Українська історична проза другої половини ХІХ ст. (історичні джерела та художній дискурс)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національна академія наук України

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Спеціальність 10.01.01 - українська література

Українська історична проза другої половини ХІХ ст. (історичні джерела та художній дискурс)

Бойко Надія Теодорівна

Київ-2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі давньої та класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Федченко Павло Максимович, провідний науковий співробітник Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Офіційні опоненти:

доктор філологічних наук, професор Дем'янівська Людмила Семенівна, професор кафедри української літератури ХХ століття Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка

кандидат філологічних наук, доцент Кучинський Микола Вікторович, доцент кафедри мови та методики викладання в початкових класах Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова

Провідна установа - Львівський національний університет імені Івана Франка, кафедра української літератури ім. акад. М.Возняка, Міністерство освіти і науки України

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради М.М. Сулима

Анотація

історичний проза письменник літературний

Бойко Н.Т. Українська історична проза другої половини ХІХ ст. (історичні джерела та художній дискурс). Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 _ українська література. Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. _ Київ, 2002.

У дисертаційному дослідженні через призму публіцистичної, художньої та епістолярної спадщини аналізуються історіософські погляди історичних романістів другої половини ХІХ ст., їхня самобутність і новаторство в ідейно-естетичній реалізації концепції історичного твору. Дисертантом осмислюються складові поетики історичної прози другої половини ХІХ ст., які ще не були об'єктом дослідження: точка зору автора та "літописця" та художні форми її вираження, інтерпретація, засоби та прийоми трансформації джерела, "чужа мова" оповідача. Найпоширенішим історичним джерелом у другій половині ХІХ ст., поряд із козацькими літописами, стають науково-публіцистичні історичні монографії М. Костомарова та інших істориків. На основі дослідження проблеми художніх особливостей історичної прози робиться висновок: в історичній романістиці другої половини ХІХ ст. закріплюється документалізм, про що свідчить ідентичність фабул творів різних авторів і спроби імітації джерела; насиченість документальною основою та її трансформація може бути різною і тісно пов'язана зі стильовою манерою автора; в аналізованих творах у різних співвідношеннях синтезується документальна основа та художній вимисел.

У другій половині ХІХ ст. історична проза значною мірою виконує завдання художньої популяризації історичної науки, в ряді випадків її саму позначає дух наукового дослідження, при цьому вона приводить читача до сміливіших і радикальніших узагальнень, повертає забуті імена, воскрешає історичну пам'ять народу, впливаючи таким чином на формування національної ментальності.

Ключові слова: історичний роман, образ, історіософія, позитивізм, джерело, історичний документ, трансформація, інтерпретація, чужа мова, ментальність, архетип.

Аннотация

Бойко Н.Т. Украинская историческая проза второй половины ХІХ века (исторические источники и художественный дискурс). Рукопись. Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 _ украинская литература. Институт литературы им. Т.Г. Шевченко НАН Украины. _ Киев, 2002.

В диссертационном исследовании с привлечением объемного материала анализируются историософские взгляды М. Старицкого, И. Нечуя-Левицкого, Н. Костомарова, Д. Мордовца, своеобразие и новаторство писателей в идейно-эстетической реализации концепции исторического произведения. Исходными составляющими историософских взглядов этих авторов, представителей исторической прозы второй половины ХІХ в., были как заветы романтизма, предусматривающие возрождение духовной и культурной самобытности нации, так и отдельные положения позитивизма. В историософском мировоззрении упомянутых романистов второй половины ХІХ в. доминирующее положение заняли идеи, изначально присущие украинской историографии и литературе: идея независимости Украины, высокого призвания украинского народа, понятие национального духа и характера. Воплощение этих идей отличалось художественным своеобразием в процессе литературной эволюции второй половины ХІХ века.

Особенности мировоззрения писателей _ авторов художественно-исторической прозы _ сыграли определяющую роль в такой важной характеристике их творчества, как выбор источника произведения. Исследование убеждает, что такой выбор предопределен авторской позицией.

Диссертантом рассмотрена жанровая характеристика исторического произведения _ роль и место, интерпретация и трансформация источника в историческом романе. Использование внешних источников влияет как на сюжет и композицию произведения, так и на авторский стиль. Исторический роман второй половины ХІХ в. характеризуется большой насыщенностью вводными жанрами (летописи, думы, песни, дневники, письма). При отсутствии научно подтвержденного, в качестве источника широко используется фольклор (М. Старицкий "Последние орлы", "Кармелюк", Д. Мордовец "Сагайдачный"). Обращается внимание на точку зрения автора и "летописца" в романе и художественные формы их реализации. Источник входит в художественно-историческое произведение в образе "чужой речи" как авторской, так и героев. На основании текстуального анализа диссертант приходит к выводу, что в исторической прозе второй половины ХІХ в. утверждается документализм, о чем свидетельствуют идентичные фабулы в произведениях разных авторов, попытки имитации источника; в анализируемых произведениях в разных соотношения синтезируется документальная основа и художественный вымысел.

Во второй половине ХІХ в. историческая проза в значительной степени выполняет задачи художественной популяризации исторической науки, в ряде случаев ей самой присущ дух научного исторического исследования, при этом она подталкивает читателя к обобщениям более смелым и радикальным, возвращая забытые исторические личности, воскрешает историческую память народа. Поставлен вопрос о связи художественно-исторической литературы, в том числе прозы, и характеристик менталитета, выделены и проанализированы художественные архетипы, воплощенные в них авторские идеи, оказывающие влияние на формирование национальной ментальности.

Ключевые слова: исторический роман, образ, историософия, позитивизм, источник, исторический документ, трансформация, интерпретация, чужая речь, ментальность, архетип.

Annotation

N.T. Boyko. Ukrainian historical prose of the second haft of 19 century (historical sources and art discourse). Manuscript. Thesis for the degree of candidate of philological science, speciality 10.01.01 _ Ukrainian literature. Taras Shevchenko Institute of Literature, National Academy of Sciences of Ukraine._ Kyiv, 2002.

The historiosophical views of historical novelists of the second haft of 19 century, their originality and innovation in the idea and aesthetic realization of conception as to a historical work have been analyzed in the thesis in the light of the publicistic, fictional and epistolary heritage. The author of thesis has given a meaning to the poetics' components of historical of the second haft of 19 century which have not been an object of research yet: an author's and "annalist's" viewpoint and the artistic forms of its expression, interpretation, the means and methods of transformation of source, the "stranger's speech" of narrator. The publicistic scientific historical monographs by M. Kostomarov and other historians side by side with the Cossack annals became the most widespread historical source in the second haft of 19 century. On the basis of researching the problem of historical prose artistic peculiarities there have been drawn a conclusion: in the historical novels of the second haft of 19 century the documentalism is consolidated that is evidenced by the identity of plots of different authors and the attempts to imitate source, the richness and transformation can be different and are closely connected with an autor's style, the documentary basis and artistic fiction are synthesized.

In the second haft of 19 century the historical prose to a significant extent spreads the idea of the historical science, it is marked by the spirit of scientific research, and thus it gives the reader more radical and brave idea of history, rediscovers the forgotten names, resurrects the historical memory of people influencing in this way the forming of national mentality.

Key words: historical novel, image, historiosophy, positivism, source, historical document, transformation, interpretation, stranger's speech, mentality, archetype.

1. Загальна характеристика роботи

Сутнісною характеристикою новочасних літератур є наявність історичного виміру створюваного ними художнього світу. Увага до історичного буття людини притаманна українській літературі з перших десятиліть її становлення в якості "нової". Формування в її складі перших прозових жанрів (30-ті-40-ві роки ХІХ ст.) позначене намаганням, хай і не в усьому вагомо зреалізованим, охопити історичний протяг народного життя. Уже починаючи з "Чорної ради" П. Куліша можна говорити про повнокровність таких спроб, про тенденцію утвердження принципу історизму в українському прозовому дискурсі.

Художньо місткою ділянкою національної літератури стала історична проза другої половини ХІХ ст. _ передусім твори М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, М. Костомарова, Д. Мордовця. У творчості цих прозаїків, як авторів історичних романів і повістей, переконливо представлено історичну ходу часу, людину й суспільство в історії, в її драматичних колізіях і складній проблематиці. Унаслідок багатьох обставин історична тема цих творів (та й чи не всієї української літератури ХІХ ст., що обирала аспект історичний) була темою України: домінантний інтерес зосереджено на національному історичному розвиткові, на особистості в ролі активного суб'єкта української історії.

Окремі виходи на дослідження історичної прози другої половини ХІХ ст. в українському літературознавстві на сьогодні зроблені; накопичено певну кількість спостережень і висновків. Але необхідно зазначити й те, що в складних ідейно-політичних обставинах ХІХ ст. далеко не всі твори, написані у розглядуваний період, однаковою мірою були відкриті для неупередженого аналізу, окремі з них просто не були доступні для читача (приміром, тривалий час, з початку 30-их років аж до виходу 10-томника, не перевидавався роман І. Нечуя-Левицького "Князь Єремія Вишневецький", ще суворішу долю й триваліше "забуття" мав інший роман цього ж автора _ "Гетьман Іван Виговський"; тільки порівняно недавно вперше з'явилися друком романи М. Старицького "Молодость Мазепы" та "Руина"). Певна річ, така вимушена фрагментарність у можливостях дослідження фактів зазначеного літературного ряду була головною (хоч і не єдиною) причиною того, що завдання осмислити українську історичну прозу другої половини ХІХ ст. як цілісне явище досі в історико-літературних дослідженнях ставитися не могло.

Ставлячи саме таке завдання у цій роботі, бачимо можливість його розкриття під певним дослідницьким кутом зору. У центрі уваги дослідження _ жанрова ознака історичної прози _ залежність від зовнішніх текстів, їх авторська інтерпретація та трансформація у поетиці твору. Авторка намагалася основну увагу зосередити саме на проблемі історизму, яка допоможе розв'язати певне коло питань, пов'язаних з історичною прозою: співвідношення художньої та історичної правди, проблема типовості обставин і типовості характерів, проблема творчого методу авторів. Герменевтичний, структуральний, історико-літературний методи, застосовані у цій роботі, покликані забезпечити ґрунтовне дослідження творів історичної тематики.

Актуальність роботи зумовлена необхідністю в новому суспільстві, побудованому на засадах національної незалежності й демократії, повніше розкрити потенціал художнього осмислення національної історії та пов'язаною з цим науковою потребою нового літературознавчого прочитання й комплексного вивчення творчого доробку історичних романістів другої половини ХІХ ст. у контексті літературного процесу зазначеного періоду.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрям дисертаційного дослідження узгоджений із профілем наукових планів відділу давньої та класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Тема дисертації затверджена Науково-координаційною Радою НАН України при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка.

Мета дослідження полягає у спробі комплексного з'ясування проблематики й поетики української історичної прози другої половини ХІХ ст. як цілісного літературного явища, визначенні місця і ролі історичних творів М. Старицького, І. Нечуя-Левицького, Д. Мордовця, М. Костомарова в літературному процесі свого часу, а також розкритті можливостей впливу таких творів на утвердження національно визначених світоглядних переконань в українському суспільстві.

Досягнення поставленої мети бачимо у вирішенні конкретних завдань:

_ розкрити історіософські погляди письменників, авторів історичної прози, крізь призму соціально-політичних і національно-культурних чинників другої половини ХІХ ст. та показати вплив світогляду на творчість;

_ розглянути історичну прозу другої половини ХІХ ст. в контексті сучасних їй історіографічних джерел;

_ виявити жанротворчі можливості документалізму та визначити авторські принципи вибору документально-фактичного матеріалу, зумовлені художніми завданнями;

_ окреслити поняття "достовірність", яке видається необхідним для проведення ідейно-естетичного аналізу історичної проблематики в українській літературі другої половини ХІХ-початку ХХ ст., та виявити існуючі в тогочасній прозі шляхи й засоби достовірного відображення історичних подій;

_ дослідити трансформацію джерельного матеріалу в розповідній тканині твору;

_ показати вплив історичної прози на формування ментальності нації.

Об`єктом аналізу є історична проза другої половини ХІХ ст.: романи та повісті І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, Д. Мордовця, М. Костомарова; архівні матеріали письменників (листи, рукописи); науково-популярні нариси І. Нечуя-Левицького.

Предметом дослідження є функціонування документа в поетиці історичної прози другої половини ХІХ ст.

Джерельну базу роботи склали історичні художні твори І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, Д. Мордовця, М. Костомарова; козацькі літописи, історико-публіцистичні нариси І. Нечуя-Левицького, Д. Мордовця, історичні монографії М. Костомарова, В. Антоновича; історичні дослідження Й. Роле, Ю. Олтаржевського, С. Венгржиновського та інші історіографічні й фольклорні матеріали.

Методи дослідження. У роботі поєднуються порівняльно-історичний, історико-функціональний, історико-генетичний, герменевтичний, структурний методи наукового вивчення літературного явища.

Методологічну основу дослідження складають праці теоретико-літературного змісту та роботи з питань літературної естетики, авторами яких є українські та зарубіжні дослідники _ І. Франко, М. Сріблянський, О. Білецький, Л. Білецький, Г. Лукач, М. Бахтін, В. Смілянська, праці з історії філософії _ О. Кульчицького, Д. Чижевського; історії України _ М. Костомарова, П. Куліша, Д. Мордовця, О. Лазаревського, В. Антоновича, Д. Яворницького, О. Субтельного, дослідження, присвячені жанровим особливостям історичної прози, - Л. Александрової, С. Андрусів, І. Варфоломеєва, О. Забужко, М. Ільницького, Г. Ленобля, дослідження з конкретних питань розвитку української історичної прози ХІХ ст._початку ХХ ст. _ С. Єфремова, В. Петрова, Л. Сокирка, В. Тищенка, В. Олійника, М. Сиротюка, В. Беляєва, Н. Крутікової, Р. Міщука, Є. Нахліка, О. Мишанича, А. Гуляка, Н. Левчик.

Наукова новизна полягає в розгляді історичної прози другої половини ХІХ ст. як цілісного явища та науковому прочитанні творів, які тривалий час замовчувалися, дослідженні джерельної основи історичного твору крізь призму історіософських поглядів автора, визначенні міри впливу історико-літературних творів на формування ментальності українців.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані для подальшого вивчення актуальних питань розвитку історичної прози, а також для вирішення практичних завдань у сфері сучасної культури, таких, як підготовка навчальних курсів, наукових семінарів і спецкурсів з історії української літератури, історії культури та історії України.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи та дисертація в цілому обговорювалися на засіданнях відділу давньої та класичної української літератури Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Основні положення та результати дослідження апробовано на засіданні Вченої Ради Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (Київ, 2001), на конференції "Дискурс сучасної історичної романістики" (Київ, 2000) та на щорічній шевченківській конференції в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (Київ, 2001).

Публікації. Аспекти досліджуваної проблеми відображено в 4 публікаціях.

Структура роботи. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури (203 найменування). Загальний обсяг дисертації 186 сторінок, з них 172 _ основного тексту.

2. Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, наукова новизна та доцільність дослідження; визначено мету, завдання роботи; окреслено теоретично-методологічні засади роботи, зв'язок із науковими програмами та планами, вагомість і практичне значення отриманих результатів.

У першому розділі "Парадигма дослідження історичної прози" подається оцінка стану вивчення історичного роману в літературознавчій науці. Об'єктом аналізу є теоретичні дослідження В. Державіна, Г. Лукача, М. Кодацького, Г. Ленобля, Р. Мессер, М. Сиротюка, М. Ільницького.

У контексті сучасних досліджень історичної прози закцентовано увагу на місце й роль документа і факту в історичному творі. Теоретичну основу складають праці Л. Александрової, С. Андрусів, А. Гуляка, М. Ільницького, Ф. Кейди. Досліджуючи роль документа в історичному творі, Л. Александрова відзначає, що будь-який запозичений митцем факт, позначений значною долею суб'єктивізму, проходить подвійну, а інколи потрійну (якщо дані взяті зі спогадів) трансформацію. При дослідженні історичної прози М. Ільницький говорить про подвійну роль автора у творі _ автора-коментатора і автора-учасника подій. Досить поширене в історичній прозі введення в тканину твору "літописця" сприяє, на думку дослідника, посиленню відтворення колориту епохи та створенню враження автентичності подій.

Аналіз теоретичних праць, присвячених історичній прозі, дозволяє зробити висновок про те, що в сучасному літературознавстві утвердилися дві точки зору: історичний роман _ це самостійний жанр (Г. Ленобль, Л. Александрова та інші), це _ різновид роману (С. Андрусів, А. Баканов, Є. Баран).

Проаналізовано також ряд інших наукових праць, у яких висвітлено проблеми, що стосуються поетики історичного роману. У дослідженнях М. Сиротюка, хоча дещо заідеологізованих в дусі тогочасної доби, досить детально розглядаються малодоступні на той час історичні твори. Чимало місця відводиться аналізові співвідношення історичної й художньої правди. Покликуючись на засади реалізму, М. Сиротюк відзначає, що правда художня й правда історична перебувають у взаємозв'язку і доповнюють одна одну.

Другий розділ дослідження висвітлює історіософські та ідейно-естетичні погляди історичних романістів другої половини ХІХ ст. Тут, зокрема, йдеться про визначальні чинники, які впливають на процес відтворення історичної епохи. На формування історіософських поглядів М. Старицького, М. Костомарова _ представників "Старої Громади" _ великий вплив мав поширений тоді позитивізм, засади "народно-культурницького напряму", одним із ідеологів якого називають І. Нечуя-Левицького. Ця течія виникла в Європі в середині ХІХ ст. і мала виразно філософський характер, в Україні _ це скоріше суспільно-ідеологічна течія із замішками народолюбства; віри в моральні сили народу, в те, що лише опертя на народ дає сподівання на виведення України з історичного глухого кута, в якому вона опинилася. Виняткову роль у розвої політики національного відродження, на думку позитивістів, мала відігравати інтелігенція, яка, як зазначав І. Франко, повинна "зідентифікуватися з народом,<...> власною працею, власним життям бути приміром народові, <...> як та культурна закваска, пройняти весь організм народу і привести його до живішого руху, до поступового зросту" Франко І. Твори: В 50-томах. - К., 1986. Т. 45. - С. 148..

Одне із завдань українських культурних діячів, що на цьому етапі сповідували ідеї позитивізму, полягало в необхідності виборення національної незалежності як запоруки розвитку нації. Ідея незалежності, початковий ступінь якої полягав у вимозі культурно-національної автономії, стає одним із елементів історіософського дискурсу історичних романістів другої половини ХІХ ст. Поряд з цією ідеєю активно розвивалась ідея виняткової призначеності українського народу. Такі ідеї найчіткіше були заявлені в "Книгах буття українського народу" М. Костомарова. Згодом вони стали широко пропагуватися в художній літературі та публіцистиці, наукових дослідженнях. Будучи одним із ідеологів "Старої Громади", І. Нечуй-Левицький, як і М. Костомаров, переймався означеними ідеями, роблячи інколи надзвичайно рішучі висновки щодо ролі й призначення українського народу, висловлюючи опозиційні міркування щодо великоруської літератури, розглядаючи її, в окремих публіцистичних трактатах, як певну перешкоду в справі національного самоздійснення культури української. Подальший стрімкий розвиток української літератури, нації, на думку автора, забезпечує міцний духовний фундамент _ фольклор, мова нації. І. Нечуй-Левицький, як і всі "громадівці", переймався питанням заснування національної періодики, яка б відображала реальне становище українців. Він активно виступає проти виняткової ролі в практиці українських шкіл російської мови, яка сприяла запрограмованому імперською владою процесу денаціоналізації українців. Отже, очевидними є прогресивні національні переконання І. Нечуя-Левицького; слід зазначити, що рішучість і безкомпромісність цих переконань надовго утруднила "легалізацію" його історичної й публіцистичної спадщини в Україні радянській.

Історіософські погляди М. Старицького виявлялися в його художніх творах і культурно-просвітницькій роботі. Діяльність М. Старицького була багатогранною і плідною: він займався перекладами ("Сербські народні думи і пісні", байки І. Крилова, твори У. Шекспіра, Й.В. Гете, О. Пушкіна, М. Лермонтова), знайомлячи українство з малодоступними європейськими мистецькими шедеврами, був засновником і меценатом першого професійного українського театру, виступав проти заборони введення в репертуар українських труп українськомовних п'єс, сам активно працював над поповненням театрального репертуару. Із впевненістю можна стверджувати про пропагандистський характер діяльності М. Старицького в царині українського слова, історії: пишучи російською мовою історичні твори, письменник прагне в такий спосіб ознайомити широке коло російських читачів із українським минулим, традиціями, культурою. М. Старицький відзначається притаманним йому стилем написанням історичних творів _ зокрема широким уведенням в текст російськомовних творів української лексики.

Працюючи переважно на російському культурному полі, Д. Мордовець зберіг предківську любов і шану до всього українського, однак відірваність від українського контексту, захоплення різними новими віяннями, за якими він не завжди встигав, робили його скоріше "архіватором" історії, аніж вдумливим дослідником-істориком, істориком-письменником. Характерні для нього вагання у питанні національному, відсутність послідовності в поглядах, брак чіткої ідейної орієнтації даються взнаки впродовж усього творчого життя.

Отже, в історіософських поглядах історичних романістів другої половини ХІХ ст. рефлексувалися споконвічні ідеї, притаманні українській історіографії та літературі в цілому: ідея соборності України, високого призначення українського народу, пов'язане з цим розуміння національного духу, характеру. Їхня творча спадщина, суспільно-політичні, філософсько-естетичні погляди цілком відповідають національно-відроджувальній традиції як домінуючій у позитивістській течії української літератури, витоки якої губляться в ептсі романтизму.

Третій розділ _ "Джерела та їх трансформація в історичній прозі другої половини ХІХ ст." _ об'єднує два підрозділи. У першому _ "Історичне джерело" та його вплив на формування історичного веризму" йдеться про те, що в історичній прозі цього часу документ поступово починає посідати значно вагоміше місце і витворює одну з жанрових ознак прози, якій притаманне тематичне звернення до минулого. Джерелом того чи іншого художнього твору історичної тематики будемо вважати ті тексти, які в цьому творі мають відповідне представлення на ідейно-тематичному, сюжетному, образотвірному й мовно-стилістичному рівнях.

Для історичних творів факт, почерпнутий із джерела, становить об'єктивізоване емпіричне підґрунтя знань, він формує художню дійсність роману. На думку дослідників історичної прози, таке слідування історичним фактам було свідомим прийомом, елементом "гри в історію". Разом з тим, цей факт у творчій лабораторії письменника піддавався літературній обробці: вибору загального і повторюваного, ієрархічному впорядкуванню відповідно до прийнятих критеріїв важливості (наприклад, першорядності подій історичної ваги перед приватними).

Трансформуючи життєву правду в правду художню, створюючи образ реальної особи, романіст проводить ретельні історичні дослідження, ґрунтовані на наукових методах, вивчає всі документи і матеріали, що проливають світло як на саму особу, так і на людей, що її оточували, та епоху, в якій вона жила; письменник критично осмислює їх, незважаючи на те, що функціонально різними є результати творчості митця та висновки історика. Процес добору та вивчення матеріалу потребував від письменника спеціальної підготовки. У зв'язку з цим, варто звернути увагу на такі два моменти підготовчої роботи: дослідження та інтерпретація подій на основі першоджерел, що, як правило, давало можливість витворити власні погляди на описувані події; або ж на основі історичних праць, уже раніше створених істориками (зокрема, тим же М. Костомаровим), проте через таке посередництво втрачалась автентичність першоджерела, накладалася суб'єктивна думка історика. При цьому, художньо трансформуючи певні події, митці змодельовують цілий комплекс типових образів і відповідно до найхарактерніших канонів віддзеркалення минулого досягають органічного поєднання історичної реальності й художнього домислу. Це дозволяє в образній формі переконливо втілити задум, ідейно-художню концепцію і водночас відтворити дух зображуваної епохи.

Оскільки центральною темою історичної прози другої половини ХІХ ст. є події визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, то генетичними джерелами найчастіше стає народнопоетична творчість і козацькі літописи. М. Старицький, І. Нечуй-Левицький, М. Костомаров, Д. Мордовець, на відміну від історичних романістів першої половини ХІХ ст., дедалі рідше послуговуються зразками народної творчості, втім повністю іще не відмовляються від цього важливого чинника відображення історичної свідомості народу. Автори історичних полотен широко залучають до своїх творів фольклорні дані в тому випадку, коли описувані історичні події збереглися тільки в народній творчості або ж через брак довіри до історичних документів. Яскравим підтвердженням наведеної думки може послужити повість М. Старицького "Облога Буші". Описані в творі події 1654 р. мали велику історичну вагу, проте козацькі літописці дуже скупо відгукнулися про них, народна ж творчість уславлює не лише оборонців Буші в цілому, а й згадує про дочку сотника Завісного Орисю та її нещасливе кохання. Подібні випадки переваги фольклору над історичними даними трапляються в інших творах письменника _ "Останні орли", "Кармелюк". Щодо останнього твору, то М. Старицькому належить перша спроба історико-літературної конкретизації та дослідження особи У. Кармелюка. До джерел роману можна віднести белетристичну розвідку польського історика Й. Роле "Кармелюк" (опублікована вперше польською мовою під назвою "Opryszek, opowiesc zdarzen prawdziwyh" 1879 р.), однак й вона тяжіє до народних переказів. Основним джерелом роману стали фольклорні статті, вміщені в "Киевской старине" (№ 4 1884; № 7 1886; № 5 1889). Про використання кармелюківського фольклору можна зробити висновок із ліричного відступу, яким закінчується роман: "А народна творчість робила своє діло. Вона складала чудові пісні й думи, переплітала дійсність з казковістю фантазій й окутувала ореолом слави смутний образ отамана Кармелюка" Старицький М. Кармелюк. - К., 1971. - С. 686.. Використання та введення зразків народної творчості М. Старицьким поряд із історично зафіксованими даними свідчить скоріше не про повернення до фольклору, а про творчу манеру письменника, про надання переваги в творі романтичній традиції.

Щодо козацьких літописців, то вони були важливим чинником формування історичної концепції, яка в свою чергу відбивалася у романах, ставала предметом численних літературних досліджень. Цей тип джерела дає трактування, оцінку подіям, є носієм певних концепцій історії та світоглядних засад, а також, будучи сповненим топосів та умовностей, промовляючи мовою тих часів, накладає свій відбиток на образну тканину роману. Уже на початку твору письменники збирають і синтезують головні складові цього зразка, за якими створювалися хроніки, змінюючи, проте, суб'єктивну точку зору, з якої веде оповідь літописець, на об'єктивовану, від третьої особи, тому часто письменник сам змушений посилатися на типізовану точку зору "сучасних літописців", залишаючись при цьому стороннім спостерігачем, котрий з часової відстані веде мову про описувані події. Надзвичайно важливою є роль цих пам'яток у створенні світоглядної перспективи висвітлення подій у творах. Саме з цих автентичних джерел автори історичних романів черпали уявлення про найхарактерніші риси суспільної ментальності, колоритні характери, виробляли систему оцінок і переконань із релігійної, громадсько-політичної та побутової сфери життя суспільства ХVІІ ст. Козацькі літописи були найоб'ємнішим автентичним джерелом інформації. Вплив літописної традиції позначився й на сюжетно-композиційній структурі творів: детальний хронологічний звіт про події, які передували описуваним у творі подіям, введення "изъявленія" _ наративно, через особисті спогади чи діалоги автори історичних творів розповідають про родовід героїв, опис природних катаклізмів, знамень напередодні історично значимих подій. Ведучи мову про родинні стосунки героїв, автори знаходять у літописному джерелі факт, що пояснював би причини певної поведінки героїв, зокрема пов'язаної з родинним вихованням. Значимість козацьких літописів для історичної прози полягає і в тому, що часто повторювані в них ситуації у "відшліфованому" варіанті та інтерпретовані з огляду на часовий проміжок трапляються в усіх аналізованих романах і повістях. Йдеться передусім про типові схеми ситуацій, схожість певних реакцій у подібних життєвих перипетіях; це дає можливість зробити висновок про визначальну роль літописів для пізнання письменниками історичного минулого у всіх його проявах _ громадського та світського, військового й родинного.

Окрім козацьких літописів, великий вплив на розвиток історичної прози другої половини ХІХ ст. мала історична науково-популярна публіцистика, яка саме в цей час була на піднесенні. Серед історичної публіцистики, яку широко залучали історичні романісти, варто відзначити історичні монографії М. Костомарова, В. Антоновича, О. Левицького, П. Куліша. Дуже часто інтерпретація історичної події, подана в монографіях М. Костомарова, переносилася на сторінки художньо-історичних творів _ як самого М. Костомарова, так й інших авторів (відомо, що за монографією М. Костомарова Ю. Федькович написав трагедію "Хмельницький"). Створені на основі художнього сприйняття інформації з різноманітних джерел образи й картини не є сухим викладом історичних подій 1648-1657 рр., є не фактографічним відтворенням стосунків між історичними постатями, а художніми узагальненнями історичного минулого, які мають певне ідейне навантаження, здатні викликати в читача відповідні емоції. Разом з тим, не завжди дії і вчинки окремих героїв відповідають тим фактам життя і діяльності їх прототипів, які встановлені сучасною наукою. Це можна пояснити значно меншою кількістю тих джерел, які мав у розпорядженні М. Костомаров порівняно з сучасними дослідниками, а також, певною мірою, не досить критичним ставленням М. Костомарова до цілого ряду історико-літературних джерел; тут виявилось і художнє начало: йдеться про прагнення автора створити живий образ козацького гетьмана чи іншого героя, який би міг діяти саме так у подібних історичних умовах.

Жанрове багатство історичних джерел і майстерне їх використання письменником безпосередньо впливає на форму й стиль творів. М. Старицький як історичний романіст прагне максимально правдиво відтворити та передати дух зображуваної епохи. Трилогія "Богдан Хмельницький" нагадує детальний белетризований виклад історії Визвольної війни 1648-1654 рр., однак чимало місця автор відводить творчому домислу та вигадці, надає перевагу авантюрно-пригодницьким епізодам і лірико-романтичним відступам. На вибір М. Старицьким джерела, думається, в першу чергу впливає пригодницький характер висвітлених подій в джерелі, їхня логічність. Узявши за основу трилогії "Богдан Хмельницький" однойменну монографію М. Костомарова, М. Старицький не в усьому погоджується з істориком. Письменник неодноразово звертається до літопису Величка як автентичного джерела, в якому події подані більш логічно: напад Дачевського на Хмельницького, арешт останнього в Бужині, зустріч із реєстровими козаками на Дніпрі та інші. Проаналізувавши наявні історичні джерела, створивши величний образ гетьмана Б.Хмельницького, письменник звертає увагу й на ті історичні постаті, яким менш "поталанило" у белетристиці й історії, це стосується Максима Кривоноса та Івана Богуна. В історичних джерелах мало свідчень про Максима, але якщо і є, то вони подані у стриманих тонах. М. Старицький вдається до створення гострих колізійних ситуацій: особиста ворожнеча між Максимом і Яремою Вишневецьким.

Як історичний романіст у дусі просвітницького напряму, І. Нечуй-Левицький дає розгорнуту експозицію і широку фабулу дидактично-моралізаторського характеру: князь Ярема Вишневецький з однойменного роману зазнає душевних і тілесних мук, а згодом занепадає й увесь його рід через те, що князь став відступником і перевертнем. Історіософські погляди І. Нечуя-Левицького найбільше позначилися саме на змалюванні образу Яреми, в характері якого злився вроджений козацький демократизм і набута за роки навчання в єзуїтській школі зверхність і ненависть до православ'я, що згодом переросла в патологічну ненависть до українського народу в цілому. Текстологічний аналіз роману дає можливість стверджувати, що джерельною основою у відтворенні історичної епохи та подій слугувала вище згадувана монографія М. Костомарова, щодо висвітлення приватного життя князя, то письменник послуговувався даними щоденника Богуслава Машковського.

Історичний період гетьманування І. Виговського був довший час неоднозначно інтерпретований в історичній літературі за намагання об'єднатися з Польщею. Роман "Гетьман Іван Виговський" наскрізь перейнятий авторськими морально-етичними відступами. Генетичне коріння такої письменницької дидактики сягає народних джерел і літописної традиції. В історичних романах, як і в соціально-побутовій прозі, І. Нечуй-Левицький виступає вдумливим, копітким дослідником, у даному випадку не тільки людських душ і характерів, але й історії. Ідейно-тематична канва роману ґрунтується на особистому розумінні, баченні письменником цієї епохи. Письменнику імпонує той факт, що молодий гетьман прагне виправити історичну помилку Хмельницького, бо й сам автор уболівав за незалежність України. З притаманною глибокою психологізацією, маючи досить скупі, часто суб'єктивні дані козацьких літописців, а також монографію М. Костомарова "Гетьманування Івана Виговського", І. Нечуй-Левицький створив образ "опального" гетьмана, розум і талант якого на багато років випереджали тогочасну громадсько-політичну думку. До джерел, якими послуговувався письменник, варто віднести й розвідку Й. Роле "Жінки при Чигиринському дворі", черпаючи звідси дані приватного життя гетьмана. Текстуальний аналіз романів І. Нечуя-Левицького та наявних тогочасних історіографічних джерел свідчить про те, що автор віддає перевагу монографіям М. Костомарова.

Використання історичних джерел у творах Д. Мордовця мало скоріше орнаментальний характер, автор, видається нам, використовує їх не задля урізноманітнення композиції твору чи підсилення фабули, а скоріше демонструє власну обізнаність із джерелами _ чи то фольклорними, чи то історичними документами, "перенасичуючи" цими знаннями твір. Таке "хизування" історичними знаннями інколи провокувало автора на надто сміливе введення історичних анахронізмів. Свого часу В. Антонович критикував письменника за "недогляди". Однак анахронізми у прозі Д. Мордовця, видається, були свідомим авторським прийомом, що загалом притаманне жанрові історичної прози. Джерельну основу його творів в однаковій мірі складають народні думи та пісні, а також літопис Самовидця.

Як добре ерудований історик, М. Костомаров у своїх повістях "Кудеяр" та "Чернігівка" історично достовірно характеризує описувану епоху, не перенавантажуючи текст твору цитатами історичних документів, подаючи подеколи натяки на джерело інформації. Повість "Кудеяр" _ це історія про напівлегендарного героя-розбійника російського та українського фольклору. В українському фольклорі цей образ відображає сімейні традиції північної частини українців: основний конфлікт розгортається навколо кохання Насті Кірпотенко і Михайла Бочаренка (Кудеяр). У російському фольклорі (а саме йому автор віддає перевагу) цей образ функціонує по-іншому: з одного боку, ототожнюється з історичною постаттю Кудеяра Тишенкова, що зрадив росіян на користь татар у 1571 р., а з іншого _ з князем Юрієм Васильовичем, сином княгині Соломонії Сабурової. У повісті М.Костомаров створив узагальнений образ Кудеяра, наділивши його рисами обох прототипів. У повісті "Чернігівка" М. Костомаров започатковує новий стиль використання документів: будуючи твір на основі судового позову та судової справи, він додатково вводить історичні дані, які достовірно відтворюють описувану епоху. Подібне поєднання судових документів та історичного матеріалу, а також фольклору подибуємо і в М. Старицького _ у творах "Кармелюк" та "Останні орли". Започаткований М.Костомаровим і успішно продовжений М. Старицьким прийом використання судових документів як джерела, згодом, на початку ХХ ст., стане домінуючим у творчій практиці іншого історичного романіста _ Ор. Левицького. Зовсім інший стиль, інша манера використання джерел в історичних романах М. Старицького, що відображають період Визвольної війни 1654-1657 рр. Письменник, добре знаючи цю епоху та джерела, пов'язані з нею, вільно володіючи матеріалом, майстерно підійшов до його використання, органічно поєднавши досить об'ємний фактаж зі всіма романтичними атрибутами; при цьому він не перенавантажує свої твори цитатами з відомих історичних джерел.

У другому підрозділі _ "Трансформація джерел в історичній прозі другої половини ХІХ ст." _ предметом аналізу виступає прозовий дискурс. Вартий уваги той факт, що в мові наратора часто трапляються слова різного "походження". М. Бахтін відзначав, що "романне слово" "має" виявляти свій "родовід", зв'язок із іншими текстами, однак, інтегруючись у романну структуру, воно піддається істотним перетворенням як з боку контексту, так і під впливом жанрових характеристик. Історичні романісти другої половини ХІХ ст., використовуючи різні джерела при написанні творів, вводять у тканину твору слова (висловлювання), сказані уже кимось, примушуючи їх служити своїм новим ідеям. Таке використання "чужої мови" особливо помітне тоді, коли в першоджерелі висвітлено авторське, суб'єктивне трактування подій, історичний же белетрист прагне втілити свою ідею. Так, негативне ставлення до особи І. Виговського в українській історіографії відповідного часу не завадило створенню в цілому позитивного, "прогресивного" його образу в однойменному романі І. Нечуя-Левицького. Факт падіння Кам'янця описують і М. Старицький, і Д. Мордовець, при цьому в арсеналі обох знаходились однакові історичні свідчення. Проте, якщо перший за допомогою цього факту умотивовує душевні муки П. Дорошенка, то другий використовує його, щоб підтвердити віроломство гетьмана, його владолюбство. Подібну ситуацію спостерігаємо і в підході до створення образу І. Мазепи у творах М. Старицького і Д. Мордовця: однакова фабула й джерела інформації використані задля різних ідейних наповнень і навантажень.

Авторська оповідь теж до певної міри позначена впливом "чужої мови", проте вона (мова) виражена здебільшого в прихованій формі. У контексті мови оповідача мова джерела служить авторові стилістичним зразком, надає йому готові формулювання, впливаючи на експозицію та епілоги творів. Інколи протиставляючись авторській, "чужа мова" артикулюється в тканині твору з яскраво підкресленою незалежністю, тоді фрагмент джерела функціонує як вікно у минуле, як "слово давніх часів".

Отже, чужі елементи або підпорядковуються авторській мові, або їй протиставляються. Щодо історичного роману, то "чужа мова" тут найчастіше функціонує як голос давнини, як автентичне свідчення минулого. Вона виступає не лише елементом літературного твору, а й актуалізує первісний контекст (документ, лист, щоденник, інший художній текст). Різноманітні сигнали вказують на присутність "чужого слова" в текстах твору: це й анонімне цитування, посилання на історичні джерела в примітках і в тексті твору, створення образів авторів пам'яток, архаїзація мови, зміна перспективи оповідача, яка найчастіше засвідчує про перехід від слідування від одного джерела до іншого, особливо якщо вони належать до різних типів.

Природа історичного роману допускає введення в його тканину різних жанрів, як художніх _ вставні думи, легенди, поеми, драматичні сценки, листи, так й історичних документів _ накази, універсали, договори, судові позови. Введені в роман означені жанри здебільшого зберігають свою жанрову та мовну своєрідність. Більш того, ціла група жанрів _ щоденники, літописи, біографічні дані, листи _ відіграють у творі конструюючу роль. Історична проза другої половини ХІХ ст. може служити зразком використання різних джерел і способів зв'язку між мовою автора та джерелом і характеризується різною мірою насичення вставними жанрами.

Найпоширенішим способом введення в тканину твору джерела для історичної прози другої половини ХІХ ст. є стилізація. Роль письменника-стилізатора в цьому випадку полягала у тому, щоб, використовуючи "чужу мову", відтворити свою точку зору на описувані події. М. Старицький використовує цей засіб здебільшого для відтворення історичних документів (укази, статути): "Ми, ласкою Божою Владислав ІV, король польський, великий князь литовський і російський <...> Ви самі себе позбавили своїх прав і привілеїв і назавжди втратили право вибирати собі старшину. На місце гетьмана, якого ви раніше собі обирали, вам дається комісар із шляхетського звання..." Старицкий М. Богдан Хмельницкий. Твори у 8 томах. К., 1964. Т. 5. Кн. 1. - С. 225. - Далі, посилаючись на це видання, в тексті вказуватимемо том, книгу і сторінку. Д. Мордовець вдається до стилізації козацьких літописів: "Того ж года, на непристанное Дорошенково желание помочи от турка, сам турецкий царь, или султан, пришел под Каменец-Подольский..." Мордовець Д. Твори у 2 томах.- К., 1958. Т. 1. -С. 235. - Далі, посилаючись на це видання, в тексті вказуватимемо том і сторінку. Стилізація свідчить про розуміння письменниками важливості документів як головного джерела інформації та закріплення документалізму як жанрової ознаки історичного роману. Окрім того, історичні романісти вводять у тканину твору через мову наратора або мову героїв прямі чи дещо модифіковані цитати першоджерела. Приміром, у трилогії "Богдан Хмельницький" М. Старицького гетьман, ведучи переговори через посередництво Чарнецького після Жовтоводської битви, говорить "мовою" однойменної монографії М. Костомарова. Для порівняння: М. Старицький _ "Толковать же с вами о наших делах мы не можем, так как у вас нет в лагере ни сенатора, ни уполномоченного <...> отдайте мне все ваши пушки, боевые припасы и знамена и идите себе домой"[5, 1, 273] і в М. Костомарова: " Я ничего не требую от вашего войска <...> потому что у вас в лагере нет ни сенаторов, ни уполномоченных <...> отдайте нам ваши пушки и идите себе спокойно домой" Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. М., 1994. - С. 187.. Одним із прийомів трансформації в основі твору першоджерела є його цитування із зазначенням джерела інформації: "этот рассказ киевлянина взят из "Летописи Самовидца. Изд. Ор. Левицкого (стр. 158-160)"[1, 273]. Прийом посилань "за свідченням літописців" виконує роль "голосу давнини", однак тут важливим є не стільки конкретне походження наведених фактів, скільки загальна думка, яку висловлюють літописці. Вказуючи на історичне джерело, автор твору моделює в такий спосіб атмосферу історичної достовірності, дозволяє читачеві, занурившись в епоху, вийти за рамки тексту твору.

Отже, аналіз джерел історичної прози другої половини ХІХ ст. засвідчує, що в ній дедалі органічніше закріплюється роль документалізму, на що вказує намагання авторів імітувати в своїх творах документи як засіб змалювання епохи. "Чуже слово" при цьому функціонує як показник "колориту давнини", а також своєрідної полеміки між двома точками зору: "сучасних хроністів" й автора-історика, який виявляє необмежену компетенцію як щодо історичних фактів, так і щодо можливостей інтерпретації. Чималу роль у процесі закріплення документалізму відігравала читацька аудиторія та нове, започатковане П.Кулішем, розуміння історичного роману як розповіді про справжні події. Історичні романісти другої половини ХІХ ст. найчастіше прагнуть синтезувати документальну основу та художній вимисел.

У четвертому розділі _ "Історична проза як чинник формування національної ментальності" _ йдеться про важливе значення соціально-психологічних настанов у житті людини та людської спільноти. Згідно висновків багатьох філософів, істориків, психологів життя кожної нації визначають певні глибинні схеми поведінки й архетипи; їхня тяглість засвідчується в історичному процесі від найдавніших часів до сьогодення.

Під менталітетом у дослідженні ми будемо розуміти спільне психологічне оснащення представників даної культури, що визначатиме поведінку конкретної людини чи соціальної групи в цілому.

Зрозуміло, що менталітет нації не формується сам собою, на його становлення впливають різні чинники. Серед таких, що відіграли важливу роль у формуванні та історичному розвиткові українського менталітету, Д. Чижевський виділяє дві історичні доби _ княжу та добу "бароко" (чи козаччину). Національно-культурне відродження, яке тривало майже все ХІХ століття, "приносить силу і надію не іззовні, а з власної самовіднови і має якусь силу тривалості супроти кризи поневолення" Семчишин М. Тисяча років української культури. - К., 1993. - С. 209.; сприймалося як форма національного піднесення через звернення до класичної давнини. Саме до козаччини, як до найвиразнішого періоду в історії України, найчастіше звертаються письменники.

Проаналізувавши історичну прозу другої половини ХІХ ст., ми виділили й охарактеризували найважливіші архетипи українського народу, які так чи інакше впливали, впливають, творять ментальність нації: архетип Землі _ України, Степу, Родини, Хати, Козака-воїна, Запорозької Січі. Названі архетипи позначаються на формуванні не тільки ментальності, але й впливають на риси національного характеру; сприяють подоланню притаманного українцям комплексу меншовартості, розвиваючи почуття гордості за власну історію та народ, поверненню до національних традицій, унеможливленню денаціоналізації суспільства, виробленню поваги до чужої гідності. Художній твір як витвір людської фантазії має властивість безпосередньо чи опосередковано впливати на читацьку аудиторію. Витворені літописцями, а згодом історичними романістами певні психологічні настанови в образах гетьманів, національно свідомих громадян спрямовані на усвідомлення читачами національної величі, любові до рідної землі. Навіть історичним чи художнім міфам, витвореним у народній свідомості, випадало ставати особливим об'єктом національної гордості. Ключові особистості, такі, як Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Петро Дорошенко, Іван Мазепа, й до сьогодні в свідомості кожного українця ототожнюються з незалежністю, соборністю України. Окрім ствердження цих психологічних настанов, автори розглянутих нами історичних романів, художньо проаналізувавши козацьку епоху як один із визначних етапів духовно-історичного життя нації, вказують на помилки та прорахунки, на обставини, які негативно вплинули і впливають на процеси виборення незалежності. Письменники, що творили історичну прозу другої половини ХІХ ст., в умовах бездержавності та розірваності території України намагалися застерегти наступні покоління від необдуманих історичних кроків, показуючи, до чого вони можуть призвести; спрямування їхніх творів має не лише морально-етичний, а й політичний характер. Таке сміливе подання гострих проблем національного життя чи й не було однією з причин тривалого "забуття" історичних творів у період підневільного історичного буття України.

Висновки. Дослідження історичної прози другої половини ХІХ ст. дає можливість зробити певні узагальнення щодо ролі й місця джерела та його трансформації в історичному творі. Козацькі літописи в другій половини ХІХ ст. стають найпоширенішим джерелом не лише художньої літератури, а й історіографії. В історичному творі за літописами закріплюється подвійна роль: інформаційна й художня. Отже, вони формували не лише історичну концепцію, яка знаходила своє втілення в художньому творі, а й безпосередньо впливали на поетику твору, композиційні риси, типи оповіді, наратора, стилістичне забарвлення.