Історія літописів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Історія літописів

Літописи самою природою своєю належать до творів історичних, -- це «цілий архів нашої історіографії», як влучно схарактеризував їх проф. М.Грушевський. Але велику ціну наші давні літописи мають не тільки як історичне джерело: «це й надзвичайної ваги літературний твір, або -- краще сказати -- цілий збірник літературних творів різних авторів і навіть різних часів, результат колективної праці багатьох людей чи, може, й поколінь, тільки поданий нам під одним спільним заголовком: повість минулих літ.» -- знов беремо влучний епітет у згаданого історика. Правдивим архівом нашого старого письменства, який дав притулок на своїх сторінках і зберіг від загибелі багато такого, що до історіографії безпосередньо не належить, але тим краще і повніше малює дух епохи, її змагання й напрям, її потреби й турботи.

Розпочатий під безперечним впливом візантійської історіографії, тих хронік та хронографів, літопис наш швидко визволився з мертвих обіймів візантійщини і для нас, далеких нащадків, зберіг життя тих часів з їх кипучою боротьбою та інтенсивною творчістю в усяких сферах. Коли наші літописи рівняти до сучасних чи навіть пізніших аналогічних пам'яток у інших народів, то літературну перевагу їх стане одразу видно. Не дарма ж батько російської історіографії Шлецер так був захоплений літописом, що не вагаючись назвав його «памятникомъ феноменальнымъ». І не тільки індивидуальною талановитістю визначається наш літопис, -- у ньому відбились і національні риси авторів, що разом дають живий образ тієї землі й того народу, про дії якого вони оповідають. Це ставить літопис у ряд найцінніших літературних пам'яток нашої старовини.

«Книгу цю писали триста літ. Дванадцять поколінь передавали з рук до рук вікопомне перо. Передавали, щоб закарбувати діяння давно минулих днів. Закарбувати словом у пам'яті тих, що жили. Тих, що живуть. І тих, що будуть жити.

Книга ця -- велетенська історична епопея. Події в ній починаються з пралегендарного «сотворіння світу», розгортаючись на землі й на небі, на степових роздолах і на просторах морів, на всенародних торжищах і в княжих гридницях, в монастирях і тюрмах, в імператорських палацах і в хижах трударів. Тут дві тисячі дійових осіб, відомих на ім'я, і безліч безіменних. Тих, що орали землю, кували залізо, зводили міста, писали книги, проливали кров свою, боронячи вітчизну, і тих, що панували над ними, грабували, палили, осліплювали, вбивали, ненаситні на владу, землю, золото й рабів.

Книга ця -- першоджерело відомостей про тисячі й тисячі подій, історій, людей. У ній усе важливе. Тому так пильно вивчали і вивчають її ось уже ціле тисячоліття, з пієтетом вслухаючись у кожне слово, довго роздумуючи над кожною літерою. Про неї написано безліч праць. І ще безліч буде написано. Вона невичерпна, бо невичерпне життя, про яке вона розповідає», -- ось з якими проникливими словами в передмові звертається до нас перекладач «Літопису руського» Леонід Махновець.37 років життя віддали учений та його однодумці-помічники сподвижницькій праці над перекладом «Літопису руського», що є своєрідною енциклопедією Русі від найдавніших часів до кінця XVIII ст. Воно містить вісім родовідних таблиць, 570 документів-ілюстрацій, докладний науковий апарат, який допомагає розкрити енциклопедичність цієї монументальної книги.

Дійшов до нас літопис у кількох списах (найдавніший список Лаврентіївський, р. 1377), але найбільшу для нас вагу має Іпатський (списаний близько р. 1425), хоч знайдений у Іпатському монастирі в Костромі, але з такими яскравими слідами свого південного походження, що безперечно міг у такій формі скластись тільки на Україні. Щодо змісту, то літопис наш розпадається на три частини: літопис Початковий (або Несторів) обіймає події, кінчаючи роком 1111-м, Київський -- до р. 1201-го і Галицько-волинський -- до р. 1292, на якому вривається цей цикл літописних оповідань. Перші дві частини цієї історичної трилогії розкладають події по роках, оповідаючи, що кожного року сталося; Галицько-волинський літопис дає вже спробу прагматичного оповідання і свідомо його дотримується. Простота, безпосередність, щира теплота й наївність Початкового літопису змінюється докладністю й жвавістю Київського; Галицько-волинський визначається надзвичайно поетичним колоритом, пластикою, майстерними описами й портретами, виробленим стилем, що знову ж показує наслідки високої літературної школи. Національна вдача авторів проблискує дуже часто з сторінок літопису; запашним «духом степу», говорив Веселовський, віє од деяких його епізодів. Це все ставить наш літопис дуже високо з літературного погляду, а надто коли рівняти його до північних літописів.

Але крім суто літературного значення, літопис безперечно мав і величезну громадську вагу своєю публіцистичною стороною. Час, коли складався наш літопис, у громадському житті старої Русі відзначався формуванням держави, розвитком її форм і боротьбою за них як у середині держави, так і поза нею. Така, як літопис, праця, що в ній тріпотів живчик мінливого життя, не могла обмежитись тільки фактичними відомостями, а повинна була й ідейно освітлювати події з якого-небудь Standpunkt'a. І такий Standpunkt у авторів нашого літопису безперечно був і виявлявся він у гарячій любові літописців до своєї рідної землі, що червоною ниткою проходить од перших і до останніх сторінок її. Вже з самого початку, ставлячи собі завдання вияснити, «откуду Руськая земля стала єсть», літопис бере на себе повинність сформулювати саме розуміння тієї «Руської землі» на цілому її просторі, незалежно від тих тісних та ворожих кліточок, на які поділила її удільна система. І цю повинність літопис виконав; автори літопису підіймаються над своїм місцевим патріотизмом і доходять до того широкого, з громадського боку, погляду, що примиряє потреби цілої землі, болить її болями, її радощами радіє. Цим літопис не тільки задовольняв цікавість читачів, даючи їм відомості про рідний край, але разом виявляв і творив певну ідеологію, що вважала всю тодішню землю руську одним тілом, а удільних князів тільки натуральними заступниками окремих частин у тій оригінальній федеративній одиниці-землі. Як щось ціле, раз у раз літопис протиставляє рідний край «поганим», сумує він і над тими вічними міжусобицями лютими та хатніми чварами, що ними «расхищали» князі рідний край свій.

Літописові довелось констатувати й тяжкі наслідки тих усобиць, що виявились лихоліттям татарським, і слова волинського літописця: «о зл?е зла честь татарськая!» не були в його устах тільки патетичним вигуком. На тяжких часах уривається старий наш літопис. Стара державна система довела батьківщину до краю безодні, давній центр землі руської -- Київ з околицями -- занепав, занепало і культурне життя, а спереду не було нічого ясного, опріч національної свідомості, що довела до боротьби за народну справу в пізніших часах. І літопис з своєю ідеологією, єдиної руської землі був одним із перших віщунів тієї свідомості. Водночас він показував і той живий зв'язок, що протягнувся між старою Руссю та пізнішими часами через прірву темної епохи XIII -- XIV ст. ...

«Повісті временних літ»

У 1113 р. було закінчено першу редакцію «Повісті временних літ» ,укладену,як вважається, Нестором-літописцем. У 1116 р. склалася друга її редакція, написана ігуменом княжого Видубицького монастиря Сильвестром , у 1118 р. виникає третя редакція невідомого літописця. Якщо перша редакція «Повісті» до нас не дійшла ,то друга і третя відомі у пізніших списках-літописах - Лаврентіївському (у 1377 р. її переписав чернець Лаврентій) та Іпатіївському (від Іпатіївського монастиря біля Косторми). А взагалі їх збереглося 234 ,кожен з яких названо за іменем власника або людини , яка розшукала рукопис, чи за місцем знаходження. Вони в основному повторюють другу і третю редакції «Повісті».

Уже в перших рядках «Повісті» літописець так визначив своє творче завдання: «Повість минулих літ … звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала». Для того щоб це завдання розв'язати, літописець використав різноманітні джерела - біблійні, апокрифічні, напівісторичні, документи, спогади очевидців і власні, зразки дружинної і народнопоетичної творчості, повністю або в уривках оригінальні і перекладні твори. Він об'єднав їх, підпорядкувавши одній ідеї - єдності Київської Русі, від імені якої літописець чинив суд над її правителями, підносячи їх (якщо вони виступали за державну і церковну єдність Київської Русі), або, навпаки, засуджуючи їхні чвари, що підривали єдність і міцність держави й створювали умови для нападів на Київську Русь різних кочових племен.

Завдання “Повісті минулих літ” полягало не тільки в тому, щоб з'ясувати походження русичів, а й у тому, щоб визначити принципи мирного співжиття давньоруської держави з іншими та запоруку благополуччя в ній самій. Всі дослідники одностайно підкреслюють високий мислительний потенціал нашого першолітопису, матеріал для якого збирався по всій території Київської Русі і осмислювався людьми, яким притаманні були широкий історичний світогляд, ерудиція. Вчитаймось у проникливі рядки, під впливом яких пригадується біблійне: “Споконвіку було слово, і слово було з Богом, і Богом було слово...” У дослідницьких працях, підручниках ми зустрінемо неодноразово й одностайні думки про те, що метою літописця була боротьба за єдність усіх руських земель. Слушне доповнення до цього твердження вносить Ф.Поліщук, зауважуючи, що центром згуртування давньоруських князів літописець визнає не великокнязівську владу, а церкву, яка має допомогти вивести землю Руську з кризи, до якої призвела її правляча централізація. Нестор постає послідовним противником світського єдинодержавства -- підтвердженням цього є і ставлення до канонізації руських святих. Як відомо, Ярослав Мудрий хотів канонізувати свого батька Володимира Святославича, але церква постала проти цього і канонізувала “боголюбивих” Бориса і Гліба. Ідея братолюбності князів та їхньої покори старшому в роді стає центральною ідеєю Нестора, але, постаючи за єдність руської землі, літописець покладається не на ідеал самодержавства, а на братство і співробітництво між князями, котрі повинні шанувати принципи феодальної ієрархії (підлягання молодших князів старшим). Існування уділів, які мають свого законного володаря, повинно обмежити права найстаршого (київського) князя і стримувати міжусобиці.

Свою розповідь про початки Київської Русі автор «Повісті» розпочинає з біблійної оповіді про всесвітній потоп і розселення людей після нього. На відміну від візантійських хронік літописець вважав, що українці - нащатки Яфета, найшанованішого сина праведного Ноя, поставивши таким чином наш народ у перший ряд наймудріших народів світу, насамперед із візантійцями.

Не менш патріотичним і поетичним є оповідання про заснування Києва трьома братами - Києм , Щеком і Хоривом - та їхньою сестрою Либіддю, що постійно викликає зацікавлення серед дослідників. Одні з них вважають його «видумкою київських книжників XI ст.» , інші - що «воно не позбавлене дійсної історичної основи»

У повісті збереглися зразки дружинного епосу - розповіді про смерть князя Олега від свого коня чи князя Святослава з його знаменитим «Іду на ви», а також фольклору. Тільки у народному середовищі могли виникнути оповідання про Кожум'яку, який у нерівному бою переміг печенізького богатиря і таким чином захистив честь вітчизни, чи про «білгородський кисіль» під час облоги Білгорода печенігами у 922р. Літописець неодноразово твердить ,що не тільки князь і його дружинники можуть захищати рідну землю, а й ремісники і ратаї. Очевидно так полюбився народові Кожум'яка, що він став героєм однойменної казки.

Від середини XI і до початку XIIст. «Повість» набуває дещо іншого стильового характеру. Тепер усі літописні повідомлення ґрунтуються на спогадах очевидців або ж засвідчені самим літописцем. Сюди слід віднести оповідання про братів-мучеників Бориса і Гліба (1015), воїнську повість про битву Мстислава із Святополком (1019), монастирське сказання «Чесо ради прозвася Печерський монастир» (1051), три оповідання Нестора - про перенесення мощей Феодосія(1091) ,про напад половців на Печерський монастир (1096) і про спільний похід князів проти кочівників степу (1107), оповідь про з'їзд у Любечі (1097) і драматичне оповідання очевидця попа Василія про осліплення Василька Теребовльського. Засуджуючи осліплення Василька, літописець неоднозначний в оцінці його діяльності. Він прославляє його лицарські подвиги в ім'я рідної землі, але засуджує його за жорстокість щодо всеволожан: взявши Всеволож «списом , і запалили вогнем. І вибігли люди од вогню , і повелів Василько всіх посікти. І вчинив Василько помсту на людях неповинних, і пролив кров неповинну»

Як бачимо, «Повість» цікава і за змістом , і за різноманітним підходом до розкриття та оцінки подій. Цьому сприяє і мовне багацтво. Літописець вдало книжну і розмовну мову, в кожному окремому випадку використовуючи лексичні багатства рідної мови. Томі в «Повісті» знаходимо зразки державно-юридичного стилю , церковного ,військового, що чергуються з оригінальними фразеологізмами, афоризмами ,( «взяти град копієм») і народними прислів'ями і приказкам.

«Повість временних літ» - постійне джерело для українських письменників, які щедро використовують її сюжетні мотиви. У своїх «Студіях над найдавнішим київським літописом» І. Франко і переклав «Повість» українською мовою, і ґрунтовно прокоментував її. Не менш цікавими і виконаними на сучасному рівні є переклади і коментарі Л.Махновця (Літопис руський) та В. Яременка (Повість врем'яних літ). Мотиви «Повісті» скористалися у своїй творчості Т.Шевченко, С.Руданський, І.Кочерга, Ю.Опільський , С.Скляренко, П.Загребельний, Раїса Іванченко,Т. Микитин, П.Угляренко, Василь Шевчук, валерій Шевчук.

Київський літопис

Продовженням «Повісті» є Київський літопис, що зберігся в Іпатіївському списку. Він охоплює історичні події від 1111 по 1200 р., причому до 1146 р. відбито записи про Мономаховичів, у 1146-1154рр. - про князювання Ізяслава Мстиславича, у1155 - 1174рр. - короткі хронологічні нотатки ,у 1175 - 1200рр.-докладні розповіді про боротьбу із половцями. У ньому збереглися сліди втрачених Київського великокнязівського, Чернігівського і Переяславського літописів, сімейної хроніки Ростиславичів, нащадків князя Ростислава Мстиславича,онука Володимира Мономаха, які остаточно відредагував ігумен Видубицького монастиря Мойсей.

Головна тема - Київ і Київська земля, боротьба за стольний град між Мономаховичами і Ольговичами, заклики до єднання у боротьбі проти іноземних завойовників, «міжкнязівська боротьба за київський престол і боротьба проти половецьких нападів» . Адже страждати за Руську землю - це єдина мета гідного князя: «або честь свою здобуду, або голову свою покладу», бо ідея честі понад усе. В літописній формі уложений політичний трактат із тенденцією побудити Русь до солідарності та організації всіх державних сил для оборони від половців і спонукати князів, аби, залишивши родинні та династичні свари та спори, признали верховну власть київського князя.

Впадають в око описи окремих подій і характеристики осіб, подані надзвичайно мальовничо. Наприклад, описуючи боротьбу з половцями, літописець зупиняється на описі їх звичаїв та побуту. Досить своєрідно описав сонце, «що стояло як місяць». Привертають увагу подробиці облоги Києва, описання споруд, воріт та ін. Стиль викладу діловий, урочистий. Літопис являється дуже цікавим взірцем тодішнього риторства. Під роком 1169 літописець подав жахливу картину знищення Києва Андрієм Боголюбським, який не пощадив ні дітей, ні жінок, ні найшановніших храмів і святинь. Це була одна з перших спроб таким нелюдським способом знищити велич Києва і піднести авторитет північних князів.

«Київський літопис» - твір майже суто світський, церковним питанням приділено дуже мало уваги. « Моралізуючих записок мало, небагацько також цитат з Святого Письма; є відсилки до біблійної історії, наприклад, до Книги царств.» Проте зустрічається інформація про набожність князів і простого люду, про будівництво храмів і монастирів. Автори Київського літопису захищали не стільки загальноруські інтереси, скільки місцеві. Очевидно, це пояснюється феодальною роздрібненістю.

У Київському літописі привертає увагу досить докладне оповідання, своєрідна воїнська повість про похід князя Ігоря проти половців у 1185 р., що допомагає краще зрозуміти «Слово о полку Ігоревім», побачити спільне і відмінне між історичною працею і художнім твором. Під 1187 р. у Київському літописі вперше зафіксовано назву «Україна». А саме у розповіді про смерть Володимира Глібовича, який разом із князем Святославом, його зятем Рюриком та своєю дружиною пішов у похід проти половців. Невдалим був цей похід, бо втекли вороги за Дніпро, а князі не могли поїхати вслід за ними, позаяк була весна і річка швидко вкрилася ополонками. В цьому поході «розхворівся» Володимир Глібович і «скончався». Поховали його в Переяславі у церкві святого Михайла і плакали за ним усі, «бо любив він дружину, і золота не збирав, майна не жалів, а давав дружині; був же він князь доблесний і сильний у бою, і мужністю кріпкою відзначався, і всякими доброчесностями сповнений. За ним же Україна багато потужила».

Мова твору наближена до тогочасної живої народної з деякими церковнослов'янськими елементами, з використанням, діалогів, прислів'їв, висловів історичних осіб.

Київському літопису, зокрема другій його частині, притаманний стиль монументального історизму, особливо в описі численних битв, повідомленнях про смерть і поховання князів, в некрологах і похвалах і взагалі у дружинній лексиці. Найширше представлена загальновживана і військова лексика. Ця пам'ятка з найбільшою адекватністю відображає давньоруську літературну мову ХІІ століття в її розповідному стилі.

Дослідники відзначають, що у “Київському літописі” тісно взаємодіють народно поетична та літературно-агіографічна традиції. Літопис називають циклічним, і тому в ньому помітні різні типи історичних розповідей. Найбільш часто зустрічаються реалістичні розповіді, лише прикрашені книжною фразеологією.

Галицько-Волинський літопис

Після Київського літопису у тому ж Іпатіївському списку знаходимо Галицько-Волинський літопис, що істотно відрізняється від уже згадуваних пам'яток цього жанру, скоріше нагадуючи велику повість або ряд повістей. Ця жанрова своєрідність найпомітніша у першій його частині, так званому Галицькому літописі, а точніше -- Літописці Данила Галицького, менше -- у другій частині, Волинському літописі. Це добре видно хоча б з того, що пізніше хтось грубо, з помилками, поклав цю повість на хронологічну сітку.

Не менш складним є питання про авторство Галицько-Волинського літопису, окремих його частин. Ще у 1872 р. І. Шараневич звернув увагу на те, що Літописець Данила Галицького (Галицький літопис) написаний не одним автором, а «міг вийти з-під пера кількох осіб», бо «важко припустити, щоб від одного літописця вийшла оповідь, яка охоплює 54 роки і на всій її течії відрізняється повнотою й подробицями, які всюди вказують на автора-сучасника». Проте дослідник припускав, що перша частина літопису була відредагована «однією особою, яка жила в пізніший час».

М. Грушевський вважав, що поштовхом до написання Галицького літопису була перемога Данила Галицького над своїми ворогами поблизу міста Ярослава 1245 р., автор був «членом меншої дружини, або одним із «двірських служебників» чи писарів княжої канцелярії, чи, зрештою, помічником «печатника» канцлера, охоронця княжої печатки, в кожному випадку автор був чоловіком «Романовичів, який живе інтересами їхнього двору». Авторами Літописця Данила Галицького могли бути «премудрий книжник Тимофій», тисяцький Дем'ян, митрополит Кирило чи єпископ Іван.

Галицько-Волинський літопис за характером опису історичних подій і своїми симпатіями складається з двох майже незалежних частин -- Галицького (Літописець Данила Галицького) і Волинського літописів. Він охоплює події між 1201 і 1292 рр., над якими працювало п'ять редакторів. Перший з них опрацював літопис за 1201 --1234 рр., другий -- до 1265 (1266) р., третій -- до 1285, четвертий--і до 1289, а п'ятий -- до 1292 р. На противагу цій схемі запропонованій мовознавцем А. Генсьорським, обґрунтовується інша структура процесу складання, редакцій і редакторів. За нею, Літописець Данила Галицького (Галицький літопис) уривається на описі другого походу Бурундая на Галицько-Волинське князівство у 1259 р., а отже, його було складено не раніше 1260 р. Після цього розпочинається Волинський літопис. Дехто із дослідників вбачає у складі Літописця Данила Галицького дві історичні повісті -- Початкову Галицьку і Другу Галицьку.

Першу складено приблизно у 1211 р. «премудрим книжником Тимофієм». У ній ідеться про сумну долю малолітніх синів князя Романа, боротьбу Данила Галицького із синами новгород-сіверського князя Ігоря і княгині Ярославни, дочки Ярослава Осмомисла (як його онуки, вони претендували на галицький престол), та утвердження Данила Галицького у Галичі.

У Другій Галицькій повісті розповідається про боротьбу Данила Галицького за батьківський престол з місцевим боярством, польськими та угорськими загарбниками. Її складено до 1245 р., а її автором міг бути тисяцький Дем'ян. Очевидно, у 1260 р. обидві Галицькі повісті були ґрунтовно перероблені під наглядом митрополита Кирила.

Як бачимо, Галицько-Волинський літопис має чимало загадок, розв'язати які не дуже легко. Першу його частину присвячено долі Данила Галицького, другу -- володимир-волинським князям. Деякі дослідники стверджують, що у складі Літописця Данила Галицького є особлива повість про битву на Калці. Тому не випадково автора Літописця Данила Галицького часом називають першим руським (українським) творцем історичної повісті.

Поряд з історичними свідченнями у літописі можна знайти багато цінної етнографічної інформації. До цієї важливої інформації відноситься повідомлення стосовно побуту і культури давньоруського населення того періоду:

* про конструкцію жител, церкву, її начиння - ікони, чаші, дорогоцінні каміння, фрески і т. п., а також детально описується сам процес спорудження храму;

* про військову справу, озброєння - мечі, лук з стрілами, щити, списи, боброві сагайдаки, шоломи;

* про ремесла і заняття - сідельники, лучники, сагайдачники, ковалі заліза, міді, срібла, різьбярі, талановиті зодчі, мисливці, які полювали на бобрів, куниць, вовків, лисиць та інших тварин, вирощували жито, льон, овес, пшеницю, ячмінь, хміль; розводили свиней, корів, овець, курей, велику рогату худобу;

* про вживання хмільних напоїв : вино і пиво;

* містяться також дані про чаклунів і волхвів.

* згадується про різноманітні легенди та перекази. Зокрема між ними найбільш цікавим є оповідання про євшан-зілля, що згадується на початку літопису. Це оповідання безпосередньо своїми мотивами перегукується з відомим “Словом о полку Ігореве”. Розгромлений Володимиром Мономахом хан Отрок опинився «за Обезами» -- на Кавказі. Після смерті київського князя ханський брат Сирчан послав свого «гудця» - співця, щоб він своїми піснями нагадав Отрокові про його рідний степ. Проте вони не викликали в нього будь-яких вражень і спогадів. І тільки понюхавши євшан-зілля (полин), Отрок з плачем сказав: «Да лучче єсть на своїй землі костю лечи, не ли на чужій славному бути» .У Літописці згадується і про «славутного півця Митусу», який з незрозумілих причин відмовився служи Данилові Галицькому, і той стратив його. Причини такого страшного покарання намагалися зрозуміти і якось пояснити М. Костомаров («Співець Митуса»), І Франко («Бунт Митуси») і Р.Іваничук («Шрами на скалі»). На основі першої частини літопису Катря Гриневичева написала романи «Шоломи в сонці» і «Шестикрилець», А.Хижняк -- роман «Данило Галицький», а М. Бажан -- однойменну поему.

Отже, Галицько-Волинський літопис містить багато історичних і етнографічних даних, дає нам загальну характеристику матеріальної і духовної культури народу Київської Руси, сповідування ними тих чи інших звичаїв, обрядів. Коротко викладаються основні засади релігійного світогляду, подається опис внутрішніх інтер'єрів церкви тощо. І саме тому Галицько-Волинський літопис - це цінне джерело, яке несе цікаві відомості з історії та етнографії України.

«Поучєніє» Володимира Мономаха

Оригінальна література Київської Русі вражає жанровою розмаїтістю. Крім літописів, треба звернути увагу на «Поучєніє» Володимира Мономаха, створене близько 1117р., хоч і подане у Лаврентіївському літописі під 1096 р. Вражає і те, що його автором був знаменитий державний і військовий діяч, великий київський князь Володимир Мономах, який у своєму творі неначе підсумував досвід державного діяча, батька і книжника, намагався виховати своїх дітей у християнському дусі, показати, якими вони повинні бути як громадяни могутньої Київської Русі, як майбутні її правителі.

Композиційно «Поучєніє» Володимира Мономаха складається із вступу, дидактичної (повчальної) та автобіографічної частин. До твору додано «Грамотку до Олега Святославича» і «Молитву». У вступі автор вказує на основну причину, що змусила його написати «Поучєніє»,-- відмову взяти участь у спільній боротьбі проти Ростиславичів, бо не міг «хреста переступити», тобто порушити присягу. По-друге, «сидячи на санях», тобто готуючись до смерті (на основі аналізу тексту дослідники дійшли висновку, що «Поучєніє» написане у поважному віці -- у середині лютого -- на початку великого посту 1117 р.), князь намагався передати життєвий досвід своїм дітям («дітям моїм у доброчесності домогтись успіхів бажаючи»). Іншими словами, Володимир Мономах хотів навчити своїх дітей правилам особистої і суспільної моралі, підготувати їх до високої місії -- стати високоосвіченими і розумними правителями Київської Русі, справедливими до підданих, суворими до внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Ці дві основні тези «Поученія» -- бути добрими людьми і добрими правителями -- повніше розвиваються у повчальній частині твору. У дусі християнської моралі (автор часто цитує Псалтир) Володимир Мономах вимагає від дітей послуху до старших, поваги до молодших, піклування про убогих, сиріт і вдів, застерігає їх від брехні, пияцтва і розпусти, закликає не лінуватися, а сумлінно вчитися. Автор наполегливо закликає «за євангельським словом «очима управляти, язик здержувати, ум смиряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукати себе до добрих діл Господа ради». Про навчання ж Володимир Мономах каже: «А коли добре щось умієте -- того не забувайте, а чого не вмієте -- то того учітесь...».

Оскільки Володимир Мономах навчає не просто дітей, а своїх престолонаступників, то він звертає їхню увагу на позитивні якості правителя. Князь повинен сам цікавитися усіма державними справами, не покладатися на тіунів, воєвод чи слуг, тим паче під час війни чи воєнних походів. А збираючи данину, не давати «отрокам шкоди діяти ні своїм, ні чужим, ні в селах, ні в хлібах». Володимир Мономах виступив проти смертної кари: «Якщо [хто] буде достоїн смерті, то не погубляйте ніякої душі християнської». Повчаючи своїх дітей, він наголошував на тому, щоб вони без потреби не давали присяги, а заприсягнувши, суворо додержували її.

А щоб ці його настанови не виглядали надто абстрактними, Володимир Мономах підтверджує їх прикладами з власного життя: «Що належало робити отроку моєму -- те сам я робив: діла на війні і на ловах,-- писав князь-воїн,-- уночі і вдень, у спеку й на холоді, не даючи собі супокою. На посадників не покладаючись, ні на биричів, сам робив я [все], що було треба. Весь порядок і в домі своїм -- се я наводив, і в ловчих ловчий порядок сам держав...» А його батько, сидячи вдома, вивчив п'ять мов!

На нашу думку, Володимир Мономах, який, як свідчить «Поучєніє», добре знав Псалтир та інші біблійні книги, міг написати і «Молитву». Її джерела досить повно розкрив Л.Махновець, а ті частини «Молитви», що не мають аналогій у Святому письмі, як нам здається, належать Володимирові Мономаху, наприклад високопатріотична Молитва за Київ: «Град мій сохрани, Діво-Мати чистая, який під [покровом] і моїм незмінно царствує! Хай тобою він укріплюється І на тебе надіється, побіждає в усіх бранях, повергає противників і заставляє [їх] покоритися».

«Поучєніє» Володимира Мономаха, за оцінкою І.Франка, визначається простотою і щирістю тону, а автобіографія дає вельми цінний образ князівського життя тих бурхливих часів. Для Софіївського собору в Римі С.Гординський створив мозаїку на якій зобразив Володимира Мономаха , який у руці тримає книжку «Поученія дітям».

Постать Нестора-літописця

літопис народнопоетичний київський нестор

У вітчизняній історії є діяч, постать якого уособлює наші уявлення про особистість та якості середньовічного книжника. Це вчений чернець Києво-Печерського монастиря, укладач "Повісті временних літ" Нестор. Історія не зберегла для нас свідчень про рік та місце народження майбутнього літописця, його батьків, час смерті. Встановити такі факти зараз непросто, як і уточнити, скажімо, коли саме народився майбутній літописець. Дослідники вважають, що це сталося між 1040 і 1056 рр., походив Нестор, очевидно, з родини багатої, бо мав змогу здобути гарну освіту. Відомо, що він був ченцем Києво-Печерського монастиря, жив у другій половині XI -- на початку XII ст. За переказами, в той час, коли Антоній, засновник Печерського монастиря, присвятив себе німотності в печері, а продовжувач його справи Феодосій займався облаштуванням обителі, збираючи кошти на спорудження храму Успіння Пресвятої Богородиці, на початку 1070-х років до них прийшов благочестивий юнак, який хотів прийняти чернечий постриг. Залишившись при монастирі, цей послушник невдовзі прославився доброчинністю, упокореністю і працею. Після смерті Антонія і Феодосія, одразу після 1074 р., він прийняв постриг від преподобного Стефана, ігумена Печерського, а пізніше був висвячений у сан диякона.

З юних літ Нестор відзначався любов'ю до книжкової премудрості. В монастирі до кінця XI ст. уже існувала велика бібліотека. З часів Ярослава Мудрого книги збирали, переписували і перекладали, здебільшого з грецької, в Софії Київській і у великокнязівському палаці. Молодий Нестор, наслідуючи приклад просвітителів Русі старшого покоління, і насамперед митрополита Іларіона та свого наставника Феодосія, з ентузіазмом опановував знання, накопичені віками. Особливо його цікавили житія святих та історичні твори, складені переважно у вигляді хронік (літописів).

У монастирській бібліотеці вченими виявлено опис зовнішності Нестора, який “подобием сед, брада не раздвоилась, на плечах клобук, в правой руке перо, а в левой -- четки...”

Особливу любов і визнання Нестор відчував до свого першого наставника преподобного Феодосія. Коли в 1091 р. братія на нараді вирішила викопати його чесні мощі, за дорученням ігумена Іоанна Нестор з кількома молодшими ченцями взяв на себе обов'язок відшукати і перенести їх у закладений Феодосієм Успенський собор, де вони потім і вшановувалися. Свої враження від цього Нестор красномовно виклав у "Слові про перенесення мощів святого і преподобного отця нашого Феодосія", пізніше внесеного ним у літописний звід.

Перу Нестора належать житія перших вітчизняних святих: убитих Святополком синів князя Володимира Святославича Бориса і Гліба. Спираючись на власні враження молодих літ, він написав житіє преподобного Феодосія Печерського. Ці записи стали основою для складання у наступні роки житій інших подвижників Києво-Печерського монастиря XI ст. (Антонія, Никона та ін.), які дійшли до нас. У цих творах Нестор постає не тільки як спостережливий психолог і побутописець; у них розкривається талант глибокого релігійного мислителя. Віруючи в силу Божественного промислу, що розкривається в історичному процесі, він розвиває принципи християнського провіденціалізму. Його творіння просякнені ідеями чернечого аскетизму.

Більш складним є питання про те, якою мірою належить перу Нестора відома "Повість временних літ" -- найдавніший літописний звід, що дійшов до нас у повному обсязі і який був завершений у другому десятилітті XII ст. і потім включався в усі основні літописні компендіуми на Русі.

Давня традиція приписує авторство цього твору преподобному Нестору. Проте наукові дослідження показали, що стиль і мова житій, які безперечно належать йому, і "Повісті временних літ" дуже відрізняються. Цей висновок дав підстави вважати, що ми маємо справу з двома авторами. Не виключено, що обидва вони були печерськими монахами, жили в один і той самий час і звали їх Несторами, а згодом у пам'яті нащадків злилися в єдиний образ. У такому випадку слід було б говорити про Нестора-агіографа (автора житій) і Нестора-літописця.

Не менш імовірно й те, що це був один автор, а текстуальні відмінності його автобіографічних творів і літописних текстів слід пояснювати різницею у часі написання цих творів і їх специфічними жанровими законами, а також тим, що, працюючи над "Повістю временних літ", Нестор використав твори своїх попередників-літописців, передовсім Іларіона Київського, укладача Початкового літописного зведення 1037 р. В свою чергу, практично завершений до 1113 р. текст "Повісті", в 1116-му і 1118-му рр. за дорученням великого князя Володимира Мономаха (при можливій участі в цій роботі його самого і його сина Мстислава) був перероблений і доповнений ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром. Тому яскраві стилістичні особливості агіографічних творів Нестора в його літописних текстах виявилися схованими внаслідок включення великих, лише відредагованих ним, текстів попередників, і наступних неодноразових редакцій його творів.

Нині вже не підлягає сумніву те, що літописці й редактори літописів були аж ніяк не безсторонніми спостерігачами того, що відбувалося. Вони стежили за подіями і розповідали про них з живим, часом власним інтересом, переважно орієнтуючись на смаки і політичні запити київських князів, у тому числі Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха. Відмінною рисою "Повісті", що відображувала авторський підхід самого Нестора, є органічне поєднання високого епічного стилю з іншими літературними жанрами і стилями -- повістями, житіями тощо.

Преподобний Нестор помер у 1114 р., невдовзі після вступу на київський престол Володимира Мономаха, і був покладений, за заведеним уже в монастирі звичаєм, у комплекс Ближніх (Антонієвих) печер. Ім'я Нестора міцно пов'язане з образом навченого досвідом, праведного і смиренного ченця-літописця. Його колоритна постать стоїть поряд з такими відомими подвижниками Києво-Печерського монастиря, які уславилися не лише праведним життям, а й величезним внеском у становлення вітчизняної культурної традиції, як Антоній Феодосій, преподобний Алімпій-іконописець, відомий художник Агапіт-лікар і багато інших.

Размещено на Allbest.ru