Василь Стус, як феномен доби

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти та науки України

Київський національний торговельно-економічний університет

РЕФЕРАТ

на тему: «Василь Стус, як феномен доби»

Виконала

студентка ФЕМП 1-3

Постойко Анастасія

Київ 2014

Зміст

Вступ

1. Життєвий шлях Василя Стуса

2. Творчість В. Стуса

3. Вшанування пам'яті

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми. Сторінки української культури містять творчі доробки не одного покоління. В історії нашої держави назавжди закарбувалися імена тих синів і дочок, які за допомогою методу «стилету чи стилосу» боролися за світле майбутнє своєї країни.

Шістдесятники - нове покоління, яке уособлює незгасиму жагу українського народу до свободи, незламність та непереможність духу українця, його палку любов до своєї держави.

Василь Стус - один із найактивніших представників українського культурного руху шістдесятників. Його творча діяльність - це ніщо інше, як частина однієї потужної сили, яка досягла бажаної мети - незалежності України, вона вирує й у сьогоднішні дні й житиме вічно, адже без неї існування держави неможливе.

Отже, дослідження життєвого та творчого шляху Василя Стуса - актуальна тема сьогодення, так як у його культурній діяльності бере верх патріотичний настрій, митець шукає нові форми вираження своїх ідей, не ставить свої творчі доробки у рамки.

Мета та завдання. Мета - дослідити життєвий та творчий шлях Василя Стуса, довести особливість його культурної спадщини, а також виявити феномен культурної діяльності шістдесятника.

Реалізація поставленої мети передбачала розв'язання таких завдань:

- виявити взаємозв'язок між життєвим та творчим шляхом письменника;

- віднайти провідну тему та ідею творів Стуса;

- довести актуальність творів письменника на сьогоднішній день.

Об'єкт та предмет дослідження. Об'єкт дослідження - Василь Стус, як феномен доби. Предмет дослідження - особливості творчої діяльності письменника, проблематика та основні ідеї його творів.

Методи дослідження. У ході дослідження життя та творчості Стуса були використані такі методи: аналіз та синтез, узагальнення, індукція та історичний метод. стус письменник шістдесятник поетичний

1. Життєвий шлях Василя Стуса

Василь Стус - видатний український поет, критик, публіцист, автор самвидаву, член Української Гельсінкської групи (УГГ). Народився 8 січня 1938 в селі Рахнівка, Гайсинського району, Вінницької області.

1938 сім'я Василя Стуса, рятуючись від „розкуркулення“, перебралася в м.Сталіно (Донецьк). Перші уроки поезії мав від матері, яка співала йому українські народні пісні. З шести років пішов до школи, а шістнадцяти вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту.

У 1959 році три місяці викладав українську мову та літературу в Таужнянській школі Кіровоградської обл., потім два роки служив у війську на Уралі.

Після служби Василь Стус працював літературним редактором газети "Социалистический Донбасс". 1963 року вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР (курс "теорія літератури").

"Післяармійський час уже був часом поезії. Це була епоха Пастернака і - необачно велика любов до нього... Нині найбільше люблю Гете, Свідзинського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо -- Унгаретті, Квазімодо. Ще люблю "густу" прозу -- Толстого, Хемінгуея, Стефаника, Пруста, Камю, Фолкнера... Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них -- як на мене -- путящі", -- писав він у зверненні до свого читача в 1969.

В 1965 році Василь Стус одружився, у 1966 народився син Дмитро.

4 вересня 1965 року на прем'єрному перегляді фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" у кінотеатрі "Україна" в Києві Стус взяв участь в акції протесту проти арештів шістдесятників, за що 20 вересня був виключений з аспірантури, а потім звільнений з Державного історичного архіву. Процював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро. Це були роки інтенсивної творчої праці: поезія, переклади, критика, спроби писати прозу.

У 1965 Василь Стус спробував видати свою першу книжку "Круговерть". Але видавців не задовольняли ідейно-художні критерії автора, його громадянська позиція. Наступна збірка, "Зимові дерева", також осіла у видавництві, хоч мала позитивні редакційні рецензії поета Івана Драча і критика Євгена Адельгейма. 1970 книга вийшла в Бельгії, після чого Стус остаточно став вигнанцем системи.

Василь Стус активно протестував проти реставрації культу особи, проти політики денаціоналізації, обмежень свободи слова. Відомі його відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист В.Чорновола (кінець 1968) -- з приводу опублікованої в "Літературній Україні" наклепницької статті О.Полторацького "Ким опікуються деякі гуманісти", редакторові журналу "Вітчизна" Л.Дмитерку з гострою критикою його виступів проти І.Дзюби (1969), до ЦК КПУ і КДБ, до Верховної Ради України (1970), де він пристрасно доводить згубність політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав людини.

1971 українські дисиденти вперше вирішили створити легальну правозахисну організацію на зразок "Ініціативної групи" в Москві. Підштовхнув їх до цього кроку арешт в Одесі Н.Строкатої-Караванської. Стус вступив до Комітету захисту Н.Строкатої.

12 січня 1972 року Стус був заарештований і звинувачений у проведенні антирадянської агітації й пропаганди. Йому інкримінували 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей. Серед них есе про творчість П.Тичини "Феномен доби".

Головною метою слідства було довести наявність постійних та інтенсивних контактів опозиційно налаштованої інтелігенції з українськими націоналістичними організаціями за кордоном. 7 вересня 1972 року засуджений Київським обласним судом за ст. 62 ч. 1 КК УРСР до 5 р. таборів суворого режиму і 3 р. заслання.

"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні -- це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу" -- писав Стус у своєму публіцистичному листі "Я обвинувачую".

З лютого 1973 Василь Стус -- у таборі ЖХ-385/3 (сел. Барашево, Теньгушовського р-ну, Мордовія).

Восени 1975 Стус ледве не загинув унаслідок прориву виразки шлунка. Перед госпіталізацією його привозять до Києва для "профілактики". 10 грудня в клініці ім. Ґааза в Ленінграді його прооперували.

6 лютого 1976 Стус прибув етапом у табір ЖХ-385/17-а (с. Озерне в Мордовії). "З першого погляду Василь вразив мене своєю виснаженістю. Обличчя різке, ніби ножем з дерева різьблене, щоки ніби стесані гемблем до підборіддя, наголо обстрижений череп посилює гостроту рис", -- так описує Стуса його співкамерник Михайло Хейфец. І ще: "...він був гордий і гонористий, як китайський імператор... Говорив з начальством і ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі, а „краснопогонники“ були для нього злочинцями, про дії яких він збирає відомості, щоб потім передати судові правдиву, хоч і небезсторонню інформацію".

Співкамерники не переставали дивуватися з його колосальної ерудиції в світовій літературі, літературознавстві, історії, філософії.

Час від часу вірші під час "шмонів" забирали, нависала загроза їх знищення, що було для Стус найстрашнішим випробуванням. Намагався якомога більше віршів пересилати у своїх листах дружині. У Мордовії це вдавалося, пізніше стало неможливим. Його часто карали карцером, Стус мав лише одне побачення.

У серпні 1976 Стуса перевезли в табір № 19 (с. Лєсной у Мордовії). Звідти 11 січня 1977 він був етапований на заслання в сел. Матросова Тенькінського р-ну Магаданської обл., куди прибув 5 березня. Працював у золотодобувній штольні. 20 серпня 1977 року з Стусом стався нещасний випадок (перелом ступнів), після чого він потрапив на 2 місяці до лікарні. Пропало багато його книг і рукописів. Стусу були створені нестерпні умови. Найняти кімнату не дозволяли -- мусив жити в робітничому гуртожитку з колишніми кримінальниками. Його провокували, „розбирали“ на зборах „трудового колективу“, у місцевій ґазеті 8 липня і 03 липня 1978 були опубліковані наскрізь брехливі стаття „Друзі і вороги Василя Стуса“ та відгуки на неї. Голодівкою домігся 10-денної відпустки, щоб поїхати в Донецьк, де ще встиг попрощатися з батьком, який помирав. Того ж року Василь Стус прийнятий до ПЕН-клубу.

У серпні 1979 Стус повернувся в Київ, працював формувальником у ливарному цеху, на конвейєрі взуттєвого об'єднання "Спорт". Виступав на захист репресованих членів УГГ.

„У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране -- крихт не потребую... Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною -- і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло - за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають -- яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас... Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину“ („З таборового зошита“. 1983).

14 травня 1980 року Стус знову заарештований. Від адвоката відмовився, однак на суді його захисником був Віктор Медведчук. Засуджений Василь Стус 29 жовтня 1980 року Київським обласним судом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 р. таборів особливо суворого режиму і 5 р. заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. 19 жовтня 1980 року з листом на захист Стуса до учасників Мадридської наради з перевірки виконання Гельсінкської угоди звернувся академік А.Д.Сахаров.

Термін відбував у с. Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., ВС-389/36-1. Умови утримання тут були дуже тяжкими: постійні утиски адміністрації, позбавлення побачень, хвороби. На початку 1983 тримав голодівку 18 діб. На рік запроторений в одиночку. То більше Стус багато писав і перекладав. Приблизно 250 віршів, написаних верлібром, і 250 перекладів мали скласти книгу, названу ним "Птах душі". Але все написане негайно конфіскувалося. Доля цих текстів досі невідома. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв'язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила. Попри це в 1983 році Стусу вдалося передати на волю текст під назвою „З таборового зошита“. Після його опублікування на Заході, особливо після висунення Генріхом Бьоллем (1985) творчості Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії, тиск на нього посилився.

28 серпня 1985 року за вигаданим приводом Стус черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив голодівку протесту "до кінця". Загинув уночі з 3 на 4 вересня 1985. Похований на кладовищі с. Борисово.

2. Творчість Василя Стуса

Василь Стус є одним з найяскравіших українських поетів ХХ століття. В новітній українській поезії його ім'я - на чільному місці. І не тільки через те, що образ цієї людини - поета трагічної долі - став символом незламності духу, людської і національної гідності, патріотизму. Василь Стус - органічний самобутній поет, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до самодостатності поетичного слова, до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою двадцятого століття.

Його поезія характеризується ліричністю, мелодійністю, її основу становить усвідомлення внутрішньої свободи, готовності до боротьби за кращу долю народу та України. Проте поступово домінуючими в творах поета ставали песимістичні настрої, зневіра, породжені «соціалістичною» дійсністю.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його ж словами, «легше було написати, аніж зберегти») -- дуже великий. Першу свою збірку «Зимові дерева» наприкінці 1960-х років В.Стус запропонував видавництву «Радянський письменник». Тут об'єднано ранні вірші, юнацьку романтичну лірику, написану у війську, створену пізніше, в Києві; відтворено атмосферу 60-х років з пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури («Костомаров у Саратові», «Дума Сковороди», «Останній лист Довженка», «Сто років як сконала Січ...»). У цих поезіях -- неприйняття інтелектуальної задухи, протест проти бездуховності, репресій, трагічне прозріння «тьмущої тьми» завтрашнього дня, болісне шукання свого місця в ситуації життєвого вибору («Не можу я без посмішки Івана», «Біля гірського вогнища», «Звіром вити, горілку пити»). Однак, незважаючи на схвальні рецензії (І.Драча, Є.Адельгейма), ця збірка так і не побачила світу.

Ліричний герой уже ранніх віршів Стуса болісно шукає втраченої гармонії зі світом, цілісності, він намагається пізнати самого себе і все, що його оточує. Якщо й з'являється у нього бажання «утекти від себе геть світ за очі», то одразу він чітко усвідомлює, що тоді б він жив «безоко і безсердо». «Як вибухнути, щоб горіть?!» -- так звучить у Стуса вічне гамлетівське запитання:

Вдатися до втечі?

Стежку власну, ніби дріт, згорнуть?

Ні. Вистояти.

1970 року без будь-якої надії на опублікування Стус підготував другу збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» -- цікавий поетичний документ протесту проти інтелектуального застою, параду абсурдів і порожніх слів, проти імітації живого життя. Поезії, об'єднані у «Веселому цвинтарі», сповнені передусім авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Еволюція поета». Сама назва знаменна: у парадоксальному поєднанні понять -- ключ до розуміння основного смислу збірки. Цвинтар душ, цвинтар ідей і сподівань, які доводиться ховати зовсім юними, адже вони, здавалося б, щойно народилися в недовгі роки Ренесансу 60-х. Та водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою, кпини з нього, адже абсурдність -- то вже знак нетривкості, минущості. Одним словом, «веселий цвинтар»...

Вершинна частина Стусового доробку -- збірка «Палімпсести». Цією назвою (палімпсестами в давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати на ньому новий) об'єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленням більш ранніх поезій, особливо дорогих йому.

Багато літературознавців відзначають незвичність мови поезій Василя Стуса. Так, дослідниця А.Шум у прижиттєвій рецензії на поетичну збірку «Зимові дерева» пише: «Василь Стус -- це людина високої освіти і великої культури, то ж його знання виявляється і в багатстві тематики, глибині філософічних міркувань і незвичайній різноманітності лексики та фразеології. В самій версифікації в Стуса теж існує різноманітність. Діапазон його лірики йде від спроб італійського сонета, через народно-пісенні строфічно побудовані вірші до найбільш сміливого верлібра. Стусова лірика в більшості коротка, мало в ній нахилу до епічної розповіді, частіше трапляється щось в роді «спомину», листа, чи щоденника...»

Митець виходив далеко за межі офіційного словника: використовував багато рідко вживаних слів, архаїзмів, неологізмів, вживав церковнослов'янську лексику і навіть вдавався до власного словотворення.

Його лірика багата на різні символи, які не є випадковими. Вони мають певне історичне та філософське підґрунтя. Ці образи-символи виведено з життєвої філософії наших пращурів, давніх українців, з культурних надбань українського народу, його поглядів, вірувань, міфів, обрядів, звичаїв та з надбань світової культури. Так, символи неба, вогню, сонця як вогню небесного, свічі - це поетичне втілення релігійних та філософських поглядів давніх українців на спосіб людського буття. Автор змалював та опоетизував ці символи згідно з історіософією українського народу, який сповідував культ неба та вогню.

Символи дерев - дуба, тополі, калини, верби - виведено з вірувань давніх українців, що пізніше знайшли своє місце в народних піснях, думах, легендах та переказах, а також неодноразово оспівувалися в поезіях українських митців. Батьківський поріг також неодноразово виступає в українській поезії символом рідного дому, любові до землі, на якій родився і виріс персонаж.

Образи-символи тіней, прірви відомі в світовій літературі як такі, що зображають негативні явища людського буття. Символ-образ сну як провісника майбутнього чи як спосіб втілення нездійсненних бажань теж відомий у світовій літературі. Тут Василь Стус не відійшов від традицій світової літератури. Квадрат же як символ неволі - це суто стусівський образ, що однозначно асоціюється з неволею.

Дзеркало як образ-символ висвітлює дещо містичне ставлення людей до віддзеркалення світу і себе в ньому. Дзеркало відоме в деяких релігіях, зокрема в синтоїзмі, як об'єкт поклоніння. Змішане почуття поклоніння і нелюбові викликає дзеркало і в поета. Це двоїсте почуття щодо свічада і відображено в поезіях В.Стуса.

Дуже оригінально висвітлено в поетичній творчості митця кольорову символіку. Біла й чорна барви відомі в світовій літературі та багатьох віруваннях, обрядах, звичаях як барви, що символізують жалобу. Також ці кольори асоціюються з війною, смертю, нещастям. Стус розширює коло їх вживання. Він показує білий колір, як колір божевілля, а чорний - як крах надій на відновлення. Відомо також, що чорний колір входить до класичного українського орнаменту поряд з червоним, де червоний - це любов, життя, воля, а чорний - журба, страждання. Таке класичне поєднання барв поет також використовує в своїх поезіях, але розширює їх символічне коло. За Стусом «червоне» - це вітчизна, а «чорне» - тюрма.

Негативно митець виводить кольоровий образ фіолету. Він вважає, що фіолетовий колір - це «колір божевілля і судної доби». А блакитну (синю) і жовту (золоту) барви поет зображає як барви життєвого простору. Вони в поезіях В.Стуса символізують середовище проживання (поле, синє, як льон) та життєдайну силу (жовтаве курчатко; паска, змащена яєчком; жовтогарячі кульбаби, що тішать півсвіту своїм теплом). Такі асоціації невипадкові. Адже жовтий і синій кольори присутні в українській геральдиці.

Таким чином, система образів має глибокий зміст в поетичній творчості письменника. Всі вони виникли на історичному та життєво-філософському ґрунті українського народу та народів світу.

Поезія Василя Стуса має багато тем, у ній звучать різні мотиви. З-поміж тем і мотивів поетичної творчості Василя Стуса чітко вирізняються один - мотив «рідної чужини». Такий мотив зустрічаємо в поезіях багатьох українських поетів: і Т.Шевченка, й І.Франка, і Лесі Українки, й В.Симоненка, Л.Костенко. Але у Василя Стуса це питання стало наріжним каменем усієї його творчості. Власне, всі інші теми і мотиви розвивалися на тлі цієї основної проблеми.

У галузі культури виділяють два основні напрямки діяльності Стуса -- це поезія, базована на філософії, і філософія, базована на поезії (останню представляють його кращі літературознавчі праці -- «Зникоме розцвітання», присвячену творчості В.Свідзінського, та «Феномен доби», присвячену життєвому й творчому шляху П.Тичини). Філософія Стуса, як і його попередників - екзистенціалістів - це насамперед, неакадемічна філософія. «Поетична творчість Василя Стуса, -- зауважує дослідник Ю.Бедрик, -- явище своєрідної (принаймні, на національному ґрунті) асиміляції поезії до філософії. В цій творчості достатньо чітко можна виділити основоположні принципи й проблеми екзистенціалізму, як-от: проблему буття, проблему вибору, проблему мислячого «я», проблему розходження людини зі світом (вона ж -- проблема абсурду), принцип перспективізму, антропологічний принцип і т. ін.»

Після смерті поета в Україні було видано збірки «Поезії» (1990), «Вікна в позапростір» (1992), «Золотокоса красуня» (Київ, 1992), «І край мене почує» (Київ, 1992), «Феномен доби», написано у 1970-1971 рр. (Київ, 1993), Твори в шести томах, дев'яти книгах (Львів, 1994-1995; ред. Д. Стус і М. Коцюбинська) та спогади «Не відлюбив свою тривогу ранню…».

Новаторські підходи поета до образотворення, орієнтація на психологізм та інтелектуалізм поезії, звернення до підсвідомого виводять її на обшири вершинних світових досягнень. Стус -- поет у певному розумінні парадоксальний і дуже характерний для сьогоднішньої української свідомості. Він -- класичний прояв традиційно українського «шевченківського типу» поета -- подвижника, пророка, мученика з його «караюсь, мучуся, але не каюсь, провісника, універсалізованого як голос і сумління нації. Саме таким увійшов Стус у сьогоднішню масову свідомість.

Вагомий внесок в українську літературу зробив Василь Стус і на терені перекладу. Він здійснив блискучі переклади з І.-В. фон Ґете, Р.М. Рільке, П.Целана, А.Еренштайна, Е.Кестнера, Г.М.Енценсберґера; з англійської - поезії Р.Кіплінга; з італійської - Д.Унґаретті, з іспанської - твори Ф.Г.Лорки, з французької - Г. де Мопассана, А.Рембо, Р.Шара. Перекладав також зі слов'янських мов.

3. Вшанування пам'яті Василя Стуса

У листопаді 1989, завдяки клопотанням рідних і однодумців, поета разом із побратимами Юрієм Литвином і Олексою Тихим, що також загинули в таборі ВС-389/36 селища Кучино, перепоховали в Києві на Байковому кладовищі (ділянка № 33).

У 1990 році прокурор України Михайло Потебенько опротестував вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і вирок судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 2 жовтня 1980 року. У тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР, і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований.

1991 Стуса посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Шевченка за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

За поезіями Стуса здійснено вистави: поетична композиція (1989, Львівський молодіжний театр), «Птах душі» (1993, київський мистецький колектив «Кін»), «Іду за край» (2006, Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки, Київ) та інші. Пам'яті Стуса присвячено документальний фільм «Просвітлої дороги свічка чорна» (1992, «Галичина-фільм»). У селі Рахнівка відкрито меморіальну дошку та пам'ятник поету. Твори Стуса введено до шкільної програми з української літератури. Засновано премію імені Василя Стуса.

2 червня 2004 року в Державному центрі театрального мистецтва ім. Леся Курбаса відбулася презентація унікального компакт-диску із реставрованими записами віршів Василя Стуса у виконанні автора під назвою «Живий голос Василя Стуса».

26 листопада 2005 Стусу посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена Держави.

На Донбасі працює Донбаський історико-літературний музей Василя Стуса.

Ім'ям Василя Стуса названо одну з вулиць Святошинського району м. Києва і Малиновського району в місті Одесі. Також на честь Василя Стуса названо вулиці та площі у Львові, Івано-Франківську, Бориславі, Броварах, Борисполі, Вінниці, Луцьку, Рівному та Ковелі.

Висновки

Любомир Гузар сказав: «Справжні велети духу спроможні бути вільними і в невільній державі. Василь Стус навіть за ґратами лишався вільною людиною, саме тому його смерть у неволі перетворилася на безсмертне утвердження справжньої свободи. Власне, наявність таких людей дозволяла вважати наш народ волелюбним.

Проаналізувавши життєвий та творчий шлях Василя Стуса, можемо зробити висновок, що Василь Стус - справжній поет, патріот своєї держави, незламний революціонер.

«Як добре те, що смерті не боюсь я…» , - з цих рядків, написаних Стусом, можна багато зрозуміти: сильна, нездоланна особистість, яка має свою думку, свої погляди на життя, вірний син свого народу, людина сильної волі, яка ніколи не зрадить своїм переконанням.

Історичний період, в який жив і творив письменник, не знищив у ньому патріотичний дух. Поет не скорився життєвим обставинам. Протягом усього життя у його серці палав незгасимий вогонь революціонера, борця за свободу; той вогонь надавав Стусу життєвої сили та творчого натхнення. Нотку сили поета, його патріотизму, його відданості власним переконанням можна відчути, прочитавши твори, в які він вкладав свою душу та серце.

Без перебільшення можна сказати, що Василь Стус - гордість України. І ми, нове покоління, повинні продовжити його святу справу - боротися за щасливе майбутнє своєї держави.

Список використаних джерел

1. Стус Дмитро. Василь Стус // 100 найвідоміших українців. -- 3-є видання. -- К., 2005. -- С. 625-633.

2. Славутич Я. Пам'яті Василя Стуса // Василь Стус в житті, творчості, спогадах та оцінках сучасників. - Українське видавництво «Смолоскип» ім. В.Симоненка. Балтимор - Торонто, 1987. - С. 16.

3. Соловей Е. С. Проблеми автентичного буття (В. Стус) // Українська філософська лірика: Навч. посібник із спецкурсу. - К.: Юніверс, 1999. - 368 с.

4. Віват Г. Художні особливості та провідні мотиви поетичної творчості Василя Стуса. - Одеса: Студія „Негоціант”. - 2003. - 175 с.

5. Жулинський М. Г. Із забуття - в безсмертя (Сторінки призабутої спадщини). - К.: Дніпро, 1990. - 448 с.

6. Кодак М. Стусівські читання // Слово і час. - 1998. - № 8. - С. 65-67.

Размещено на Allbest.ru