Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка)

Наприкінці формулюється вирішальна роль явища елімінації авторського голосу (редукції наративної матриці “невласне прямої мови”) у процесі “народження” авангардних принципів та прийомів образотворення.

У “Висновках” викладено результати дослідження внутрішньої організації прозового тексту, а також узагальнено роль Івана Франка не тільки у творенні текстів із чітко виявленими законами глибинного життя художньої матерії, а й у геніальному передбаченні новочасної ідеї просторової форми тексту як самодостатньої феноменологічної сутності.

Отже, комплексне вивчення внутрішньої організації прозового тексту в теоретичному і методологічному аспекті проблеми поетики виявилось продуктивним для розкриття структурних та “буттєвих” (у плані становлення й рецепції) закономірностей екзистенції його художніх “просторів”.

Стикування літературознавчих, психологічних, естетико-філософських, мистецтвознавчих, фізико-математичних методик дозволило поглянути на питання поетики прозового тексту не вузькоспецифічно, а загальнонауково, що й визначило актуальність запропонованого проблемного підходу.

У результаті проведеного дослідження виявлено трирівневість внутрішньої організації прозового тексту (предметний, естетичний і композиційний плани). З'ясовано специфіку визначальної наративної матриці “невласне прямої мови” у великій та малій прозі, проаналізовано її дискурсивно-естетичні характеристики крізь призму предметного світу цивілізаційної моделі часу Івана Франка. Доведено пасіонарну роль символічно-алегоричної двоплановості романів та повістей письменника і зредукованої “всередину” одноакцентності його малих прозових текстів. Її співвіднесено не просто з містерією пізнання національних та особистісних таємниць, а передусім - з логікою відкриття онтологічного сенсу засобами художніх дискурсів.

Таким чином, конструювання Іваном Франком у глибинах текстових структур необхідних для етносу знаків ідеї “світоглядного пробудження” має бути визнаним як його абсолютне новаторство щодо художньої реалізації авангардних пошуків екзистенційного “благополуччя”.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Луцак С.М. Внутрішня організація прозового твору: На матеріалі “Сойчиного крила” Івана Франка // Вісник Прикарпатського університету: Філологія. - Вип. V. - Івано-Франківськ: Плай, 2000. - С. 145-153.

Луцак С.М. Онтологічна домінанта внутрішньої організації “бориславської дилогії” І.Я. Франка: “Boa constrictor” та “Борислав сміється” // Українознавчі студії. - 2000. - №2. - С. 132-142.

Луцак С.М. Особливості внутрішньої організації роману “Лель і Полель” І.Я. Франка: Спроба міфологічного аналізу // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України. - Вип. 2. - К.: Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка, 2001. - С. 32-39.

Луцак С.М. Шляхи об'єктивізації авторського голосу: На матеріалі малої прози Івана Франка // Українознавчі студії. - 2001. - №3. - С. 125 - 132.

Луцак С.М. Ритмічна організація прозового тексту: “Сойчине крило” І.Я. Франка // Поетика художнього тексту: Матеріали доповідей і повідомлень Всеукраїнської науково-теоретичної конференції. - К.: Ін-т українознавства КДУ-Херсон: Херсонський ПІ, 1996. - С. 145-146.

АНОТАЦІЯ

Луцак С.М. Внутрішня організація прозового тексту (на матеріалі художніх творів Івана Франка). - Рукопис. - Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.06 - теорія літератури. - Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка. - Тернопіль, 2002.

Дисертація багатоаспектно досліджує проблему внутрішьої організації прозового тексту.

Передусім з'ясовуються критерії родової сутності. На підставі їх аналізу визначається специфіка прозового оповідного ладу. Думка про внутрішній дуалізм наративної інстанції в прозі через ідею емпатії (питання з компетенції психології творчості) переводиться у концепцію трирівневості внутрішньої організації тексту (предметний, естетичний, композиційний плани), в якому оповідна матриця виявляє риси т. зв. “невласне прямої мови”. Згодом зазначена синтагматична закономірність поглиблюється щодо жанрових характеристик і конкретизується в ідеях двоплановості (історіософської “алегоричності”) великої та одноакцентності, еліптичності (феноменологічної метафорики) малої прози.

Запропонована концепція аргументується логікою аналізу великої та малої прози Івана Франка. Предметно-естетичний принцип аналізу художніх структур обирається відповідно до особливостей онтологічно-ментального простору культурного життя України межі ХІХ-ХХ століть. Ідея розвитку цілісного свідомого національного “я” в контексті трансперсональної психології розглядається на композиційному рівні як процес редукції наративної подвійності (тобто ментальної янусності, світоглядної невизначеності).

Шляхом безпосереднього аналізу внутрішніх оповідних структур робляться висновки про шляхи “новелізації” великої та модернізації малої прози в українській літературі часу Івана Франка. Найголовніші з них - міфологізація, параболізація, ліризація, посилення есеїстичного начала, згущення символіко-лейтмотивних образів, комбінування викладових форм, ритмізація та монтажна іконізація.

Ключові слова: текст, структура, оповідач, жанр, невласне пряма мова, двоплановість, еліптичність, внутрішня організація.

АННОТАЦИЯ

Луцак С.М. Внутренняя организация прозаического текста (на материале художественных произведений Ивана Франко). - Рукопись. - Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.06 - теория литературы. - Тернопольский государственный педагогический университет имени Владимира Гнатюка. - Тернополь, 2002.

В диссертации комплексно исследуется внутренняя организация прозаического текста.

Прежде всего определяются критерии родовой сущности (способ изложения, степень соединлнности собственно текстовых речевых партий, принцип соотношения объективного и субъективного начал художественного мира). На основании их анализа приводятся в ясность особенности сказового прозаического лада. Они заключаются во внутреннем дистанцировании (иногда - сращивании) автора и изображённого персонажа, вследствие чего появляется инстанция наратора. Сказатель свидетельствует об эмпативном “вживлении” прозаика в мир текста. Благодаря этому композиция становится сферой преломления бытийного смысла и эстетических ценностей.

На синтагматическом уровне указанный процесс проявляется в соединении речевых партий сказателя и героя - за принципом т. н. “несобственно прямой речи”. Степень слияния внутренних текстовых голосов зависит от жанровых канонов.

Тексты большой прозы характеризуются двуплановостью внутренней организации, доминированием партии сказателя, который обладает истиной национального и общечеловеческого уровня. Таковой реальный наратор с дистанции наблюдателя за течением бытийных закономерностей трансформирует сквозь собственное подсознание историософскую установку. Она уплотняется в сказовых структурах романа или повести по типу сложной полифонии (термин Михаила Бахтина), которая подчинена историософскому дискурсу. Собственно наративным соответствием таковой предметно-эстетической художественной действительности становятся общетекстовые “фигуры” аллегории, гиперболы, параболы или синкретического по форме, но дуалистического по содержанию мифа.

Малой прозе присуща художественная пространственная форма внутренне сокращлнного (элиптического) типа. Она возникает в результате слияния текстовых партий сказателя и героя. При этом наратор перемещается в невидимый мир текста, становится имплицитным. Процесс элиминации сказателя в модернистской прозе начала ХХ века развивается по принципу метафоры двойственности, которая иконически представляет феноменологическую идею погружения в мир “бытия-в-себе”, то есть в нововременную “минус-реальность”.

Выше отмеченная идея трикомпонентности внутренней организации текста (предметный, эстетический и композиционный планы) сформулирована в диссертации на основании мыслей Евгения Басина (“Двуликий Янус”). Она также приподнесена к концептуальному уровню применительно к прозаическому роду литературы и расширена со стороны жанровой специфики большой и малой прозы благодаря наратологическому воззрению “передоверенного слова” в прозе (Николай Гей, Николай Ллгкий, Борис Успенский, Инна Чернухина, Вольф Шмид и др.) и концепциям порождающей внутриформной семантики в лингвистике (Ноам Хомский, Ричард Джеккендофф) и литературоведении (Александр Потебня “Психология поэтического и прозаического мышления”).

Предложенная концепция аргументируется логикой анализа большой и малой прозы Ивана Франко. Предметно-эстетический принцип анализа художественных структур выбирается в соответствии с особенностями ментально-онтологического пространства культурной жизни Украины пограничья ХІХ-ХХ веков. Идея развития целостного сознательного национального “я” в контексте трансперсональной психологии рассматривается на композиционном уровне как процесс редукции наративной двойственности (то есть ментальной янусности, мировоззренческой неопределлнности).

Путлм непосредственного анализа внутренних сказовых структур делается умозаключение о способах “новеллизации” большой и модернизации малой прозы в украинской литературе времени Ивана Франко.

Диссертация показывает эволюцию большой прозы Ивана Франко от мифологической целостности (“Петрии и Довбущуки”, частично “Борислав смелтся” и “Boa constrictor”, “Захар Беркут”) - сквозь стадию притчевой аллегоричности (“Основы общественности”, “Для семейного очага”, “Лель и Полель”) - к параболическому иносказанию с выразительным ритмическим основанием знаков-символов, какие органически имитируют многоаспектный, внутренне расчленлнный мир человека, встретившегося с модернистской парадигмой жизни в “зазеркалье” (“Перекрлстные тропинки”, “Большой шум”). Средством реализации такой сказовой трансформации выступает уталнная в притчевых знаках культурологическая идея развития национальной самости. Система лейтмотивных архитипических образов с семантикой трагического восприятия бытия (уроборическая “борьба с собой”, ужасающе анимозная конфронтация с Тенью (двойником), открытие национальной индифферентности путлм испытания на верность Регине, или Царевне) конструирует сложную полифонию вокруг историософской установки наратора (маски автора) на совершение таинства просвещения мировоззренчески ещл очень слабой украинской нации. Таким образом, благодаря особой мере концентрации доминирующих знаков-идей, происходит процесс “новеллизации” структуры сказового лада большой прозы.

Малая проза Ивана Франко исследуется с точки зрения редукции текстовой партии повествователя, которая на уровне идей психологии самосознания рассматривается как розыгрыш мистерии этнополитической мобилизации, то есть открытой презентации диссоциации субъекта с модернистским мировоззрением.

Диссертация анализирует новшество сказовых структур из т. н. “модусом воспоминания” (“Малый Мирон”, “Горчичное зерно”, “Под оборогом” и др.). Оно заключается в возможности открытия архаической синкретической идеи благодаря инстанции “прагматически мотивированного” наратора-мемуариста. Непосредственная дискурсивная презентация мистерии неосознанного центрирования ментальной янусности иллюстрируется сказовым ладом текстов с коллизией двойственности (“Поединок”, “Терн в ноге”, “Как Юра Шикманюк брлл Черемош”), модернистской “ты-нарацией” (“Обращенный грешник”, “Нефтяник”), притчево-параболическим открытием “компетентным” сказателем низкого уровня национального сознания (“Как Согласие дом строило”, “Хмельницкий и ворожей”, “Из галицкой “Книги Бытия” и др.).

Вследствие наративной редукции символических иносказаний в литературе времени Ивана Франко происходит рождение принципов иконической модернистской образности. Их диссертация формулирует как явления элиминации, объективизации авторского голоса (тексты с импрессионистичным и обладающим абсолютным знанием нараторами - “Панталаха”, “Дриада” и под.), ритмико-лейтмотивной лиризации и новеллизации сказания (“Отцовщина”, “Крыло сойки”), монтажной имплификации (“На дне”, “Под оборогом”), комбинирования повествовательных форм и родо-жанровых характеристик (“Манипулянтка”, “Из записей больного”, “Крыло сойки”), какие в совокупности творили модернистскую тенденцию показывания, а не рассказывания.

В итоге диссертация формулирует особенную дискурствную роль Ивана Франко в возникновении т. н. “новой школы” в украинском литературоведении.

Ключевые слова: текст, сказатель, жанр, несобственно прямая речь, двуплановость, элиптичность, внутренняя организация, структура.

ABSTRACT

Lutsak S.M. Inner organization of the prose text (based on Ivan Franko works). - Manuscript. - The dissertation for a candidate degree in phylology studies. - Speciality 10.01.06 - Theory of Literature. - Ternopil State Pedagogical University named after Volodymyr Gnatyuk. - Ternopil, 2002.

The dissertation deals with the research into inner organization of the prose text in many aspects.

First of all criteria of gender nature have been pointed out. On the basis of this analysis there has been determined the peculiarity of the narrative structure. The idea of inner dualism of the narrative instance in prose through the idea of empatia (this question is in the competence of the psychology of creative activity) is transferred into the concept of three component inner structure of the text (subjective, esthetic, compositional plans), in which the evident matrix reveals the features of the so called “not own direct speech”. Gradually the above mentioned sintagmatic regularity is deepened at the level of genre characteristics and is concretized in the ideas of two-level theory (historiosophic “allegority”) of the big prose and mono-accentuation, ellipticity (phenomenon metaphor) of the small one.

The concept suggested is reasoned by the logics of analysis of big and small prose of Ivan Franko. The subjective-and-esthetic principle of analyzing fiction structures is chosen according to the peculiarities of ontological and mental space of the cultural life of Ukraine at the boundary of XIX-XX centuries. The idea of developing integral conscious national “me” in the context of transpersonal psychology is considered at the compositive level as the reduction process of narrative duality (i. e. “mental two-faced Janus” and uncertainty of world outlook).

By means of the direct analysis of inner narrative structures the conclusion is made about the ways of “novelisation” of big prose and modernisation of small one in Ukrainian literature of Ivan Franko period. The main among them are: mythologisation, parabolasation, lyricisation, strengthening of esseism, exaggerating of symbolic and leit-motif images, combination of forms, rythmisation and arranging iconisation.

Key words: inner organization, text, genre, narrator, not own direct speech, two-level theory, ellipticity, structure.

Размещено на Allbest.ru