Художні особливості поезії Олександра Олеся

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вступ

Потужний ліричний талант Олександра Олеся дав сильний поштовх до оновлення української поезії поч. ХХ ст., спричинив значні зрушення в розвитку неоромантичного та символістського струменя в ранньому українському модернізмі.

Творча манера ліричної поезії О.Олеся позначена сприйняттям світу в його суперечливості та контрастах. Звідси - метафора «з журбою радість обнялась», яка визначила амбівалентну поетичну філософію митця та особливий характер його поетики, побудованої на внутрішній контрастності явищ. Незгармонізованість і дисонанси дійсності знімаються тенденцією до гармонії та краси динамікою руху життя.

Творчість Олександра Олеся органічно засвоїла найновіші тенденції світового й українського культурного процесу.

Символи, якими послуговується поет, в основі становлять психічні стани людини, явища живої природи, кольори та музичні образи, несуть певну інформацію про світогляд народу.

Самобутність поетичного таланту Олеся відчула передова українська інтелігенція вже з появою його перших творів. Іван Франко в рецензії на збірку "З журбою радість обнялась" писав: "Весною дише від сих віршів. Виступає молода сила, в якій уже тепер можна повітати майстра віршової форми і легких граціозних пісень. Майже кожний віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію".

Творчий доробок Олеся високо оцінений такими істориками й критиками української літератури, як М. Грушевський, О. Дорошкевич, М. Зеров, С. Єфремов, М. Рильський, С. Русова, М. Щербак, І. Франко. Спадщина поета досліджується літературознавцями не лише в Україні (Р. Радишевський, Ю. Ковалів, Н. Лисенко, Г. Петров, І. Чернова), а й у діаспорі (М. Антонович, Л. Білецький, І. Боднарук, Л. Кисілевська-Ткач, І. Левадний, М. Неврлий, Д. Чуб).

Актуальність даної роботи визначається тим, що своєрідність стилю письменника залишається на сьогодні недостатньо вивченою та дискусійною. Тому дослідження спрямоване на збагачення наукових знань про творчість поета.

Об'єктом дослідження є ліричні твори Олександра Олеся.

Предмет дослідження - художні особливості поезії.

Мета дослідження полягає в вивченні характеру виявлення амбівалентних образів в індивідуальній свідомості поета.

Відповідно до об'єкта, предмета та мети дослідження постають такі завдання:

1) окреслити поняття “амбівалентність”, що є вихідним у дослідженні, визначити його характеристики;

2) розкрити особливості світобачення Олеся;

3) проаналізувати домінантні образи у ліриці Олеся;

4) висвітлити своєрідність стилю письменника;

5) з'ясувати місце поетичного доробку Олеся в контексті доби.

Розділ 1. «Проблема Олеся»

1.1 Поезія Олександра Олеся - серцевина лірики раннього українського модернізму

Олександр Олесь (Олександр Іванович Кандиба) належить до того покоління українських письменників, що виступило на початку ХХ століття, отже ще тоді, як жили і творили великі Іван Франко, Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Тогочасна українська інтелігенція привітала в поеті надійну творчу силу, визнала його як щирого та безпосереднього лірика, яким він і був усе життя.

Народився письменник 1878 року на Харківщині, вчився в сільськогосподарській школі, а далі в Харківському ветеринарному інституті. Cлужив потім за своїм фахом, але рано виступив і на літературному полі, був один час близький до модерністичного й націоналістичного журналу «Українська хата», пізніше працював у редакції «Літературно-наукового вісника», подорожував за кордон.

Життя митця склалось невдало і закінчилось невесело, і були для того, крім особистих рис характеру, певні історичні причини.

Члени «Української хати» в Києві й «молодомузівці» на Західній Україні вважали й оголошували себе носіями «нового слова», прихильниками «чистої краси» в мистецтві, модерністами. Це й давало підставу інколи зараховувати Олеся, як людину близьку до «хатянських», а почасти й «молодомузівських» кіл у модерністи.

Лірична поезія Олександра Олеся, талант якого виявив себе і в ліро-епічних та драматичних жанрах, становить серцевину лірики раннього українського модернізму. Вихід у світ збірки «З журбою радість обнялась» (1907) ознаменував появу в українській літературі поета нового типу, для якого основною сферою творчого самовираження став світ індивідуально-особистісних настроїв і переживань, життя людської душі - «частка душі світової». Поезії молодого автора вразили читача щирістю та безпосередністю чуття, музикою слова. О. Олесь увійшов у літературу як виразник настроїв та ідеології національно свідомої інтелігенції тривожної епохи двох революцій, як співець відродження своєї нації.

Оцінки творчості О. Олеся в критиці та літературознавстві тісно пов'язані з дискусіями навколо проблеми зародження й розвитку модернізму в українській літературі. Рецензія І. Франка на збірку «З журбою радість обнялась», виступ із великою змістовною статтею під заголовком «Нова поетична сила» О. Білоусенка на другу книгу поезій Олеся, а також співзвучні оцінки С.Єфремова та М. Євшана та інших відомих критиків свідчать про появу талановитого поета на обрії української літератури.

Для модернізму, представником якого є Олесь, залежність слова від конструктивних зв'язків у тексті є стильовою ознакою. Для поетики митця характерне вживання символу природи з кольоративом, який часто визначає його смисл. Наприклад, зелений лист (листя) в поезії Олеся символізує життя й надію: “Листя зелене, наче надії, // В'яне і жовкне... край їм прийшов...” Жовтий (пожовклий) лист - виступає символом умиранння надій: “Пожовклий лист в вікно моє влетів, // Немов про щось він мав сказати, // Немов один вмирати не хотів // І труп - між трупами лежати”. Символічних функцій у творчості Олеся набувають дієслова, прислівники на позначення кольору, стану рослини, образу дії тварини (сіріти, чорніти, в'янути, розквітати). Символи природи в процесі взаємодії з кольоративами в мікроконтексті набувають ознак складних символів - таких, що мають внутрішню структуру й здатні зберігати своє значення в інших контекстах.

У сприйнятті П.Филиповича творчість О. Олеся - це «так звана «поезія настроїв», але без тієї вишуканості, без тих складних нюансів, що характеризують європейський, почасти російський модерн». Тому дослідник і не відносить поета до символістів, погоджуючись із думкою О.Білецького, який вважав його «романтиком з деякими рисами імпресіонізму». П. Филипович усе ж визнає Олеся його « сучасним та свіжим для свого часу поетом. Може, в масштабі всесвітньому він нескладний, простий поет,але в українську поезію він вніс певне надбання громадське, психологічне, формальне». Різкіше прозвучав висновок М.Зерова про творчість О.Олеся як «поезію чепурну, але неглибоку, повну загальних трактувань, не позначену яскравою індивідуальністю» ст 22. На адресу подібних суджень Є. Маланюк згодом зайважить: «…поезія Олеся, всупереч загальному переконанню наших літературних кіл, зовсім не представляється нам такою «простою», як здавалося б і як її брав перед 20-літтям навіть такий визначний літературознавець і сам поет, к П.Филипович.

1.2 Природа символізму у поезії письменника

Із-поміж дослідників 20-х років, А.Шамрай надавав особливого значення виступу О.Олеся в літературі - привнесення в українську лірику суб'єктивних, особистісних інтонацій, унаслідок чого «вона залунала з нечуваною до того ніжністю та інтимністю». Важливим, на думку А. Шамрая, було також відродження О.Олесем традицій романтичної школи початку ХІХ ст. При цьому вчений помічає в романтизмі поета багато нового. В Олеся зарисовки природи завжди є «засобом для чогось глибшого, для втілення якоїсь прихованої думки». Ст. 23 П.Филипович виходить тут із вимог реалістичної точності, пластики малюнка, а А. Шамрай - із перспективи розвитку поетики символізму. Тому він набагато ближче підійшов до специфіки поетичного мислення О.Олеся, давши тим самим зрозуміти, що розмова про символізм поета має бути продовжена.

І справді, М. Новиченко (Микола Неврлий) у своїй статті з нагоди 40-літнього ювілею творчого шляху Олеся повів розмову саме в плані зазначеної проблеми. Витоки поетового слова він шукає у творчості Ш.Бодлера, П. Верлена, в панівних ідеях європейської філософії ХІХ - ХХ ст., пов'язує його з виступом М. Вороного, поезією Лесі Українки, діяльністю «естетів» із «Української хати», спрямованою на європеїзацію українського письменства. «Саме з модерністів вийшла школа символістів, - твердить автор статті.

М. Новиченко робить певні кроки в окресленні природи Олесевого символізму, який народжувався з романтичного сприйняття світу. «Ідеї й душевні емоції, що захоплюють поета - за спостереженням літературознавця, - передає він неясними, мерехтливими словами-символами; вони живуть, говорять і рухаються у поетовій уяві, в кожному з них відчувається своєрідний блиск та колорит, чуємо навіть якісь невловні звуки при їх сполуці»

У поетичній мові Олеся спостерігаємо три випадки реалізації символічного значення. Поет поряд з уживанням узуальних фольклорних символів творить свої, індивідуально-авторські, а також надає суб'єктивних смислів традиційним символам. Традиційними вербальними символами вважаємо такі, які мають давнє походження й функціонують протягом тривалого історичного часу, є стійкими й повторюваними в різних текстах різних епох і авторів. Ці символи за джерелом походження можуть бути фольклорними, або народно-поетичними (барвінок, рута, рожа, любисток, мак, верба, вишня, дуб, калина, лоза, тополя, гай, ліс, вовк, змія, кінь, пес, ворон, крук, голуб, голубка, жайворонок, зозуля, ластівка, лебідь, лебідка, орел, сокіл, птах, сич, сова, соловей, чайка), біблійними (осика, терновий вінець, терни), міфологічними (нарцис, Фенікс, троянда, лавр, лебединий спів) тощо.

Ці ж самі символи в ідіостилі Олеся набувають індивідуально-авторських смислів, які виявляються шляхом семантико-стилістичного аналізу з урахуванням вертикального контексту, і функціонують як варіанти традиційних узуальних символів. Цей процес супроводжується трансформаціями семантичної структури символу, у якій спостерігаються розширення (любисток як символ братерської любові й злагоди в поезії “На цвинтар сумно не ідіть...”), звуження (змія - символ душевного болю в поезіях “Гарячий день, що бивсь тривожно...”, “В той час, коли від муки і безслав'я...”) й конкретизація значення (фенікс в поетичному світі Олеся символізує національне відродження), меліоративні зміни (символ гуси в поезії “Гуси чи лебеді в небі пливуть...” позначає рідний край, батьківську домівку) й пейоративні (гуси як символ рабської покори, національної несвідомості в поезії “Пролинуть їх міщанські дні...”), зумовлені позамовними факторами.

В індивідуально-авторських символах Олеся спостерігаємо розвиток нового символічного значення (акація - символ щастя, нарцис символізує віддане, палке й безпорадне кохання, айстри - розвіяні ілюзії, невиправдані сподівання, конвалія - рідний багатостраждальний край, є символом недосяжної та святої волі).

На рівні макроконтексту відбувається взаємодія символу з внутрішньою формою поетичного тексту, головними виразниками якої є семантичні домінанти, що визначені назвою поезії (“Айстри”, “Конвалія”, “Безсмертники”, “Лебединій зграї”, “Лебідь”).

Дослідження контекстуальних зв'язків символу з урахуванням вертикального контексту дало можливість простежити динаміку їх розвитку у творчості митця. Наприклад, символи лебідь і лебедина зграя в поезії Олеся “Лебединій зграї” (1904 р.) вступають у парадигматично-синонімічні відношення й символізують потяг до правди, волі й краси. У поезії “Лебідь”р.) символ лебідь протиставляється символові лебедина зграя як герой - інертній і пасивній масі. Еволюція символічного значення у творчості митця простежується при аналізі емоційно-оцінного конотативного компонента. Однозначно позитивне забарвлення символу з часом змінюється на негативне.

Експлікація індивідуально-авторських смислів і значень символів у поетичних текстах Олеся відбувається за законом семантичного узгодження, якому підпорядковано використання стилістичних прийомів (психологічний паралелізм, нагнітання, прийом контрасту). У структурі поезій Олеся художній символ нерідко виступає як семантична домінанта.

Олесь - поет контрастів у природі, в особистому й громадському житті. Позитивні символи митець уживає, описуючи відродження України (фенікс, пролісок), вони реалізують ідіоконцепт “воля” (орел, сокіл, жайворонок). Ідіоконцепти “воля” і “краса” реалізують мистецьке кредо Олеся. Опис символів природи, які репрезентують єдність цих концептів, здійснюємо через звернення до філософського розуміння понять “краса” і “воля”. У філософії поняття краса визначають як універсалію культури суб'єкт-об'єктного ряду, а поняття “воля” - як універсалію суб'єктного ряду. У творчості Олеся філософське поняття “воля” вживається в розумінні “свобода”: феномен волі співвідносний із індивідуальною сферою, а феномен свободи - із соціальною. Свобода волі трактується як здатність людини до самовизначення у своїх діях. Ідіоконцепт “воля” репрезентований у поетичній творчості Олеся здебільшого символами-флоризмами й орнітосимволами.

Ідіоконцепт “краса” у поетичній моделі світу Олеся реалізується в таких фітосимволах: мак, лілея, пролісок, квітка. Пейзажі, описи явищ природи у творах Олеся суголосні його думкам або контрастують з ними, завжди маючи асоціативний підтекст. Реально-предметні враження переносяться в соціальну площину, особисте стає засобом вираження загального, типового для того часу.

Аналіз символів природи крізь призму ідіоконцепту “кохання” показав єдність людини й Всесвіту. Таке світовідчуття було характерним для епохи модернізму. Реалізаторами концепту “кохання” у творчості Олеся виступають такі символи: рожа, нарцис, квітка (цвіт), мімоза, фіалка, конвалія, троянда, лілея, барвінок, голубка, лебідка, вінок.

Концепти “журба” та “радість” є наскрізними у творчості Олеся, вони ніби виступають індикаторами почуття любові, а відповідно - є складовими концепту “кохання”. Відмінною рисою Олесевої поезії є те, що протилежні за семантикою концепти “журба” та “радість” реалізуються через багатозначний символ квітка (цвіт). Емоційний стан зажуреності передається семантикою предикатів, що вживаються із цим символом: зів'яла, осипається, а також пояснюється макроконтекстом.

Авторське сприйняття проявляється через ліричний суб'єкт першої особи (ліричного “я”) або третьої особи, що є безпосереднім учасником чи спостерігачем описуваних подій. Включення поетичного тексту в сферу читача відбувається завдяки його можливості зіставити себе із суб'єктом поезії.

олесь символізм поезія амбівалентний

Розділ 2. Синтез мистецтв у поетичному доробку митця

2.1 Семантика індивідуально-авторських амбівалентних символів

Амбівалентність - психічний стан роздвоєності. Співіснування протилежних відносин або почуттів (наприклад таких як любов і ненависть) до людини, об'єкта чи ідеї. Співіснування протилежних відносин або почуттів (наприклад таких як любов і ненависть) до людини, об'єкта чи ідеї. У ширшому значенні амбівалентність -- це неузгодженість, суперечливість у ставленні до чогось (амбівалентність почуттів), двоїстість чуттєвих переживань, котра виражається у тому, що один і той самий об'єкт викликає в людини одночасно два протилежних почуття, тобто неоднозначність у ставленні людини до навколишнього середовища і визначенні системи цінностей. Зазвичай амбівалентність проявляється у прийнятті людиною двох взаємовиключних тверджень чи ставлень, конфлікт яких або не помічається, або ж свідомо чи несвідомо ігнорується.

Натхненну пісню О. Олеся пробудила до життя краса рідної землі. Урочисте явлення цієї пісні, «щастя-мука» натхнення, несподівано потрясло душу й назавжди запанувало в ній. Весняний розквіт рідного довкілля позначив собою й початок творчого розквіту обдарованої особистості, що виявилася здатною до гармонійної «співтворчості» з віталістичним буянням сил природи. Відбувається творче пробудження духу поета, який розкриває себе в параметрах поетики неоромантизму.

Уже з перших сторінок збірки «З журбою радість обнялась» (1907) О.Олесь постає співцем діонісійського типу. Образ світу в художній свідомості поета невичерпно багатогранний і внутрішньо контрастний. Метафора «з журбою радість обнялась» виявилася містким символом, який визначив онтологічні засади всієї творчості митця. Обійми й боротьба журби і радості постають як художні означення плину життя в усій його діалектичній складності та внутрішній суперечливості. Це Олесева філософія життя у його вічному русі, мінливості, перетвореннях, єднанні та протиборстві сил. Так, ми простежуємо, що амбівалентні образи є провідними у творчості митця.

Вірші поета часто будуються на прийомі дисонансу. Знамениті «Айстри», які традиційно пов'язують із подіями революції 1905 р. та загибеллю надій на перемогу її ідеалів, мають значно ширше узагальнююче звучання. Це не алегорія, а символізація законів буття в їх дисгармонійних виявах, не залежних від тих чи інших подій, від людської долі. Стихійна радість буття проривається всупереч незгодам, холодним дощам реальності. Але плин життя, закони природи, несуть у собі руйнівну силу для квітів, що розцвіли невчасно. Чекання радощів і приреченість на загибель унаслідок неминучого ходу подій - жорстокий закон буття, у владі якого опинилися ніжні айстри, що для них сонце зійшло занадто пізно.

Своєрідним варіантом «Айстр» і поезія «Дві хмароньки плили кудись…», у якій безжурні хмарки не помічали небезпеки з боку сил зла, яке в кущах

« гадюкою плодилось і жило». Цей мотив, який у різних варіантах проходить через усю поезію митця, (пор. «Довго хмарами небо покрите було…», «Нарцис, закоханий в лілею», «Коли весна рожева прилетить…», «Що мені з того, що сонце весняне…», «В саду восени» та ін..) з особливою проникливістю й художньою виразністю зазвучав у ліричному шедеврі з другої збірки О.Олеся - «Не беріть із зеленого лугу верби…», що «задушевністю своєю, - за словами М.Рильського, - нагадує рядки Гейне чи Лесі Українки, а разом з тим овіяний чистим подихом народної пісні.

Не менш гостро О.Олесь відчував інший бік дисгармонії світу: неминучі зміни і перетворення криють у собі переможну силу нового, обертаються торжеством життя. «Сніг в гаю…але весною/ Розів'ється гай…», «Тануть,/ В'януть/ Сніги…», «Сонце на обрії, ранок встає…». Ті ж «дві хмароньки» із згаданої вище поезії у вірші «Раз високо над горами…» символізують уже не швидкоплинність радощів, а вічність перетворень природи, яким немає кінця. Сльози хмаринок, що бажали «удвох прожити вік», розлилися життєдайним дощем, принесли оновлення землі, яка знову і знову процвітатиме радістю, живитиметься «сльозами хмарок тих».

2.2 Малярський компонент творчості Олеся

Творчість Олександра Олеся органічно засвоїла найновіші тенденції світового й українського культурного процесу в напрямку міфологізації й засвідчила тяжіння до синтезу мистецтв. Синтез мистецтв, що виразно окреслився в доробку митця, випливав із глибин первісного синкретизму, в якому в зародковому стані містилися різні види мистецтва. Для поліаспектного зображення дійсності Олександр Олесь, як і інші письменники початку ХХ століття, активно послуговувався виражально-зображальними засобами музики,живопису, танцю тощо.

Краса рідного краю живила талант Олеся, викликала в нього творче натхнення та найніжніші інтимні почуття. Широкі слобожанські степи, квітучі поля і гаї, Чорне море в години спокою і хвилювання, похмурі Кримські гори та зелені Карпати, природа України в різні пори року - це далеко не повний перелік розмаїтості образного наповнення в пейзажній ліриці Олеся.

Гармонією зорових та слухових вражень поет майстерно відтворює той радісний момент в природі, що настає після грози, коли все дише свіжістю, сонячним теплом, щастям. Та все-таки останній рядок, ота чудова сумовита метафора - "А сльози ще тремтять на них" - оповиває цей радісний настрій якимось смутком, що йде від самого поета, в душі якого радість обнімається з журбою. Оце злиття радості й смутку є характерною особливістю пейзажної лірики Олеся.

В Олеся нема чистого любування пейзажем, що було притаманне поетам-декадентам. Пейзаж у нього майже завжди злитий з життям людини, яка в природі черпає душевну свіжість, наснагу і енергію для боротьби ("На гори високі, на срібло снігів!"). Пейзажні малюнки часто контрастують у нього із світом міщанства ("Ходім відсіль, де радощів немає").

Олександр Олесь дуже любив море. Він оспівав його суворість і ніжність в циклі поезій "З кримських образів", що ввійшов у збірку "З журбою радість обнялась". Море вабить поета як символ нескореності, воно викликає в нього думки про рідний край, про боротьбу за волю народу. Біля моря намагається він знайти спокій, втішити душевні болі.

Техніка творення пейзажу в Олександра Олеся наближається до малярського процесу, коли з кожним штрихом поступово вимальовується полотно (“Сніг в гаю…”, “Щороку”). Автор віддає перевагу картинам природи, в яких переважають зображення відкритого простору, характерні для ландшафтів південно-східної України (степ, поле, луг). За допомогою арсеналу образотворчого мистецтва виписані й портрети сирітки, косарів, богині долі (“Сирітка”, “Фортуна”, “Косять коси”), дендрологічні образи (“Айстри”, “Єсть дивні лілеї”). Їх суттєвою особливістю є акцентування уваги на окремих деталях (очі, погляд, одяг тощо). У портретах і пейзажах письменника образи розкриваються через символічні атрибути, метафоричність, характерні для народного мистецтва.

Утворах Олександра Олеся одним з найяскравіших словесно-зображальних та ідейно-виражальних засобів є колір. На кольоративні комбінації спирається, поряд із культурою стихій, вибудувана автором картина світу. Індивідуалізація творчої манери письменника за допомогою колористичної картини світу, на думку В. Бєляніна, Л. Виготського, М. Коцюбинської, обумовлюється, насамперед, психологічними характеристиками митця. На основі самохарактеристики письменника, спогадів про нього сучасників, спостережень літературознавців Олександра Олеся можна віднести до екстравертів. Для людей цього психологічного типу на першому місці зображуваний об'єкт, з приводу якого висловлюється почуття, тому колірний світ барвистий і хроматичні кольори в ньому посідають провідне місце. Концептуальними для письменника є білий, червоний і чорний кольори в усіх їх відтінках.

Кольорова гама творів поета, за свідченням О.Рисака, в контексті історичного розвитку зазнала певних видозмін. Якщо в перших збірках найбільш частотним був сріблястий, блакитний та білий кольори, то згодом на першому плані з'являється червоний, причому в досить інтенсивному вияві. Ідеологічна конотативність прикметника червоний у творах письменника зумовлена суспільно-політичними реаліями часу й виявляється в значенні “революційний”. Уявлення поета про народне повстання втілене в символічному образі дерева з червоними квітками.

Експресивна насиченість поетичних рядків досягається автором за допомогою частого використання синонімів слова червоніти (горіти як жар, цвісти трояндами, цвісти маками). Ці фольклорні поетизми засвідчують наявність сильної народно-поетичної традиції у творчості письменника. Особливе смислове навантаження відводиться червоному кольору в етюді “По дорозі в Казку”. Червоний колір квіток маку, що розкидані по стежці, М. Золотницький тлумачить як символ людських голів, спокою і відпочинку. На думку А. Василька, в етюді мак символізує криваву долю поводирів до щастя. Про слушність такого бачення свідчить і запах крові, який відчуває юрба, коли бачить ці квіти. Стежка, якою Він веде людей, теж позначена зів'ялими маками-дороговказами.

У змалюванні природи переважає зелений як колір життя, що вказує на національну основу колірних асоціацій: ця фарба є однією з основних у ландшафтах України. Язичницькі уявлення про відродження природи теж позначені цією фарбою. У тканині художніх творів Олександра Олеся для передачі настроєвих станів використовується синьо-блакитна гама, яка дозволяє створити “атмосферу ірреальності, емоційний ореол невизначеності”.

Синьо-голубий колір в уявленні поета символізує повітряну і водяну стихії, які разом з вогнем і землею складають основу міфопоетичної моделі світу. Блакитний як колір неба віддавна входить до сакральної символіки. Із стихіями, вираженими цим кольором, пов'язується безмежність (“Море і море! Блакить і блакить!”), гармонія (“Небо з морем обнялося”). Накладання різних площин світового простору виражається у віршах поета через місткий символічний образ волошок в житі. За свідченням М. Золотницького, цей образ дуже поширений в легендах про квіти. Небо, що ніби опустилося на землю, розбризкане волошками в житі (“Жита з волошками, і луки, і гаї”).

У семантиці назв чорного кольору, які досить часто вживаються в поетичному мовленні Олександра Олеся, відбиті архетипні значення барви, яка сама по собі є одним із найдавніших міфів. Чорноті письменник відводить негативно-оцінну роль. Чорний асоціюється зі смертю, присутній у фольклорних образах чорного крука, чорного ворона, чорних змій, які традиційно вважаються провісниками лиха. Перенесення чорного кольору на іншоколірні реалії створює напруженість Олесевого вірша (чорна кров, чорні уста, чорний літ). Чорний входить до найнесподіваніших колірних пар: чорний-зелений, чорний-смарагдовий, чорний-золотий, які суттєво увиразнюють поетикальну символіку Олександра Олеся.

У традиційному значенні використовує митець і символіку білого кольору, який завжди втілював чистоту, непорочність і святість. Усіма цими властивостями наділена кохана дівчина:

В білім ти - лілея біла,

Білий янгол між людей.

Білі птахи і тварини в багатьох народів вважаються священними. Таку ж святість може мати й людина, яка пройшла ритуал очищення через кров (Откровення 7: 14). Актуальність й масштабність подібного акту стверджує й Олександр Олесь:

Стану я в своїй крові,

Наче голуб білий, стану,

І розкрию свою рану

В рани - рани світові

Оригінальне тлумачення антитези чорне - біле як вияву суперечностей між земним, смертним і сакральним, вічним покладено в колористичну основу етюду “Злотна нитка”. За міфологічними уявленнями римські парки одягалися в біле вбрання, а в греків богиня смерті - мойра Атропа “поставала в образі старої жінки з ножицями в руках у чорному вбранні” [9, 156]. Синтезуючи ці уявлення,

Олександр Олесь творить образи Жінки в чорному, усвідомлюючи її як Атропу, і Дівчинки в білім, яка співвідноситься з молодою римською паркою. Чорний колір смерті, кінця змінюється кольором чистоти, безмежжя, вічності, в яку лине лебідь. Золотий колір у символічній поезії разом із білизною вважається ознакою святості в християнстві.

Чорно-біле членування світу простежується в апокаліпсичних візіях письменника. Панорамні картини Божого Суду осмислені автором як мотив боротьби добра і зла, відповідниками якого в етюді “Інтродукція” виступає опозиція білого і чорного. Між ними і точиться боротьба, в результаті якої ллється кров. Тріада біле-червоне-чорне є звуженим варіантом колористики Откровення, де функціонують ще золотий і жовтий кольори. Художник незмінне значення зберігає лише за білизною як символом вірності Богові і його всепереможності. Ті, хто “одежі своєї вони не опоганили” (Откровення 7:14), зазнають останнього найстрашнішого випробування і стають свідками перемоги добра. Іван Богослов так пояснює значення білого кольору їх вбрання: “Це ті, що прийшли від великого горя і3 Вісник Запорізького державного університету №1,2001 випрали одіж свою та вибілили її в крові Агнця (Откровення 7: 4).

Вершники на червоному, вороному і чалому конях у біблійній оповіді несуть нещастя на землю. Олександр Олесь об'єднує лихі дії посланців звіра і передає їх через сконденсований образ чорного люду, який протистоїть справедливості. Значення ж червоного кольору, на відміну від однозначності двох інших, амбівалентне, бо кров святих і поганів однаково червона. Колірне відтворення есхатологічної боротьби допомагає авторові створити чітку візійну оповідь.

2.3 Музична символіка

У збірці «З журбою радість обнялась» розпочинається широка розробка мотиву слова. В її основі також лежить принцип контрастів і пошуку гармонії. Слово поета - це пісня, музика, воно виростає із звуків природи, суголосним пориванням душі. Музика як серцевина символістичного світовідчування та неоромантичного настрою визначає характер образів, що подають пориви творчого натхнення. Слово народжується як звучання струн у душі ( «Ах, скільки струн в душі дзвенить!..»). Почуття кохання викликає «ніжну, ніжну пісню» («Затремтіли струни у душі моїй…»), громадянські пориви перетворюють звуки цих струн у крилаті стріли, блискучі іскри («Не слів мені, а стріл крилатих, вогняних…»), болі й розчарування породжують образ розірваних струн («Порвалися струни на арфі….»).

Для озвучення колористичного світу поезій Олександр Олесь залучає й музичну стихію. У літературознавчих дослідженнях доволі часто йдеться про мелодійність, музичність Олесевого вірша. Цей феномен пояснюється вдалим використанням асонансів і алітерацій (М. Неврлий), майстерною стилізацією під пісенну народно-поетичну творчість (Р. Радишевський) та іншими чинниками, які, звичайно ж, є суттєвими для розуміння окресленої проблеми, однак не вичерпують її. Музика була для поета не об'єктом наукового пізнання і дослідження, а джерелом його творчого натхнення. Світ музики, що виразно проступає з художніх творів, свідчить про розвинений естетичний смак автора.

Першим, хто звернув увагу на музичність творів Олександра Олеся, був І.Франко: “Виступає молода сила,- писав він,- в якій уже тепер можна повітати майстра віршованої форми і легких, граціозних пісень. Майже кожен віршик так і проситься під ноти, має в собі мелодію”. За спостереженням Р.Радишевського, “понад 80 відомих композиторів, а серед них і російські, і білоруські, і французькі, і чеські, які клали Олесеві рядки на музику, створивши більше двох сотень музичних творів різних жанрів”. Ф.Стешенко вважав Олександра Олеся в українській поезії найбільш музичним після Т.Шевченка.

Музична “стихія” в доробку письменника представлена різними виявами: музична символіка (арфа, кобза, сопілка, струна), як еквівалент життя (“Злотна нитка”), як музичний супровід динамічних картин (“На зелених горах”), у вигляді пісенної творчості (романси, політичні пісні), як обов'язковий елемент обряду чи ритуалу (“Над Дніпром”, “Танець життя”).

Музична символіка, використана письменником, тісно пов'язана з міфологією. У рукописі третьої збірки зберігся епіграф, яким мали бути слова Надсона “Хай арфа зломлена, ридає ще акорд”. Символ арфи присутній у переспіві 137-го Давидового псалма, оскільки арфа є інструментом янгольського хору царя Давида. Аналізуючи зазначений переспів, І.Бетко стверджує, що ”скорботно-німа арфа-кобза символізує свідому відмову митця від творчої праці в нівелюючих умовах полону, вигнання”. Усталена ж метафора Еолова арфа базується на відомому міфі про Еола.

Магічною силою в міфологіях різних народів наділена сопілка. Нею заклинали змій, вирізана з дерева, під яким було поховано людину, вона промовляла голосом померлого, цей інструмент вважався засобом спілкування з мертвими. У творах Олександра Олеся вміння грати на сопілці свідчить про гармонійність людської натури. Подібне значення має цей музичний інструмент і у “Лісовій пісні” Лесі Українки. Гра Лукаша на сопілці (“Лісова пісня”) і Івана (“Ніч на полонині”) приваблює міфічних істот - мавок, якими ставали померлі нехрещені діти. Вміння грати на сопілці вирізняє поводиря з юрби (“По дорозі в Казку”).

Струна в художньому просторі творів письменника набуває значення досконалішої форми нитки життя (“Злотна нитка”). Цей етюд, присвячений видатному композиторові М. Лисенку, містить символічну оповідь про життя майстра. Відсутність мотиву безпосереднього зв'язку зображуваних подій з життям надзвичайної людини не послаблює таку асоціацію, яка випливає із наскрізного образу музики. Саме музика в творі символізує життя. “Декілька акордів, як бурних дихань вихору” - свідчать про народження генія [2, 89]. “Перші пісні, радісні і наївні, як ранок на світанні” - сприймаються як перші несміливі кроки дитини. Свідоме життя композитора змальоване автором як музика гірського потоку. У звуки природи автор тонко вплітає стогони і скарги рідної землі. Смерть людини озвучена похоронним маршем. Крім музичних переходів від одного етапу життя до іншого незвичайність життя людини засвідчується ретельністю, з якою парки прядуть долю цій людині, і гімном великому життю в ремарках до твору. Хитре сплетіння дарунків Парок: сльози, болі всі і всі жалі, докори, погрози, скарги рідної землі - від Середньої і Старої парки, серце із звуків, струни із мрій, муки як руки, колючий терн, подаровані Молодою паркою, - всі вони розкривають таїну покликання людини.

Значне місце відведене музичному оформленню в драмі-феєрії “Над Дніпром”. Легка ритмомелодика оповіді досягається автором завдяки вплетенню в тканину твору фольклорних елементів: колискова, яку співає Русалка-Оксана, замовляння Русалки-ворожки і прекрасна веснянка. Виникнення згаданих фольклорних жанрів тісно пов'язане з міфом та ритуалом. Давня слов'янська культура містить могутній пласт магічних текстів (замовляння, голосіння, колискові, веснянки). Давній синкретизм зберігає веснянка, яку виконують молоді дівчата у цій драмі. У цій веснянці як ритуальному дійстві переплелися рух, гра, мелос і слово, - все те, що, “на думку наших пращурів, мало магічну силу, за допомогою якої весна входила в свої права”. Особливу образність і ритмомелодику веснянки створюють повтори, зменшено-пестливі форми (сонечко-батечко, земленька-матінка), фольклорні образ (сонечко, журавлі, проліски) та епітети (красне сонечко, щире золото). Прославлення приходу весни виписане письменником у мажорній тональності:

А вже красне сонечко

Припекло, припекло,

Ясне щире золото

Розлило, розлило.

На вулиці струмені

Воркотять, воркотять,

Журавлі курликають

Та летять, та летять.

Зовсім протилежним настроєм - тугою і смутком - сповнена колискова Русалки-наймички. Звуковий образ пісні створюється повторенням асонансної групи а-а-а, звуконаслідуванням няв-няв-няв, характерними для цього жанру. Звуковими асоціаціями виражена й могутня сила води під час повені:

Дніпро шумить, Дніпро реве

І крига горами пливе.

Гудіння під водою, яке звучить як попередження перед втечею русалок до людей, у кінці твору переростає в шалений рев трагедії через порушення світової гармонії. Музика гуцульських бубнів зливається з музикою-шумом лісу і гудінням Черемоша для створення атмосфери свята в поемі Олександра Олеся “На зелених горах”. Пантеїстичне захоплення природою,святковий настрій якої впливає на настрій людей, насичує полотно поеми барвистими зоровими і звуковими образами (гірський ліс співає, Черемош гуде, гори ладан курять, камінь чайкою кричить), які об'єднуються в наскрізну одухотворену метафору свята. Звукові мініатюри типу “трембіта трембітає”, “ржання коней, рев маржини, псів схвильоване виття”, “у роги грають страдарі” - зливаються у симфонію збірного образу Гуцульщини, яка співає. Міфологемі свята протиставлене музичне змалювання світової скорботи, яка розгортається поступово: світовий біль огортає природу (“смереки плачуть і рученьки-віти складають в молитві до бога), потім людей, які оглухли від ридання скель, і підіймається до неба, яке стогне і плаче.

Строфічна будова, музичність звучання багатьох віршів поета дають підстави для віднесення їх до пісенних жанрів. Звукове оформлення цих творів гармоніює з природою оспівуваного явища. Настрій поезії створюється не лише змістом слів, а й добором відповідних звуків. Ця вимога словесного інструментування лягла в основу модерної поезії, в першу чергу символізму, який вимагав музичності вірша. У пісенному доробку письменника наявні пісні різноманітної тематики, в яких поет намагається передати свій настрій, досягти емоційного перевтілення, глибоко проникнути в характер словесних і музичних образів. Однак багатогранна проблема “слово і музика” найкраще реалізована Олександром Олесем у подвійній музично-поетичній природі романсу (“Чари ночі”, “Зрадила та, що любили”, “Так, як Данте любив Беатріче”, “Ти все любиш його безнадійно”, “Ти в ту ніч другим зоріла”, “Той, кого розлюбе мила”). Це зумовлене спорідненістю романсового мислення з власними настроями поета. Найбільш виразним у жанровому відношенні є романс Олександра Олеся “Чари ночі”. Увагу композиторів привертає ритмомелодика твору, яка створюється повторюваними строфами, метафорикою (б'ють піснями в груди), персоніфікаціями (струмок воркоче, лист квітці рвійно шелестить). Вибух почуттів створює святковий настрій, що конденсується в міфологему бенкету. Цей бенкет у природі відбувається за законами людського свята: дзвін чарок, гості, пісні, музика золотих струн. Настроєву гаму вірша Р.Радишевський описує так: “Вслухаємося в щемку, задушевну мелодію, філософськи виважені, з епікурейським акцентом думки про бенкет весни, молодості - і радісно-тривожно стає на душі”.

Еквівалентом життя поруч із струною в Олександра Олеся стає й пісня. У сповіді поета “Десять літ” відтворено певний життєвий проміжок митця через діалог “крилатих пісень”. Одна співала людям про красу, а друга “кликала, боролась, бурею рвала”. Функціонуючи на рівні художніх образів, засобів, музика стає й поштовхом до написання твору (“На концерті”). Співіснуючи з малярськими особливостями творчості поета, музика допомагає створити неповторно-чарівний, ніжно-мелодійний, романтично-окреслений поетичний світ Олександра Олеся.

Спорідненість художньої творчості Олександра Олеся з різними видами мистецтва засвідчила їх вплив на вироблення в поета естетико-психологічних критеріїв сприйняття дійсності. Для створення відповідного настрою митець активно послуговуючись засобами суміжних видів мистецтв, таких як живопис, музика, танець, нерідко синтезує слухові і зорові враження. Майстерність творення образів, динамічних сюжетів яскраво репрезентує стильову манеру митця, домінантою якої виступає синтез мистецтв, що зумовлений заглибленням письменника у міфіологічно-фольклорну традицію українців і активним використанням здобутків світової культури.

Размещено на Allbest.ru