Естетика і поетика вісниківського неоромантизму

Размещено на http://www.allbest.ru/

Львівський національний університет імені Івана Франка

На правах рукопису

УДК 883.3-1(09) “20”

ЕСТЕТИКА І ПОЕТИКА ВІСНИКІВСЬКОГО НЕОРОМАНТИЗМУ

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

БАГАН Олег Романович

Львів 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана при відділі української літератури Інституту українознавства імені Івана Крип'якевича НАН України

Науковий керівник - доктор філологічних наук, Ільницький Микола Миколайович, професор кафедри теорії літератури і порівняльного літературознавства Львівського національного університету імені Івана Франка

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, Мельничук Богдан Іванович, професор кафедри української літератури Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

- кандидат філологічних наук, Руснак Ірина Євгенівна, доцент кафедри української літератури Вінницького педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського

Провідна установа - Інститут літератури імені Тараса Шевченка НАН України

Захист відбудеться “28” січня 2003 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.051.06 по захисту кандидатських дисертацій у Львівському національному університеті імені Івана Франка (79001, м.Львів, вул. Університетська, 1, тел. 96-44-30.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.

Автореферат розіслано 18 грудня 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Будний В.В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність нашого дослідження полягає у тому, щоб чітко визначити світоглядні основи вісниківства, поставити його у контекст тогочасних культурно-літературних течій і тенденцій, обґрунтувати закономірність постання його самобутньої естетики. Принциповим моментом роботи є спроба поглянути на вісниківство з ідейних позицій міжвоєнної доби, оцінити його суспільно-національне значення, що недостатньо висвітлювалося у деяких публікаціях на цю тему. Центральною проблемою у цьому аспекті є тлумачення виразної ідеологічної заанґажованості вісниківців як органічної складової їхньої поетики, яка не применшує, однак, художньої ваги їхньої спадщини. Відтак вісниківство як доктрина постає закономірною лінією розвитку національного світоглядного ірраціоналізму та волюнтаризму, а як література - неоромантизму, чи вольового неоромантизму. Такий підхід до явища усуває непотрібну настороженість до ідей національного активізму та експансіонізму у вісниківців, до їхніх відверто правоконсервативних та традиціоналістських переконань, що часто змушує сучасних дослідників або затушовувати тему, або перекручувати факти. Водночас інтерпретація вісниківського художнього неоромантизму, що базувався на засадах героїчної літератури, своєрідної нової ґотики, засвоював конструктивні поетикальні набутки модернізму, дозволяє говорити про включеність його у літературу українського модернізму, про своєрідну форму консервативного модернізму. Така постанова питання знімає тенденційне бачення вісниківського неоромантизму як “дзеркального відображення совєтського ідеологізованого соцреалізму”, що виявляється у ряді досліджень сучасності. Вісниківство потребує цілісного осмислення, синтезу на рівні гноселології і філософських параметрів, тому наше дослідження є спробою якраз систематизувати оцінку цього явища, вибудувати цілісну концепцію його трактування з позиції світоглядного ідеалізму і традиціоналізму та естетичного консерватизму.

Метою дослідження є чітко визначити історичні та культурні межі вісниківства, позаяк іноді це явище безпідставно завужується чи то локусом Праги, також Варшави, чи часовими межами міжвоєнного двадцятиліття. Наша концепція бачення вісниківства як вічної героїки, вічної романтики і туги за класикою дозволяє якісно переоцінити це явище, побачити в ньому лише одну з еманацій традиції художнього креаціонізму і динамізму, духовного експансіонізму і аристократизму, а також систематизувати естетичні принципи, пояснити ставлення вісниківців до глобально-значущих культурних і мистецьких явищ різних епох, їхні оцінки епохи Модернізму (1870-1920-і рр.), проаналізувати основні поетикальні особливості стилю неоромантизму у вісниківців.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) простежити тенденції розвитку традиціоналістської естетики і літератури;

2) обґрунтувати закономірність і неперервність стилю романтизму, який органічно розвивався у європейській культурі ще від доби пізнього Позитивізму, впродовж періоду Модернізму (неоромантизм) саме як мегастиль, що синтезував у собі різні впливи і художні новаторства, але при цьому зберігав визначальні свої характеристики;

3) описати філософські засади ідеалізму та ірраціоналізму, які лежали в основі цього стилю;

4) проінтерпретувати т.зв. теорію “органічності мистецтва”, яка була синтетичним протиставленням експериментаторським теоріям мистецтва у модернізмі та аванґардизмі;

5) дати оцінку неоромантизму як наскрізь ориґінальному стилю, який, вбираючи поетикальні відкриття стилів модернізму, в основних своїх засадах спирався на класично-романтичні традиції літератури, проаналізувати його домінанти - консервативний модернізм, містико-релігійний традиціоналізм, неокласичний аристократизм, концепцію неоґотики.

Об'єктом дослідження є естетичні погляди вісниківців, їхні ідейні та культурологічні концепції розуміння природи творчості. Відтак головною проблемою аналізу стала трансформація світоглядних ідей консерватизму у естетичні концепції неоромантизму і його праксис. Аналізується лише еволюція лірики вісниківців, оскільки саме тут відбулася кристалізація стилю, проза ж вісниківців оглянута тільки дотично, позаяк обсяг досліджуваного матеріалу дозволяє зробити всі потрібні для осмислення літературного явища висновки. неоромантизм модернізм література творчість

Наукова новизна роботи полягає у концептуальному розширенні поняття “вісниківство”, у переосмисленні його ролі і впливів на тогочасну культуру й літературу; у логічному поєднанні художньої практики та естетичних візій письменників-вісниківців із культурологічними та ідеологічними теоріями Д.Донцова; у систематизації поетикальної бази лірики вісниківців і поясненні її місця у загальній системі українського модернізму саме як неоромантизму, оскільки в сучасній науці поширеними є оцінки стилю вісниківців як “імпресіонізм”, “символізм”, “експресіонізм”, “неокласицизм”. Вже саме поєднання таких різних характеристик підтверджує суттєві розходження, що потребують якогось синтезу.

Методологічною основою нашої роботи є історико-літературні дослідження української літератури 1-ї половини ХХ ст., літературознавчі праці Ю.Бойка, М.Ільницького, Т.Салиги, Л.Череватенка, Ю.Коваліва, Г.Сивоконя, С.Квіта, Р.Харчук, Л.Куценка, Г.Сварник, М.Крупача. Дисертант спирається також на головні культурологічні ідеї філософів та науковців консерватистсько-ірраціоналістичної традиції - Т.Карлайла, В.Дільтея, Ґ.Зіммеля, Б.Кроче, Ф.Ніцше, О.Шпенґлера, Х.Ортеґи-і-Ґассета та ін.

Основні методи дослідження: метод функціонального аналізу, порівняльно-історичний та естетичної рецепції.

Робота виконана у руслі наукових досліджень відділу української літератури Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, навчальних програм кафедри теорії та історії української літератури Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка.

Науково-практичне значення роботи полягає у можливому використанні її результатів при читанні курсів з історії української літератури ХХ ст., спецкурсів з історії літератури, при проведенні спецсемінарів, розробці нової періодизації історії української літератури ХХ ст. Матеріал дисертації зумовлює перспективну постанову проблемних питань літературознавчого характеру (наприклад, “канон українського літературного модернізму”, “естетико-стильові параметри неоромантизму” і т.ін.).

Апробація результатів дисертації проведена на таких наукових конференціях та семінарах: Конґрес Міжнародної асоціації українців (Львів, 1993); семінар “Літньої літературознавчої школи” кафедри філології НаУКМА (Київ, 1999); V ювілейна Міжнародна науково-практична конференція “Виховання молодого покоління на принципах християнської моралі в процесі духовного відродження України” (Острог, 1999); наукова конференція “Duchowoњж. Sakrum. Literatura emigracyjna slowian wschоdnich” (Люблін, Польща, 2000); наукова конференція “Юрій Липа: голос доби і приклад чину” (Львів, 2000); наукова конференція “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ - початку ХХ століть” (Дрогобич, 2001); міжнародна наукова конференція “Polska-Ruњ-Ukraina: jedenaњжie wiekуw s№siкdstwa” (Люблін, Польща, 2000). За темою дослідження опубліковано двадцять п'ять статей. З них шість видані окремою книгою (збірник “Лицарі духу” - Дрогобич: Відродження, 1996). Як додаткова публікація - монографія “Націоналізм і націоналістичний рух” (Дрогобич: Відродження, 1994). Дисертація обговорювалася у відділі української літератури Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича та не засіданні кафедри української літератури Львівського національного університету ім. Івана Франка

Зміст роботи

У Вступі обґрунтовується актуальність теми, її основна проблематика, визначається мета дослідження, її завдання, об'єкт, наукова новизна отриманих результатів, методологічна основа дисертації та її науково-практичне значення, даються відомості про апробацію результатів дослідження, основні публікації та структуру роботи.

Перший розділ - “Інтелектуально-світоглядні джерела” складається із двох підрозділів. У підрозділі “Проблема визначення історико-культурного топосу вісниківства” ставиться проблема про потребу розширення поняття “вісниківство”, тлумачення його насамперед як настроєвості і стилю, обґрунтовується потреба детальнішого аналізу світоглядної основи.

У сучасному літературознавстві нема усталеного визначення і окреслення, що таке вісниківство, хто такі вісниківці і хто входив до “вісниківської квадриґи”. Принаймні, “Літературознавчий словник-довідник” не подає таких гасел. Лише у статті про “Празьку школу” зазначається, що деяких “пражан” називали “вісниківською квадриґою”: Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Л.Мосендз, потім - Ю.Клен. Тому у підрозділі проінтерпретовано цю тему ширше. Головною засадою підходу є бачення вісниківства як тривалого явища, що виникло на базі світоглядного націоналізму (тобто ірраціоналізму і волюнтаризму) відразу після закінчення Національної Революції (на початку 20-х рр.) і тривало до 70-х років на еміґрації, доки продуктивно розвивалися такі націоналістичні часописи, як “Вісник”, “Фенікс”, “Крила” (США), “Гомін України”, “Альманах Гомону України” (Канада), “Визвольний шлях” (Англія) та ін. Усі ці видання функціонували в ідейно-культурологічній парадигмі, витвореній ЛНВ-“Вісником” за редакцією Д.Донцова у 1920-30-і роки.

Вісниківство було лише однією із культурних форм реалізації духовно-ідейної концепції націоналізму або, ширше, українського консерватизму, політичного і філософського. Саме таке розрізнення трьох великих світоглядних систем - лібералізму (раціоналізму), соціалізму (матеріалізму) та консерватизму (ірраціоналізму або ідеалізму) - дає змогу виявити закономірність того чи іншого великого стилю у мистецтві і літературі. Наприклад, у ХVІІІ ст. посилення ідей раціоналізму та матеріалізму спричинило в Європі активний розвиток і домінування естетичних концепцій просвітницького реалізму та епігонського класицизму, позначених крайнім раціоналізмом-схематизмом. Саме тоді з'явилися перші теорії “занурення літератури в побут”, в матеріальну реальність (Дідро, Лессінґ, Руссо та ін.). У епоху Романтизму, коли на перше місце, як реакція на раціоналізм, виступили ідеї ірраціоналізму, кордоцентризму, емотизму, відповідно, з'явилися теорія і практика сентименталізму, ґотизму, містицизму і загальноромантичні візії літератури, що занурювалися більше в душу, а не в середовище, більше у міф, а не голе теоретизування, як класицизм, більше у дух Історії, а не проектування проґресу, як у Просвітництві.

В Україні в добу Модернізму (1870-1920) не відбулося широкого і кардинального утвердження ірраціоналістичних ідей, як це сталося в Європі, література й надалі переважно залишалася в “обіймах” реалізму-позитивізму, в одязі специфічного українського народництва. Ранній стиль модернізму виявився у нас фраґментарним (до 1917 р.). Повномасштабний прихід модерністських естетичних ідей та філософських ірраціоналістичних концепцій, тобто саме ідей А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, Ґ.Зіммеля, В.Дільтея, М.Шелера, Е.Гартмана, А.Берґсона, Ґ.Лє Бона. Б.Кроче та ін. відбувся лише після Національної Революції. Це й відобразилося у надзвичайно бурхливому розвитку художніх стилів неоромантизму, символізму, експресіонізму, нашого своєрідного (тобто не раціоналістичного, а лише естетико-аристократичного, парнасистського) неокласицизму, психологічного реалізму.

Неоромантизм в Західній Україні і на еміґрації розвивався під впливом переважно консервативно-ірраціоналістських українських філософів - Д.Донцова, В.Липинського, С.Томашівського, В.Кучабського, М.Шлемкевича, Ю.Вассияна, Д.Андрієвського, Є.Онацького, О.Бойдуника, Г.Костельника, В.Залозецького, М.Сціборського, І.Мірчука та ін. І саме ці мислителі справили визначальний вплив на розвиток націоналізму, як і ідеї названих вище європейських мислителів-ірраціоналістів. Таким чином зрозуміти повноцінно естетичне явище неоромантизму, зокрема його варіанту - вісниківського неоромантизму - без врахування і аналізу вказаної світоголядної основи - неможливо.

Вісниківцями можна називати усіх письменників, які виражали світоглядно-естетичну парадигму журналу ЛНВ-“Вісник”, тобто націоналізму і вольового неоромантизму, навіть тих, які друкувалися в самому часописі зрідка або взагалі не друкувалися, як, наприклад, Ю.Дараґан, М.Грива, М.Боєслав та ін. Відтак вісниківство - це сукупність різних форм інтелектуально-художньої активності - ідеологічна література, культурнологічні концепції, власне художня література, літературна критика (наприклад, доробок Д.Донцова, О.Бабія, О.Грицая, Л.Луціва, М.Островерхи, Р.Єндика, Л.Гранички, Д.Віконської, М.Мухина та ін.), мистецькі концепції (наприклад, монографія Н.Ґеркен-Русової “Героїчний театр”).

Поняття “вісниківська квадриґа”, на нашу думку, є умовним, застосованим радше не на естетико-аналітичному рівні, а на емоційно-моральному. Так, Юрій Клен, саме він є автором цього визначення, запозиченого, очевидно, із тогочасної польської літератури, де існувала у 1925-1933 рр. група “Kwadryga” (ж. “Kwadryga”, лідери -С.Добровський, В.Себила, К.Галчинський, В.Свободнік, А.Молішевський), хотів відзначити особливу спаяність, почуттєву та ідейну, провідних авторів-поетів ж. “Вісник” - Є.Маланюка, Л.Мосендза, О.Ольжича і О.Теліги. Якихось аналогій між польською літературною групою і українськими письменниками він не проводив. Надалі Д.Донцов зараховував до “квадриґи” й самого Ю.Клена, який став у 30-і рр. провідним автором журналу, Ю.Липу і О.Стефановича.

Поняття “Празька школа” є теж умовним і навіть штучним, таким, що затемнює істину, суб'єктивним (його вперше використав В.Державин, який протиставлявся вісниківству-націоналізму). За твердженням дослідників творчості “пражан” у 1920-30-ї роки не існувало ніякої школи з програмою, маніфестами, статутом, надто “чіткою ідеологією та естетичною платформою” Ільницький М. Від “Молодої музи” до “Празької школи”.- Львів, 1995. - С.198.. Тому краще використовувати визначення “Празька група” паралельно із поняттям “вісниківці” на означення підтечії в неоромантизм, тих письменників, що менше політизували свою творчість (О.Стефанович, О.Лятуринська, Н.Лівицька-Холодна, Г.Мазуренко, М.Чирський, Зореслав, І.Колос, І.Ірлявський), хоча залишалися у колі вісниківської культурософії і загальної лінії естетики.

Центральним питанням підрозділу є з'ясування філософських та культурологічних ідей Д.Донцова у головних його працях цього періоду - “Підстави нашої політики” (1921), “Поетка українського Рисорджимента” (1922) і “Націоналізм” (1926) - і поясннення їхнього визначального впливу на ідейно-естетичну концепцію вісниківства, вісниківського неоромантизму. Підкреслюється есеїзм мислення Д.Донцова, тобто схильність давати візії культури, а не її теорії (принциповий ірраціоналізм).

У підрозділі “Ідейно-культурологічний модус вісниківства” з'ясовуються головні світоглядні засади вісниківства, його впливи на культуру і мистецьку творчість. Вісниківство здійснило світоглядний перелом у культурній свідомості українства, занурилося передусім у духовність Середньовіччя з його культом героїки і аскези, вольовитістю і релігійним пафосом, що було кардинальним контрастом до загальних настроїв тогочасного українства. Звідси народився історіософізм вісниківців, який відрізняє їхнє художнє мислення. Наводяться приклади
перегуку ідей, художніх тем та проблем у творчості вісниківців із філософією європейського ірраціоналізму, акцентується на особливій залежності їх від культурних і філософських концепцій О.Шпенґлера, Х.Ортеґи-і-Ґассета, Ґ.Лє Бона, Ф.Ніцше, Ш.Морра, М.Барре та ін.

Вісниківство концептуально повертається до філософії та культурного модусу Романтизму, розуміє романтизм як стиль, що існує вічно в культурі (Є.Маланюк), розвиває такі традиційні засади “діонісійського” бачення культури і творчості, як антираціоналізм, містицизм і посилена релігійність, безнастанний динамізм, національний традиціоналізм, інтуїтивізм і т.ін. При чому самі вісниківці усвідомлюють, що здійснюють кардинальну світоглядну революцію (Д.Донцов), протистоять переможним течіям всеєвропейського матеріалізму, масовізму та спекулятивізму у культурі.

Дисертант переконаний, що така тенденція була не випадковістю у вісниківстві, не штучним і спішним екстремістським запозиченням чужих ідеологем, а вилонилася унаслідок тривалої світоглядної еволюції цілої ґенерації і головного ідеолога вісниківства Д.Донцова, який ще від 1910 р. послідовно йшов до правоконсервативних ірраціоналістських засад, що й демонструють його статті в ж. “Шляхи” (1913-1918), який був своєрідним попередником ЛНВ-“Вісника”.

У підрозділі наводяться ілюстрації того, як вісниківці на художньому рівні органічно вибудовували ідеологічні концепції націоналізму, що ґрунтувалися на принципах філософського ірраціоналізму і волюнтаризму, а це: їхній традиціоналізм, месіянізм, історизм, уплетений у символіку міфу, елітаризм, імперіалізм - як подолання комплексу малоросійського “пораженства” (Ю.Липа) в Історії і провінціалізму, культ експансіонізму і мілітарності і т.ін. Звідси народжуються міфоконцепції “України-Понтиди”, “Степової Еллади”, “Ґардаріки” та ін., здатні по-новому наелектризувати національну свідомість і гідність.

Водночас вісниківство критично поставилося до спадщини епохи Модернізму під тим оглядом, що вона засіяла в людстві арелігійність і певний песимізм, дегероїзувала історію, хаотизувала свідомість мас, поширила скептицизм і практицизм, прищепила мистецтву, літературі механістичність мислення (Є.Маланюк). Звідси розвивається у вісниківців послідовний антиаванґардизм, бо, власне, аванґардизм розвинув всі “мінусові” риси модернізму в культурі. Наступ праґматизму, філістерства, масовізму і аванґардизму, на думку вісниківців, веде до деструкції культури і людини, людини як “істоти Божої” (Є.Маланюк).

Акцентується, що за ідейними та естетико-культурологічними концепціями українське вісниківство було типологічно подібне до кількох масштабних культурно-літературних течій у різних країнах Європи, що стверджували класицистичні, консервативні ідеали та вартощі. Це польські скамандрити (Ю.Тувім, К.Вєжинський, Я.Івашкевич), т. зв. “романська школа” у Франції (Ш.Морра, М.Барре, П.Валері), а також французькі неокатолики (Ф.Моріак, П.Клодель, Ж.Бернанос), це російські акмеїсти (Н.Ґумільов, С.Ґородєцкій, О.Мандельштам, М.Кузьмін), румунські письменники середовища журналу “Ґиндиря”, місія якого в румунській культурі дуже подібна до ролі “Вісника” (Н.Крайнік, Н.Йонеску, М.Еліаде, В.Бенчіле, І.Нестор та ін.), а також німецькі традиції “Heimatliteratur”, що проповідувала виразно національне, потім - вольове мистецтво із неоромантичними тенденціями в літературі, які дали поетику Е.Юнґера, В.Веспера, Ґ.Цобеляйна та ін. Подібні тенденції існують в італійській та іспанській літературах - Ґ.д'Аннунціо, Л.Піранделло, М.де Унамуно, П.Бароха та ін. Хоча за стильовими ознаками це вельми різні літературні явища, проте їх єднають такі визначальні принципи естетики, як антидекадентизм і антиаванґардизм, звернутість до традицій європейського парнасизму, постійна апеляція до романтичного, національний оптимізм і т. ін.

У підсумку наголошується, що потребує переосмислення поширене твердження про задомінування після модернізму в літературі Європи аванґардизму, ставиться теза про потребу виокремлення як цілості названої літератури традиціоналістського типу, переважно ґрунтованої на естетиці і поетиці неоромантизму.

У другому розділі “Естетичні засади” вивчається проблема уточнення поняття “модернізм” як стиль. В сучасному українському літературознавстві модернізм надто однобічно трактують тільки як естетизм, експерементування з формою і тропікою, індивідуалізм і т. ін. Будь-які “ідейні” письменники, як вісниківці, наприклад, категорично відкидаютьмся як можливі модерністи. Хоча до модерністів легко зараховують чомусь Лесю Українку, творчість якої безідейною важко назвати. Суперечність можна подолати, визнавши, що упродовж усієї епохи Модернізму існували, іноді в чомусь переплітаючись, запозичуючи у символізму, імпресіонізму, два великі стилі - неокласицизму (парнасизму) і неоромантизму - саме вони становлять окрему лінію модернізму, лінію консервативного модернізму. Тут ми виходимо із тези В.Моренця, що поетика модернізму “повсякчас вихоплюється з ограненості будь-яких дефінцій, природно тяжіючи не до категорії якості (що змінюється), а до стану (що виявляється в різних якостях і в різній інтенсивності)” Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини ХХ ст.: Україні і Польща. - К.: Основи, 2002. - С.19, тобто “духовно-інтелектуального стану”, який містить в собі “утвердження духовних здобутків (традиційний стан) і їх примноження (модерний стан), і їх кардинальний перегляд (аванґардний стан) Там само - С.21.

Свого часу теоретиком, який ніби “провів” українську літературу від реалізму до модернізму і при цьому орієнтувався на, за визначенням В.Моренця, “традиційну” основу його, тобто якраз на неокласицизм і романтизм, був М.Євшан. Він, наприклад, протиставляв творчість Р.Кіплінґа настроям декадансу і побутовізму в модернізмі. Саме він був своєрідним предтечею вісниківського неоромантизму, що зафіксовано особливою увагою ЛНВ-“Вісника” до цього критика. Подібну до М.Євшана позицію в польській літературі щодо модернізму займав С.Бжозовський, автор “Леґенди Молодої Польщі”, в якій дано концептуальну критику модерністської безідейності якраз зі світоглядних позицій ірраціоналізму-волюнтаризму.

Дисертант вважає, що Д.Донцов спочатку помилився у сприйнятті і розумінні експресіонізму, і це стало підставою для поширення у науці твердження про експресіонізм його естетичної доктрини і художньої практики вісниківства. Д.Донцова привабили теорії про інтуїтивізм у творчості в експресіоністів, їхній яскравий динамічний психологізм. Однак сама поетика експресіонізму була побудована здебільшого на раціоналістично-експериментаторській, антитрадиціоналістсьцій і аванґардистській основі, тому пізніше Д.Донцов вже не говорив про експресіонізм власної теорії і не давав йому позитивних оцінок, використовуючи термін “новоромантизм”.

Першою статтею, у якій Д.Донцов започаткував свою концепцію неоромантизму-вісниківства, була стаття “Криза української літератури” (ЛНВ, 1923, ІV), хоча сам автор і не оперує тут поняттям “неоромантизм”. Протягом 1920-30-х рр. він сформував цілісну естетичну концепцію неоромантизму, що базувалася на таких категоріях-принципах: героїзм, енерґетизм, волюнтаризм, історизм-традиціоналізм, культ сильної особистості, національна органічність і одночасно оксидентальний активізм, розмах, глобальність проблематики, драматизм і особлива пристрасність переживань з формулою “трагічного оптимізму”; жива контрастність і динамізуюча парадоксальність художнього образу, моральне навіювання сили, відповідальності, ідеалізму, постійне переживання містики буття, його величі і скерованості до Бога, культ лицарства і посвяти, ідеї служіння (з вічним протиставленням Дон Кіхота і Санчо Панси), заперечення будь-якого побутовізму, поверхової описовості, сентиментального етнографізму, ментального малоросійства, роздвоєності.

Наводяться приклади, як усі ці естетичні засади художньо трансформувалися у лірику вісниківців. Обґрунтовується теза, що саме під впливом статей Д.Донцова і концепції ЛНВ майбутні вісниківці відійшли від своїх юнацько-первісних стильових уподобань, переважно від поетики символізму, зосередилися довкола ЛНВ і сприйняли нову естетику вольового, динамічного неоромантизму.

Поряд із Д.Донцовим широку естетичну концепцію розробив у своїй есеїстиці Є.Маланюк, тому її характеристиці у дисертації відведено значне місце. Виділяються такі його центральні проблемні питання у плані розуміння природи творчості, як співвіднесеність між аполлонійським і діонісійським первнями, теорія геокультурної основи творчості, з її “еллінізмом” і “сарматизмом”, яка переростала в концептуальні образи-символи України з трактуванням архетипів “простору”, “моря”, “степу”. “чорнозему” і т.ін. Простежується, як інтерпретували вісниківці естетичні засади українського неокласицизму, з чого зродилася теза-формула: “Войовнича неокласика” (О.Ольжич).

Акцентовано погляди Є.Маланюка на проблему проґресу, зокрема застереження проти гіперінтелектуалізму і технократизму європейської цивілізації, його розуміння проблеми “енківщини”, тобто малоросійства-просвятянщини в нашій культурі. Окремо протрактовано тему сакральності в культурі. Сам акт мистецької творчості Є.Маланюк розуміє, як святе дійство, як еманацію містико-релігійної енерґії, що двигтить у глибинах людської культури (інтуїтивізм), поєднаних із енерґетикою Космосу (Богом). Тому аванґардизм як наскрізь раціоналістичне, експерементаторсько-формальне, не стильове, у термінології Є.Маланюка, мистецтво - є явищем антидуховним, деструктивним, “диявольським” (есе “Наступ мікробів”, “Поезія і вірші”, “Творчість і національність”).

Кореґується надто поширена в сучасному літературознавстві теза про бароковість поетики вісниківців. Попри те, що справді тема і естетичні запозичення з бароко досить популярні у вісниківців, це не означає, що цілісно вони наслідували стиль бароко і тим самим творили своєрідне необароко. Про необароковість можна говорити лише як про елемент естетики і поетики вісниківства. Визначальною для нього, як для неоромантизму, є ґотика, яка наповнювала ще романтизм. Сам Є.Маланюк дуже часто оперує категорію “ґотика”, “ґотичне”, “ґотичність”, що означає у нього все ідеалістичне, релігійне, шляхетне, динаміко-експансивне, будівне, світле, стрімко-переможне, романтичне, піднесено-натхненне. Ґотика наче ліки на українську відвічну пасивність і хаотичність почуттів. Вона цементує, аскетизує і націлює на нескінченний порив ментальність соціуму. Тому найбільш ґотичний поет України для Є.Маланюка - це Т.Шевченко, “вибух крові, що зарокотала”. Натомість химерність, мінливість, непостійність бароко - це, за Є.Маланюком, та звабливо-темна сторона української психе, хоч і прекрасна у своїй вибагливості, але яка анархізує українські почуття і устремління. Бароко постає в нашій культурі із самої географії, але це більше фатум, ніж мета. Україна тужить за своєю “ґотикою”, за своїм “Римом”, що дисципліною і волею злютує її суспільство в майбутньому у динамічну та героїчну націю.

Естетична доктрина вісниківства обґрунтовує їхній визначальний художній стиль - неоромантизм. Його головні ознаки: ліричний герой - мислитель, образи будуються на контрастах, що подсилює особливий психологізм стилю, тенденція до екзотичності (уподобання історико-міфологічних тем), моральна напруженість, різке протиставлення Добра і Зла, зневага до побутовізму і натуралізму, підкреслений лаконізм вислову, парадоксальна динамічність метафори, схильність до звукопису, алітерації як до вияву мелодії душі, ідейний елемент мілітарності і героїки, посилене відчуття трагіки буття, релігійне візіонерство, істріософізм, медитативне самозаглиблення, вольова, оптимістична настроєвість.

Третій розділ “Стильові та поетикальні особливості” присвячений характеристиці художнього стилю вісниківців. За приклад беруться лише провідні поети, щоб продемонструвати яскраві і глибоко талановиті риси поетики неоромантизму. Головне, що об'єднувало вісниківців, - це були націоналістичний світогляд і естетика неоромантизму, однак кожен з них зберігав власну мистецьку індивідуальність і по-своєму був відкритий до суголосних йому інших стилів доби. Наприклад, вісниківців різнять різні за “дозою” стильові запозичення від неокласики, від необароко і т.д.

У підрозділі “Консервативний модернізм” аналізується проблема надмірної політизації та ідеологізації творчості вісниківців. Часто стосовно вісниківців робиться закид щодо їхньої надмірної політизованості, ідейної аґітації у творчості. Ця оцінка правильна, але потребує уточнення: аґітаторські вірші складають лише незначну частину спадщини провідних вісниківців (у вісниківців “другого плану” - О.Бабія, М.Боєслава, В.Яніва та ін. їх, закономірно, більше), основний масив поезії, попри все, був зорієнтований на засвоєння поетикальних та стильових нововідкриттів літератури модернізму і при цьому зберігалися визначальні ознаки художньої класичності, духовні основи мистецтва як вічної героїки і романтики. Це і є формула “консервативного модернізму”. Її використовує щодо означення літературної і культурної місії українського неокласицизму С.Павличко Павличко С. Дискур модернізму в українській літературі. - К.: Либідь, 1999. - С. 195. Вона пише: “Модернізація за неокласичною моделлю полягала не в деструкції всього попереднього досвіду, як це робили аванґардисти, а в консервації певних форм культури, в свого роду поверненні до джерел, які здебільшого лежали за межами національної традиції” Там само. - С. 192..

На нашу думку, подібною до ролі неокласиків була роль вісниківців, які, зберігаючи та абсорбуючи традиції парнасизму і романтизму в літературі, одночасно протиставляли їх і деструктивно-нігілістичному аванґардизмові, і провінційності та епігонському позитивізмові-народництву української літератури. Головною їхньою метою було вибудувати цілісну концепцію героїчної української літератури від Іларіона і Володимира Мономаха.

Вісниківська концепція героїзму в літературі має інтернаціональний характер. У пошуку всеєвропейського енерґетизму вісниківці постійно апелюють як до взірця до творчості “консервативних модерністів” Європи - К.Гамсуна, П.Валері, Р.Кіплінґа, Р.М.Рільке, К.Шпіттелера, Дж.Конрада та ін. Відтак неправильним є сприйняття вісниківства як “обмеженого націоналізму”.

Вісниківці органічно засвоїли такі визначальні художні засади і риси поетичного модерну, як філософізм, міфологізм, антиміметизм, потяг до діонісійства, глибинне відчуття алітерації як “панмузикальності” буття, рефлексії самозаглиблення, ірраціоналізм, суб'єктивізм. Водночас вони заперечили такі модерністські постулати, як антитрадиціоналізм, раціоналізм, нігілізм, формалізм, позицію відстороненості (акцентуючи на відвертій тендентційності (волюнтаризм) творчості), арелігійність, занепадництво, релятивізм, безідейність, еґоцентризм.

Типологічно вісниківський неоромантизм подібний в аспекті модерністських трансформацій до літератури “ірландського відродження” (В.Б.Єйтс та ін.) з її ідеєю протиставлення давньокельтського духовного світу меркантилізованій сучасності. Він подібний до течій Католицької Модерни у чеській і словацькій літературах з їхніми художніми візіями глобального протистояння двох вічно антагоністичних світів - Сакрального і Профанного.

Неоромантизм увібрав у себе як символістську стилістику образотворення, але не поступився принципами високого стилю (героїки у мистецтві), так і класичні форми неокласицизму. Вісниківці перейняли модерністський універсалізм, але відкинули його декадентизм, запозичили модерністський психологізм і заперечили його еґоїзм, адаптуючи модерністську ускладненість тропіки, надали їй парнасистсько-акмеїстичної проясненості (кларизм), модерністську панмузикальність фрази неповнили особливою ритмікою неспокою і містичного, космічного маршу. Загалом вісниківці привнесли у нашу лірику особливу імпульсивність фрази, багатозначність образу, історіософічність і філософічність символу, показову пружність метафори, особливу насиченість епітета, новаторську досконалість версифікації.

У підрозділі “Неоґотика як стильова домінанта” поняття “неоґотики” вводиться для об'ємнішого і точнішого пояснення специфіки вісниківського художнього світобачення і розуміння сутності мистецтва, літератури. Філософське занурення у глибини середньовічної ґотики було потрібне вісниківству як онтологічне протиставлення світові модернізму - матеріалістичному і раціоналістичному, як пошук нового панхристиянізму. Стимулом для такого переосмислення основ європейської культури послугував для вісниківців трактат О.Шпенґлера “Занепад Заходу” (1918-1922), у якому вибудувано концепцію ґотики, як світовідчуття і художнього світопереживання, що проймає всю європейську культуру (у О.Шпенґлера - власне західноєвропейську), насичуючи її духом героїки, вічного пориву, динаміки, шляхетності, трагіки і боротьби.

Поняття “ґотики”, “неоґотики”, якими ми користуємося у своїй роботі, треба категорично відрізняти від термінів “ґотизм”, “ґотична література” і т.ін., що означають течію у романтизмі кін. ХVІІІ - поч. ХІХ ст (О.Волпол, А.Радкліф, Ч.Метьюрін), оскільки тоді це була радше псевдоґотика, тобто вульґаризація ґотики, а не розвиток її сутності.

Наводяться численні факти, які підтверджують, наскільки тема ґотики, Середньовіччя була масштабною і значущою у вісниківців. Образ ґотики і ґотичності є наскрізним у поезії Є.Маланюка. На рівні естетичних теоретизувань Д.Донцов, Є.Маланюк, Ю.Липа, О.Ольжич часто апелювали до категорії ґотики, до духу Середньовіччя.

Художні ознаки неоґотики: аскетизм ліричного героя, його глибока релігійність, домінуючий настрій неспокою, туги за Високим, за Ідеалом, суворі образи, ощадність виражальних засобів, розвиток традиційних формально-версифікаторських засобів, навмисна спрощеність тропіки, мілітарно-рицарські теми і дух, елементи стримано-куртуазної еротики, панхристиянізм.

У підрозділі “Сакральні основи лірики вісниківців” пояснюється, як християнський світогляд формував собою визначальний духовний ґрунт вісниківського неоромантизму. Поряд із галицькою літературною групою “Логос” (В.Мельник, О.Мох, Г.Лужницький та ін.) вісниківці є найбільш прокатолицькими письменниками в нашій літературі. Це випливає з їхніх світоглядних орієнтацій, описаних вище, за якими, католицизм трактувався як найповніше виявлення духу європейства. Хоча вісниківці й різняться поміж собою у наближенні до основ католицької духовної субстанції, за методами і тенденціями інтерпретації сакральних сюжетів, все ж їх єднає християнський активізм, тобто моральний імператив християнства, дуже часто первісного, що є своєрідною спонукою до зречної дії і суворого трактування дійсності.

У О.Ольжича, О.Стефановича, О.Лятуринської християнізм органічно переплітається із язичницькими віруваннями і світоуявленнями. У Є.Маланюка, у есеїстиці і поезії, розгортається дуже цікава геокультурна концепція України - Понтиди: в українському релігійному світовідчутті переплелися “еллінський антропоморфізм”, слов'янське “лагідне” язичництво, ґотські вірування, візантійська пишна обрядовість й існують вони до сьогодні в химерному (“бароковому”) симбіозі. Далекий “латино-ґотичний” католицизм - це як мрія про “виструнченість” сакрального духу. Взагалі, Є.Маланюк постійно розробляв ідею майбутнього великого синтезу православ'я і католицизму на теренах України.

Подібні до Маланюкових мотиви і проблеми образно інтерпретував Ю.Клен. Ю.Липа і Л.Мосендз, хоча й акцентували більше на власній православній традиції, все ж ідейно і поетикально теж були перейняті впливами католицтва.

Біблійна символіка відіграє важливу роль у семантико-емоційному навантаженні лірики віниківців. Цікаво, що вона часто актуалізується, тобто вплітається у фактографію і переживання сучасності. Загалом сакральні мотиви і візії переплетені у вісниківському неоромантизмі із естетичною концепцією неоґотики.

У підрозділі “Синтез неокласики і неоромантики” обґрунтовується чому віниківство як культурологічна концепція потребувало неокласичної твердості і неоромантичної динаміки. Це були, за термінологією Є.Маланюка, своєрідні “ліки” на українську надмірну сентиментальність та історичну пасивність.

У творчості Ю.Клена (колишнього неокласика - О.Бурґгардта) неокласицизм органічно переріс у неоромантизм, серцевиною цього процесу, за словами Є.Маланюка, була “ґотичність” Маланюк Є.Переборення неокласики// Маланюк Є. Книга спостережень. Т.2. - Торонто: Гомін України, 1966. - с.425.. Це демонструє, що неоромантизм глибше і масштабніше відображав ідейно-моральні та настроєві бурі епохи і, відповідно, цікавіше реаґував на них, бо ж провідний неокласик підтримав естетичну еволюцію саме неоромантизму. Водночас вісниківці ніколи не протиставляли себе неокласицизмові, а, навпаки, до кінця життя, як Є.Маланюк, удосконалювали його поетику.

Вісниківці-неоромантики дуже ефективно використали поетикальні відкриття неокласиків, надали цьому стилеві нового звучання, нових відтінків, розширили його культурологічні візії, і в ліриці, і в есеїстиці, теоретично.

Саме від неокласиків тема античності набула у вісниківців таких узагальнень та історіософських ідей: “Київ - Степова Олександрія”, “Скитські Антени Русі”, “Степова Еллада”, “буйна степова Деметра”, “Понтида” і т.ін. Візії-образи неповторної України і українськості стають для сучасника Заповітом, Мрією, Натхненням. А “Рим” і “римськість”, особливо сильно розпрацьовані Є.Маланюком і О.Ольжичем, переростають у художню концепцію вічної Вольовитості і Завзяття, Войовничості і Дисципліни, так потрібної для виховання нового українця.

У дисертації підкреслена спорідненість інтерпретації історизму у творчості неокласиків і вісниківців, особлива “камінність” їхньої метафорики. Водночас чітко проводяться лінії, за якими вісниківські неоромантики зберігали свою естетичну і стильову автономність. Ґотичний порив, пристрасність, динаміка, підкреслена контрастність, як противага неокласичній гармонії і спокоєві, середньовічна екзотика, тенденція до постійного оновлення формальних засобів і тропіки як антитеза неокласичній “застиглості”.

Таким чином, вісниківський неоромантизм явив унікальний синтез неокласики, перетворив її здобутки у художні форми глибокого переживання дійсності і творення рафінованих з погляду мистецького смаку стильових образів.

У “Висновках” узагальнюються такі результати дослідження:

- виступаючи із світоглядних засад консерватизму ти ірраціоналізму, вісниківський неоромантизм реалізовував собою одну з тенденцій розвитку традиціоналістської естетики у Європі міжвоєнної доби, яка концептуально протиставлялася як світоглядному раціоналізмові (лібералізмові), так і естетиці аванґардизму;

- розвиток стилю неоромантизму в Україні у пореволюційний час був онтологічно викликаний умовами буття нації і традиціями класичного європейського романтизму і неоромантизму кінця ХІХ- початку ХХ ст., його ознаки і засади: ірреалізм, екзотичність, індивідуалізм, внутрішній динамізм, вишуканість метафорики та аристократизм форми, концептуальна націленість на “вічні теми” із принциповим зануренням у глибини психіки, відповідна посилена драматизація стилю і проблематики;

- світоглядний націоналізм обумовлював активний розвиток у творчості вісниківців ідей національної героїки, волюнтаризму, моральної відповідальності, посиленої релігійності, войовничості, експансіонізму та історичного активізму, елітаризму, що відповідали загальній парадигмі європейського світоглядного ірраціоналізму та традиціоналізму;

- цю світоглядну базу найповніше і найактивніше трансплантував на український ґрунт Д.Донцов, тому без аналізу його ідеологічних та культурологічних концепцій неможливим є зрозуміти вісниківство як явище і вісниківський неоромантизм як поетику;

- еститиці аванґардистського деструктивізму і експерименталізму вісниківці протиставляли концепцію “органічності мистецтва”, яка передбачає художнє переосмислення архетипів національної ментальності і геокультури, національного сакруму і мистецьких традицій, витворення наскрізь будівної (Маланюкове поняття “конструктивізму”) енерґетики в літературі, яка мобілізує і активізує духовість і мистецьку інтенційність моціуму;

- інтерпретація поетики вісниківців потверджує правильність концепції бачення її саме як стильового неоромантизму, що був виявом естетичної доктрини консервативного модернізму, містико-релігійного візіонерства, естетичної концепції неоґотики, неокласично-парнасистського художнього аристократизму:

- щоб відрізнити вісниківський неоромантизм від течій “червоного”, “революційного” неоромантизму в підсовєтській Україні, пропонується називати його “вольовий неоромантизм”, з огляду на ідейно-настроєвий характер.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях

1. Концепція національної літератури політична і поетична (Дмитро Донцов і Євген Маланюк) // Другий міжнародний конґрес україністів/ Літературознавство. Львів, 1993. С. 185-191.

2. Про деякі філософські підстави українського націоналізму // Українські проблеми. 1994. № 2. С. 3-5.

3. “Рим відісторичне, невичерпальне джерело...” (кілька слів у передмову до “Посланія” Є. Маланюка) // Українські проблеми. 1994. № 4-5. С. 24-27.

4. Українська культура: звідки і куди? (погляд крізь призму одного поета і мислителя) // Українські проблеми. 1995. № 2. С. 41-48.

5. Світоглядно-ідеологічні засади українського націоналізму // Українські проблеми. 1995. № 3. С. 3-6.

6. Євген Маланюк. Земна Мадонна: ВибранЕ. Пряшів, 1991. 444 с. Рецензія // Записки НТШ. Т.ССХХІХ / Праці філологічної секції. Львів, 1995. С. 538-542.

7. Нове дослідження з одним парадоксом. Рецензія на кн.: Червак Б, Олена Теліга. Життя і творчість. К., 1997 // Українські проблеми, 1998. № 1. С. 149-153.

8. Ґотика як стиль і настрій (До джерел художнього стилю Леоніда Мосендза) // Українські проблеми. 1998. № 2. С. 122-129.

9. Консервативна модернізація: художні паралелі у творчості Юзефа Лободовського і українських поетів-неоромантиків еміґрації // Наукові Записки На УКМА. Т. 17 /Філологія: С. 83-88. К. 1999.

10. Католицькі дух і етика як чинники виховання нації (Націософські аспекти творчості Леоніда Мосендза) // Наукові записки Острозької Академії. Т. З Острог, 2000. С. 528-534.

11. Неоґотика: стиль і концепт (до естетичних основ поезії Юрія Липи) // Юрій Липа: голос доби і приклад чину. Львів, 2001 С. 102-110.

12. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії 1-ї половини ХХ ст.) // Передмова до кн.: Дмитро Донцов. Твори. Т1. Львів: Кальварія, 2001. С. 23-63.

Додаткові публікації:

1. Юрій Липа: людина і мислитель. К., КУН, 1994. 40 с.

2. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї Дрогобич, Відродження, 1994. 190 с.

3. Поет та тлі історії та культури (Юрій Липа в оцінках Євгена Маланюка) // Визвольний шлях. 1995. №6 С. 717-720.

4. Есей та есеїзм // Українські проблеми. -995. №1. С. 70.

5. “Бард неспокою раси” (Євген Маланюк);Апофеоз духу (Ідея і чин О.Ольжича); “Тільки тим дана перемога, хто й у болі сміятися міг...” (Олена Теліга); “Пишне щастя наше на вістрії шабель і пік”... (Переднє слово до збірки “Сагайдак” Ю.Дараґана); “Геть слов'янські мрії сонні.!” (Поезія Юрія Липи) // Баган О, Гузар З, Червак Б. Лицарі духу. Дрогобич: Відродження, 1996. С. 9-37, С. 49-66; С. 67-82; С. 129-130; С. 227-232.

6. Як трактувати творчість Є.Маланюка в школі // Життя і школа: Видання кафедри української літератури, Дрогобич, 1999. С. 39-63.

7. Художня історіософія Лесі Українки: волюнтаристсько-ірраціоналістський дискурс (на матеріалі діалогу “Три хвилини”) // Вісник Житомирського педагогічного університету: Випуск 7. Житомир, 2001. С. 12-15.

8. Дмитро Донцов про Василя Стефаника і Марка Черемшину (До питання: “Дмитро Донцов у модерністському естетичному дискурсі”) // “Покутська трійця” й літературний процес в Україні кінця ХІХ початку ХХ століть (До 130-річчя від дня народження В.Стефаника і М.Черемшини). Дрогобич; Вимір, 2001. С. 331-339.

9. Геополітично-цивілізаційні підстави незалежності України: націоналістичний дискурс і польський аспект (1920-40-і рр.) // Polska-Ruњ-Ukrainajedenaњжie wiekow s№siкdstwa. Lublin Lwow, 2002.

10. Іван Франко в неоромантичному дискурсі (Є.Маланюк про І.Франка) // Франковознавчі студії: Випуск 1. Дрогобич, 2001. С. 128-133.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, у першому розділі виділено два підрозділи, у третьому - чотири, з висновків і списку використаної наукової літератури.

Анотація

Баган О.Р. Естетика і поетика вісниківського неоромантизму. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю - 10.01.01 - українська література. - Львівський національний університет імені Івана Франка, 2002.

Дослідження присвячене проблемі формування художнього стилю неоромантизму в середовищі письменників-вісниківців, які об'єднувалися навколо націоналістичного журналу “Вісник” (у 1922-1932рр. - “Літературно-науковий вісник”), що виходив у Львові за редакцією критика і політичного ідеолога Д. Донцова у 1922-1939рр. Обґрунтовується потрібність поняття “вісниківство”, як такого, що повніше і точніше пояснює культурне і літературне явище, чим була різноманітна творчість співробітників “Вісника”: істориків, філософів, політичних ідеологів, культурологів, критиків, письменників, мистецтвознавців, соціологів, етнографів. Вісниківський неоромантизм був течією у масштабнішому комплексі художніх явищ, у напрямі неоромантизму в українській літературі кінця ХІХ - першої половини ХХ ст. Популярне поняття “Празька школа” рекомендується використовувати для означення підтечії у вісниківстві - творчості кількох письменників-неоромантиків, що менше політизували свою творчість. Яскраві вісниківці - це Є.Маланюк, Л.Мосендз, О.Ольжич, О.Теліга, Ю.Липа, Ю.Клен; “пражани” - це Н.Лівицька-Холодна, О.Лятуринська, М.Чирський, Зореслав, І.Ірлявський та ін.

Світогляд неоромантиків-націоналістів формувався на основі філософії ірраціоналізму та волюнтаризму. Тому вони не сприймали ні позитивістських теорій народництва (побутового реалізму - в літературі), ні раціоналістично-експериментаторських аспектів естетики модернізму (декаденства і аванґардизму - в літературі). У творчості орієнтувалися на європейських неоромантиків і парнасців - К.Гамсуна, Р.Кіплінґа, П.Валері, Ш.Морра, Ж.Ередіа, А.Сюллі-Прюдома та ін. Засвоїли водночас деякі моменти стилю модернізму від європейських і російських символістів. Тому їх можна назвати “консервативними модерністами”.

Велике значення для вісниківців має християнська духовність, навіть католицизм. Вони глибоко засвоїли естетику і поетику українського неокласицизму, бачимо своєрідний синтез неокласики і неоромантики. Центральною особливістю їхньої поетики є ориґінальна художня неоґотика, тобто рекультивація традиційного європейського героїзму і містицизму, монументалізму і аристократичної вишуканості в мистецтві.

Такий систематичний аналіз творчості вісниківців дає можливість повніше представити літературний процес української еміґрації і Галичини в міжвоєнний період, визначити його особливості, тенденції, пріоритети.

Ключові слова: вісниківство, неоромантизм, консервативний модернізм, неоґотика, волюнтаризм, трагічний оптимізм, сакральні основи, синтез неокласики.

Аннотация

Баган О.Р. Эстетика и поэтика вестнического неоромантизма.- Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Львовский национальный университет имени Ивана Франко, 2002.

Исследование посвящено проблеме формирования художественного стиля неоромантизма среди писателей-националистов, которые сотрудничали с львовским журналом “Вестник” (в 1922-32 гг. - “Литературно-научный вестник”) под редакцией критика и идеолога-консерватора Дмитрия Донцова (1922-1939). Обосновывается нужность понятия “вестничество” как такового, что более полно и точно объясняет культурное и литературное явление, каковым было разнородное творчество авторов “Вестника”: историков, философов, политических идеологов, культурологов, критиков, писателей, искусствоведов, социологов, этнографов. Вестнический неоромантизм был течением в направлении неоромантизма в украинской литературе конца ХІХ - первой части ХХ вв. Существующее понятие “Пражская школа” рекоммендуется использовать для обозначения подтечения в вестничестве - творчества нескольких писателей-неоромантиков, которые меньше политизировали своё творчество. Яркие вестниковцы - это Е.Маланюк, Л.Мосендз, О.Ольжич, О.Телига, Ю.Липа, Ю.Клен; “пражане” - это Н.Ливицкая-Холодная, О.Лятуринская, М.Чирский, Зореслав, И.Ирлявский и др.

Мировоззрение неоромантиков-националистов формировалось на базе иррационалистической и волюнтаристской философии. Поэтому они не воспринимали ни позитивистского народничества (бытовой реализм в литературе), ни рационалистско-экспериментаторских аспектов модернизма (декаденство и авангардизм в литературе). В творчестве ориентировались на европейских неоромантиков и парнасцев - К.Гамсуна, Р.Киплинга, П.Валери, Ш.Морра, Ж.Ередиа, А.Сюлли-Прюдома и др. Восприняли некоторые моменты модернизации стиля от европейских и русских символистов. Поэтому их можно назвать “консервативными модернистами”.

...