Зооморфні образи в українському фольклорі. Образ зозулі

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Вступ

Актуальність теми дослідження. Однією із кардинальних проблем фольклористики була і є проблема специфіки усної народної творчості. “Усе мистецьке є символом”, - цей афоризм Й. Гете найбільшою мірою стосується фольклору, символіка якого належить до найхарактерніших атрибутів цього найдавнішого словесного мистецтва. Тому особливого значення набуває сьогодні дослідження образів - виразників усталеного символічного значення, сформованого та закріпленого протягом століть. Брак узагальнюючої праці про символи та їхнє семантико-функціональне навантаження уповільнює розвиток типологічних та порівняльно-генетичних студій у царині фольклористики.

Надзвичайно актуальним є “вивчення первісної символічної системи в генетично архаїчних тисячолітніх етносів. А саме такою і є українська система символічного відображення світу”. Символ її, отже, являє собою одну з найпотужніших категорій культури. Віднайдення якомога більше традиційно вжитих значень українського символу стане творчим імпульсом до стадіального “впорядкування” цих значень, вичленення та аналізу різночасових змістових елементів. Така робота дозволить простежити розвиток світогляду, образного мислення народу від епохи міфологічного світосприймання до сучасного нам періоду естетизації певних міфологем, їх трансформації у художні образи.

Символи - одиниці національні, саме вони творять таємничу мову смислів, незрозумілу для представників інших культур, саме вони найвиразніше передають особливості національного світосприйняття. Тому опанування мови символів не лише поглиблює наше знання про природу фольклорного мистецтва взагалі, а й дозволяє зробити крок до розуміння ментальних особливостей нашого народу, а, отже, і до заглиблення у психоестетичний генофонд української нації.

Необхідність першочергового розгляду саме тваринних символів зумовлена тією універсальної роллю, яку вони відіграють у творенні фольклорного тексту. Зообрази - одні з найчастіш уживаних та найбільш значущих символічних елементів народної словесності. Їхня зовнішня оболонка дозволяє ховати у собі безмежну кількість значень.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження узгоджена із науковими програмами та навчальними планами кафедри української фольклористики імені Ф. Колесси Львівського національного університету імені І. Франка, оскільки ними передбачено вивчення поетики фольклору, української психоестетики, питань текстології.

Мета дисертаційного дослідження:

- теоретично обґрунтувати специфіку тваринного образного світу як системи символів;

- виявити та усистематизувати набір семантичних елементів, із яких складається комплекс уявлень про тварину;

- з'ясувати значеннєво-функціональне наповнення образу-символу зозулі в українському фольклорі.

Реалізація мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

- охарактеризувати причини універсальності тваринного коду в фольклорних текстах;

- дослідити правила відбору образів окремих тварин у символічну систему народної словесності та простежити механізм переходу природного матеріалу у сферу художнього світу фольклору;

- з'ясувати принципи народної класифікації зообразів;

- уточнити схему опису тваринних персонажів, яку розробив О.Гура для етнолінгвістичних студій, у відповідності з метою нашого дослідження;

- за розробленою схемою виявити характерні риси образу зозулі у фольклорних текстах, з'ясувати суть та природу символічного значення даного образу;

- витлумачити семантику базових мотивів та сюжетних елементів за участю зозулі, роблячи при цьому акцент на розкритті первісного, міфологічного значення образу-символу.

Об'єктом вивчення є тваринна образно-символічна система українського фольклору.

Предметом дослідження є специфіка бестіарію як системи символів та конкретний тваринний образ із його символічною сутністю і функціональною роллю в текстах (чи обрядових ситуаціях, якщо вони “розшифровують” текст).

Джерельною базою роботи служить велика кількість текстів українського фольклору з погляду наявності та функціонування у них тваринних образів-символів загалом і образу зозулі зокрема. У дисертацію введено новий матеріал - власні польові записи, зібрані під час експедицій на Волинь та Поділля. Водночас використані архівні матеріали, що зберігаються у відділах рукописів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського, Львівської наукової бібліотеки імені В. Стефаника НАН України та на Кафедрі української фольклористики ім. Ф. Колесси. Залучення тих чи інших жанрів залежить від ступеню розкриття в них міфосимволіки образу.

Мета і завдання дисертаційної роботи, а також специфіка предмета та об'єкта дослідження зумовили використання цілої системи методів і спеціальних дослідницьких підходів. Зокрема, значеннєве наповнення образів-символів з'ясовується на основі використання структурно-семіотичного методу, виникнення та розвиток окремих символічних значень досліджується генетичним методом, а реконструкція змісту певних мотивів здійснюється з використанням типологічного методу.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження:

- уперше в українській фольклористиці зроблено спробу системно-комплексного осмислення проблеми зооморфізму;

- по-новому розглянуто тваринні образи-символи - у світлі закономірностей усього поетичного мислення народу, з'ясовано значення зообразу як способу бачення світу, що виник на ґрунті міфопоетичної свідомості;

- узагальнено й запропоновано своє трактування семантико-функціональної сутності образу-символу зозулі в українському фольклорі.

Практичне значення одержаних результатів. Поданий у дисертаційному дослідженні фактографічний матеріал послужить при підготовці вкрай необхідного повного словника символів українського фольклору, також він стане у пригоді при створенні картотек мови фольклору. Усе це полегшить реконструкцію, інтерпретацію первісного змісту творів у текстологічних студіях. Положення та висновки дисертації пропонуються для використання у лекційних курсах із поетики, психоестетики фольклору. Схема опису тваринних персонажів, а також методологія дослідження, запропоновані у дисертації, можуть бути застосовані в дальших дослідженнях окремих зообразів фольклору.

1. Специфіка тваринної образно-символічної системи українського фольклору

Стисло окреслено основні етапи розвитку наукової думки у процесі вивчення так званої тваринної символіки українського фольклору. Семантикою та функціями тваринної символіки активно цікавились українські дослідники. Вагомий внесок в історію вивчення даного питання зробили І. Вагилевич, М. Костомаров, Д. Лепкий, М. Сумцов, О. Потебня, В. Данилов, Ф. Колесса, Г. Булашев, В. Давидюк, І. Денисюк, М. Маєрчик та багато інших.

Серед зарубіжних учених звернено увагу на студії у царині зоосимволіки таких дослідників, як К. Мошинський, Е. Маєвський, К. Леві-Строс, О. Терновська, Т. Бернштам та О. Гура. Однак і до цього часу багато аспектів цієї теми залишилось поза увагою вчених. Водночас зроблені попередниками висновки іноді виглядають застаріло з огляду на здобутки сучасної фольклористики. Зокрема, тваринні образи до недавнього часу вивчали ізольовано від широкого культурологічного контексту, не враховуючи особливості міфологіки та міфопоетики. Лише останнє століття зуміло розвіяти таємничу ауру навколо поняття міфосвідомості, без якого, за спостереженням В. Давидюка, вивчення фольклору можливе лише на рівні поетики.

Тваринні образи мають універсальне значення у символічній системі українського фольклору. Вони - одні з найчастіше вживаних та найбільше значущих елементів. Така пансимволічна роль зооперсонажа найперше пов'язана із життєвою активністю самої тварини у природі. Її “дієвість” виявляється в можливості дихати, рости, рухатись, видавати звуки тощо, а ці ознаки життя відповідно дозволяють розширити семантичне та функціональне поле зооморфного символу. Окрім того, тварини - істоти всюдисущі: вони є і на землі, і під землею, і у воді, і на небі, тому і їхні художні версії - зоосимволи - можуть позначати як небесні явища, так і реалії будь-яких інших стихій, локусів.

Людина не розподіляє своєї уваги на весь тваринний “соціум” рівномірно. Через те у даному підрозділі проаналізовано ще й критерії відбору образу назви тієї чи іншої тварини до символічної системи українського фольклору. Інтерес людини до окремого зоовиду не зводиться лише до її споживацьких зацікавлень. Частотність використання тих чи інших тваринних символів не залежить ні від смакових якостей м'яса відповідної тварини, ні від її страшної сили. Тварина повинна була мати такий атрибут, який у системі поглядів та уявлень міфопоетичної свідомості розцінювався би як значущий. Вражаюча ознака у морфології певного виду в очах нашого народу була переконливим свідченням наявності таких же незвичайних властивостей. Отож, особливості, риси, сприйняті людиною у реальних тварин, фокусуються крізь призму міфосвідомості, яка вже вибирає матеріал за вимогами своєї схеми і відповідно до цієї схеми “семантизує” його. Осердя такої схеми складають універсальні опозиції як основа балто-слов'янського менталітету.

Враховуючи здобутки української фольклористики у справі класифікації зооморфних символів, можна виділити чотири основні класи образів - звірі, гади (з підгрупою комахи), птахи й риби. Даний поділ відтворює народну класифікацію тварин, яка має багато розбіжностей із науковою. Зокрема, нежорсткість, рухомість народних класифікаційних рамок стає причиною змішування різних видів тварин, творення скомплікованих образів типу “гуси-лебеді”, “сороки-ворони”.

Кожен із класів тваринного коду має свій специфічний діапазон значень і функцій. Процес доместикації тварин вностить в образно-символічну систему ще один класифікатор - дикий - домашній, який у свою чергу розбиває класи звірів і птахів на дві частини, додатково “семантизуючи” ту чи іншу. Дана опозиція одночасно співвідноситься із такими характеристиками: чужий - свій (свійська тварина), небезпечний - безпечний, сакральний - профанний (згадаймо співвідношення “дикий”, “дивій” (“божий”) і багато інших. “Свійські тварини, - зауважує Л. Дунаєвська, - протиставлені диким звірям благородством поведінки, добротою, розумом”. Тобто своїми “людськими” рисами. Домашня тварина “несе” семантику, синонімічну самій людині (слабка і розумна), і вписується в контекст таких понять, як хата, сім'я, культура, космос, натомість дика тварина співвідноситься у міфосвідомості з лісом, стихією, хаосом. Опозицію диких та домашніх тварин яскраво представив О. Потебня на прикладі весільного паралелізму, в якому полишання рангу дівчат та приєднання до сану молодиць символічно подано як перехід зі зграї диких лебедів до домашніх гусей.

Методика аналізу окремого тваринного символу. На основі схеми аналізу зоосимволу, яку створили зарубіжні учені з метою етнолінгвістичних студій (схема О. Гури), було побудовано власний каркас для досліджень тваринного персонажа, який відповідає загальній меті даної дисертації. Насамперед у виробленому плані вдалося уникнути того детального дроблення, складного рубрикування, що присутнє в попередніх схемах. Таким чином дослідник отримує відносну свободу, необхідну для реконструкції значення зоосимволу у певних фольклорних мотивах та загалом у широкому культурологічному контексті. Аналіз тваринного образу-символу включає вивчення:

1) “Портрета” тварини;

2) “Мови” зообразу;

3) Способів руху тварини, часопросторових характеристик пересування;

4) “Соціального” змісту образу-символу;

5) Мовної картини досліджуваного комплексу уявлень;

6) Семантико-функціональних еквівалентів образу.

У межах кожної групи виявлено і проаналізовано ряд закономірностей, що допомагають зрозуміти тваринний образ не як суму певних рис, а як складну систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених значень і функцій.

1. Аналіз зоосимволу розпочинається з виявлення “портретних” характеристик, які є результатом фокусування морфології тварини на площину художнього світу фольклору. Зовнішні риси образу у народній поетичній творчості є своєрідним еквівалентом значеннєвого наповнення. Вони, як правило, і є фундаментом міфологізації тварини, на якому згодом цеглина за цеглиною вибудовується зообраз. Часто лише від “фактури” такого фундаменту залежить, яку роль буде відведено певній тварині всередині системи значень окремої культури. Уявлення про фізіологію тварини у свідомості людей можуть коливатись від природних до фантастичних. Як правило, чим більше функцій виконує образ у фольклорі, тим більше фантастичних рис характерно для нього. Природних характеристик просто не вистачає, щоб “обслугувати” всі сфери значень і функцій. Особливо значущим серед морфологічних рис виявляється колір, оцінка якого залежить від особливостей світобачення. Найбільш однозначною символікою характеризуються чорний і білий кольори. Оцінка носіїв таких барв виявляється насамперед через їх зіставлення. У зооцарстві чорний і білий творять опозиції хижий, злий - миролюбний, добрий; чистий - нечистий, божий - диявольський тощо. Червоний, рябий та сірий - яскраво амбівалентні кольори. Такою ж характеристикою часто обдаровують вони і своїх носіїв. Важливими є також вік, ріст (розмір), стать образу.

2. Цілою низкою значень оповиті акустичні прояви тваринних образів, які є однією з найтаємничих характеристик зоологічного коду. Подані у звуковій чи мовленнєвій формах, вони ніколи не бувають беззмістовними, обов'язково несуть певну інформацію. Голоси тварин метафорично співвідносяться з різними людськими звуками: співом, сміхом, плачем тощо. І навпаки, їхні акустичні характеристики, вбираючи в себе семантику образу загалом, можуть отримувати нові значення. Наприклад, звуконаслідувальне “каркати” має ще й значення віщувати, накликати нещастя, “кукати” - жити самотньо, “шипіти” - говорити приглушеним від люті голосом.

Мова зообразів, як і самі тваринні символи, мислиться універсальною. У певних казках вона об'ємно названа “мовою природи”. Знати її - це розуміти, “що дитина заплаче, що птиця запищить”, “що лист шумить” тощо. Водночас володіти мовою тварини - це не лише знати минуле та сучасне, це і розумітися на майбутньому.

Особливо важливими є часовопросторові деталі акустичного прояву. Голос тварини творить своєрідний годинник (ранок - спів півня) чи народний календар (весна - приліт зозулі).

3. Спосіб руху тварини є однією з найважливіших характеристик зообразу. Сам по собі він має виразні асоціації - “повзати” (ницість), “літати” (духовність). Форми руху у свою чергу поляризуються і відповідно додатково семантизуються за такими показниками: низько - високо, повільно - швидко, глибоко - мілко. Зокрема, істотною характеристикою птаха у його “передвиборній програмі” на пост царя птиць є висота польоту. У казці “Як птиці вибирали собі царя” пташиний соціум обирає свого повелителя за принципом: “Той буде царем, хто найвище полетить у небо”. Пов'язаними із рухом є місця постійного перебування тваринного образу, що теж грають важливу роль у характеристиці образу-символу. Такі локуси співвідносяться з опозицією “свій” - “чужий”. Своїм є “окультурене” людиною середовище, в якому живуть переважно домашні тварини і “хатні” комахи. До реалій “свого” простору належить дім, двір, хлів, стайня, сад, город і врешті людське тіло як притулок комах-паразитів. Натомість “чужими” локусами є ліс, гори, річки, болота, а також міфічний острів Буян, море Оксана, осіянські гори і небесний простір. Обживають це середовище дикі та реально неіснуючі тварини.

4. “Соціальний” зміст образу тварини виявляється у контексті його контактів, взаємовідношень з іншими персонажами зоосистеми, а також з образами світу людей, дерев, рослин тощо. На даному рівні з'ясовуються основні моменти “громадського” життя тварини, її “сімейні”, “професійні” справи. Водночас визначається становище зообразу в ієрархії його світу (голова зграї, виду, класу тощо). Тут також зосереджено увагу на деміургічній стороні зообразу, на його мегадіях у масштабах космічного простору. Насамперед, розгляду вимагають питання, що стосуються космотворчих можливостей певних персонажів. У міфопоетичних текстах серед декількох моделей Всесвіту (гідроцентричної, дендроцентричної тощо) важливе місце посідає, зокрема, його зооморфний образ. Наприклад, найпоширеніша індоєвропейська візія Всесвіту - у формі бика чи декількох биків.

5. Мовна картина в аналізі зооморфного образу-символу дозволяє виявити багато важливих моментів. Насамперед назви тварин допомагають з'ясувати, які види тварин у практиці народного називання не розрізняються, а, отже, мають спільне змістове наповнення. Зооніми також допомагають виявити ознаки, що були покладені в основу номінації, тобто ті риси, які особливо виділяла людина в певному виді тварин. Багато інформації приховують у собі зооніми, використані для вторинної номінації в інших сферах лексики: ботанічній, метерологічній, зоологічній (але не відповідник виду) тощо.

6. Тваринна символічна мова є однією з багатьох кодових систем. Окрема тварина, маючи певний набір значень, може бути зіставлена із однотипним образом іншої символічної системи, оскільки образно-символічні групи описують один і той же об'єкт - світ. Загалом на цьому рівні дослідження виділяються парадигматичні партнери (ті образи, що мають паралельні уявлення, можуть замістити тварину в однотипних контекстах) та синтагматичні партнери (образи, значення яких гармоніює зі змістом зооморфного символу, що робить можливим їхню сполучуваність у межах одного фрагмента) досліджуваного тваринного образу-символу.

Даний аналіз зоосимволів передбачає залучення різножанрового матеріалу. Жанр - це не лише окреме формоутворення, а й по-особливому поданий зміст, що зберігає “інваріантний” масив уявлень, світоглядних застанов народу. Тому повно і глибоко зрозуміти фольклорний символ можна лише у єдності жанрів, взаємозв'язку мотивів, сюжетів, у їх зіставленні.

2. Змістове наповнення образу зозулі у фольклорних жанрах

З'ясоване семантичне поле даного орнітоморфного символу та реконструйовано базові мотиви і сюжети за участю зозулі. Опрацювання фольклорних текстів за виробленою у першому розділі схемою дозволило не лише просистематизувати набір характеристик образу-символу зозулі, а й виявити певні закономірності, логіку у побудові такого образу.

Вихідним у символізації зозулі є її зовнішній вигляд, “портрет”. Пластичній виразності, яскравості образу даної пташки у фольклорі передує існування не менш цікавого природного “матеріалу”. Важливим для створення художнього образу-символу виявляється колір, який, за свідченнями фактичного матеріалу та наукових розвідок, переживається архаїчною свідомістю як знак обраності, сакральності. Незмінним епітетом зозулі у текстах є означення “рабая”, “рябая”. Саме такий особливий тип забарвлення пташки міг стати тією “знаменною рисою” (К.Леві-Строс), яка виділила зозулю із первісно однорідного матеріалу. Переконливим свідченням того, що зозуля вразила свідомість первісної людини насамперед своїм забарвленням, є спосіб номінування інших явищ дійсності зозулиним “ім'ям” за ознакою плямистий, строкатий, рябий. Наприклад, зозулиними порточками на Волині називають рослину з плямистим листям, яке бабуся описала як “такоє рабейкоє”, а зозулькою майже у всіх регіонах іменується комаха крапчастого вигляду. Врешті птаха витворила і свою власну барву - зозулясту, яка визначається як “строката, у чорних і білих плямках”.

У системі естетичних поглядів українського народу зозуля розцінюється як пташка красива. Порівняння із нею часто складає традиційну формулу краси в українській поетиці. Естетичне звучання образу посилюється стійким народним уявленням про те, що зозулі усі є жіночими особинами. У текстах зозуля - це мати, дочка, вдова, жінка, сестра, тобто завжди жіночий персонаж.

Проаналізована ще одна важлива “портретна” характеристика орнітообразу - уявлення про метаморфозу зозулі в хижу пташку.

Розглянуто один із найвиразніших звукових образів українського фольклору - зозулине кування. Поліфонія семантичних значень голосу пташки розростається на грунті уявлення: “кування - початок року”. Народження нового світу весною, за міфологікою, вважалось тим сакральним часом, протягом якого можна було “запрограмувати” увесь рік. Зозуля як знак цього часу, отже, отримала чарівну здатність перетворювати усе бажане у дійсне. Саме такою функціональною роллю обтяжений даний образ у наших колядках. До “календарного” змісту даного символу може бути зведено і двояке потрактування зозулиної пісні - як веселої і як сумної. Таке тлумачення може пояснюватись і амбівалентною семантикою образу загалом, і суто природною особливістю акустичних проявів пташки: голос самця - відоме монотонне ку-ку, голос самки - схожий на сміх. Врешті і тим фактом, що антиномія веселощів і туги лежить у світовідчутті самої весни, знаком якої є зозуля.

Інтерпретація кування як веселощів у фольклорних текстах пов'язана із комплексом уявлень весна - гуляння - воля, натомість сумні конотації голосу зозулі випливають із розуміння весни як пори вшанування предків, зокрема, з віри у те, що покійники на Трійцю зозулями прилітають до родини.

У піснях простежено такі символічні мотиви: “зозуля кує” - дівчина гуляє; “зозуля перестає кувати, замовкає” - дівчина одружується; “улітку зозуля не кувала” - дівчина не дівувала; “хлопці не чули зозулі”- хлопці не залицялись до дівчат”, а також “зозуля кує” - “дівчина плаче”. Проаналізовано мотивацію змовкання пташки на Петра (Івана).

Образ зозулі, як жоден інший, тісно пов'язаний із її віщувальницьким даром. Тлумачення крику пташки у природному їй просторі (ліс, луг тощо) може мати як позитивний, так і негативний характер, діючи переважно за формулою: у якому стані N почує зозулю перший раз, - у такому проведе цілий рік. Так, якщо зозуля кує на голий (безлистий) ліс, відповідно рік буде неврожайним, поганим; коли зозуля кує людині, що має в той час гроші, - вони будуть цілий рік; якщо має хліб, - буде хліб протягом року; якщо є веселою, - веселитиметься весь час, а коли голодна - буде цілий рік голодною і т.д. З таких уявлень складається система правильної поведінки господаря в природі: не ївши не йди в поле орати і таке інше; або будуються певні обрядові дії, що мають нібито законсервувати такий стан речей, в якому застало людину зозулине кування.

Наближення пташки до “свого” простору (село, вулиця, дім), як правило, нічого доброго не віщує. Пташка має яскраві конотації інородності, тому вторгнення “чужої” істоти у “свій” простір завжди несе зміст хаосу. “Сказане” зозулею обов'язково пов'язане з ключовими моментами життя - із пророкуванням років самого життя, із віщуванням терміну смерті, одруження, народження, а також із природно-аграрною інформацією, яка врешті теж розцінюється як життєво важлива.

Амбівалентна, навіть хаотична природа пташки та її щорічні “відрядження” у вирій зумовили появу медіаторної функції. Зозуля - знак межі в українському фольклорі, вона виступає посередником між “цим” і “тим” світами, між старим і новим статусами тощо. І метаморфози пташки, і її віщий дар - звичне для лімінальної істоти явище. Отож, участь зозулі у перехідних ритуалах невипадкова. “Сильною позицією” образу даної пташки є жанр голосінь та загалом комплекс уявлень про смерть. Насамперед зозулею уявляється сам покійник, а відлітання у вирій трактується як подорож до країни смерті. Відповідно весняний приліт пташки у наші краї пов'язаний з ідеєю воскресіння покійника на новому витку життя. На території українського Полісся дисертантка зафіксувала традицію поминального голосіння, час виконання якого залежить від прилету зозуль. Загалом, у комплексі уявлень про смерть образ зозулі символізує покійника, смерть, нових “родичів” покійника на “тому” світі, а також горе, сирітство, вдівство, самотність як наслідки смерті.

Роль медіатора виконує зозуля й у весільній обрядовості. Дана пташка - символ дівчини на виданні або нареченої. Причому коли птаха позначає дівчину, то її кування, як правило, є символом радощів дівування, натомість припинення кування символізує одруження. Коли ж зозуля символізує наречену, її кування незмінно асоціюється із плачем. Власне плакати на своєму весіллі вимагає ритуальний етикет українців.

Любовно-шлюбну семантику мають сюжети полювання на зозулю, розглянуті у дослідженні. Окремо проаналізовано мотив “донька - пташка”. Повернення дочки зозулею до батьків зіставляється із поверненням покійника в образі зозулі до рідних. В обох випадках повертаються істоти, які були “своїми” у даному просторі, та, пройшовши через ритуали похоронів та весілля, стали “чужими” (покійник - “чужий” цьому світові, дочка-молодиця - “чужа” кровним родичам).

Водночас простежено “техніку” метаморфози як знаку переходу, її розвиток протягом століть.

“Соціальні” характеристики образу зозулі пов'язані із такими основними взаємозумовленими уявленнями: а) зозуля не в'є гнізда, отже, не будує сім'ї (не може її зберегти); б) зозуля - вдова; в) зозуля не годує дітей, отже, не має їх; г)зозуля - погана мати, погана дружина; д)зозуля - сирота; е) зозуля - знак зради; є) зозуля парується з іншим видом диких лісових птахів. Отже, образ пташки часто позначає порушення гармонії сімейних стосунків, та й саме походження зозулі в етіологічних легендах розглядається як наслідок “гріха” перед сім'єю, родом, сакральною істотою. У дослідженні проаналізовано взаємостосунки зозулі із образами солов'я, одуда, вужа і сокола. Пари, створені поєднанням різновидових птахів, у народній міфопоетиці розглядаються як:

а) символ статевікових груп молоді та “молодих” у різноманітних обрядових ситуаціях. Тут різні види птахів, що утворюють пари, мають символізувати різні родини, села (загалом різний простір), що поєднуються у містерії весілля;

б) символ дівчини і хлопця (чоловіка і жінки), що, кажучи мовою народу, “не судилися” один одному, “не пара”.

На мовному рівні дослідження названі зооніми, використані для вторинної номінації в інших сферах. Вони вимальовують картину семантичних зв'язків образу зозулі із реаліями інших символічних систем.

У роботі було виявлено семантико-функціональних “парт-нерів” образу зозулі. Серед пташиного сімейства ними виявились ластівка, чайка та частково ворона, яструб. Особливо випукло проявляється семантичний зв'язок образу зозулі із комахою сонечком (“зозулькою”). Відповідниками зозулі у рослинному світі є серед дерев - береза, тополя, верба, серед квітів - окремі види родини орхідей та братки.

Антропоморфний код із образом зозулі пов'язує постать Марени. Загалом дослідження дозволяє скласти такий ланцюг символічних відповідників:

Зозуля - береза (вар. тополя, верба) - види родини орхідей (вар. братки) - рябий, строкатий - вода - весняно-літній період року - ранковий час доби - жінка (дівчина) у лімінальному статусі - порушення сімейної гармонії (вдова, сирота, покритка тощо) - Марена.

Естетичне наповнення образу пташки тісно пов'язане із міфопоетичним змістом зозулі. Водночас перехід міфопоетичного в естетичне проходить із певним “редагуванням” змісту. Переосмислення образів, пов'язане із затьмаренням міфоуявлень, як звичайно, супроводжується згладженням усього стихійного, заплутано-хаотичного, жахаючого і надмірного, усього, що несе на собі сліди первісного жаху перед стихійно-хаотичним розумінням природи. Бліднуть негативні конотації, на перший план виступає зозуля веселих веснянок. У тональності етноестетики українця образ пташки отримує роль художнього засобу, який поглиблює психологічний настрій ліричного героя, налаштовує слухача на потрібний емоційний лад.

образний тваринний словесність фольклор

Висновки

Зооморфні образи творять універсальну символічну систему, елементи якої інакомовно позначають усі без винятку явища природної та суспільної дійсності, функціонують у всіх жанрах та формах культури, заповнюють усі часопросторові ділянки фольклорної моделі світу.

Пансимволічна роль зооперсонажа найперше пов'язана із життєвою активністю самої тварини у природі. Складна морфологія тварини дозволяє розширити семантичне та функціональне поле зооморфного символу.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення і нове вирішення проблеми систематизації семантичних елементів, які складають комплекс уявлень про тварину. Схема аналізу зообразу, вироблена в процесі дослідження, групує матеріал укрупнено, компактно. Вдається уникнути детального дроблення, складного рубрикування попередніх схем. Аналіз тваринного образу-символу включає вивчення “портрета”, “мови”, способів руху, часопросторових характеристик пересування зообразу, його “соціального” змісту, мовної картини досліджуваного комплексу уявлень та семантико-функціональних еквівалентів символу. У межах кожної групи виявлено і проаналізовано ряд закономірностей, які подають тваринний символ як складну систему взаємопов'язаних і взаємозумовлених значень і функцій.

У дослідженні узагальнено та запропоновано нове трактування семантико-функціональної сутності образу - символу зозулі в українському фольклорі, витлумачено зміст базових мотивів та сюжетних елементів за її участю. Опрацювання фольклорних жанрів за виробленою у теоретичному розділі схемою дозволило просистематизувати набір характеристик даного орнітоморфного символу, а відтак виявити закономірності, логіку у побудові образу зозулі. Серед “портретних” рис звернено особливу увагу на колір, стать, розмір та естетичне бачення пташки. У підрозділі “Мова зообразу” розглянуто один із найвиразніших звукових образів українського фольклору - зозулине кування. Закцентовано увагу на амбівалентному прочитанні змісту зозулиної пісні. Інтерпретація кування як веселощів у фольклорних текстах пов'язана із комплексом уявлень весна - гуляння - воля, натомість сумні конотації голосу зозулі випливають із розуміння весни як пори вшанування предків, зокрема, з віри у те, що покійники на Трійцю зозулями прилітають до родини. Окремо простежено медіаторну функцію даного орнітоморфного символу у поховальній та весільній обрядовості. Зозуля - знак межі, вона виступає посередником між “цим” і “тим” світами, між старим і новим статусами. “Соціальні” характеристики образу зозулі зумовлені такими основними уявленнями: а) зозуля не в'є гнізда, отже, не будує сім'ї (не може її зберегти); б) зозуля - вдова; в) зозуля не годує дітей, отже, не має їх; г) зозуля - погана мати, погана дружина; д) зозуля - сирота; е) зозуля - знак зради; є) зозуля парується з іншим видом диких лісових птахів.

Семантико-функціональними “партнерами” образу зозулі серед тварин є ластівка, чайка, частково ворона, яструб, комаха сонечко (зозулька); у світі дерев - береза, тополя, верба; у рослинному світі - окремі види родини Орхідей та братки, в антропоморфному коді - постать Марени.

Естетичне наповнення образу пташки пов'язане із міфопоетичним змістом зозулі. Водночас перехід міфопоетичного в естетичне проходить із певним “редагуванням” змісту. У тональності етноестетики українця образ пташки отримує роль художнього засобу, який поглиблює психологічний настрій ліричного героя, налаштовує слухача на потрібний емоційний лад.

Символіка тваринних образів - невичерпна тема для досліджень. Виявлення жанрових модифікацій образів-символів, з'ясування ареальних особливостей того чи іншого зообразу, вирішення проблеми “свого” та “запозиченого” в образі досліджуваної тварини - усе це ще потребує значної уваги з боку дослідників українського фольклору. Окрім того, запропонована у даній дисертації методика аналізу зооморфних символів може стати у пригоді при розгляді інших символічних систем.

Література

1. Міфологічний образ тура у слов'ян // Матеріали міжнародної славістичної конференції пам'яті професора Костянтина Трофимовича: У 2т.- Львів: Літопис. - 1998.- Т.2.- С.304-308.

2. Зоологічний код у похоронних голосіннях слов'ян // Етнічна історія народів Європи: Традиційна культура слов'ян. Зб. наук. пр. - Київ: Стилос.- 1999.- С.98-101.

3. Міфологічний образ зозулі в українському фольклорі // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Зб. наук. пр. Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. - Львів: Світ. - 1999- Ч.2.- С.558-563.

4. Над зозулю пташини і на світі немає // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. кафедри фольклористики Київського університету. - Київ. - 1997.- С.42-50.

5. Семантика міфологеми тур - бик // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. - Львів: Видавництво Львівського університету, 1999.- Вип. 27. Українська фольклористика. - С.49-59.

6. “Від святої неділоньки до святого Йвана…” (символіка зозулиної пісні в українській народній поезії) // Проблеми славістики: Науковий часопис Волинського державного університету імені Лесі Українки. - Луцьк. - 2000.- №2.- С.45-53.

7. Пастух Н. Тваринна образно-символічна система українського фольклору // Мандрівець. - 2000.- №3-4.- С.57-59.

8. Мовний рівень дослідження тваринних образів українського фольклору // Матеріали міжнародних науково-практичних читань, присвячнених пам'яті українського фольклориста Михайла Пазяка. - Київ: Інститут математики НАН України. - 2000.- С.333-335.

Размещено на Allbest.ru