Значення класики на сьогодні

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

Реферат

З предмету «Вступ до літературознавства»

На тему:

«Значення класики на сьогодні»

Виконала:

Осипчук Ярослава

1 курс, російська мова та література

м. Київ, 2013

Зміст:

1. Вступ

2. Що таке класична література?

3. Моє ставлення до класики

4. Порівняння класичної літератури з сучасною

5. До чого може призвести нехтування класикою?

6. Висновок

Вступ

Уявіть собі життя без книги. Так, звичайно, у світі є багато людей, котрі не читають і зовсім не приймаються з цього приводу. Та моє звернення є зверненням до філологів, до людей, котрі раз і назавжди пов'язали своє життя зі словом та книгою, або просто до освічених людей. Яке тоді для них буде життя без книги? Власне я це уявити не можу, бо література містить у собі сотні, тисячі речей: від досвіду поколінь до емоцій, від сміху до страждань, від існуючого до нереального.

А тепер уявіть собі життя з книгою, але з поганою. Знову ж таки кожен має свою думку про те, яка книга є хорошою, а яка - не дуже. Та ми візьмемо як приклад бульварний роман, написаний лише заради грошей, без уміння, без почуттів… Той роман, який забудеш, щойно закривши книгу. І ось якби у світі існували лише такі книги, щоб тоді було? Не знаєте? І я не знаю.

На обидва перші абзаци є чудові приклади з літератури - це так, щоб зрозуміти, про що я.

Перший приклад - це твір Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом». Хто читав, той зрозумів, що таке життя без книги, до чого воно може призвести. Абсолютно порожні всередині люди: без емоцій, без власних думок - вони нічого не знають про світ, про минуле, але вони мають телевізор. І дивлячись його, зовсім не потрібно думати - це ж так просто дивитися. А ви тут про якісь книжки кажете.

Другий приклад (до другого абзацу) - книга Джорджа Оруела «1984». Там змальований світ, у якому люди мають книжки. Але що це за література, котру «пише» машина? Знову ж таки без емоцій, почуттів. Мабуть, якби ми жили у світі тієї книги, якийсь О'Браєн відповів би мені, що ці книги мають дидактику, і неважливо, на що вона спрямована. Ну подумаєш, таким чином з людей хочуть зробити сіру, слухняну масу. Проте вони мають змогу читати Шекспіра. І яка різниця, що ці твори перероблені? Люди-то все одно читають класику. І ніхто з них не зможе довести, що за часів Шекспіра не було партій, не було Старшого Брата. Вони навіть не зможуть довести, чи був такий письменник, як Вільям Шекспір, адже вони, що заперечувати, тупі.

Мої приклади змалювали світи неіснуючі. Але вони добре показали, що без книги життя неможливе. Та не без будь-якої книги, ні. Воно неможливо без книги якісної, вічної, цікавої - без книги, частіше за все, класичної.

Що таке класична література?

За одним із визначень, класична література - корпус творів, що вважаються зразковими для тієї чи іншої епохи. Це поняття склалося в три останні сторіччя античності: воно означало певну категорію письменників, які по низці причин (наприклад, у силу віку або авторитету в очах освічених людей) вважалися гідними служити зразками і наставниками у всьому, що стосується володіння словом і отримання знань. Першим класичним автором, безумовно, вважається Гомер. Його твори "Одіссея" та "Іліада" вже у класичний період розвитку Греції (приблизно у V в. до н. е..) вважалися недосяжною драматичною вершиною ( а поняття" драми "у стародавніх греків було майже тотожнім поняттю літератури в цілому). В V-VIII століттях н. е. склався канонічний список auctores ( що буквально перекладається як поручитель), що володіли auctoritas, - текстами, що визначали норми і теорії, що передавалися у процесі навчання. Канон цей не був абсолютно непорушним, а ядро його - постійним. У міру наближення до XIV століття виникає тенденція до розширення списку. Поряд з поетами та прозаїками епохи Августа в ці переліки включаються письменники пізніших епох, а також представники язичництва і християнства IV, V, а іноді і VI, і VIII століть. Всі ці "автори"слугували загальним надбанням; їх постійно цитували, наслідували, розрізрізняли на сентенції, до них складали глоси.

Сучасний зміст поняття "класична література" йде корінням в Епоху Відродження, коли в процесі секуляризації європейської культури письменники звернули свою увагу на античних авторів. Результатом цього стала епоха класицизму в літературі, під час якої письменники наслідували грецьким драматургам, перш за все Есхілу, Софоклу і Еврипіду.

Ніколя Буало у своїй роботі "Поетичне мистецтво" описав канон класичної драми: з тих пір у вузькому сенсі слова "класична література" означає всю античну літературу.

У широкому сенсі поняття "класичний" стало вживатися по відношенню до будь-якого твору, яке задало канон для свого жанру. Так з'явилася класика романтизму у творах Байрона, класика модернізму (Пруст, Джойс), класика масового роману (твори О. Дюми) і так далі.

Експерти британської газети «Daily Telegraph» визначили десятку книг, котрі не просто є класикою, але котрі змінили світ. Свою літературну цінність ці книги довели сповна, пройшовши справжню перевірку - часом. На більшості цих книжок виховане не одне покоління. Чимало з них надихали відомих сучасних письменників взятися за перо, режисерів - зняти неперевершені, сильні картини, а нас, читачів, задуматися над вічними питаннями буття.

До цього списку увійшли такі твори, як вище названі гомерівські «Іліада» та «Одіссея», «Барчерстерські хроніки» Ентоні Троллопа, «Гордість та упередження» Джейн Остін, «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Джейн Ейр» Шарлотти Бронте, «Девід Копперфілд» Чарльза Діккенса, «Війна і мир» Льва Толстого, «Ярмарок суєти» Вільяма Теккерея, «Пані Боварі» Густава Флобера та «Вітер змін» Джорджа Еліота.

Моє ставлення до класики

Перелічуючи найкращі класичні твори в попередньому підрозділі, я відчувала щось середнє між здивуванням і образою за свої улюблені твори. Наприклад, мені у свій час дуже сподобалась «Джейн Ейр» Бронте, та все ж таки «Володар Перстенів» Дж. Р.Р. Толкіна мені подобається більше, і я би обов'язково включила його в перелік 10 кращих книг, бо для багатьох людей це не просто твір, а життя поза межами буденної дійсності. Тільки настільки геніальна людина, якою був Толкін, могла утворити такий світ, продумати генеалогічні дерева гномів, ельфів, хоббітів, зробити кожного персонажа не схожим на інших - удихнути в них життя… Навіть ще одна британська газета «The Sunday times», опубліковуючи матеріал про цю книгу написала: «Світ поділяється на тих, хто вже прочитав «Володаря Перстенів» і «Гобіта», і тих, хто тільки збирається прочитати ці книги». І після цього хтось не визнав цей геніальний твір класичним.

І ось з цього починається моє ставлення до класичної літератури: не можна так просто поділити літературу, спираючись на думку невеликої купки людей, особливо, якщо мова йде про класичну літературу у світовому масштабі. Так, безперечно, є те, що неможна заперечити за будь-яких умов і смаків: жоден у світі не може сказати, що гомерівські твори не заслуговують права носити звання класичних. Але іноді до класичної літератури відносять те, що читати гидко, що потрібно заборонити або, як мінімум, позначити позначкою «Дітям до 18».

До таких роздумів мене підштовхнув роман Володимира Набокова «Лоліта», котрий, як виявилося, тепер уже класичний. І нібито мозок розуміє, що в цьому творі показані стосунки, котрі не були показані раніше, у ньому геніально зображені почуття героя, його страждання, пошуки позбавлення від цієї хвороби - любові… І критики ще багато чого можуть тут доповнити, аналізуючи цей твір.

Та все ж таки класика повинна нести в собі щось чисте, частково дидактичне, приємне для читача, вічне. А що тут? Хворий чолов'яга приблизно сорока років, котрий заглядає на «німфеток» (що вже якось неприємно), а згодом доходить до того, що оманом краде дванадцятирічне дівчисько і просто ґвалтує. І це все під лозунгом чистого, болючого кохання. І, вибачте за вислів, руки треба повідривати тому, хто «Лоліту» включив у список класичних творів, бо вчить вона,як на мене, тільки тому, як силою тримати при собі неповнолітню дівчину, а емоції передає брудні, якщо такий термін є в літературознавстві.

Отже, моє ставлення до класики є двобічним: без неї не можна, бо це дійсно література літератур, але й потрібно чітко розмежовувати, що є високим, великим, визначним, а що просто цікаво для читачів не найкращої епохи.

Порівняння класичної літератури з сучасною

Багато в чому твори сучасності збігаються з класичними. Це зумовлено, як мені здається, необхідністю знаходження сюжетів і натхненням. Тобто, перевірене мистецтво надихає сучасних письменників на створення чогось власного.

Дуже часто сучасна література є новаторською, оригінальною І це, з одного боку, добре, бо все нове - ознака розвитку, але з іншого боку, чесне слово, краще б деякі «митці» писали за старими сюжетами та канонами.

Знову ж таки постає питання про призначення літератури: дидактика, емоції, катарсис (якщо ще залишилися люди, котрі можуть відчувати його завдяки художнім творам). А відчути катарсис після книг Чака Паланіка, як мені здається, може лише збоченець. Так, й у нього є те, що цікавить, - культова книга «Бійцівський клуб». Але всі наступні романи - лише привертання уваги заради грошей за допомогою ексцентричності, матів і відвертих сцен.

Те ж саме стосується творів Ірвіна Велша. У 90-х роках XX століття, під час хвилі наркоманії, підвищення кількості хворих на СНІД, він видав книгу, котра нібито й описувала жахіття й жалюгідність життя наркоманів, але все ж таки показала хлопців, котрі, попри свої пристрасті, мали стосунки з гарними дівчатами, користувалися успіхом серед них, заробляли тисячі доларів… А у продовженні цієї книги, «Порно», вони ще й стали успішними бізнесменами й продюсерами.

І тут трапляється сутичка двох літератур як двох протилежних світів, що хоч і належать одному людству, але все ж таки мають низку відмінностей у естетичному, моральному, художньому планах.

У цьому порівнянні класика завжди буде вигравати серед людей освічених, вимогливих до літератури, мислячих. Бо такі люди хочуть бачити мистецтво, а не порнографію на папері, читати Слово, а не лексику дворових хлопців. Їх вимоги задовольнить не Чарльз Буковськи або Фредерік Бегбедр, а Олександр Пушкін, Агата Крісті, Федір Достоєвський.

Звичайно, усьому, що я написала вище, можна навести один контраргумент: література кожного часу відображує дійсності та реалії сьогодення. Ну як можна писати без матів для молоді, якщо ця молодь висловлюється не гірше за шахтаря? Або як не висвітлювати фізичні стосунки, якщо про це говорять усюди: фільми, реклами, пісні? Чому ж тоді цього не повинно бути в літературі?

Але ж тоді як навчити дітей кращому, як зробити їх культурними, чесними, відповідальними, якщо закривати на все очі й посилатися на те, що «всі так роблять»? Відповідь, мабуть, дуже звичайна та банальна: ніяк. Бо мистецтво має найсильніший вплив, і цим не можна не користуватися під час виховання.

І я не кажу, що треба читати тільки Пушкіна, Шекспіра, Байрона, Скотта. Ні, бо кожна література, по-перше, має своїх читачів, а по-друге, заслуговує на визнання. І не завжди сучасність програє класиці. Багато тих творів, які, як на мене, незважаючи, на свій недовгий вік, несуть у собі щось чисте або те, над чим варто розмірковувати. Прикладами таких творів є «Записки самасшедшего» Ліни Костенко (та й взагалі вся творчість цієї жінки - приклад адекватних творів), «Вам і не снилося» російської письменниці Галини Щербакової, деякі твори Ганни Гавальди, котрі нагадують мені романи сестер Бронте, Джейн Остін, але в сучасній обгортці. Та вони, на жаль, не набули світової слави та навряд чи зможуть зрівнятися з романами XVIII - XIX століть.

Висновок

література класична функції книжки

Не знаю, чи змогла я донести свою думку, тому спробую вивести її тезисно: класика - це чудово, вона є літературою літератур, але з нею треба бути обережним, бо, по-перше, й вона не завжди є якісною, а по-друге, зациклюючись на чомусь одному можна пропустити багато чого цікавого та нового й втратити можливість розвинутися більше, піднятися на новий щабель.

Якщо ж торкатися питання виховання, то тут класика є безсумнівно важливою: вона збереже свою велич на віки й завжди буде взірцем для наступних поколінь письменників. А це все тому, що вона, на відміну від багатьох інших творів, не забулася впродовж віків і пройшла випробування часом. Єдина проблема в тому, що нікому не відомо, який твір віднесуть до класики завтра, і чи буде цей твір класичним у розумінні естетичному та моральному. Може, колись наша планета стане реальним прототипом світу Джорджа Оруела в романі «1984», і книжки будуть так само порожні, як і люди, й настане час дешевого, нецікавого, політично спрямованого мистецтва. Класика ж буде забороненою, тому що вона робить людей розумними. А якій владі потрібні розумні люди?

Список використаних джерел

1. http://uk.wikipedia.org

2. Daily Telegraph

3. The Sunday times

4. http://znaimo.com.ua

5. 451 градус за Фаренгейтом. Рей Бредбері

6. 1984. Джордж Оруел

7. Володар Перстенів. Дж. Р. Р. Толкін

8. Лоліта. Володимир Набоков

9. На голці. Ірвін Велш

Размещено на Allbest.ru