Типи літератури і типи літературно-художньої свідомості в літературному процесі

Одним з важливіших наслідків секуляризації була радикальна зміна природи слова: з логоса, що втілював в собі субстанцію означуваного, слово перетворюється на умовне найменування, конвенційно пов'язане з денотатом. Зміна природи слова закономірно спричиняє зміну природи тексту. Якщо в релігійно-риторичному типі літератури одиницею тексту була формула-синтагма, то в світсько-риторичному типі літератури одиницею тексту стає слово. Тепер один і той же зміст може передаватися в різних текстах різними словами, що по-різному його оформляють. Краса тексту в цю епоху - це вже не краса змісту, а зовнішня краса - краса слова.

З нового розуміння природи слова народжується і нова концепція жанру. В культурі рефлективного традиціоналізму, в якій слово відривається від реальності побуту і культу, твори різних жанрів розрізняються не за функціями, а за властивостями, за своїми формально-змістовними особливостями. Жанр конституюється тепер не законами життя, а законами мистецтва, власне літературними законами. В світсько-риторичну епоху жанрова парадигматика визначає буквально всі особливості твору - від проблематики до синтаксису. Нормативно-рецептурна концепція жанру найбільш повно відповідала стилю мислення світсько-риторичної культури і літератури.

Знайомство російської словесності з риторикою, поетикою, граматикою, що було знаком її входження у фазу рефлективності, суттєво змінює уявлення про природу літературної праці. Якщо Середньовіччя сповідувало ідею письменництва як богонатхненного подвижництва, то добі бароко була властива амбівалентна концепція, в якій літературна праця була одночасно і богонатхненним подвижництвом, і ремісничим вмінням. В процесі подальшої секуляризації культури акцент у розумінні природи літературної праці все більше робиться на другому елементі цього оксюморонного поєднання. У ХVІІІ ст. поет - це вже не подвижник, не пророк, це людина, яка добре знає закони, сформульовані літературною теорією, і досконало володіє всіма засобами поетичної майстерності.

У світсько-риторичну епоху література звертається до тем, які раніше були монополією фольклору. Це певною мірою зближує їх. Але тепер, після подій Розколу і викликаного останніми культурного розшарування, вони починають співвідноситись ще й за принципом станової додатковості: віднині у літератури своя аудиторія (верхні шари суспільства), у фольклору - своя (простолюд). Крім того, література, стаючи значно більш риторичною, ще помітніше відрізняється від фольклору. Загалом же можна констатувати, що відмінності між літературою і фольклором у світсько-риторичну епоху поглиблюються.

Якщо від фольклору література світсько-риторичної епохи відрізняється вельми помітно, то відмінність між «красним письменством» і публіцистикою, історичною, науковою літературою, як і раніше, практично не усвідомлюється. Властиве просвітителям зневажливе ставлення до образного начала в літературі перешкоджало усвідомленню специфіки художньої форми. Ідея спільності змісту всіх творів словесності перешкоджала усвідомленню специфіки художнього змісту літератури. Панування риторики, що встановлювала єдині закони для всіх творів словесності, перешкоджало усвідомленню відмінностей між різними її галузями. Ось чому ще і на початку ХІХ ст. склад літератури лишається невизначеним.

Емансипація естетичного і формального начал обумовлювало емансипацію зображального, образотворчого начала в літературі. Його розвиток був повільним і важким, адже йому суперечило риторичне мислення епохи, риторичність зображення людини в літературі того часу, яка виявлялась і в позбавленні героя імені, і в абстрактності його імені та зовнішності, і в умовності часу і простору, в яких діє герой, і в «редукції» героя до однієї з небагатьох ролей, і в незв'язаності героя з соціальним середовищем і обставинами. Властива риторичній епосі концепція людини, що не передбачала в ній індивідуальності, не мала потреби і в розвитку зображального начала, що дозволяє передати цю індивідуальність. Поступове утвердження ідеї індивідуальності стимулювало розвиток літературної образотворчості, що виявлявся у спробах створити неоднолінійний характер, показати вплив середовища на характер, відмовитися від висловлення ідеї твору безпосередньо в тексті («Пригожа кухарка, або Пригода розпутної жінки» М. Чулкова, «Листи російського мандрівника» М. Карамзіна, деякі з сентиментальних повістей 1790-х років, «низова» проза 1800-1810-х років). Інтенсивний розвиток зображальності був знаменням наближення епохи художності.

Світсько-риторичний тип літератури включає у себе такі літературні напрями, як бароко, класицизм, сентименталізм, просвітительський реалізм, передромантизм. Наявність цих напрямів у російському літературному процесі 2-ї половини ХVІІ - 1-ї третини ХІХ ст. не викликає сумнівів, на відміну від причин і обставин, що детермінували їх виникнення і розвиток. Всі намагання і спроби літературознавців радянських часів підвести соціально-економічний «базис» під російський літературний процес зазначеної доби виявилися марними, про що красномовно свідчать, наприклад, праці В.Кожинова 70-х - 80-х рр. Як ортодоксальний марксист (яким він був у ті роки) і відвертий русофіл (яким він лишається і понині) Кожинов не міг визнати того, що було добре відомо, про що здавна писали російські мислителі від Чаадаєва і Белінського до Шпета і Бердяєва: російська література цієї доби не є породженням органічних потреб російської нації, російського національного духу, вона є наслідком трансплантації явищ європейської літератури, європейських літературних понять і традицій на російський ґрунт. Російська література світсько-риторичної епохи в цілому була вельми далекою від тогочасного російського життя, адже її форми ніяк не відповідали його змісту. Процес приживлення чужорідних форм до змісту російського національного життя, процес визрівання дійсно національної російської літератури буде повільним та нелегким і завершиться лише в творчості Пушкіна. Саме тому, на думку В.Бєлінського, «написати історію російської літератури, означає: показати, яким чином, як наслідок суспільної реформи, здійсненої Петром Великим, почалася вона рабським наслідуванням іноземним взірцям, набувши чисто риторичного характеру; як потім, поступово, прагнула до визволення від формальності й риторизму та набуття для себе життєвих елементів і самостійності; і як, нарешті, розвилася до повної художності й зробилася вираженням життя свого суспільства, стала російською» Белинский В.Г. Общее значение слова литература // Белинский В.Г. Полн. собр. соч.: В 13 т. - М.: Изд-во АН СССР, 1954. - Т. 5. - С. 653..

В історії російської літератури це був вже другий випадок трансплантації, але якщо виникненням середньовічної літератури Русь має завдячувати передусім Візантії та Болгарії, то виникненням «літератури Нового часу» Росія має завдячувати передусім Україні.

Процес запозичення Росією елементів європейської культури і цивілізації проходив дуже інтенсивно. Слід враховувати також те, що одночасно відбувалося знайомство, засвоєння і запозичення дуже різних таких елементів - вони належали різним епохам, різним сферам культури, різним національним культурам. Ось чому літературні напрями, що також були запозичуваними елементами (тут варто згадати слушнезауваження М. Наєнка про те, що «… окремі стилі можуть існувати не як органічні, а як наслідувальні» Наєнко М.К. Дмитро Чижевський і його Історія української літератури // Чижевський Д.І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). - Тернопіль: МПП Презент, за участю ТОВ Феміна, 1994. - С. 11.), виникають і розвиваються на російському ґрунті без будь-якої логіки і системи, не змінюючи більш-менш послідовно один інший, а перетинаючись, перемішуючись не тільки в творчості одного письменника, але навіть в одному його творі. «Поєднання в творчості окремих великих письменницьких індивідуальностей елементів різних літературних напрямів (нерідко навіть у межах одного твору) робить часто кордони між літературними напрямами вельми хисткими. У цьому - одна з корінних особливостей російської літератури ХVІІІ ст.», - відзначають К. Пігарев і Г. Фрідлендер Пигарев К.В., Фридлендер Г.М. Становление новой русской литературы // История всемирной литературы: В 9 т. - М.: Наука, 1988. - Т. 5. - С. 361.. Відзначена особливість російського літературного процесу світсько-риторичної епохи помітно обмежує можливості застосування до нього понять «літературний напрям» та «художній метод» і робить ще більш очевидною необхідність розглядати його крізь призму категорій «тип літератури» і «тип художньо-літературної свідомості».

У п'ятому розділі дисертації - «Епоха художності: основні особливості естетичного типу художньо-літературної свідомості і типу літератури в Росії» - відзначається, що початок ХІХ ст. був періодом, коли російська література із стану риторичності переходила у стан художності. Цей перехід, як показується в дисертації, був одним з аспектів потужної культурно-цивілізаційної мутації, яку переживала наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. Європа. Як міняється самоусвідомлення людини в цей час? які завдання постають перед культурою та літературою в зв'язку з цим? чому головною функцією літератури стає моделювання дійсності, а літературний твір стає перш за все художнім світом? як перехід від риторичності до художності позначається на природі слова, стилю, жанру, на взаємовідносинах літератури і фольклору, на функціях вимислу, на природі авторства та ідеї літературного твору? в чому полягає принципова відмінність літературного процесу доби естетичного типу літератури від літературного процесу світсько-риторичної доби? чи був модернізм кінця ХІХ - початку ХХ ст. закономірним породженням естетичного типу літератури або він становив собою новий тип літератури? - такі проблеми розглядаються в цьому розділі дослідження.

На думку дисертанта, кінець ХVІІІ - початок ХІХ ст. був тим переломним періодом розвитку культури, коли європейська людина ясно усвідомила себе індивідуальністю. Усвідомлення людиною своєї вражаючої складності та унікальної неповторності руйнувало авторитет традиції, яка досі була основою культури. Віднині людина перестає орієнтуватись на традицію, а культура перестає бути традиціоналістською. Відтепер людина повинна сама, без підказки з боку традиції, вибирати з безлічі духовно-моральних цінностей, ідеалів, установок ті, які саме їй допоможуть адаптуватись в світі та суспільстві. Для того, щоб допомогти людині зробити цей нелегкий вибір, культура повинна була створити таку модель життя, за допомогою якої людина могла б пізнавати себе у всьому багатстві своєї натури і світ у всьому розмаїтті наявних у ньому духовних цінностей, вибирати останні та «примірювати» їх без необхідності випробовувати їх у реальності, здійснюючи вчинки, а також реалізовувати - принаймні ілюзорно - ті свої «я», які не могли реалізуватися в реальному житті. Такою моделлю життя стає художній світ літературного твору. Функції літератури співпали з функціями культури. Саме тому література в ХІХ ст. стає володаркою людських дум. Саме тому головною іпостассю літературного твору відтепер стає вже не текст, а художній світ. Ця зміна досить швидко ясно усвідомлюється літературознавчою думкою, про що свідчать, наприклад, численні праці В.Бєлінського. Саме з них починається дослідження специфіки художнього світу літератури і специфіки його зв'язку з реальним світом.

Те, що основною функцією літературного твору стає моделююча функція, обумовлює швидкий розвиток історизму, народності, психологізму в літературі. Світ літератури, як ніколи раніше, повно відтворює все багатство життя. Цілком закономірним є те, що утвердження художності збігається з утвердженням реалізму, головною метою якого було пізнання дійсності. Це був не випадковий збіг: реалізм ХІХ ст. (такий, яким ми його знаємо) міг народитися тільки тоді, коли література увійшла до стану художності.

Утвердження художності означало руйнування підмурку риторичної літератури - «готового» слова, формами якого були також стиль і жанр. Усвідомлення митцем себе індивідуальністю, прагнення адекватно передати своє індивідуальне світовідчуття обумовили зміну «готового» слова «точним», яке вже не залежало від директив риторики. «Точне» слово - це слово зовсім іншої природи, ніж «готове» риторичне слово. Риторичне слово було самоцінним, його краса - краса його власної зовнішньої форми, а точність - відповідність тому стилю, яким належить зображати всі предмети або явища такого роду. «Точне» слово не є самоцінним, воно важливе не само по собі, а лише як засіб зображення цього предмета, вираження цього мого настрою. Його краса - у відповідності цьому предмету, явищу, настрою, і якщо воно точно відповідає їм, то не має значення те, до якого стилю воно відноситься. Зміна риторичного «готового» слова «точним» було подією, значення якої для долі російської літературної мови важко переоцінити: «З принципом точності слововживання пов'язаний і найбільш значний з точки зору історії російської літературної мови зсув у структурі літературного тексту - вільне поєднання і взаємопроникнення мовних одиниць, раніше роз'єднаних і протиставлених в історико-генетичному, експресивно-стилістичному і соціально-характерологічному плані» Горшков А.И. Язык предпушкинской прозы. - М.: Наука, 1982. - С. 19.. Зміна «готового» слова «точним», яка означала закінчення ери риторичної словесності, не відбувалася одномоментно, вона визрівала в російській літературі приблизно з 70-х років ХVІІІ ст. У поезії вона готувалася перш за все сміливими новаціями Г. Державіна, чия поетична творчість відзначалася небаченою досі мальовничістю зображення світу, автобіографічністю, а також відмовою від дотримання ломоносівської теорії трьох «штилів», стильовим різноголоссям Більш детально про це див.: Черноиваненко Е.М. Поэзия Державина: движение к эстетическому типу литературы // Творчество Г.Р. Державина. Специфика. Традиции.- Тамбов, 1993. - С. 119-126.. У прозі ця зміна починалася з новацій у творчості М. Новикова, М. Чулкова, Д. Фонвізіна, І. Крилова, О. Радищева, М. Карамзіна.

Руйнування риторичної природи слова неминуче оберталося руйнуванням риторичної природи стилю, яке виявлялося в цілому ряді процесів. Вже у 2-й половині ХVІІІ ст. розпадається система двох типів мови - книжно-слов'янської і народно-літературної, все помітніше втрачає своє значення теорія трьох стилів. Все більш активне (особливо в добу романтизму) використання жанрами різних стилів, їх дифузія свідчили про руйнування самого феномену стилю жанру. Головною стильовою одиницею стає індивідуальний авторський стиль.

Суттєво змінюється і природа жанру. Утвердження художності відкривало можливості для небачено активної дифузії жанрів. Втративши закріплений за ним стиль, жанр втрачає рецептурний характер. Тепер він як форма «точного» слова повністю залежить від авторського задуму, який реалізується у творі. Тепер вже не твір підкоряється законам жанру, а жанр визначається специфікою цього твору, його художнього світу. Оскільки ж художній світ твору і самий твір в цілому неповторні, то неповторним виявляється і жанр твору. Звідси - все більш численні випадки у післяпушкінській літературі, коли автори або дають своїм творам незвичайні жанрові визначення (як, наприклад, «арабески» у М. Гоголя), або взагалі відмовляються визначати жанрову приналежність свого твору (як, наприклад, робить це Л. Толстой, називаючи «Війну і мир» «книгою»). Якщо жанр фактично перестає існувати для письменників, то цілком логічно, що згодом його існування стає сумнівним і для літературознавців, найбільш яскравим свідченням чого стала «Естетика…» Б. Кроче. Руйнування риторичної природи жанру закономірно обумовило суттєву трансформацію природи літературного роду, осмислення якої в 1-й половині ХХ ст. часто супроводжувалося радикальним переглядом концепцій Аристотеля і Гегеля (на матеріалі праць О. Лосєва, М. Бахтіна, О. Білецького це переконливо показала Н.М. Шляхова Шляхова Н.М. Діалогічна зустріч двох свідомостей (До проблеми роду в літературі) // Проблеми сучасного літературознавства. - О.: Маяк, 1998. - Вип. 2. - С. 5-17.).

Руйнування риторичності, яка обумовлювала різноприродність літератури і фольклору, відкривало можливість їх взаємодії і взаємозбагачення. Вже в період романтизму література починає активно використовувати фольклорні жанри, звертатись до тематики, проблематики, сюжетів фольклору в своїх намаганнях вирішити проблему національної самобутності. Втрачаючи риторичність, література в пошуках нової мови все частіше використовує мову фольклору. Нарешті, літературу і фольклор цієї доби об'єднує прагнення до детального зображення обраних життєвих ситуацій.

Входження літератури до стану художності означало, що художності набуває і вимисел. Ставши художнім, він тепер усвідомлюється як такий літературознавчою думкою. Саме за допомогою свідомого художнього вимислу література виявилася спроможною виконати покладену на неї загальнокультурну місію. Вимисел в добу художності є не тільки засобом художнього узагальнення життєвого матеріалу, але й началом, яке обумовлювало можливість переважно естетичного сприйняття художнього світу літературного твору.

Усвідомлення різноприродності реального і художнього світів дозволяло літературній естетиці усвідомити двоїстість природи автора, який по відношенню до реальної дійсності є людиною із своїм світовідчуттям, світоглядом, переважно етичними реакціями, а по відношенню до створюваної ним художньої дійсності є творчим началом, Богом-деміургом, що переважно естетично ставиться до свого творіння. Найбільш художньо продуктивною позицією для автора як начала, що творить, є позиція за межами створюваного ним світу, яка дозволяє бачити його повністю, - позиція, яку М. Бахтін назвав «позазнаходженням». Здатність геніальних митців побачити з такої позиції реальну дійсність робить мистецтво, літературу унікальними видами пізнавальної діяльності.

Зосередження літератури на виконанні моделюючої функції обумовлювало те, що головною іпостассю літературного твору стає вже не текст, а художній світ. Ідея тепер не виражається безпосередньо в тексті, а втілюється в образній системі. Це радикально змінює її природу, робить художню ідею дуже несхожою на нехудожню. Якщо нехудожня ідея сприймається розумом, то художня ідея переживається, а до цього процесу залучені всі аспекти людської особистості. Якщо нехудожня ідея є однозначною, то художня є принципово багатозначною. Будь-яке формулювання художньої ідеї є перекладом її змісту на понятійну мову - перекладом заздалегідь неповним.

Відзначені зміни обумовили радикальну зміну природи поетики: вона набуває справжнього історизму, про що свідчив інтенсивний розвиток історичної поетики; вона втрачає директивність; відтепер поетика не передує творові як кодекс правил, за якими він має створюватися, а, навпаки, досліджує особливості вже написаних творів; звукова, метрична, словесно-стилістична будова цікавить поетику не в своїй самоцінності, а як система засобів породження образної системи твору. Схожу за своїм змістом зміну природи переживає й естетика, яка стає, за влучним визначенням І.Франка, «індуктивною». Естетика, як відзначав Р. Гром'як, втрачає нормативний характер, перестає бути кодексом «апріорних знань про красу» і розвиватися «як наука сама з себе» Гром'як Р.Т. Естетика і критика: Філософсько-естетичні проблеми художньої критики. - К.: Мистецтво, 1975. - С. 190., орієнтуючись тепер на глибоке дослідження емпіричного матеріалу мистецтва.

Якщо в світсько-риторичну добу російська література зберігала наслідувальний характер, що відображалося у відзначеній вище «хаотичності» тогочасного російського літературного процесу, то початок доби художності був для російської літератури початком доби її органічно самобутнього розвитку. На думку Б.М. Гаспарова, з 30-х років ХІХ ст. «… російська література стає органічною складовою частиною європейського літературного процесу. Ті загальні явища, які вона поділяє з іншими європейськими літературами, виявляються закономірним наслідком паралельного розвитку, а не результатом перенесення на російський ґрунт феноменів, що вже сформувалися на Заході» Гаспаров Б.М. Поэтический язык Пушкина как факт истории русского литературного языка. - С.Пб., 1999. - С. 19-20.. Російський реалізм ХІХ ст. - це вже, на відміну від усіх попередніх напрямів у російській літературі, цілком російський феномен. Російський літературний процес доби художності обумовлюється в основному тими ж закономірностями, що і європейський. Ось чому авторові видалося недоцільним окремо характеризувати його специфіку. Через декілька десятиліть, у післяреволюційну добу, шляхи розвитку російської і європейської літератур знов розійдуться, російський літературний процес знов набуде неабиякої специфічності, яка вимагатиме висвітлення. Тому наступний розділ дисертації знов буде містити підрозділ про специфіку літературного процесу.

Модернізм, який розвивається з 80-х років ХІХ ст., був явищем вельми суперечливим за своєю природою. З одного боку, він базується на художності, виявляючи навіть прагнення до переносу законів мистецтва у сферу реального життя. З іншого боку, як мистецтво доби глибокої культурно-цивілізаційної кризи, він все сильніше сумнівається у можливостях подальшого розвитку мистецтва, літератури на засадах художності. «За одну з головних, так би мовити, інтернаціональних властивостей модерністської естетики слід визнати її розрив з попередньою насамперед реалістичною, художньою традицією…»- зазначив В. Саричев Сарычев В.А. Эстетика русского модернизма: Проблема жизнетворчества. - Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1991. - С. 3.. Звідси - звернення модернізму до естетичного досвіду давнини і Середньовіччя, сучасного примітивного мистецтва. Наслідком цього звернення стало виявлення у творчості модерністів рис архаїчного і традиціоналістського мистецтва, рис мистецтва релігійно-риторичного і світсько-риторичного типів. Але, як би активно не виявлялися ці риси в творчій практиці модернізму, домінуючими в ній лишаються, все ж таки, риси художності. Такий характер модернізму дозволяє зробити висновок, слушність якого, на наш погляд, цілком підтверджується всім подальшим розвитком мистецтва і літератури в ХХ столітті: якщо раніше, до кінця ХІХ ст., типи літератури зміняли один послідовно у своєму одноосібному пануванні, то в ХХ ст. провідним залишається естетичний тип літератури, але разом з ним активно виявляються риси інших типів літератури, причому ці дуже різні риси можуть взаємовпливати і навіть сполучатись, що надає мистецтву і літературі ХХ ст. надзвичайно своєрідний характер.

У шостому розділі - «Література соцреалізму як література риторичного типу» - відзначається, що літературний процес радянської доби вивчено ще вкрай недостатньо, в першу чергу це стосується художньої природи літератури соцреалізму, яка займала в ньому пануюче місце. Саме тому дисертант вважав за необхідне дослідити в даному розділі такі проблеми: чи справді література соцреалізму, як вважають численні літературознавці, була близькою до літератури класицизму і навіть до літератури більш віддалених часів? чим можна пояснити цю близькість? чи була література соцреалізму художньою, а якщо ні, то коли, чому і як відбувався процес інволюції літератури із стану художності в стан риторичності? як виявлявся цей процес у зміні природи слова, стилю, жанру, уявлень про літературну працю, принципів узагальнення матеріалу дійсності? як позначився цей процес на природі характеротворення, психологізму, ідеї літературного твору? як позначився він на розвитку літературної критики? як співвідносилася література соцреалізму з літературою, яка за своєю природою була далекою від соцреалізму? в чому полягає специфіка літературного процесу радянської доби? які основні етапи можна виділити в розвитку літератури цього періоду?

В даному розділі відзначається, що розвиток російської літератури в радянський період викликає багато питань концептуального характеру. В численних літературознавчих працях констатується суттєва близькість літератури соцреалізму літературі досить віддаленого минулого, найчастіше - періоду класицизму, але скільки-небудь ґрунтовних і переконливих пояснень цього феномену знайти не вдається.

Згідно з концепцією, що обстоюється в дисертації, специфіка літератури цієї доби пояснюється характером післяреволюційної культури, яка, по-перше, була генетично близькою середньовічній культурі, а також, по-друге, свідомо будувалася владою як типологічна близька середньовічній. Повернення культури до стану синкретичності, відмова її від розуміння людини як індивідуальності, орієнтація на мистецтво добуржуазного періоду - все це надавало радянській культурі архаїчного характеру і обумовлювало інволюційний розвиток радянської літератури.

Інволюційність розвитку літератури кінця 20-х - початку 50-х років полягала в тому, що література із стану художності поверталася у стан риторичності. Це виявлялося передусім у тенденції до стирання меж між мистецтвом і дійсністю, до ігнорування естетичної специфіки літератури, до перетворення останньої на засіб розв'язання проблем реального життя. Внаслідок реалізації цих тенденцій література з феномена мистецького стрімко перетворюється на феномен суто ідеологічний. «Одна з статей Писарева мала назву «Руйнування естетики», ця назва точно передає сутність руйнування, яке мало місце», - слушно зазначав ще майже чотири десятиліття тому Дж. Гібіен. Gibian G. Soviet Literature During the Thaw // Literature and Revolution in Soviet Russia. 1917-1962. - London: Oxford University Press, 1963. - Р. 146.

Добитися того, щоб це перетворення стало повним і безповоротним, заважала неможливість застосування ідеологічних критеріїв до аспектів форми літературного твору. Ось чому в мистецькій свідомості владою утверджується ідея роз'єднання змісту й форми, образу та ідеї, ідея первинності змісту. Разом з тим починається жорстока боротьба з формалізмом, під яким розумілося все, що не подобалося владі в мистецтві. В роботі обґрунтовується думка, згідно з якою сама ідея формалізму є закономірним породженням риторичного мислення влади, яка керувала будівництвом нової культури.

У дослідженні показано, що «розхудожнення», риторизація літератури виявлялися в інволюційності розвитку слова від «точного» до «готового». На зміну численним і різноманітним індивідуально-авторським стилям приходить єдиний для всіх «авторитетний» або «авторитарний», як іменують його дослідники, стиль радянської літератури. «Саме авторитарний стиль є найважливішою, конститутивною рисою літератури соціалістичного реалізму 30-50-х років. ...Нейтральний стиль привів до повного нівелювання літературної мови - на роки вперед, сприяв майже повному стиранню творчої індивідуальності письменників, працювавших у радянській літературі цього періоду; справді, чим стиль Ажаєва відрізняється від стилю Панової? Стиль Бабаєвського від стилю Бубеннова?» Голубков М.М. Утраченные альтернативы: Формирование монистической концепции советской литературы. 20-30-е годы. - М.: Наследие, 1992. - С. 57. Так відбувалося повернення від індивідуально-авторського стилю до стилю епохи, який був притаманний літературі Середньовіччя. Жанри перестають розрізнюватися за своїми художніми особливостями. Літературна праця все частіше і наполегливіше трактується вже не як творчість, а як реміснича за своїм характером діяльність, спрямована на виконання соціального замовлення.

Соцреалізм проголошував себе вищим типом реалізму, який, подібно до реалізму «критичного», ґрунтується на типізації й має своїм основним завданням пізнання дійсності. Але насправді, як часто відзначалося в літературознавстві, йому була притаманна яскраво виражена нормативність, а програмна установка на «зображення життя в його революційному розвитку» породжувала домінування зображення не типового, а належного як типового для завтрашнього дня, що вже виявляється у сьогоденні. Автор дисертації доводить, що соцреалізм був реалізмом саме у середньовічному розумінні цього терміну. Закономірно, що твори соцреалізму виконували функції, аналогічні функціям середньовічних exempla.

Інволюція літератури від художності до риторичності виявлялася у перетворенні героя з характеру на роль, у руйнуванні психологізму, у формуванні жанрово-тематичної рецептури, згідно з якою пишуться тепер твори. Орієнтація на взірцеві тексти свідчила, що радянська література відзначається характерною для літератури Середньовіччя канонічністю. «Розхудожнення» літератури неминуче приводило до «розхудожнення» літературної критики, яка оцінює тепер твори виключно за ідеологічними критеріями.

«Розхудожнення» літератури не могло не позначитися на динаміці літературного процесу. З утвердженням соцреалізму динаміка літературного розвитку все помітніше уповільнюється й одразу після війни немовби завмирає. Його подальший рух, як показано в дисертації, був пов'язаний з переходом радянської літератури на другому етапі свого розвитку (після ХХ з'їзду) від інволюції до еволюції, змістом якої було повернення літератури від риторичності до художності.

Всіма позначеними рисами й тенденціями характеризувалася хоча й більша частина того, що узагальнено зветься літературою радянської доби, але не вся вона. На положенні напівлегальному або зовсім нелегальному існувала й література, яка зберігала свою художню природу, література естетичного та постестетичного типів. Специфіка літературного процесу радянської епохи визначалася співіснуванням не напрямів у межах одного типу літератури, а різних типів літератури. Принципово такою ж була картина літературного процесу в Європі, але там співіснували споріднені типи літератури - естетичний та постестетичний, тоді як в СРСР співіснують типи літератури, які є антиподами, які мають принципово різну природу - естетичний і постестетичний, з одного боку, і риторичний (у вигляді соцреалізму) - з іншого.

У «Висновках» відзначається, що реалізований у численних наукових працях, у навчальній літературі декількох останніх десятиліть підхід до вивчення літературного процесу є парадоксальним, адже історичний розвиток літератури намагалися дослідити й показати за допомогою позаісторичних за своєю суттю понять, які відображали літературні феномени, наділені універсальною природою (слово, стиль, жанр, твір, автор, творчість тощо). Якщо ж незмінною, універсальною є природа складових, які сукупно утворюють те, що ми називаємо літературою, то її природа також є універсальною в своїх основних засадах. Дослідження літературного розвитку без урахування мінливості самої природи основних літературних феноменів і всієї літератури взагалі неминуче позначалося метафізичністю, обмежувало можливості розробки теорії літературного процесу.

Історизм у тому розумінні, яке обґрунтовується даною дисертацією, передбачає усвідомлення того, що розвиток літератури - це перехід літератури (отже, й усіх її складових) з одного якісного стану в інший. Саме таким розумінням історизму обумовлюється запропоноване автором визначення категорії «літературний процес». Але якісний стан літератури має бути відображений у відповідних поняттях, які б могли служити найбільшими одиницями членування літературного процесу, тобто позначати найбільші його стадії. Узагальнення вироблених у 60-х-90-х роках наукових концепцій, в яких відбилися пошуки найбільших одиниць членування літературного процесу, сприяло розробці концепції, згідно з якою понятійну основу теорії літературного розвитку складають категорії «тип художньо-літературної свідомості» і «тип літератури». Ці категорії набули в даному дослідженні термінологічного статусу не тільки тому, що отримали визначення, але ще й тому, що вони були співвіднесені з іншими провідними поняттями теорії літературного процесу. Характеристика зв'язку й співвідношення їх з поняттями «художній метод», «літературний напрям», «літературна течія» дозволяє побачити сукупність всіх цих понять як систему, позначену чіткою ієрархічністю, отже - побачити різні рівні літературного процесу. На думку дисертанта, це полегшить і подальше дослідження проблем теорії літературного процесу, і вивчення специфіки розвитку тієї чи іншої конкретної національної літератури, і пояснення багатьох складних літературознавчих питань в учбових курсах і навчальній літературі.

Висунення ідеї типів літератури як зміни різних якісних станів останньої вимагало глибокого концептуального осмислення й чіткої характеристики специфіки кожного з таких станів. Виконання цього завдання утруднювалося тим, що літературознавство здавна керувалося презумпцією одвічної художності літератури. Ця концепція неминуче формувала й певну літературну історіософію, коректність якої видавалася сумнівною багатьом вченим і письменникам, що однак не завадило їй залишитися й донині вельми популярною. Пануванню таких поглядів сприяє й слабка розробленість теорії художності як у літературознавстві, так і в естетиці.

В той же час у культурологічно орієнтованих дослідженнях деяких сучасних літературознавців було переконливо показано, що європейська література до межі ХVІІІ-ХІХ ст. була риторичною за своїм характером. Щоправда, в таких дослідженнях не визначено статус риторичності, її вияви розглянуто лише на матеріалі окремих явищ окремих західноєвропейських літератур, тому казати про існування цілісної й завершеної концепції риторичної літератури було б передчасно.

Спираючись на ідею риторичності літератури, а також на підтримувану деякими авторитетними вченими думку про те, що художність є вищою й історично найбільш пізньою формою вияву естетичного, автор дисертації запропонував концепцію, згідно з якою риторичність і художність становлять собою різні якісні стани, в яких література перебуває в різні часи. В 2-му розділі, після з'ясування того, чим була риторика для європейської культури від часів античності та в чому полягали основні особливості риторичного мислення, риторичність і художність схарактеризовані як різні форми вияву естетичного в літературі; в 3-му та 4-му розділах показано, як виявлялася риторичність у літературі та в чому полягала специфіка літератури релігійно-риторичного й світсько-риторичного типів; у 5-му розділі пояснені причини, які обумовили перехід літератури із стану риторичності в стан художності, а також висвітлені основні особливості літератури, що стала художньою. Такий виклад дозволив детально пояснити суть запропонованої концепції різних якісних станів літератури, обґрунтувати її положення та застосувати їх до конкретного й вельми широкого літературного матеріалу для доказу їх достовірності.

Вивчення специфіки художності саме у порівнянні з риторичністю дозволить наповнити термін «художність» конкретним і чітко окресленим значенням, надасть можливість побачити художність як феномен, що має свою історію, сприятиме розробці науково коректної концепції художності.

Визначення поняття «літературний процес», обґрунтування категорій «тип художньо-літературної свідомості» та «тип літератури», концептуальне переосмислення концепцій історизму та художності обумовили необхідність і можливість побудови принципово нової періодизації російського літературного процесу. Згідно з нею російська література з ХІ до середини ХVІІ ст. була літературою релігійно-риторичного типу, від середини ХVІІ до 2-ї третини ХІХ ст. - літературою світсько-риторичного типу, з 30-х років ХІХ століття до його кінця - літературою естетичного типу, а в ХХ ст. - літературою постестетичного типу. Запропонована періодизація відрізняється від попередніх не просто тим, що в її основу покладені не стилі епох чи літературні напрями, а типи літератури, або лише іншими хронологічними межами. Те, що обумовило необхідність і можливість її побудови, обумовило й принципову концептуальну відмінність цієї періодизації. Вона будується на найголовніших особливостях природи літератури, які були об'єктивно притаманні російській словесності на різних етапах її розвитку (релігійність, риторичність, світськість, художність, ін.), як і словесності інших народів Європи. Це дозволяє коректно співставляти за єдиними ознаками розвиток російської літератури з розвитком будь-якої іншої національної літератури чи європейської літератури взагалі, об'єктивно висвітлювати специфіку російського літературного процесу на різних його етапах, побачити, наприклад, як і чому російська література довгий час відставала від європейської, який величезний вплив мали на її розвиток літератури інших народів (візантійська, болгарська, українська, польська, німецька, французька, ін.). Запропонована періодизація позбавлена недоліків і суперечностей, які притаманні «діючій» нині періодизації розвитку російської літератури, реалізованій у чотиритомній академічній «Історії російської літератури» (1980-1983). Остання розглядає різні періоди історії літератури за різними ознаками, що унеможливлює об'єктивне порівняння цих періодів. Періодизація, яка обґрунтовується в дисертаційному дослідженні, використовує єдину для всіх періодів систему складових літературного процесу, що дає змогу виявити його наскрізну логіку, чітко визначити, щу саме і як саме змінювалося в літературі на кожному наступному етапі її розвитку порівняно з попереднім.

У дослідженні, що реферується, запропоновано принципово нову періодизацію розвитку російського літературного процесу радянської доби. Досі вона будується в російському літературознавстві за старим, суто хронологічним принципом: література 20-х років, 30-х років тощо. Аналіз розвитку російської літератури радянської доби за допомогою понять «тип художньо-літературної свідомості» та «тип літератури» та з урахуванням специфіки розвитку всієї дореволюційної російської літератури дозволив визначити спрямованість і специфіку її розвитку в радянську епоху, а це, в свою чергу, зробило очевидним, що в історії російської радянської літератури чітко виділяються два етапи: від 1917 до 1956 р., коли розвиток літератури був інволюційним (тобто спрямованим від художності до риторичності), і від 1956 до 1991 р., коли він знов стає еволюційним (тобто характеризується поверненням до художності). Запропонована періодизація, на відміну від існуючих, містить у собі певну концепцію розвитку російської літератури радянського часу, причому таку концепцію, яка дозволяє побачити вельми складну специфіку її у порівнянні як з дореволюційною російською літературою, так і з європейською літературою ХХ ст.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Литературный процесс в историко-культурном контексте. Развитие и смена типов литературы и художественно-литературного сознания в русской словесности ХІ-ХХ веков. - Одеса: Маяк, 1997.

2. Рец.: Нарівська В.Д. Крок до створення теоретичної історії літератури // Ex professo:Збірник наукових праць вчених Придніпров'я. - Дн.: Арт-Прес, 1999. - С. 214-216; Шпильова Олена. [Рец. на: Черноиваненко Е.М. Литературный процесс в историко-культурном контексте. Развитие и смена типов литературы и художественно-литературного сознания в русской словесности ХІ-ХХ веков. - О.: Маяк, 1997. - 712 с.]. - Вікно в світ. - 4 (7) /1999. - С. 189.

3. Современные решения проблем теории литературного процесса // Вестник Московского университета. - Серия 9, Филология. - 1990. - № 1. - С. 83-87. (0,5 авт. арк.).

4. Поэзия Державина: движение к эстетическому типу литературы // Творчество Г.Р. Державина . Специфика. Традиции. - Тамбов, 1993. - С. 119-126. (0,5 авт. арк.).

5. Понятия «тип литературы» и «тип художественно-литературного сознания» как базовые понятия теории литературного процесса // Історико-літературний журнал. - Одеса. - 1995. - № 1. - С. 19 - 21. (0, 45 авт. арк.).

6. Слово, текст, твір, жанр в трьох основних типах літератури // Історико-літературний журнал. - Одеса. - 1996. - № 2. - С. 11 - 14. (0,5 авт. арк.).

7. Литература соцреализма : от художественности к риторичности (судьбы слова и стиля) // Вісник Одеського державного університету (гуманітарні науки). - 1997. - № 1.- С. 25 - 33. (0,45 авт. арк.).

8. Поняття «формалізм» як методологічна фікція (До підсумків тривалої та кровопролитної боротьби з тим, чого не було) // Історико-літературний журнал. - Одеса. - 1997. - № 3. - С. 74 - 80 . (0,5 авт. арк.).

9. «Туманное и глуповатое словцо - творчество» (Эволюция представлений о литературном труде в советском литературном сознании 20-30 годов) // Слов'янський збірник. - Одеса: Маяк, 1997. - Вип. 4. - С. 242 -255. (0,8 авт. арк.).

10. «От реального - к реальнейшему»: правда жизни и правда нормы в литературе соцреализма // Проблеми сучасного літературознавства. - Одеса: Маяк, 1997 . - Вип. 1. - С. 139 - 156. (1 авт. арк.).

11. Про специфіку російського літературного процесу доби Середньовіччя // Медієвістика. - Одеса: Аstroprint, 1998. - Вип. 1. - С. 49-57 (0,5 авт. арк.).

12. Про специфіку російського літературного процесу доби європеїзації, або Відповідь В.Г. Белінського на питання В.В. Кожинова // Проблеми сучасного літературознавства. - Одеса: Маяк, 1998. - Вип. 2. - С. 25-37.

13. Развитие изобразительного начала в литературе светско-риторического типа // Проблеми сучасного літературознавства. - Одеса: Маяк, 1999. - Вип. 3. - С. 24-36. (0,75 авт. арк.).

14. Об одном парадоксе средневековой русской словесности // Вісник Дніпропетровського університету. Літературознавство. Журналістика. - Дніпропетровськ: Вид-во Дніпропетровського ун-ту, 1999. - Вип. 3. - Т. 1. -С. 3- 14. (0,6 авт. арк.).

15. Роман в оценке русской журнальной критики 2-й половины ХVІІІ в. // Проблеми сучасного літературознавства. - Одеса: Маяк, 1999. - Вип. 4. - С. 68 - 76. (0,5 авт. арк.).

16. Пушкинские суждения о нравственной пользе поэзии и проблема смены типов литературы в России 1-й трети ХІХ в. // Ex professo. Збірник наукових праць вчених Придніпров'я. - Дніпропетровськ, 1999. - Вип. 2. - С. 4 - 10. (0,5 авт. арк.).

17. Смена типов литературы и судьбы поэтики // Проблеми сучасного літературознавства.- Одеса: Маяк, 1999. - Вип. 5. - С. 28 - 33. (0,5 авт. арк.).

18. Людина і світ в добу Середньовіччя: синкретична єдність // Медієвістика. - Одеса: Астропринт, 2000. - Вип. 2. - С. 43 - 51 . (0,5 авт. арк.).

19. О двух «киевских» периодах в истории русской словесной культуры // Проблеми сучасного літературознавства. - Одеса: Маяк, 2000. - Вип. 6. - С. 15-22. (0,5 авт. арк.).

20. Версії літературної історії // Історико-літературний журнал. - Одеса.- 2000. - № 5. - С. 25- 28. (0,5 авт. арк.).

21. О месте и значении Пушкина в истории русской литературы // Проблеми сучасного літературознавства. - Одеса: Маяк, 2001. - Вип. 7. - С. 86-91. (0,5 авт. арк.).

22. Парадоксы природы жанра (В чем же ошибся Бенедетто Кроче?) // Проблеми сучасного літературознавства. - Одеса: Маяк, 2001.- Вип. 8. - С. 32-41. (О,5 авт. арк.).

23. Про співвідношення понять «риторичність» і «художність» //Проблеми сучасного літературознавства.- Одеса: Маяк, 2001. - Вип. 9. - С. 5-14. (0,5 авт. арк.).

24. Концепция риторической словесной культуры и проблема периодизации истории русской литературы // Ex professo. Збірник наукових праць вчених Придніпров'я. - Дніпропетровськ, 2001. - С. 4-12 (0,6 авт. арк.).

Размещено на Allbest.ru