Григорій Федорович Квітка-Основ’яненко

Читачі й преса зустріли «Марусю» захоплено. В. Бєлінський писав у рецензії: «Ми не спроможні висловити тієї насолоди, з якою прочитали її. Загальне захоплення публіки, одностайні похвали всіх журналів цілком виправдовують враження, яке справила на нас ця чудова повість» [3, 52]. Маруся, Василь, Наум Дрот, на думку Бєлінського, -- типи зразкових українців, «цвіт національного життя народу» [3, 52]. Особливо привабила автора рецензії «Маруся» як поетична картина України: «Саме цей герой і становить усю принадність, усю поетичну чарівність повісті» [3, 54]. Схарактеризував критик деякі властивості творчої манери автора повісті: «...кожна сторінка, кожне слово його пройняте, зігріте почуттям. Крім того, оповідь його відзначається народною малоросійською простодушністю... Погляд автора на людське серце дуже простий, навіть простуватий; але ця простота накидна, притворна -- крізь неї проглядає глибина і могутність думки...» [3, 54--55].

В. Бєлінський зауважив водночас недостатню індивідуалізованість персонажів та риси застарілого вже сентименталізму. Г. Квітка-Основ'яненко визнавав, що найкращою епітафією йому можуть бути слова: «Він написав Марусю!» Т. Шевченко писав Г. Квітці-Основ'яненку: «Вас не бачив: а вашу душу, ваше серце так бачу, як може ніхто на всім світі. -- Ваша «Маруся» так мені вас розказала...»21

У повістях Квітки-Основ'яненка, написаних після «Марусі», простежується менше захоплення народнопоетичною стихією, більше наближення до живої дійсності, тенденція до розширення соціального тла, до більшого заглиблення в соціальні обставини, до ширшого показу залежності формування характерів від середовища, виразнішої індивідуалізації образів-персонажів. Зауваживши, що в деяких повістях Квітки-Основ'яненка «зовсім не видно панщизняних відносин», І. Франко писав: «Найглибше до основи тодішнього селянського життя сягають повісті «Козир-дівка» і «Сердешна Оксана» [41, 262]. У соціально-етичній повісті «Козир-дівка» (1836) -- новий для української літератури реалістичний образ вольової, завзятої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Ївги, яка перемагає в боротьбі з сільською та повітовою владою і навіть губернським судом, добивається до губернатора й визволяє з в'язниці свого нареченого -- бідняка-сироту Левка, несправедливо засудженого до заслання в Сибір. У «козирному» характері ївги, в її рішучих діях, ставленні до «п'явки людської» -- писаря з усім його «родом поганим писарським», до здирців панів-«судящих» показується питома риса української жінки з її жагою до справедливості, зображено пробудження громадянської активності в простої людини. Вагоме місце в повісті відведене викривальному, в'їдливо-сатиричному зображенню судді та інших «судящих», справника, голови, писаря, зрештою -- дії цілої адміністративно-судової машини повіту, а почасти й губернії проти бідняка. Проводиться думка, що простий трудівник може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них. Водночас реалістичне відтворення логіки розвитку подій порушується штучною щасливою розв'язкою в дусі просвітительсько-сентиментального «торжества доброчесності» -- появою «доброго» губернатора, який стає на захист селянина й карає кривдників.

Ще вищого рівня реалізму письменник досяг у соціально-етичній повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється тема зведення паном дівчини-селянки. В багатьох повістях із «спокушаннями», що з'явилися в російській літературі після «Бідної Лізи» М. Карамзіна, тема кохання пана й селянки чи «людей культури» й «людей природи» розкривалася в плані «неприродності», ненормальності такого явища. Так ці стосунки розумів і Квітка, присвятивши їх зображенню повісті «Сердешна Оксана» й «Щира любов». Однією з причин життєвої драми сільської красуні Оксани, що стала покриткою, письменник у дидактично-осудливому дусі виставляє її зневагу до хліборобської праці, мужицького способу життя, її намагання перейти у вищий соціальний стан завдяки зближенню з капітаном. Квітка тлумачить основну колізію не як моральне падіння дівчини, а як вияв панської розбещеності капітана.

Якщо в «Марусі», а потім певною мірою і в «Конотопській відьмі» автор (чи його оповідач) у трактуванні розвитку подій дотримується ідеї божественної напередвизначеності всього сущого, то в «Козир-дівці» та «Сердешній Оксані» життєвий шлях, доля героїв залежать від станових взаємин і волі до діяння самого героя. У цих повістях лиходійство панів зумовлене становою мораллю. Письменник осягає реалістичний принцип у змалюванні характерів, що виявляється, наприклад, у поясненні поведінки капітана щодо Оксани його типовою панською психологією. У ліричному відступі -- застережливо-співчутливому звертанні до недосвідченої, наївної Оксани -- автор з повчально-виховною метою розкриває й узагальнює суть ставлення панів до сільських дівчат: «Оксано, Оксано! Якби ти більше панів знала... ти б з першого слова (капітана. -- О. Г.) відбігла б від нього, як від лихої години. Ти не знала панів, чи, ще лучче -- паничів! Не диво їм одурити селянку, що зроду... не чула, як вони брешуть, як заприсягаються, як опісля гублять тих, що їм піддасться» [3, 272 ]. Оксана врешті-решт виявляє стійкість і здобуває певну моральну перемогу над капітаном.

Проблема «нормального» кохання та шлюбу селянки й дворянина в етично-психологічній повісті «Щира любов» (1839) розв'язується в плані просвітительсько-класицистичного торжества обов'язку над почуттям, розуму, тверезого глузду над серцем, однак з реалістичною мотивацією відмови благородної селянської дівчини Галочки щиро закоханому в неї офіцерові-поміщику. Реально й розсудливо мисляча, розумна героїня знає, що панське середовище не прийме її, просту селянку, в своє коло, і шлюб із нею прирік «би Семена Івановича на постійне моральне страждання. Якоюсь мірою цей учинок Галочки є своєрідною інтерпретацією мотиву відмови Наталки з драми І. Котляревського «Наталка Полтавка» женихові з вищого стану возному: «...Знайся кінь з конем, а віл з волом». Сюжет повісті, що закінчується смертю Галочки від непереборного кохання, підпорядкований суто логічній ідеї, вираженій у дидактичному «вступі» народним прислів'ям «Сам погибай, а товариша виручай».

У цій повісті виявляється характерний для Квітки раціоналізм художньої побудови. «Раціоналістичне начало в повістях письменника простежується в організації сюжету, в самій структурі повістування, у притчевості»22.

М. Костомаров спостеріг, що Г. Квітка-Основ'яненко показав різні історичні типи українського жіноцтва: «...Откуда это изящество характера Маруси? Оно истекает из глубины характера малороссийской нации и понятно из ее исторической жизни. Маруся -- это малороссиянка древнего века, живущая в новом... это девушка доживающей Малороссии; Ивга -- дитя свежей жизни, процветающей уже на обновленной почве... Ивга делается возможною по мере того, как новая жизнь заменяет старую; народ становится на высшую степень общественности, следовательно, деятельность будет плодом всех побуждений»; «Галочка всегда идеал, показывающий высокое нравственное совершенство, до какого может довести глубокое чувство при здравом состоянии других способностей»23.

Квітчині позитивні герої-селяни благородством душі, помислів, поведінки переважають представників панського середовища, багатіїв -- така загальна авторська настанова всієї творчості письменника. В його сентиментально-реалістичних повістях та в оповіданні «Перекотиполе» чітко виражена й та закономірність, що позитивні герої найчастіше не досягають особистого щастя (Маруся, Василь, Галочка помирають у розквіті молодих сил, заробітчанин-злидар Трохим із «Перекотиполя» гине, Оксана стає покриткою), а це об'єктивно відбиває реальну ситуацію тогочасної дійсності.

Сюжетна, основна частина більшості повістей і оповідань Квітки-Основ'яненка побудована за фольклорними зразками й своєю лінійною композицією, одномотивністю сюжету близька до народних казок, оповідань, переказів, балад. Оповідання будується за зразком анекдоту: в кінці сюжету -- різкий злам.

У стильових пошуках Квітка-Основ'яненко як автор сентиментально-реалістичних повістей звертався до народнопісенної лірики, що сприяло їх лірично-емоціональному забарвленню і на багато десятиліть визначило характерний ліризований стиль української прози.

Водночас з орієнтацією письменника на уснопоетичний спосіб зображення персонажів пов'язана певна стереотипність, повторюваність рис героїв, недостатність індивідуальної своєрідності персонажів, особливо в раніших його творах, наприклад, у «Марусі».

В останні роки творчої діяльності Квітки-Основ'яненка виявляється його тяжіння до новелістичних принципів жанротворення. Зокрема, в оповіданні реалістично-романтичного характеру «Перекотиполе» (1840), написаного на основі народної притчі-новели про вбивство одного заробітчанина іншим і про невідворотність покарання за злочин, маємо характерні для новели розповідь про незвичайну життєву подію, напруженість, драматизм дії і раптовий, різко характеризуючий героїв і їх долю поворот у її розвитку, складність обставин, у які потрапляють герої, обмежену кількість дійових осіб, психологізм у їх характеристиці, підтекст. Однак «Перекотиполе» Квітки принципово відрізняється від новели композиційною розлогістю й розгалуженістю, морально-побутовою деталізацією характеристик героїв.

Узявши коротку фольклорну фабулу та абстрактну суть персонажів (убивця і потерпілий) за основну схему свого оповідання, Квітка розширює твір за рахунок побутових реалій, детальної характеристики персонажів, морально-психологічної й соціальної мотивації поведінки чесного трударя, бідного заробітчанина-невдахи Трохима й шукача нетрудової наживи, злодія та вбивці Дениса.

Написані раніше від «Перекотиполя» повісті Квітки-Основ'яненка «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана» становили собою своєрідні етапи (після «Марусі») освоєння письменником реалістичного принципу етично-психологічного заглиблення у складний внутрішній світ героїв, відтворення «діалектики душі» персонажів (наприклад, вираження драматизму душевного стану покритки Оксани, яка надумала живцем закопати в землю малого сина). В оповіданні «Перекотиполе» Квітка зосереджує свою увагу на складній психології злочину. Користуючись романтичними прийомами, письменник створює «демонічний» образ злочинця Дениса, «вводить у своє оповідання наелектризований страхом забобонних персонажів опис бурі. На той час це був шедевр психологізованого пейзажу»24. Причина вбивства психологічно мотивується не просто бажанням Дениса загарбати гроші (як у фольклорній притчі-новелі), а цілим комплексом чинників, головне -- страхом розкриття скоєних ним жахливих злочинів, які відомі Трохимові. Страх бути викритим видає вбивцю при слідстві, коли в руці вбитого виявили перекотиполе -- німого свідка вбивства. Письменник закінчує своє оповідання застережно-повчальною сентенцією про обов'язкову розправу вищої сили за злочин: «Так-то суд Божий не потерпів неправди, і хоч як кінці були заховані, так Бог об'явив; і через яку безділицю? Через бур'ян, через перекотиполе».

Оповіданням «Перекотиполе» Квітка започаткував психологічний аналіз в українській романтичній прозі.

Жанрові принципи новели повніше, ніж у «Перекоти-полі», втілені в «Малоросійській билі» (1842), якій П. Куліш у своєму виданні дав назву «Купований розум».

Задовольняючи потреби розвитку української театральної культури, Квітка-Основ'яненко створює сповнену іскристого гумору, життєво правдивих, жвавих жанрових сцен соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835). У цій першій українській комедії поєднуються жанрові риси комедії, комічної опери, інтермедії, міщанської драми, водевілю. В характері соціально-побутового конфлікту і принципах побудови образів трудової молоді -- Уляни й Олексія -- відчувається орієнтація на «Наталку Полтавку» І. Котляревського. Водевільні прийоми й ситуації (зокрема, хитромудре ворожіння бувалого й винахідливого солдата Скорика) мають явний генетичний зв'язок із водевілем Котляревського «Москаль-чарівник». Роль побутових типів (сварливої молодиці Одарки й простака-п'яниці Прокопа), комедійно-буфонадний характер показу їхніх взаємин -- це трансформація комедійних жанрових елементів українських інтермедій XVII -- XVIII ст. і жартівливих народних пісень (наприклад, пісні «Била жінка мужика»).

Квітка розширює комедійну структуру за рахунок жанрових елементів драми й народної лірики. В основу комедії покладено гострий життєвий конфлікт: на перешкоді до одруження закоханих Уляни й Олексія стоять належність нареченого до кріпацького стану, його бідність. Порушуючи питання про кріпацтво, Квітка-Основ'яненко намагається довести, ніби кріпацький стан не страшний для тих, у кого пани -- добрі люди. Такі судження вкладаються в уста Уляни, відставного солдата Скорика. Водночас автор показує, яка думка про кріпаччину та панів-кріпосників склалася в народі. Улянина мати Одарка, жінка з великим життєвим досвідом, говорить дочці, яка запевняє, що пани в Олексія добрі: «...хоч вони і добрі, та пани! Як-таки се можна, щоб тобі з волі та у неволю...» її жахає навіть думка, що дочку «поженуть на панщину», -- і вона намагається видати Уляну хоч і за дурнуватого, але багатого й «вільного» Стецька. За існуючою в «комічних операх» традицією «Сватання на Гончарівці» має щасливе закінчення, однак Квітка створює по суті, драматичну ситуацію: «вільна» дівчина, самовіддано кохаючи кріпака, одружуючись із ним, добровільно йде у кріпацьке ярмо.

З позицій просвітительського гуманізму засуджується в комедії влада грошей. За словами Олексія, всюди панують гроші, «куди не подивись, усе вони на світі орудують... з грішми дурня, невігласа і почитують, і шанують лучче, чим доброго, розумного і роботящого. З грішми можна і бездельничать і других обдирать, та ще замість щоб такого у Сибір, так такому ще і кланяються» [2, 42]. Порушується проблема пияцтва, яке трактується як аморальне явище, причина зубожіння родини Прокопа Шкурата.

Створюючи веселу комедію ситуацій і характерів, драматург користується великою різноманітністю літературних і фольклорних прийомів комічного: вдається до буфонадних сцен (Одарка тягає за чуприну Прокопа тощо), ефекту несподіваності (при сватанні Олексій забирає хустку, якою накритий гарбуз, а Стецькові дістається «овоч»), комедійного самовикриття персонажа (Стецько запевняє, що він не дурний -- у нього тільки «не усі дома»), вдається до прийомів алогізму вчинків і мовлення (Стецько говорить: «Спасибі матері... що вчила батька спати... та будила прясти»; «Ось тільки задуши, а я батькові скажу»), до шаржування й гротеску, до пісень-нісенітниць («Ішов Стецько льодом...»).

Найвищим досягненням Квітки в драматургії є двомовна соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж -- Шельменко -- говорить по-українськи). Поєднавши жанрові елементи комедії інтриги (фабула про влаштоване хитрим денщиком таємне одруження офіцера з дочкою багатого поміщика), комедії характерів (розробка комедійного характеру Шельменка), комедії звичаїв (зображення поміщицьких кіл), майстерно користуючись комізмом слова, образу, ситуації, народними засобами сміху, драматург створює захоплюючий сюжет про те, як спритний, кмітливий та винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду, денщик перехитрює обмежених і бундючних панів та ще й глузує з них. У мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється характерна для народних анекдотів і новел ідея про селянина чи слугу, які завдяки природній кмітливості, а то й лукавству, беруть гору над тупоголовими панами.

На образі Шельменка позначилися й риси спритного слуги-крутія з комедій Мольєра («Витівки Скапена» та ін.). Творчо використав Квітка сюжетну канву й деякі жанрові риси комедії «Забавний випадок» та окремі моменти сюжету комедії «Слуга двох панів» К. Гольдоні. Схоже, що ім'я Шельменка і суть його образу певною мірою пов'язані з європейським крутійським (пікарескним) романом, жанр якого німецькою мовою визначався як Schelmenroman (шель-менроман).

Квітчин Шельменко близький до центрального героя того роману -- заповзятливого аморального пройдисвіта, шахрая, авантюриста (пікаро), найчастіше вихідця з низів суспільства, бездомного бродяги, рицаря удачі, самотню у ворожому йому суспільстві.

Сюжету й образам своєї комедії Квітка-Основ'яненко надав цілком нового конкретного національного побутового змісту. Вістря сатири він спрямовує проти самовдоволеного невігластва, експлуататорських звичок і паразитизму панства (Шпак, його дружина, Лопуцьковський). Письменник розробив жанрову структуру реалістичної комедії з чітким соціально-психологічним умотивуванням поведінки героя як типового національного характеру, з життєвою вірогідністю сатиричних образів українського панства, з новою системою дійових осіб -- відсутністю позитивних героїв із вищих кіл, що було зумовлене пошуками Квіткою позитивного героя в іншому -- народному -- середовищі.

М. О. Некрасов писав (1841) про комедію Квітки: «Вона, як і всі його твори, має на собі печать таланту і вирізняється живим, оригінальним гумором, лише йому властивим. Головна особа окреслена з надзвичайною майстерністю: це тип усіх можливих Шельменків... П'єса мала великий і цілком заслужений успіх...»25

Комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-деншик» входили до репертуару таких видатних акторів, як М. С. Щеп-кін, М. Л. Кропивницький та ін.

З творчістю Квітки-драматурга пов'язана поява в ук-раїнській драматургії трагічного начала (трагедійна драма «Щира любов», що є переробкою однойменної повісті).

За життя Квітки-Основ'яненка на харківській сцені, а пізніше на сценах Петербурга та інших міст з успіхом ставився його водевіль-жарт «Бой-жінка» (опублікований лише 1893 р.), у якому у фарсовій манері розробляється сюжет про «перевиховання» жартівливою й дотепною молодицею Настею свого «прибитого на цвіту» ревнивого чоловіка Потапа. Квітка першим в українській драматургії використав тут прийом перевдягання і невпізнання, дав зразок водевілю інтриги. «Бой-жінка», як і інші українські водевілі першої половини XIX ст., має щасливу розв'язку, повчально-дидактичний фінал. Характерною для системи персонажів тогочасних водевілів є постать солдата (улан Сумасвод).

Серед численних прозових творів Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою, виділяються сатиричні романи «Пан Халявский» та «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «1812 год в провинции», оповідання «Званый вечер» із задуманого циклу «Губернские сцены», історично-художній нарис «Головатый», близька за жанром до фізіологічного нарису повість «Ярмарка», фізіологічний нарис «Знахарь». Як учасник російського літературного процесу кінця ЗО -- початку 40-х років XIX ст. Квітка-Основ'яненко, на думку В. Бєлінського, належав до «блискучих і сильних талантів» [4, 26]; кращими своїми творами він прилучався до гоголівського напряму.

Українською мовою до другої половини 40-х років XIX ст. не написано жодного твору в жанрі роману, що пояснюється слабкою розвиненістю структури тогочасного українського суспільства, зосередженістю молодої української літератури на традиційному селянському побуті.

Г. Квітка-Основ'яненко вважав роман найвищим досягненням літератури. Свої найширші задуми, для втілення яких необхідна була романна жанрова форма, він реалізував російською мовою. Сатиричні романи «Жизнь и похождения Столбикова» і «Пан Халявский» належать до етологічної (нравоописової) групи жанрів, обидва однопланові, побудовані у формі письмового викладу від імені центральних героїв -- письменник майстерно користується сатиричною маскою героя-оповідача, освоєною ще в «Письмах Фалалея Повинухина».

Свій сатиричний роман «Жизнь и похождения Столбикова» (1841, перший варіант -- 1833), написаний у традиціях європейських авантюрного й просвітительського сатирично-нравоописового роману («Історія Жіль Блаза із Сантільяни» А. Р. Лесажа, «Російський Жілблаз, або Пригоди князя Гаврила Симоновича Чистякова» В. Т. Наріжного та ін.), Квітка в одному з листів характеризує як сатиру «на все злоупотребления, делаемые людьми во всех званиях» [7, 218]. Це багатопланова картина суспільних звичаїв провінції. «У меня был план обширный... -- пише Квітка. -- Все располагал вместить, все, что по провинциям ведется, все, что прикрыто красным, наместническим еще мундиром» [7, 206 ]. Фактори формування жанру цього роману дуже різнорідні. По-перше, Квітка, зазначивши в підзаголовку «Рукопись XVIII века», намагався стилізувати свій твір під популярні у XVIII ст. жанри просвітительського роману -- нравоописового й пригодницького, типу «Історії Жіль Блаза із Сантільяни» А. Р. Лесажа, під впливом якого писалися романи «Російський Жілблаз» (1814) В. Т. Наріжного та «Іван Вижигін» (1829) Ф. В. Булгаріна. Другим фактором була полемічна спрямованість твору Квітки проти низькопробного роману Ф. Булгаріна, мета «виступити з художнім запереченням булгарінського «Ивана Выжигина», довести, що не благоденствіє панує в країні... а навпаки...» Це заперечення «найкраще й природніше було здійснити в схожому жанрі...»26 Квітка створює етологічно-соціальний роман з актуальною, важливою для його сучасності проблематикою, з принципами формування характеру й долі традиційного героя-одинака соціально-побутовими обставинами самодержавно-кріпосницької дійсності. Сюжет традиційно побудований як ланцюг об'єднаних авантюрно-нравоописовою фабулою епізодів, пригод, випробувань і їх щасливого завершення. Головне завдання епізодів не лише повчальне, а насамперед соціально-викривальне. Із сатиричним загостренням розкриваються характерні вади всіх панівних прошарків і буквально всіх установ на рівні губерній і провінції взагалі.

Твір не пропустила цензура, яка вважала, що він справить «на читачів несприятливе для уряду враження». Навіть після вилучення найгостріших моментів роман містив величезну кількість сатиричних картин адміністративних зловживань місцевої влади, обдирання кріпаків. Письменник виводить багатолику галерею соціальних і побутових типів з панівного середовища -- експлуататорів, хабарників, шахраїв, негідників, сибаритів, нікчем, нероб.

Дослідники виявляють типологічні, а то й контактні зв'язки між романами Г. Квітки-Основ'яненка, М. Гоголя і Ю. І. Крашевського. «Є, очевидно, підстави твердити, що і «Проекційний ліхтар» Крашевського, і «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова» Квітки-Основ'яненка тісно пов'язані з тим загальним літературним кліматом, що породив «натуральну школу» і «Мертві душі» Гоголя. Спостерігається передусім типологічна спорідненість при розкритті огидних рис можновладців, хоч не можна повністю виключити й окремі взаємні творчі імпульси.

Художній досвід Квітки не міг лишитись непоміченим...

Досвід трьох різних письменників, які звернулися до розв'язання споріднених ідейно-художніх завдань, засвідчив один із найбільш характерних і плідних шляхів, якими йшло утвердження засад реалістичного роману...»27.

«Пан Халявский» являє собою своєрідну родинну хроніку, історію типового для XVIII ст. поміщицького роду Халявських, описану від імені його типового представника, обмеженого Трушка Халявського, головного героя твору. Спостережливий письменник-реаліст правдиво відтворив життя отупілого від переїдання, бенкетів панства, ледачого, неосвїченого, позбавленого духовних інтересів, жорстокого щодо кріпаків. Застосування специфічного прийому іронії -- висміювально-викривальної похвали, заперечного ствердження (до цього прийому Квітка вдавався ще в «Письмах Фалалея Повинухина») зближує «Пана Халявского» з «Повістю про те, як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» М. Гоголя та «Посмертними записками Піквікського клубу» Ч. Діккенса.

Послідовно витримується в романі точка зору героя-оповідача, художньо-логічна організація переломлення авторської позиції, монологічна єдність структури. Порівняно з романом «Жизнь и похождения Столбикова» тут послаблюється авантюрний елемент, посилюється дія принципу соціальної характеристики героя, сильніше виявляються в жанрі ознаки «фізіологій» -- досліджується «фізіологія» поміщицького побуту; «Пан Халявский» значно багатший гумором. Виклад підпорядковано виявленню реальних соціальних факторів формування умовами ситого, паразитичного існування типу поміщика-сибарита, бездуховного, тупоумного, обмеженого напівтваринними інтересами споживання й розмноження. Залучаючи найрізноманітніші засоби комізму, сатирич-ного висміювання, Квітка передусім показує на добре знаних ним життєвих фактах залежність формування негативних якостей поміщиків від неправильного виховання й відсутності інтересу до освіти. Послідовно розвінчується панування в побуті культу їжі. «...Одна забота, одно попеченье, одна мысль, одни рассказы и суждения были все о еде: когда есть, что есть, как есть, сколько есть... И жили для того, чтобы есть». Навіть поняття «воспитание» в тому середовищі розумілось лише як «питание». «Воспитана, -- захоплено оповідає Трушко Халявський, -- означало у нас: вскормлена, вспоена, не жалея кошту...»; «Мы были воспитаны прекрасно, -- были такие брюханчики, пузанчики, что любо-весело на нас глядеть...» Мати-поміщиця Халявська, відправляючи проти своєї волі синів на навчання, наставляє їх «не перенимать ни одной из всех наук, вообще глупых и глупыми людьми от праздности выдуманных»; «Науки же -- настоящие «глисты»: изнурят и истощат человека» [4, 77 ].

В іронічно-комічному стилі описуються сміхотворний процес навчання Трушка Халявського та його братів, профанація освіти. Наприклад, створюється колоритна сцена влаштування паничів у бурсу, коли після поетапного піднесення начальникові хабарів той тут же розпоряджається вписати їх у «синтаксис», потім у «піїтику», затим у ще вищий клас -- у «риторику». Природно, що паничі Халявські нічого не навчилися, крім десятка латинських слів та бурсацької «мови», якою вони й користуються, щоб батьки не зрозуміли їхньої таємної розмови: «...Я украдентус у маментус ключентус и нацедентус из погребентус бутылентус».

За таких умов навчання й потворного виховання, показує письменник, діти виростають черствими, невдячними, бездушними егоїстами, людьми з низьким інтелектуальним рівнем. Усе це зображено в безлічі конкретно-предметних виявів. Так, паничі мріють про смерть своїх братів і сестер, щоб «не с кем было делиться и ссориться», знищують ліс, сад, греблю, щоб уникнути «несправедливого» розподілу цієї спадщини, шкодять один одному, виявляючи при цьому дивовижну винахідливість. Квітка-Основ'яненко у своїх листах підкреслював, що такі характеристичні явища і факти «списані» ним із життя.

Засобом сатиричної характеристики панів Халявських і загалом тогочасних звичаїв виступають картини фізичного покарання батьком матері, жорстокої розправи пані Халявської над дівчиною-кріпачкою: «...Вызвавши, схватят ее за косы, -- розповідає Трушко, -- и тут же... так ее оттреплют, что девка не скоро в разум придет».

Як і в комедії «Шельменко-денщик» та в романі «Жизнь и похождения Столбикова», в «Пане Халявском» для висміювання характерної для дворянської психології безпідставної пихатості, генеалогічних претензій, вихваляння своєю родовитістю, благородством дворянської крові Квітка знаходить дотепний прийом дискредитації. Трушко Халявський гордо заявляє у високому стилі: «...Чистая благородная кровь обращалась в жилах моих...» Бо ще в давнину його «героїчний» предок убив халявою мишу, яка непокоїла польського короля. За це був «тут же пожалован шляхетством, наименован вас-паном Халявским, и в гербовник внесен его герб, представляющий разбитую мышь и сверх нее халяву-голенище -- орудие, погубившее ее по неустрашимости моего предка».

У романі «Пан Халявский» поглиблюються реалістичні принципи життєвої правдивості, зображення типових характерів у розвитку, в їх зумовленості соціально-побутовими обставинами, принципи опозиційності щодо несправедливої суспільної дійсності епохи, аналітичного розкриття й пояснення суті зображуваних явищ.

За викривально-реалістичне, яскраве зображення потворного поміщицького побуту цей класичний твір української й російської літератур дістав високу оцінку В. Бєлінського, який, зокрема, писав у розгорнутій рецензії: «...наче на долоні бачите ви шановну старовину, сповнену неуцтва, лінощів, ненажерливості й забобонів... Барви Основ'яненка живі, картини надзвичайно смішні... Про оригінальність нічого й говорити: талант Основ'яненка відомий всім і кожному» [4, 399--400].

Творчість Квітки-Основ'яненка відображає багато типових рис історичної епохи, життя майже всіх прошарків українського суспільства. За всієї поміркованості письменника й цензурних обмежень та заборон у його творах постають реальні обриси чиновницько-бюрократичного, кріпосницького ладу. Панщина, кріпаччина характеризуються письменником як страхіття, як найважче становище людини («Мертвецький Великдень», «Сватання на Гончарівці», «Козир-дівка»). Слово «панщина» вживається на означення каторжної роботи, тяжкої кари («От тобі і скарб»). З окремих штрихів складається картина нелюдського становища кріпаків. У поміщика Кожедралова («Дворянские выборы») «все люди нищие»; у Лук'яна Жиломотова («Жизнь и похождения Столбикова») «все крестьяне разорены и все одинаково бедны». Макар Жиломотов дворових кріпаків «всех посадил на барщину... и ежедневно погоняет их на работу, как скотов». Кріпаків у панських маєтках «порют на конюшне» так, що з поміщицькими дочками «делается дурнота». У повісті «Добре роби -- добре і буде» вдеться про голодування й масове вимирання селянства, намагання багатіїв нажитися на голодуючих бідняках.

Серед характерних вад суспільства зображено страшну корупцію, розгул всемогутнього хабара, потворності царства буржуазного чистогану часів первісного нагромадження капіталу. Лук'ян Жиломотов так висловлює своє розуміння «філософії» тогочасного життя: «Все мы открыто, закрыто, явно, тайно, а все бьемся из того, чтобы добиться до больших денег»; він готовий «для этого употребить все». В образі Горба-Маявецького («Пан Халявский») Квітка-Основ'яненко показав появу нечесного ділка буржуазно-капіталістичної формації, попередника «чумазого». За фольклорною традицією письменник нерідко додержується принципу знижено-гумористичного зображення церковників («Салдацький патрет», «Мертвецький великдень», «Конотопська відьма»).

Такі твори Квітки-Основ'яненка, як «Дворянские выборы», «Козир-дівка», «Пан Халявский», «Жизнь и похождения Столбикова», відбивали ідіотизм буття провінційного панства, суспільну аморальність адміністративно-кріпосницької верхівки. Вони спрямовували громадську думку на захист гнобленого селянина, посилювали в народі ненависть до бюрократично-кріпосницьких порядків.

Показав Квітка-Основ'яненко і явища збройного виступу проти суспільної несправедливості, беззаконня, визиску і здирства («Предания о Гаркуше», 1841) та спробував пояснити причини цієї боротьби як закономірне бажання викоренити зло, хоча месницьку форму розправи Гаркуші з суспільними кривдниками письменник осуджує як протизаконну.

З демократизацією літературно-естетичних поглядів письменника, зі зміцненням реалістичних засад його художнього мислення зникають рупори його просвітительсько-раціоналістичних ідей типу ідеалізованих дворян Скромова, Твердова, Достойнова, Благосудова; місце основного позитивного героя займають представники трудових кіл, а персонажі з дворянсько-чиновницького середовища (за окремими винятками) дістають негативну характеристику. Продовжуючи розпочату 1. Котляревським лінію розробки проблеми народно-національного характеру, Квітка зумів побачити під сірою свитою селянина і в його нужденному бутті багату розумом, моральною красою і справжнім душевним благородством людину, головного героя часу, ставив завдання розбуджувати й виховувати в трудареві почуття людської гідності, готував грунт для боротьби за людські права хлібороба. Цілком новим для тогочасної літератури був Квітчин соціально визначений привабливий образ кріпака-робітника (Олексій із «Сватання на Гончарівці»). Більше, ніж попередники, Квітка-Основ'яненко показує людину в її трудовій діяльності, висуває на перший план високі трудові якості персонажів (Маруся, Олексій, Галочка). Перейняте значною мірою від народної поезії зображення людини в її трудових заняттях означало важливу перемогу реалізму й народності. Усвідомлення соціального змісту праці з'явиться в літературі пізніше.

Головні позитивні персонажі українських сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка -- непересічні характери з простолюду, які «несли в собі переважно індивідуальне начало як натури все-таки виняткові в селянському оточенні»28. Вони вирізняються своїм розумом і глибиною почуттів. Це трудящі люди гіркої, драматичної, а то й трагічної долі (Маруся, Василь, Ївга, Левко, Оксана, Галочка), що також було новим у зображенні людини-хлібороба в літературі. Квітка-Основ'яненко вперше в українській літературі прийшов до соціально окресленої трагічної постаті селянина-злидаря Трохима («Перекотиполе»). Письменник розбудовує громадянський аспект образу позитивного героя з народу. Його Ївга («Козир-дівка») виявляє здатність боротися не лише за свою долю, а й за щастя інших. Селянин Тихін Брус («Добре роби -- добре і буде»), керуючись мораллю добротворства й милосердя, християнським принципом любові до ближнього, переборюючи хижацько-егоїстичні намагання сільських багатіїв нажитися на голодуючих, своєю жертовною діяльністю врятовує в голодний рік буквально всіх бідняків свого села від голодної смерті. Селянський хлопець Кость Скиба («Божі діти») керується принципом: «Чоловікові треба, скільки його сили є, робити не для себе, а щоб добро було усім...». Розправа Гаркуші з кривдниками («Предания о Гаркуше») спричинена не розбійницькою психологією, а громадянським усвідомленням необхідності боротьби проти суспільної несправедливості, здирств пануючих, гострої потреби «пресечь зло, искоренить злоупотребления, дать способы добродетельному действовать по чувствам своим, а у сильного отнять возможность угнетать слабого» [7, 305].

Ряд творів Квітки-Основ'яненка другої половини 30 -- початку 40-х років репрезентує кращі досягнення просві-тительського реалізму в українській літературі. Істотно посилюється увага письменника до відображення причинних зв'язків людини й суспільства, поглиблюються соціально-психологічна мотивація поведінки особистості, психологічно-аналітичне зображення її внутрішнього світу («Козир-дівка», «Сердешна Оксана»). Як у «Сердешній Оксані», так і в «Пане Халявском», «Званом вечере», «Ярмарке», виявляється глибоко усвідомлене прагнення письменника до проблемного критико-аналітичного розкриття сенсу реальних суспільних закономірностей.

Для творчості Г. Квітки-Основ'яненка як одного з найтиповіших і найактивніших виразників естетики просвітительського реалізму характерна розмаїтість жанрів, широка варіатив-ність жанрових структур. Він виступав у всіх літературних родах і жанрах, новатором у жанрі повісті, оповідання, комедії, реалістичної трагедії. Письменник збагатив українську літературу багатоаспектною суспільною та морально-етичною проблематикою, яскравими характерами, просвітительсько-реалістичними творчими принципами, прийомами літературного освоєння народної поезії, засобами увиразнення національного обличчя літератури.

Квітка-Основ'яненко багато зробив для наближення літератури до широких народних мас. За свідченням М. Костомарова, він мав «громадное влияние на всю читающую публику, равным образом и простой безграмотный народ, когда читали ему произведения Квитки, приходил от них в восторг»29.

Орієнтуючись на живу народну мову, освоюючи мовно-стилістичний арсенал попередньої літератури й фольклору, Квітка-Основ'яненко збагатив українську літературну мову, виробив свій індивідуальний художній стиль. Зокрема, мовленнєвий стиль його сентиментально-реалістичних повістей вирізняється переходом від казково-епічної виразності до пісенної багатобарвності й милозвучності семантико-інтонаційного ладу, до емоційної «нестриманості», семантичної експресивності мовлення персонажів у діалогах чи внутрішніх монологах. Особливо яскравим і улюбленим елементом вираження емоційного ставлення до зображуваного є використання письменником (за народнопісенною манерою) експресивності суфіксальних значень слів -- великої кількості із суфіксами пестливості -оньк-, -еньк-, -очк-, -ечк-, -ісіньк-, -есеньк-. Одна з найхарактерніших рис художнього мовлення Квітки-Основ'яненка -- насиченість словесної структури риторичними зворотами, які вносять специфічну експресивність в інтонаційно-синтаксичний лад обох груп його повістей та оповідань, надають тексту живих розмовних інтонацій, інтимності, створюють живий контакт із читачем (слухачем).

Ще 1838 р. П. О. Плетньов, публікуючи російський Квітчин автопереклад «Марусі» в «Современнике», писав: «Ми бажали б поділитися таким скарбом не тільки з усією Росією, а й з Європою»30. Високо оцінював новаторські літературні заслуги Г. Квітки-Основ'яненка П. Куліш: «Квіт-чина пам'ять буде свята вовіки поміж нами: він самостійно зрозумів серцем, що то за диво праведне -- наші селяни...»31; за прикладом Квітки українські письменники беруть з простонародного життя «високі, величні або розкошні, як садова квітка, типи народні»32. М. Костомаров зазначав, що Г. Квітці-Основ'яненку належать великі заслуги у створенні нової української літератури, честь піднесення її на якісно вищий ступінь розвитку. «Морально-етична мета, багатство почуття без сентиментальності, невимушений комізм без претензій на мистецтво смішити і цікавість розповіді поставили його в очах освіченої публіки в числі відмінних письменників, а правдиве зображення народного побуту, жвавість і природність характерів принесли йому любов співвітчизників...» Особливо приваблювало «істинне зображення свого, рідного, зі всім відбитком національного характеру»33.

Значення й місце творчості видатного українського письменника в європейській літературі показав І. Франко: «Аж около р. 1840 починають майже у всіх літературах Європи появлятися твори, в котрих мужик являється героєм, життя його стається головним предметом, канвою талановитих творів літературних»; «...в літературі українській... появляються далеко швидше, ніж деінде... оповідання Квітки-Основ'яненка, черпані виключно з життя народного...» [28, 112-113].

Кращі твори Квітки-Основ'яненка представляли українську літературу загальноросійському та європейському читачеві: починаючи з 1837 р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854 р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Вплив прози й драматургії Квітки-Основ'яненка мав велике значення для активізації культурного життя на західноукраїнських землях, позначився також на творчості Шевченка, Марка Вовчка, пізніших українських прозаїків; простежується він і в творах деяких російських письменників, зокрема М. Гоголя. «Відгомін його манери відчувається в окремих оповіданнях М. Лескова (в «Заячому ремізі» він навіть згадує Квітку), а деякі створені ним образи знайшли дальший розвиток у таких різних письменників, як М. Салтиков-Щедрін і Ф. Достоєвський»34.

Повісті й оповідання Григорія Квітки-Основ'яненка, написані українською мовою вийшли в Москві під заголовком “Малороссийские повести, рассказываемые Грьцьком Основьяненком». Особливістю цієї збірки є те, шо розповідь у ній ведеться від першої особи -- Грицька Основ'яненка, чоловіка розумного, дотепного, із великим життєвим досвідом. Він схожий на народного оповідача, його оповідь близька до казкової і повністю захоплює читача. Грицько уміє створити відповідний настрій своїми дотепами, може викликати глибокі переживання, сум і навіть сльози. Він висміює, повчає, дає настанови. Така манера оповіді зближала твір із народом, робила його доступним розумінню різних верств населення. Проте оповідач -- це не сам автор, хоча він і не позбавлений властивих Григорію Федоровичу. Між письменником і читачем стоїть третя особа -- оповідач. Він увібрав усю мудрість і дотепність народу, заговорив його рідною мовою. Розповідь ведеться у розважливому, спокійному тоні. У свою мову оповідач часто вплітає гостре народне слівце, народне прислів'я чи приказку, яке автор кладе в основу своїх творів.

Початок повісті «Маруся» -- це роздум оповідача про вічність. Він стверджує, що на світі нема нічого вічного, розмірковує над людським життям, яке може закінчитися у будь-яку хвилину: «…живучи промеж людей, тільки й чуєш: там дзвонять по душі, там голосять по покійнику, там справляють старцям обід… Що в Бога день тобі говорять: ось той недуж, той вмира, а той вмер…» Людина і незчується, як зостається на світі одна: померли друзі, приятелі, знайомі. Але той, хто ще має старих батька й матір, у кого добра, порядна жінка поряд, діточки покірні та слухняні, мусять щодня, лягаючи й устаючи, хвалити за це Бога, а рідних шанувати і любити.

Часто людина, втративши того, кого дуже любить, горює, бідкається, але треба пам'ятати, шо Господь забирає до себе, щоб захистити від тяжкого земного життя, а, можливо, й по-батьківськй повчити. «Недурно сказано: ледача та дитина, котрої батько не вчив». Цей вислів завершує роздуми оповідача про земне і вічне, про життя і смерть.

Стиль художньої прози Квітки-Основ'яненка є розповідний. До цього стилю письменник звернувся, щоб відійти від старої літературної мови, від шаблонних прийомів. Пізніше цю традицію підхопили, продовжили і розвинули Євген Гребінка, Марко Вовчок та інші видатні українські письменники.

Размещено на Allbest.ru