Роман - антиутопія ХХ століття

Размещено на http://www.allbest.ru

Роман-антиутопія ХХ століття

роман утопія фантасмагоричний

Утопія (грец.) - оу - ні і топос - місце - місце, якого не існувало, а за іншою версією, від еу - благо і топос - місце, тобто благословенна країна. Утопія трактувалась як країна мрій про щастя, країна зображення досконалого суспільного устрою, позбавленого наукового обґрунтування, сукупність соціальних ідей, лозунгів, цілей, які мають відтінок популізму.

Безумовно, сьогодні ніхто б не зміг навіть приблизно назвати кількість творів, яких можна віднести до цього жанру. У витоків утопії стоїть Платон, автор ккниг “Держава”, “Закони”. Інколи навіть стверджують, що всю утопічну літературу можна розглядати як величезний коментар до твору “Держава”. Проте класичним твором, який вплинув на розвиток жанру і власне дав термін “утопія” була саме “Утопія” Т.Мора (1516). Т.Мор змалював ідеальну, з його точки зору, державу, де все збудовано за законами розуму, де всі люди рівні в усьому: в праці, відпочинку, одязі, де все регламентовано і все підлягало суворому розкладу й дотримання дисципліни. Утопія Т.Мора - країна щастя, можливого на землі.

Утопії кожної епохи, навіть якщо вони націлені на майбутнє, або, навпаки, шукають ідеал в далекому минулому, мають на собі відбиток часу і місця, де вони виникли. Тут не має нічого дивного, адже утопії - це відповіді не лише на вічні питання про людину, а також на питання конкретних суспільств. Утопії кожної історичної епохи мають свої риси. Тому їх можна розділити на античні утопії (Платон), середньовічні, утопії Відродження (Т.Кампанелла “Місто сонця”, Ф.Бекон “Нова Атлантида”, Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”), Просвітництва (публіцистичні трактати Руссо, Дефо “Робінзон Крузо”, Свіфт “Мандри Гулівера” ), романтизму, реалізму...

Таким чином, утопія втілила в собі такі риси:

Суспільство, яке зображено, завмерло в нерухомості; жоден утопіст не зображає вигаданий ним світ у часопросторі.

Всі утопії припускають цілковите однодумство, в них присутній спрощений погляд на людину, не має індивідуалізації характерів, схематизм їх зображення.

В утопіях не має внутрішніх конфліктів. Сюжет утопії припускає зображення світу, його законів. Взаємовідношення людей, заснованих на розумних принципах, а тому не це не призводить до конфліктів.

Всі процеси, які відбуваються в суспільстві, проходять по заздалегідь встановленому зразку.

Це ідеальне суспільство відмежоване від зовнішнього світу. Простір в утопії замкнений, ізольований.

Утопії властиво зображати свій світ, орієнтуючись на певний ідеал, відірваний від реальності.

Тому в утопіях не має сатири, так як там відбувається ствердження ідеалу і протиставлення цього ідеалу реально існуючій дійсності.

Критика утопії бере свій початок з давніх часів. Платона критикували за те, що він вигадав ідеальні держави замість того, щоб вивчати, як функціонують реальні держави. Таким критиком був Арістотель. Критика була присутня у комедіях Аристофана.

Утопічні проекти та ідеали спростували критики, натхненні духом антиутопічної реакції. Літературна антиутопія, тобто, художні твори, автори яких навмисно прагнуть розкрити страшні наслідки намагань утілити в життя якийсь проект утопії, набула великої переконливої сили у ХХ ст. Романи “Ми” (1920) Є.Замятіна, “Новий чудовий світ” (1932) О.Хакслі, “1984” (1949) Дж.Оруела, “Механічне піаніно” (1952) К.Воннегута, “451 за Фаренгейтом” (1953) Р.Бредбері, “Війна з саламандрами” (1935) К.Чапека, “Котлован” (1930) А.Платонов, “Сонячна машина” (1924) В.Винниченка - найпопулярніші розповіді про можливі світи майбутнього де утопічні ідеї та принципи будуть запроваджені всемогутніми диктаторськими державами.

Антиутопія представляє собою критичний опис суспільства утопічного типу. Антиутопія істотно змінює ракурс ідеального соціуму. Розчарування в прогресі, криза ідеалів європоцентризму актуалізували жанр антиутопії. (згідно з думкою Оруела, антиутопія стає можливою лише після того, як “утопія була дискредитована”).

Тривога з приводу утопізму, який на практиці призводить до тоталітаризму, очевидно зросла внаслідок пережитого у ХХ ст. досвіду сталінізму та фашизму.

Отже, визначення терміну “антиутопія” - жанр в художній літературі, який змальовує суспільство, в якому запанували негативні тенденції розвитку. Зазвичай для такого суспільства є характерний гнітючий котроль, що здійснюється авторитарним або тоталітарним урядом. Вперше слово “антиутопіст” (dystopian) як протилежність “утопіста” (utopian) вжив англ. вчений Джон Стюарт Мілль у 1868 р. Сам же термін “антиутопії” як назву літературного жанру ввели Гленн Неглі і Макс Патрік в складеній ними антології утопії “У пошуках утопії” (Quest for Utopia, 1952). Порівняно з позитивною класичною утопією проблема визначення антиутопії ускладнилась тому, що і досі не має єдиної назви: у працях сучасних вчених у різних співвідношеннях вживались терміни “какотопія” (погане місце, держава зла), “негативна утопія” (альтернатива позитивної утопії, (Леся Українка), “контрутопія” (свідоме протиставляння іншій, написаній раніше, утопії), “дистопія” (погане місце, перевернута утопія), “квазіутопія” (уявна, несправжня утопія), “пантопія” (синтез утопічного і антиутопічного - проміжна ланка).

Антиутопія направлена на розвінчання утопічних тенденцій. У Замятіна і Оруела різні уявлення про головне зло майбутнього - у Замятіна - це технологія, в Оруела - психологічний контроль. Таким чином, антиутопія, як правило, зображає суспільство, що зайшло в соціально-етичний, економічний, політичний або технологічний глухий кут через ряд невірних рішень, прийнятих людством протягом тривалого періоду.

Важливою ознакою утопії та антиутопії був їх прогнозуючий характер. Вони націлювали на реальність, яку необхідно було змінювати, вказували як проводити ці зміни. Однак утопія і антиутопія відрізнялись цільовою установкою, характером закладених у них конфліктів6 співвідношенням реального і фантастичного.

Утопія завжди була пов'язана з вигадкою, міфами, овкільки вона виражала мрію, надію на краще майбутнє. Метою антиутопії було розкриття справжніх протиріч життя, звільнення від хибних міфів.

Якщо до утопії звертались у порівняно мирний передкризовий час в очікуванні майбутнього, то антиутопії писали в складний період невдач. Антиутопічний роман - це роман, у якому було розкрито абсурдністьі безглуздність нового порядку. Роман-антиутопія показав неспроможність ідей утопістів. Не можна побудувати ідеальне суспільство, де було б щастя для всіх.

Бердяєв писав: “утопия враждебна свободе, а значит, человеку”. В цьому сенсі антиутопія є гуманніша ніж утопія, а саме в ній присутня динаміка боротьби особистості за свою свободу проти невиразності колективної моралі, авторитетів і цінностей.

Основні риси:

- Основна тема антиутопії - зіставлення “людини і суспільства”, “людини і світу”, що робить цей жанр соціологічним. В антиутопії домінує спрямованість у майбутнє, тоді як в традиційній утопії відбувається уявне звертання авторів у минуле й сьогодення.

- Ще одна особливість антиутопії - ритуалізація життя. Там, де панує ритуал, неможливий хаотичний рух особистості. Навпаки, її рух запрограмований. Сюжетний конфлікт виникає там, де особистість відмовляється від своєї ролі в ритуалі і віддає перевагу своєму власному шляху.

- Антиутопія принципово орієнтована на цікавість, розвиток гострих, захоплюючих колізій. В антиутопії людина неодмінно відчуває себе в дуже складній, іроніко-трагічній взаємодії із установленим ритуалізованим громадським порядком.

- Простір антиутопії завжди обмежений, замкнутий. Переважно цим простором є місто, острів, якась зона ( “1984”, “Дивний новий світ” - події відбуваються у Лондоні). Це житло героя, на яке він у суспільстві втіленої утопії втрачає право (Д-503 живе в скляних стінах). Реальне в антиутопії - простір надособистісний, державний, приналежний соціуму, владі, що може бути замкнутим вертикально, що створює конфлікт верхів і низів.

- В антиутопії зберігається багато традиційних елементів сюжетної схеми детективу: переслідування злочинця, спроба заарештувати або арешт, процедура допиту. Характерними є також деякі соціальні інститути: поліція думок, партія, охоронці. Для антиутопії характерним є те, що злочинець і органи порядку міняються місцями, бо в суспільстві всі уявлення про право і справедливість кардинально відрізняються. Якщо класичний детектив розпочинається злочином і закінчується покаранням, то антиутопія розпочинається із знайомства із “злочинцем”, а закінчується фізичним або духовним вбивством особистості.

- Погляд героя антиутопії цілком відрізняється від позиції героя утопічного роману. В утопічному суспільстві всі жителі знаходяться в цілковитій гармонії з устроєм, в якому вони проживають. Антиутопія починається із сумнівів головного героя в безгрішності суспільства, яке декларує свою ідеальність. Герой перестає довіряти системі, що прирівнює людину до машини. Суспільство забирає свободу у своїх громадян. Особиста думка вважається великим злом, адже думка формує свідомість людини, її спроможність незалежно оцінювати. Всі герої антиутопії не існують як особистості. Їм притаманна відсутність власної думки. Власне бачення нового змісту існування характерне лише для головного героя, однак він довго не живе.

- Основною є ідея рівності усіх громадян. Суть уніфікованості громадян демонструє головний герой Вінстон Сміт у своєму щоденнику “...від епохи однакових, епохи самотніх, від епохи Старшого Брата, від епохи дводумства - привіт”. From the age of uniformity, from the age of solitude, from the age of Big Brother, from the age of doublethink--greetings!

- Страх становить внутрішню атмосферу антиутопії. Але не можна безкінченно довго боятися. Людина тягнеться до задоволення. Опис притаманних для антиутопічного суспільства негативних рис викликає відчуття кошмару.

- Події, що відбуваються в романах є, значною мірою, фантастичними. Телетрансляція з квартири... Використовують фантастику з метою дискредитації світу, виявлення його нелогічності, абсурдності, ворожості до людини. Для цієї мети слугують і сатира, і парадокси, і гротеск.

- Важливе місце в антиутопії займає тема кохання. Кохання заборонене в державі, в межах якої проживають герої антиутопії, адже під впливом кохання людина може стати сміливою і непокірною, може здійснювати боротьбу та робити найвідчайдушні вчинки в житті. Але особисте, інтимне життя героя досить часто виявляється чи ледве не єдиним способом виявити своє “Я”. Звідси - еротичність багатьох антиутопій, гіпертрофованість сексуального життя героїв. Тілесне стає збудником духовного, низинне бореться з піднесенним.

Чуттєвість і непристойність - предмет особливої уваги антиутопії. Утопія регламентує життя людину у всьому, в тому числі й сексуальне життя....

Отже, для антиутопії характерна жанрова орієнтованість на особистість, її особливості, сподівання. Особистість в антиутопії завжди відчуває опір середовища. Соціальне середовище й особистість - ось головний конфлікт.

Джордж Орвелл (21.06.1903 - 21.01.1957) народився в індійському селі на кордоні з Непалом (у той час- Індія - частина Британської імперії); справжнє ім'я - Ерік Артур Блер. Писав журналістські нариси й політичні та літературні есе. 1933 року публікує збірку нарисів “Фунти лиха в Парижі і Лондоні” під псевдонімом Джордж Орвелл. Святий Джордж - покровитель Англії, Орвелл - невеличка річка на тихій англійській півночі. Всесвітньо відомим став завдяки двом творам, написаним в останні роки життя: політичній алегорії “Ферма тварин” і роману-антиутопії “1984”.

Важливо проаналізувати основні проблеми роману Джорджа Орвелла “1984”, який вважається одним з найвідомішим творів у жанрі антиутопії, своєрідним застереженням про загрозу тоталітаризму. Назва твору, його термінологія і навіть ім'я автора згодом стали називними і вживаються для позначення суспільного устрою, що нагадує описаний у “1984” тоталітарний режим.

Роман Джорджа Орвелла «1984» - це роман, що здобув світової слави, завдяки йому антиутопія як жанр набула певної канонічності. Роман «1984» у середині ХХ ст. став важливим етапом вибору західною інтелектуальною елітою напрямків розвитку цивілізації.

В. Чалікова зауважує, що роман «1984» дуже високо оцінили визначні представники західної культури. Орвелл отримав захоплені листи від Олдоса Гакслі, Бертрана Рассела, Джона Дос Пассоса. Еріх Фромм, підбиваючи підсумки дискусії про роман «1984», трактує його не як роман-передбачення, а як роман-попередження. Автор розуміє, що небезпека ховається не лише в комунізмі, але й у сучасному стані глобалізованого світу, відносно незалежного від будь-якої ідеології. Орвелл хоче попередити і пробудити нас.

Герої Орвелла сприймаються немов живі, незважаючи на фантастичний світ, у якому вони живуть, читач їм співчуває, шкодує і ненавидить.

Державний апарат у творі націлений у першу чергу на програмування людського мислення - підлеглі мають бути уніфікованою масою без минулого, без майбутнього, масою напівголодною, приниженою, яка кожну дрібничку сприймає як подарунок. За таких умов тотальне правління має реальний шанс тривати якомога довше.

- Дія роману відбувається в Лондоні, що належить Військово-повітряній Зоні №1 (колишня Великобританія), яка, у свою чергу, є провінцією тоталітарної держави Океанія, що займає третю частину земної кулі і включає Північну і Південні Америки, Великобританію, Південну Африку, Австралію і власне Океанію. Океанія знаходиться у стані війни з двома іншими тоталітарними наддержавами - Євразією і Остазією. Євразія є державою (Росія), що включила в свій склад всю материкову Європу і Туреччину, а Остазія є об'єднанням Китаю, Індії і Японії. (фото карти)

- Події розгортаються у хронологічному порядку. В основі сюжету лежить зіткнення особистості і держави, заснованої на ненависті. У країні Океанії, якою керує Старший Брат, переслідується думка, правда, кохання, усі нормальні людські прояви особистості, знищена культура і сама людина, яка висловлюється на жахливій «новомові».

Один з головних героїв - О'Брайен, який катує та розстрілює людей у підвалах Міністерства кохання, - відверто формулює основну мотивацію, яка керує тоталітарною ідеєю і зазвичай прикрашається більш-менш уміло накладеним гримом, щоб видати її за тріумф розуму, справедливості та демократії: «Мета репресій - репресії. Мета катування - катування. Мета влади - влада». Отже, оскільки Старший Брат є персонажем абстрактним, ми його в романі не зустрічаємо (лише зображення на плакатах та згадки героїв), він є чимось недосяжним, ілюзорним, таємничим BIG BROTHER IS WATCHING YOU - Орвелл втілює образ тоталітарної влади за допомогою О'Брайена. Він виконує функцію ката, який є носієм державної ідеології та уособлює тиранію.

- Знецінення людини набуло в Океанії страхітливих масштабів і форм. Якусь вартість мали лише можновладці: найбільшу - ВЕЛИКИЙ БРАТ, велику - члени внутрішньої партії, тобто каста правителів, тотім партійці - карателі, наглядачі, працівники Міністерства любові. На найнижчому щаблі стояли”проли”, які виконували важку і брудну працю, годуючи суспільство.(ф

- Жорстокий експеримент ставиться письменником над самим собою. Він бере надзвичайно близького до себе героя, схожого на нього у певних деталях і навіть страхом перед щурами (російська дослідниця Орвелла Вікторія Чалікова зауважує, що письменник ненавидів щурів): «Щури! - прошепотів Вінстон. - У цій кімнаті!» […] «Любий! Ти зовсім зблід. Що сталося? Тебе від них нудить?» «Немає у світі нічого жахливішого, ніж щур!»

- Однак герой наважився думати, наважився ставити собі питання і відповідати на них не так, як того вимагає офіційна ідеологія, наважився піддатися щирому почуттю. Його кохана Джулія насмілилася бути не «товаришем», а просто жінкою, яка хоче зняти комбінезон, вдягнути сукню, туфлі на високих підборах, користуватися косметикою («Напевно, вона забігла у якусь пролетарську крамничку і купила повний набір косметики. Губи - яскраво-червоні від помади, щоки нарум'янені, ніс напудрений; і навіть очі підвела: вони стали яскравішими. Зробила вона це не дуже вміло, але й вимоги у Вінстона були досить скромними. Він ніколи не бачив і не уявляв собі партійну жінку з косметикою на обличчі. Джулія погарнішала надзвичайно»), але це також злочин, як і почуття, які пов'язують героїв.

- «Що з ними буде?» - думає письменник, а з ним і читач. Чи здатні вони зберегти в цих умовах людську гідність, пам'ять, свою духовність, здатність кохати? Здається, відповідь відома: людська особистість понад усе, її духовний світ - найвища цінність, сильні й незалежні люди здатні витримати все. Проте Орвелл у своєму романі показав, що це не завжди так, що вільна особистість - дуже умовне поняття. Якщо людину сильно мучити, бити, знущатися над нею довго, вона перетвориться на безумну істоту, яка благає лише про одне - про припинення фізичного болю. І для того щоб біль зник, людина здатна на все, - не лише оббрехати та послати на вірну смерть і муки інших невинних людей, але й зрадити найдорожчих. Держава не пробачає інакомислення та непокори, тому Джулія і Вінстон опинились у підвалах Міністерства кохання (The Ministry of Love), де їх жорстоко катували та психологічно нищили. Закохані не витримали тиску, зрадили одне одного. Жорстокість системи, у якій існує світ, полягає в тому, що до людини ставляться по-справжньому нелюдські вимоги. Через головного героя автор намагається дати відповідь на запитання: чи може людcька сутність бути зміненою настільки, що людина забуде своє прагнення свободи, гідності, чесності, кохання - іншими словами, чи може людина забути про те, що вона людина? Орвелл доводить, що в умовах тоталітарного режиму - так. Навіть найсильніших людей можна зламати та «перепрограмувати».

- У романі Орвелла часто використовуються внутрішні монологи. В умовах «ангсоцу», коли кожне зайве слово може призвести до страшної смерті, Вінстон змушений бути мовчазним та відчуженим. Не поділяючи існуючої державної ідеології, він має можливість лише в думках бути вільним та лише із собою бути чесним. За допомогою монологів Орвелл краще розкриває глибинний внутрішній світ головного героя, допомагає нам зазирнути в його думки та душевні переживання, інформує про обставини, які не можна показати. Часто в цих монологах звучить щирий голос і глибоке страждання самого автора. Вінстон - «прозорий» персонаж, за яким вчувається пережите автором.

- Для того щоб краще передати атмосферу тоталітарного суспільства, політичний режим держави, психологічний стан людей, автор використовує багато описів, які вдало поєднуються з діями героїв. Орвелл дуже детально описує процес катування, страждання людей, приміщення, де відбуваються тортури. Він занурює нас в атмосферу жаху та відчаю, щоб ми краще зрозуміли вчинки персонажів. У цілому ж у романі «1984», як і в будь-якому модерністському романі, описовість значно переважає над подієвістю, оскільки головна мета твору - детальне ознайомлення з життям і побутом ймовірного світу. Важливіше не те, що відбувається, а те, як виглядає цей жахливий світ.

Гротескна образність і фантасмагорична символіка роману «1984» дали Орвеллу можливість зробити жах диктатури очевидним, показати цинічне приниження особистості, яка знищується духовно і фізично. Автор досягає цього ефекту нагнітанням атмосфери, описами того, як людські душі калічать пропаганда та брехня, яка видається за правду. Тиждень ненависті, паради на гігантських стадіонах, марші вдень і вночі з прапорами, факелами, гаслами, плакатами, портретами вождів у руках, безперервна демонстрація вірності та відданості владі - усе це перетворює людей на знеосіблений натовп для уславлення Старшого Брата: « На кожній площадці зі стіни дивилося те саме обличчя. Портрет був виконаний так, що, куди б ти не став, очі тебе не відпускали. СТАРШИЙ БРАТ СТЕЖИТЬ ЗА ТОБОЮ - промовляв напис».

- Для того щоб підсилити вплив на свідомість читача, щоб передати повною мірою, через що героям доводиться проходити, а можливо, і для того, щоб читач краще зрозумів фінал роману, автор дуже часто вживає слово «біль». Він так детально та натуралістично зображує сцени жорстокості і страждання, що це стає морально надзвичайно важким для процесу сприйняття: « Нізащо, нізащо у світі ти не захочеш, щоб біль посилився. Від болю хочеш лише одного: щоб він закінчився. Немає нічого гіршого в житті, ніж фізичний біль. Перед обличчям болю немає героїв, немає героїв, знову й знову повторював він про себе ».

- Роман побудований на контрастах та протиставленнях. Наприклад, «біло-чорний» колір «новомови»: «Ключове слово тут - біло-чорний. Як і багато слів новомови, воно містить два протилежних значення. При застосуванні його до опонента воно означає звичку безсоромно стверджувати, що чорне - це біле, усупереч очевидним фактам».

У змальованому суспільстві справами війни завідує Міністерство миру (Ministry of Peace), охороною правопорядку - Міністерство кохання (Ministry of Love), фальсифікацією історії та пропагандою - Міністерство правди (Ministry of Truth), четвертим було Міністерство достатку (Ministry of Plenty), яке керувало розподіленням мізерних ресурсів, що залишалися після задоволення військових потреб.

У самих гаслах партії прослідковується протиріччя - Війна - це мир; Свобода - це рабство; Незнання - сила. WAR IS PEACE FREEDOM IS SLAVERY IGNORANCE IS STRENGTH.

Це вже не просто протиставлення, а оксиморон, покликаний показати гротесковість та абсурдність зображеного світу.

- Орвелл намагається спрогнозувати ймовірні тенденції розвитку сучасного суспільства, його прогноз дуже песимістичний. « Майже несвідомо він вивів пальцем на запиленій кришці стола: 2+2=5. “Вони не можуть у тебе залізти”, - сказала Джулія. Але вони змогли залізти. “Те, що робиться з вами тут, робиться навічно”, - сказав О'Брайен. Правильне слово. Є таке - твої власні вчинки, від чого ти ніколи не одужаєш. У твоїх грудях щось вбито - витравлено, випалено». Цей уривок яскраво засвідчує смерть особистості, а точніше, її вбивство. Автор наочно показує, що як би людина не опиралася, влада завжди знайде спосіб, як нею маніпулювати та змусити її повірити в те, що владі вигідно.

Роман Джорджа Орвелла «1984» за багатьма формальними ознаками належить модернізмові. У ньому спостерігається певна різностильність, характерна для творів пізнього модернізму. На першому плані - досвід експресіонізму. Це роман-попередження, роман-крик про небезпеку тоталітаризму, знелюднення та знищення особистості. У своєму творі автор виражає сильні переживання щодо суспільних, глобальних проблем. Роман, написаний після Другої світової війни, є свого роду сатирою на суспільний лад соціалістичних країн, з окремими алюзіями на західний світ. Жанр антиутопії допомагає автору змалювати систему, яка прийшла на зміну капіталізму, та за якої суспільство повністю відкидає свободу та автономію особистості. Більшість рис тоталітарного суспільства Орвелла походить з алюзій на Радянський Союз у період диктатури Сталіна та на гітлерівську Німеччину.

- Важливим джерелом інформації щодо технологій маніпулювання свідомістю служить також додаток до роману, у якому описується «новомова». «Новомова» (Newspeak) - це перероблена англійська мова, за допомогою якої правителі Океанії хотіли виключити саму можливість висловлювання чи усвідомлення нелояльних режиму ідей. У додатку описується структура та цілі створення цієї гіпотетичної мови. Місткими метафорами насичений цей уривок «Про новомову»: «Новомова - офіційна мова Океанії, була розроблена для того, щоб обслуговувати ідеологію ангсоцу, або англійського соціалізму. […] Новомова повинна не лише забезпечувати знаковими засобами світогляд та розумову діяльність прихильників ангсоцу, але й зробити неможливими будь-які інші форми думки». Сайм, який працює над складанням нового словника, пояснює головному герою: «Невже ти не розумієш, що головна мета Новомови - звузити горизонти думки? Зрештою ми зробимо мислезлочин просто неможливим, тому що для нього не залишиться слів. Кожне необхідне поняття буде виражатися одним-єдиним словом, значення слова буде суворо обмежене, а другорядні значення ліквідовані та забуті».

Принципи новомови можна охарактеризувати так: словник новомови містить у собі слова, необхідні в повсякденному житті, - пов'язані з їжею, питвом, роботою (eating, drinking, working), одяганням, ходінням східцями, їздою, садівництвом, кухнею (dressing, stepping, riding, gardening, cooking) і т. п. Він майже цілком складається зі слів, якими ми користуємося сьогодні, таких як “bit”, “give”, “house”, “tail”, “forest”, “shugar”, але, порівняно із сьогоднішньою мовою, кількість їх украй мала, а значення окреслені набагато суворіше.

Джем Беркс у своєму есе говорить про те, що роман Орвелла несе в собі переконливі застереження щодо сили мови. Роман показує нам, як мова може пристосувати людське почуття реальності до навіюваних владою способів думання, як вона може бути використана для приховування правди і маніпулювання історією. Мова - один із ключових інструментів політичного домінування, важливий та підступний засіб тоталітарного контролю над реальністю. У той час, коли мова у звичному понятті може розширювати горизонти та поглиблювати розуміння світу, роман Орвелла демонструє, що мова, у випадку застосування політичним режимом, може з легкістю стати протидією людській свідомості.

Інакше кажучи, тільки Орвелл міг у такий спосіб попередити людство про загрози, які мусить очікувати індивід від суспільства. Його проект «новомови» значно більш універсальний, аніж сатира на тоталітаризм ХХ ст. Здається, що реальна загроза тоталітаризму в Європі минула, але «новомова» продовжує дивувати читачів і на заході, і на сході Європи тим, що виявляє методи маніпуляції, виносить їх на поверхню. Чимось схожим на «новомову» (кожного разу іншу, залежно від потреб і базової мови) й сьогодні оперують численні політичні діячі та їх іміджмейкери.

Критики Орвелла вважають, що його численні передбачення збулися. Зокрема, він абсолютно точно передбачив долю своєї книги в умовах тоталітарного режиму. Ф. Беґбедер в одному зі своїх есе зазначає: «Орвелл створив нову естетику; прийдешнє в його творі - це величезний ГУЛАГ, з якого герою Уінстону Сміту ніколи не вдасться втекти. Система перемагає в той момент, коли їй вдається заставити людей полюбити свою тюрму».

. У підсумку твір Орвелла при порівнянні з іншими антиутопіями ХХ ст. вражає найбільше - у створеному ним світі ніхто не захотів би жити ні за яких умов.

Роман «Ми» не тільки найбільш значний твір Є. Замятіна, але й найбільш яскраве втілення жанру антиутопії в російській літературі.

Стиль роману - це авторський стиль, який виявляє себе не лише у цьому творі. Творчість письменника еволюціонує від натуралізму до модернізму, але його мовлення з кожним твором лише увиразнюється, поки не досягає тієї повноти і яскравості, яка виділяє письменника поміж інших авторів-сучасників.

Дія роману «Ми» перенесена на кілька століть уперед, відбувається в Єдиній Державі, прихованій від «дикого» простору Зеленою Стіною, відлитою з «наиболее твёрдого, вечного стекла», починається в той момент, коли жителі фантастичного міста повинні вийти за межі Землі з метою підкорити істот, які мешкають на інших планетах.

Уже на перших сторінках роману Є. Замятін створює виразну модель ідеальної держави, яка дивує своїми несподіваними «вдосконаленнями»: «Как всегда, Музыкальный Завод всеми своими трубами пел Марш Единого Государства. Мерными рядами, по четыре, восторженно отбивая такт, шли нумера - сотни, тысячи нумеров, в голубоватых юнифах, с золотыми бляхами на груди - государственный нумер каждого и каждой. И я - мы, четверо, одна из бесчисленных волн в этом могучем потоке» [73, с. 56]. Тут живуть не люди, а «нумера», позбавлені імен, одягнені в юніфи (тобто уніформу). Вони нічим не відрізняються один від одного і зовні, і внутрішньо. Однаковістю, механічністю позначена вся їх діяльність, панує «математично безпомилкове щастя». Матеріальні проблеми були вирішені в ході Двохсотлітньої війни. Перемога над голодом здобута ціною загибелі 0,8 частини населення. Але перемога у Двохсотлітній війні мала ще один результат: була вирішена «проблема хліба», люди харчуються нафтовою, тобто синтетичною їжею, якої вистачає на всіх.

Д-503, з щоденника якого починається роман Замятіна, захоплений досконалістю світу, в якому мешкає. Особливе розчулення викликає у нього гармонія колективного життя, патетично він описує спільні марші у колонах, спільну роботу, відпочинок і свята. Йому подобаються будинки зі скляними стінами («нумерам» немає чого приховувувати один від одного), сексуальна свобода (кожний «нумер» має право на будь-якого іншого «нумера» - непохитне правило держави). «Тем двум в раю - был предоставлен выбор: или счастье без свободы - или свобода без счастья; третьего не дано. Они, олухи, выбрали свободу - и что же: понятно - потом века тосковали об оковах. И только мы снова догадались, как вернуть счастье… Благодетель, Машина, Куб, Газовый Колокол, Хранители - все это добро, все это величественно, прекрасно, благородно, возвышенно, кристально-чисто. Потому что это охраняет нашу несвободу - то есть наше счастье» [73, с. 130]. Щире захоплення Д-503 світом, у якому він мешкає, нагадує запальні почуття вірянина. Герой обожнює, молиться на досконалий світ. Хоча його записи надто патетичні і риторичні, а сам щоденник він мусить приховувати від стороннього ока, саме щоденник переконує читача, що перед ним людина, яка вірить в ідеальне суспільство. Ця віра зрозуміла і навіть якоюсь мірою заразлива, бо закладена в природу людини. Мрії про ідеальний устрій супроводжують всю історію людства від найдавніших часів. Мабуть, вона приваблива також для автора твору, Євгена Замятіна. Очевидно, що в щоденникові записи Д-503 потрапляє багато авторських почуттів та ілюзій, про це свідчить сам вибір форми ліричного щоденника. Оповідь від першої особи обрана автором не випадково. Головний герой, він же автор щоденника й оповідач, відкриває перед читачем свою душу.

Д-503 - естет, для нього важлива ритуальна сторона життя. Не в останню чергу причина його захоплення ідеальним містом - строга впорядкованість, відсутність хаосу і непривабливої буденності. Як і Замятін (конструктор, інженер, математик за професією), Д-503 - прихильник раціоналістичної естетики. Прекрасне все, що впорядковане розумом людини. «Почему танец красив? Ответ: потому что это несвободное движение, потому что весь глубокий смысл танца именно в абсолютной, эстетической подчиненности, идеальной несвободе» [74, с. 140]. Від естетики герой легко переходить до загальнофілософських міркувань. Адже ідеальний порядок, так чи інакше, ставить питання щодо персональної свободи людини. Герой палко захищає несвободу в суспільному устрою, вважає це раціонально визнаною головною умовою досконалості: «Свобода и преступление так же неразрывно связаны между собой, как… ну, как движение аэро и его скорость: скорость аэро = 0, и он не движется; свобода человека = 0, и он не совершает преступлений. Это ясно. Единственное средство избавить человека от преступлений - это избавить его от свободы» [73, с. 143]. «[…] допускать, что у “я” могут быть какие-то “права” по отношению к Государству, и допускать, что грамм может уравновесить тонну, это совершенно одно и то же. Отсюда - распределение: тонне -права, грамму - обязанности; и естественный путь от ничтожества к величию: забыть, что ты - грамм, и почувствовать себя миллионной долей тонны […]» [73, с. 155]. Хоча в міркуваннях вже добре чути іронію, а в підтексті закладена протилежна позиція, ми відчуваємо присутність автора, для якого ці питання були так само важливі, як і для Д-503. Замятін повернувся з Англії, де він кілька років працював конструктором на будівництві кораблів, після революції і застав масовий ентузіазм людей, які повірили в можливість створення комуністичного суспільства. Якщо він і не захопився цими ідеями, то хоч частково мусив їх пережити і осмислити. Він надто тонко і точно передає міркування-переживання свого персонажа, це внутрішні стани, які повинні були пережиті особисто.

У щоденнику Д-503 ми легко впізнаємо обриси знаменитих утопій ХVІ ст., саме ті ознаки суспільного життя, які здавалися такими привабливими. Але вже із самого початку з'являється ледь помітна іронія, бо кожна чудова риса колективного життя тут ніби доведена до крайності, а тому має двоїстий характер. Коли знайома модель ідеального суспільного устрою повністю окреслюється, починається щось абсолютно не властиве для жанру утопії: історія кохання Д-503 до І-333. Ця історія дихає справжнім життям, вона вмикає сюжет, покликаний не лише зруйнувати ідеальний устрій Єдиної Держави, а й вийти на рівень цілком іншого узагальнення. Його можна назвати антиутопічним, бо ж він використовує утопічну модель з протилежною за пафосом метою, але сприйняття твору лише в такому ракурсі дуже збіднює цей твір.

Разом з тим як Д-503 занурюється у світ глибоко індивідуальних почуттів, зростає відстань між ним і іншими членами спільноти, натомість зменшується відстань між персонажем-оповідачем і автором: «[…] Не было Единого Государства, не было меня. Были только нежно-острые, стиснутые зубы, были широко распахнутые мне глаза - и через них я медленно входил внутрь все глубже. И тишина - только в углу - за тысячи миль - капают капли в умывальнике, и я - вселенная, и от капли до капли - эры, епохи […]» [73, с. 244]. Разом з тим як розгортається історія кохання, з'являється у записах все більше ліричних фрагментів, Д-503 починає виконувати роль ліричного героя. Іде стрімка еволюція героя, він бурхливо переоцінює свій колишній світогляд, усе чіткіше усвідомлює цінність кожного індивіда, його внутрішню неповторність через наділеність безсмертною душею («[…] Эта нелепая “душа” - так же реальна, как моя юнифа, как мои сапоги - хотя я их и не вижу сейчас. И если сапоги не болезнь - почему же “душа” болезнь?» [73, с. 250]).

Колективне життя, яке так захоплювало героя раніше, виявляє все більше своїх відразливих сторін. Прозорі стіни будинків виглядають як наруга, адже «человеческие головы непрозрачны; и только крошечные окна внутри: глаза» [73, с. 263]. Так людина створена, такою мусить бути, вона не повинна ставати «прозорою», тобто контрольованою з усіх сторін суспільством. Відстань, яку так швидко, на наших очах, подолав герой, від Д-503 на початку і в кінці, що він сам не може повірити в те, що власноруч написав: «Неужели я, Д-503, написал эти двести двадцать страниц? Неужели я когда-нибудь чувствовал или воображал, что чувствую это? Почерк мой. И дальше тот же самый почерк. Никакого бреда, никаких нелепых метафор, никаких чувств: только факты» [73, с. 458]. Отже, така метаморфоза внутрішнього світу людини можлива. Вона для читача не була б переконливою (була б саме фантастичною), якби автор сам її не пережив. Звісно, перед нами уявний, сконструйований раціонально світ. Але перед нами також «психологія уяви», світ, наділений автором власним досвідом, власним переживанням того шляху подолання ілюзій, який випав на долю багатьох людей ХХ ст.

Останні записи Д-503 свідчать про його остаточне прозріння, позбавлення всіх ілюзій щодо колективного життя, яке перетворює кожну людину на безвідповідальну автоматичну істоту. «Чулки брошены у меня на столе, на раскрытой 193-й странице моих записей. Второпях я задел за рукопись, страницы рассыпались и никак не сложить по порядку, а главное если и сложить, всё равно не будет настоящего порядка, всё равно останутся какие-то пороги, ямы, иксы» [73, с. 302]. «Я ухожу в неизвестное. Это мои последние строки. Прощайте вы, неведомые, вы, любимые, с кем я прожил столько страниц, кому я, заболевший душой, показал всего себя, до последнего смолотого винтика, до последней лопнувшей пружины... я ухожу»; «Я не могу больше писать я не хочу больше!» [73, с. 388].

Але і в останніх записах Д-503 звучить його непохитна віра в силу людського розуму. Герой, як і його автор, переконані, що помилки можна виправити, що людський розум здатний звести докупи людське бажання бути окремою, неповторною, вільною особистістю і приневолення особи, неминуче при будь-якому колективному житті, здатен узгодити і навіть згармонізувати ці повністю протилежні вектори життя.

Отже, у романі «Ми» Замятін не ставив за мету когось розвінчати чи щось викрити, роман не є сатиричним у повному сенсі слова, бо об'єкт сатири, виходить, відсунутий у далеке майбутнє. У центрі зображення герой, який вірив у досконалість збудованого світу і поступово прозрів, став думати інакше. Отже, це теж не об'єкт сатири. З іншого боку, хоча Замятін детально описує влаштування ідеального світу, а значить, кладе в основу твору жанрову модель утопії, ми не можемо стверджувати, що це утопія, навіть якщо додати до цього терміна означення «негативна». У моделюванні уявного світу надто багато чисто авторських конструкторських здібностей, а іронія перетворює утопічну форму на відверту гру. Тут головне інше - історія прозріння утопіста. Вона значно більш універсальна (також - більш актуальна), ніж окремо утопізм і антиутопізм. Така історія потребує психологічного наповнення пережитими реально, в авторській біографії, станами. У романі «Ми» Замятін психологічно переконливо, стилістично яскраво показав історію долання власних утопічних ілюзій, небезпеку яких він відчув саме тоді, коли побачив, як легко вони стають віруваннями мас.

Жанрова форма роману «Ми» була підхоплена іншими авторами і набула поширення в літературі ХХ ст. Але коли цей процес набуває масовості (а це станеться аж наприкінці ХХ ст.), антиутопія стане частиною масової літератури, зіллється з фантастикою, або з постмодерністською грою в «кінець світу». У кращих творах авторів періоду модернізму - «Цей чарівний новий світ» О. Гакслі, «461° по Фаренгейту» Р. Бредбері, «1984» Дж. Орвелла - ми маємо щоразу інший варіант антиутопії, коли спільність характеризується лише загальною схемою. Антиутопія виявилася формою, яка ефективно слугує задачам авторського самовираження, особливо якщо проблеми, що хвилюють автора, стосуються світогляду, ідеології, політики, філософії, усього того, що складає сферу розуму.

Размещено на Allbest.ru