Ліна Костенко: філософія бунту й "філософія серця"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Харківський національний університет

ім. В. Н. Каразіна

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

10.01.01 -- українська література

Ліна Костенко: філософія бунту й “філософія серця”

Ковалевський Олексій Володимирович

Харків -- 2002

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІІ

Актуальність теми. Творчість Ліни Костенко аж до років перебудови в літературознавстві й критиці знаходилася в “тіні”, замовчувалася, хоча період недрукування (1961-1977 рр.) її творів нібито давно й закінчився, але її вперто продовжували не “помічати”. Тільки в посттоталітарний період творчість поетеси стає одним з першорядних об'єктів уваги з боку філологічної науки. Це пов'язно з поверненням до гуманітарної сфери духу свободи й правди, загальнолюдських цінностей, які раніше викорінювалися на догоду “класовому підходу” до явищ дійсності та культури, утверджуючи так зване мистецтво комуністичної партійності, соціалістичного реалізму.

Втім, ґрунтовних праць, які вийшли б окремими книгами і були присвячені творчості Ліни Костенко, й по сьогодні мало. Проте є велика кількість окремих публікацій у часописах та збірниках, де досліджуються найрізноманітніші аспекти літературознавчої проблематики, пов'язаної з творчістю поетеси. Серед таких слід назвати статті “З чого постає неповторність” М. Ільницького (1981), “Поэзия -- сестра истории” А. Макарова (1982), “Ліна Костенко, або Гераклітизм і його самозаперечення” Д. Козія (1984), “Образні асоціації в поезії Ліни Костенко” В. Шелеста (1994), “Грані поетичної майтерності Ліни Костенко” Л. Краснової (1995), ““Сніг у Флоренції” Ліни Костенко: історичний симбіоз двох культурних світів” П. Галеацці (1996), “Першоджерела духовності українського народу в художніх пошуках Л. Костенко” Н. Кириленко (1999), “Історія і поезія” Б. Бакули (2000) тощо.

Тільки деякі з них, як-от статті Д. Козія, Л. Краснової, П. Галеацці, Б. Бакули, тією чи іншою мірою пропонують екзистенційній рівень аналізу окремих текстів Ліни Костенко. Виразного ж прочитання творчості поетеси в річищі традиційної української “філософії серця” й зовсім бракує, а тим часом ці два підходи, на думку дисертанта, найбільш органічно відповідають духові й особливостям поезії Ліни Костенко, слугують двома філософсько-світоглядними підпорами всього її поетичного космосу. Поєднання новітньої європейської філософії та філософії питомо української, як воно відбивається в непересічній творчості Ліни Костенко, має як вузько-наукову, так і широко-суспільну актуальність, дозволяє під новим кутом зору поглянути й загалом на творчий набуток провідних поетів-шістдесятників, ті тенденції, які вони започаткували і які знаходять свій розвиток у наш час, залишаючись парадигмально базисними в нинішньому процесі державного і культурного будівництва в незалежній Україні, яка стає на шлях демократичного, західного цивілізаційного розвою.

Дослідити духовну, загальнолюдську, національну, соціальну, особистісно-індивідуальну мотивацію творчості відомої української поетеси Ліни Костенко означає глибше зрозуміти український національний характер, його сильні й слабкі сторони, його вже відомі й потенційно можливі відповіді на історичні виклики минулого й теперішнього часу, відтак зрозуміти й історичні перспективи буття українського народу.

Філософія бунту у Ліни Костенко багато в чому збігається з екзистенціалістськими уявленнями про закинутість людини в абсурдний світ, де найсталішою, найбезперечнішою правдою для неї є вона сама, її до кінця непізнавана внутрішня сутність і природна, нічим зовнішнім визначально не детермінована свобода. Таке розуміння людини і її ролі в світі нещадно викорінювалося репресивними органами тоталітарного суспільства, і для чесного митця, яким була і є Ліна Костенко, не існувало іншого вибору, як тільки боротьба, бунт проти поневолення й поневолювачів, причому цей бунт у колонізованому етносі переносився ще й у площину національного визволення, а значить мав багатовекторний характер, вносив нове забарвлення в традиційне європейське трактування екзистенціалістського бунту.

Кордоцентризм же, або “філософія серця” -- один з напрямків української філософської думки, що бере свій початок ще в давньохристиянській традиції, увиразнюється у вченні Сковороди, знаходить своє продовження й розвиток у працях Памфіла Юркевича, Пантелеймона Куліша, інших мислителів і письменників України XIX століття. “Філософія серця” складає одну з глибинних ідейно-психологічних підвалин української літератури, відбиваючи деякі з основних рис “типового українця”, для котрого закони буття є “написаними” саме в людському серці, а не привнесеними ззовні, й тому все, що відбувається в світі, все, чого людина в ньому прагне і що створює, сприймається й оцінюється українцем крізь ідеальне насвітлення знань сердця, в міру можливості максимально очищеного, обоженого.

Необхідність аналізу творчості поетеси на філософських засадах екзистенціалізму й кордоцентризму, з нових методологічних позицій, позбавлених ідеологічної догматики та тенденційних спотворень недавнього минулого, є, на думку дослідника, актуальною й науково плідною, такою, що цілком співвідноситься з поступом у сучасній українській філологічній науці.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дисертації пов'язана з проблематикою наукової роботи кафедри україн-ської та світової літератури Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди, зосередженою навколо питань переосмислення українського літературного процесу в період тоталітарно-колоніальних обмежень і переслідувань.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційної роботи є з'ясування взаємовпливів екзистенціалізму та кордоцентризму в творчості Ліни Костенко, відбиття їх характеристичних ознак у структурній тканині творів великої та малої форми, органічне перетворення в філософську універсалію, яка відображає основні риси “типового українця” і витворює історичну перспективу буття української нації, її державобудівничі потенції, духовну та культурну спроможність у сучасному світі.

Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких, зокрема, конкретних завдань:

-- порівняти життєвий і творчий шлях авторки з творчо-світоглядною еволюцією провідних поетів-шістдесятників, окреслити обрії художньої правди, які відкриваються при аналізі поетичного доробку так званих дисидентів та офіційно визнаних митців, з'ясувати основні етико-естетичні відмінності протестної та конформістської течій в українській поезії останньої третини ХХ ст.;

-- висвітлити параметри освоєння поетесою історичної дійсності через призматику екзистенціалізму в творах великої форми, показати їх ідейно-художні взаємозв'язки;

-- дослідити співвідношення історичного й природного в ліриці Ліни Костенко, виявити в ній кордоцентричні вектори, прослідкувати їх розвиток у зв'язках з “поточною”, сучасною поетесі дійсністю та з духовно-художніми надбаннями української поетичної класики;

-- з'ясувати складові художньої концепції Ліни Костенко і на їх основі здійснити синтетичний аналіз творчості поетеси, виокремивши найбільш виразні тематичні масиви та дослідивши символічну й образно-метафоричну структуру, міфопоетичне підґрунтя її поезій;

-- визначити роль і місце Ліни Костенко в духовно-культурних та художньо-стильових координатах шістдесятництва, показати її вплив на літературний та суспільний процеси в Україні, схарактеризувати презентативну якість української духовності й культури в сучасному світі через оцінку творчості поетеси.

Наукова новизна роботи полягає в спробі синтезувати дві світоглядні засади творчості Ліни Костенко -- філософію екзистенціалістського бунту й традиційну українську “філософію серця”, показати не тільки їхні розбіжності, а й глибинну близькість, яка особливо переконливо відбивається в усьому “протестному” напрямку нашої літератури, починаючи з доби середньовічної підколоніальності й закінчуючи 80-ми роками ХХ століття, властиво і в творчому доробку самої Ліни Костенко, одного з найяскравіших українських митців сучасності. Поетеса послідовно й безкомпромісно розширює своїм художнім словом межі свободи людини, бореться проти її приреченості на ідеологічну обмеженість і онтологічну самоту, дає читачеві не просто екзистенціалістський “міраж” надії, а й властиво надію реальну, вкорінену в ґрунт історичної потуги українства нашого часу. Ця потуга живиться водночас і глибокою національно-буттєвою традицією погляду на світ, тобто погляду крізь призматику “філософії серця”, яка нехай і не повною, але великою мірою може “заспокоїти людину” в сьогоднішньому світі, дати відповіді на істотні питання буття.

Теоретичне значення дослідження. Узагальнення й висновки роботи мають значення для теоретичного осмислення філософських та художніх засад творчості Ліни Костенко й ширше -- творчості провідних поетів-шістдесятників, для оцінки наслідків тоталітарного тиску на митця, можливостей художнього освоєння дійсності за умови застосування митцем методу соцрелізму і, навпаки, як у випадку з Ліною Костенко, за умови нехтування, свідомого його відкидання та орієнтації на класичні вітчизняні й світові поетичні зразки, на поступ новітньої загальнолюдської філософської думки й багатовікову українську духовно-культурну традицію. Матеріали дисертації можуть бути використані при подальшому дослідженні творчості Ліни Костенко та окремих поетів-шістдесятників, їх внеску у вітчизняний і світовий літературний процес, при створенні цілісної концепції особистості поета світового рівня, виявленні філософських універсалій, якими він оперує, загалом при розгляді духовного чину нашої доби, яка характеризується складною діалектикою національного визволення й економічно-культурної глобалізації.

Практичне значення дисертації зумовлене можливістю використання одержаних у ній результатів при створенні відповідних розділів підручників з історії української літератури ХХ ст., посібників для вчителів-філологів і студентів, а також під час проведення лекційних занять, спецкурсів, спецсемінарів з вивчення творчості Ліни Костенко та деяких інших поетів-шістдесятників, наприклад Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка.

Об'єкт дослідження -- художні твори Ліни Костенко, її теоретико-літературознавчі та публіцистичні праці, частково -- твори Івана Драча, Бориса Олійника, Дмитра Павличка.

Методологічною основою дослідження є ідейно-естетичний аналіз, використовуються також історико-порівняльний, інтерпретаційний принципи, елементи описового і структурного методів, що зумовлено багатством залученого до дослідження матеріалу, його літературною й історичною неоднорідністю, котрі в свою чергу покликані були слугувати досягненню якомога глибшого розкриття теми.

Джерелами дослідження є літературні твори Ліни Костенко, які оприлюднювалися в окремих книжках поетеси, починаючи з першої -- “Проміння землі” (1957) і закінчуючи романом у віршах “Берестечко” (1999), а також друкувалися в періодиці. В роботі використано широкий літературно-критичний матеріал, присвячений аналізу творчості Ліни Костенко та деяких інших шістдесятників, зокрема праці В. Брюховецького, О. Тарнавського, Г. Клочека, І. Дзюби, А. Корнієнко, М. Ільницького, О. Пахльовської, О. Забужко, М. Жулинського, інших.

Використовувались також фундаментальні філософські та літературно-художні праці Ж.-П. Сартра, А. Камю, Г. Сковороди, П. Юркевича, П. Куліша, М. Драгоманова, О. Потебні, Ф. Ніцше, Х. Ортеги-і-Гассета, К. Леві-Строса, інших.

Бралися до уваги журнальна й газетна хроніка, архівні джерела.

Апробація результатів дисертації. Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданнях кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогічного університету імені Г. С. Сковороди, окремі аспекти дисертаційного дослідження викладалися на науково-практичних конференціях “Література в посттоталітарному суспільстві” (Харків, 1999) і “Цінності культури: горизонти творчості” (Харків, 2001).

Публікації. За темою дисертації опубліковано три статті, що відбивають основний її зміст (у фаховому часописі “Слобожанщина”), й монографію “Ліна Костенко: філософія бунту й “філософія серця”” (Харків: Прапор, 2001.--176 с.).

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури (126 найменувань). Загальний обсяг дисертаційного дослідження -- 176 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІІ

костенко екзистенціалістський філософія поетеса

У “Вступі” обґрунтовується актуальність і доцільність дослідження, характеризується стан вивчення проблеми, формулюються мета й завдання, визначається наукова новизна, окреслюється теоретична й практична цінність одержаних результатів, можливості їх використання.

У першому розділі “Ліна Костенко в контексті шістдесятництва” підкреслюється, що дослідження творчості Ліни Костенко не може бути достатньо ґрунтовним без аналізу такої проблеми в шістдесятництві, як стосунки поета і влади, вплив загальної атмосфери тоталітарного і ко-лоніального суспільства на творчий і життєвий вибір митця, на пріоритети й структуру його художнього мислення.

Обсічений і одноманітний зміст творів соцреалізму, їх обмежена емоційна та ідейна палітра, спотвореність, нежиттєвість художнього цілого як гармонії змісту й форми, слугування лише видимому “буттю” й нехтування підсвідомістю, екзистенційними глибинами індивідуального “я” чи колективного “ми”, ідеологічний острах перед цими глибинами (бо за друком “крамольного” тексту могли потягтися нищівні ярлики в критиці, а потім не барилися й “оргвисновки”) -- все це зводило майже нанівець спроби оживлення соцреалізму і найталановитішими митцями, як-от І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко.

“Одержимість” соціальністю кодувалася в свідомості поета самою політизованою дійсністю, коли народ від низів до верхів мав бути просякнутий одним бажанням -- бажанням соціально-економічного поступу, перемоги в змаганні двох суспільно-історичних формацій -- соціалізму та капіталізму. І що менше було успіхів у реальній економіці соціалізму, то більше експлуатувався його ідеологічний “резерв”, включалися в дію найрізноманітніші агітаційно-пропагандистські важелі.

Все це, підкреслюється в даному розділі дисертації, входило в антагоністичну суперечність із самою природою художньої творчості, і тільки вірні цій природі митці, якою була і є Ліна Костенко, могли і в часи найважчого тоталітарного тиску створювати непроминальні естетичні цінності. Важливим підсумком розділу висновується та обставина, що дехто з поетів-шістдесятників (в першу чергу Іван Драч) і в епоху підцензурності, що тяжіла над кожною думкою й почуттям, зумів, виплутуючись із силець пристосуванства, продовжити традицію солярно-космічної філософії й поезії, так яскраво репрезентованих ще Сковородою й продовжених на початку ХХ століття Павлом Тичиною.

В першому розділі намічається також, крім лінії “філософії серця” у дослідженні набутків шістдесятників, зокрема Ліни Костенко, і лінія екзистенціалістської призматики сприйняття ними дійсності, спроб впливу на неї й перетворення за гуманістичними ідеалами. Подією на початку 60-х років став приїзд до Києва Ж.-П. Сартра, він виступив у Спілці письменників, свої твори перед ним читали Ліна Костенко й Іван Драч. Екзистенціалістська філософська проблематика входила все відчутніше в коло художньо-естетичних та світоглядних орієнтирів шістдесятників. Правда екзистенціалістів про людину, про абсурдний світ, у який вона закинута, про її до кінця неосягненне “я”, про загадковість і недостатню дослідженість феноменів людської свідомості, їх пастки та міражі -- все це великою мірою впливало на шістдесятників і в сукупності з тим неоднозначним, багатим життєвим матеріалом, який не вкладався в межі соцреалізму і який вони наполегливо освоювали, готувало ґрунт для цілковитого запереченя й самого панівного методу в літературі, і власне способу життя, мислення та світовідчування, який нав'язувався митцям і всьому народові владою.

На відміну від Івана Драча, Бориса Олійника чи Дмитра Павличка, Ліна Костенко ніде не прохопилася бодай ноткою осанни режимові, не схибила проти правди, щирості людських почувань і думання і на найтонших регістрах -- у філософській, інтимній, пейзажній ліриці, де також уперто відвойовувала право людини та митця на свободу й істину.

Підсумовуючи розглянутий у розділі матеріал, дисертант констатує, що спектр гуманістичної, вселюдської проблематики, яку піднімали й освоювали шістдесятники, намагаючись творити культуру на противагу антикультурі, продукованої тоталітаризмом, мав не тільки широкий характер, але й різні, суперечливі виміри історичної та художньої правди, ніс у собі як позитивний, так і негативний потенціал, котрий дається взнаки й по сьогодні і котрий і сьогодні “знешкоджує”, нейтралізує силою свого сміливого й потужного поетичного слова Ліна Костенко, показуючи, які величні перспективи мала б українська культура, коли б у ній не було ганебних проявів пристосуванства, кар'єризму, принаймні якби в ній поменше заявляв про себе сумнозвісний комплекс національної, політичної, духовної зради, а натомість горувала вірність кращим рисам українського народу -- таким, як волелюбність, жага справедливості, любов до краси й добра, прагнення чистоти й високості морально-етичного буття.

У другому розділі дослідження “Ліро-епічні твори Ліни Костенко крізь призму екзистенціалів “вірність” і “зрада”” аналізуються твори великої форми, які займають помітне місце в доробку Ліни Костенко і загалом у творчій спадщині шістдесятництва.

Відносячи ліро-епічні твори Ліни Костенко до протестної течії української літератури, автор дослідження висновує з огрому їхньої проблематики в першу чергу проблематику “вірності -- зради” в національно-вітчизняному її аспекті, аналізує те, як вона вписується в контекст історичної боротьби нації за визволення, а вужче -- і в контекст боротьби митця за існування рідного слова в задушливому імперському середовищі, стосунків митця з владою, його екзистенційного вибору та вибудови того проекту буття, який він, митець, обстоює своїми творами, несучи за нього етико-моральну, історичну, буттєву, духовну (а в тоталітарно-підколоніальному суспільстві, на жаль, ще й так звану “юридичну”, “судову”, а краще сказати -- “безсудово-репресивну”) відповідальність.

Аналіз цих творів здійснюється на структурному, історико-порівняльному, інтерпретаційному рівнях, тут досліджуються в першу чергу елементи духовного автобіографізму поетеси, особливості її філософського світогляду та художнього мислення з тим, аби вийти на параметри філософії бунту й “філософії серця”, зрозуміти принципи їхнього органічного “співіснування” в творчій свідомості авторки.

Різні, взаємодоповнюючі аспекти даної проблематики досліджуються у взаємопереплетенні аналізу романів у віршах “Маруся Чурай” і “Берестечко”, драматичних поем “Дума про братів неазовських” та “Сніг у Флоренції”, поемі-баладі “Скіфська одісея”.

Співвідношенням “філософії чистого серця” й філософії бунту, наприклад, у романі “Маруся Чурай” виступає символічне співвідношення образу Марусі, котра йде на прощу до Києва після звільнення з-під шибениці, і образу мандрівного дяка, що його дехто з дослідників уважав прототипом самого Сковороди, який жив століття по тому після описуваних у творі подій.

У бінарній опозиції “жінка -- чоловік” дяк виступає в першу чергу непримирливим, бунтівним шукачем правди, який піддає сумніву правду і церковників -- “стовпів неотесаних”, і дещо навіть у самій Біблії, де, за Сковородою, крім істини, є чимало й “блювоти Змія”. Дяк-бунтівник майже побожно ставиться до чистого серця Марусі й, зрештою, її покидає, бо йому з нею -- простою й величною дівчиною з народу, душею-піснетворицею цього народу, чиї пісні народжуються із субстанції найчистішої,-- ще не по дорозі. У нього свій шлях -- шлях непримиренності до всього, що діється в світі, тим часом як Маруся гріхи світу мовби бере на себе -- і тут вкотре виявляється висота і незаплямованість її духу, гармонійність її сокровенного “я”, ніби вже не “тілесного”, а містично преображеного серця. Природа поезії і природа релігії, втілені в цих двох образах, для авторки роману виступають як два рівновеликі духовні масиви, причому поезії вона віддає перевагу (і зовсім не з позірно-кон'юнктурних атеїстичних міркувань), бо “чиста поезія” -- це і є чисте серце, вона несе не меч, а мир, і то не її вина, що світ ще не готовий прийняти цей мир, що йому ближче війна, розбрат, незгода, зрада, конання в хаосі.

Тому Маруся гине. А дякова доля залишається невідомою -- тобто йому ще ніби дається шанс перемогти.

Чи переможе хоч релігія, якщо вже не поезія, в цьому кривавому світі,-- ніби запитує поетеса. І прямої відповіді не дає. Дяк щезає з роману, залишаючи Марусі “тернову хустку”,-- ніби передрікаючи, що Марусин шлях буде важким, що трагедія поезії є не меншою, ніж трагедія релігії, що “чистому серцю” ведеться в історії не солодше, ніж “серцю бунтівному”.

В особі Марусі й особі дяка, зустрівшись, також ніби розходяться людина естетична й людина етична, лише на мить підтримавши одна одну, але потім розірваних обставинами зовнішнього порядку, які виявляються сильнішими й за кожного з цих персонажів окремо, й за них обох разом, бо час гармонії для “естетики” й “етики”, для “чистого серця” й правдиво перетворюючої суспільної “дії” ще не настав,-- усе, що відбувається довкола, є незупинною драмою цих двох високих начал, які стикаються з грубою матерією історії й не можуть відірвати її від “землі”, підняти на рівень чистого серця й духу.

При тому очевидно й інше. Якщо “філософія чистого серця” певною мірою передбачає заперечення світу і “втечу” від нього, то філософія, якої тримається героїня Ліни Костенко, далека від квієтизму і йде в світ, аби його змагати, перетворювати за ідеалом, який, може, й нижчий за ідеал самовдосконалення людини до “висот Бога”, але саме ця філософія -- земна, загальнолюдська -- і є історично неоминальною, її не можна знехтувати, якщо правдиво знаходитися в історичному процесі, в боротьбі, зокрема й політичній, антиколоніальній.

Екзистенціали “вірність” і “зрада” структурують і філософський та ідейно-художній зміст драматичної поеми “Сніг у Флоренції”, у якій поетеса виступає проти мімікрії, пристосуванства частини інтелектуального загалу, зокрема митецького, літературного, до жорстких суспільних реалій. За Ж.-П. Сартром це одвічний процес, який залежить не тільки від “людської природи”, а й від “умов людського існування”, але, зазначає філософ, своїм екзистенційним вибором людина створює себе в світі, реалізує “певний тип людства”, а це має дійсно онтологічні, історично-суспільні, морально-психологічні наслідки, адже таким чином змінюється “фундаментальна ситуація людини в універсумі”. Все, відтак, залежить від відповідальності людини за свій вибір, ступеня розуміння цього вибору, яке може коливатися від параметрів побутових до буттєвих, філософськи невичерпних.

В дослідженні доводиться, що бунт митця, починаючись з меншого чи більшого, але локального конфлікту, є першим кроком до власної універсалізації, до наповнення виявів протесту все новими, глибшими смислами, до відвоюваня все ширших “територій свободи”. Подвиг митця творить реальність більш високого й динамічного порядку, ніж та, яку прагне “затримати”, законсервувати тоталітарна чи олігархічна влада, свідомо звужуючи буття до тих моделей, якими їй було б легше й простіше керувати. В цьому й полягає один з елементів одвічного антагонізму митця і влади, особливо влади такої, якою вона була в період “застою”, тобто позбавленої духовного саморозвитку та самотворення, що робило її першочерговим об'єктом неприйняття, заперечення й протиборства для найбезкомпромісніших із представників шістдесятництва.

В цілому, підсумовуючи розглянутий у даному розділі матеріал, дисертант зазначає, що, очевидно, власне самий характер цього матеріалу, перейнятого історичним драматизмом і трагедійністю, на чільне місце висуває принципи його екзистенціалістського освоєння поетесою, показує, що її внутрішня, духовна біографія, принаймні в ті переважаючі над хвилинами “спокою” періоди, коли вона цілком обернена до історії свого народу, витворюється перш за все філософією екзистенціалістського бунту.

У третьому розділі “Екзистенційні й кордоцентричні зрізи в ліриці Ліни Костенко” розглядаються взаємовпливи історичного й природного у віршах поетеси, де чи не з найбільшою силою проявляється “модус” власне ліричної поезії, її сповнена сконцентрованих смислів, символів, метафоричної спроможності властивість. Прикметно, що обрана для дослідження тема філософії бунту й “філософії серця” в творчості Ліни Костенко саме у її віршах набуває поглиблених нюансувань, органічного поєднання філософії й лірики, раціонального й чуттєвого начала або, як зазначав Томас Еліот, природної “трансмутації ідей у почуття”.

Нескрізно ідеологізоване тоталітарне суспільство, яке сповідує утопічний ідеал і в якому живе героїня основної частини поезій Ліни Костенко, далеке від Бога і послуговується атеїстичним світоглядом, але воно ще не підійшло до тієї межі, перед якою стоїть суспільство дійсно цілком “матеріалістичне”, “неутопічне”, стоїть один на один не з Богом, а із своїм відображенням у люстрі, тим двійником, чия непривабливість проявляється все виразніше. У такому суспільстві злиття дороги бунту (боротьби “без надії на успіх”, за Камю, або, за Лесею Українкою, “без надії таки сподіватись”) і “стежини сердечності” або, інакше кажучи, екзистенціалістської парадигми буття й кордоцентризму майже неможливе. Збіг же історичних обставин в Україні, українська ментальність, її ще не цілковита враженість вірусом зневіри в можливостях цивілізації витворюють під пером Ліни Костенко своєрідну поезію, насотану як енергією перспективи, боротьби, яка може й мусить бути успішною, так і передчуттям того, що прірва все-таки є, вона десь близько, що поразки чигають на людину приголомшливі і хіба лиш на найдальших, есхатологічних обріях вони можуть обернутися на перемоги. Чистому серцю, втім, і цього досить; екзистенціалісту ж, який відкидає “утопію”,-- навпаки, потрібні опори зриміші, реальніші, він уже дійсно віддалився від Бога, його за великим рахунком безрелігійне соціальне середовище справляє песимістичніше враження, ніж середовище атеїстичне, якому ще тільки належить пізнати справжній, “внутрішній”, а не насаджуваний владою атеїзм.

Тому філософія бунту й “філософія серця” в ліриці Ліни Костенко співіснують у період 60-80-х років ще “мирно”, розлад між ними починається аж у 90-ті, у зв'язку з новим духовним кліматом у суспільстві, про що також говориться в третьому розділі дисертації. Але й цей розлад поетеса поступово долає, знаходячи для такого подолання в національній духовній традиції невичерпний потенціал.

У пізніших віршах історичної тематики Ліна Костенко гнівно говорить про те, що суспільство, в якому немає гуманістичного ідеалу або він відсунутий убік, суспільство, де під гаслами демократії до влади йдуть ті, хто прагне збагачення і самої влади як онтологічної цінності, сповідуваної анти-Христом, може стати зрештою і антидемократичним, і антихристиянським. А це зовсім не та перспектива, що її спрагло добивався упродовж віків своєї болючої й кривавої історії український народ, який дав світові неперевершені зразки і кордоцентричного змісту людського існування, і стоїцізму в непримеренній боротьбі проти несправедливості, нерівності, соціального й національного гноблення. Ці дві течії духовного життя свого народу -- сковородинську й шевченківську -- органічно поєднує в своїй творчості Ліна Костенко, доводячи, що і в сучасному складному, глобалізованому світі, повному небувалих історичних загроз, ріка української національно-духовної традиції не змілюється, а вперто прокладає собі шлях у майбутнє.

У декотрих шістдесятників, наприклад у Івана Драча, мистецький бунт мав, як зазначається в даному розділі дослідження, не екзистенціалістський, а “революційно-романтичний” зміст, характерний для світогляду радянських романтиків 20-х років ХХ століття. Тут мало також і кордоцентризму. Бо загалом постмодерн, у царині якого працювали Іван Драч та деякі інші шістдесятники, постмодерн, орієнтований на Захід, а не всередину українського слова, “ентеерівська” осучасненість лексики є досить далекими від “філософії серця”, її традиційної зосередженості на внутрішньому, а не зовнішньому, на світлі духовного, а не “матеріального” сонця.

Попри багато в чому справедливе висновування шістдесятництва як безоглядного екзистенційного бунту, вписаного у перспективу “філософського напруження” Європи повоєнного часу, а в чомусь і випереджаючого “культурний час” Європи (О. Пахльовська), слід також пам'ятати, що мало хто з шістдесятників прямо й голосно виступав за повалення існуючого в країні суспільно-економічного ладу й заміну його “західною моделлю”, йшлося хіба що про “модернізацію”, поліпшення, олюдлення соціалізму. Тож, говорячи про бунт шістдесятників, не треба забувати про його якщо не культурологічну, то принаймні політичну, соціальну обмеженість, не треба робити вигляду, ніби цей бунт відбувався так само вільно, як і на святоглядно “потьмареному” після війни Заході, а відтак і народжував нібито цілковито вільні твори. Серед одиниць, які доводили, що неуярмлене існування українського художнього слова можливе, була в першу чергу Ліна Костенко.

Але не тільки як “альтернативу барикад” розглядає поетеса літературу, спектр її філософсько-психологічних та художніх зацікавлень значно ширший. Прагнучи повноти буття своїй ліричної героїні, авторка часто звертається й до тематики, що умовно визначилася в 60-ті роки як “тиха лірика”. В цих віршах, особливо пейзажних, історичне цілковито поступається природному, екзистенціалістське відчуття самотності й невловності власного “я” в стосунках героїні поезій Ліни Костенко з природою притлумлюється. Бунтівна його сила мовби сторониться себе самої, тягнеться до інших аксіологічних орієнтирів, прагнучи внутрішнього очищення, спорідненого з “ідеалом”, який являє природа в часи своєї незбуреності. Звідси починається нурт одного з психологічних і духовних джерел, які живлять у цих віршах “філософію серця”, й та філософія запановує в них усе глибше й творчоспроможніше -- виразніше, ніж у поезіях історичної тематики. Саме в “природі” найповніше відбувається символічна злука екзистенціалістської філософії поезій Ліни Костенко з традиційною філософією -- кордоцентризмом, пантеїзмом, антропологізмом тощо. Ця злука дає ліричній героїні нове відчуття істини, до котрої, виявляється, можна йти і через бунт як смирення, і через смирення як бунт. Так досягається нова цілісність духовного існування, нова якість перетворюючої ролі людини у видимому й незримому довкіллі, у Всесвіті.

Екзистенціалістська філософія бунту й “філософія чистого серця”, ви-сновується в даному розділі дисертації, лише на певних, нижчих рівнях їх розуміння становлять собою ніби суперечливі, важко зближувані світоглядні орієнтири, ціннісні масиви. Але особливість поетичного характеру Ліни Костенко в тому й полягає, що вона вивищує обидва ці масиви до їх онтологічного рівня, де вони зливаються в гармонійну універсалію, оперування якою є одним з найголовніших чинників, що визначають сутність українського характеру, менталітету нації, яка черпає свою снагу з цих двох глибоких духовно-історичних джерел, аби будувати власну буттєво неспростовну й оригінальну модель світу.

ВИСНОВКИ

У “Висновках” дисертації узагальнено результати спостережень над досліджуваною проблемою. Встановлено:

1. Ідейно-змістову основу художньої творчості Ліни Костенко складають ідеали всебічного, тобто національно-соціального визволення народу України. На цьому базисі формується цілий космос європейської філософії екистенціалістського бунту й вітчизняної “філософії серця”, органічна єдність яких у творах поетеси набуває універсального, вселюдського значення.

2. Особливо виразно в творчості Ліни Костенко постає тема стосунків поета і влади, “квазісуспільної культурно безпідставної сили”, яка водночас була і є буттєво неспростовною, тому залишатися осторонь її еволюції для митця за всіх часів неможливо, але для нього, з огляду на міру можливої творчої самореалізації, за будь-яких історичних умов важливо в першу чергу те, яку парадигму стосунків з владою він обирає -- протестну, опозиційну, конформістську, апологетичну тощо,-- адже від цього залежать не тільки обставини його особистого життя, а й спрямування розвитку таланту -- в бік перспективи чи, навпаки, занепаду.

3. Яскраво самовизначившись відносно абсурдної дійсності як екзистенціаліст-бунтівник, Ліна Костенко не приймає психології мистецького ескапізму, який намагається взяти чільні позиції і в сучасній художній практиці: поетеса пристрасно обстоює істини, вистраждані Україною, де так довго боліла й болить історія, прагнучи царства не “зігріваючої брехні”, а “зігріваючої правди”, на яке завжди сподівалося людство.

4. Філософія бунту й “філософія серця” на прикладі творчості поетеси наповнюють річище “протестної” літератури, до якої вона належить, повноцінною сучасною естетикою, в динамічному розвитку показують кращі риси “типового українця”.

5. Філософія екзистенціалістського бунту, породжена буржуазним суспільством, є його одним із найпереконливіших сучасних заперечень. Вичерпавши потенціал “полеміки” з внутрішніми протиріччями самосвідомості людини, екзистенціалістська філософія вдалася й до зовнішнього бунту, тобто до викриття тих обмежених цінностей і можливостей, які могла запропонувати індивідові духовно, культурно й соціально банкрутуюча цивілізація, її більше позірна, а не реальна гуманістичність і християнізованість.

6. Своєрідне, глибоке й виразне відбиття сучасного універсального бунту знаходимо в творчості Ліни Костенко, яка вже на посттоталітарному й постколоніальному українському ґрунті органічно й переконливо вибудовує модель так званого “третього шляху”, нового, дійсно гуманістичного устрою людського буття, спираючись, зокрема, на християнську традицію “філософії серця”, не увірвану жорстокими катаклізмами ХХ століття, буттєво й цивілізаційно надзвичайно актуальну в наш час.

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Ковалевський О. Проблематика історичного оптимізму у віршах Ліни Костенко // Слобожанщина.-- 1998.-- № 7.-- С. 110-128.

2. Ковалевський О. Незрадливість (Поліваріантний зміст опозиції “вірність -- зрада” в ліро-епічних творах Ліни Костенко) // Слобожанщина.--2000.-- № 16.-- С. 125-151.

3. Ковалевський О. Екзистенційні й кордоцентричні зрізи в ліриці Ліни Костенко // Слобожанщина.--2001.-- № 20.-- С. 79-87.

4. Ковалевський О. Ліна Костенко: філософія бунту й “філософія серця” / Монографія.-- Харків: Прапор, 2001.--176 с.

Размещено на Allbest.ru