Польська літературна критика раннього модернізму

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Спеціальність 10. 01. 03 - Літератури слов'янських народів

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Польська літературна критика раннього модернізму

Яковенко Сергій Миколайович

Київ - 2001

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі полоністики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: - доктор філологічних наук, професор

Радишевський Ростислав Петрович,

завідувач кафедри полоністики

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка,

Офіційні опоненти: - доктор філологічних наук, професор

Булаховська Юлія Леонідівна,

провідний науковий співробітник

Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України

- кандидат філологічних наук

Харчук Роксана Борисівна,

директор видавництва “Смолоскип”

Провідна установа: Львівський національний університет ім. Івана Франка, кафедра слов'янської філології.

Захист відбудеться “24” жовтня 2001 р. о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.178.01 при Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (01001, Київ-1, вул. М. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розіслано “22” вересня 2001 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор філологічних наук М. М. Сулима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Ранній модернізм у польській літературній критиці охоплює період від початку останнього десятиліття ХІХ віку до 1918 року і приблизно вкладається в хронологічні рамки “Молодої Польщі”. Формулювання теми дисертаційного дослідження - “Польська літературна критика раннього модернізму” - обумовлюється, поперше, традицією сучасного світового і українського літературознавства (Т.Гундорова), в якому цей період розглядається як вступна, рання фаза модернізму, характерна для доавангардної естетики, розглядаючи при цьому часові рамки модернізму як цілісного явища від середини ХІХ - до ІІ половини ХХ ст.; по-друге - предметом і метою дослідження, де враховується широкий порівняльно-історичний контекст, в якому “молодопольська” культурна формація постає як складова частина європейського модернізму.

Рівень осмислення даної проблеми у польській науці є досить значним. Написано монографії про окремі постаті літературних критиків “Молодої Польщі”: “Погляди Вільгельма Фельдмана як літературного критика” А.Язовського, “Цезарій Єллєнта - естетик і критик” Т.Лєвандовського, “Сентименталізм і педантерія. Про естетичну систему Кароля Іжиковського” В.Ґловалі, “Структура “голої душі”. Студія про Станіслава Пшибишевського” Е.Бонецького та ін. Найпильнішу увагу дослідників привертала критична спадщина С.Бжозовського, про творчість якого опубліковано монографії С.Здзєховської, Ю.Спитковського, Ц.Ровінського, А.Менцвеля, А.Валіцько-го, збірник “Навколо мислі Станіслава Бжозовського” (1974) тощо. Окремим аспектам і постатям присвячено ряд праць М. Подрази-Квятковської, Б.Роґатка, К.Вики, Т.Вайсса, В. Ґловалі, С.Божима, Я.Тучинського тощо. Окремо слід відзначити дві найновіші праці, які характеризуються абсолютно новаторським підходом до дослідження літературної критики “Молодої Польщі” - “Експресія і емпатія” М.Ґловінського та “Мова модернізму” (1997) Р.Нича. Синтезуючи досягнення польського структуралізму, М.Ґловінський робить спробу дослідження критичного дискурсу як окремого, з властивими йому організацією й специфічними законами, типу висловлювання. Р.Нич уперше робить предметом аналізу мовну свідомість раннього модернізму, наголошуючи на проблемі “відчуження”.

В українському літературознавстві польська літературна критика раннього модернізму ще не була предметом спеціального дослідження. Тих чи інших аспектів проблеми торкались, у зв'язку з українською літературою даного періоду, Г.Вервес, Ю.Булаховська, Р.Радишевський, М.Ільницький, С.Павличко, Т.Гундорова. Але завдання комплексного компаративного дослідження української й польської критики раннього модернізму не ставилися, незважаючи на те, що цей період характеризувався пожвавленими культурними зв'язками. Тому дослідження польської літературної критики раннього модернізму буде корисним і для осмислення українського критичного дискурсу тієї епохи: хоча в дисертації проблеми польсько-українських взаємин, з уваги на обмеження предмету аналізу, заторкаються лише принагідно, глибоких типологічних подібностей тут важко не зауважити. З іншого боку, теоретичні й методологічні основи дисертації є не частковими, взятими для дослідження певного історико-літературного періоду, а універсальними, і тому можуть бути застосовані для аналізу літературної критики взагалі. Крім того, дисертація є комплексним осмисленням польської літературної критики кінця ХІХ - початку ХХ ст. з теоретичної перспективи зрілого модернізму й постмодернізму. Саме в ранньому модернізмі почали формуватися ідеї, які дали підстави для розвитку літературознавчих напрямів і течій ХХ ст. У цьому полягає актуальність теми.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснюється в межах плану загального вивчення історії польської літератури й літературознавчої думки, який реалізується кафедрою полоністики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Мета дисертаційного дослідження - визначити головні естетико-філософські основи та структурні особливості польської літературної критики раннього модернізму у широкому порівняльно-історичному контексті. Особлива увага приділяється з'ясуванню інтертекстуальних зв'язків та від-ношень спадкоємності й типології між польською ранньомодерністською критикою і світовою естетикою ХІХ і ХХ ст.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність розв'язання таких завдань:

з'ясувати, в методологічному та практичному аспектах, сутність новаторства критики раннього модернізму щодо позитивістських традицій та особливості ідейної спадкоємності польського романтизму і “Молодої Польщі”;

означити основні риси інтерпретаційних стратегій критики та їх співвідношення з програмними постулатами;

окреслити концепції мови у критиці даного періоду і розкрити їх філософське підґрунтя;

визначити філософські основи літературної критики “Молодої Польщі”;

встановити сутність типологічних та інтертекстуальних зв'язків польської критики раннього модернізму зі світовою (в тому числі й українською) естетикою на синхронічному зрізі, а також у ретроспективному і проспективному аспектах; польська літературна критика модернізм

проаналізувати поетику літературно-критичних текстів.

З уваги на більш теоретичний, ніж історико-літературний характер дослідження, ми не ставили собі завдання аналізу таких традиційних аспектів, як розгляд персоналій і “літературного життя”. Обраний нами підхід зумовлюється, головним чином, його актуальністю для сучасного українського літературознавства.

Об'єктом дослідження є літературно-критичні тексти представників “Молодої Польщі”. У центрі уваги перебувають найвизначніші критики епохи - С.Бжозовський, І.Матушевський, К.Іжиковський, З.Пшесмицький-Міріам, О.Ортвін, А.Потоцький, В.Фельдман, С.Ляцк, С.Пшибишевський, Ц.Єллєнта, Є.Жулавський, В.Яблоновський, Е.Лєщинський, А.Ґурський та ін.

Предметом дослідження є теоретико-естетичні погляди літературних критиків раннього польського модернізму та їх застосування в критичному аналізі літературних творів.

Методи дослідження. В дисертації використано метод структурного аналізу і “аналізу дискурсу”, метод компаративного дослідження, особливо його типологічний аспект, метод інтертекстуального аналізу.

Методологічною основою дисертації стали праці українських учених: Р.Гром'яка, В.Брюховецького, М.Наєнка, Г.Сивоконя, М.Ільницького, П.Федченка, М.Бернштейна; а також польських літературознавців: Я.Славінського, М.Ґловінського, Г.Маркевича, Р.Нича, В.Ґловалі, А.Маковецького, авторів двох серій “Досліджень літературної критики” (1974, 1984 рр.), в яких відбилися структуралістські пошуки польського літературознавства 1970 - 1980-х років, де критичні тексти урівнюються в своїх “правах” з текстами художньої літератури.

Наукова новизна одержаних у роботі результатів полягає в тому, що дисертація є першим комплексним дослідженням польської літературної критики раннього модернізму у широкому контексті світової естетичної думки. В роботі вперше і на новій методологічній основі осмислено інспіраційну роль для естетики модернізму теорій Ф.Ніцше і К.Маркса саме як авторів “філософії інтерпретації” та мовного “відчуження”;

підкреслено, що типологічні подібності у польських романтиків і модерністів полягають у розумінні догматичного характеру мови та в теорії духовної еволюції;

поглиблено розуміння психологізму в критиці “Молодої Польщі” та визначено його спільні точки дотику з “герменевтикою розуміння” В. Дільтея;

досліджено і вивчено основні риси психоаналітичних, префройдистських теорій у польській критиці раннього модернізму;

в порівняльному аспекті розглянуто дві ранньомодерністські концепції мови (метафізична та герменевтична) і проаналізовано їхні філософські основи (Міцкевич, Ніцше, Берґсон, Ньюмен, Маркс, Сорель, американський прагматизм);

встановлено, що в польській критиці раннього модернізму наявні деякі ідеї та естетичні положення, які набули розвитку в пізніших літературознавчих напрямах і течіях (феноменологія, російський формалізм, структуралізм, теорія діалогу М. Бахтіна, екзистенціалізм, герменевтика Ґадамера, концепція поетичної мови Гайдеґґера, коґнітивна лінгвістика) і стали центральними для всього комплексу гуманітарних наук ХХ ст.

Практичне значення дисертації. Теоретичні положення та практичні результати дисертації можуть бути використані для вивчення естетичних основ модернізму в польській та інших слов'янських літературах, для досліджень літературної критики та вивчення методології таких досліджень, а також у загальних і спеціальних вузівських курсах з історії польської літератури, для створення відповідних програм і посібників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження були представлені у виступах на всеукраїнській міжвузівській науковій конференції “Адам Міцкевич і Україна” (Київ, 1998), науково-теоретичній конференції молодих учених, проведеній Інститутом літератури НАН України (Київ, 1998), на міжнародних наукових конференціях “Юліуш Словацький і Україна” (Київ, 1999), IV Міжнародному Конгресі Україністів (Одеса, 1999), ІІ Компаративістичній конференції “Modele i praktyka polsko-ukraiсskich zwi№zkуw kulturowych: literatura, sztuka, filozofia, historia XX wieku” (Познань, 2000). В цілому дисертація обговорювалась на розшире-ному засіданні кафедри полоністики Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Результати дисертації опубліковано у 9 наукових статтях основного і додаткового характеру.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів і списку використаних джерел (245 найменувань). Загальний обсяг досліджен-ня - 202 сторінки: 186 сторінок основного тексту та 16 сторінок бібліографії.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, розкривається стан вивчення проблематики, формулюються основні завдання та теоретико-методологічні засади дослідження.

У першому розділі “Модернізм і традиції” здійснюється аналіз естетичних і філософських концепцій у польській літературній критиці раннього модернізму у зв'язку з естетикою позитивізму та романтизму. Оскільки у критичному дискурсі модерну елементи філософії від елементів літературної критики у чистому вигляді відділити складно, філософські основи модерністського перелому, які розглядаються нами у підрозділі 1.1. “Світоглядні основи раннього модернізму”, постають як центральна проблема у стосунках модерністів з естетикою позитивізму. Глибший погляд на ті зміни, які відбулися в польській естетиці кінця ХІХ ст. показує, що постають вони у вигляді певної світоглядної динаміки, яка передбачає повільне визрівання кризи в межах самого позитивізму і поступове витіснення його новим світоглядом. Характерно, що О.Свєнтоховський, один з найчільніших представників польського позитивізму, піддав сумніву основоположні його постулати (до них зараховуємо сцієнтизм, утилітаризм, принцип аналогії, органіцизм, еволюціонізм) у період найбільшого розквіту формації.

Серед причин світоглядного перелому можна виділити передусім роль поколінь у нових історичних умовах (боротьба поколінь на зламі віків особливо загострилася), вплив західної філософії та “зужитість мови”, тобто такий критичний стан дискурсу, коли ідеологія вичерпує всі мовні засоби для вираження своїх світоглядних принципів. Переконання антипозитивістської філософії в непізнаваності світу ставить під сумнів його усталені буттєві характеристики, що призводить до кризи вартостей, ціннісної дезорієнтації. В естетичному плані найближче до цих настроїв стояли символізм та імпресіонізм, які були водночас світоглядом і поетикою, і поява яких у часі збігалася з виникненням декадентського нігілізму. Філософсько-настроєвим стрижнем декадентизму був песимізм, його пророками - Ш.Бодлер, Е.фон Гартман, а найбільше - А.Шопенгауер, волюнтаристська метафізика якого була особливо прийнятною для модерністів у тих пунктах, де філософ указував на рецепти обмеження згубного впливу безособової “волі” життя людини: ескапізм, утеча від світу і замкнення в собі з метою самоспоглядання (нірвана), а також споглядання мистецтва як іще один різновид утечі від “злої” дійсності. Естетика декадансу не могла довго втриматись у польській критиці: з огляду на національно-політичну й культурну недостатність, вона перероджується в позитивну програму - неоромантизм, який мав завершити дискурсивну парадигму національного становлення.

Літературна критика модернізму, яка поставила собі завдання повернути молодому поколінню віру в його “позитивність” (С.Бжозовський), розглядала декадентизм, услід за Ф.Ніцше, як прояв кризи попередньої епохи: поява мо-дернізму в обставинах промислової й товарної цивілізації, розпад суспільного зв'язку, “відчуження” й відокремлення особистості (Л.Кшивіцький), факт розпаду літературної комунікації на обіг елітарний і популярний (А.Потоцький) призводять до продукування “літературщини” і розквіту масової культури, де основним критерієм оцінки твору стає його споживацька вартість (К.Іжиковський), а митець - жертвою системи суспільного утиску й репресій (З.Пшесмицький).

Потужний вплив Ніцше на естетичну свідомість модерністів зводився передусім до переосмислення статусу творця і мистецтва як автономної - щодо інших сфер суспільного життя - діяльності, індивідуальної і творчої - не тільки в процесі творення, а й рецепції, непідвладної жодним моральним і політичним інституціям. Причиною того, що Ніцше став найвпливовішим філософом модернізму, є універсальність його філософії: він був патроном як індивідуалізму й панестетизму, так і колективного діонісійства (концепція театру О.Ортвіна), його ірраціоналізм і філософія “тіла” як інтерпретаційна метафора були близькі інтуїтивізму й концепції “віртуальної пам'яті” А.Берґсона (вплив на С.Бжозовського й Е. Лєщинського), критика міщанської моралі й усвідомлення догматичної й метафізичної ролі мови споріднювали його з теорією “відчуження” К.Маркса (С.Бжозовський, Л.Кшивіцький, Ю.Мархлєвський), а філософія “надлюдини” й креаціонізм, які можна розглядати як відродження “германського духу” (Х.Ортега-і-Гасет) з його “діяльним, динамічним, волюнтаристським принципом”, разом з марксизмом і теорією соціального міфу Ж.Сореля, стали однією зі світоглядних основ польського неоромантичного активізму, ідеї націєтворення засобами мистецтва, “колективного індивідуалізму” як наслідку поєднання західної філософії з національною традицією.

Аналізу співвідношень цієї останньої з естетикою модернізму присвячено підрозділ 1.2. “Модерністи як спадкоємці та аналітики романтичної традиції”, в якому доводиться, що романтизм був для модерністів традицією, у багатьох моментах навіть більш актуальною, ніж позитивізм. Період “Молодої Польщі” деякими дослідниками невипадково називається “неоромантизмом” (Е.Порембович, Ю.Кшижановський), що є одним із свідчень того, як гостро мусило стояти питання романтизму в тогочасній літературній критиці й філософії.

У пункті 1.2.1. “Романтизм А.Міцкевича та “неоромантизм” С.Бжозовського” аналізується модерністська рецепція творчості й світогляду найвизначнішого польського романтика. Основна увага приділяється подібностям у естетичних поглядах А.Міцкевича і С.Бжозовського. В “Філософії польського романтизму” критик звертається до часів Міцкевича як до епохи, в якій передумови для здійснення духовного “чину”, завдяки об'єктивним історичним обставинам, склалися в якнайкращий спосіб. Для Польщі роман-тизм був епохою, де “дійсність зникає дощенту”, а єдиною дійсністю стає “збережена в серці віра”. Одним із спільних пунктів для обох митців була класична німецька філософія, провідні мотиви якої - свобода і визволення людини, але головною рисою польського романтизму стало виборювання і здійснювання цієї свободи, тоді як основна мета німецької філософії - її пізнання.

Еволюція романтизму і раннього модернізму проходить від розуміння мистецтва й естетичного ідеалу як безпосередньої експресії митця - до кон-цепції духовного “чину”, втіленого логосу, міфу, що здійснюється в дискурсі. Бжозовського і Міцкевича зближувало розуміння консервативного стану мови (як носія традиції й застою думки і духу) та її креативного потенціалу; сутність літературної творчості вони вбачали в “боротьбі зі словами”, тобто застарілими догмами й забобонами, висуваючи тезу про те, що мірилом “правдивості” слова є не так званий “об'єктивний” світ, а особистість у стані духовного напруження. Тому обидва митці виявилися одностайними в апології католицизму (у версії А.Товянського) - не як суспільної інституції, а як “типу культурної поведінки”, що не дозволяє розмежовувати сфери суб'єктивного відчуття й історичного “чину”. Але водночас у “Легенді Молодої Польщі” та “Голосах серед ночі” Бжозовський піддав гострій критиці безоглядне прийняття романтичних ідей своїми сучасниками, відділивши в романтизмі те, що було героїчною працею волі й замилуванням у власному стражданні. Бжозовський констатував і засуджував “романтичну кризу європейської душі”, в чому, крім романтизму, звинувачував також натуралізм, сцієнтизм і позитивізм.

Хоча статус “першості” Міцкевича залишався актуальним і в ранньому модернізмі, патроном нового покоління літераторів було визнано Ю.Словацького, якого вважали романтиком “настільки радикальним, що наближався, з багатьох точок зору, до кордонів модернізму” (І.Матушевський). У пункті 1.2.2. “Рецепція творчості Ю. Словацького” констатується, що критичні розвідки про Словацького, здійснені в ту добу, несуть більше інформації про самих критиків, ніж про предмет аналізу, через те до цих розвідок слід підходити передусім як до критики, а не історії літератури у класичному розумінні. Модерністи ніби відкрили для себе Словацького - такого, який був їм потрібен для обґрунтування нової естетичної програми.

Популярною була в основному космологічна теорія романтика, ідея метемпсихози, яка була прочитана модерністами як своєрідна концепція невмирущості національного духу, а для С.Пшибишевського стала також “рекламою” нового тоді напряму, яким був експресіонізм, особливо з метою засудження його німецьких зразків, - адже вона була ідеальною основою для заперечення “об'єктивного” світу, перетворювала його на об'єкт творчої волі духу, сформованого як сильний індивідуум в еволюційному процесі реінкарнацій. Бжозовський порівнював “онтологічне, буттєве, платонівське” розуміння творчості у Словацького з інтуїтивізмом Берґсона: про творення треба думати в категоріях неіснуючого. Мислячи те, що має створити, митець, на думку Бжозовського, вживається своєю свідомістю в свою глибшу від свідомості, ірраціональну сутність. Найґрунтовнішою була праця І.Матушевського “Словацький і нове мистецтво (модернізм)”, в якій критик визначив не тільки успадковані й типологічні подібності Словацького й модерністів, а й дав ґрунтовний аналіз поетики та естетичних особливостей лірики “Молодої Польщі”.

Дисертант полемізує з поглядами З.Кудеровича: по-перше, те, що духовна еволюція у модерністів втрачає риси романтичного провіденціалізму, не позбавляє еволюційного процесу його цілеспрямованого характеру й етапноперіодизаційної структури та не призводить до кризи постулату вдосконалення людства (як твердить польський учений), про що свідчить теорія спірального поступу І.Матушевського та нова концепція суб'єкта національної історії, яким стала надчутлива особистість митця, наділена деміургічною, а не медіальною силою. Кінцевою метою такої еволюції є досконалий дух - продукт розвитку в процесі історії, який порівнювався з “надлюдиною” Ніцше. По-друге, розподіл між впливами Міцкевича і Словацького не був обумовлений “політичністю” одного й “естетичністю” другого, адже розв'язання естетичних проблем означало для модерністів автоматичне розв'язання національно-суспільницьких питань. Рецептивна вибірковість як “ігнорування цілісності” доробку романтика пояснюється тим, що модерністам вигідно було висувати на перший план ті твори Словацького, в яких його мистецьке світовідчуття було відмінне від Міцкевичевого й технічно перевершувало його - тобто в ліричній настроєвості та музичності, а не пластичності.

Осмисленню ролі двох інших романтиків у ранньомодерністській критиці присвячено пункт 1.2.3. “Рецепція творчості З.Красінського і Ц.Норвіда”. Красінський, найбільш популярний і найменш критикований романтик у попередній, позитивістській епосі, де особливо підкреслювали утилітаризм його творів, зв'язок з життям “усіх мас”, був для модерністів психічно спорідненим із сучасним польським декадентом, його творчість Бжозовський розглядав як компромітацію романтичної пози, “гамлетівського жесту” модерністських естетів, для яких “хрест став утечею від плугу”. Натомість Ц.Норвід був для критика найбільш сучасним з романтичних мислителів, який став ніби запереченням польського романтизму, що в утвердженні своєї свободи ігнорував історичність як організуючу силу. Замість осмислення творчості Ц.Норвіда, “виразника чуттєвих станів” модерністів, вони створюють його легенду, адже образ Норвіда-денді був близьким усій богемі “Молодої Польщі”, для якої спорідненість із “великим самітником” і “аристократом духу” була привабливішою, ніж з “декадентом” Красінським.

Будучи співтворцем культурної ситуації певної епохи, літературно-критичний текст функціонує як соціальний феномен і як структурна модель, основним елементом якої є спосіб пізнання літературного факту і його оцінювання - що стало предметом аналізу в другому розділі “Інтерпретаційна практика і поетика”.

У підрозділі 2.1. “Подолання позитивістських тенденцій” на конкретному матеріалі доводиться, що літературна критика на зламі століть не встигає за змінами в художній літературі. Методологічні основи аналізу творів, напрацьовані в реалістично-позитивістській добі (рецензія та літературний портрет в якості жанрового ядра критики, мовчазна згода про міметичну основу мистецтва, переказування “змісту” твору як основна стратегія аналізу) довгий час залишаються актуальними і в модернізмі, а зміни поступово визрівають уже в рамках реалістичної критики другої хвилі позитивізму, в якій намітилося нове розуміння “типізації”, що еволюціонувало від апріор-ності до реалізму й від тенденційності до предметності.

Незважаючи на те, що в метакритиці і поетиці критичних текстів раннього модернізму переважає становище, в якому виразно декларується нова, антифілологічна, манера критичного письма, багато критиків від позитивістської науковості так і не звільнилися. Передусім це стосується соціально-етичної характеристики героїв прозового твору як вирішального елементу інтерпретації, постулату “логічної” й “закінченої” композиції, “правдивого” відображення дійсності в художньому творі. Така позиція дала підстави польським дослідникам піддати сумніву правомірність категорії “антипозитивістського перелому”, запровадженої Т.Вайссом.

Інтерпретаційні новації у модерністів охоплювали перш за все поступову відмову від методу переказування сюжету (або докорінну зміну стратегії переказування - як фрагментарність і враженнєвість), а також заперечення біографізму як основного мотиваційного чинника інтерпретації. Крайнім виявом заперечення позитивістських зразків критичного аналізу став літературно-критичний імпресіонізм, представники якого, постулюючи антинауковість, заперечували потребу психологічного проникнення в духовне життя автора, займалися в основному своїми власними психічними станами й враженнями, викликаними твором (А.Потоцький). Про це йдеться у підрозділі 2.2. “Психологізм”, де підкреслюється, що імпресіонізм, не будучи домінантною рисою літературної критики раннього модернізму, був усе ж тісно пов'язаний із психологізмом - основною диференційною ознакою критики даного періоду, яка завдячує свій розвиток позитивістській психології, а передусім В.Вундту, Т.Рібо, Т.Ліппсу та ін. До психології митця, пошуком якої займалася вся естетика ХІХ ст. від Ш.Сент-Бева, І.Тена, Ф.Брюнетьєра - до Е.Еннекена, польські критики раннього модернізму стали підходити з позицій експресивізму (М.Ґловінський), де художній твір розглядався як безпосереднє вираження, експресія авторської особистості (“душі”), яка й ставала основним предметом аналізу.

Для ранньої фази “молодопольської” формації, яку, в межах проблеми психологізму, можна назвати біологічною (С.Пшибишевський) характерним є намагання будь-які свої, навіть наймістичніші, постулати обґрунтовувати з допомогою наукової психології: наприклад, “теорія голої душі” - метафізичне ---поняття, яке декларувалося Пшибишевським у стилі позитивістської науковості; паралельно - фізіологізм та еволюціонізм колективної праці “Форпости”. У польській критиці початку ХХ ст. експресивізм появляється у зв'язку з переосмисленням природи людської індивідуальності, яка далеко не вичерпується зовнішньою поведінкою автора й дозволяє вести мову про префройдистські (за межами безпосереднього впливу праць З. Фройда) стратегії аналізу художніх творів. Критики звернули увагу на відхилення і збочення, приховані у “підземних пластах особистості”, що час від часу знаходять собі дорогу назовні і “вибухають, як вулкани”, знищуючи усталений житейський порядок (І.Матушевський). Спираючися на Р.Авенаріуса, С.Бжозовський писав, що митець вибудовує у своєму творі фікційний світ, в якому дозволяє існувати тим сферам своєї психіки, котрі не знаходять можливості виявити себе в реальному житті; літературний твір пишеться під імперативом туги автора за тією величезною незреалізованою енергією, яка наповнює його єство, - саме цей процес З.Фройд назвав сублімацією. Під впливом інтуїтивізму А.Берґсона, С.Бжозовський поділяє людську свідомість на “я” гли-боке” і “я” поверхневе”, серед яких тільки перше у геніальних проблисках інтуїції здатне дійти до джерел пізнання й правди. С.Пшибишевський розумів творчість не як спонтанну й ейфорійну діяльність, подібно до неоромантиків (В.Лютославський), і не як споглядання Абсолюту (Міріам), а як прагнення людини до заспокоєння пристрастей “голої душі”: щоб творити, митець мусить позбавитись міщанського спокою й потонути в розпачі існування (за Фройдом, “щасливий ніколи не фантазує”).

З поглядами Ш.Дю Преля, Т.Рібо і Е.Гартмана пов'язана ідеалістична концепція “підсвідомості”, властива поглядам символістів, які доводили існування незнаних, фізично недосяжних сил (Природа, Абсолют, Душа всесвіту), котрі виявляються лише у снах, галюцинаціях і - художній творчості (Міріам, А.Ланґе). Є.Жулавський писав, що мистецтво є виразом того, що “лежить у глибинах людської душі за порогом свідомості”; власне з цих покладів несвідомого митець видобуває “нові синтези” і втілює їх у символи. Критик сигналізує існування також і інших (з-під знаку К.Ґ.Юнґа) “синтезів” надсвідомого, які проявляються у вигляді так званого “характеру”, “совісті”, “успадкованих здібностей і нахилів”, і зміст яких є результатом діяльності “цілих віків і поколінь”.

Погляди І.Матушевського на естетику як антинаукову ділянку (адже формальні класифікації й схематизації спотворюють уявлення про мистецтво), були суголосні з теорією експресії Б.Кроче та антифілологізмом А.Товкачевського. Польський критик вважав, що завдання естетики полягає не в дослідженні “прекрасного самого в собі”, а в пізнанні психічних станів людини в момент створення й сприймання естетичних вражень. С.Ляцк і О.Ортвін своїм розумінням експресивізму випереджували структуралістські теорії “наратора” й ліричного героя. Порушуючи питання співвідношення автора і його твору, на що техніка переказу не здатна була дати задовільну відповідь, експресивізм однозначно розв'язав проблему переказування “змісту” творів у критичному аналізі, а також вплинув на переосмислення психологічної типології митців, яка полягала у відмові від тенівських детермінант на користь “основної тональності” (група волі, художності, філософії - за В.Фельдманом) та поділу на “пластичний” і “музичний” типи (І.Матушевський), що, за Ніцше, відповідало “аполонічному” й “діонісійському” типам.

У підрозділі 2.3. “Виміри критичного експресивізму” аналізуються елементи психологічної концепції критиків, передусім аксіологічні параметри літературного твору - вимога “щирості” та “переживання”, яке розглядалося як запорука “ширості”, передумова справжнього мистецтва, а також свідчило про ідейну спорідненість критичної практики польських модерністів з “герменевтикою розуміння” В.Дільтея.

“Текстуальним еквівалентом” щирості став індивідуальний стиль письменника, який сприймався критиками як вияв внутрішньої сутності митця. Розуміння стилю у Бжозовського було споріднене з романтичним і пізнішим феноменологічним (Р.Інґарден) поняттям “тону”: тільки в тоні знаходиться “психічна правда” (в такому ж значенні вживав це поняття й М.Євшан). О.Ортвін, експресивізм якого був майже “структуралістським”, розрізняв стиль у значенні “чисто формальному” (спосіб послуговування мовою, будова речення, синтаксис тексту, образотворення і метафорика) та психологічному - як проникнення у “глибочінь психіки автора”, у його моральний світ і спосіб мислення.

Модерністи запозичили від І.Тена постулат “цілісності” особистості автора, яка мала виражатись у творі, а цьому суперечила концепція пантрагізму (батьками якої були А.Шопенгауер, Ф.Ніцше і Ф.Геббель). Трагізм ніби заперечував ідею цілісності, адже сприймався як роздвоєння, внутрішня боротьба душевних елементів, нерозв'язані суперечності всередині людини (С.Пшибишевський, С.Бжозовський, К.Іжиковський, М.Євшан). “Суспільно-психологічна теорія” Бжозовського передбачала дослідження тих психічних властивостей, завдяки яким постав той чи інший різновид літератури, “форма” якого мусить відповідати певним “станам душі”. Усупереч позитивізму, критики надавали перевагу не епічним жанрам, а більш експресивним - ліричним й драматичним, виділяючи серед ліричних елементів суґестію і настрій. Розкладання особистості на “настрої” також підривало її “цілісність” (Матушевський).

Розглядаючи критику як найвищий вияв літературної рецепції, Бжозовський розцінював її як зіткнення двох різних індивідуальностей, яке протікає у сфері моральних стосунків і суджень у їхній позамеркантильній чистоті. В ХХ ст. ці ідеї розвинулися в теорії діалогу М.Бахтіна та герменевтиці Г.Ґ.Ґадамера. В теорії рецепції С.Бжозовський і О.Ортвін стали предтечами феноменологічної ідеї “конкретизації” й “недоокреслених місць” Р.Інґардена. Критики стверджували, що твір мистецтва існує завдяки переживанням читача, текст не становить чогось більшого, ніж просто зовнішні сигнали, з котрих читач, як “геолог”, “реконструює” зміст, спираючись на власний життєвий досвід. Шукаючи шляхів подолання суперечностей між експресією й комунікацією, критики висували концепцію активного читача (К.Іжиковський), яка вимагала не пасивного споживання, а духовної праці, основою чого стала теорія емпатії, співзвучна з ідеями Дільтея про змістову й структурну аналогію в переживаннях творця й реципієнта.

Літературна критика, яка робить акцент на суб'єктивних враженнях і відчуттях, за висловом С.Бжозовського, “сама може видати твір мистецтва”, а І.Матушевський писав, що в модернізмі з'явився принципово новий тип критики, “художньої” чи “поетичної”, С.Ляцк визнавав за критикою всі позитивні риси, які вбачали тоді в мистецтві: вона є і символізмом, і творчістю, і “мистецтвом для мистецтва”. Аналіз, здійснений у підрозділі 2.4. “Поетика критичного тексту”, показує, що модерністські критики ставилися до своїх текстів як до поетичних творів з їх телеологією образів і метафорики, працювали над суґестивністю критичних текстів, насичували їх символами, риторичними фігурами, алегоріями, пародіями, інвективами, притчами, вишуканою іронією. Зразком нового критичного письма була творчість Ф.Ніцше: на взір “Заратустри” модерністи будували сюжети критичних текстів, ритмізували мовлення, робили віршовані вставки.

Проблеми співвідношення мови й зовнішньої дійсності та письменника й творчого матеріалу знайшли висвітлення у третьому розділі “Концепції мови: метафізика й генеалогія”, де під мовою розуміється цілий набір антропологічних характеристик: її функціонально-історична диференціація, психологія й соціологія. Модерністи називали мову соціальним процесом (тобто дискурсом), маючи на увазі “не тільки словник лексики, але й словник понять, ідеалів, орієнтацій, вартостей, розмов, актуальний у певну епоху в даному суспільстві” (К.Іжиковський).

Про метафізичне розуміння мови в ранньомодерністській критиці йдеться в підрозділі 3.1. “Символізм: метафізична концепція мови”. Спіритуалістське розуміння слова як знаряддя для передачі таємничого сенсу недосяжного трансцендентного буття було характерне для польських теоретиків символізму, естетичною основою якого стало розмежування мови сакральної й секуляризованої. Ранній модернізм був спадкоємцем романтичної мрії про абсолютне знання, яке, будучи вершиною метемпсихічної мандрівки духу, прагнуло повернутися до загубленої первісної безпосередності. Шопенгауерівську та ніцшеанську філософію музики, ідею повернення первісної вартості “фонетичного” слова і його магічної суґестивної сили С.Пшибишевський розвинув у теорії “метаслова” - категорії “чистої форми”, відокремленої від матерії, а тому - найдосконалішої об'єктивації волі, в якій збереглася безпосередність і чуттєвість мови, що мала характеризуватися настроєвістю, була транспозицією “голих станів душі”. Згідно з його теорією, “метаслово” - це первісна мова, яка була “суцільною мелодією”, але пізніше, стаючи знаковою у сфері комунікації, втратила чистоту своєї форми, була замінена штучною формою літератури.

Як заперечення отієї комунікативної мови польські символісти розвивали, запозичену з французької естетики, концепцію “мовчання”, яке на практиці мало означати вираження без допомоги буденних слів, або звичних значень слів, в тому числі й за допомогою немовних чинників поетизації слова. Функцію “поетизування” мала тут знову виконувати музика, пов'язана з “настроєм” та “суґестією”, а також “синестезія”, “синтез мистецтв”, які разом уможливлювали існування “чистої поезії”. Ця концепція Ваґнера була популярна у модерністській критиці не тільки польського, а й інших слов'янських народів. Ідеї символістів мали тут чимало спільного з пізнішою феноменологічною теорією літератури Р.Інґардена, який наділяв особливим значенням “мовно-звуковий пласт” літературного твору.

Польські критики раннього модернізму вже ставили перед собою майже всі ті основні проблемні питання, які непокоїли пізніше російських формалістів, а згодом і структуралістів. У повній згоді з диференціацією мови на секуляризовану й сакральну, формаліст Л.Якубінський розрізняв “практичну мову, в якій мовний матеріал не має самостійної вартості і є лише засобом порозуміння”, і мовні системи, “в яких практична мета відсувається на дальший план, а мовні зв'язки набувають власної вартості”. Звукова форма поетичного слова була для Р.Якобсона основним чинником поетичної функції мови. Поставлене ним питання “в чому полягає поетичність?” (1933) ще у 1896 р. хвилювало А.Потоцького. Сутність його міркувань, подібно до пізніших структуралістів, зводилась до того, що у поезії символістів слово втрачало свої референційні ознаки, продиктовані йому інформативною й комунікативною функціями, і ставало телеологічним. Про це писав також Е.Лєщинський у праці “Слово як матеріал поезії”.

“Чи є мова адекватним вираженням реальності?” - це питання Ніцше, яке стало однією з основних проблем гуманістики ХХ ст., хвилювало і критиків раннього модернізму. У підрозділі 3.2. “Мовне “відчуження”: критика як генеалогія культури” простежується, як розуміння “мовної відносності” відбилося на ранньомодерністських концепціях літературної творчості. Релятивізується передусім саме поняття “дійсності”: “Що б ми не говорили про світ, це буде завжди витяг з певної історії, виражений у термінах певної літератури (розуміючи під цією останньою всю мовну творчість)”- це твердження С.Бжозовського дозволяє констатувати, що, в основному під впливом філософії Ф.Ніцше і А.Берґсона, у польській критиці були присутні деякі основні ідеї, які вже в середині ХХ ст. дозволили, завдяки Г.Ґ.Ґадамеру, по-іншому поглянути на весь комплекс герменевтичних проблем: незважаючи на зміну культурних епох і естетичних концепцій, завжди залишається певний стійкий ґрунт - мова, яку неможливо заперечити чи докорінно змінити, адже з мовою, писав С.Бжозовський, нам передаються “всі усталені” суспільством форми діяльності, мову ми “застаємо, коли починаємо жити”.

Розуміння догматичної ролі мови пов'язане з кризою свідомого суб'єкта (картезіансько-кантівського cogito), який був точкою опори для західноєвропейської метафізики. Оскільки мова не належить тому, хто говорить (Ґадамер), то зникає “причина” дії висловлювання - “я” як “буття” і “субстанція”, те, що Ф.Ніцше називав “граматичним” обманом. У польській критиці ці проблеми постають у зв'язку з психоаналітичною концепцію особистості, у плані мовної самототожності суб'єкта. С.Бжозовський писав, що інстинкти, звичаї, вірування є втіленням “несвідомих” комплексів людської діяльності, “психожиттєвих комплексів” - як єдино існуючої реальності “предметів”, яких “немає”, оскільки людина “мислить поняттями”. Критик протиставляв їм “глибший пласт психіки”, розташований під “мисельними і відчуттєвими конструкціями”. Відтак, “тіло” для С.Бжозовського, як і для Ф.Ніцше, стає “правдою нашого духу”, а справжня критика повинна бути “герменевтикою тіла”, вбачаючи в “шаленствах метафізики” виключно “симптоми плоті”.

Розглядаючи з берґсонівських позицій творчість К.Гамсуна, Бжозовський усталює “істинне” джерело авторської свідомості в тексті: це тіло як “незаступне минуле” людини, переживання, що локалізуються в певному індивідуальному минулому. Думка не здатна виражати дійсність лише за допомогою жорстких правил мови, бо життя - це безупинний рух, “ставання”, яке не піддається правилам. Тілесність тексту стає предметом не споглядання, а прагнення, жадання - як єдиної передумови творчості. Таку модель приймає і постмодерна психоаналітична концепція: метою суб'єкта є не мислення й мовлення, а реалізація прагнення (Ж.Лакан, Ю.Крістева).

Оскільки світ і суб'єкт у ньому стали культурним текстом, мистецтво виявилося сутністю самого життя, його онтологічною характеристикою. Через те інтерпретація літератури була для модерністів тлумаченням “дійсного” життя, а критика - центральною дисципліною суспільствознавства. Така соціальна проблематика критики розгорталася в модернізмі у двох площинах - в генеалогії та міфотворенні.

Генеалогічна стратегія критики (за Бжозовським - “палеонтологія”), яку застосовував Ніцше для демаскування західної культури й метафізичної свідомості, спиралася на теорію алієнації К.Маркса: відчужений витвір людини постає у Бжозовського як “слово, віддерте від життя”. На прикладі класицизму і романтизму критик показує, що структура певної культурної формації залишається в межах свого мовного континууму, який поглинає наплив якісно нових життєвих фактів і тим позбавляє їх характеру новизни, що стає причиною закостенілості й замкнутості життя у відчужених і непорушних формулах. Критик мусить деконструювати мовні структури і кліше, щоб добратися до самого пульсу життя. Генеалогічний аналіз “структури душі” “Молодої Польщі” був вироком естетиці символізму і містицизму, тим напрямам, які протиставляли свою “хвору психіку” неоромантичному активізму, котрий мав призвести до панування класу, що сам створює основи свого буття.

Проблема залежності від риторичних стереотипів гостро стояла й для К.Іжиковського, автора теорії стилістичного винаходу, “інвенції”. Його увага в цьому плані (майже як типово формалістська) звернена передусім до поетичної мови, адже проза повинна враховувати, вважав критик, “стилістичні очікування читача”, або “компроміси з шаблоном”.

Для С.Бжозовського процес “творення в слові”, або ламання мовних стереотипів, був спробою надання слову нового значення, такого, якого нема ще в житті, - митець мусить подолати його опір, але в разі перемоги він стає переможцем і над суспільством, адже слово існує тільки тоді, коли воно закріплене суспільною практикою, його значення вростає в життєвий процес і є тим, чим його зробило життя. В такий спосіб критик приходить до думки про можливість керування суспільством за допомогою літератури - про можливість міфотворення. Міф уявляється критикові як ідея, яка, народившись із праці творця, запановує над суспільством за посередництвом колективного несвідомого. Така концепція міфу була характерна й для українського філософа й критика В.Панейка, обома ж мислителями була безпосередньо запозичена у Ж.Сореля.

Ідея “історичної відповідальності”, яка мала стримувати таку необмежену владу митця, концепція мистецької діяльності, спрямованої не тільки на-зовні, на пізнання і зміну навколишньої дійсності, а й усередину творчого суб'єкта (змінюється не тільки пізнання, а і той, хто пізнає), зближує ранній модернізм із філософією Фіхте, американським прагматизмом та екзистенціалізмом.

Нове розуміння мови вплинуло на переосмислення проблем мімесису і правди в літературному творі. Польська естетика раннього модернізму рухалася від компромісу між міметичною і експресивною інтерпретацією прозових творів (І.Матушевський) - до преструктуралістської теорії О.Ортвіна, за якою літературний твір є особливою конструкцією, що має свої власні правила впорядкування й організації матеріалу, а тому не може бути детермінантно залежним від предметів, не відтворює собою порядку світу.

У висновках підсумовано та узагальнено основні положення дисертації. Літературна критика “Молодої Польщі” як утілення естетичної свідомості раннього модернізму в своїх програмних виступах та інтерпретаційній практиці була, з одного боку, закорінена у національні традиції ХІХ ст. - романтичний містицизм і філософію духовного активізму, а з другого - поча-ла освоєння того кола естетичних і філософських проблем, які стануть центральними для гуманістики ХХ ст. Поступово ламаючи позитивістські зразки аналізу творів, модерністи послідовно втілювали на практиці програмні положення теорії експресії, близькі до поглядів їхнього сучасника - В.Дільтея. Манерою критичного письма, вибором філософських патронів (Ніцше, Берґсон, Маркс), способом розв'язання основних онтологічних і гносеологічних питань літературної творчості, “молодопольська” критика була предтечею таких естетичних течій ХХ ст., як феноменологія Інґардена, російський формалізм, теорія діалогу Бахтіна, екзистенціалізм, герменевтика Ґадамера, психоаналіз.

Двома найглибшими й найважливішими - з точки зору ХХ ст. - переживаннями раннього модернізму були відкриття “несвідомого” та розуміння “мовної відносності”. Префройдизм розгортався як теорія сублімації, концепція “несвідомого”, ідеалістичне розуміння “підсвідомості” та теорія “тіла” як герменевтична метафора. Концепція мовного “відчуження”, пошуки засобів боротьби з нею, пропагування ідеї творчості як творення та митця як міфотворця були суголосні з неоромантичними тенденціями зрілої фази раннього модернізму. Заснована на усвідомленні догматичної ролі мови, генеалогічна стратегія літературної критики показала, що для раньомодерністської формації були характерні значні внутрішні суперечності.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

Текст як ейдос. Поняття “тону” в естетиці Романа Інґардена // Слово і Час. - 1998. - № 11. - С. 65 - 68. (0,4 др. арк.)

Українська і польська літературна критика раннього модернізму (проблема мовної свідомості) // Слово і Час. - 2000. - № 2. - С. 16 - 20. (0,5 др. арк.)

Фройдизм до Фройда (Психоаналіз у польській літературній критиці раннього модернізму) // Слово і Час. - 2000. - № 7. - С. 58 - 63. (0,5 др. арк.)

Міцкевич і літературна критика модернізму // Міцкевич і Україна. Збірник наукових праць. - Київ: Бібліотека українця, 1999. - С. 54-76. (0,8 др. арк.)

Ю. Словацький у літературно-критичному дискурсі модернізму // Юліуш Словацький і Україна. Збірник наукових праць. - К.: Бібліотека українця, 2000. - С. 299-317. (0,9 др. арк.)

Polska i ukraiсska wczesnomodernistyczna krytyka. Niektуre paralele” // Ruch Literacki. - № 3. - 1999. - С. 331 - 349. (1,1 др. арк.)

Українська і польська літературна критика раннього модернізму (до проблеми методології дослідження) // Наукові читання 1998. - К., 1999. - С. 263 - 288. (1 др. арк.)

До проблеми психологізму в літературній критиці ранньої модерни (на українському і польському прикладі) // Літературознавство. - К: Обереги, 2000. - С. 326 - 332. (0,5 др. арк.)

Ґенераційна свідомість модерну // Молода нація. Альманах. - К., 1999. - № 11. - С. 159 - 179. (1 др. арк.)

АНОТАЦІЯ

Яковенко С. М. Польська літературна критика раннього модернізму. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10. 01. 03 - літератури слов'янських народів. - Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, Київ, 2001.

В дисертації визначено естетико-філософські основи та головні структурні особливості польської літературної критики раннього модернізму, встановлено сутність типологічних збігів та інтертекстуальних зв'язків її зі світовою та українською естетикою на синхронічному зрізі, у ретроспективному й проспективному аспектах. Досліджено методи інтерпретації творів і поетику літературно-критичних текстів. Особлива увага приділяється переосмисленню сутності впливу на ранній модернізм - зокрема на С. Бжозовського - філософії Ф. Ніцше і К. Маркса, вивченню психоаналітичних теорій та концепцій мови літературного твору, дослідженню відношень спадкоємності й типології між ранньомодерністською естетикою, романтизмом і гуманістикою ХХ ст.

Ключові слова: літературна критика, ранній модернізм, естетико-філософський, психоаналітичні теорії, мова, інтерпретація.

ABSTRACT

Yakovenko S.M. Polish Literary Criticism of Early Modernism. - Manuskript.

Thesis for Ph.D. in Philology, specialization 10.01.03 - Slavic Peoples' Literature. Taras Shevchenko Literature Institute at the Ukrainian National Academy of Sciences, Kyiv, 2001.

The present thesis determines aesthetic and philosophical basis and structural peculiarities of Polish literary criticism of early Modernism. It is also defines the assence of thematic similarities and intertextual relations with the World and Ukrainian aesthetics at the synchronous cut from retrospective and prospective views. It investigates the methods of text interpretation as well as poetics of literary criticism texts. A special attention is paid to reconsidering the essence of impact of Marx and Nietsche's philosophies as well as to investigating heritage and typology relations between early Modernist aesthetics, Romanticism and Humanism of the XX century.

Key words: literary criticism, early modernism, aesthetic and philosophic, psychoanalitical theories, language, interpretation.

АННОТАЦИЯ

Яковенко С. Н. Польская литературная критика раннего модернизма. - Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата филологических наук по специальности 10. 01. 03 - литературы славянских народов. - Институт литературы им. Т. Г. Шевченко НАН Украины, Киев, 2001.

Диссертация является первым монографическим исследованием, посвященным широкому комплексу проблем польской литературной критики раннего модернизма. Впервые системно изучены и описаны эстетико-философские основы литературной критики “Молодой Польши”, её взаимоотношения с традициями романтизма и позитивизма, характерные черты интерпретационных стратегий и поэтики литературно-критических текстов, психоаналитические теории и концепции языка художественного произведения.

В диссертации обоснованы закономерности появления модернистского дискурса в результате кризиса позитивизма, охарактеризована динамика изменений в эстетическом мышлении конца ХІХ - начала ХХ вв. на уровне мировоззрения и методов интерпретации художественных произведений. Детально рассмотрены влияния на модернизм эстетики и философии польского романтизма, а также особенности рецепции творчества А.Мицкевича, Ю.Словацкого, З.Красинского и Ц.Норвида в критике “Молодой Польши”. Взаимоотношения между романтизмом и ранним модернизмом носят не только наследственный, но и типологический характер. Значительные сходства наблюдаются здесь в понимании догматической роли языка, теории духовной эволюции (в мистическом и аллегорическом значении), национально-освободительной направленности.

Результаты исследования интерпретационной практики показали, что, с одной стороны, критическая практика ранних модернистов иногда не соответствовала их программным заявлениям и установкам, а с другой - что методы анализа произведений, выработанные в позитивизме, долгое время оставались актуальными и для модернизма. Поэтому в диссертации детально проанализированы особенности методологических и интерпретационно-практических новаций модернистов по отношению к позитивистской критике: отказ от пересказывания сюжета, отрицание биографизма как главного мотивационного рычага интерпретации, литературно-критический импрессионизм. Основной отличительной особенностью критики данного периода стал психологизм, опирающийся на экспресивистский подход, при котором художественное произведение рассматривалось как непосредственное выражение авторской личности - главного предмета критического анализа. Некоторые элементы теории экспресивизма (постулат “откровенности”, “переживание”, “тон”, “трагизм”) и концепция восприятия позволили автору провести типологические параллели между польской критикой раннего модернизма и философией В.Дильтея, украинской критикой того времени, а также - в проспективном аспекте - с теорией “диалога” М.Бахтина, феноменологией Р.Ингардена.