Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики

Використання принципу “театру в театрі” дається взнаки в багатьох п'єсах автора, починаючи з “Дисгармонії”. Але з особливою яскравістю й витонченістю цей принцип застосовано в п'єсі “Молода кров”, в якій пародіюються шаблони старої української мелодрами. Саме цей принцип дає змогу згармонізувати розмаїття жанрово-стильових аспектів (побутова колоритність, різкість шаржу, сумовита іронія, філософічність), провідним серед яких є пародійність. “Молода кров” - це сатирична комедія, в якій сатирична виразність посилюється й збагачується іншими поетичними відтінками, що відповідає природі драматургічного хисту автора.

П'єсу “Мохноноге”, так само як і “Дочку жандарма”, можна назвати героїчною драмою. Але героїка тут має перш за все не соціальну, а психологічну зумовленість, тут на першому плані конфлікт людини з самою собою, глибоко внутрішній конфлікт. Камерність п'єси, її зворушливий ліризм, продиктовані перш за все осягненням таємниць людської душі, невіддільні від епічної піднесеності, масштабності, підкресленої взаємодією кількох сюжетних ліній, увінчаною заголовком химерною символікою. Осягнення складностей душевних поривань героїв увиразнюється своєрідним поєднанням в стилістиці п'єси експресіоністичної звихреності та імпресіоністичної лагідності. Взаємодія героїчних та сатиричних мотивів значною мірою зумовлює жанрово-стильову специфіку п'єс “Пригвождені” і “Панна Мара” попри те, що перша з них всуціль похмуро-тривожна, а друга - яскраво-весела, радісно-життєствердна. “Пригвожденим”, так само як і “Мохноногому”, властива епічна монументальність, підсилена взаємодією кількох сюжетних ліній, увінчаною заголовком урочою символікою. В лоні натуралістичної родинної драми тут окреслюється напружена, експресіоністично обарвлена гра іронічно-сатиричних та героїчних мотивів, яка наближає твір до обріїв трагедії, мелодрами, драми абсурду. Зударяння сюжетних ліній, жанрово-стильових аспектів, врешті приголосних в заголовку увиразнює глибоку авторову тривогу з приводу дисгармонійності в людських взаєминах, яка посилюється всупереч поступу цивілізації.

“Панна Мара” - слідом за “Співочими товариствами” і “Молодою кров'ю” ще одна сатирична комедія автора. Але, як і в “Молодій крові”, тут сатира ефектно сполучається з іншими жанрово-стильовими аспектами. Вона контрастно увиразнює героїчні мотиви, пов'язані передусім з постаттю титульної героїні, що постає проти стереотипів оточення і власної душі. Відтак сатира тут узгоджується з витонченим психологізмом, зворушливим ліризмом, теплим гумором, яскравою видовищністю, підсиленою грайливим посиланням на традиції народної сміхової культури.

Час 1911-1917 років в драматургічній творчості Винниченка можна назвати періодом сатиричної комедії та героїчної драми. Письменник досягає оновлення цих жанрів, зокрема вводячи їх в лоно художнього психологізму, створюючи зразки психологічної сатиричної комедії (“Молода кров”, почасти “Натусь”) та героїко-психологічної драми, яскравим зразком якої можна вважати п'єсу “Мохноноге”. В ряді творів мистецька самобутність визначається взаємодією перш за все цих, а також і інших жанрових аспектів. Жанровий поліфонізм, неабияка стильова вишуканість п'єс В.Винниченка здебільшого досягає особливої мистецької цілісності завдяки виразно відчутному в п'єсах цього періоду наголосу на ігровій стихії драматичної дії.

Вияскравлення ігрової стихії драматичної дії відоме ще з античних часів. Ця тенденція, пов'язана з утвердженням людської активності, набуває значної сили в епоху Відродження, передусім в драматургії В.Шекспіра, і продовжується в пізніші часи. Однак лише в ХХ столітті вона сягає не лише зовнішньої глобальності, а й суттєвішої проникливості. До такого спостереження схиляють зокрема міркування Йогана Гейзінг . Гру як сутнісну ознаку буття відчули й художньо увиразнили драматурги ХХ століття, зокрема Л.Піранделло, Б.Брехт, представники театру абсурду. Одним з перших відчув та увиразнив подібну тенденцію В.Винниченко.

У шостому розділі - “Жанр трагедії в драматургічній творчості В.Винниченка” - аналізуються п'єси, написані в останній період драматургічної активності автора. Патетична героїка і гостра сатира, пристрасна публіцистичність і витончений психологізм, яскрава театральність і історико-документальна достовірність, епічна панорамність і проникливий ліризм - очевидно, ще можна продовжувати перелік контрастів та нюансів, які визначають напрочуд багатогранний і водночас цілісний, лаконічно-суворий стиль Винниченкової п'єси “Між двох сил”. Ця п'єса писалася у 1918 році, по свіжих слідах кривавої вакханалії в окупованій большевиками Україні. Болісні враження від погромів, свідком яких став автор, та викликана ними духовна криза письменника, заполоненого соціалістичними ідеями, виразно відлунилися в цьому творі. Епічний розмах відтворених у п'єсі реальних історичних подій і їх гостро-емоційне авторське сприйняття значною мірою зумовлюють вишукану цілісність поетики твору. Згадана цілісність визначається перш за все своєрідним поєднанням однаково напружених та інтенсивних зовнішнього та внутрішнього рівнів дії. Якщо центральним персонажем зовнішньої акції можна вважати батька великого сімейства, українського патріота-воїна Микиту Івановича Сліпченка, то центральним персонажем внутрішнього рівня дії є його донька Софія - актриса Петербурзького імператорського театру, що, захоплена большевицькими ідеями, прибула в рідну Україну з важливим завданням...

Основні колізії п'єси - це розтягнуте в сценічному часі щоепізодне наближення до кульмінації, до прозріння Софії, яке б передувало її переходу на інші світоглядні позиції, на нехибний шлях служіння визволенню України. Але такого прозріння не відбувається. Софія настільки заполонена високою ідеєю земного раю, що навіть після всього, що пережила в трагічну ніч торжества большевизму, продовжує співпрацювати з большевиками. Врешті Софія позбувається большевицьких ілюзій. Але вона не сприймає політичного диктату і з іншого боку, тим більше, що цей диктат виходить з уст рідного батька й супроводжується здебільшого незаслуженими образами. Вона воліє відстояти духовну суверенність ціною смерті.

У п'єсі вчувається відлуння біблійного мотиву принесення в жертву небу власної дитини. Якщо для большевика Грінберга подібний мотив - лише прикриття власної ницості, то для Микити Івановича Сліпченка він глибоко вистражданий, особистісний. В інтертекстуальному полі, в яке входить Винниченків твір, простежується зв'язок його героя з гоголівським Тарасом Бульбою, а також з Шевченковим Гонтою, який у “Гайдамаках” вбиває власних дітей-католиків. Героїчна романтизація українських визвольних змагань у Винниченка так само відчутна, як і у Шевченка, але поруч з цим Винниченко, здається, більшою мірою, ніж Шевченко, увиразнює наголос на неоднозначності навіть праведної помсти. Пройнятому лютим завзяттям Сліпченкові, згрубілому в жорстокій борні з ворогом, забракло батьківської чуйності, аби хоч спробувати зрозуміти й пробачити свою безталанну дочку. Винниченко тут сценічно виразно й психологічно переконливо простежує процес все більшого опанування людиною обраної для себе суспільної ролі, процес цілковитого переростання маски (в даному випадку маски грізного месника) у внутрішню суть, в якій нівелюються інші душевні цінності.

Багатогранність художньої проблематики в п'єсі невіддільна від незглибимої символіки, увиразненої і ремінісценціями, зокрема біблійними й шевченківськими, і перегуками зовнішнього та внутрішнього рівнів дії, і взаємодією психологічно окресленої достовірності та узагальненої масковості персонажів. Прикметною рисою драматургічної манери Винниченка є також підкреслення символічних вимірів образного ладу з допомогою ненав'язливого застосування промовистої художньої ономастики. Характерне для символістської драми метафоричне обігравання сліпоти (тільки сліпоти не фізичної, як у драмах Метерлінка, а духовної) відчутне у п'єсі “Між двох сил”, передусім в постатях провідних персонажів, прізвище яких - Сліпченки - з цього погляду цілком промовисте. Микита Іванович, котрий лаяв своїх дітей за те, що вони дома “дурну хохлаччину заводять”, став свідомим українцем, прозрів у вирі національно-визвольних змагань, але виявився врешті засліпленим силою ненависті, що не дала йому змоги порозумітися зі своєю дочкою, засліпленою блиском вабливої ідеї земного раю.

У складній структурі багатьох Винниченкових п'єс, починаючи з “Дисгармонії”, трагедійні аспекти відіграють суттєву роль. Але саме п'єсу “Між двох сил” можемо назвати першою трагедією в доробку автора, твором, де трагедійні аспекти не виступають поруч з іншими, а виразно їх собі підпорядковують. В п'єсі “Між двох сил” відзначена ще Арістотелем важливість трагедійної дії невіддільна від підкреслених ним же її особливої цілісності й лаконізму та монументального пафосу, від шекспірівського занурення у вир суперечностей людської душі, від по-метерлінківськи незглибимої символіки, від екзистенціального відчуття недосконалостей світобудови.

Під знаком жанру трагедії розвивається подальша драматургічна творчість письменника. Не один дослідник підкреслював автопортретні риси постаті Софії. Особистісна стихія, яка сповнює животрепетною ліричною схвильованістю не один твір Винниченка, вчувається і в наступній п'єсі автора, написаній 1919 року в час перебування в еміграції. В цей час Винниченко, всупереч гіркому досвіду, поривається в большевицьку Україну, опанований новою хвилею соціалістичних ілюзій. І пише п'єсу - застережливу (як виявилось згодом, і для нього самого) варіацію на давню тему про те, що благими намірами вимощена дорога в пекло. Це п'єса “Гріх”. В основі сюжету історія гріха Марії, людини небуденної зовнішності й душевної вроди. Вона явно вирізняється на тлі свого оточення, яке репрезентує зокрема постать цілком пересічної Ніни з промовистим прізвиськом Муфта. Загадкова принадність Марії розкривається з допомогою вишуканої гами психологічних нюансів. З перших реплік окреслюються два дійових плани. Перший (зовнішній) пов'язаний з буттям підпільної організації, одним із поважних членів якої стає Марія, а другий з її затаєним і з'ясовуваним завдяки згаданим нюансам коханням до Ніниного чоловіка Івана. Але гріх Марії не в коханні. Вона б легко могла зруйнувати Муфтине ідилічне благополуччя, але явно не збирається будувати своє щастя на нещасті ближнього. Перша дія завершується арештом революціонерів, які згодом на допитах виявляють героїчну витривалість. Марія в цьому є прикладом для інших. Але саме вона потрапляє в підступно розставлені слідчим жандармом Сталинським тенета і пристає на його торг - згоджується заради товаришів (найперше заради хворого на сухоти Івана) виказати місце схову друкарні в обмін на звільнення революціонерів. Парадоксальним вчинком Марії - зрадою товаришів, продиктованою бажанням їм добра, закінчується друга дія п'єси. Трагічна вина героїні веде до фінальної катастрофи. Революціонерів звільнено. Проте шантажована жандармом героїня, боячись бути викритою перед товаришами, змушена йти на все нові поступки. І коли перед нею постає неминуча перспектива їхати зі Сталинським у Крим “на відпочинок”, вона накладає на себе руки. Три дії п'єси мають три чіткі фінальні пуанти (арешт, зрада, смерть), які акцентують недосконалості світу і здатність людської істоти кинути цим недосконалостям виклик навіть тоді, коли вона сама ними перейнялася. Таким викликом, переможним і парадоксально життєствердним, є смерть героїні. Невіддільна від глибинного психологізму камерність п'єси, її позбавлений зовнішньої патетики лаконізм і трагедійна монументальність органічно й невимушено сполучаються і надають творові особливої цілісності.

Невимушеним поєднанням камерності й масштабності відзначається й п'єса “Закон” (1922). Це твір, здавалося б, цілком камерний, на п'ять дійових осіб, з любовним трикутником у центрі. Сімейна драма. Але, як це завжди у Винниченка, сімейні проблеми є водночас художнім втіленням проблем глобальних. Так само, як скажімо, у випадку з романом “Чесність з собою”, в деяких критиків якого виникли думки про віщування большевизму, можемо говорити про художнє осягнення в “Законі” тоталітарного світовідчуття, згідно з яким начебто можна досягти високої мети, не рахуючись із об'єктивними законами світобудови. Одначе то було б явним спрощенням твердити, що п'єса саме про це. Це лише одне з можливих прочитань її багатогранної символіки. Так само як і в багатьох своїх інших п'єсах, Винниченко використовує тут принцип “театру в театрі”. Головна героїня сама програмує й втілює в життя бажану ситуацію, виступає, так би мовити, в ролі режисера. Продовжує ряд трагедійних п'єс автора “Пісня Ізраїля” (1922). Автор наголошує на тому, як глибоко суспільна, особливо національна ворожнеча здатна понівечити людську душу. І такою понівеченістю, дисгармонійністю є не лише запізніле усвідомлення могутності ірраціональної національної стихії, а й попереднє небажання з цією стихією рахуватись. Очевидно, трагічна вина головного героя “Пісні Ізраїля”, талановитого скрипаля Арона, полягає не в тому, що він ставить загальнолюдські ідеали вище національних, а в тому, що він, неспроможний знайти тут гармонії, в ім'я любові до дворянської дочки Нати відмовляється від своєї національної приналежності, яка однак врешті-решт владно нагадує про себе. Обриси соціально-психологічної та інтелектуальної драми, гумористичні відтінки, елементи то грайливої, то піднесеної епізації драматичного плину, потужна хвиля ліризму, пов'язана передусім з ефектним використанням музики, що стає осердям образної структури твору, надаючи їй символічних вимірів, вишукана взаємодія імпресіоністичного нюансування й експресіоністичної контрастності - всі ці стильові риси чітко згармонізовано й підпорядковано суворому трагедійному пафосу. “Пісня Ізраїля” - зразок новочасної трагедії, яка художньо вияскравлює одвічні проблеми людського буття. Можна сказати, що тут автор подає своєрідний, позначений реаліями новітніх часів варіант “Ромео і Джульєтти”.

З середини 20-х років творча увага Винниченка зосереджена на масштабних соціально-філософських романах. Очевидно, цим можна пояснити певну недовершеність (карикатурна спрощеність, велемовність комедії “Великий секрет”) або й незавершеність п'єс цього періоду. Скажімо, незакінчена п'єса “Ательє щастя”, яка вирішувалась у своєрідному жанрі сатиричної антиутопії, певною мірою розвиває тематику роману “Сонячна машина” і своїми суттєвими мотивами попереджає роман “Лепрозорій”. І все ж завершує Винниченко драматургічний шлях шедевром, п'єсою “Пророк” (1929), яка ефектно підсумовує його творчі пошуки в царині драматургії і поетичною витонченістю, багатогранною цілісністю не поступається “Брехні”, “Молодій крові”, “Гріху” та іншим кращим п'єсам автора. Роздуми про складність стосунків між ідеальним і земним знайшли тут оригінальне художнє розв'язання. Начебто цілком земною є героїня - іронічно-чарівлива Кет, багата молода вдова-американка. Одначе таємнича, істинно жіноча душа Кет спонукає її до поривань за межі буденності, до екстравагантних вчинків, зокрема й до прибуття разом із численним почтом із далекої Америки в східну країну задля зустрічі з пророком Амаром, новітнім месією, що проповідує всезагальну любов. Захоплення Амаром як пророком переростає в кохання до нього. Зіткнення земного й ідеального в цьому сюжетному мотиві досягає свого апогею. Пророк, опустившись слідом за багатьма своїми апостолами з духовних висот до земних низин, втрачає магічну силу (перед цим він і сліпих зціляв, і скелю з місця зрушував). Страждання пророка, що здобув мільйони прихильників, а тепер може бути осміяним, щирі й палкі. Через те він задля збереження в людях святої віри згоджується на блаженний обман - на очах юрби возноситься в небо на хитрому пристрої, схованому під хітоном, і гине.

Чимало в творі колоритних епізодичних сцен, які варіюють основну дещо фантастичну ситуацію й надають їй життєвої переконливості. Промовиста зокрема дійова лінія переродження апостолів, борців за релігійну ідею, в гендлярів цією ідеєю та хабарників. Чимало епізодів (як-от сцена з бізнесменами, які, конкуруючи один з одним, прагнуть пробратися в палац до пророка, аби сфотографуватися разом з ним чи принаймні з кимсь із його почту і тим зробити собі рекламу) набувають гротескного характеру і виразно виявляють характерні для п'єси риси театру абсурду. Побутові суперечки в творі раз у раз переростають в інтелектуальні двобої. П'єса сповнена неабиякої динаміки, драматичної напруги, сценічної яскравості. Але вона не викликає відчуття строкатості, бо позначена високим мистецьким смаком, артистичною витонченістю. Її сатирично-грайливий характер, виразно заявлений у перших сценах, поступово змінюється на гостро драматичний, врешті підноситься до високого трагізму. Органічність і вмотивованість цих стильових трансформацій обумовлюється чіткою підпорядкованістю структурних компонентів з'ясуванню авторської тривоги з приводу характерної для сучасного світу дисгармонії між високими духовними пориваннями людини і суєтою її буденного існування. Модерна вишуканість композиції п'єси невіддільна від вельми відповідних жанру трагедії рис неокласицизму, від чіткості архітектоніки, яка значною мірою орієнтується на особливості трагедії античної. Відчуття житейської суєти, абсурдної марноти марнот тут глобалізується, підноситься до ролі грізного фатуму. Божественне й земне у Винниченка в порівнянні з давньою трагедією ніби міняються місцями.

Основним чинником гармонізації авангардно-неокласичного розмаїття стильових рис п'єси є художній інтелектуалізм. Можна було б сказати, що це новочасна інтелектуальна трагедія, якби тут не було тавтології - жанр трагедії передбачає філософічність як одну із своїх найсуттєвіших ознак. Інтелектуальний зміст п'єси, оскільки це художній зміст, не може бути сформульований однозначно, вичерпно раціоналістично. Він може мати різноманітні трактування, що підтверджується дослідженнями п'єси. Художня філософічність як домінанта стильової структури твору виступає передумовою його поетичної витонченості.

Характерна вже для перших творів автора жанрово-стильова складність творчої манери з особливою виразністю виявилась у його драматургії. Жанрово-стильовою багатогранністю позначені й п'єси 1918-1929 років. Драма “Між двох сил” криє в собі значний публіцистичний заряд. В п'єсі “Гріх” важливі детективні елементи. П'єса “Закон” близька до родинно-побутової драми. Але попри всю складність поетики творів цього періоду провідною їх жанровою ознакою є трагедійність. Зовні здебільшого камерні, сконцентровані на психологічно вишуканому осягненні інтимних стосунків, Винниченкові п'єси з допомогою відчутного в них наголосу на ігровій стихії драматичної дії підносяться до модерної символіки, до художнього відчуття глобальних проблем. Позначені високим інтелектуалізмом, Винниченкові трагедії закорінені в болісні дисгармонійні реалії духовного й суспільного життя ХХ століття, часто ці реалії передбачають.

У “Загальних висновках” синтезовано результати дослідження. З'ясовуються провідні особливості мистецького стилю автора. Мабуть, ніхто точніше й влучніше за І.Франка не визначив провідних особливостей Винниченкового індивідуального стилю: “...щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом” . Оце двічі повторене “щось таке”, цілком суголосне назвам деяких творів Винниченка (“Темна сила”, “Щось більше за нас”, “Чудний епізод”) свідчить про відкритість авторської образності одвічній загадковості буття, відкритість, яка загалом є прикметною ознакою мистецтва як такого, але в новітні часи, зосібна у Винниченко, актуалізується з особливою виразністю. Однак ця риса не виявляється у Винниченка безпосередньо, здебільшого явно не декларується, вона є переважно другим планом його образності, ґрунтованої на емпіричній конкретиці, закоріненої в “грубі” реалії живого життя, що у Франковій формулі означається чіткими і вже позбавленими непевності епітетами - “дуже, рішуче, мускулисте”. Контрастне й динамічне, часто парадоксальне поєднання непевності й точності, настроєвості й предметності можна вважати провідною ознакою енергійно-експресивного стилю письменника. Такий стиль за всієї своєї цілісності не є монолітним, і взаємодія його розмаїтих чинників передбачає і епічну масштабність, і ліричну проникливість, а головне драматичну напругу, що й виявилась врешті з особливою виразністю в драматургії автора.

Виразніше уявлення про художню стилістику митця може дати її співвіднесеність із загальним стилем епохи, в яку він жив і творив. У Винниченкових творах маємо не просто риси натуралізму, а натуралістичну предметну фактуру, яка лежить в основі образного ладу. Точність та виразність деталей, найменших подробиць, навіть, здавалося б, дрібниць побутової атмосфери, поведінки персонажів, інтер'єрів сягає в нього граней їх безпосереднього фізичного відчуття. Чіткість портретних чи інших психологічно-побутових деталей, з яких вимальовуються виразні житейські картини, увага до фізіологічного підґрунтя психологічних станів та ситуацій, до вияву підкресленої емоційності, екзальтованості, хворобливості, особлива роль еротичних мотивів - усе це свідчення явного переростання реалістичної образності в натуралістичну. Якщо стосовно ранньої прози письменника можна говорити про деяку співмірність реалістичних та натуралістичних засобів, то в його драматургії натуралістична діткливість явно превалює. Виразно натуралістична і словесна тканина Винниченкових п'єс, в яких під знаком художньої доцільності зударяються щонайрозмаїтіші мовні стихії. А про п'єсу “Чужі люди” можна навіть сказати, що вона написана більшою мірою босяцьким жаргоном, ніж літературною мовою.

Близьке до пантеїстичного художнє світовідчуття письменника виразно проймає натуралістичну фактуру його творів. Вельми симптоматична поява в драматургії автора “тваринних” образних рядів, покликаних і наголосити на фізіологічному підґрунті психологічних станів персонажів, і метафорично узагальнити драматичні перипетії. Натуралізм автора не раціоналістично-позитивістський, не обмежений суголосним природничим наукам експериментуванням, а передбачає передусім сприйняття життя як незбагненного дива, як стихії діонісійських сил, він дуже близький до філософії життя, зацікавленість якою засвідчують щоденникові записи Винниченка, а головне - особливості поетики його творів. Натуралістична точність у Винниченка невіддільна від символістської таємничості. Те, що його п'єси переважно камерні, зосереджені на відтворенні інтимних стосунків, а проте художньо осягають глобальні проблеми, свідчить про символістську природу образної мови автора.

Провідний в поетиці автора своєрідний сплав натуралізму й символізму пов'язаний з модерним мистецьким інтелектуалізмом, який передбачає не раціоналістичну вичерпність міркувань, а відкритість неосягненній таємничості буття. Очевидно, що Винниченко міг би цілком погодитись з такою сентенцією Фр.Ніцше: “Ми не якісь там наділені розумом жаби, не об'єктивуючі й реєструючі апарати з холодно розташованими тельбухами - ми мусимо невпинно народжувати наші думки з нашого болю і по-материнськи надавати їм усе, що в нас є: кров, серце, вогонь, веселість, страх, муку, сумління, долю, фатум” . “Думаю всією істотою” - цей вислів з Винниченкового щоденника ніби підсумовує наведені вище слова німецького філософа .

До символізації натуралістичної образності автор йде щонайрозмаїтішими шляхами, демонструючи дивовижну мистецьку багатогранність. Натуралістична фактурність в нього підлягає передусім експресіоністичній трансформації. Неабиякий художній темперамент відлунюється в динамічній взаємодії сюжетних ліній, в перегуках окремих сцен, звихрених темпоритмічних перепадах дійового плину, в емоційній піднесеності, одержимості персонажів, які часто постають ніби різними іпостасями єдиного авторського Я, в деякій химерності образного ладу, часто увінчаній заголовками - “Дисгармонія”, “Базар”, “Мохноноге”, “Пригвождені”...

Чіткість динамічних сюжетних ліній, напруженість інтриги, різкість образних штрихів невіддільні у Винниченка від витонченого нюансування, від віртуозного володіння мистецтвом підтексту. Різкі драматургічні штрихи часто в нього втрачають означеність і розчиняються в неповторній ліричній настроєвості, що свідчить про суттєвість в поетиці автора засобів імпресіонізму. Парадоксальним поєднанням експресіоністичної звихреності й імпресіоністичної лагідності драми В.Винниченка дещо нагадують живописні полотна Олекси Новаківського, в якого тривожно-розгониста діагональна лінія позначена водночас легкою граційністю, а контрастність кольорів нівелюється світлотінями. Засоби експресіонізму та імпресіонізму не раз доповнюються у Винниченка-драматурга сюрреалістичними, про що свідчить, скажімо, вперше явлений в “Дисгармонії”, а потім і в інших творах іронічно-сумовитий образ розірваності між високістю прагнень людини й ницістю її буденного існування, образ свиней з шиями жираф. Дослідники цілком слушно відзначають певне передчуття в драмах Винниченка поетики екзистенціалізму й театру абсурду . Чи не в кожній п'єсі автора є принаймні один персонаж, який не втрачаючи співвіднесеності з житейською достовірністю, разом з тим ніби протиставляється їй і набуває обрисів маріонетки, ненав'язливо підкреслюючи деяку маріонетковість, масковість і інших персонажів, окреслених зі значно більшою мірою натуралістичності, а відтак виявляючи певну відносність, примарність чи принаймні неабсолютність загальної драматичної ситуації. Такі персонажі можуть бути як другорядні, епізодичні (Департамент в “Дисгармонії” чи Антипович в “Пригвождених”), так і активно задіяні в конфлікті (Абстракт у “Великому Молосі” чи Цінність Маркович у “Базарі”). Такі персонажі виразно виявляють вельми характерний для поетики автора наголос на ігровій стихії драматичної дії.

Стильова багатогранність виявляється на різних рівнях структури п'єс драматурга. Згадана сполученість персонажів підкреслено маріонеткового характеру з іншими дійовими особами уможливлюється значною мірою завдяки відчутній в системі персонажів тенденції до децентралізації, часом до відмови від головного героя. Навіть у п'єсах портретного характеру, які певною мірою тяжіють до монодрами, таких як “Брехня”, “Гріх”, “Над”, де другорядні персонажі здебільшого розкриваються остільки, оскільки це необхідно для розкриття внутрішнього світу головного героя, вони не втрачають своєї суверенності, зокрема тонкої психологічної окресленості, характерної колоритності тощо.

В п'єсах Винниченка, що є вагомим свідченням модерності його драматичного письма, превалюють внутрішні конфлікти, “криваві побоїща в душі людини”. Але вони живляться здебільшого чітко окресленими зовнішніми конфліктами. Винниченко не відмовляється від ладно скроєної інтриги, а підпорядковує її ширшим завданням. У взаємодії різних рівнів конфлікту здебільшого виявляється гостро драматична, часто трагічна неспівмірність небуденної особистості і суспільних стереотипів. Конфлікт у Винниченка позбавлений романтичної прямолінійності і ускладнюється тим, що й сама ця особистість за всієї своєї небуденності не завжди і не у всьому вільна від згаданих стереотипів.

В площині стильової багатогранності художньої мови Bинниченка лежить і проблема характерного для модерністського дискурсу і відповідного творчій природі автора родового й мистецького синкретизму. Драматизм як суттєва стильова риса ранньої прози автора врешті набуває жанрового оформлення. А для драм письменника за всієї їх родової визначеності характерне розширення меж дійового плину за рахунок його епізації. Письменник віддаляється від традиційних епічних елементів у драмі - оповідної експозиції, описових монологів, від героя-резонера, що є рупором авторських ідей. Чіткі оповідні штрихи у Винниченка невіддільні від динаміки безпосередньої акції, а сама акція часто набуває епічної панорамності, монументальності внаслідок перегуку окремих драматичних сцен чи взаємодії кількох сюжетних ліній, внаслідок введення пісенних чи пантомімічних епізодів, які не носять дивертисментного характеру і невіддільні від дії, а водночас надають їй особливого освітлення. Таку ж роль виконують літературно-мистецькі ремінісценції, зокрема біблійні, шевченківські, елементи пародії та інші засоби інтертекстуального характеру, промовисті наймення персонажів та інші елементи поетичної ономастики, ефектне зударяння в діалогах розмаїтих мовних стихій. Епізація драматичної дії часто досягається з допомогою ліричних засобів. Це зокрема пісні, які виконують персонажі, чи їх сокровенні монологи. Потужну ліричну стихію зумовлює також витончене окреслення таємничих внутрішніх світів персонажів, в постатях яких часом вгадуються автопортретні риси. Ліризм Винниченкових п'єс пов'язаний і з тим, що це здебільшого п'єси камерні, зосереджені на художньому осягненні інтимних людських стосунків.

Художня мова Винниченка характеризується надзвичайною мальовничістю та пластичною виразністю. Промовисті портретні ремарки, де з допомогою кількох штрихів вимальовується чітка, вишукано психологізована характеристика, яка підтверджується й розвивається в дійовому плині. Мальовничою метафоричністю, що сприяє увиразненню характеристик дійових осіб та образно узагальнює драматичні ситуації, нерідко позначені тиради персонажів, наприклад розповідь Ольги в “Дисгармонії” про вкинуту хлопчаками в ставок мишу, яка сахалася врізнобіч по воді, не відчуваючи берега, або ж сентенції Зінька з “Великого Молоха” про “червей”, які “гризуть, точать мозок, серце” чи бурю (“підхопила... і я не знаю, на чому мені спинитись”). Про тенденцію до вишуканої кольорової організації сценічного простору в п'єсах автора свідчить і своєрідна взаємодія близького до графічного драматургічного лаконізму, тьмяних або й чорно-білих тонів зі строкатою, часом мало не ярмарковою яскравістю, зокрема в п'єсах “Дисгармонія”, “Базар”, “Чорна Пантера і Білий Медвідь” (тут навіть заголовок з цього погляду промовистий).

Драматургічна мова автора має немало спільного й з музикою. Вже назва його першої п'єси (“Дисгармонія”) вказує на це. Перегук аритмічного сум'яття, що панує в душах персонажів, з дещо хаотичною мозаїкою сцен та химерним переплетінням сюжетних ліній вказує на характерні для автора нові шляхи досягнення мистецької гармонії, суголосні додекафонічній музиці. Винниченко не раз вдається до безпосереднього використання в п'єсах музично-пісенних засобів, полемізуючи з їх самодостатньою дивертисментною видовищністю в старому театрі. В п'єсі “Чужі люди” суттєві в її художній тканині народні пісні та обряди особливо рясно інкрустують дію. Позначена видовищним лаконізмом музичність невіддільна від дійового плину в п'єсах “Memento”, “Базар”, “Брехня”. А в п'єсі “Пісня Ізраїля” музика стає осердям образного ладу, як у “Лісовій пісні” Лесі Українки чи згодом в “Патетичній сонаті” М.Куліша. Але навіть в тих п'єсах, де немає зовнішньої апеляції до музики, найчастіше вчувається глибинна музикальність. Зміна темпоритмів, емоційні перегуки сцен, образні лейтмотиви лежать в основі неповторної настроєвості як характерної ознаки авторового письма. Ця настроєвість багата на розмаїті відтінки, в ній виразні і життєствердно-героїчні, і грайливо-іронічні інтонації. Але провідною в більшості драм автора є журливо-елегійна тональність, з якої врешті зроджується суворий трагічний пафос його останніх п'єс.

Особлива складність Винниченкового художнього стилю розкрилася вже в його перших прозових творах. Піднесення натуралістичної конкретики до таємничої символіки з допомогою засобів експресіонізму та імпресіонізму дається взнаки вже в повісті “Краса і сила”. Надалі стиль письменника еволюціонує переважно в напрямку посилення в ньому рис авангардизму. А в останніх драматичних творах автора авангардизм парадоксальним чином поєднується з рисами неокласики, в чому можна угледіти ще один вияв його стильової багатогранності.

Суголосні стильовій багатогранності і провідні жанрові особливості Винниченкових творів. Однак розмаїті жанрові аспекти виразно підпорядковуються провідному з них, що значною мірою й зумовлює художню цілісність п'єс автора. Ранні п'єси автора належать до зразків інтелектуальної драми з провідним в ній засобом - дискусією, словесним двобоєм, що постає на ґрунті достовірно окреслених психологічно-побутових картин. Особлива багатогранність мистецької мови драматурга полягає зокрема в тому, що він прагне не безоглядно відкинути, а творчо переосмислити, здавалося б, уже зужиті традиції, і створює самобутні зразки інтелектуальної мелодрами, які приносять йому широкий успіх. Новітній мистецький інтелектуалізм, вишуканий психологізм сполучаються тут з яскравою видовищністю. Розширюючи коло творчих пошуків, Bинниченко надалі працює в жанрах сатиричної комедії та героїко-психологічної драми, досягає особливого успіху там, де поєднує ці жанрові аспекти з досвідом створення інтелектуальної драми й модерної трансформації мелодрами (“Мохноноге”, “Молода кров”), де сполучає ці жанрові аспекти між собою (“Пригвождені”, “Панна Мара”). Риси інтелектуальної драми, сатири, героїки даються взнаки у Винниченкових п'єсах і надалі. Але провідним жанровим аспектом більшості його драматичних творів, починаючи з п'єси “Між двох сил”, є трагедійність. Автор створює зразки рідкісного жанру новочасної трагедії, художньо осягаючи й передбачаючи проблеми, які принесло людству й не розв'язало ХХ ст.

Незважаючи на превалювання журливо-елегійних мотивів в драмах автора і трагедійну тональність його останніх п'єс, вони криють в собі життєствердний катарсичний заряд і отже попри свою незаперечну модерність розвивають вікові гуманістичні традиції європейської культури.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДОСЛІДЖЕННЯ ВИСВІТЛЕНО В ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ АВТОРА

1. Сила краси. Проблеми поетики драматургії Володимира Винниченка. Монографія. - Сімферополь, 2001. - 340 с.

2. Контрасти та нюанси: Статті про творчість Володимира Винниченка. - Сімферополь: Доля, 1999. - 80 с. Друге видання - Сімферополь: Доля, 2001. - 80 с.

3. Над сторінками Лесі Українки: Статті, дослідження. - Сімферополь: Бізнес-Інформ, 1999. - 64 с.

4. По той бік правди і брехні: Особливості поетики п'єси Володимира Винниченка “Брехня”. Дослідження. - Сімферополь: Таврія, 2001. - 20 с.

5. Високість трагедійності: Особливості поетики п'єси Володимира Винниченка “Між двох сил”. Дослідження. - Сімферополь: Таврія, 2001. - 32 с.

6. Остання п'єса Винниченка: Дослідження. - Сімферополь: Таврія, - 2001. - 16 с.

7. Особливості поетики ранньої прози Володимира Винниченка // Ученые записки Симферопольского государственного университета. - 1998. - № 10 (49). - С. 41 - 45.

8. Становлення драматичного хисту Лесі Українки // Слово і час. - 1999. -- № 8. -- С. 6 - 10.

9. Леся Українка - теоретик неоромантизму // Филологические студии: Украинский межвузовский филологический журнал. - 2000. -- № 1. - С. 7 - 14.

10. Про імпресіонізм драматургії Антона Чехова // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. - 2000. - № 13 (52). - С. 15 - 19.

11. В передчутті соціалістичного тоталітаризму (Про п'єсу Володимира Винниченка “Великий Молох”) // Культура народов Причерноморья. - 2001. -- № 17. - С. 168 - 171.

12. Тенденції натуралізму й символізму в західноєвропейській драмі рубежа ХІХ - ХХ ст. // Культура народов Причерноморья. - 2001. - № 19. - С. 115 - 118.

13. Драматургічні пошуки Герхарта Гауптмана і їх відлуння в українській літературі // Культура народов Причерноморья. - 2001. -- № 20. - С. 126 - 129.

14. Жанрово-стильові особливості п'єси Володимира Винниченка “Молода кров” // Культура народов Причерноморья. - 2001. -- № 21. - С. 162 - 164.

15. Особливості поетики п'єси Володимира Винниченка “Базар” // Культура народов Причерноморья. - 2001. -- № 22. - С. 168-171.

16. Психологічна мелодрама Володимира Винниченка “Чужі люди” // Культура народов Причерноморья. - 2001. -- № 24. - С. 169-173.

17. Драматизм ранньої прози Володимира Винниченка (Оповідання “Антрепреньор Гаркун-Задунайський”) // Филологические студии: Украинский межвузовский филологический журнал. - 2001. -- № 3. - С. 48 - 53.

18. В.Винниченко иджакий такъдирининъ фаджиасы [Трагічна доля творчості В.Винниченка]. - Йылдыз. - 2001. -- № 4. - С. 142 - 146. - Кримськотатарською мовою.

19. В.Винниченконынъ “Эки къувет арасында” пьесасы акъкъында [Про п'єсу В.Винниченка “Між двох сил”]. -- Йылдыз. - 2001. --№ 5. - С. 107-111. - Кримськотатарською мовою.

20. Между небом и бездной: О пьесе В.Винниченко, сохранившейся в русском варианте // Вопросы русской литературы: Межвузовский научный сборник. - Выпуск 7 (64). -- Симферополь: Крымский архив, 2001. -- С. 11-21.

21. Крим як антонім лиха у п'єсі Володимира Винниченка “Гріх” // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2001. -- № 6. - С. 35-40.

22. Особливості трактування героїчної теми в драмі Ю. Словацького “Мазепа” // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. -- 2001. -- № 9: Філологія. -- С. 235-240.

23. Творче використання традицій “Дзядів” Адама Міцкевича в українській літературі // Slavia Orientalis [Краків]. - 1997. - № 1 -- С. 145 - 156.

24. Два способи художнього застосування листів: Леся Українка і Володимир Винниченко // Literatura i komunikacja: Od listu do powiesci autobiograficznej. - Lublin: Wydawnictwo Uniwersytetu Marii Curie-Skіodowskiej, 1998. - S. 58 - 67.

25. Сатира в жанрово-стильовій структурі творів Володимира Винниченка // Satyra w literaturach Wshodnioslowiaсskich: Studia pod redakcj№ Wandy Supy. - ?. 3. - Biaіystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Biaіymstoku, 1999. - S. 105 - 110.

26. Пародійність в жанрово-стильовій структурі комедії Володимира Винниченка “Молода кров” // Satyra w literaturach Wshodnioslowiaсskich: Studia pod redakcj№ Wandy Supy. - ?. 4. - Biaіystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Biaіymstoku, 2000. - S. 202 - 208.

27. Драматургія Володимира Винниченка періоду еміграції // Literatura emigracyjna Rosjan, Ukraincуw i Biaіorusin?w. - Lublin: Redakcja Wydawnictw Katolickiego Uniwersytetu Lubelskiego, 2001. - S.189- 203.

* * *

1. Драматургічні шукання Володимира Винниченка: Матеріали спецкурсу з методичними вказівками. - Сімферополь, 2000 [У надзаг.: Міністерство освіти і науки України, Таврійський національний університет ім. В.І.Вернадського]. - 40 с.

2. Леся Українка про поетику Василя Стефаника // Стефаниківські читання: Випуск 2. - Івано-Франківськ, 1993. - С. 13 - 15.

3. Погляд на взаємини Михайла Грушевського і Володимира Винниченка // Матеріали Науково-практичної конференції до 130 річниці від дня народження М.С.Грушевського. - Сімферополь, 1996 [У надзаг.: Міністерство освіти і науки України, Сімферопольський державний університет]. - С. 21 - 22.

4. Художнє осягнення українських визвольних змагань у творчості Володимира Винниченка // 80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне. Доповіді і повідомлення на Всеукраїнській науковій конференції. - Сімферополь, 1997 [У надзаг.: Університет внутрішніх справ, Всекримське товариство “Просвіта” ім. Т.Шевченка...] - С. 117 - 120.

5. Коварство обыденности: “Ричард ІІІ” в постановке А.Новикова // Брега Тавриды. - 1994. - № 2. - С. 221 - 226.

6. Кримські гастролі львів'ян [В репертуарі - п'єса Винниченка “Закон”] // Дзвін. - 1994. - № 4. - С. 101 - 107.

7. О поэтической философии Леси Украинки // Брега Тавриды. - 1996. - № 1. - С. 174 - 182.

8. "Жаль мене гризе за український театр…": Ще раз про сценічність драм Лесі Українки // Український театр. - 1997. -- № 2. - С. 29 - 31.

9. На допомогу вчителеві: Володимир Винниченко // Кримська світлиця. - 1997. - 18 липня. - С. 12 - 13.

10. Жанрово-стильові аспекти ранньої прози Володимира Винниченка // Literatura Slowian Wschodnich. - Zielona Gуra: Wyzsza Szkoіa Pedagogiczna im. T.Kotarbiсskiego, 1999. - C. 141 - 151.

11. Нова європейська драма кінця ХІХ - початку ХХ ст. і творчі зацікавлення В.Винниченка // Винниченко і сучасність: Збірник наукових праць. - Сімферополь, 2000 [У надзаг.: Міністерство освіти і науки України, Таврійський національний університет ім.В.Вернадського]. - С. 112 - 151.

АНОТАЦІЯ

Гуменюк В.І. Драматургія Володимира Винниченка. Проблеми поетики. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Київський національний університет імені Тараса Шевченка. - Київ, 2002.

В дисертації досліджуються провідні риси поетики драматургії В.Винниченка, одного з найвидатніших українських письменників першої половини ХХ століття, спадщина якого, замовчувана в часи тоталітаризму, фактично лише в наші дні стає предметом ґрунтовного літературознавчого осягнення. На основі детального художнього аналізу п'єс письменника простежено творчу еволюцію Винниченка-драматурга, визначено її етапи, які в основному збігаються з жанровими змінами в його драматургічній творчості. Драматизм розглядається як стильова домінанта творчості автора, відчутно явлена вже в його ранній прозі, а врешті виразно розкрита в драматургії, де набула жанрового оформлення. Винниченко плідно працює в жанрах інтелектуальної драми, інтелектуальної мелодрами, сатиричної комедії, героїко-психологічної драми, трагедії.

В дисертації окреслюються провідні риси художнього стилю автора, стилю, в якому парадоксально поєднується енергійна експресивність з елегійною лагідністю. Осягається проблема співвіднесеності творчих шукань драматурга з провідними мистецькими тенденціями кінця ХІХ - перших десятиліть ХХ ст. В основі образного ладу п'єс письменника лежить натуралістична предметна фактура, яка одначе набуває символістської таємничості, вишукано трансформуючись з допомогою засобів експресіонізму, імпресіонізму, сюрреалізму, театру абсурду. Стиль письменника еволюціонує переважно в напрямку посилення в ньому рис авангардизму. Автор дисертації полемізує з реалізмоцентристськими поглядами на творчість В.Винниченка і трактує його драматургію як явище перехідне від раннього модернізму до авангардизму.

Ключові слова: Винниченко, драма, поетика, жанр, стиль, модернізм.

АННОТАЦИЯ

Гуменюк В.И. Драматургия Владимира Винниченко. Проблемы поэтики. -- Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. - Киев, 2002.

В диссертации исследуются ведущие черты поэтики драматургии В.Винниченко, одного из наиболее выдающихся украинских писателей первой половины ХХ века, чье наследие, умалчиваемое во времена тоталитаризма, фактически только в наши дни становится предметом глубокого литературоведческого постижения. Основываясь на детальном художественном анализе пьес писателя, диссертант прослеживает творческую эволюцию Винниченко-драматурга, определяет ее этапы, которые главным образом совпадают с жанровыми изменениями в его драматургическом творчестве. Драматизм рассматривается как стилевая доминанта творчества автора, ощутимо явленная уже в его ранней прозе, а впоследствии выразительно раскрывшаяся в драматургии, где приобрела жанровое оформление. Винниченко плодотворно работает в жанрах интеллектуальной драмы, интеллектуальной мелодрамы, сатирической комедии, героико-психологической драмы, трагедии.

В диссертации уясняются главные черты художественного стиля драматурга, стиля, в котором парадоксально сочетаются энергичная экспрессивность и элегическая мягкость. Постигается проблема соотнесенности творческих исканий автора с ведущими художественными тенденциями конца ХІХ - первых десятилетий ХХ века. В основе образного строя пьес писателя лежит натуралистическая предметная фактура, которая все же приобретает символистскую таинственность, изысканно трансформируясь с помощью средств экспрессионизма, импрессионизма, сюрреализма, театра абсурда. Стиль писателя эволюционирует преимущественно за счет усиления в нем черт авангардизма. Автор диссертации полемизирует с реализмоцентристскими взглядами на творчество В.Винниченко и трактует его драматургию как явление переходное от раннего модернизма к авангардизму.

Ключевые слова: Винниченко, драма, поэтика, жанр, стиль, модернизм.

SUMMARY

Humeniuk V.I. Dramaturgy by Volodymyr Vynnychenko. The Problems of Poetics. - Manuscript.

Dissertation for the degree of a Doctor of Philological Sciences in speciality 10.01.01 - Ukrainian Literature. - Taras Shevchenko Kyiv National University. - Kyiv, 2002.

The dissertation deals with the research of the main features of V.Vynnychenko's drama poetics. The heritage of one of the greatest Ukrainian writers of the first half of the XX century V.Vynnychenko was concealed and forbidden in the time of the totalitarism. It is becoming the theme of fundamental scientific research factually only nowadays. On the basis of the detailed artistic analysis of all of the 22 accomplished author's plays the critic researches the creative evolution of the playwrite, assigns its phases, which are mainly joined with genre alterations in his dramatic creativity. The dramatic effect is considered in the work as the style dominant of the author's creativity. The dominant appears at first in his early prose and than is uncovered in his dramatic works, where it obtains the genre shaping.

The first plays of the author (“Disharmony”, “Steps of Life”, “Great Moloch”, “Memento”) belong to the genre of intellectual drama, where the artistic comprehension of idea is the leading genre-shaping factor and the verbal duel (discussion) is the main poetic principle. Being the splendid innovator, originally adapting the principles of a new drama (expressiveness of stage detail, interaction of sub-texts, impressionable atmosphere, mosaic composition, artistic syncretism), the author also transforms the literary heritage of the past into modern style, effectively combines “drama of ideas” with “drama of passions”, gives the perfect samples of such unusual genre as intellectual melodrama. The plays “Lie” and “Black Panther and White Bear”, staged not only in Ukraine, but also in the theatres of Russia and of the West, enjoy particular success. Widening the horizons of his art searches, the dramatist, whose creative nature is open to various aspects of reality, works further in genres of satirical comedy and heroic-psychological drama. He effectively combines these and others genre aspects, assimilated in previous periods of his creative activity, particularly in such plays as “Young Blood”, “Something by Shaggy Legs”, “Miss Mara”.

The artistic unity of the structure of Vynnychenko's dramatic works is caused mainly by the prevalence of one genre feature in a certain play. But one can say of the genre polyphony as of the important indicator of the author's dramaturgy. The artistic structure of the works of the last period of Vynnychenko's dramatic activities (the end of 10 - 20 years of the XX century) is also complicated. But the tragedy aspect is most important in them, as we see it. The plays of this period, first of all such as “Among two Forces”, “Sin”, “Law”, “Song of Israel”, “Prophet”, are highly artistic models of modern tragedy, where monumental pathos and rigorous laconism are connected with Shakespearean immersion into the contradictions of human soul, with Meatherlink's tradition of profound symbolism, with existential feeling of the world and universe imperfections.

In the dissertation the main features of the author's individual style, where the energetic expressiveness is paradoxically combined with the elegiac mildness, are described. The author's complex style is displayed on various levels of the structure of his dramatic works. Puzzling internal conflicts are prominent in V.Vynnychenco's plays. These internal conflicts are nourished mainly by the clearly traced external ones. V.Vynnychenco does not reject the intrigues, but he subordinates it to wider tasks. The severely dramatic, often tragic incommensurability between the unusual, outstanding individuality and social stereotypes is revealed in the author's plays by the interaction of the different levels of conflict. V.Vynnychenko's style is open to the typical for the modernism art syncretism. The widening of the dramatic action with the help of the opening of epic horizons in it and also by the usage of the lyric elements is very perceptible in the author's plays. The artistic language of the writer is characterized by the original vividness, plastic expressiveness, correlation with the expressive means of music.

The critic investigates the problem of the correlation of the writer's creative searches with the main artistic tendencies in the end of the XIX - first decades of the XX century. The naturalistic plot is the basis of the artistic system of Vynnychenko's plays. However, it obtains the features of symbolic mystery, being in refined manner transformed by means of expressionism, impressionism, surrealism, absurd theatre. The writer's style is evolved mainly at the expense of the strengthening of the features of vanguardism in it. The author of the dissertation is open to the discussion with the scientists who interpretate Vynnychenko's works as the ones belonging to realism. He interprets the writer's dramaturgy as the phenomenon that is transitive from the early modernism to vanguardism.

Key words: Vynnychenko, drama, poetics, genre, style, modernism.

Размещено на Allbest.ru