Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ ст.
Багатопланове метакритичне дослідження для вивчення основних положень естетичної концепції постмодернізму, а також дослідження сенсу змін в сучасній культурі у зв’язку із соціально-політичними та психологічними аспектами розвитку українського досвіду.
| Рубрика | Литература |
| Вид | автореферат |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 22.04.2014 |
| Размер файла | 46,3 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
ЛЬВІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ імені ІВАНА ФРАНКА
УДК 82.161.2 “19”.02 (091)
УКРАЇНСЬКИЙ ПОСТМОДЕРНІЗМ У КРИТИЧНОМУ ТА ХУДОЖНЬОМУ ДИСКУРСАХ КІНЦЯ ХХ СТОЛІТТЯ
10.01.06 - теорія літератури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
СТАРОВОЙТ ІРИНА МИКОЛАЇВНА
ЛЬВІВ - 2001
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.
Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор САЛИГА Тарас Юрійович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри української літератури імені академіка Михайла Возняка
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук ГУНДОРОВА Тамара Іванівна, Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка НАН України,
провідний науковий співробітник кандидат філологічних наук ХАРЧУК Роксана Борисівна, Міжнародний благодійний фонд “Смолоскип”, директор
Провідна установа:Одеський національний університет імені Іллі Мечнікова Міністерства освіти і науки України, кафедра теорії літератури
Захист відбудеться “23” лютого 2001 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К. 35.051.13 з філологічних наук при Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1.
З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка (м. Львів, вул. Драгоманова, 5).
Автореферат розісланий “19” січня 2001 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої радиІвашків В.М.
АНОТАЦІЯ
Старовойт І.М. Український постмодернізм у критичному та художньому дискурсах кінця ХХ ст. - Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.
Багатопланове метакритичне дослідження формулює основні положення естетичної концепції постмодернізму, дошукуючися сенсу змін в сучасній культурі у зв'язку з соціально-політичними та психологічними аспектами українського досвіду. Тема цього дисертаційного пошуку - одна суцільна “біла пляма”, хоча стосується не проскрибованих теорій та імен, а ще не засвоєних. У роботі термінологізовано для української гуманітарної науки ряд понять і категорій постмодернізму, виявлено обсяг і межі цього культурно-стильового явища. Дисертація стосується найновішого масиву критичної та художньої літератури в Україні і є першою інтеґральною роботою такого роду.
Ключові слова: дискурс, постмодернізм, деконструкція, подвійне кодування, інтертекстовість, ризома, суржик, постісторизм.
АННОТАЦИЯ
Старовойт И.М. Украинский постмодернизм в критическом и художественном дискурсах конца ХХ в. - Рукопись.
Диссерация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, Львов, 2001.
Многоплановое метакритическое исследование формулирует узловые аспекты эстетической концепции постмодернизма. В поисках смысла перемен современной культуры автор диссертации прибегает к социально-политическим и психологическим установкам украинского опыта. Тема этого диссертационного исследования - сплошное “белое пятно”, хотя затрагивает не запрещенные цензурой теории и имена, а еще не освоенные. Работа терминологизирует в украинской гуманистике ряд понятий и категорий постмодернизма, определяя объем и границы этого культурно-стилистического явления. Диссертация касается новейшей критической и художественной литературы в Украине и является первым интегральным трудом на эту тему. постмодернізм естетичний культура метакритичний
Ключевые слова: дискурс, постмодернизм, деконструкция, двойное кодирование, интертекстуальность, ризома, суржик, постисторизм.
SUMMARY
Starovoyt Iryna M. Ukrainian Postmodernism in the Late 20th century Critical and Art Discourses . - Manuscript.
Dissertation on gaining scientific candidate degree of filological sciences for specialty 10.01.06 - Theory of Literature. - Lviv National Ivan Franko University, Lviv, 2001.
The dissertation introduces historical and theoretical power of the postmodernism, setting its limits, and examines its impact on the Ukrainian cultural situation after independence. It identifies critical perspective which makes possible double rereading of the contemporary art through the highlights of Ukrainian national literary process as well as its European context. A related difficulty concerns the historical instability of many literary concepts, their openness to change. Researcher goes beyond the framework of the ad hoc definitions. Getting a real impact of the postmodern concept the dissertation establishes next main objectives:
Sharp conflict between official and dissident self-identity was solved by simulacrum: exhausted Soviet culture tried to escape the end by publishing all masterpieces hidden and prohibited by censorship. While after independence cannon of the social realism epoche fall, the writer's role in Ukrainian society altered radically;
Ukrainian postmodern literature outlook is neither intrinsically central nor intrinsically marginal - with its lost ideological loyalty and a variety of taboos: against sexuality, against censorable language, against the culture of the streets. Language of literature has come closer to the language of life than ever before;
Actual Ukrainian cannon depends on rereading and rethinking its past in a broad sence. Re-examination of history and its mithologemes is combined with redefinition of the principles of Ukrainian civilisation. Literature deconstruct its age-old complexes, at the same time liberalizing the general cultural discourse;
Theoretical proposal presents strong positions of the debate over the modern project in Ukrainian literature which was articulated mainly by the postmodern interpretation. Thus the prevalence of postmodernism today does not suggest that ideas or institutions of the past cease to shape the present.
This means that a period must be percieved in terms both of continuity and discontinuity, the two perspectives being complementary and partial. Defining traits are dialectical and also plural. Thesis is particularly tuned into general cultural and historical context of the epoch: specifically - into mutual consent to some personal outlooks and manifestos of the art groups, into influence of the ideological censorship, into debatable issues. The dissertation points out comprehension of deconstruction, double coding, intertextuality, Europocentrism which are extremely important as the rich intellectual context of contemporary Ukrainian writings. These ideas are highly productive in the western, Galician, writing phenomenon. Its specific decreative style is reflected in anarchic ironic literature, expecially poetry.
Indeed, the concept of postmodernism implies some theory of in/renovation as a change. Postmodernism is a descriptive but not evaluative or normative category of literary thought. We come closer to the question itself by acknowledging the psychopolitics of academic life - including the various dispositions of critical factions, boundaries and imperatives of the culture at large. The intellectual freedom and excellent education of the eighties, reinforced by the political freedom of the nineties, resurrected the vibrant personalities of the region. Some names piled here may serve to adumbrate postmodernism, or at least suggest its range of assumption: Yurij Androukhovych, Izdryk, Taras Prokhasko, Taras Devdiuk, Halia Petrosaniak, Liubomyr Strynahliuk, Vasyl Kozhelianko. They articulate a discourse of fragments, a white ideology of abscences and fractures, a desire of diffractions, an invocation of complex, articulate silences.
As the key conditions of postmodern literary practice the dissertation founds level of the language, specifics of national identity and intellectual abilities to deconstruct concrete social or historical situation, affirming the inverse of society's accepted dogmas and myths. Researcher inlights certain diverse concepts helping to delineate ambiguity, discontinuity, heterodoxy, perversion and deformation.
The dissertation will be particularly valuable to those in search of a basic grounding in postmodern complex, disturbing theories and its resonance in the selection of actual Ukrainian literature. It also offers a brave comprehensive interpretation of important masterpieces and critical texts of the area.
The dissertation is completed as a problematic deconstruction combined (according to proposal requires) with comparativistic method. Receptive aesthetics and literary image are also proposed for solution.
Key words: discourse, postmodernism, deconstruction, double coding, intertextuality, rhizome, sourzhyk, posthistorism.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дослідження. На сьогодні українське літературо-знавство не має жодної повноформатної розвідки про постмодернізм. Основною перепоною його вивченню вважається незавершеність самого феномена. З'ясування сутності літературних напрямів, методів, стильових течій завжди було важливою проблемою теорії літератури. Складний і тривалий процес осмислення певного напряму має різні етапи, з яких першопочатковий належить до найбільш скомплікованих, бо рівнобіжний зі становленням досліджуваного явища. Особливості постмодернізму пов'язують насамперед з інтелектуальною напругою кінця тисячоліття - не стільки календарним підсумком, як узагальненням європейської культури, що дійшла свого зросту і сили, та не позбулась найдрастичніших своїх проблем. Відлік постмодерності пішов приблизно з кінця 1960-х років, з американської контркультури, всеохопних і загальнодоступних мас-медіа (de profundis) та французького постструктуралізму (excelsior). Спершу префікс пост- дослідники прикладали лише до митців останнього на тоді двадцятиліття (1950-1960) - порушників “рівноваги” модернізму, - але щоразу наполегливіше проштовхували сам термін до початку століття.
Питання про сенс і призначення постмодернізму в Україні породило затяжну дискусію, яку дотепно підсумував один з її ініціаторів - Юрій Андрухович: “Настав той час, коли постмодернізму в нас не критикує тільки лінивий або мертвий”. Комплекс проблем, що постають перед дослідником цього явища в українському випадку, конкретизувала Соломія Павличко: “У літературі модернізація має свої аспекти. Вона передбачає чесні відповіді на численні запитання: Якою мовою ми говоримо про літературу, традицію, загалом про себе? Чи може існувати навіть саме поняття забороненої або незручної теми? З кого складається канон наших класиків? Які сили нуртують на літературному марґінесі? ”. Відповідаючи цьому запитові, дисертація приділяє досить уваги гіпотезам, котрі з'ясовують, як і чому постмодернізм набирає чинності в новочасній українській культурі.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у Львівському національному університеті імені Івана Франка на кафедрі української літератури імені академіка Михайла Возняка, науковим пріоритетом якої є вивчення теоретичних та літературно-критичних матеріалів, що засвідчують своєрідність розвитку літературного процесу в Україні й реабілітують його престиж. Тема цього дисертаційного пошуку - одна суцільна “біла пляма”, хоча стосується не забутих концепцій та імен, а радше - ще не відкритих. Окремі частини дослідження писано у рамках Літньої літературознавчої школи “Сучасна літературознавча теорія та реінтерпретація української літератури” на базі кафедри філології Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (1998) та Літньої школи Гарвардського університету (США) на базі Українського науково-дослідного інституту (1999).
Об'єктом дослідження став зріз літературознавчих і (ширше) культурологічних публікацій про зародження, зміну парадигми і парадокси перечитування сучасної української літератури, що може бути витлумачена крізь “постмодерні окуляри”. Ці публікації пов'язані з іменами Юрія Андруховича, Іздрика (Юрія Дерибаса), Оксани Забужко, Миколи Рябчука, Тамари Гундорової, Марка Павлишина, Костя Москальця, Тараса Кознарського, Олександра Кривенка, Володимира Павліва, Івана Андрусяка, Тараса Девдюка, Галини Петросаняк, Любомира Стринаглюка, Андрія Малащука, Сергія Жадана, Романа Скиби, Василя Кожелянка, Богдана Жолдака, Володимира Діброви. Виявлено досить потужний масив причетного до феномена постмодернізму художнього письменства, а також паперових та електронних видавничих проектів типу часопису візій, антологій чи пастіш-енциклопедій.
Мета і завдання дослідження полягає у якомога прозорішому і методологічно витриманому аналізі проявів, розголосу та внутрішнього розвитку літературного постмодернізму в Україні. Літературно-критичні і художні тексти обраного напряму обґрунтовано в координатах стихійного самозародження і пропорціях запозичення. Щоби досягнути поставленої мети, дисертація втілює серію дослідницьких завдань: 1) упорядкувати якнайповнішу бібліографію українських художніх і критичних текстів обраної специфіки, а також досяжного західного контексту, що запевнює джерельну базу роботи; 2) термінологізувати в українській гуманітарній науці ряд понять і категорій постмодернізму, виявити обсяг і межі цього культурно-стильового явища; 3) з'ясувати стосунки модернізм/постмодернізм в українській культурній ситуації; 4) зважити паралелі, збіги та запозичення з близьких культур; 5) сформулювати основні положення естетичної концепції постмодернізму і його вплив на корпус текстів нового письменницького покоління в нашій країні; 6) виявити причетність постмодернізму до змін у найновішій українській літературі та її синхронізації з сучасністю; 7) описати український досвід літературного постмодернізму в його полемічній багатозначності й посутній незавершеності.
Авторка дисертації прагне зорієнтувати фахівців у феноменології постмодернізму, його національної специфіки та стилістичного призначення в Україні.
Методологічна основа дисертації зумовлена пошуком наукових підходів, співмірних з об'єктом дослідження. У першому - теоретичному - розділі автор дисертації спирається на школу французького постструктуралізму, співтворцем якої став Жан-Франсуа Ліотар, яка залучила в себе і спадок російського формалізму та празького структуралізму. Мішель Фуко, Ролан Барт, Юлія Крістева, Жак Дерида своєю активною критикою феноменологічного та формалістичного підходів спричинилися до розвитку міждисциплінарної методології, відомої під назвою деконструкція, що походить з уваги до репресованих, “вторинних” дискурсів і захитує основи логоцентричної традиції “чистого” розуму. Деконструкція має два визначальні ходи: по-перше, перекидає загальноприйнятну ієрархію з ніг на голову, доводячи, як текст суперечить сам собі; по-друге, спростовує саму вертикаль і узагальнює поняття. Жодний текст не можна визначити поза контекстом, але жодний контекст не дає повного проникнення в текст. Українська філологія поступово засвоювала методологію деконструкції з початку 1990-х років заходами таких учених, як Григорій Грабович, Тамара Гундорова, Марко Павлишин, Соломія Павличко, Богдан Рубчак, Оксана Забужко, Дмитро Затонський, Оксана Пахльовська, Віра Агеєва, Тарас Кознарський, на роботи яких докладно покликається автор цього дисертаційного дослідження.
Другий розділ свою методологічну основу завдячує практиці аналізу художніх текстів “Єльської школи”, де обдаровані учні та послідовники Дерида (Пол де Ман, Джон Гиліс Мілер, Джордж Гартман і Геролд Блум) визначали русло літературної критики 1980-х років. Саме єльські теоретики деконструкції запропонували той понятійний корпус, на який оперлися практично всі інші її версії. Для досягнення проміжних завдань у дисертації вжито також елементи біобліографічного, культурно-історичного та порівняльного літературознавства.
Наукова новизна роботи підкреслена самою темою. Дисертація стосується найновішого масиву рідної літератури і є першим інтегральним дослідженням такого роду. Постмодернізм - явище об'ємне, аморфне і багатогранне, специфічна культурна логіка якого вимагала свого історико-літературного і теоретичного тлумачення. Останні п'ять років 1980-х і сам початок 1990-х стали для України порою прискореного літературного розвою. Водночас вийшло на яв написане майже за сто років. Крім того, сама літературна територія стала доступнішою, відкритішою. Це, власне, і була постмодерна ситуація в українській версії - текстовий шок.
Не претендуючи на вичерпність, це дисертаційне дослідження все ж таки увібрало найактуальніші досягнення критики й літератури у новій центральноєвропейській державі, якою ми б воліли бачити сучасну Україну. Авторка конденсує цілісний дискурс із розрізнених і роздрібнених публікацій на тему українського постмодернізму. У науковий обіг введено нові тексти та імена, яким дано первинне тлумачення й оцінку.
Теоретичне і практичне значення роботи. Матеріали і висновки дисертації можна застосувати для написання теоретичних праць про художні напрями і формації, для підготовки спеціалізованих курсів бакалаврських та маґістерських програм вищої школи, для доповнення й уточнення логіки розвитку української літератури століття, що минуло, а також для вивчення особливостей теорії літератури й літературної критики в Україні означеного періоду. Результати дисертаційного дослідження знадобляться при моделюванні підсумкової історії української літератури 20 століття, що невідкладно мусить бути написана. Вони знайдуть ужиток при укладанні бібліографічних та методичних посібників з питань постмодернізму. Дисертація може стати одним із джерел для порівняльного аналізу найновіших слов'янських літератур.
Апробація дослідження. Проміжні результати дисертаційної роботи сформульовано у доповідях таких наукових форумів: студентської наукової конференції “Києво-Могилянська Академія в історії України, присвяченій 380-річчю від заснування Києво-Могилянської Академії” (Київ, 1995), Тижня студентської науки у Національному університеті “Києво-Могилянська Академія” (Київ, 1996), Міжвузівської наукової конференції “Критерії естетичної вартості художнього тексту” (Львів, 1996), Всеукраїнського наукового семінару “Феномен текстовості у сучасній культурі” (Львів, 1997), 15-тої щорічної наукової конференції з українознавства (Урбана Шампейн, США, 1997), Всеукраїнської наукової конференції “Модель “людина і світ” в українській літературі 20 століття” (Харків, 1997), Міжнародної наукової конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми”, присвяченої 150-річчю заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 1998), Звітної наукової конференції Львівського державного університету за 1998 рік (Львів, 1998), конференції Міжнародного фонду “Відродження” “Нове покоління в Україні: конфлікт генерацій чи світоглядів?” (Київ, 1998), ІY Всеукраїнського семінару творчої молоді “Молодь і дух перемін” (Ірпінь, 1998), літніх літературознавчих шкіл: “Сучасна літературознавча теорія та реінтерпретація української літератури” (Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, 1998), “Українська література 20 століття: традиція, соціальний вплив і авангард” (Гарвардський університет, 1999) та “Ґендер у перехідному суспільстві: соціологічні, політичні та культурологічні перспективи” (Центр ґендерних досліджень при Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України, 2000), Всеукраїнської наукової конференції “Конструктивізм яко мистецтво переходової доби” (Харків, 1998), Міжнародної наукової конференції “И NИЧЕГОЖЕ БЫСТЬ” (Львів, 1999), наукової сесії НТШ “Про внутрішні кордони на ментальній карті України” (Нью-Йорк, 1999) та наукового семінару “Інтерпретації” Центру гуманітарних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка на тему: “Тичина у спадок” (Львів, 2000).
Структура роботи. Робота має вступ, основну частину, висновки та список використаної літератури (290 позицій). До основної частини належать два розділи, кожен з яких складається з окремих підрозділів. Виклад роботи займає 177 сторінок (з них 152 - основного тексту).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У Вступі окреслено актуальність теми й задано параметри, в яких її висвітлює дане дисертаційне дослідження. Поняття “дискурсу” (з латинського discursus - міркування), яке належить до найбільш плідних понять культурології другої половини 20 сторіччя, новочасне мистецтвознавство успадкувало з праць постструктуральних філософів - Мішеля Фуко та Жана-Франсуа Ліотара , де воно стало ключовим в описах домовленостей про зміст і ступенювання знаків, символів, понять, авторитетів певної культури та про їх ієрархію. Поняття модернізувалося протягом століть, що відділили його від робіт ренесансних філософів, зокрема Рене Декарта. Дискурс у найповнішому розумінні терміна - це мовомислення даної епохи, він “пов'язаний із світоглядними пріоритетами, історією, поточною ситуацією” в суспільстві. Ущільнене значення дискурсу випливає з його спеціалізації (політичний, художній, науковий дискурс певної епохи і т.д.), у цьому сенсі він може бути відкритим (авангард) або герметичним (візантійський канон); поступальним і регресивним. Дискурс віддзеркалює актив свідомості освічених людей свого часу включно з невербальними моментами, котрі намагається відтворити. Аналіз певного дискурсу передбачає моделювання “самого характеру теоретизування, його риторичних прийомів”, ламких поглядів та інтелектуальної адаптації опонентів.
Вступ зазначає мету і завдання дисертації, її принципи та методи, вказує на зв'язок роботи з науковими програмами і планами кафедри, а також на її новизну. Тут стисло сформульовано основні положення, винесені на захист, подано рекомендації щодо практичного застосування результатів дослідження, його апробацію і перелік авторських публікацій, які віддзеркалюють його зміст.
Перший розділ - “Гіпотези критики” - з'ясовує витоки смислоутворення нашого часу і трансгресію границь постмодернізму: співіснування розмаїтих стилів, підходів, стратегій, розмивання меж культури високої і низької, метрополітальної і периферійної. Авторка в міру обсягу роботи систематизувала і витлумачила кризову фазу культурної самосвідомості та ключові проблеми, які її зумовили: “Дозріла культура, що вийшла зі стадії “щасливого дитинства”, не може не судити й не засуджувати себе: її “хисткість” і “слабкість” - ознака притомної сили”. і
1.1. Зміна прописів
а) Гіпертекст. Десь на перетині стихійного і рефлективного постмодернізму в нашій країні мерехтить питання “комп'ютер і література”. Що змінилося відтоді, як друкарську машинку заступив комп'ютер і як з початку 1990-их швидкісна траса інформації InterNet зробила нас громадянами світу? Літературний текст тиражується тепер не тільки у вигляді книг. Він виходить теж на компактах, де може звучати різними голосами, відтворюватися факсимільно, розгортатися нелінійно, і (що вельми важливо) будь-хто може вносити в нього правки. Насправді тільки з появою гіпертексту віртуальні ідеї постмодернізму запрацювали, стали повсякденністю.
Екранне мислення все далі відсуває людину від бепосередньої непокірної дійсності. Зникає заслона між ілюзією, що тішить око, і реальністю, що ранить його. Але література так чи інак належить навколишньому ідеологічному середовищу і відлунює те мовомислення (етичне, політичне, технологічне), часткою якого вона ще недавно була. Новаторство цензури періоду СРСР як форми суспільного стримування креативного потенціалу добре видно у співставленні двох її напрямків: боротьби з особистістю і боротьби з текстом. У 1930-х роках радянський режим нищив людину-автора як “потенційну книжку”. Після хрущовської відлиги цензура імітувала громадський тиск там, де громадської думки не було та й не сміло бути, а книги як речові докази ховала у спецфонди. Пропозиція породила опозицію, стисло сформульовану в Ліни Костенко: “Шукайте цензора в собі”. Письменник як особистість існував у проявах літературної шизофренії, розпадаючись на письмі на “Я” цензора і “Я” автора. Таке розумове й моральне змагання із двійником - ось ті прописи, які змінилися впродовж останнього десятиліття.
б) Умови постмодернізму. Сучасне мистецтво заклопотане суто постмодерною ідеєю рекорду, пов'язаного радше з наполегливістю і зусиллям, аніж з талантом. Як найвищий показник це може бути рекорд тиражу: бестселер; змісту: іронічне дослідження табуйованих тем, розповідь альтернативної історії; присвяти: літерам української абетки. Новий метажанр в українській літературі 1990-х - антології - теж прочитуємо як вибір рекордних текстів та авторів, де кожний рекорд можна подолати, інакше це була б репресивна норма.
Критик-деконструктивіст спростовує риторичність літературної “нєтлєнкі”, спрямовану на читача. Цей момент сам дається взнаки: коли змінюється епоха, тоді текст ніби випадає з власної інтертекстовості і співвідношення з дійсністю. Запит до тексту стає іншим, читач інакше вчитується в нього й інакше підлягає авторитету письма. “Якщо хочемо зрозуміти ідею, що її покликаний виразити знак, його треба зінтерпретувати, тому що знак - не річ, а значення, видобуте з речі”. Тож у самому акті критичного читання захована апорія: текст, що його вичитує читач, завжди має похибку щодо того, який писав письменник.
Українська повсякденність додає до цих спостережень суттєві приклади. Ідеться про кінець радянської культури, який став початком якоїсь нової (ще виразно не артикульованої), про свободу натхнення і друку, про десятки гуманітарних дисертацій, що втратили сенс. У новочасній Україні привертає увагу література на полях, ad marginem, у той час, як канон просідає все глибше в минуле з неуникненною приміткою “застаріле”. Тож зараз маємо не одну, а декілька літератур: офіціоз, ех-репресовану, т.зв. професійну, що все ще уточнює обсяги своєї популярності, і марґінальне письмо “для літературних гурманів”. Рух літератури не доцентровий, як раніше (до суті жанру, до шедевру), а розсіяний, відцентровий (до пограниччя мистецтв і жанрових симулякрів). Сучасні художні тексти в Україні породжені метатекстом, і більшість домінуючих у літпроцесі книг є прописами культурологічних концепцій. Постмодернізм приймає це все і заохочує приріст критичної маси письма, де книги робляться із книг.
в) Концепти і критики. У 1980-х роках термін “постмодернізм” набрав ширшого значення, а нурт дискусії пересунувся у потік загальнокультурної рефлексії над змінами у суспільстві й цивілізації. Автором, що витлумачив постмодернізм у цьому повнішому значенні (1979), був Ж.-Ф.Ліотар. У дослідженні ситуації “сучасності” він захитав просвітницьку модель нарощування і зміни пріоритетів - “дискурс леґітимації”, аналізуючи роль викладу у науковому пошуку та пізнанні. “До краю спрощуючи, - cказав Ліотар, - я б визначив постмодернізм як недовіру до метанаративу”. Постмодернізм - не розрив з модернізмом, а зміна стосунку до нього, критичне переосмислення модерністичних міфів Розуму, Свободи, Поступу. Модерна творчість вимагає порядку, тотожності, визначеності. Постмодерна - підважує усталений порядок речей, демаскує його, не запроваджуючи натомість нового, - ця творчість живиться хаосом. Мусимо розрізняти постмодернізм як художню практику і постмодернізм як теоретичне відображення, як “ізм”, - хоч обидва розвинулися в активній взаємодії. Митець сучасності - це “подвійний агент” без чіткого топосу. У масовій літературі він дає елітарну підшивку, а у “високій” - не гребує низовими прийомами і тим самим пом'якшує опозицію відкритого/герметичного тексту.
Магнетичні концепти, довкола яких згущується дискурс постмодерністської критики, - це інтертекстовість, внутрішня декорація, слід, подвійне кодування, ризома, смерть автора, світ як хаос і світ як текст. Легко зауважити, що через дві останні призми формується третя: хаосу як тексту, точніше словника-тезауруса, що надається до нелінійного прочитання. Постмодерністське письмо антиміметичне, воно не є і не намагається бути ані мірилом досвіду, ані відповіддю на культурно-історичні обставини. Замішуючи складові елементи на витягах з різних стилів і поетик, письменник отримує безмежне число мутацій. Автор уже не деміург, а скоріше - приватна “випадкова” особа. Автора знівельовано саме як особистість, він “повинен бути місцем, де суперечності вирішуються, де всі несумісні елементи нарешті зв'язуються докупи”. Якщо раніше суб'єкт письма виростав з анонімності, то у Фуко він наново розчиняється в анонімності. Постійний обмін смислами стирає межу між “своїм” і “чужим” словом. Текст водночас належить усім, насамперед усім читачам, бо кожен з них стає до певної міри його співавтором. Мистецтво постмодернізму висуває на перший план такі “вторинні” жанри, як щоденники, примітки, листи, втручається в найбільш інтимні моменти. Розширення контексту вводить у текст саме обрамлення (frame): палітурку книги, рекламне оголошення на шмуцтитулі, - а вже Ю.Лотман спостеріг, що “Досить увести в текст рамку, як центр уваги аудиторії зміщується з повідомлення на код”. Ризома - емблема постмодерну. Умберто Еко прописав її як протообраз лабіринту в своєму візитівковому романі “Ім'я троянди” (1980). Лабіринт - той символічний простір, що тісно пов'язує постмодерний текст з бароковим, з тією лише різницею, що в бароко гра була повнозначною, а в постмодернізмі ставлення до неї стало теж ігровим.
1.2. Синхронізація з сучасністю. Парадигма критичного судження про літературу і практика аналізу художнього тексту зазнає кардинальних змін. Втілюючи суть такої видозміни, деконструктивізм (як літературознавча школа) набув значення нового способу мислення у новій стадії європейської цивілізації, окресленої як час постмодерну.
а) Стосунки з модернізмом. Модернізм/постмодернізм - довічні vis-a-vis. Навіть тепер, коли ці дві парадигми в багатьох національних культурах втягнено у суперечку, вони не дистильовані до решти: постмодернізм впливає на прочитання модерних текстів, а модерністський канон у певній національній візії коригує логіку розвитку її постмодерного дискурсу. Філософи культури відзначили такі характеристики постмодернізму, як друга секуляризація: якщо в епоху реформації людина пориває зі світом небесним, то зараз вона пориває зі світом земним, переходячи у віртуальний; безтурботний плюралізм: усеїдність, порушення ієрархічних зв'язків, наголос на суперечці, не на згоді; деонтологізація світу: дихотомію “фізика - метафізика” визнано умовною, науку - прагматичною, що шукає не істину, а зміни балансу влади, реальність взято за естетичний конструкт. “У свідомості постметафізика світ постає не у вигляді картезіанського механізму, який функціонує за законами лапласівського детермінізму, а в образі “плюралістичного всесвіту” У.Джеймса, світу, що нагадує собою “великий квітучий безлад, який дзижчить”; оптимістичне невігластво: “забагато культури” - стільки, що вона не засвоюється; надмір партикуляризму і надмір ідентичностей; дефундаменталізація культури - випад проти духовних монополій, схильність до випадкових референцій, до мізансцен, метафоризація дискурсу, спостереження в квадраті і розмивання традицій. Відносність модерності саме в тому і полягає, що “нове” швидко старіється і що все новочасне затримує прихований зв'язок із класичним. Наш сенс модерності творить власні самодостатні канони прийдешньої класичності. І це порушує “усталену” історичну послідовність. З постмодерної точки зору, сучасність можна описати як концепт вибірково повтореної минувшини. Цитата перетворилася на знак опанованої культури. Підвищена ремінісцентність, увага до чужого слова стали запоруками творчості в постісторичних умовах. Наша епоха досягла високого рівня складності й багатозначності. Нового для людини культури суттєво поменшало у порівнянні з наївною людиною. У цьому сенсі постмодерністи були завжди. Але колись такий тип світогляду був рідкісним і випадковим, а тепер стає ключовим.
б) Динаміка засвоєння. Аж 1990-ті роки показали відчуження від соцреалізму, а разом з тим і від позитивістського розумування в нашій культурі. Династичний порядок зміни стилів, запропонований Дмитром Чижевським, в істоті своїй був замкненим. Постмодерне літературознавство тим і відмінне від модерністської концепції Чижевського, що зважає не так на домінанту, як на марґінеси: адже стилі не зникають, вони заникають, утікають на береги літературного процесу, аби колись знову вийти на саму бистрину. Підстави вважати український постмодернізм оригіналом, а не копією значно більші, ніж то видавалося першим його критикам, бо не існує ніякого взірцевого проекту самої ситуації постмодерності. У нашому випадку ця ситуація збіглася зі спробами культурної ідентифікації незалежної України, спробами, що мали на меті перекричати монолог тоталітаризму.
За ймовірну точку відліку оцієї постколоніальної історії в нашій культурі Марко Павлишин взяв січень 1992 року - дату виходу першого київського числа журналу “Сучасність”, заснованого в Мюнхені, замешканого в Нью-Йорку.
З цього часу в українській літературі припинилася гегемонія минулого, яке, колись цьковане і знищуване, не давало спокою сучасності без лапок. Очевидно, уперше за довгі десятиліття українські митці здобули шанс зосередитися на теперішності. Але вісімдесятники одразу ж скористалися даною нагодою для буфонади і великих масових дійств (“Вивих”, “Крайслер-імперіал”,“Загін загону загоном”), а дев'яностівці з сильною мірою скепсису сприйняли і ці зрушення (згадаймо хоча б “Нову деґенерацію”).
Лезом Оккама у тканині постмодерного дискурсу в Україні стало відчуження митців від читачів. Нині автор намагається показати, що читач у порівнянні з ним розумово відстав. Українська “нова хвиля” тривалий час зазнавала зневажливих глузів невтаємничених і нестримного захвалювання адептів тіньової літератури. У нас засвоєння культурної парадигми постмодернізму та її специфічний розвиток “відбувається не від малого до великого, не у зрості і збільшенні, а від загального до одиничного, через диференціацію первинно суцільного поля”. Треба зважати, що кожен національний варіант теоретичного коду завжди має похибку проти свого інтернаціонального (додамо - неіснуючого) зразка. Умберто Еко з цього приводу стверджує, що “постмодернізм - це просто сучасна назва маньєризму як метаісторичної категорії”, чи не тому, що маньєризм - один з найвпливовіших мистецьких концептів в італійській культурі і що його тяжіння по-своєму підкоригувало італійський варіант постмодернізму.
Перша українська монографія з приводу постмодернізму вийшла з-під пера Галини Сиваченко”. На прикладі словацького роману 1970-80-х років авторка дослідила експансію цього західного феномена на терени Східної Європи і його переродження. Дві статті Тамари Гундорової про рецепцію постмодернізму в Україні спрогнозували таку похибку з вини штучно перерваного, а тому незавершеного у нас, модернізму та “переписування авангардистської класики”. Опубліковані з деяким запізненням, вони звертають увагу на проблиски авангарду у представників літературних об'єднань “Бу-Ба-Бу”, “Пропала грамота”, “Лу-Го-Сад”, хоча до половини 1990-х років перфоменси їхні поступилися місцем текстам, а тексти засвідчили дещо інше. Професор Гундорова знайшла теж докази зародження українського постмодернізму не після модернізму, а разом з ним. Дискурсія українського постмодернізму тісно пов'язана з замашними книгами, що знайшли нове прочитання і переоцінку концепту літературного модернізму в Україні, а також філологічних методів і шкіл.
“Культурні новації розпросторююються колами, проростаючи на ґрунті національних традицій кожної з культур”. Проект “Поверненння деміургів”, виконаний у співавторстві Ю.Андруховича з В.Єшкілєвим, по суті своїй якраз таке текстове коло. Обидва співавтори стали передмовниками видання, уже з перших сторінок перетворивши крапку в заголовку “Плероми” на великий знак питання. Хоча саме Володимир Єшкілєв спричинився до першого літературознавчого визначення постмодерного дискурсу в Україні, метафорично його роботу назвемо вростанням нігтя. Українську літературу, яка з великою долею інерції ледве виходить з-під впливу російської, він все ще міряє міркою “старшого брата” і найдошкульніше дотикає ті тексти, які не мають прототипів у сучасному російськомовному письменстві. Фактично, тільки минулий 2000 рік ознаменовано кількома розгорнутими гуманітарними працями цієї тематики, причому оригінально українськими. Маємо на увазі дослідження Миколи Рябчука, Світлани Шліпченко, Дмитра Затонського, Бориса Бігуна та менш вдалу спробу Неллі Корнієнко.
Розділ другий - Свідчення літературного процесу - розглядає сучасну українську літературу в синтезі кількох різних світоглядів і культурних логік, однією з яких виявився постмодернізм. Критики ідеї самозародження постмодернізму в Україні (Олег Ільницький, Григорій Сивокінь, Іван Дзюба та інші) найбільш явним доказом наводять його чужорідність у нашій культурі. Але доказ від супротивного не менш правдивий. “Таким, зокрема, постає сучасне відживлення доби бароко: реставрація пам'яток цієї доби, переклад та публікації текстів, оживлення пам'яті про козаччину. Бо ж бароко - це поєднання високого й популярного, міжнародного й місцевого, релігійного і світського: бароко - жартівливе, іронічне, самосвідоме, грайливе, багатокультурне й толерантне”. Незаперечними учасниками постмодерного літературного процесу в Україні можна вважати два покоління - років 1980-х і 1990-х.
1920-ті роки, період незавершеної літератури розстріляного відродження, актуалізувалися саме за останнє десятиліття 20 віку. Ця хронологічна підміна вберегла літературний процес від катастрофи розриву. Поворот до традиції не означає логічного виведення майбутнього з минулого, скоріше - акт творення самого минулого, стадію вибору, а не канону. Назагал проект антології у 1990-х еволюціонував від першого “візиткового” добору постатей і текстів, виконаного І.Андрусяком у часописі “Четвер”, через такі книги, як “Молоде вино”, “Тексти”, “Іменник”, “У чеканні театру”, до концепційних антологій В.Даниленка, В.Махна, Ю.Андруховича та В.Єшкілєва, В.Пахаренка. Феноменові новочасних українських антологій співзвучна істотна децентралізація літературного розвитку.
2.1. Спостереження над інтертекстовістю фіксує проби сучасної української літератури на вміст ремінісценцій і ступенює впливи чужого слова.
а) Естетична рецепція (на прикладі засвоєння Тичини). Закорінення у великому тексті, тобто ємність і засяг асоціативних зчеплень, стають з погляду постмодернізму головним мірилом гідності кожного твору, чи то критичного, чи художнього. В українському випадку Тичина - це канон. Сприймання Тичининих збірок від перших рецензій скидалося на синусоїду: екстреми захоплення змінювали їдкі звинувачення у деградації та відступництві. Попри те (чи якраз тому), що Тичина - визначальна постать як соцреалістичного, так і антирадянського літературного еквіваленту, страх запозичення (як страх запозичити не від того), котрому присвятив цілу монографію Г.Блум, виявився впливовішим чинником “традицій підрізації”, аніж фізичні репресії. Даний підрозділ досліджує солідарність текстів, або ж успадковане тривання корпусу Тичини в пізнішій українській поезії. Ідеться про прихований статус і сліди Тичини у контекстових забудовах та інтертекстових сполуках поезії 1950-90-х років: Барки, Драча, Калинця, Холодного, Стріхи, Девдюка, Андрусяка, Стринаглюка. Аскеза виявляється як саморозвиток поета-нащадка у заданому вимiрi, з болючим вiдсiканням усього зайвого, бо навiть найоригiнальнiший митець може породити тiльки частину самого себе.
б) Змагання з мовою. Художній текст існує у вжитку. Зміна дискурсу у нашому письменстві засвідчена зміною ставлення авторів, а за тим - і читачів до категорії норми. Таке переродження помітно прогресує у поетичній канві літератури, а поезія у цьому відношенні закономірно випереджає інші роди писанням al fresco. “Мова поезії залишає далеко позаду всяку прозу”. Нове літературне покоління привабили в ній ще не засвідчені у нашій літературі мутації. За спостереженням Евгена Маланюка, “мистці перші відчувають повів нової епохи, бо вони - в найліпших своїх представниках - завжди чатують на границі прозріння”. З початку 1990-х років в Україні достигає ситуація “нової котляревщини”, коли мова літератури повстає проти літературної мови. Така фаза висвітлює прогалини норми та її вразливі місця, співмірно віддзеркалюючи зміни мистецької свідомості і горизонти очікуваних перетворень майбутньої літературної мови.
2.2 Самопояснення літератури:
а) Есеїстика. Мабуть, визначальна плазмоподібність втягнула есеїстику в силове поле постмодернізму і надала їй тут упривілейованого положення. На тлі попередніх канонізованих жанрових утворень есе виглядає як якась мінус-форма. Визначальний парадокс есеїстичного мислення в тому, що індивідуальність, котру треба обґрунтувати, знаходить пояснення у тому, що треба обґрунтувати, - у самій собі (як і кожен постмодерний феномен вона втілюється в ході самовизначення). Автотематизм - одна з визначальних рис постмодерного роману, де динаміка есе часто заступає динаміку персонажів. Герої більш статичні у постмодерній прозі, ніж певні “дріб'язкові” теми, які власне і формують евристичне бачення.
Найщільніше це дотикає есеїстику Андруховича, зокрема його книжку “Дезорієнтація на місцевості”. Досліджуючи сполучні вузли актуальної української культури (і стан після балу, і самотність, і ефект гальорки), він припускає, що постмодернізм - “це така обставина часу і місця, від якої нікуди нам не подітися, територія “поміж” і “всередині”, нікому-не-належний міжцивілізаційний, але й понадцивілізаційний простір, центральна діра в Європі, тектонічний зсув, пропадня, втрачений коментар до Галичини, зрештою, це сама Галичина ”.
Есе прикметне тим, що начебто покладене всередині дійсності у становленні, куди воно втягує різні форми її усвідомлення. Синхронні рефлексії Оксани Забужко, зібрані під однією обкладинкою “Хронік від Фортінбраса”, - одна з цікавих спроб викристалізувати сенс біжучих культурних взаємин, переважно на літературному матеріалі. Як інтелектуальний портрет доби книга Забужко справдилася саме у критичному дискурсі українського постмодернізму.
б) Рluralia tantum. Загальна картина, що відкривається дослідникові українського постмодернізму, - це безмір фраґментів. Актуальний стан питання робить передчасною і неповною кожну спробу систематизації, обмежуючи наші можливості каталогізацією. Ніхто з письменників молодшої ґенерації (Іздрик, Прохасько, Кривенко й Павлів, Андрусяк, Скиба, Стринаглюк) не претендує на приписи, тільки - на прописи. Визначальний модус їхнього письма умовно можна назвати запозиченим з граматики поясненням pluralia tantum - “тільки множина”. Сучасне письменство стає синтезом попередніх естетичних антитез: навіть конфлікт між естетикою реалізму та модернізму вичерпав свої творчі можливості, гублячи пасіонарність у новому виткові літератури.
2.3. Постісторизм та альтернативні історії. Як пишуть і як розуміють історію в постмодерній ситуації? Істотно, що історична нарація сприймається зараз як різновид критичного дискурсу, бо її провідник (мова) ніколи не буває нейтральною дзеркальною поверхнею. “Неприсутня присутність” історика на місці і в часі описуваних подій повністю завдячує тим джерелам, до яких він має доступ. Оця низова, неінтелектуальна історія не є ані безсторонньою, ані такою невинною, як її воліли бачити модерні дослідники. Саме про це йдеться у підрозділі на матеріалі історикоподібної прози Андрусяка, Кожелянка і Жолдака - про свого роду поквитування з розумно впорядкованою, прогресивною історією. Участь читача в інтелектуальній грі та постісторичній невагомості виявилися тут важливішими, ніж запит “живого життя”, в якому постмодерні митці в Україні побачили не фіксований зразок, а привід для художньої деконструкції.
ВИСНОВКИ
У Висновках узагальнено провідні ідеї та результати цього дисертаційного дослідження про складність національної відміни постмодернізму. Незважаючи на незавершеність, постмодернізм - досить виразно окреслений у сучасних світових літературах як стилесвідомість. Зрозуміло, що назад до простоти дороги немає. Уперед - до ускладнення - не пускає ситуація “всенаписаності”. Починаючи з 1960-х років, загальний інтерес нашої культури зсувається з питання що? на питання як? Словесне ж мистецтво переформульовує ці питання ще контраверсійніше: для постмодерного письменника форма стає найсуттєвішим змістом художнього тексту.
У дисертації здійснено якомога об'ємнішу інтерпретацію нашого постмодернізму як нового художнього напряму і специфічного світобачення. Робота під'єднала до історії української літератури цілий список марґінальних імен та текстів, які самою своєю появою у каноні змінюють його параметри і ставлять під сумнів колишній спільний знаменник Існують не тільки різні визначення постмодернізму, чи радше окреслення й узуси цього терміна, але також різні постмодернізми. На українському ґрунті він має свою національну специфіку:
1.Постмодерна література в Україні до кінця 1990-х залишалася аналогом мистецького самвидаву: тією ж мірою марґінальна, малотиражна, але з високою інтелектуальною напругою. Перебуваючи в стані внутрішньої опозиційності, вона вимагала свого читача і не дбала про нього.
2.Конфлікт між старим і новим загладився в нашій постмодерній літературі їх симулякром: радянська культура відмирала, зате публікувала все краще, не допущене раніше цензурою. Канон епохи соцреалізму втратив сфери впливу, але нова література і особливо нова критика, уникаючи старих рольових очікувань, не спромоглася витворити якісно іншої культурної свідомості.
3.Поняття “постмодернізм” розвивалося в нашій культурології нелінійно. У тривіальному значенні воно увібрало і сему фактичного зламу в національній літературі та інших мистецтвах, і сему надуманого, штучно роздмуханого явища. Викристалізовуючи науковий сенс поняття, авторка дисертації термінологізує його як категорію розрізнення двох несиметричних матриць української літератури: пророчої та ігрової.
4.Критичний сплеск як певна фаза у розвитку самої літератури, що переходить у стан спостереження другого ступеня: письменник спостерігає за собою як письменником у момент письма. Такий іронічний вуаєризм (підглядання) став визначальним способом рефлексії. Постісторична нарація в українському варіанті є різновидом особливого критичного дискурсу.
5.На відміну від багатьох європейських, український постмодернізм включив модерністські опозиції у власну матрицю і дав їм ряд багатозначних тлумачень.
У нашій культурі відбувається зараз цілком виправданий добір того, що повинно залишитись в активі, а що надовго перейде в пасив мистецької свідомості. Рівно доти, поки виразна протилежність постмодернізмові не сформульована, він поглинатиме арґументи критики, обертаючи їх на власну користь. Попри всі різночитання впадає в око, що національна специфіка українського постмодернізму найбільше завдячує бароковій стилесвідомості. Минуле й майбутнє - ніби дзеркальні стінки довкола теперішнього - з кожною визначною подією змінюється їх цілість, яку проймає новий смисловий візерунок, інший дух часу; але що б не трапилося, національна культура захищена цілістю, сучасний її стан не може не узгоджуватись з минулим.
Осмисленим та синтетичним узагальненням такого феномена, як український постмодернізм, дисертаційне дослідження збагачує розділ теорії літератури про художні напрями й стилі та їх національні варіанти.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ
1.Старовойт І. Письменники без біографій // Пост-Поступ. - 1996. - № 5 (202).- С. 13.
2.Старовойт І . “Дев'яностники” - це від 90-ті // Знак. - 1996. - Ч. 2.
3.Старовойт І. Літературний анфас і профіль Романа Скиби // Знак. - 1996. - Ч. 4.
4.Старовойт І. Випадкове ототожнення. (Гайда В. Ефемериди) // Без назви: Літературно-критичний бюлетень. - 1996. - № 1 (грудень). - С. 10 - 11.
5.Старовойт І. Модерн на вагах постмодерну // Критерії естетичної вартості художнього тексту / Тези доповідей Міжвузівської наукової конференції (Львів, 22-24 вересня 1996 р.). - С. 67 - 69.
6.Старовойт І. Взаємопричетність тексту (Іван Андрусяк та його книга “Отруєння голосом”) // Молода нація. - Київ. - 1997. - Ч. 5: Матеріали Всеукраїнського наукового семінару “Феномен текстовості у сучасній культурі” (Львів, 3-5 травня 1997 р.). - С. 80 - 84.
7.Старовойт І. Чотири погляди // Світовид. - Київ - Нью-Йорк. - 1997. - Ч. 4. - С. 117 - 123.
8.Старовойт І. У домі, збудованому із брил подиву (про книгу Неди Нежданої “Котивишня”) // Березіль. - Харків. - 1998. - Ч. 1-2. - С. 186 - 188.
9.Старовойт І. Українська мова у новочасному літературному тексті: руйнування канонів і табу // Про український правопис і проблеми мови. - Нью Йорк - Львів: Наукове Товариство ім. Шевченка, 1997. - С. 153 - 163.
10.Старовойт І. Замість діагнозу. Післямова до книги // Скиба Р. Хвороба росту. - К.: Смолоскип, 1998. - С. 227 - 232.
11.Старовойт І. Якраз постмодернізм. Як два // Art Line. - 1998. - Ч.7 - 8. -
С. 90-91.
12.Старовойт І. Нове покоління вибирає? // Література плюс. - 1998. - Ч. 4(5) листопад-грудень.
13.Старовойт І. Метафорика історії у постмодерній прозі // Наукові записки Національного Університету “Києво-Могилянська Академія”. - Т. 4. - Філологія. - 1998. - С. 31 - 33.
14.Старовойт І. Література прийдешньої літератури // Молода нація. - 1998. - Ч. 9. - С. 125 - 128.
15.Старовойт І. Коротке замикання в українській постмодерній прозі 90-х // Українська філологія: школи, постаті, проблеми (Збірник Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті). - Львів: Світ, 1999. - Ч. 1. - С. 373-378.
16.Старовойт І.Канон і карта перечитування: корпус Тичини в українській поезії // Актуальні проблеми сучасної філології. Літературознавство. - Рівне: видавництво Рівненського державного гуманітарного університету, 2000. - Т. VІІІ. - С. 117 - 126.
17.Старовойт І.Свідчення українського постмодернізму. 1990-ті // Сіверянський літопис. - Чернігів. - 2000. - Ч. 3 (33). - С. 152 - 159.
18.Старовойт І., Галета О. Literatura ukrainska po “Rybo-wino-kurze”// Tygiel kultury.- Lodz. - 1999. - № 1-3. - S. 53-57.
Размещено на Allbest.ru
...Подобные документы
Дослідження впливу європейських символістів на формування художньо-естетичної концепції Олеся. Опис символіки моря в поетичних системах українського лірика та європейських символістів, з’ясування його структурно-семантичної ролі у світовідчутті митців.
статья [21,9 K], добавлен 24.04.2018Дослідження біографії та творчого шляху письменника Джона Апдайка, особливостей функціонування літератури в другій половині XX століття. Аналіз засобів, що застосовувались письменниками Постмодернізму. Характеристика художніх рішень у творах автора.
реферат [39,7 K], добавлен 31.03.2012Джон Барт як інтерпретатор постмодернізму. Лінгвістичний феномен мовної гри. Особливості дослідження ігрових стратегій в художньому тексті. Результат дослідження ігрових стратегій Джона Барта в романах "Химера", "Плавуча опера" та "Кінець шляху".
дипломная работа [120,1 K], добавлен 30.11.2011Важливість поетики як науки. Різниця між поезією та прозою. Лінгвістичні дослідження поетичної функції вербальних повідомлень. Особливості жанру повісті "Солодка Даруся" Марії Матіос. Реалізація поетики, образна система, композиція постмодернізму.
курсовая работа [47,5 K], добавлен 17.04.2012Основні типи дискурсів у сучасній українській літературі. Поезія 90-х років XX століття. Основні художні здобутки прози. Постмодерний роман "Рекреації". Становлення естетичної стратегії в українському письменстві після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
реферат [23,3 K], добавлен 22.02.2010Поетика постмодернізму, його риси. Трансформація та риси героїв. Образ відсутньої дійсності, поверхневий об’єкт, за яким не стоїть реальність. Ігрові прийоми у творчості Мюріел Спарк. Роман "Підсобники та підбурювачі". Експліцитні та імпліцитні двійники.
презентация [988,1 K], добавлен 28.09.2014Осмислення дискурсу міста в культурологічному та філософському контекстах у роботі В.Г. Фоменко. Українська художня урбаністика в соціально-історичній перспективі. Вплив міста на процеси розвитку української літератури кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.
реферат [18,4 K], добавлен 18.01.2010Література постмодернізму та її ознаки. Творчість Пауло Коельо у літературі постмодернізму. "Алхімік" у творчості Пауло Коельо. Осмислення художнього світу П. Коельо. "Мутація" жанрів, часу й простору, поєднання істин багатьох культур, релігій, філософій.
курсовая работа [66,5 K], добавлен 01.05.2014Терміном "інтертекстуальність" означають взаємодію різних кодів, дискурсів чи голосів всередині тексту, а також метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв'язку з іншими системами.
реферат [10,3 K], добавлен 21.10.2002Місце видатного українського письменника, поета, філософа Івана Франка в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки. Роки життя та навчання. Літературна та просвітницька діяльність.
презентация [534,1 K], добавлен 09.12.2013Інтертекст й інтертекстуальні елементи зв’язку. Теоретичні аспекти дослідження проблеми інтертекстуальності. Інтертекстуальність, її функції у художньому тексті. Теорія прецедентного тексту. Інтертекстуальність та її функції у трагедії Шекспіра "Гамлет".
курсовая работа [94,7 K], добавлен 30.03.2016Дослідження походження сучасного анекдоту. Характеристика змін в типології анекдоту, що відбуваються у зв'язку зі зміною суспільно-політичних і соціальних реалій суспільства. З'ясування особливостей функціонування анекдоту серед населення села Йосипівка.
научная работа [36,8 K], добавлен 05.03.2015Вивчення життєвого і творчого шляху видатного українського письменника Т.Г. Шевченка. Аналіз його ранньої творчості: балади "Причинна", "Тополя" й "Утоплена". Подорожі поета Україною. Перебування поета в Новопетровській фортеці, як найважчі часи в житті.
реферат [30,6 K], добавлен 14.11.2010Дослідження важливості національно-культурного та естетичного розвитку України у поетичних творах М. Вороного. Ознайомлення з процесом розвитку символізму в Україні, який був тісно пов’язаний з імпресіонізмом. Осмислення творчої еволюції лірика.
статья [24,4 K], добавлен 18.12.2017Етнографічні дослідження "Трійці" започаткували українське карпатознавство, їм належать перші у Галичині твори з історії культурного розвитку рідного краю та бібліографічні видання.
реферат [20,6 K], добавлен 06.01.2003Короткий опис життєвого шляху Івана Величковського - українського письменника, поета, священика кінця XVII і початку XVIII ст. Риси барокової української літератури. Значення бароко як творчого методу в українській літературі. Творчість І. Величковського.
презентация [3,2 M], добавлен 19.05.2015Дослідження глибокого психологізму і проблематики історичного роману у віршах Ліни Костенко "Маруся Чурай". Зображення нещасливого кохання Марусі та Грицька в поєднанні з широкою картиною життя України XVII ст. Віра у незнищенність українського народу.
презентация [1,7 M], добавлен 11.03.2013Відомості про життєвий та творчий шлях Марка Кропивницького. Основні здобутки української драматургії другої половини ХІХ–початку ХХ ст. Дослідження творчої еволюції Кропивницького-драматурга. Аналіз домінантних тем, мотивів, проблем творчості митця.
курсовая работа [57,5 K], добавлен 08.10.2014Життєвий та творчий шлях М.Л. Кропивницького - драматурга, актора і режисера. Його перші сценічні образи - Петро ("Наталка-Полтавка"), Лоповуцький ("Шельменко-денщик") і Стецько ("Сватання на Гончарівці"). Роль Марка Лукича у розвитку українського театру.
реферат [21,4 K], добавлен 22.11.2010Соціально-політичні події на Галичині та їх художнє відображення у творчості Леся Мартовича. Зображення бідноти та зубожіння селянина в оповіданні "Мужицька смерть". Повість "Забобон" як цінний здобуток українського письменства кінця ХІХ – початку ХХ ст.
курсовая работа [49,1 K], добавлен 12.10.2009
