Ернест Міллер Хемінгуей

Размещено на http://www.allbest.ru

Ернест Хемінгуей прожив лише 62 роки, але його життя було наповнене пригодами і боротьбою, поразками і перемогами, великою любов'ю і виснажливою працею. Він був завзятим мисливцем і рибалкою, брав участь у найризикованіших пригодах і найзухваліших дослідженнях. Його герої були схожі на нього: сміливі, енергійні, готові до боротьби.

Герой повісті "Старий і море" -- старий рибалка Сантьяго -- прожив велике життя, сповнене боротьби, радості перемог і гіркоти поразок. Але він ніколи не здавався, боровся до останнього. Далеко в морі він згадує, як одного разу боровся на руках з молодим дужим негром. Добу вони сиділи один проти одного, зчепивши руки, кров виступала з-під нігтів, але Сантьяго не поступився супротивнику і виграв те змагання. Таким же впертим, упевненим у своїх силах він залишився до старості.

Сантьяго мріяв зловити велику рибину, найбільшу з тих, що ловив він сам і його товариші. І ось на 85-й день доля зглянулася над старим: величезна меч-риба стала здобиччю рибалки. Та її ще треба було перемогти. Старий свідомий того, що може загинути у цій боротьбі, але не здається. Він об'єктивно оцінює свого супротивника, розуміє, що рибина "не така розумна, як ми -- ті, хто вбивають її, зате куди благородніша і спритніша".

Сантьяго сам-один, далеко від берега "був припнутий до найбільшої з усіх, яких будь-коли бачив чи навіть про яких чув, рибини, у нього "каламутиться в голові", проте він мобілізує всі свої сили, щоб здобути перемогу -- довести самому собі, морській істоті, усім, хто вважав його невдахою, що він ще чогось вартий. "Безглуздо втрачати надію, -- думав він. -- Безглуздо й, мабуть, гріх". Ціною величезних зусиль старому вдалося зрушити рибину, збити її з обраного курсу, але "вона злегка похилилася на бік; тоді вирівнялась і повернула на нове коло". Рибалка наказував своїм потерпілим рукам тягнути линву, ногам -- тримати його, голові -- бути ясною і не паморочитися. Він подумки звертався до самого себе: "Отож збери докупи свої думки й навчися зносити злигодні, як мужчина. Або як оця рибина". хемінгуей письменник літературний легенда

Людина перемогла у цьому жорстокому двобої з рибиною, але на його здобич чатували хижі акули. Їх було багато, і старий відчув, що тепер він буде переможений, та попри все, продовжував боротися не так уже за здобич, а скоріше за свою людську гідність.

До берега він пристав пізно вночі. Знесилений, без здобичі, переможений жадібними акулами. Але, до краю виснажений, він і тут не здається: відв'язує щоглу, закидає її собі на плечі і, майже втрачаючи свідомість, іде нагору до своєї хатини. Поки він дістався дому, то мусив разів п'ять сідати перепочити просто посеред дороги. А вже вдома акуратно прихилив щоглу до стіни, випив води й ліг на ліжко. Він одразу заснув глибоким сном, "випроставши руки долонями вгору".

Вранці в хатину заглянув Маноліно, хлопець, який дружив із Сантьяго. Побачивши, як старий тяжко дихає, який він зморений і поранений, Маноліно не втримав сліз.

Е. Хемінгуей вустами свого героя, старого рибачки Сантьяго, стверджував: "Людина не для того створена, щоб терпіти поразки. Людину можна знищити, але її не можна перемогти". Такими були герої письменника, таким був і сам Ернест Хемінгуей.

Ернест Міллер Хемінгуей (Гемінґвемй; англ. Ernest Miller Hemingway, МФА: [??n?st ?m?l? ?h?m??we??]; 21 липня 1899 -- 2 липня 1961) -- американський письменник та журналіст, лауреат Нобелівської премії з літератури за 1954 рік.

Здобув широку популярність завдяки своїм романам та оповіданням, а також завдяки активному та наповненому пригодами життю. Його лаконічний та насичений стиль оповіді відіграв значну роль у літературі XX століття. У 1993 році на його честь названо малу планету 3656 Hemingway.

Дитинство

Ернест Хемінгуей народився 21 липня 1899 в Оук-Парку, що у передмісті Чикаго, штат Іллінойс,США. Його батько, Кларенс Едмот Хемінгуей, працював лікарем, а його мати, Ґрейс Ґолл -- музиканткою. Ернест був другою дитиною в сім'ї (першою була донька Марселина, яка народилася 1898 року). Його назвали на честь діда Ернеста, маминого батька. Проте, власне ім'я Хемінгуею не подобалося, і він пов'язував його з наївним, навіть дурнуватим, героєм комедійної п'єси Оскара Вайльда «Як важливо бути серйозним».

Мати Хемінгуея часто давала концерти у містечку Оук-Парк та навколишніх селах. Майбутнє сина вона теж пов'язувала з музикою і тому змушувала його співати у церковному хорі та грати навіолончелі. Малий Ернест зовсім не хотів займатися музикою та співами, але його супротив було придушено, і він щодня мусив відвідувати уроки музики. Вже дорослим Хемінгуей часто стверджував, що ненавидить свою матір, хоча біограф Майкл Рейнольдс відзначав, що Хемінгуей з матір'ю були дуже схожими за характерами. Пізніше Хемінгуей відзначав, що уроки музики були корисним для його творчості.

Сім'я Хемінгуеїв крім зимового будинку в Оук-Парку, мала ще й котедж «Віндемер» на озері Валлун. Кожного літа Хемінгуей з батьками, братами й сестрами вирушав у ці тихі місця. Для хлопчика поїздки у «Віндемер» означали повну свободу. Його ніхто не змушував грати на віолончелі, і він міг займатися своїми справами -- сидіти на березі з вудкою, блукати лісом, гратися з дітьми з індіанського селища. У 1911 році, коли Ернесту виповнилося 12 років, дідусь Хемінгуей подарував йому однозарядну рушницю 20-го калібру. Цей подарунок зміцнив дружбу діда і онука. Хлопчик обожнював слухати розповіді дідуся і на все життя зберіг про нього добрі спогади, часто переносячи їх у свої твори в майбутньому.

Літературна діяльність

Літературне покликання Хемінгуея проявилося ще в шкільні роки. Після випуску із середнього навчального закладу він вирішив не вступати до Університету, а переїхав у Канзас, де влаштувався працювати у місцевій газеті Star.

Хемінгуей дуже хотів служити в армії, однак через поганий зір йому відмовляли. Але він все ж зумів потрапити на І Світову війну, влаштувавшись водієм швидкої допомоги. 8 липня 1918 він був поранений на австро-італійському фронті, під Фоссальто-ді-П'яве. У військовому шпиталі Ернест закохався у медсестру Аґнес фон Куровські, що не відповіла йому взаємністю. Ці найяскравіші спогади юності Хемінгуей ніколи не забував. Після війни Ернест почав працювати журналістом у Чикаґо й повернувся до своїх літературних експериментів. Тоді ж він перший раз (із чотирьох) одружився.

У Парижі, куди його була відрядила газета Toronto Star, Хемінгуей познайомився з такими літературними корифеями, як Ф.С. Фітцджеральд,Гертруда Стайн і Езра Паунд, що оцінили праці юнака. У Парижі в 20-ті роки Ернест Хемінгуей бачився з Джойсом. Хемінгуей описав ці події в своїх мемуарах Свято, що завжди з тобою (англ. A Moveable Feast). Вже у 1925 році була опублікована книга Хемінгуея -- «У наші часи» («англ. In Our Times»). Перший, по-справжньому письменницький успіх прийшов до Хемінгуея 1926 року після виходу в світ «І сонце сходить» або «Фієста» («англ. The Sun Also Rises»), песимістичного, але водночас блискучого роману про «втрачене покоління» французьких та іспанських репатріантів 1920-х років. Післявоєнні роки Хемінгуей повністю присвятив літературі.

Ернест Хемінгуей, 1939 р.

Основним його місцем проживання був Париж, одначе він дуже багато подорожував, оскільки захоплювався гірськими лижами, полюванням і рибальством. 1927 року вийшов збірник оповідань «Чоловіки без жінок»(«англ. Men Without Women»), а 1933 року -- «Переможець не отримує нічого» («англ. Winner Takes Nothing»), які остаточно затвердили Хемінгуея в очах читачів як виняткового автора коротких оповідань. До найвідоміших з них належать «Вбивці», «Коротке щасливе життя Френсіса Макомбера» і «Сніги Кіліманджаро». І все ж більшість читачів запам'ятала Хемінгуея за його романом «Прощавай, зброє!» («англ. A Farewell To Arms»), 1929 -- оповідання про історію нещасливого кохання, що розвивалось на тлі баталій Першої світової війни.

Любов Хемінгуея до Іспанії та кориди відбилась у романі «Смерть після полудня» («англ. Death In The Afternoon»), 1932 рік, а враження письменника від Танґаньїки зафіксовані у оповіданні «Зелені пагорби Африки» («англ. The Green Hills Of Africa»), 1935. Роки Великої депресії описані у романі «Мати й не мати» («англ. To Have And Have Not», 1937). Хемінгуей дуже переймався Громадянською війною в Іспанії середини 1930-х років. Він навіть організував збір пожертвувань на користь республіканців, що воювали проти генералаФранко. Враження від війни знайшли відбиття в іншому відомому романі -- «По кому подзвін» («англ. For Whom The Bell Tolls»), 1940. Цей роман багато критиків уважають за найкращу роботу письменника. Річ у тім, що військова тема була однією з найулюбленіших у творчості Хемінгуея. З початком Другої світової війни він відновив свою журналістську діяльність, переїхавши до Лондона. Хемінгуей завжди опинявся в найгарячіших точках та був свідком подій, які згодом стали хрестоматійним матеріалом. Тому його записи мають не лише літературну, але й історичну цінність.

Після війни письменник переїхав на Кубу, де відновив літературну діяльність. Він продовжував подорожувати і 1953 року десь в Африці потрапив у серйозну авіакатастрофу. Того ж року Ернест Хемінгуей отримав Пулітцерівську премію за повість «Старий і море» («The Old Man and The Sea»,1952). Цей твір вплинув також на присудження Хемінгуею Нобелівської премії з літератури за 1954 рік.

1959-го року Фідель Кастро прийшов до влади на Кубі. 1960-го року письменник повернувся до США, Айдахо. Останні роки життя Хемінгуей страждав на тяжкі депресії і розлади психіки, а також на цироз печінки. 1960-го він лежав у клініці Майо в Рочестері (штат Міннесота) з діагнозом депресії та серйозного розумового розладу. Після повернення з лікарні Хемінгуей вкоротив собі віку, вистріливши собі в лоба з мисливської рушниці, яку подарував йому його дідусь. Це відбулось 2 липня 1961 в його власному будинку в Кетчемі, штат Айдахо, США.

ЛАУРЕАТ Нобелівської премії.

ЕРНЕСТ ХЕМІНГУЕЙ (1899-1961) - американський письменник і журналіст, лауреат Нобелівської премії, один з наііталановитіших представників літератури «втраченого покоління». Його творчість, Просякнута пафосом ствердження моральних засад життя, справила величезний вплив на розвиток прози XX ст.

З-поміж визнаних майстрів слона, мабуть, небагато знайдеться тих, хто за своєю популярністю у читацького загалу в XX ст. міг би змагатися з Е.М. Хемінгуеєм. В очах своїх сучасників він був не лише першорядним письменником, котрий, аі словами американського критика Ф. Янга, справив на новітню прозу такий вплив, «що його навряд чи можна виміряти», ще однією з найяскравіших постатей доби, справжньою людиною легендою. Від молодих років і до останніх днів на життя Хемінгуея, сповнене мистецьких звершень і небезпечних пригод, були спрямовані об'єктиви фото- й кіноапаратів, пильна увага репортерів, критиків, а згодом і біографів. То було життя ровесника XX ст., який разом зі своїм поколінням пройшоїі через історичні потрясіння епохи двох світових війн.

Короткий літопис життя людини-легенди

Ернест Міллер Хемінгуей з'явився на світ 21 липня 1899 р. Місцем його народження був Оук-ГІарк - маленьке провінційне містечко у передмісті Чикаго. Він був другим із шести дітейподружжя Хемінгуеїв. Мати майбутнього письменника, жінка музично обдарована, свого часу заради шлюбу пожертвувала кар'єрою співачки, за що потім постійно дорікала чоловікові, її нереалізовані амбіції, обмежено-обивательські уявлення про життя, бажання нав'язати близьким консервативні «доброзвичайні» правила поведінки задавали тон нездоровій, задушливій атмосфері у родині. Під примусом матері, до речі, юний Ернест деякий час вчився грі на віолончелі, хоча й не мав до і цього ані хисту, ані бажання. Пізніше, вже ставши відомим прозаїком, Хемінгуей жартував, що години, коли він із віолончеллю в руках нудьгував у так званій «музичній кімнаті», стимулювали розвиток його письменницької фантазії. Взагалі ж материнське виховання він сприймав як насилля над своєю вдачею.

Головною розрадою дитячих років Ернеста було спілкування з природою, до якого його привчив батько. Лікар Кларенс Хемінгуей був завзятим мисливцем і рибалкою: свою пристрасть до цих розваг він прищепив і майбутньому письменнику. Мисливство, риболовля, а згодом і бокс стали важливими складовими способу життя Хемінгуея-молодшого, суттєво вплинувши і на його світосприйняття взагалі, і на тематику його творів зокрема.

Закінчивши школу 1917 p., юнак поквапився покинути батьківську домівку, він переїхав до Канзас-Сіті, де йому запропонували місце репортера у газеті мСтар». З ентузіазмом взявшись до журналістської справи, Хемінгуей пізнавав Життя великого міста, а разом з тим вчився, за власними словами, «писати просто про прості речі». Робота приносила йому велике задоволення. Однак юний Ернест мріяв тоді не про журналістську кар'єру, а про те, щоб піти добровольцем на фронт Першої світової війни. Здійснити цю мрію було досить складно: Хемінгуеєві довелося діяти всупереч не тільки опору батьків, а й офіційному висновку медичної комісії, згідно з яким він через слабкий зір визнавався непридатним для служби у діючій армії. Втім, прагнення взяти участь у війні, що вирішувала долі багатьох країн і народів, здолало усі перешкоди. 1918 p., записавшись водієм американського загону Червоного Хреста, Хемінгуей вирушив на італо-австрійський фронт.

За характером своєї служби письменник не повинен був знаходитися на передовій. Однак бажання відчути смак справжніх воєнних пригод не давало йому спокою: він з ентузіазмом брав участь у бойових діях. Завіса фронтової романтики впала з очей юнака 8 липня 1918 p., коли його було важко поранено у ноги.

Трапилося це так. Помітивши пораненого італійського снайпера, Хемінгуей кинувся витягувати його з-під шквального вогню. Одна з мін розірвалася поруч з ним та його товаришем, засипавши їх зливою металевих уламків. Хемінгуей відчув, що помирає. Пізніше він так описував тодішні свої враження: «Я помер, я відчув, як моя душа або щось на кшталт цього вилетіла з мого тіла, як то буває, коли з кишені виймають шовкову хустинку. Вона полетіла й повернулася на місце, і я вже був живий.

Я був притомний і в той же час повністю оглушений. То було якесь затьмарення. Інстинкт змушував мене повзти крізь бруд, гуркіт, вибухи снарядів. Я питав себе: чи я живий? Були тільки біль і чорнота. Потім я збагнув, що маю думати про життя, про своє минуле життя. Раптом мені здалося смішним, що я повинен був приїхати до Італії, аби думати про своє минуле життя. Я не міг думати про будь-які події, що колись трапилися у моєму житті. Важливо було доповзти до окопів. У голові моїй спалахували зелені та білі зірки... Я хотів бігти, але не міг, як то трапляється з кожним у нічних кошмарах».

Долаючи нестерпний біль, Хемінгуей продовжував тягнути на спині товариша. Коли він доповз до своїх окопів, на його тілі було 227 поранень. Для того щоб стати на ноги, письменник витримав 12 операцій. Однак сильнішим за фізичнний біль було психічне потрясіння, яке дава лося взнаки ще тривалий час потому.

Цей трагічний епізод фронтового жит тя мав несподіваним своїм продовженням любовну історію, пережиту Хемінгуеєїі під час лікування у шпиталі. її героїнею була медсестра Агнеса фон Куровські. Любовні взаємини з нею були художньо переосмислені письменником у його рома-, ні «Прощавай, зброє!». 1919р. Хемінгуей повернувся до США. Відзначений срібною медаллю «За доблесть» і Воєнним хрестом, 20-річний ветеран війни був сприйнятий на батьківщині як справжній національний герой. Газети наввипередки уславлювали «юного воїна», захоплено згадуючи і його поранення, і його нагороди. У своїх інтерв'ю Хемінгуей дещо підігрував репортерам, що чекали від нього реплік, які личили б героєві війни. Однак під маскою бравого солдата, для якого війна була чимось на кшталт «великого спорту», ховалося обличчя людини, глибоко травмованої війною. Це обличчя відкривалося тільки найближчому оточенню. Один із довоєнних знайомих Хемінгуея, Карл Едгар, так схарактеризував зміни, що відбулися в особистості його товариша під впливом воєнних вражень: «...він повернувся фігурально і буквально розкраяним... Відчувалося, що він мав величезну потребу висловити те, що пережив і побачив».

Саме тоді Е. Хемінгуей прийняв рішення присвятити себе літературі. Влітку 1919 р. він написав перші оповідання і вірші, з яких, власне, розпочався учнівський період його художньої творчості. Втім, основним джерелом заробітків для нього залишалася журналістика, яка заважала безпосередній письменницькій праці. На початку 20-х років, діставши пропозицію поїхати кореспондентом канадської газети до Парижа, він з радістю скористався цією можливістю для того, щоб увійти до європейського літературного світу.

Париж, безперечно, значно посприяв його творчому зрос-Нрню. Спілкування з такими зірками англомовної прози, як Джеймс Джойс і Гертруда Стайн, допомогло письменнику-початківцю сформувати засади власної літературної творчості. шке за рік після переїзду до столиці Франції Хемінгуей випустив свою першу книжку «Три оповідання і десять віршів» (1923). А ще за рік потому невеличким накладом вийшла збірка його прозових мініатюр «у наш час» (відсутність великих літер у тексті була даниною тодішній авангардистській моді). Обидві книжки були видані у Парижі. Від 1925 р. пиcьменник почав друкуватися і на батьківщині.

Підбадьорений першими письменницькими успіхами, Хемінгуей відмовився від журналістської діяльності. Відмовився, незважаючи Nn те, що був вже відомим журналістом міжнародного класу, і попри те, що разом із набридлою репортерською роботою втрачав єдине стабільне джерело доходів. Цей крок прирік молодого письменника та його родину (дружину і маленького сина) на напівголодне існування. Пізніше, у спогадах про паризькі роки Хемінгуей розповів про те, як, бажаючи заощадити на домашньому обіді, він говорив дружині, що напрошений пообідати до друзів, а тим часом, оминаючи спокусливі кулінарні вітрини, прямував до Люксембурзького музею, де насолоджувався мистецтвом з усією повнотою загострених голодом почуттів.

Згадав Хемінгуей і про те, як, поклавши у кишеню «амулети» творчої удачі - кінський каштан та кролячу лапку, - ішов писати у кав'ярню, де панували тиша й свіжий аромат ранку. Матеріальні нестатки, побутова невлаштованість, необхідність переробляти написане - ніщо не могло похитнути його віру у свою щасливу зірку.

Він не помилився. Наступне десятиліття (1925-1935) стало періодом його стрімкого творчого злету. Упродовж цього періоду Хемінгуей написав романи: «Фієста» («І сходить сонце»), «Прощавай, зброє!», збірки оповідань «Чоловіки без жінок», «Переможець не отримує нічого», книжки «Смерть після півдня», «Зелені узгір'я Африки» та ін. Нові імпульси для творчості письменнику надали враження від відвідування кориди, палким прихильником якої він став, а також від участі у великій мисливській експедиції до Африки. За ці десять років Хемінгуей став одним з найпопулярніших письменників Заходу. Його книжки, що видавалися величезними накладами, привертали увагу перекладачів різних країн світу. Одним із численних свідчень широкого визнання письменника став вихід на екрани кінострічки, знятої за його романом «Прощавай, зброє!» (1931).

Громадянська війна в Іспанії змусила Хемінгуея повернутися до журналісти ки. 1937 р. він як представник амери канської телеграфної агенції прибув до країни, охопленої полум'ям війни. Праг нучи у своїх кореспонденціях дати яко мога повну і правдиву картину подій, він відвідував найнебезпечніпп ділянки фронту. Під вогнем на передовій він зняв документальну хроніку «Іспанська земН ля», демонстрація якої мала значний ре зонанс у США. До речі, свій гонорар я фільм письменник віддав вдові бойовогИ товариша, німецького антифашисте В. Гейльбруна, що служив лікарем у Дванадцятій інтернаціональній бригаді. Іспанські враженні були покладені в основу знаменитого роману «По кому подзвін» (1940), загальний наклад англомовних видань якого перевищив мільйон екземплярів.

1939 р. Хемінгуей придбав неподалік від Гавани (Куба) садибу Фінка-Віхія, яка на багато років стала його рідною домівкою. Цей будинок завжди був відкритий для його друзів та знайомих Численних гостей письменник долучав до своїх улюблених розваг - полювання та риболовлі, влаштовував для них аматорсья боксерські бої та веселі вечірки. «Непроминуща чарівність цієї людини, писав про Хемінгуея його приятель А.Е. Хотчнер, -Я була пов'язана передусім з тим, що він до самої смерті залишався романтиком - і в стосунках із жінками, і в літературі, і в житті... Головною його рисою було вміння отримувати задоволення від життя. Я ніколи раніше не зустрічав людину з такомВ аурою задоволення й радості. Він випромінював щастя, і все довкола відгукувалося на цей його вплив...»

Новий етап біографії Хемінгуея був пов'язаний з Другою світовою війною.

Упродовж 1942-1943 pp. письменник, здійснюючи рейси на своєму катері «Пілар», збирав таємну інформацію про німецькі підводні човни.

1944 р. він прибув до Європи, де мав працювати військовим кореспондентом. Однак реальна його діяльність виходила за межі репортерської роботи: він брав участь у бойових польотах над Німеччиною та окупованою Францією, у партизанському русі та звільненні Парижа.

У полку Хемінгуей був загальним улюбленцем. Він приваблював Солдатів свосю спокійною мужністю, хоробрістю, готовністю надати Допомогу, відвертістю і товариськістю. При цьому мало хто здогадувався, що кремезний американець, який добре знає воєнну справу і з Яким так легко спілкуватися, - письменник зі світовим ім'ям. Якось двоє солдатів з іншої частини, приємно вражені бесідою з Хемінгуеєм, запитали про нього у вартового. «Я не знаю точно, що він робить, - відповів вартовий, - але він насправді велика людина».

Кореспондент К. Крайфорд згадував: «Хемінгуей був людиною, з якою добре бути поруч під час війни. Він бачив багато війн у своєму житті, був досвідченим солдатом і залюбки ділився своїми знаннями. Він міг визначити, куди приблизно влучить снаряд по звуку його польоту, заздалегідь сказати, що далі робитиме німецьке відділення, яке причаїлося за огорожею, він міг поговорити про добру їжу з дружиною нормандського фермера... Ми ніколи не бачили, щоб він робив якісь нотатки. Для цього він був надто поглинутий війною. Він був справжнім чоловіком у бою».

Повернувшись до США 1945 p., письменник знову зосередився на художній творчості. Найзначнішими його досягненнями першого повоєнного десятиліття стали роман «Через річку і до тих дерев» та повість «Старий і море». 1952 р. Хемінгуея було нагороджено головною літературною премією США - Пулітцерівською премією, а 1954 р. він став Нобелівським лауреатом.
В останні роки фізичний та психічний стан письменника різко погіршився. Глибока внутрішня криза призвела до трагічної розв'язки життя цієї мужньої, сміливої та життєлюбної людини. 2 липня 1961 p. Е. Хемінгуей пішов з життя: за одною версією, він вчинив самогубство, за іншою - загинув внаслідок необережного поводження зі зброєю.

ПОМІРКУЙМО НАД ЖИТТЄВИМ ШЛЯХОМ МИТЦЯ

1. Як ви гадаєте, чому Хемінгуей зажив слави людини-легенди? Які епізоди біографії письменника вам запам'яталися?

2. Розкажіть про дитячі роки Е. Хемінгуея. Як вони вплинули на його духовне становлення?

3. Яку роль у житті Хемінгуея відіграв факт участі у Першій світовій війні?

4. Як складалася письменницька кар'єра Хемінгуея? Назвіть літературні премії, якими він був відзначений.

5. Складіть психологічний портрет письменника.

У МАЙСТЕРНІ МИТЦЯ

«...писати про те, що вивчив як слід...»

У своїх художніх творах Е. Хемінгуей насамперед пе; мислював те, що добре знав з власного життєвого досвіду. ( бажання достеменно вивчити факти надихало його кидати вир подій, брати участь у світових битвах, занурюватися і життя літературної богеми Парижа тощо. Тому найперш" його мистецькою заповіддю була така: «...дивитися, слуха вчитися й розуміти, і писати про те, що вивчив як слід, раніше цього, але й не надто пізно потому».

Власний досвід, на його погляд, був кращою запорукою художні переконливості написаного. Недостатню обізнаність з предметом художнього зображення Хемінгуей розцінював як один із на серйозніших дефектів творчої праці. Ось характерний приклад йо міркувань з цього приводу: «Я читав багато книжок, у яких в авто замість опису смерті виходила просто пляма, і, як на мене, причи полягає у тому, що автор або ніколи близько не бачив смерті, або у хвилину подумки чи фактично заплющував очі...»

Однак не варто думати, ніби Хемінгуей, прагнучи відтворити суво «правду фактів», відкидав право митця на вигадку. Відомо, що у житт він був великим фантазером, і слухачам його неймовірних історій (а Хемінгуей був блискучим оповідачем) нерідко доводилося ламати голову над тим, з чим вони мають справу - чи то з вигадкою на основі факту, чи то з фактом, оздобленим вигадкою, чи то з чистою вигадкою. Якось, під час зустрічі з учнями однієї школи, письменник так сформулював своє розуміння співвідношення «правдивості» та «вигадки» у художньому творі: «Вигадка народжується з того, що ви знаєте. Якщо на основі реальних подій ви вигадали справді вдалу історію, то створене вами несе більше правди, ніж абсолютно чесний спогад про пережите...»

«Правда фактів», дотримуватись якої Хемінгуей вважав однією з головних умов письменницької майстерності, не була, проте, для нього чимось самоцінним. Вона була важлива тією мірою, якою відкривала шлях до «правди почуттів». Зображаючи внутрішній світ свого героя, письменник, за власним висловом, прагнув достеменно відтворити те, що людина переживає насправді, а не те, що вона має переживати за певним «шаблоном емоцій», який насаджується вихованням, суспільною думкою, ідеологією, тривіальною літературою тощо.

Намагаючись «дистилювати» справні емоції, Хемінгуей ставив своїх персонажів (часто - знову ж таки спираючись на власний життєвий досвід) у Критичні, екстремальні ситуації, в яких особистість переживає «момент істини», Піддається справжнім почуттям, розкриває справжні свої моральні властивості. Ця особливість художнього мислення митця була дотична до естетики письменників-екзистенціалістів, які тяжіли до зображення людини за умов «межової ситуації». Споріднювала Хемінгуея з представниками «літератури екзистенціалізму» і зосередженість на головних, екзистенційних питаннях - сенсу життя та смерті, пошуку моральних засад буття, морального вибору та відповідальності, протистояння людини та історії тощо. Однак слід зауважити, що на противагу, скажімо, А. Камю, який у своїх художніх творах надавав перевагу філософському виміру зазначених питань, американський письменник цікавився передусім психологічними процесами, що відбувалися у враженій цими питаннями свідомості.

Розкриваючи внутрішній світ своїх сучасників, Е. Хемінгуей спирався на художні відкриття Л. Толстого та Ф. Достоєвського у царині зображення найтонших порухів людської душі. Втім, оскільки як художник він формувався вже у XX ст., під впливом таких майстрів пера, як Ш. Андерсон, Дж. Дос Пассос, Дж. Джойс, Г. Стайн та інші, принципи відтворення духовного життя особистості у його прозі помітно відрізнялися від тих, що були характерні для психологізму класичної літератури XIX ст.

Арсенал найновітніших для того часу художніх засобів був потрібний Хемінгуеєві для розширення можливостей зображення внутрішнього світу особистості. Як і багато сучасних йому письменників, Хемінгуей приділяв значну увагу сфері підсвідомого. Однак головний акцент у своїх творах він робив власне на стиках усвідомлених і неусвідомлених емоційних імпульсів. За зауваженням одного з критиків, важливим набутком прози Хемінгуея є те, що у ній «справжні порухи душі час від часу вихоплюються з-під контролю й виявляють себе». Друга ж характерна особливість психологізму американського письменника полягає у тому, що «у гранично скупій манері, не коментуючи, не описуючи, не вдаючись до моральних оцінок він фіксує слова і вчинки або поведінку, жести своїх героїв (Т. Денисова).

Зазначені риси пов'язані із засадничим у художньому світі Хемінгуея «принципом айсберга». Цей принцип визначає «подвійну оптику» художнього зображення, котра характери зується наявністю у зовні просто побудованому сюжеті склад ного підтексту, в якому зосереджується все багатство смислів та емоцій, відбувається тонке нюансування характерів, розробо лялася система лейтмотивів, символів, асоціацій тощо. Відтак залишаючись у межах стислої, документально сухої оповіді, що висвітлювала не прикрашені художньою умовністю факти, митець охоплював приховану під поверхнею речей та подій глибинну «правду життя». Пояснюючи те, як «спрацьовує цей принцип, він, зокрема, наголошував: «Якщо письменник добре знає те, про що пише, він може опустити багато з того що знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує все опущене так само гостро, як коли б письменник сказав про це. Велич ру ху айсберга в тому, що він лише на одну восьму здіймається над водою».

Наскільки величною була підводна частина тексту-«айсберга», настільки ж спрощеною здавалася його надводна верхівка. Ця поверхова аскетичність художнього зображення у поєднанні з «сухим», «телеграфним» стилем дивувала, а нерідко й відверто дратувала деяких літературних критиків. Однак прихильність до «спартанської естетики» Хемінгуей виявляв не через брак письменницького таланту. Навпаки, технологія видобування яскравих художніх ефектів із мінімуму художніх засобів свідчила і про його високу майстерність, і про свіжість його мистецького погляду.

Притаманна Хемінгуеєві настанова на спрощення «верхівки» художнього тексту зумовлювалася кількома важливими чинниками. По-перше, тим, що у такий спосіб письменник намагався подолати характерну для першої половини XX ст. відірваність широкого читацького загалу від елітарної літератури, що відлякувала пересічних читачів своєю ускладненістю. По-друге, Хемінгуей був переконаний у тому, що надмір декоративних прикрас у художньому тексті є ознакою «літературщини», ворожої оголеній «правді життя», а відтак свідомо старався, по можливості, уникати у своїх творах будь-якої «орнаментальності». А по-третє, відсутність розлогих описів мала своєю передумовою ще й важливий в естетиці Хемінгуея принцип перетворення «розповіді» на «показ».

Хемінгуей-письменник чимало запозичив у Хемінгуея-репортера. Хемінгуей-репортер завдячував своїм професіоналізмом насамперед роботі у редакції канзаської газети, де 17-річним юнаком пройшов ґрунтовну журналістську підготовку. Своєрідною «абеткою» для нього стала розроблена керівництвом пам'ятка, що містила 110 правил кореспондентської роботи. Деякі з них сприймаються ик дороговкази на письменницькому шляху Хемінгуея:

Пиши короткими реченнями.

Перший абзац має бути коротким.

Мова має бути сильною. Стверджуй, а не заперечуй.

Уникай застарілих жаргонних слів, особливо коли вони стали загальновживаними.

«Уникай прикметників, особливо таких пишних, як "вражаючий", "розкішний", "грандіозний", "величний"» тощо.

За всього свого універсального характеру творчість В. Хемінгуея була глибоко закорінена в американській літературній традиції. З-поміж його попередників критики називають таких американських письменників, як Марк Твен, Г. Мелвілл, Джек Лондон. Попри те, що значну частину свого життя Хемінгуей прожив за межами США, чимало його творів містили критику «американського способу життя». Із загальною атмосферою американської дійсності і, зокрема, притаманним їй культом «успіху» був пов'язаний один з провідних мотивів його прози - тема моральних перемог та поразок особистості. Ця тема мала велике значення і в житті письменника. Не випадково вже згадуваний А.Е. Хотчнер стверджував, що головним, чого він навчився у Хемінгуея, було вміння не боятися невдач і не переоцінювати успіх.

СТОРІНКАМИ ТВОРІВ МИТЦЯ

Духовні перемоги та поразки героїв Хемінгуея

Вихідним пунктом зрілої художньої творчості Е. Хемінгуея був особистий досвід участі у Першій світовій війні. Цей досвід сформував засади трагічного світовідчуття письменника і визначив напрямок його творчого пошуку в 20-30-і роки. Воєнні враження стали джерелом наскрізних у прозі Хемінгуея мотивів внутрішнього неблагополуччя особистості, її розчарування у суспільних ідеалах, хворобливо-загостреної насолоди миттю життя, морального двобою самотньої людини з ворожими силами тощо. Комплекс названих мотивів був яскраво представлений у романі «Прощавай, зброє!» (1929), що належить до найсильніших антивоєнних творів літератури XX ст.

У цьому романі розповідається про трагічну долю солдати Першої світової війни, молодого американця Фредеріка Генрі Він пішов на фронт добровільно, вважаючи своїм обов'язковий зброєю в руках захищати ідеали демократії. Однак окопна ре альність відкрила йому очі на істинний характер війни, без глуздість жертв і подвигів, нагород і покарань, якими повни лися воєнні будні. Зрозумівши злочинну нівиправданість світової бойні, яку газети пишномовно іменували «священною війною», Генрі відчув себе обдуреним.

Прозріння героя мало своїм зворотним боком крах віри щ будь-які ідеали. Разом з відразою до брехливих ідеологічная гасел Генрі здобув імунітет проти всіх піднесених слів: «Мене,-говорить він, - завжди бентежать слова "священний", "слаиі ний", "жертва"... Ми чули їх іноді, коли стояли під дощем, на такій відстані, що лише окремі вигуки долітали до нас... алм нічого священного я не бачив, і те, що вважалося славним, по заслуговувало на славу, і жертви дуже нагадували чиказькії бойні, тільки м'ясо тут просто закопували у землю».

Однак попри набутий на війні нігілізм, циніком Генрі все ж таки не став. Головним свідченням потягу героя до вищих дуіі ховних цінностей стає його любов до медсестри Кетрін Баркліщ Розпочатий як банальна любовна інтрижка фронтовика, цей роман розростається в трагічно-романтичну історію кохання, упродовж котрої Генрі виявляє і ніжність, і турботу про кохану, і співчуття до неї, і готовність її захищати.

Утім, чудова казка кохання Фредеріка та Кетрін від самого свого початку обпалена подихом війни. Адже це - любов приречених, любов людей, які наважилися віддатися своїм почуттям попри хаос і смерть, що панують довкола, попри знання того, що спотворений війною світ неодмінно вб'є їхнє щастя. «Коли люди, - читаємо в романі, - стільки мужності приносять у цей світ, світ повинен вбити їх, аби зламати, і тому він їх вбиває. Світ ламає кожного, і багато хто потім стає тільки міцнішим на зламі. Однак тих, хто не хоче ламатися, він вбиває. Він вбиває стільки добрих, і найніжніших, і найхоробріших без розбору. А якщо ти ані перший, ані другий, ані третій, можеш бути впевнений, що й тебе вб'ють, тільки без особливого поспіху».

Трагічна розв'язка роману - під час пологів Кетрін, народивши мертву дитину, вмирає - сприймається як закономірний підсумок блукань двох закоханих лихими шляхами Першої світової війни.

Добиваючись найбільшої художньої виразності трагічного фіналу роману, письменник вже на етапі роботи з видавничими гранками тридцять дев'ять разів переписував останню сторінку.

Однак думка про приреченість цього кохання звучить задовго до іаключних сторінок твору. Тривожні передчуття Кетрін у тій чи тій рормі виявляються ще під час перших її зустрічей з Фредеріком і утворюють один із найважливіших лейтмотивів роману. Цей лейтмотив художній тканині твору переплітається з лейтмотивом дощу. Простежуючи художньо-смисловий ефект такого переплетіння, дослідник М. Мендельсон пише: «...майже всі сумні події у житті Кетрін відбу-йнються під час дощу, і Хемінгуей знову й знову вводить в епізоди, де діііовою особою є кохана Генрі, слово "дощ". У Кетрін вже давно виникло передчуття, ніби вона помре під час дощу, і на останніх сторінках, де розповідається про смерть героїні, дощ згадується багато разів ("Я... вийшов з під'їзду лікарні і під дощем... попрямував до кнв'ярні"; "Під дощем я повернувся до лікарні"; після смерті Кетрін Фредерік "пішов до себе в готель під дощем").

Особливо важливим є те, що найстрашніші сцени війни теж розгортаються під акомпанемент дощу... Внаслідок цього загибель Кетрін і злочини війни зав'язуються в один емоційний вузол. А це змушує нас ще сильніше відчути, що, хоча смерть героїні і не була спричинена безпосередньо подіями війни, Кетрін... є жертвою воєнного урагану».

Життєва позиція героїв Хемінгуея значною мірою зумовлена їхньою настановою на дотримання певного морального «кодексу». Поняття «кодекс» є одним із чільних у художньому світі американського письменника. Зміст його, пояснює Д. За-тонський, приблизно зводиться до такого: «Будь дужим, навіть жорстоким, умій відповісти ударом на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй - мовчи, бо най-небезпечніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть боятися. Не піддавайся почуттям: краще холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність... Але будь і мужній, чесний, справедливий. Не нападай - обороняйся. Не прагни користати-ся з недосконалості, підлості навколишнього світу. Врешті-решт, відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього підступів. Залишайся шляхетним навіть щодо нього, не задля нього - задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим зруйнувати твою особистість, твою людську гідність - те єдине, що в тебе залишилось, без чого неможливо, та й немає сенсу жити».

Відповідні риси читач знаходить у багатьох героях Хемінгуея - солдатів, спортсменів, матадорів, мисливців. Одним із найяскравіших образів такого плану є старий матадор Мануель Ґарсіа з оповідання «Непереможении» (збірка «Переможець не отримує нічого», 1933). Свою нездоланну моральну силу цей герой розкриває під час невдалого, на перший погляд, виступу на арені. Зовні його виступ справляє враження доволі жалюгідного видовиська: підстаркуватий, забутий публікою і ослаблений хворобою матадор, якому наразі було б поставити хрест на своїй кар'єрі, майже до кінця двобою з биком демонструє безпорадність. У відповідь на його невдалі маневри публіка презирливо кидає на арену шкіряні подушки. Зачепившись за одну з них, Мануель потрапляє на ріг розлюченого бика.

Однак, попри поранення та образи, він вперто веде поєдинок, доки не завершує його перемогою. Це прагнення довести бій до кінця продиктоване не прагненням добитися успіху у жменьки випадкових глядачів чи необхідністю заробити гроші і на хліб. Мануель бореться, тому що обстоює професійну честь, талант і досвід, тому що понад усе він любить своє ремесло і -- як справжній майстер - сумлінно дотримується його законів.

Двобій старого матадора з биком прочитується як узагальнено-символічна ситуація боротьби людини з «лихою долею», в якій людина здобуває головну - моральну - перемогу. У цьому, власне, й полягає смисл назви оповідання - «Непереможений». Важливо зазначити, що ідея ствердження моральної сили особистості у цьому творі доповнюється двома наскрізними у прозі Хемінгуея мотивами - суперечливого співвідношення зовнішніх поразок і внутрішніх перемог людини та марного витрачання мужності перед байдужим світом.

Тема змарнованих життєвих можливостей стає головною в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» (1936). Головний його герой, письменник Гаррі, потрапляє у класичну «межову ситуацію»: він помирає від гангрени ноги, спричиненої незначним пораненням під час полювання на левів. Перед обличчям близької смерті герой усвідомлює, що, піддавшись спокусі легкого комфортабельного життя, він занапастив мистецький талант і погубив душу.

Сюжет побудований як монтаж розмов Гаррі з дружиною та його внутрішніх монологів. Доповнюючи одна одну, ці дві форми виявлення «я» героя створюють загальну картину внутрішнього неблагополуччя, неприкаяності та спустошеності героя. На такому тлі смерть Гаррі, спричинена дрібною подряпиною, видається неминучою розплатою за дарма прожите, витрачене на абищиці життя.

Мотиви змарнованого життя й розплати за нього утворюють підтекст епізодів минулого героя, котрі колись відклалися у його свідомості як матеріал для майбутніх, так і не написаних творів, а нині спливають з надр пам'яті як своєрідні ілюстрації його життєвого фіаско.

Один із фрагментів спогадів головного героя побудований як мозаїка різноманітних вражень, що обертаються навколо картини засніженого ландшафту. З-поміж них є і згадка про криваві сліди, залишені на снігу переслідуваним владою дезертиром, і спогад про час, згаяний у грі в карти, і воскресіння миті чистої радості, пережитої колись на лижній прогулянці. Це переплетіння різних емоцій і асоціацій, якими забарвлюється у свідомості героя образ снігу, по-но-ному вияскравлюеться у фіналі твору. Власна смерть уявляється Гаррі як жадана подорож на літаку до сніжної вершини Кіліманджаро...

Отже, в оповіданні «Сніги Кіліманджаро» письменник відтворює ситуацію екзистенційної поразки героя, що його духовна деградація увінчалася безглуздим і безславним кінцем. Однак навіть за умов такої ситуації Хемінгуей зображає свого героя як людину, наділену непересічною моральною силою, здатну чесно підводити підсумок під своїм життям і мужньо дивитися в обличчя смерті.

КНИЖКИ, ЯКІ НАС ОБИРАЮТЬ

Одним із найяскравіших зразків малої прози Хемінгуея є оповідання «Кішка на дощі» (збірка «У наш час»). Воно представляє собою мініатюрну замальовку буденного життя американського подружжя, що подорожує Європою. На поверхні сюжету начебто не відбувається нічого, вартого уваги. З вікна готельної кімнати героїня помічає кішку, що зіщулилася під дощем; вирішивши забрати бідолашну тварину до себе, жінка виходить надвір, але не знаходить її; вона повертається до кімнати, де веде дещо дивну розмову зі своїм чоловіком, а за кілька хвилин покоївка приносить їй кішку, яку вона розшукувала. Ось, власне, і всі події.

Однак у підтексті цієї незначної, суто побутової ситуації порушуються проблеми загальнолюдської значущості. Зокрема - проблема людської самотності: занедбана і стороння у чужому їй європейському світі, молода американка почуває себе «кішкою під дощем», і в її бажанні зігріти змоклу тварину звучить бажання зігрітися біля вогню людського співчуття (втіленням якого постає хазяїн готелю). Не менш вагомою є і проблема драматичної роз'єднаності близьких людей: на репліки дружини чоловік занурений у книжку, відповідає формально-байдужими фраза ми або мовчанням. У поведінці та словах героїні відчувається настрій її гострої незадоволеності життям. її, здавалося б, нехитра примха («Хочу кішку і край!») виявляє потребу в сімейному затишку, усталеності, яскравих враженнях, но визні, яких молода жінка позбавлена у реальності.

« - Мені хочеться, - говорить по-хлоп'ячому підстрижена молода жінка, - гладенько й туго зачесати коси назад і стягнути їх у великий вузол на потилиці, щоб відчувати його... І хочеться посадити на коліна кицю і щоб вона муркотіла, коли я гладитиму її... А ще я хочу їсти за своїм столом, і мати своє столове срібло, і щоб горіли свічки Хочу, щоб була весна, і хочу розчісувати коси перед дзеркалом, хочу кицю, і хочу мати нові сукні...» Наступна ж її заувага засвідч-неможливість подібних змін у житті: «Коли вже не можна відпуст ти коси чи якось розважитися, то хоч кішку можна».

У такому контексті фінал твору видається іронічною пародією на «happy end». Адже кішка, котру героїня отримала не як символ іншого, ідеального буття, а як відірвану від цього ідеального буття реалію свого теперішнього існування, нагадує сумний ерзац омріяного щастя...

Розрив між романтичними ілюзіями та суворою реальністю набуває яскравого трагічного забарвлення в оповіданні «Ріг бика». Життєвим матеріалом, на якому письменник досліджує цей розрив, тут стає ремесло матадора, оповите легендами і водночас повне тієї небезпечної гри зі смертю, яка ламає або навіть знищує особистість.

Зворотний трагічний бік цієї професії відкривається у своєрідній передісторії до описаного випадку. У ній ідеться про трьох матадорів, що мешкають у недорогому мадридському готелі. Кожний з них фізично або морально скалічений своїм ремеслом: один страждає від тяжкої хвороби, яку, дбаючи про кар'єру, приховує від оточуючих; другий страждає від того, що, незважаючи на високий професіоналізм, вийшов із моди і не має успіху у публіки; третього пережитий на арені стрес назавжди зробив боягузом. З огляду на таку передісторію захопленість матадорським мистецтвом, яку демонструє юний Пако, що є центральним персонажем оповідання, здається наївним дитячим сантиментом. Однак за цей сантимент юнак розплачується за найсерйознішим дорослим рахунком: під час напівжартівливої «репетиції» кориди його було смертельно поранено ножем, який імітував ріг бика. Безглузда загибель Пако осмислюється в оповіданні як узагальнена ситуація трагічного краху романтичних мрій на арені життя, де раз у раз розігруються криваві драми...

Размещено на Allbest.ru