драч та інші. Серед основних форм їхньої багатогранної діяльності були: відродження різдвяних вертепів; організація різноманітних мистецьких гуртків; пошук місць масових поховань сталінських жертв; вечори пам'яті відомих діячів: Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки, М. Куліша, Л. Курбаса; виступи у пресі тощо.

Серед провідних постатей нової плеяди були поети Василь Симоненко, Іван Драч, Микола Вінграновський, Ліна Костенко, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Іван Світличний, історик Валентин Мороз, художники Опанас Заливаха, Алла Горська, кінематографісти Юрій Ільєнко, Леонід Осика, журналіст В'ячеслав Чорновіл та інші.

Одним із джерел шістдесятництва був український фольклор, зокрема митцями активно запозичувалися й переосмислювалися фольклорні мотиви й образи, використовувалися народнопісенні засоби і прийоми образотворення. Естетичним взірцем письменників 60-их років стала творчість митців Розстріляного Відродження. Також шістдесятники усвідомлювали важливість долучення української літератури до світового літературного процесу, тому активно вивчають творчість зарубіжних письменників, перекладають твори кращих митців світового письменства. Літературне шістдесятництво зробило чималий внесок у розробку таких жанрів, як балада, притча, сонет, етюд, рубаї, роман у віршах, химерна проза. Помітно розширюються тематичні обрії художньої літератури: підкорення космосу, етична правомірність науково-технічної революції, тема голодомору.

У 1953 р. помер «вождь усіх часів та народів» Йосип Сталін. А в 1956 р. на XX з'їзді партії Микита Хрущов виступив із доповіддю «Про культ особи і його наслідки», засудивши злодіяння Сталіна та його прислужників і цим розпочавши період так званої хрущовської відлиги. З'явилася надія. Надія на громадянську свободу, захищеність від беззаконня, від свавілля влади, на торжество справжньої демократії і права. Люди позбувалися страху, починали сміливіше й вільніше думати й говорити.

Першими відчули й усвідомили цю свободу інтелігенти. Ще в 1953 р. вийшла дебютна книга Д. Павличка «Любов і ненависть», а в 1957 р. Л. Костенко «Проміння землі» -- митців, які стали немовби «предтечами» шістдесятництва, а згодом на рівних улилися в цей широкий соціокультурний рух. У 1961 р. з'являється низка «кардинально» нових творів: М. Вінграновського «З книги першої, ще не виданої», вірші лікаря В. Коротича «Бетховен», І. Драча «Ніж у сонці. Феєрична трагедія в двох частинах», «Зелена радість конвалій» Є. Гуцала, публікації В. Симоненка, В. Стуса, Григора Тютюнника, Б. Олійника, Р. Іваничука… Молоді таланти намагалися позбутися нагляду й тиску КДБ, гуртувалися самочинно, виходячи зі справжніх ідейно-естетичних інтересів. Вони збиралися, зокрема, на київській квартирі І. Світличного, яка на початку 1960-х рр. стала своєрідним центром національної культури.

Наступного, 1962 р., гарматним залпом «вистрелили» у світ перші поетичні збірки М. Вінграновського («Атомні прелюди»), В. Симоненка («Тиша і грім»), І. Драча («Соняшник»), Б. Олійника («Б'ють у крицю ковалі»), книги малої прози В. Дрозда («Люблю сині зорі») та Є. Гуцала («Люди серед людей»). Це був таки справді -- вибух. Хвиля творчої свободи явила Україні й світові плеяду митців, імена яких на той час були незнайомими й новими, а тепер є славою й гордістю нації. Саме їх стали називати шістдесятниками. Хоча, на думку Максима Рильського, охрестили так це гроно обдаровань дещо поспішно й невдало, та термін «шістдесятники» так і зостався в історії. Здивоване й мало не шоковане суспільство, відвикле від зухвалих новацій як вияву природної зміни поколінь, одначе, відразу збагнуло: з'явилася нова генерація творців, які прагнуть сказати власне, оригінальне слово -- як виявилося згодом -- не лише в мистецтві, але й у суспільному житті.

Реакція на свідоме новаторство двадцятип'ятилітніх «порушників супокою» була різною. Щойно читацька публіка трохи отямилася від перших вражень, розгорілися дискусії на вічні теми: батьки і діти, традиції чи новаторство. На М. Вінграновського, В. Коротича та особливо І. Драча посипався град звинувачень у навмисній незрозумілості, затуманеності поетичного мислення, силуваній оригінальності… Та в цій запальній полеміці пролунали й інші голоси -- на захист новаторів 60-х стали посивілі новатори 20-х: П. Тичина й М. Рильський, трохи молодший від них А. Малишко…

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі митці: поети (Д. Павличко, Л. Костенко, В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, В. Коротич, Б. Олійник, В. Стус, І. Калинець); прозаїки (Григір Тютюнник, Є. Гуцало, В. Дрозд, В. Шевчук, Р. Івани- чук, Н. Бічуя); майстри художнього перекладу (зі старших -- М. Лукаш, Г. Кочур, з молодших -- А. Перепадя й А. Содомора); літературні критики (І. Світличний, І. Дзюба, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська); малярі та графіки (О. Заливаха, А. Горська, В. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук); кіномитці й театральні діячі (режисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, Л. Осика, Л. Танюк, актор І. Миколайчук); композитори (В. Сильвестров, Л. Грабовський, Л. Дичко, М. Скорик, В. Івасюк); публіцисти та правозахисники

У 60-х pp. XX ст. відбувся перегляд морально-етичних цінностей у житті та літературі, загострилося питання правди та історичної пам'яті. Свій варіант зведення рахунків із несправедливим минулим і сучасністю запропонував М. Стельмах у романі «Правда і кривда». Він одним із перших в УPCP звернувся до забороненої теми -- голодомору 1932-1933 pp. та сталінських репресій («Дума про тебе», «Чотири броди»), хоча повністю розкрити її з огляду на тогочасну цензуру йому не вдалося.

У цей час письменників надихали новітні здобутки НТР: розщеплення атома, з'ясування молекулярної структури ДНК й особливо -- польоти в міжпланетний простір. Проте з орбіти планета видалася такою крихітною й безборонною, що невдовзі на зміну романтиці нестримного освоєння космосу прийшло тверезе усвідомлення крихкої беззахисності всезагальної гармонії. До того ж віра в людину й любов до людини втілювалися насамперед у несамовито-щирій любові до України, вірі в непоборну силу її народу, його провідну місію. Тому у своїх виступах і публікаціях І. Світличний, С. Сверстюк, І. Дзюба не дуже голосно, але іронічно й дошкульно критично оцінювали методологію соціалістичного реалізму; поезії В. Симоненка несли якийсь особливий новітній «шевченківський» дух. Популярність Симоненка та Драча виходила за межі усталеного й викликала роздратування в офіціозних колах». Зіткнення шістдесятників із системою було неминучим. Назрівав відкритий конфлікт із режимом. Тим паче, що на той час шістдесятництво вже гуртувалося не тільки довкола приватних «кухонних» осередків, але й в офіційно зареєстрованих громадсько-культурних організаціях -- зі статутом, «керівними органами», плановими заходами. У Києві це був Клуб творчої молоді «Сучасник» (голова -- Л. Танюк), у Львові -- «Пролісок» (на чолі з М. Косовим), імпульсом до створення якого став творчий візит до галицької столиці І. Дзюби, М. Вінграновського та І. Драча 1962 р. Тут збиралися, щоб обговорити мистецькі й громадські питання, послухати гарну поезію й музику; клуб організовував творчі вечори, вистави, виставки. Лунали гострі думки й «заборонені» слова-- «Україна», «нація» (замість «УРСР», «радянський народ»), поширювалася «нерекомендована» чи й просто «крамольна» література, зароджувався «самвидав». Але період загальної ейфорії був досить коротким.

Уже в жовтні 1964 р. зняли Хрущова; на його місце прийшов Л. Брежнєв. А в серпні-вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля політичних арештів. Серед тих, хто потрапив за ґрати, переважно були шістдесятники: критик І. Світличний, маляр О. Зали- ваха, правозахисники В. Мороз, брати Горині… Почалася ера лицемірства й брехні, доносів і наклепів, закритих судів і публічних покаянь, тюрем і спецбожевілень, а то й фізичних розправ, замаскованих під кримінальні злочини (наприклад, звірячі вбивства художниці А. Горської, композитора В. Івасюка). А 4 вересня 1965 р. під час прем'єри фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» у київському кінотеатрі «Україна» І. Дзюба виступив із заявою-протестом проти арештів української інтелігенції. Його підтримали В. Чорновіл, В. Стус, який, незважаючи на крики в залі, голосно вигукнув: «Хто проти тиранії, встаньте!». Відважні піднялися. Решта залишилися сидіти. Усі відчували: настав час вибору. Або відстоювати свої позиції «до кінця», або «пристосуватись» до нових умов життя, або «демонстративно» замовчати. Саме перед таким вибором постали шістдесятники. їхня юність закінчилася разом із першими арештами.

Друга хвиля арештів прокотилася 1972 р. (тоді забрали В. Сту- са, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Дзюбу, І. Калинця…) -- багатьох із них змусила передчасно посивіти.

1980-ті рр.-- третя хвиля. Розпочалася жорстока боротьба комуністичного режиму з інтелігентами-гуманістами, яких зазвичай проголошували «буржуазними націоналістами».

Головних варіантів виходу з цієї кризової ситуації було всього три:

дисидентпство (від лат. сііззісіепз незгодний) -- активне інакодумство, відкрите протистояння тоталітарному режимові, цілковите неприйняття його псевдоідеалів і псевдоцінностей, опозиційна громадська діяльність -- геройська відданість приречених на страту, свідомих своєї приреченості (В. Стус, І. Світличний, А. Горська…);

«внутрішня еміграція» -- самоізоляція у власному внутрішньому світі, втеча в мовчання (Л. Костенко, В. Шевчук, М. Коцюбинська…);

конформізм (від лат. соті/ог/шв -- подібний, відповідний) -- намагання ціною моральних та ідейних вчинків урятувати власне життя й кар'єру; пасивне сприйняття нав'язуваної ідеології, підпорядкування «правилам гри» тоталітаризму заради фізичного виживання (Д. Павличко, І. Драч, В. Коротич…).

Перші гнили по тюрмах і висловлювали свою незгоду з політикою тоталітаризму через виснажливі голодування й відкриті листи протесту; другі намагалися хоч якось підтримати своїх братів по той бік колючого дроту (хто плиткою шоколаду, хто книжкою чи випискою з важливої статті в періодиці, хто -- просто добрим словом у листі, якимось дивом пропущеному в «зону») і писали «в шухляду» (часом навіть без щонайменшої надії на друк); треті в цей час друкували сотні віршів і статей в періодиці, видавали десятки книжок з обов'язковими «паровозами» (програмовими поезіями про партію й Леніна, які «витягували на собі цілу збірку», уможливлюючи її вихід у світ), обіймали високі посади у видавництвах, редакціях, творчих спілках, органах державної влади, отже, не тільки прямо не виступали проти системи, але й оспівували її. Проте навряд чи ми маємо моральне право засуджувати других чи третіх, тому що ніхто з нас не може бути впевненим, що на їх місці неодмінно залишився б героєм. Однак це не заважає нам схиляти голову перед тими, хто навіть у жахливих умовах «виправно-трудових», а насправді -- концентраційних таборів і поселень продовжував писати твори непереверше- ної художньої вартості.

Серед світоглядних засад шістдесятників слід виділити:

лібералізм (культп свободи в усіх її виявах: свободи особистості, нації, свободи духу);

гуманізм та антропоцентризм (культ людської особистості -- центру Всесвіту);

духовний демократизм (культ простої, звичайної людини- трудівника);

духовний аристократизм (культ видатної творчої особистості);

моралізм та етичний максималізм (культ моральності як абсолютного мірила людських вчинків);

космізм (усвідомлення «планетарної причетності» людини як частинки Всесвіту до космічних процесів);

активний патріотизм {любов до Батьківщини й рідного народу) і національна самосвідомість, сакральне сприйняття рідної мови та історичної пам'яті як оберегів нації;

культурництво (відстоювання справжньої, високомайстерної культуротворчості).

Досить розмаїто постає жанрова система «шістдесятників» (лірична поезія, балади, притчі, етюди, поеми, сонети, рубаї, ліричні новели, історичні романи, роман у віршах, химерна проза) і проблемно-тематичні обшири: традиційні (природа, Вітчизна, народ, історична пам'ять, людина у всьому багатстві її проявів -- суспільне життя, моральність, кохання, творчість) та нові теми (підкорення космосу, етична правомірність НТР, стандартизація особистості в умовах новітнього міщанства).

Отже, явище «шістдесятництва» було неоднозначним як за творчими постатями, так і за стильовими течіями та ідейно- естетичними вподобаннями. Тут є й модерністи (І. Драч, В. Голо- бородько, М. Воробйов), і неоромантики (М. Вінграновський, Р. Лубківський), і неонародники (В. Симоненко, Б. Олійник), і постмодерністи (В. Стус). Таке розмаїття свідчило про багатство відновлюваної української літератури. Воно не вкладалося в жорсткі рамки «соціалістичного реалізму», загрожувало його існуванню, і тому радянська влада та слухняна критика (М. Шамота й ін.) намагалися його дискредитувати, звинувачуючи в «естетизмі», «абстракціонізмі», відірваності від життя тощо.

Размещено на Allbest.ru