Размещено на http://www.allbest.ru/

ТАВРІЙСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМ. В.І. ВЕРНАДСЬКОГО

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації не здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.02 - російська література

ПРОБЛЕМА СМЕРТІ В РОСІЙСЬКІЙ ПОЕЗІЇ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XIX СТОЛІТТЯ

Прусова Марія Олександрівна

Сімферополь-2001

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Ставлення до смерті характеризує епоху (її культурний рівень, уподобання та характер). Найточнішою характеристикою емоційного і морального стану російського суспільства першої половини XIX століття є романтичне уявлення про смерть. Романтики оспівували Смерть як велику таїну вічності і як чарівний світ возз'єднання душ.

Дореволюційне літературознавство розглядало смерть серед інших явищ буття, описуваних літературою. В радянський період літературні аспекти смерті порушувалися мимохідь, зокрема під час аналізу так званої філософської лірики, в окрему тему ці проблеми не виділялися. Дисертація відроджує традиції дореволюційного літературознавства і філософії: розглядати смерть як категорію культури, а ставлення до смерті як частину світогляду людини певного історичного періоду.

Помітний внесок в освоєння проблеми смерті в російській поезії першої половини XIX століття може зробити і дане дослідження. Передовсім цією обставиною і визначається актуальність обраної теми.

Здавалося б, ця тема потребує осмислення її в релігійному аспекті. Однак релігійний підхід у дисертації відсутній. Це не випадково. В ортодоксальному розумінні російські поети першої половини XIX століття релігійними не були, за винятком В.А.Жуковського. Окремі випадки релігійного осмислення деяких мотивів теми смерті зустрічаються в поетичних творах даного періоду і про них буде сказано в роботі, проте в цілому російський романтизм сягає корінням у цивілізацію Західної Європи: через європейський романтизм, західне Середньовіччя - в античність. Тому російська романтична поезія розглядається в рамках західноєвропейської культурної традиції.

Дореволюційне літературознавство ставило перед собою завдання пояснити підвищену увагу романтичної поезії до теми смерті. Праці І.М.Розанова, А.М.Веселовського, М.Стороженка, Л.Майкова, С.А.Андрієвського, Д.С.Мережковського, присвячені дослідженню творчості як окремих поетів, так і поезії першої половини XIX століття в цілому, зробили серйозний внесок у розробку “філософії смерті” російської літератури.

В радянському літературознавстві порушувалися деякі аспекти цієї багатогранної теми. Ми маємо цікаві спостереження і коментарі творів, що змальовують смерть, у працях Г.О.Гуковського, Л.Я.Гінзбург, М.Ю.Лотмана, В.С.Непомнящого, С.О.Фомичова. Але, в основному, розглядалися особливості поетики окремих творів. “Філософією смерті” радянська наука не займалася, й інтерес до теми відроджується тільки тепер. Праці, присвячені смерті в російській літературі, можна знайти у збірниках останніх років (“Вечные” сюжеты русской литературы: “Блудный сын” и другие”, “Художественное мышление в литературе ХІХ-ХХ веков”, “Христианство и русская литература”, “О вы, которых ожидает отечество...” та ін.), в яких дається аналіз поетики окремих творів про смерть (Ю.М.Нікішов, А.В.Ільїчов, С.А.Єфімова, П.А.Гапоненко) або пропонується філософська концепція усвідомлення смерті конкретним поетом (М.Ф.Мур'янов, О.Г.Постнов, С.А.Кибальник, Н.Є.Смирнова). Цілістний підхід до поезії першої половини XIX століття дає змогу охарактеризувати смерть як категорію романтичної культури.

Тема дисертації зв'язана з науковими програмами кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського, які досліджують закономірності розвитку, традиції та новаторство російської і світової літератури, проголошують цілісний підхід до літератури як частини культури епохи, вважають ставлення до смерті важливим складником світобачення художника, вивчають поетичні втілення ідеї смерті.

Мета і задачі дослідження - з'ясувати причини популярності теми смерті в російській поезії першої половини XIX століття; створити систему художніх образів, що втілюють смерть, у тому числі дуже поширених та індивідуальних символів, які використовуються поетами в розкритті теми смерті; з'ясувати характер зв'язку між втіленням художником ідеї смерті та його релігійними й естетичними поглядами.

Цій меті підпорядковані основні завдання дослідження:

- вказати причини звернення до теми смерті російської поезії перпої половини XIX століття;

- виділити особливості романтичної свідомості, які вплинули на формування образу смерті;

- охарактеризувати способи вираження ідеї смерті в поезії даного періоду;

- з'ясувати основні відмінності в усвідомленні смерті поетами першої половини XIX століття і описати індивідуальні способи авторської передачі ідеї смерті.

Об'єкт дослідження. Основні положення дисертації доводяться на матеріалі художніх творів В.А.Жуковського, М.М.Язикова, Д.В.Веневітінова, К.М.Батюшкова, К.Ф.Рилеєва, Є.А.Баратинського, П.А.Вяземського, О.С.Пушкіна, М.Ю.Лермонтова, Ф.І.Тютчева. В міру необхідності використовуються листи поетів, оскільки ставлення до смерті формується на рівні світогляду, а епістолярна спадщина може послужити в багатьох випадках індикатором основних особливостей світобачення художника.

Методи дослідження. В основі дослідження - цілісний підхід до поезії першої половини XIX століття як частини культури епохи (використовується матеріал інших видів мистецтва). Діалектичність такого підходу дає змогу досліджувати поставлену проблему в усій її складності, використовуючи принципи історико-функціонального, порівняльно-історичного та порівняльно-типологічного аналізу.

Наукова новизна дослідження. Це одна з перших спроб системного аналізу художніх втілень смерті в поезії першої половини XIX століття. Окрім того, це одна з перших спроб охарактеризувати світобачення інтелігенції першої половини XIX століття через усвідомлення нею ідеї смерті. В роботі також описано деякі елементи поетики, які у світлі ідеї смерті стають знаковими для творчості поетів.

Практичне значення одержаних результатів. Матеріали дисертації можуть бути використані в лекційному курсі, спецкурсах і на практичних заняттях з російської та світової літератури і культури XIX--XX століть.

Апробація результатів дослідження. Робота обговорювалась на аспірантських семінарах і засіданнях кафедри російської та зарубіжної літератури Таврійського національного університету ім. В.І.Вернадського в 1999-2000 роках. Основні її положення викладено в доповідях на п'ятьох міжнародних конференціях, що відбувалися в Криму в 1997-2000 роках.

Публікації. По темі дисертації опубліковано монографію, 4 статті в наукових виданнях та 1 матеріали конференції.

Структура дисертації складається зі вступу, чотирьох глав, висновків, списку використаних джерел і налічує 178 сторінок машинописного тексту. Бібліографія наукових джерел і художніх творів містить 206 найменувань.

ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність і наукова новизна, визначаються цілі та завдання, характеризуються принципи і методи дослідження.

У першому розділі дисертації “Смерть як категорія культури” дається огляд критичних і наукових праць з філософії та літературознавства, які тією чи іншою мірою торкаються теми смерті, включаючи дослідження останніх років. Розглядається еволюція ставлення до смерті у хронологічному зрізі західноєвропейської цивілізації, бо російський романтизм побудований на фундаменті західноєвропейської культурної традиції.

Ставлення до смерті характеризує епоху (її культурний рівень, уподобання і характер). Як відомо, життя девальвується саме тоді, коли людина не відчуває поваги до смерті. Ці періоди девальвації збігаються з революціями, епідеміями, війнами, терором, тобто періодами, коли смерть має множинний і повсюдний характер. Повага до смерті повертається по спіралі: епоху жорстокості і безликості змінює епоха гуманістична і яскрава, яка нерідко проповідує культ смерті.

Антична людина придумала місто мертвих. Некрополь було винесено за межі міста, надано йому особливого статусу автономного світу. Ставлення до смерті було спокійним і шанобливим. Навіть раби намагалися уникнути безіменності під час поховання.

Починаючи з V століття написи зникають, могили стають безіменними. Середньовічний цвинтар розміщувався в самому місті. На цвинтарях зустрічалися, їли, вислуховували вироки суду. Про спокій для мертвих не могло бути й мови. В епоху Середньовіччя кістки, черепи валялися скрізь, вони зустрічалися так само часто, як і смерть. А з XIV століття їх використовували з повчальною метою: розкладали навколо церковного подвір'я в особливому порядку. Ці “композиції” мали нагадувати не про неминучу смерть, а про тлінність буття.

Колективність як обов'язкова умова існування - принциповий складник середньовічної ментальності. Почуття обов'язкової підлеглості в самому суспільстві породило етичне викривлення: основою моралі стає вірність. “Антична людина мала бути справедливою, а середньовічна - вірною. Злом віднині стала невірність” Гофф Жак ле. Цивилизация средневекового Запада: Пер. с фр. - М:Издательская группа “Прогресс” - “Прогресс-Академия”, 1992. -С. 52.. Треба було зберігати вірність сеньйорові, а також Богові, Діві Марії та своєму святому; за васальну відданість тобі буде віддячено і на землі, і на небесах.

Інтерес до індивідуальних проявів особистості, втрачений середньовічним суспільством, повертається з епохою Відродження: у верхньому культурному шарі суспільства філософами-гуманістами проголошується ідея антропоцентризму, реабілітується тілесне. Новий ідеал гармонійної людини прийшов на зміну ідеалові вірного слуги. Зміни негайно ж позначилися і в нижньому соціальному шарі; причому там рух відбувався самостійно. Починаючи з XV століття, саме тоді, коли їх особливо намагалися переконати в тлінності всього земного, заповідачі дедалі частіше почали висловлювати бажання бути похованими там, де вже спочивають члени їхньої родини. В ХУП-ХУПІ століттях появляться сімейні усипальниці. В епітафіях ХУ-ХУІ століть відроджується забуте з часів античного язичництва слово “memoria”. Християнство надало йому містичного змісту (memoria - могила святого мученика), але античне значення -пам'ять живих про померлих -- зберігалося. Біографія будь-якої людини віднині мала цінність.

Реформація запропонувала новий підхід до смерті: її не треба боятися. Апологети Реформації зробили спробу реабілітувати смерть: пропонували позбутися тваринного страху перед нею. Англійський пуританин Томас Бекон писав у 1561 році: “Вмирати природно, навіщо ж ми стараємося вийти за межі єства” Арьес Ф. Человек перед лицом смерти: Пер. с фр. - М: Издательская группа “Прогресс” - “Прогресс-Академия”, 1992. - С. 259.. А Жан Кальвін радив завжди мати смерть перед очима і бути готовим піти з життя в будь-яку мить.

Смерть у найбільш непривабливому вигляді передавалася іконографією macabre в період пізнього Середньовіччя - це потворне зображення трупів, гниття. Іконографія macabre подарувала мистецтву ряд тем, серед яких “Танок Смерті” і “Тріумф Смерті”. Ці образи втілилися і в літературі. В ХУП-ХУПІ століттях macabre змінилася на так звану “суху смерть” - висохлі скелети, черепи і кістки, які ставали частиною домашнього інтер'єру. Як нагадування про тимчасове перебування на землі скелети ставили в кабінетах, малювали на фаянсових тарілках. Забраженнями кісток прикрашали капелюхи і персні.

Така смерть була акуратна і елегантна, це була своєрідна пародія на смерть, гра, але примітний сам факт: людей Нового часу вже не задовольняло споглядання есхаталогічних церковних полотен, вони бажали наблизити смерть до себе. Іконографія macabre змінилася на “суху смерть” і в такому вигляді увійшла в приватний інтер'єр, але цікавість до підземних процесів не зникла, вона повернулася у формах некрофілії й анатомічного розтину трупа на публіці. Смерть спізнавали, препаруючи мертве тіло.

Романтичне розуміння смерті прийшло на зміну “препаруючому” підходові епохи наукової революції. Смерті присвячена значна частина романтичної поезії. Романтики повертають в літературу античний образ смерті-сну. Спіритизм частково “реабілітував” тілесну оболонку людини, але в принципі всі надії на посмертне існування зв'язували з духом, визнаючи його автономію. Шанобливе ставлення до смерті зробило цвинтар в XIX столітті зосередженням культу мертвих, і до тілесних останків почали ставитися трепетно.

Структура дослідження визначається характером світогляду поетів-романтиків. Романтична свідомість включає в себе елементи індивідуалізму, пантеїзму, містицизму (мається на увазі, головним чином, захоплення суспільства спіритизмом). Індивідуалістичний підхід до особистості породив численні образи смерті, здебільшого антропоморфні. Пантеїзм, що сприймався поетами як розчинення Бога у всесвіті, підносив сили природи до рангу богів, а природний календар асоціюється в поезії із загробним продовженням життя. Нарешті, містична віра в можливість спілкування живих з душами померлих робить цвинтар зосередженням культу мертвих: явлення душі на цвинтарі - улюблена тема романтичної поезії. В подальшому “цвинтарна” поезія набуде знижено-пародійного відтінку, але в період, що розглядається, ставлення до цвинтаря урочисте і шанобливе. Три глави дисертації (“Образ смерті”, “Смерть природи”, “Цвинтар”) описують три пріоритетні в романтичній поезії аспекти теми смерті, які характеризують структуру світогляду російського суспільства першої половини XIX століття.

В другому розділі дисертації “Образ Смерті” пояснюються причини і типи персоніфікації смерті поезією першої половини XIX століття.

Уособлення життя і смерті звичні в поезії класицизму, але там вони були умовні. В романтичній літературі уособлення стали предметні. В епоху індивідуалізму особистість закономірно стає головним об'єктом літератури. “Російські романтики хотіли поезії думки програмної і, так би мовити, персоніфікованої, такої, що пройшла крізь образ особистості” Гинзбург Л. Я. О лирике. - М.; Л.: Сов. писатель, 1964. - С. 93. Потреба в літературному герої - особистості незвичайній, з певним набором конкретних зовнішніх ознак і внутрішніх особливостей, - спонукала мислити образами, а не поняттями, і саме образне мислення сформувало літературну стилістику романтичного періоду.

В першому підрозділі другого розділу говориться про зв'язок антропоморфного сприйняття смерті літературою і живописом з обрядовою культурою, елементи якої збереглись у карнавальних містеріях, присвячених її вигнанню. Смерть зображається в образі людино- і звіроподібної істоти: жінка з крилами кажана, з косою. В цьому випадку вона визнається божеством; семантика її образу негативна. Це найпоширеніший тип, представлений творами К.М.Батюшкова, Д.В.Веневітінова, П.А.Вяземського, К.Ф.Рилєєва, М.М.Язикова, О.С.Пушкіна з рядом варіантів.

Психологічну характеристику жорстокої Смерті доповнює відповідна її страшній суті портретна подоба, що деякою мірою пояснюється модним на той час фізіогномічним методом Лафатера: в рисах обличчя, рухах Смерті проявляється її зажерлива, немилосердна натура. Звідси відповідний добір лексичних засобів. Портретні риси доволі бідні, про те, що Смерть - жінка скоріше доводиться здогадуватися за закінченнями прикметників і дієслівних форм минулого часу. Тільки в М.Ю.Лермонтова Смерть - істота чоловічої статі: це - Скелет величезних розмірів (“Ночь II”, 1830).

У зображеннях Смерті, опріч людських, є і “звірині” риси. Одним з основних “звіриних” атрибутів Смерті є крила кажана. Цю рису не залишила без уваги російська поезія, наприклад О.С.Пушкін. Пушкіну вдалося знайти новий спосіб втілення звіриної суті смерті: смерть, яку уявляє Наполеон, -- це образ, що сприймається слухом, а не зором. Смерть відгукується Наполеонові завиванням звіра, який зголоднів по крові. Таким звіром і почувається великий вигнанець на Ельбі. Уява Наполеона звукова, а не зорова, і звірине завивання смерті асоціюється у нього з шумом битви, адже тільки в ній він може жити, тиша ненависна пушкінському Наполеонові.

Окрім традиційного, одержаного в спадщину від попередніх століть, образу немилосердної смерті, російська поезія пропонує її позитивні образи. Смерть набуває нових втілень у творах В.А.Жуковського та Є.А.Баратинського. Для Жуковського Смерть - “добрый гений”, для Баратинського - красуня, символ гармонії та справедливості, з оливою миру замість коси.

І в позитивному, і в негатиному варіантах Смерть зображають божеством. Однак в поезії даного періоду намічається тенденція “олюднювання” цього образу, яка була підказана стилем життя світського товариства першої половини XIX століття: гра з долею - пристрасть епохи. В результаті смерть виявляється вхожою в кожен дім і сприймається не як одноразова подія в житті людини, а як незмінна супутниця небезпечних утіх: дуелей, гри в карти, парі.

В пушкінському варіанті смерть уподібнюється людині не тільки зовні (що в різних варіантах показано й іншими поетами), а й суттю своєю: вона, як людина, в залежному від долі становищі, так само ходить, нудьгує, позіхає. Її безсмертя, при уважному розгляді, зводиться до вічного повторення функцій виконавця волі вищих сил. Мотив підлеглості, який зв'язується поетом з образом смерті, має для Пушкіна й особисті підстави.

В другому підрозділі другого розділу показано, що романтична література приймає античну традицію ототожнення понять долі та кінця життя, тому роль смерті часто виконують доля, фатум і, як варіант долі, - час або Парка (наприклад, у К.М.Батюшкова). В усіх названих вище випадках образ смерті нерідко набував антропоморфного вигляду.

Поезія першої половини XIX століття трактує визначеність долі як аксіому. Монотеїстичну концепцію божественого провіщення подано у творах О.С.Пушкіна та В.А.Жуковського, однак в цілому з літературі досліджуваного періоду концепція політеїзму переважає: богами забражаються природні стихії, а Смерть втілена образами Долі, Фатуму, Часу.

Третій розділ “Смерть природи” розглядає випадки художнього втілення концепції пантеїзму, описує варіанти інтерпретації поетами добового і річного колендарних циклів, що асоціюються з життям людини і загробним життям, а також розкриває зміст окремих символів, які утворюють особистий “календар” деяких поетів. Опріч того, окремо слід розглядати твори К.М.Батюшкова, поетика яких являє собою синтез лірики з елементами мистецтва (образотворчого і театрального), що пояснюється почасти загальним настроєм епохи - любов'ю до “театральності” (поз, жестів, “історичних” фраз).

У першому підрозділі третього розділу розглядаються випадки пантеїстичного зображення природи у творах Є.А.Баратинського, В.А.Жуковського, Ф.І.Тютчева. Пік обожнення природи припадає на 20-і роки XIX століття, коли в Європі обговорюється новина - можливе падіння комети на землю в 1832 році. І фантазія В.Ф.Одоєвського “Два дня в жизни земного шара”, і поема Байрона “Тьма”, і “Последняя смерть” Є.А.Баратинського, і “Последний катаклизм” Ф.І.Тютчева присвячені очікуваній загибелі землі та людства. Оцінюється майбутня подія по-різному, але об'єднує всі ці описи пантеїстичне бачення світу. Виняток становить творчість О.С.Пушкіна.

Захоплення філософією пантеїзму, суть якої романтики сприймають як розчинення Бога у всесвіті, викликає підвищений інтерес до природних явищ, що становлять вічнічть. Так само зробили і романтики: ядро всесвіту для них - у природі, тому пантеїзм виявився таким близьким їхній душі.

Смерть природи та її воскресіння у всіх народів світу асоціювалися передусім зі зміною пір року. Поділ великого (річного) і малого (добового) календарних циклів на частини намічає етапи людського життя і життя кожної істоти всесвіту, що рухається по колу. Це загальноприйняті порівняння ранку - з початком життя, полудня - зі зрілістю, осені - з вмиранням. Тут цикл названо колом не випадково. Ідея кола - характерна особливість античного світогляду. О.Ф.Лосєв так пояснює схильність мислення античної людини до цього символу: “...все ідеальне і все матеріальне існує, з античної точки зору, не саме собою, але ще й вічно рухається; а оскільки почуттєво-матеріальному космосу неможливо рухатися кудись за межі космосу (нічого такого за-космічного для античності взагалі не існує), то зрозуміло, що космічні рухи вічно повертаються самі до себе ж, а тому коло і є єдино можливою ідеальною формою кожного руху” Лосев А. Ф. Философия. Мифология. Культура. - М.: Политиздат, 1991. - С. 459..

Смерть природи асоціювалась у романтичній свідомості зі смертю людини, а повторюваність (щорічна і щодобова) - із загробним продовженням життя душі.

Не всі поети використовували порівняння, взяті з циклічних явищ природи; багато хто віддавав перевагу великому чи малому колу. Так, В.А. Жуковський зображав в основному щоденне пробудження природи від нічного сну, Є.А.Баратинського на філософські роздуми наводила картина зміни пір року. П.А.Вяземський, котрий поклонявся природі, вважав, що заслуговує зображення і великий, і малий цикли. Пріоритети були різні, але захопленість темою загибелі природи - спільна для всіх.

В поезії В.А. Жуковського описів добового циклу більше, ніж річного. Поет начебто прагне скоротити період земного очікування зустрічі з вічним “нетленным”. У В.А. Жуковського смерть - “добрый гений”, реалізується концепція смерті - сну. У творах Ф.І.Тютчева і М.Ю.Лермонтова семантика цього образу інша; реалізується концепція смерті -- жаху, безодні. Якщо у В.А. Жуковського ніч (одне з втілень смерті) оберігає людство, накинувши покрив, то у Ф.І.Тютчева ніч зриває “ткань благодатную покрова”, дбайливо накинуту сонцесяйним днем, і залишає людину сам на сам з жахом безконечності. Лермонтовське бачення ночі схоже на тютчевське; з настанням ночі приходить смерть в образі жахливого скелета.

В другому підрозділі третього розділу подано як прохідні, так і індивідуальні символи. В образній системі романтичної лірики ріка поряд з вогнем символізує життя, що наближається до смерті. В такому розумінні ріка обмежена морем (її кінцевим пунктом може бути також пристань в тому випадку, коли значення переноситься на човен, що пливе по річці). Образ ріки смерті прийшов у поезію зі словника філософів-гуманістів. Так, М.Монтень називав смерть “надійною гаванню, якої ніколи не слід боятися і до якої часто треба прагнути” Монтень М. Опыты. В 2 т. Т 1. Кн. 1,2/ Пер. с фр. - М.: Терра, 1996. - С. 313..

Семантика образів ріки і дороги в системі образів смерті тотожна: відрізок між початком і кінцем земного життя. Образ “Колесница жизни”, який поезія романтизму дістала у спадщину від XVIII століття, зацікавив, наприклад, В.А.Жуковського (“Мечты”, 1812). У творчості П.А.Вяземського цей сюжет реалізується кількома образами. В 20-і роки поет розповідає про свою “странническую” поетичну манеру: його натхнення потребує усамітнення, але не в “хижине”, як це описано, наприклад, в К.М.Батюшкова, а в кареті, яку П.А.Вяземський називає “кочующим гробом” (“Коляска”, <1826>). Згодом він назве карету “кочую-щей берлогой” (“Еще дорожная дума”, 1841): тут і ведмежі лінощі, і безпробудна сплячка далеко від світу. І, нарешті, карета уявляється могилою, в асоціації поета - труною, яка тісніша, ніж мальпост (“Дорогою”, 1858?). Мальпост - поштова карета з одним чи двома місцями, отже, в цьому пункті мислення П.А.Вяземського спрацювало циклічно: він з гумором дорожню карету називав “кочующим гробом”, згодом - “кочующей берлогой”, і, нарешті, тісна труна для нього стала аналогом мальпоста.

Міфологема життєвого шляху, що реалізована в російській поезії, підтверджує концепцію англійського міфолога Е.Ліча, який запропонував “інший, ніж коло або цикл, образ архаїчного почуття часу - маятник, хитання між двома полюсами: ніччю і днем, життям і смертю” Мифы народов мира. В 2 т. - М.: Советская энциклопедия, 1988. -Т. 2. -С. 621.. В російській романтичній поезії ідея маятника життя застосовується до явища не часового, а просторового порядку. Наяскравіше образ представлено поезією П.А.Вяземського.

Елегічний сюжет: вмираючий поет на тлі квітучої природи - ріднить творчість К.М.Батюшкова та Є.А.Баратинського (Є.А.Баратинський “Весна”, 1820; К.М.Батюшков “Последняя весна”). Спільним у них в цьому випадку є порівняння людського життя з добовим циклом: ранок - початок життя, полудень - зрілість, вечір - вмирання і смерть. Звідси однакові елегічні образи в'янучої рослини.

Елегічний штамп в'янучої квітки (в основному, троянди), поширений як у західноєвропейській, та і в російській поезії, двічі зустрічається і в О.С.Пушкіна. Світ рослин підказує йому й інший символ смерті - осінній листок, що пережив метаморфози старіння і падає з дерева: смерть народжує життя, і обидва ці процеси зв'язані з землею.

Як для О.С.Пушкіна улюблений символ смерті - осінній листок, так для В.А.Жуковського -- місяць. Вибір поетами саме цих символів визначається тією частиною всесвіту, з якою вони пов'язують своє уявлення вічності. О.С.Пушкін сподівається на безсмертя земне: людина відроджується життям своїх нащадків, тому образ взято поетом із земного календаря. В.А.Жуковський покладає надію на безсмертя душі, а тому запозичує образ у недосяжного неба.

Описи природи К.М.Батюшкова стоять осібно на загальному поетичному тлі романтизму, тому про них говориться окремо в третьому підрозділі третього розділу. Календарні зміни не цікавили поета, як і міфи про вмираючих і воскресаючих богів рослинності.

У К.М.Батюшкова елементи мистецтва (живопису, скульптури, театрального дійства) проникають в лірику. Зображення варіантів загибелі у вірші “Сон воинов” (<між 1808 і лютим 1811>) підпорядковано законам скульптури: поета цікавить сам момент переходу руху в нерухомість смерті. В “Переходе русских войск через Неман” переважають елементи іншого виду образотворчого мистецтва, живопису: враховано колірне вирішення, передачу простору, повітря, тобто те, чого скульптура виразити не може. З другого боку, в “Переходе русских войск через Неман” присутня рельєфність і скульптурна монументальність у зображенні Вітчизняної війни 1812 року. Ще В.Г.Бєлінський говорив про скульптурну пластику творів К.М.Батюшкова: “Вірш його часто не тільки чуєш вухом, а й бачиш оком: хочеться доторкнутися до звивин і складок його мармурового драпірування” Белинский В. Г. Полн. собр. соч. В 10 т. - М: Изд-во АН СССР, 1954. - Т. 7. - С. 224.. Опис скорботної природи у вірші “Переход русских войск через Неман” поєднує в собі елементи живопису і скульптури.

Аналогом такого синтезу в мистецтві є так званий “живописний рельєф”, який було створено в часи Ренесансу в Італії. В першій половині XIX століття російська скульптура освоює цей жанр.

У поетичних описах К.М.Батюшкова, зокрема, в описах смерті, позначається вплив й іншого роду мистецтва. В літературознавстві висловлювалась думка про “театральність” поезії К.М.Батюшкова. Проникнення театральних прийомів в образну систему літератури першої третини XIX століття пояснюється пристрастю світського товариства до театру. Синтез прийомів театрального й образотворчого мистецтва спричинився до створення так званих “живописних картин” (нерухомі актори у сценічному кадрі). У “живописних картинах” рух передавався, як у живопису, динамічними позами нерухомих фігур.

К.М.Батюшков передає смерть урочистою нерухомістю природи і людей, подібною до нерухомості акторів у сценічному кадрі. Нерухомість, виходячи із загальних естетичних законів того часу (див. зокрема рекомендації Гете у “Правилах для актеров” (1803): персонажі, які грають велику роль, повинні на сцені менше рухатися) підкреслює значність події.

В “Переходе русских войск через Неман” К.М.Батюшкова змістовий акцент - на нерухомості, яка створює трагедію історії. Нерухомі не тільки ті, що загинули: спить і природа; можливо, і вона б умерла, але природа вічна, тому може лише виконати узвичаєний у людей поховальний ритуал - помовчати завмерши (зображення скорботи природи - Німан “снегами погребен”).

Аналізований період характеризується взаємопроникненням і взаємовпливом різних художніх систем: елементи літератури, образотворчого мистецтва, театру комбінуються в різних варіантах і створюють нові художні системи. Лірика К.М.Батюшкова найбільш наочно розкриває і суперечності епохи, героїчної та сентиментальної, і синтез усіх її естетичних складників.

Четвертий розділ дисертації “Цвинтар” виявляє причини й описує історію виникнення страху перед смертю, розкриває способи реалізації мотиву захисту “вічного дому”. Глава містить також різні поетичні інтерпретації сюжету зустрічі живих з душами померлих.

У першому підрозділі четвертого розділу в центрі уваги християнське розуміння смерті, згідно з яким в момент смерті відбувається сакральне розділення душі і плоті. Заступництва ж потребувала не тільки душа, а й тілесні останки, бо християнське віровчення обіцяло воскресіння плоті в день Страшного суду. Тому саму могилу як останнє земне житло людини треба оберігати. Людині, як істоті слабкій, властиве прагнення бути під опікою, забезпечити собі захист на всіх рівнях, аж до найвищого заступника - творця всесвіту. Не випадково поховання “біля святих”, тобто поблизу останків мучеників, появляються в епоху Середньовіччя, коли у свідомості людини вкорінився страх перед Страшним судом і вічними муками, і це уявлення витіснило рожеву надію на загробний блаженний сон, що існувала в античні часи і в язичників, і в ранніх християн. І людина спробувала “прихилити” до себе того, хто духовно був вищий і сильніший від неї. Згодом церква замінила собою святого, почали ховати померлих “при церкві”, тобто в церкві чи поряд з нею. Однак наслідком розташування цвинтаря в центрі міста стало його перетворення на центр публічного життя: цвинтар служив форумом, ринковою площею, місцем прогулянок і зустрічей, ігор та побачень. Передавши тіло під захист святого (церкви), родичі померлого складали з себе всіляку відповідальність; вони скоріше оберігали себе, сподіваючись, що піклування про небіжчика зарахується Творцем при визначенні їхньої посмертної долі. Коли ж, нарешті, як в античні часи, життя і смерть знову роз'єдналися: в ХУІІ-ХУШ ст. (у Франції з XVI століття) цвинтарі знову перевели за місто (правда, зроблено це було з метою гігієни, а не з поваги до померлих), - стався розрив багатовічної єдності церкви і цвинтаря, в результаті цвинтарі були полишені напризволяще. Церква їх більше не опікувала, а родичі ігнорували. Більше того, мертве тіло не тільки ке відкликало почуття шанобливості, а й стало об'єктом вивчення (анатомічний театр ХУП-ХУІІІ століть) і навіть об'єктом пожадливості (некрофілія в готичних романах).

Меланхолічний та урочистий образ старого цвинтаря взів у літературу (спочатку сентиментального, а потім і романтичного спрямування) Томас Грей. “Элегия” Томаса Грея поклала початок літературній традиції: оспівування, з відтінком легкого смутку, старого цвинтаря під відкритим небом. Поезія привертає увагу суспільства до проблеми “цвинтаря”. Людина вже не хоче бути похованою у спільній могилі, вона не хоче і безіменності; вона хоче, щоб над її могилою пролила сльозу близька людина. Очевидно, чималою мірою такому повороту свідомості сприяв романтичний культ індивідуальності. Поява невеликих маєткових некрополів, поряд з громадськими цвинтарями, свідчила про істотні зрушення в громадській свідомості: відповідальність і турбота про охорону могили і збереження пам'яті про померлого стають особистою справою. Однак це не означає, що принцип захисту з боку вищих сил зник. Російська “цвинтарна” поезія першої половини XIX століття передає функцію захисту в руки природи.

Перш за все слід відмітити мотив відособлення могили (і особливо могили великої людини) від світу людей та земного життя. За кількістю поетичних зображень, безсумнівно, лідирує могила Наполеона. У творах В.А.Жуковського, О.С.Пушкіна, М.Ю.Лермонтова останній земний притулок Наполеона оберігається морем: хвилями, що омивають острів.

Захист з боку природи, окрім недоступності місця поховання, забезпечують дерева. Спосіб захисту тінню дерев, звичайно, найбільш поширений, і передовсім тому, що це деталь реального пейзажу: на цвинтарі садять дерева.

Бажання знайти заступника в особі природи - один з яскравих проявів російської ментальності. Поглядові росіянина звичний степовий ландшафт, але, з другого боку, безмежність викликає почуття неспокою і прагнення заповнити порожній простір. Звичайно, бажання захисту поширюється і на “вічний дім”. Зрештою, не в усіх поетів першої половини XIX століття степ викликає неприємні почуття. В.А.Жуковського і М.Ю.Лермонтова степовий пейзаж не тільки не пригнічує, а й надихає. Так, для Лермонтова степ і небо - його храм. Прихильність до пустелі, степу, тобто відкритого ландшафту, - свідчення глибини релігійного почуття: в цьому випадку степ сприймається як земне втілення вічності. Тому саме В.А.Жуковський та М.Ю.Лермонтов люблять степ: він безмежний і таємничий, як небо, на яке релігійна людина поглядає з надією.

Все ж, як правило, степ, на відміну, скажімо, від лісу, в поезії цього періоду психологічно пригнічує. Наведені в дисертації випадки описів поховань допомагають дійти висновку: в поезії першої половини XIX століття мотив захисту, “схованості” місця поховання надзвичайно важливий. Чи то океан, який своїми хвилями оберігає острів з могилою Наполеона, чи то дерева (дерево), що схилились над надгробком, але “вічному дому” повинні сприяти найвищі сили всесвіту. Тому відчуття безпритульності могили старого доглядача в О.С.Пушкіна викликане незахищеністю (“голое место, ничем не огражденное, усеянное деревянными крестами, не осененными ни единым деревцом”).

Полісемантичність деяких “цвинтарних” рослин визначається рядом інших (крім обов'язкової функції оберегу) значень. Зазвичай це антична символіка, але збагачена символами християнства. Для вираження скорботи слугують вічнозелені хвойні рослини, особливо часто використовується кипарис. В О.С.Пушкіна кипарис у зв'язку з темою смерті не зустрічається ніде, можливо, з огляду на банальність. Елементи романтичної семантики кипариса (смуток, скорбота, пам'ять) вкладаються О.С.Пушкіним у значення образу верби. Для передачі глибинного смислу таїни смерті Пушкіним обрано дуб. Дуб у багатьох індоєвропейських традиціях вважається священним деревом, а в ряді випадків з дубом в'язувалося походження людського роду. В російському пейзажі дуб, безсумнівно займає центральне місце як цар рослинного світу, і це значення дуба розкривається всіма поетами. Окрім того, в уявленні романтиків він був священним деревом язичницької Русі.

П.А.Вяземський помістить дуб у символічну усипальницю природи: в картині зимового вмирання рослинності він займе центральне місце (“Первый снег”, 1819). В пушкінському зображенні дуб посідає центральне місце не на символічному, а на реальному цвинтарі, але, окрім буквального, в образі закладено й алегоричне значення - символ безсмертя, “що поєднує мікрокосм - могилу - зі всесвітом” Лотман Ю. М. Анализ поэтического текста. Структура стиха. - Л.:Просвещение, 1972. - С. 196.

На нашу думку, Пушкін відобразив архетипічну форму моделі світу схемою “світове дерево” у вірші “Когда за городом задумчив я брожу...” (1836) інтуїтивно, як геній, що піднявся, за Юнгом, “зі світу єдинократного і скороминущого у сферу вічного”.

У другому підрозділі четвертого розділу розглядається ідея спілкування живих з душами померлих, яка знайшла своє відбиття в романтичній літературі, зокрема, в поезії. Дух сприймали як людську постать, що оточена сяючою оболонкою і пливе в повітрі. Тому значення душі померлого ідеально виражало слово “тінь”. Романтики сприймали життя і смерть крізь призму античної естетики: розуміючи, що тіло приречене на тління, не хотіли миритися з безликістю й аморфністю безсмертної душі дорогої людини. Тут можливі різні варіанти. Наприклад, в поезії В.А.Жуковського мотив посмертного возз'єднання душ стає улюбленим, душа його коханої - істота ефірна, духовного походження. Будучи глибоко і щиро релігійним, він не сприймав ототожнення тіні коханої з її тілесною оболонкою. У К.М.Батюшкова тінь коханої не безтілесна, а фізично приваблива. Справедливе зауваження С.А.Венгерова про те, що К.М.Батюшков “навіть до думок про смерть примішував мрії про сластолюбство” Венгеров С. А. Константин Николаевич Батюшков // История русской литературы XIX века. Ч. 1. - М.: Издание Т-ва “Мир”. 1916. -С. 148... Віра в посмертне возз'єднання душ не була абсолютною і для О.С.Пушкіна. Практично кожному віршеві на цю тему передують болісні “если”, тому, якщо мова не йде про традиції безсмертя хоробрих воїнів в оссіанівському дусі, О.С.Пушкін зображає відвідання душею місця земного свого існуваня як мрію. Найближче за усіх до мрії був К.М.Батюшков, і його еротичний ескіз тіні коханої припав Пушкіну до серця.

В уяві М.Ю.Лермонтова живе лише одна тінь - тінь Наполеона. Лєрмонтов надає портретних рис духові героя. Звичний для поетів-романтиків антропоморфний образ смерті Лєрмонтов використовує для опису тіні Наполеона, резюмуючи: “Он не живой. Но также не мечта”; тінь Наполеона і є для поета втіленням образу смерті.

Тіні хоробрих воїнів відвідують місця своїх перемог. Звичайній людині, смерть якої не зв'язана з бранним подвигом, миліше за все провідувати у вигляді тіні місця, де її любили, або той край, де людина була щасливою. Але найчастіше - душа людини літає над місцем свого поховання. Поява родового, маєткового цвинтаря чималою мірою сприяла розвиткові ідеї спілкування живих з померлими: могила була в маєтку, де людину любили і згадують тепер про неї, і куди душі приємно прилітати, щоб побачити близьких.

ВИСНОВКИ

У висновках резюмовано основні положення і висновки дослідження, намічено можливі шляхи подальшої розробки поставленої проблеми.

У дисертації смерть розглядається як категорія культури, а відношення до смерті як важлива складова світогляду людини певного історичного періоду. Було з'ясовано, які особливості романтичної свідомості вплинули на формування образу смерті в російській поезії першої половини XIX століття. У дисертації створено систему художніх втілень ідеї смерті. Внаслідок проведеного дослідження установлено, що романтичним шануванням “піднесеної” смерті переборено багатовіковий страх перед нею. І оскільки сакральний зміст смерті - у посмертному воз'єднанні душ, проблема смерті вирішується в російській поезії першої половини XIX століття на користь безсмертя.

Світське столичне життя першої половини XIX століття було заповнене небезпечними задоволеннями, а в ролі судді в кривавих розв'язках запрошували смерть. Вона була вхожа практично в кожну дворянську сім'ю не тільки у вигляді хвороби, старості, епідемії, а й як бажаний (в усякому разі запрошений) гість. Цим пояснюється підвищений інтерес літератури до смерті як до явища і як до персони.

Структура дослідження визначається характером світогляду поетів-романтиків. Роматична свідомість включає в себе елементи індивідуалізму, пантеїзму, містицизму, і кожне спрямування формує особливу грань образу смерті.

Індивідуалістичний підхід до особистості породив численні образи смерті, здебільшого антропоморфні. В результаті аналізу російської поезії першої половини XIX століття виявлено типи зображення Смерті, головні з яких такі: негативний образ людино- і звіроподібної істоти, позитивні образи - “добрьій гений”, і смерть - втілення найвищої справедливості. І позитивний, і негативний тип зображають смерть божеством найвищого рівня. В пушкінському варіанті смерть зображена божеством другого рівня: вона в залежному від долі становищі, і цим зрозуміла й близька людині.

Пантеїзм, що сприймався поетами як розчинення Бога у свесвіті, підносив сили природи до рангу богів, а природний календар асоціюється в поезії з загробним продовженням життя. В дисертації вперше показано символи смерті, які є знаковими у творчості Пушкіна і Жуковського.

Нарешті, містична віра в можливість спілкування живих з душами померлих робить цвинтар зосередженням культу мертвих: явлення душі на цвинтарі - улюблена тема романтичної поезії. В роботі вперше виявлено основні риси ідеального з точки зору російської романтичної поезії поховання. Російська поезія першої половини XIX ст. передає функцію захисту “вічного дому”, яку в середні віки людина покладала на церкву і святих, природі. Надалі “цвинтарна” поезія набуде знижено-пародійного відтінку, але в досліджуваний період ставлення до цвинтаря урочисте і шанобливе.

література романтичний свідомість смерть

ЛІТЕРАТУРА

1. Прусова М. А. Культ смерти в русской романтической поэзии. - Симферополь: Крымский Архив, 1999. - 140 с.

2. Прусова М. А. Воплощение идеи смерти в пейзажной лирике К.Н.Батюшкова // Вопросы русской литературы. - 1999. - № 4 (61). - С. 18-23.

3. Прусова М. А. Архетипическая форма модели мира в стихотворении А. С. Пушкина “Когда за городом задумчив я брожу...” // Ученые записки Таврического национального универ-ситета. - 2000. - № 13. - Т. 1. - С. 223-229.

4. Прусова М. А. Образ Смерти в русской поэзии первой половины XIX века // Вопросы русской литературы. - 2000. -№ 5 (62). - С. 22-40.

5. Прусова М. А. Реализация мотива защиты “вечного дома” в русской поэзии первой половины XIX века // Культура народов Причерноморья. - 2000. - № 15. - С. 137-141.

6. Прусова М. А. Эволюция отношения к смерти в романтическом сознании // “Сними с меня усталость, матерь Смерть...”: Болезнь и смерть в мировой культуре: гуманитарный и меди-цинский аспекты: Материалы I Крымской Междунар. конф. - Симферополь, 2000. - С. 24-37.

Размещено на Allbest.ru