Теорія літературних стилів В.С. Виноградова

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

Вступ

1. Загальне поняття про теорію стилю

2. Теорія літературних стилів В. С. Виноградова

3. Аналіз робіт В. С. Виноградова у галузі стилістики

Список використаних джерел

Вступ

Особливе значення стилістика надає вивченню комунікативно-виражених можливостей слова, оскільки слово ? це основа будь-якої мови. Велика роль слова у формуванні стилістичної виразності, яка є найважливішою якісною характеристикою мови.

Стилі мовлення завжди привертали увагу вітчизняних і зарубіжних фахівців. У становлення стилістики як науки величезний внесок зробили як російські, так і зарубіжні мовознавці, такі як О.О.Потебня, В. Г. Костомаров, Г.О. Винокур, В.В. Виноградов та ін.

Багато лінгвістів (В.В.Виноградов, А. Будагов, А.Н.Кожин та ін), вважають стилістику галуззю лінгвістики, що досліджує способи і ефект вибору і використання мовних засобів (лексичних, граматичних, фонетичних та ін.), щоб передати думки й емоції в різних умовах спілкування.

Питання функціональної стилістики розробляли у своїх роботах І.М. Арнольд, О.С. Ахманова, В.В. Виноградов, А.Н. Васильєва.

1. Загальне поняття про теорію стилю

Стиль ? явище не тільки індивідуальне, але і характерне для творчості ряду художників. У цьому випадку ми маємо справу зі стильовими потоками, течіями. В індивідуальному стилі кожного поета в тому чи іншому стильовому напрямку по своєму проявляються риси самого часу і його поетичне трактування, особливостей розуміння і художнього втілення образу сучасної людини, якісне розходження типу творчості художника, його схильність до різних традицій, нарешті, своєрідність поетичної мови ( лексики, тропів, ритміки, рими).

Стиль ? це в загальному сенсі слова, повторюване в різноманітті окремих проявів, єдність основних особливостей, властивих творчості письменників в цілому. Стиль - це єдність у різноманітті. Стиль відчувається насамперед у мові, а потім, відштовхується від мови до характерів і т.д. у всіх інших особливостях його творчості. Стильові риси творчості письменника виявляється у своєрідності портретів. Малюючи зовнішній вигляд дійових осіб, письменник прагне ввести читачів у внутрішній світ цих осіб, розкрити ті чи інші риси їх. Це ? найбільш загальна функція літературного портрету. Але разом з тим, кожен великий письменник використовує цей засіб зображення людини, як і всі інші засоби по-своєму, дозволяючи певні ідейно-художні завдання. Розквіт індивідуальних стилів, їх величезне різноманіття пов'язані в основному з розвитком реалістичної літератури[4, с. 68].

Завдання аналізу стилю виражається у виборі характерного з усієї суми стильових засобів, до яких вдається автор даного твору. У стилі кожного твору живуть і протиборствують дві тенденції - об'єктивна та суб'єктивна. Вивчення складних взаємин суб'єктивного і об'єктивного зображення і вираження повинно стати одним з визначальних правил стильового аналізу твору. Художній стиль, на думку академіка Д. Ліхачева, "об'єднує в собі загальне сприйняття дійсності, властиве письменнику і художній метод письменника, обумовлений завданнями, які він ставить" .

Існує лінгвістичне та мистецтвознавче розуміння і визначення стилю. У працях академіка В. В. Виноградова в його узагальнюючій роботі "Стилістика. Теорія поетичної мови. Поетика" значна увага приділена аналізу поняття стилю. Зокрема мова йде саме про індивідуальний стиль автора, як є основної категорії стилістики художньої літератури. Говорячи про ідейно-естетичну зумовленості стилю, автор дає наступне визначення: "Стиль - це індивідуально-окреслена і замкнута цілеспрямована система засобів словесно-естетичного вираження і втілення художньої дійсності". У 60-і роки проблема стилю була об'єктом дослідження теоретиків, що займаються питаннями літератури й мистецтва. Широке літературознавче визначення стилю художника як "основних ідейно-художніх особливостей, властивих його творчості (ідейних позицій, кола характерів і сюжетів, своєрідність мови) дав академік Л.І.Тімофіїв [6, c. 104].

На думку вченого стиль нерозривно пов'язаний з індивідуальністю письменника і з найбільшою очевидністю проявляється в його мові. Л.І.Тімофіїв розглядає питання про співвідношеннях стилю і методу: стиль це і є індивідуальний прояв методу, такий висновок викликав критичне зауваження з боку низки теоретиків Г.Н.Поспєлова, Н.А.Соколова та ін. Стиль не тільки індивідуальне, також як і метод ? не тільки загальне, заперечували вони. І з цим не можна погодитися. Із великої кількості книг і статей, присвячених проблемі стилю особливий інтерес представляє книги Л.Н.Соколова, Г.Н.Поспєлова і М.Б. Храпченко. Книга Н.А.Соколова "Теорія стилю" викликає інтерес насамперед тим, що в ній викладений огляд існуючих концепції, грунтовно проаналізовано стилеобразующие фактори (ідейний зміст, метод, жанр), носії та елементи стилю (засоби зображення і вираження, композиція і мову) дано розгорнутий його визначення "Стиль є художня закономірність, що об'єднує в якості його носіїв усі елементи форми художнього цілого і визначається в якості його факторів ідейно-образним змістом, художнім методом і жанром даного цілого". Згідно поглядам Г.Н. Поспєлова, в стиль входять три головні елементи: мова, композиція, деталі предметної зображеності. Мова ? найбільш явний, відчутний елемент стилю. Сюди відноситься ритм, інтонація та лексика. Питання про стилі розглядає академік Н.Б.Храпченко в монографії "Творча індивідуальність письменника і розвиток літератури". Літературний стиль може проявлятися у зовсім різних речах. На думку Н.Б.Храпченко, в стилі проявляється своєрідність форми і змісту художніх творів. "Стиль характеризує не ті чи інші окремі елементи форми і змісту самі по собі, а особливий характер їх сплаву"[7, c.5].

2. Теорія літературних стилів В. С. Виноградова

Серед лінгвістичних дисциплін, що вивчають основи і особливості мови в її різних формах і функціях, особливе місце повинна зайняти стилістика. Про це говорять багато вчених (Ries, Bally, Sechehaye, Schober, Maretic та ін); вони намагалися визначити її взаємини з іншими галузями науки про мови. Але в великій області лінгвістики, яка розпадається на ряд окремих дисциплін, немає встановленої їх класифікації. Положення лінгвістики залишається невизначеним, особливо тому, що різні дослідники, встановлюючи поняття цієї науки, кладуть в основу різні принципи (наприклад, теорію емоційної функції слова і словесного ряду, принцип "слова як такого", теорію "внутрішньої форми" і т.п. ).

А між тим, якщо, будуючи об'єкт науки, виходити не тільки з загальних міркувань, але і з конкретних даних, то стане ясно, що є два різних аспекти, з яких може виростати стилістика: I - стилістика як надбудова над діалектологія і II - стилістика як наука про мови "літературно-художніх творів" (або, краще - словесно-художніх структур) [5, c. 48 - 49].

"Діалектологічна" стилістика досліджує такі естетичні норми, які визначають вибір і оцінку можливих форм вираження думки в певній мовній сфері; цим нормам підпорядковані принципи комбінації словесних формул в ній. Ці стилістичні норми мовного колективу або жанру - то поле, на якому виростають індивідуальні відмінності. Тому поряд з "діалектологічною" стилістикою повинна бути дисципліна, яка вивчає індивідуальні тенденції і способи подолання стилістичних шаблонів колективу. Це - стилістика індивідуальної мови (la parole).

Є підстави припускати, що якщо розширяються завдання та вдосконалюються методи діалектологічного вивчення, діалектологічна стилістика з'єднається з діалектологією і стане органічною частиною систематичного та історичного дослідження "діалекту". Точно так само можна думати, що стилістика індивідуальної мови може з часом стати введенням в науку про поетичній мові. Але поки поетична мова є проблема, а не науково-відокремлений об'єкт вивчення, шукана величина, а не безпосередня даність. Визначити зміст цього поняття - завдання окремої дисципліни, яка має своїм предметом мову словесно-художніх творів

Дійсно, поняття поетичної мови всі дослідники уявляють собі досить туманно; воно неначе загубилися в сфері мови літературно-художніх творів. Однак мова літературно-художніх творів знову-таки не збігається з поетичною (інакше - художньою) промовою. Елементи "поетичного" слововживання і словосполучення є лише вкраплення в мова літературно-художніх творів. Ці елементи відшукуються при аналізі їх (творів) композиційної структури. Таким чином, перш ніж вивчати стилістику як теорію поетичної мови (поетичну стилістику), ми повинні створити науку про словесні структури художніх творів [8, c. 58].

Ця наука може намагатися відтворити історичний процес руху, зміни і взаємовплив літературних стилів. У цьому аспекті вона стоїть близько до історії художніх форм, маючи, однак, свій особливий ("своєрідний") об'єкт і методи дослідження. Але історія літературних стилів спирається на теоретичну дисципліну - теорію літературних стилів. Завдання і принципи цієї теорії я і хочу тут викласти.

Перш за все перед теорією літературних стилів стоїть завдання принципово розмежувати - з лінгвістичної точки зору - основні жанрові модифікації мови літературно-художніх творів. Форми монологічного та діалогічного мовлення - поетичні та прозові - мають кожна свої закони зчеплення словесних рядів, свої норми внутрішньої динаміки і своєрідну семантику. Мова літературно-художніх творів - та область, де перехрещуються мовні та стилістичні явища; найширші її поділу обумовлені, з одного боку, кордонами між поезією і прозою. Потрібно пам'ятати, що в стилістичних формах, як і скрізь у сфері мови, межі представляють собою строкате поле змішано-прикордонних типів. З іншого боку, лінія розділу встановлюється на основі відмінності між монологом і діалогом як різними системами мовної композиції. Знов-таки монологічні і діалогічні побудови не завжди постають в чистому вигляді, і в них теж виявляється важка різноманітність змішаних типів. І дійсно, розкрити основні види мови, аналізуючи різноманітні художні структури, чітко позначити межі між ними, встановити самі дробові конструктивні форми - жанри в сфері кожного мовного різновиду, показати змішані типи та їх естетико-лінгвістичне обгрунтування - ось перша і центральна проблема теорії літературних стилів . Питання структурних можливостей, а не історичної спадкоємності ? її мета.

Щоб краще висвітлити поставлену проблему, дозволю собі навести кілька прикладів. Художня проза, являючи монологічну мова, перерізаним діалогами, представляє складне типологічне різноманіття монологічний конструкцій і їх змішаних форм. Вона може орієнтуватися на види монологу - усного та письмового, відомі нам з соціальної практики мовних взаємодій або з побутової сфери, однак своєрідно їх стилістично інтерпретуючи.

Питання про мовних перетвореннях в структурі художніх творів висуває нову проблему ? про типи композиційно-стилістичних побудов в межах однорідних жанрів. Ця проблема найтіснішим чином замикається з процесом вивчення цілісної структури окремих художніх творів, якщо брати до уваги значення різних композиційних чинників у даній структурі. Звичайно, вивчення різноманітних мовних форм йде разом із смисловим розглядом цілісних художніх структур. Однак це вивчення пов'язане з угрупованням не самих літературних творів, а абстрагованих від них функціональних форм мови у загально лінгвістичному плані. І водночас не можна обминути питання про принципи об'єднання різних стилістичних типів у цілісну художню єдність (інакше - про способи включення різних форм мови в один твір), а також про принципи співвідношення словесних форм з іншими композиційними рядами - у структурі цього твору [2, c. 20].

Так визначається інша задача, що стоїть перед теорією літературних стилів: розмежувати й обґрунтувати різні типи композиційно-словесного оформлення. Справа в тому, що в структурі художніх творів (навіть об'єднаних одним спільним різновидом мови), кожне з яких являє собою складну взаємодію різних композиційних чинників, функції мовної стихії не однакові [6, c. 121]. виноградов лінгвіст літературний стиль

Третіє коло завдань, що стоїть перед теорією літературних стилів, - це питання "символіки" художньої мови. Обґрунтувавши теорію про загальні різновиди мови в структурі літературних творів, а також теорію про основні типи словесної організації літературних жанрів, теорія літературних стилів, природно, зупиняється перед питаннями про елементи словесної тканини окремих художніх творів, про найпростіших ("граничних") стилістичних одиницях. Охоплюючи літературний твір в цілому як специфічний тип словесного об'єднання, відокремлюючи в ньому різні форми мови, вони повинні розкрити принцип створення та об'єднання найпростіших стилістичних елементів у складі кожної мовної форми. Ці елементи не є даність; їх необхідно відшукувати шляхом аналізу художнього твору. Їх не можна вирізати з художнього твору механічно, аналогічно словами мови: це не слова, а "символи".

Теорія літературних стилів в якості граничної одиниці може взяти тільки такі словесні об'єднання, які представляють собою не безпосередню "даність" мови, а певний продукт побудови. Це органічні елементи художнього твору, знайдені в процесі іманентного аналізу. Їх не слід розчленовувати далі, бо таким чином ми можемо розкрити тільки їх мовну структуру, а не стилістичну природу. Мовна морфологія цих стилістичних одиниць дуже невиразна. Вони можуть збігатися зі словами, фразами, пропозиціями, з великими синтаксичними єдностями, з комплексом синтаксичних груп. Критерій як їх тотожності, так і їх приклади слід шукати не в їх відповідності семантичним явищ мови, але в співвіднесеності з іншими частинами даного художнього твору. Інакше кажучи: стилістичні одиниці в структурі даного художнього цілого тексту потрібно співвідносити один з одним, а не з лексичними одиницями мови. Процес мовного розуміння тільки допомагає позначити естетичну цінність стилістичних одиниць, бо за їх посередництвом і на тлі цього розуміння співвідносяться словесні ряди і концепції художнього організму. Умовно такі стилістичні одиниці я буду називати символами.

Відзначимо, що художній твір не являє собою "прямолінійну" побудову, в якому символи приєднувалися б один до іншого на зразок розкладених в ряд прямокутників доміно або такої мозаїчної картини, де складові частини безпосередньо явлені і чітко відокремлені. Символи, стикаючись, об'єднуються у великі концентр, які в свою чергу слід розглядати знову-таки як нові символи, які у своїй цілісності підкоряються новим естетичним перетворенням. Дробові стилістичні об'єднання замикаються у великі стилістичні групи, які включаються в композицію "об'єкта" вже як самостійні, цілі, як заново створені символи. І значення їх у загальній концепції аж ніяк не дорівнює простій сумі значень тих словесних рядів, з яких вони складаються. Таким чином, в художньому творі слід розрізняти символи прості, співвіднесені один з одним, і символи складні, які об'єднують в собі, як цикл морфем, групу дрібних символів. Ці складні символи також співвіднесені зі складними словесними групами, але являють собою новий щабель смислового сходження. Тому в теорії літературних стилів одним із центральних є питання про типи символів, про способи конструювання їх і про принципи їх перетворення [3, c. 39].

3. Аналіз робіт В. С. Виноградова у галузі стилістики

Чи має мовознавство і літературознавство , як і всі інші науки, свій предмет дослідження; у мовознавства він ? мова, у літературознавства ? література; якщо нова філологічна наука ? не мовознавство і не літературознавство; якщо, отже, її предмет ? не мова і не література, то що ж він, цей предмет? Здається, що це і є головне питання, що виникає при читанні робіт В. В. Виноградова; відповідь же на це питання дозволяє краще зрозуміти який саме науковий задум цих робіт, так і значення їх у нашій науці [10, c. 18].

Для відповіді на це питання слід перш за все визначити ? про що взагалі міркує В. В. Виноградов. Визначити це не важко: при ознайомленні з різними частинами його тетралогії стає ясно, що в них більше всього йдеться про явища стилю, поетики і поетичної мови. У четвертій частині йдеться про сюжет, але йдеться і про нього в зв'язку з питаннями стилю. Проблеми авторства, розглянуті в другій частині, також зв'язуються з явищами стилю. Питання ж мови художньої літератури, яким присвячена перша частина тетралогії, в кінцевому рахунку входять в рамки поетичного мовлення. Таким чином, найбільш загальними предметами наукової уваги В. В. Виноградова є ті, яким присвячена третя частина тетралогії: стилістика, поетика і теорія поетичної мови. До цієї третьої частини, отже, і належить звернутися в першу чергу [12, c. 78].

Безпосередня мета цієї роботи В. В. Виноградова ? аналіз трьох областей філологічної науки: стилістики, поетики і теорії поетичної мови. Цим аналізом автор прагнув визначити зміст кожної з цих областей, встановити на цій основі специфіку кожної і показати, що тут ? три цілком самостійні, хоча і тісно стикаються і навіть переплітаються наукові дисципліни. Тим самим автор хотів запобігти настільки часто спостерігається в дослідницькій практиці змішання їх і намітити найбільш плідний шлях їх використання.

Автор почав зі стилістики. Як відомо, у нас розрізняють стиль в додатку "до мови і стиль в додатку до літератури. Загалом і у В. В. Виноградова зберігається таке розрізнення, але розроблене воно по-своєму: в стилістиці, що відноситься до явищ мови, він відокремлює те , що відноситься до мови, від того, що відноситься до мови ? це перше; стилістику мови він сполучає в одне велике ціле зі стилістикою художньої літератури ? це друге [10, c. 93 - 94].

Безсумнівно, в розрізненні стилістики мови і стилістики мовлення відчувається відгомін існуючого положення в лінгвістичній науці. Тому становить інтерес питання: у чому саме автор бачить явища стилю в мові і в чому ? у промові.

Мову автор бере як "систему систем". Мовні стилі, отже, ? одна з приватних систем, що входять в загальну систему. Ця приватна система будується на основі мовної функції. Мовний стиль тому для В. В. Виноградова ? мовний вигляд функції.

Така постановка питання про функції мови можлива при ставленні до нього як до "energeia", а не як до "ergon". Ця чудова формула Гумбольдта зараз, на жаль, відсутній у свідомості багатьох лінгвістів, тому особливо добре, що у В. В. Виноградова ця передумова завжди відчувається. Добре й те, що "energeia" у нього мислиться в громадському плані. Тому стилі мови засновані у нього не просто на функціях, а на функціях суспільних. Саме так змушує розуміти автора перелік стилів, що згадуються їм в різних місцях його роботи: розмовний, газетно-публіцистичний, офіційно-канцелярський, художньо-літературний. У зв'язку з цим необхідно визначити найважливіші суспільні функції мови і вказати форми їх мовного вираження, тобто стилі. Такими функціями слід визнати функцію спілкування, повідомлення, впливу. Мовний стиль, в якому висловлюється перша функція, можна позначити, як побутово-побутової, друга ? побутово-діловий, офіційно-документальний і науковий; третя ? публіцистичний і художній.

В. В. Виноградов правильно заперечує проти абсолютного протиставлення цих стилів один одному. Вони ? різні, але вони, зрозуміло, співвідносні. Їх слід не стільки протиставляти, скільки зіставляти. Цей аспект міркувань автора мені видається дуже важливим для успішної роботи в цій області. Настільки ж правильним мені видається вказівка, що відмінності між мовними стилями слід встановлювати на основі ознак парадигматичних, синтаксичних і лексико-фразеологічних. Це абсолютно необхідне внесення конкретності в дослідницький процес [9, c. 65].

Природно було б очікувати, що В. В. Виноградов тут піде слідом за Ф. де Соссюром, тобто російське "мова" стане вживати в тому ж сенсі, в якому Ф. де Соссюр вживає французьке parole. Цього, однак, немає. Специфіку "parole" складають головним чином ті мовні явища, які саме в мові, тобто в практичному застосуванні мови, і існують. Це, по-перше, ті явища, які притаманні мовлення як такого: до них відноситься, наприклад, те, що в англійських роботах цього толку іменується voicing, інтонація, ритм. Це, по-друге, ті явища, які виникають у мовленні відповідно реальним умовам, завданням і способам висловлювання: до них відносяться, наприклад, темп, паузи, емфазіс, фразовий акцент. В.В.Виноградов не раз згадує про ці та інші явища, але в основу свого визначення стилів мови він кладе не їх, а способи вживання мови і його стилів в різних видах монологічного та діалогічного мовлення та в різних композиційних системах, викликаних або кодифікованих громадської практикою - соціально-груповий, виробничо-професійної і т. д. До таких систем він відносить, наприклад, доповідь, лекцію, заяву і т. п.

Такий підхід, як мені здається, дійсно створює можливість побудувати стилістику мови на основі аналізу форм суспільної мовної практики. Саме в ній і проявляється справжня природа мови, як її визначив Гумбольдт, тобто те, що мова не ergon, a energeia. Тільки для більшої ясності слід було б орієнтуватися на дві основних, принаймні в даний час, сфери суспільного мовної практики - на сферу обмеженою комунікації та сферу масової комунікації, проектувати все, що в цих сферах здійснюється, на загальні функції мови - спілкування, повідомлення, вплив.

В.В.Виноградов вніс, проте, в цей напрямок своє. Одним із проявів цього свого є його думка, що стилі промови є якісь композиційні системи основних жанрів або конструктивних різновидів громадської мови. Це дуже відрізняє позицію В. В. Виноградова від позицій названих вище вчених і вносить, крім того, в питання про мовних стилях необхідну конструктивну ясність. Тому В. В. Виноградову варто було б розглядати те, що він називає індивідуальним мовотворенням і мовозастосуваням, не відразу, а в якомусь іншому ряді [13, c. 40].

Явищем, яке розкриває стилістику художньої літератури, у В. В. Виноградова, природно, виявляється сама література. Це, зрозуміло, не ново. Не нове і то, щу саме в художній літературі він вважає формує її стилі: систему літератури та структуру літературного твору. Але вже цілком своєрідні ті доповнення, які автор тут робить. Він говорить про систему літератури в аспекті її основних стилістичних форм і жанрових різновидів і в аспекті зіставлень і протиставлень індивідуальних художніх стилів і стилів шкіл. Структуру літературного твору В. В. Виноградов виводить із складного комплексу, в якому діють жанри літератури даної епохи і загальні категорії, що конструюють дану систему літератури. Це ? важливі і потрібні вказівки. Все ж мені здається ще більш істотною для постановки питання про літературні стилі є думка, що явища стилістики художньої літератури матеріально ті ж, що і явища стилістики мови і стилістики мовлення, але, потрапляючи в сферу літератури, вони, ці явища, набувають нове функціональне застосування та отримують нове осмислення або, як В. В. Виноградов проникливо визначив, смислове прирощення. Тому що, пише він, явища стилістики мови і стилістики мовлення, потрапляючи в літературу, підкоряються художньо-естетичному завданням і виявляються зумовленими структурою літературної композиції [7, c. 5].

Лінія роботи В. В. Виноградова є особливо істотною. Тут він долає зазвичай спостережуваний розрив між мовознавством і літературознавством. Вказаний ґрунт, на якому стилістика мовна з'єднується зі стилістикою літературною. Ґрунт ця ? єдина для мови і літератури першоматерія, тобто мову в йо двоєдиної, діалектичної природі ? мови і мовлення. На цій матеріальній основі В. В. Виноградов споруджує діалектичну надбудову: стилі мови і мовлення, що діють в новій, особливій сфері, що має свою власну художню структуру і своє власне естетичне завдання. У В. В. Виноградова є слова, які я хотів би бачити поданими крупним планом. Це там, де він говорить про естетичні основі організації словесного тексту літературного твору. В естетичний якості художньо-літературного твору і укладена сила, долає протиріччя, що йдуть від елементів, з яких створено літературний твір. В особливій, глибоко естетичній якості художньої літератури в цілому, в якості, відмінному від естетичної якості мови як такої, від естетичних якостей різних видів мистецтва, закладена та специфіка літератури як словесного мистецтва, на основі якої досягається діалектична єдність двох факторів літератури: матеріал (мова) і задуму (ідея). До речі, мені здається, що про діалектичну єдність цих двох категорій говорити можна принаймні з неменшим правом, ніж про діалектичну єдність форми і змісту. Таким чином, пропонована В. В. Виноградовим система стилістики відкриває шлях до дуже плідних конкретних досліджень [11, c. 83].

Список використаних джерел

1. Бельчиков Ю. А. Академик Виктор Владимирович Виноградов (1895--1969). Традиции и новаторство в науке о русском языке. / Ю. А. Бельчиков - М.: Высшая школа, 2004. - 191 с.

2. Виноградов В. В. Избранные труды. Язык и стиль русских писателей. От Гоголя до Ахматовой / В. В. Виноградов - М.: Наука, 2003. - 390 с.

3. Виноградов В. В. О понятии "стиля языка" (применительно к истории русского литературного языка). / В.В. Виноградов - АН СССР.: Оля,1955. - 306 с.

4. Виноградов В. В. Проблема авторства и теория стилей. / В.В. Виноградов - М.: Гослитиздат, 1961. - 614 с.

5. Виноградов В. В. Стилистика. Теория поэтической речи. Поэтика. / В.В. Виноградов - М.: Изд-во АН СССР, 1963. - 256 с.

6. Виноградов В. В. Сюжет и стиль. Сравнительно-историческое исследование. / В.В. Виноградов - М.: Изд-во АН СССР, 1963. - 192 с.

7. Виноградов В. В. О языке художественной литературы. / В.В. Виноградов - М.: Гослитиздат, 1959. - 656 с.

8. Малышева-Виноградова Н. М. Страницы жизни В. В. Виноградова / Н. М. Малышева-Виноградова - Русская речь, 1989. - 83--88 c.

9. Падучева Е. В. В. В. Виноградов и наука о языке художественной прозы / Е. В. Падучева - Известия РАН. Серия литературы и языка. Т. 54, № 3, 1995. -

39 - 48 c.

10. Ревзина О. Г. Язык и литература: учение академика В. В. Виноградова в свете современного гуманитарного знания // Вестник Московского университета. Сер. 9. Филология. 1995. № 6. 83 - 89 c.

11. Чудаков А. П. О характере научной медитации и стиля В. В. Виноградова / А. П. Чудаков - M.: Русская речь. 1989, № 6. 31 - 36 c.

12. Одинцов В. В. В. В. Виноградов: Книга для учащихся. / В. В. Одинцов - М.: Просвещение, 1983. - 95 с.

Размещено на Allbest.ru