Україна чи Малоросія?

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Микола Хвильовий

Україна чи Малоросія?

Рабство -- річ ганебна, але рабська психологія в свободі -- гідна зневаги.

Ф. Шіллер

Нация -- зто исторически сложившаяся устойчивая общность языка, территории, зкономической жизни, психологического склада, проявляющегося в общности культуры.

И. Сталин

самобутність національний аутентичність україна

На башті б'є годинник. На сході вже стоїть світла полоска світанку, і от загуде сонце. Таємна птиця відродження розплющила очі і розправляє свої могутні крила. Але ми ще стоїмо на чатах і прислухаємось. На колінах нам лежать квітневі числа «Комуніста» з 18 до 29, і тоді «мимохіть виринають в пам'яті ці гіркі й їдкі слова» великого поета, що їх ми поставили в своєму першому motto, і зрозуміло: ми читаємо публіцистичні етюди славетних і бездоганних марксистів -- Володимира Юринця із Держвидаву і Андрія Хвилі із Агітпропу. Нам страшенно не хочеться полемізувати з ними, бо знаємо, яка це невдачна праця: хіба докажеш, що не кожний Герострат -- Герострат і не кожному крикунові судилося прославитись в Ефесі? Але ми також знаємо, що за спиною наших марксистів (хоч вони цього, можливо, і не хочуть) стоять певні кола радянського суспільства, і тому знову тягнемось до атраменту. Словом, нумо розвивати свої попередні думки.

Проте, з другого боку, було б несправедливим відмовити як Юринцеві, так і навіть Хвилі в деяких і плюсах. Погоджуючись з нами, що могутній вчора та скомпрометований нами сьогодні славнозвісний масовізм є шкідливе явище, вони тим самим відкривають нову сторінку в літературній дискусії. В своїй останній статті, підводячи підсумки нашої першої перемоги і намічаючи теми для дальшого обговорення, ми самі до цього й закликали. Плужанський анальфабетизм давно вже сидить нам в печінках, і тому всяку спробу відмежуватися від нього ми щиро і від душі вітаємо.

Шкода тільки, що наші друзі кар'єром влетіли «в другий екстрем». В той час, коли тов. Пилипенко і Кo просвітянствували, мов справжні автокефальні християни, Юринець і Хвиля почали свій тріумфальний похід під грім екстравагантної фанфаронади гаданого переможця, і в супроводі хоч і порожньої, але зате галасливої фразеології, кожний з них, уявивши себе по меншій мірі Наполеоном, раптом прийняв позу (звичайно, зовсім не по заслузі) претензійної, начебто об'єктивної третьої особи і зі свого агітпропо -- держвидавівського «висока» потріпує по плечу Вільну Академію, мовляв: «Ну что, брат Пушкин?» -- «Да так, брат, -- отвечает, бьівало. -- Так как-то все…» -- «Большой оригинал».

З того ж самого «висока» наші наполеони показують і свою сміливість: мовляв, зачепи тільки -- одразу пожаліюсь папі-агітпропу. Ми, партійці, свого папу теж поважаємо, але дозвольте зазначити, що й вище наведені плюси захмарено невеличкими, але красномовними мінусами.

А втім, дамо слово нашим другим друзям. Хай вони допоможуть нам поговорити з нашою мамою, що ім'я її -- компартія. І будемо ми говорити так, начебто культурний рівень нашої авдиторії не нижчий за шановну ерудицію т. Юринця.

І до чого ж не везе тій «психологічній Європі». Скільки вже місяців ляскають по ній перами, а вона все жива і все вище д'горі підводить свою прекрасну голову. І коли Юринець почав "відкривати наші «помилки» і «так безпощадно, як це робили класики російської критики», ми одразу зацікавилися: чи не про неї, бува, йде справа? І виявилось: дійсно так. Саме на «психологічній Європі» і дають нам чергову генеральну баталію. От тоді-то ми й зареготали. І так дзвінко зареготали, як можуть реготати тільки запальні юнаки з часів великого Відродження.

Словом, «загадка». В держвидавівському запалі шановний марксист заявляють, що ми «не відрізняємо світла від тіні», що лти в Європі «не бачимо класової структури, внутрішніх протиріч, антагонізмів» і т. д., що для нас існують тільки «великі діячі», до якого класу вони б не належали". На доказ приведено величезну цитату з нашої останньої книжки памфлетів.

Але скільки треба мати зарозумілості, щоб викидати такі-от безвідповідальні словеса. От вам найсильніший удар по наших засадах. «Чи може» (пише Юринець) серйозний письменник порівнювати без застережень Лютера -- виразника слабої, кволої, нездібної ще до історичної творчості німецької буржуазії, Лютера, що віддав селянство на поталу поміщику, -- порівнювати з енергійною, сміливою й цільною в своїх класових стремліннях постаттю Бебеля?

Ну, як не повірити Юринцеві і не розвінчати нашу серйозність? Аргументи воістину убійчі, а поезії -- океан великий.

Але відповідаємо: звичайно, «не може». Наш професор не помиляється. Тільки не може… зовсім не в тому сенсі, що його мав на увазі. Великого реформатора Лютера і справді не можна «без застережень» порівнювати з рядовим робітником німецького революційного руху, як Монблан зі шведськими курганами. Але хіба ви мали це на увазі?

Отже, справа не в тому, що ми образили цим порівнянням постать Бебеля, а справа в тому, що ми тенденційно підійшли, і коли вже торгуватись, то образили пам'ять Лютера. Проте (це вже в бік «архіправих»), оскільки ми виводили тип, а не портрет, то й тут страшного нічого нема. Бебель і справді хоч і зіграв в історії людськості невеличку рядову роль, але й він належав до того ж самого позитивного типу, що його символізує великий піп.

Та справа ж зовсім не в цьому. Юринець твердить навпаки: Лютер, мовляв, не гідний енергійного соціал-демократа. Для нього ця велетенська фігура -- все-таки піп. 1 він ніяк не хоче відрізняти його від якогось попа Іпата з задрипанок. Для нього Лютер все-таки -- «камунія».

Отже, до логіки… а перш за все протиріччя: з одного боку, великий реформатор -- представник кволої буржуазії, з другого -- він, кволий (бо ж без міцного соціального грунту), десь дістає силу «віддати селянство на поталу поміщику». Одразу неув'язка, а неув'язка саме тому, що наш марксист зробив дві історичні помилки. По-перше: з ім'ям Лютера зв'язано не кволу німецьку буржуазію, а саме активну, яка зуміла кволому гуманізму надати політичний і громадський характер, яка в боротьбу з папством внесла, як відомо, характер народної справи, яка гуманізм не повела по річищу тодішньої італійської теології, а насичила його елементами національного руху проти Риму. Це саме та буржуазія, шановний професоре, висунула зі своїх рядів таких людей, як Гуттен і Еразм. По- друге: ставлячи наголос на лютерівське рабопродавство (мовляв, «віддавав селянство на поталу поміщику»), можна уявити собі приблизно таку картину. В якомусь XV віці селянство було вільне, і тільки з приходом цього капосного попа воно попало в кріпацтво. А чи не було трохи навпаки? Епоха реформації, як відомо й школяреві з повітового міста, ніколи б не набрала такого широкого розмаху, коли б вона не йшла під гаслом боротьби з найбільшим тоді поміщиком -- Римом. Отже, «чи може серйозний письменник», за якого, до речі, вважає себе Юринець, робити такі скандальні ляпсуси?

Але припустім, що наш марксист добре знає історію і вищеприведені недогляди відносяться до фантазії коректора. Тоді все-таки дозвольте знов висловити своє безмежне здивування: невже таки (таки) в пантеоні не найшлося місця великому реформаторові навіть поруч з рядовим соціал-демократом? Колись Мерінг казав, що римські попи зробили з Лютера диявольську машкару. Тепер цю ж машкару надягає на нього марксист Юринець.

Що таке епоха реформації? (Боже мій, знову підготовча група.) Це перш за все, як говорить та ж таки елементарна політграмота, -- перший удар по католицизму. Це -- боротьба молодої буржуазії за своє соціальне оформлення. Тоді сходив на історичну арену сильний молодий клас, і він, цей клас, навіть кволі гасла Відродження, як-от епікурейські ідеали, зумів рішуче відкинути. Епоха реформації, помічаючи себе боротьбою з католицизмом, тим самим підкреслила і виявила прагнення європейських держав емансипуватись від влади Риму. Іншими словами -- тоді почався й розгорнувся процес утворення національних держав -- первинна диференціація в суспільстві. Невже ж наш професор забув це? А коли не забув, то чому ж він так характеризує нам Лютера -- головного натхненця цього безпримірного руху в історії? Чи не була епоха реформації одним із тих величезних факторів, що привели нас до епохи комуністичних революцій? Звичайно, Лютер не Господь-Бог, він тільки вільний виразник настроїв свого часу і свого суспільства. Але Лютер, по-перше, геніальна людина, по-друге (в плані ретроспекції) -- великий революціонер і попередник наших комуністичних методів. Поставивши Бебеля поруч з ним, ми тим самим (коли вже пішло на благбазівські переговори) зробили велику честь не останньому, а саме першому. Треба бути діалектиком і знати, що коли Юринцева схоластика не находе місця в сьогоднішньому житті, то це зовсім не значить, що середньовіччя, яке, як відомо, було конкретніш містики, не відіграло в свій час прогресивної ролі. Перед нами зараз лежать народницькі памфлети Вольтера, але чи пам'ятає наш друг, як висловлювався колись і десь -- забули -- про народ цей «просвітитель»? Народ, казав він, це -- бидло, що потребує ярма, погонщика і паші. Словом, справжня контрреволюція. Але й «освічений абсолютизм» був не кращий. А все-таки сказати, що ця епоха була реакційною і що Вольтера не можна порівняти з Бебелем, -- значить взагалі нічого не розуміти. Монтеск'є, як відомо, був фундатором монархічного конституційного вчення, але це зовсім не значить, що він належав до чорної сотні.

Троцький в своїй книзі «Куда идет Англия?» порівнював Леніна з Кромвелем. Але «чи відомо» Юринцеві, що Кромвель в свій час боровся з комуністичними сектами? Той же Троцький в тій же книзі порівнює Леніна ще й з Робесп'єром. Але послухайте, що він говорить далі: «Англійська соціальна криза XVII століття сполучає в собі риси німецької реформації XVI століття з рисами французької революції XVIII століття». В самому Кромвелі Лютер подає руку Робесп'єру! Іншими словами, родословна приблизно така: Лютер -- Кромвель -- Робесп'єр і… (о жах!) Ленін.

«Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику» т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої «малоросєйщини». Бо й справді: проспівавши дифірамби «завзяттю (буржуазних) конкістадорів», «мужеському невдоволенню» молодого третього стану, «ясній мудрості Галілеїв і Декартів», наш друг несподівано так говорить: «Але вся ця конструктивна культура була тільки методою озброєння європейської психіки для грабежу і визиску».

З таким додатком, звичайно, далеко не поїдеш і вже напевно не прищепиш «малоросєищині» вищезгаданої психіки. Справа в тому, що Юринець несподівано впадає в пилипенківську вульгарщину. До конструктивної культури він, замість марксистського об'єктивного методу, прикладає суб'єктивно-народницький. Конструктивна психіка, оскільки її використовував капіталізм, на його погляд, гідна «тільки (тільки) для грабежу й визиску». Для нього мужеський англійський XVIII вік тільки (тільки) вампір, який п'є «кров індусів». І він не хоче бачити в тому ж віці і в тій же Англії формування революційної ідеології через цю ж саму конструктивну психіку, коли на місце придворних кар'єристів прийшли друкарі Річардсони. Чи не вони були натхненцями тих самих гірняків, що сьогодні, зі слів Комінтерну, починають нову еру? Наш професор навіть заплямував д-ра Фауста і тільки за те, що той покинув Гретхен і взявся «за діло капіталістичного піонера»… Ні, кричать Юринець, «ця психологічна Європа не може бути нашим прообразом. Ми всіма силами будемо старатися, щоб вона не існувала. Історичну конструкцію будуть у нас проводити нові суспільні шари». Цілком справедливо, дорогий друже: нові шари. Але ми сумніваємось, щоб вони «провели» «історичну конструкцію», коли ви будете «усіма силами старатися». Невже ви не розумієте, що д-р Фауст, який покидає Гретхен на зорі капіталістичного будівництва, є індивідуальний людський тип, є той європейський метод, що його мусимо всі наслідувати? Чи не прийшов час покинути сахарин красивих слів про «непереривну працю працюючих» і не мазати ним губи нашої молоді? Співаєте ви прекрасно, але справа ж не в тому, щоб залитись соловейком, а в тому, щоб провести через диктатуру пролетаріату працюючих до царства свободи, до економічного розкріплення. Тут сахарин зовсім ні при чому. Тут «дайош» залізну логіку. Звичайно, легше всього демагогнути і найти в нашому заклику якийсь «легальний марксизм» молодої буржуазії. Але подумайте, професоре (і іже з вами), куди ви забрели? Це ж безвихідне болото народництва, що сьогодні й є головною базою для столипінських «отрубів». Ми вірили, що хоч наші книжники зуміють приховати десь живий марксизм, але й цю віру розбито на трісочки. У вас єсть всі дані для того, щоб стояти десь в авангарді, вашу тоску за героїчною конструктивною психікою ми відчуваємо, але будьте послідовними і логічними до кінця і не давайте приводу т. Пилипенкові, цьому всеукраїнському oleum ricini[1] глузувати над вашими промахами. Ми не будемо доказувати десятками цитат з Леніна, як це робить плужанська канцелярія, що не можна «рвати в мистецтві» з «усією буржуазною культурою». Цей ляпсус очевидний. Ми тільки хочемо підкреслити, до якого абсурду може привести неясність позиції навіть досить-таки начитану людину. Проста ленінська лінія тому стала незрозумілою Юринцеві, що він не продумав до кінця нашої «психологічної Європи».

Слабеньким місцем наших марксистських книжників -- це є діалектика. Це -- «так і ні». Порівнювати Леніна з Петром Великим і можна, й не можна. Так, як порівнює Сорель і Горький, -- не можна, Юринець не помиляється, бо це порівняння стоїть в плані тих вузеньких національних масштабів, що їх мали на увазі автори порівняння. Але порівнювати так, як це робимо ми, -- можна. Бо для нас і Ленін, і Петро Великий -- один і той же прогресивний людський тип. Предпосилка до нього -- це свободна воля, яка зворотно впливає на економіку. Ленін і Петро Великий -- цілком справедливо -- є представники і виразники різних класів, але хіба «декабристи» і компартія теж цілком ідентичні соціальні фактори? Чому ми не боїмося рівняти себе з поміщиком Рилєєвим і жахаємось порівняння з Петром, без якого не було б Рилєєва, й саме як революційного фактора.

Це страшенна неув'язка в антимарксистській теорії -- «перериву тяглості» -- не дає можливості Юринцеві побачити революційні й здорові елементи і в творчості наших неокласиків. І тому, коли він приходить в стан афекту й вигукує: «Доволі вже нам Європи. Доволі європеїзації України», -- нам нічого іншого не залишається, як спитати нашого ж таки професора: «А вам це хто сказав? Відкіля це видно, що доволі Європи, коли ви її й досі не розумієте?»

Отже, «не продумав» тов. Юринець «до кінця своїх гадок», є в них колосальна незв'язаність, кінці там не сходяться з кінцями. Колись навіть різні світогляди, як-от деїзм і матеріалізм, били по католицизму. Де ж той науковий марксизм на Україні, що нарешті не буде плентатись позаду більшовицької практики? Коли в глибокій древності Абеляра проголосили єретиком за його бажання повести в царство небесне кращих поганських філософів, то невже та ж сама участь чекає всіх тих, хто в XX столітті, на світанку комуністичних революцій, підніме меч проти «малоросєйщини»?

Таким чином, ми підійшли до «московських задрипанок»: з приводу цієї, як сказали б росіяни, «щепетильной» справи Юринець не ризикнув багато говорити. Він тільки разшаркався перед Москвою, як якийсь російський князь перед ханом Золотої Орди або як зразковий член «малоросійської колегії1» перед самодержавцем всеросійським, і запевнив її, Москву, що «рвати з нею він не буде», бо вона, Москва, назавжди останеться його «серцем». Словом, «благонадежности», як сказав би той же росіянин, на п'ять з плюсом.

Таке от обожнення Вітчизни Івана Калити страшенно характерне для тієї частини москвофільствуючої галицької інтелігенції, яка підсвідоме ототожнює Леніна з Миколою II. її не обвіяно духом м'ятежа й свободолюбія, що ним завжди горіла Наддніпрянщина.

Другий наш наполеон -- Андрій Хвиля -- знає, де раки зимують, і він береться тільки, так би мовити, обережненько пояснювати цілком ясного Юринця. Для цього наш другий приятель закликав до себе порожній псевдоінтернаціоналізм і використав його, що називається, до «отказу».

Але дозвольте одрекомендувати і цього наполеона. Колись Троцький приблизно так говорив про Вардіна: «У него тьма претензий, но знаний убийственно мало». Те ж саме й з Хвилею: гонору -- Чорне море, наче шаровари Гаркун-Задунайського, а ерудиції -- як кіт наплакав: на жаль, набралось тільки на одну компілятивну брошурку й то для дітей середнього віку. А втім, це -- загостра характеристика, і це, безперечно, результат нашої роздратованості; як же, фамільярничав з «Пушкіним».

Але все-таки повірте нам, шановний камраде, що з таким багажем, з яким ви виступили, люди далеко не їдуть. Навіть ваші прихильники стурбовані й рішуче заявляють: «пропав». Мовляв, з Вільною Академією, та ще й з такою підготовкою, важко боротись. Проте не хвилюйтесь, тов. Андрію, нічого страшного нема. Обміняємось тільки візитними карточками, а на слідуючий раз ви будете трохи обережніш. І потім, ви зовсім даремно ображаєтесь і кажете, що ми хочем на вас «начхать». І в думках не було -- їй- богу. Для вас двері Вільної Академії завжди одчинено.

От тільки погано, що ви не вмієте полемізувати. Коли ми вас назвали просвітянином, то вже мусите назвати нас якось інакше. А то виходить подитячи: «А твій батько теж був кривий». Несерйозно і не личить до вашої поважної посади. Коли ми вас назвали просвітянином, то ви мусите подумати й сказати: "Так, я -- просвітянин, але в цьому я не повинний, бо мене держали в темноті триста років. Отже, я, Андрій Хвиля, піду, мабуть, в інститут марксизму -- і відтіля пришлю для «Червоного шляху» статтю про Драгоманова, і тоді вже президент Вільної Академії -- Михайло Яловий -- не подумає, що я знаю цього вченого тільки по назвах. От, наприклад, «Чудернацькі думки», «Листи на Наддніпрянщину» і другі".

Але для чого вся ця передмова? А для того, шановний камраде, що не треба гарячитись, а треба бути спокійним, бо в полеміці -- це перше діло. Особливо треба бути спокійним, коли ви дістали честь полемізувати з такою поважною інституцією, як Вільна Академія. Несерйозно, друже. Несерйозно.

Отже, наш розділ в «Апологетах писаризму» про «московські задрипанки» викликав цілу бурю протестів. Заметушилась Малоросія, вдарила в порожні гармати хохландія, Петлюрівщина, «австрійська інтрига» і т. д., тощо, і от на сцену вилазить порожній псевдоінтернаціоналізм, що в ньому марксизм і не ночував ніколи. Звичайно, володіти справжнім інтернаціоналізмом -- нелегка справа. Звичайно, не кожен зуміє взяти національну проблему у всій її складній модифікації й модуляції. Але навіщо ж тоді вискакувати з порожніми та ще й претензійними статтями та ще й в центральному органі партії?

Отже, будемо говорити серйозно й не «по-хлоп'ячому». Хвиля ображається, що ми назвали Україну самостійною державою. От тобі й раз. А хіба вона не самостійна? Перехрестіться, камраде, та подивіться в нашу конституцію. Розгорніть параграф перший і уважно перечитайте. Чи, може, ви гадаєте, що нашу конституцію складали «хлоп'ята»? Чи, може, ви, як Юринець, голосуєте й галасуєте за Малоросію? Чого ви повертаєтесь і так жалкенько по-рабськи усміхаєтесь до російського міщанина? Все одно п'ять з плюсом не поставить. Нічого вам «протестувати» й проти росіян, які теж мають свою конституцію й теж самостійні. Скажіть, будь ласка, який тризубівський великодержавник вже намагається і Московію українізувати?

Отже, ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів, тому, що тільки таким чином ми прискоримо класову диференціацію на Україні. Коли якась нація (про це вже давно й не раз писалось) виявляє свою волю на протязі віків до виявлення свого організму як державної одиниці, тоді всякі спроби так чи інакше затримати цей природний процес, з одного боку, затримують оформлення класових сил, а з другого -- вносять елемент хаосу вже в світовий загальноісторичний процес. «Замазувати» самостійність порожнім псевдомарксизмом значить не розуміти, що Україна доти буде плацдармом для контрреволюції, доки не перейде того природного стану, який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав. Наше завдання полягає не в тому, щоб дурити чи то нервувати молоде українське суспільство, диференційоване від своїх петлюрівських бурбонів, а в тому, щоб ясністю своєї позиції остаточно атрофувати в ньому почуття зоологічного націоналізму і -- головне -- розгорнути дальшу диференціацію. Не треба забувати (ще раз кажемо), що ми живемо в надзвичайно складній обстановці, коли поруч соціалістичного будівництва виростають елементи капіталізму, а з останнім і молода буржуазія. Наші надбудови не встигають розвиватися пропорціонально надбудовам третього стану. Молодь, що виходить з вузів, легко піддається пропаганді по темних закутках. Чи є Україна колонія, чи ні, -- такі розмови ми вже давно чуємо. В наших умовах -- це загрозливе питання. Соціальні процеси, що їх викликано непом, логічно ведуть до конфлікту двох культур. Українське суспільство, зміцнівши, не помириться зі своїм, фактично, коли не de jure[1], декретованим гегемоном -- російським конкурентом.

Отже, тут з порожніми фразами далеко не поїдеш. Наше завдання попередити цей конфлікт. Іншими словами: ми мусимо негайно стати на боці активного молодого українського суспільства, що репрезентує не тільки селянина, але вже й робітника, і тим назавжди покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Укра'їні російську культуру. Бо всі ці розмови про рівноправність мов є не що інше, як приховане наше бажання культивувати те, що вже не воскресне. Іншими словами, ми самі собі ставимо перешкоди в нашому соціалістичному будівництві. Від цього треба якомога швидше відмовитись. Цим ми прискоримо серед українського суспільства цілковито ідеологічний відлив на наш бік. Тільки таку постановку питання ми можемо назвати серйозною.

Ergo, покиньте, Хвиля, «любити» сахарином своїх уст «робітничо -селянську Україну», покиньте «прагнути» підняти її на вищий «культурний рівень» і т. д., тощо Нікому від вашої любові не холодно й не душно. Ви зумієте взяти на облік співвідношення всіх реальних сил і зробити правильний прогноз на майбутнє. «По воле волн» пливете ви сьогодні зі своєю популярною брошуркою. Але ми вам пропонуємо поставитись активно до процесу, інакше ми будемо з вами сидіти на тій гілляці, що її вже трохи підрізано. Радянська влада зробила для України стільки, скільки їй не зробив би жодний уряд на світі. Приблизно такими от фразами ви «щеголяете» на дев'ятому році революції. Але це й без вас всі давно знають. Справа в тому, що викликані революцією сили можуть врешті стати ворожою стихією. А щоб попередити це, ми й пропонуємо не тільки вивчити деталі цього руху, але й трохи напружитись і відчувати вчасно ті гасла, що вже носяться в даній конкретній суспільній атмосфері. Жодне з гасел не страшне для нас, коли воно в наших руках, але бережіться, коли воно попаде в чужі руки.

Тут ми підійшли до одного з таких от конкретних, а для панікерів і міщан -- контрреволюційних лозунгів.

Хвиля запевняє компартію, що ми нібито поставили так питання: «разом чи не разом іти з пролетарською Росією». Тут же він дає свою «галасливу» й «крикливу відповідь»: «разом». Ми вітаємо свого веселого камрада, що він, будучи комуністом, мав мужність так рішуче відповісти. Але хіба перед нами стоїть така проблема? Хіба ми так ставимо питання? За рішучим і догадливим Хвилею, ми вже давно послали екстрену ноту і закликаємо до розриву з РСФРР. Ну що ж, хай буде й так, коли комусь того хочеться.

Але наш «галасливий» наполеон не вгомоняється. «Ви будете, -- рече він, -- бити себе в груди і кричати, що є багацько дурнів, шовіністів і йолопів в Ленінграді й в Москві». Але я, Хвиля, читаю вам таку от мораль: «Дурнів зі старого часу нам залишилось багато, ви, мовляв, не звертайте на них уваги», працюйте, і все.

Що «йолопів і шовіністів» в Ленінграді і Москві багато -- в цьому ми не сумніваємось. Але при чому тут Хвиля? Навіщо входити в роль «вченого хохла» і, прийнявши позу Людовіка XIV, кричати на всю Україну: «не бойсь, малороссы, побей меня Бог, не видам». Коли цей наш маленький Андрій зробився великим чоловіком і почав грати таку велику роль -- всеукраїнського партійно-хохлацького папашу? (А чи не рано «пташечка запела»?) Отже, дорогий камраде, злазьте скоріш зі свого стула класного наставника якоїсь задрипанської прогімназії і покиньте цей нравоучительний тон, бо, по-перше, він вам ніяк не личить, а по-друге, раніш, ніж говорити ним, треба його заслужити. Ніхто, звичайно, крім нашого «галасливого й крикливого» ученого хохла, не бив і, головне, не буде бити себе в груди, і ніхто, крім його ж, не надає великого значення шовіністам «із Ленінграда». Навіть на московського Демосфена -- Ларіна ми дивимось крізь пальці і гадаємо, що справа зовсім не в його філіпіках.

Справа лежить глибше. Наголос ми зробили не на «московських задрипанках», як декому хочеться, а на тих причинах, що виносять на поверхню життя новий лозунг. Справа в тому, що українське національне відродження логічно підійшло до другого свого етапу. В молодому національному суспільстві, з одного боку, пройшов певний процес класової диференціації, а з другого: -- ми спостерігаємо метушню і біганину. Остання ж з'ясовується тіснотою рямців культурного розвитку. Молоді сили не бачать ще в цих рямцях дальших перспектив і не можуть розгорнутись для виявлення своєї творчої потенції. Справа в тому, що в той час, як в Росії ми завжди втручаємось морально й матеріально в національне культурне будівництво, в усі його закутки, на Україні логікою одірваності нашої від національного відродження ми, крім химерної ситуації в культурному будівництві, маємо кілька не завжди неімпотентних матеріально і не завжди неслабеньких «хохлацьких апаратів». Це один бік медалі. Другий -- витікає з класової диференціації в національному організмі. Соціальні процеси що далі то більш поглиблюють цю диференціацію і при такому стані речей зовсім неможливою становиться та атмосфера, що нею оточують наші головотяпи той революційний кадр, який беспосередньо будує українську радянську культуру. Кожний міщанський шпінгалет із російських кіл вважає за свій обов'язок дивитися на такого от українця скоса і при нагоді потріпати його по плечу: «мовляв, работай, націонал, може, через 100 років і будеш комуністом». Цим ми не думаємо бити самих себе: наша компартія завжди йде назустріч життю. Ми цим хочемо підкреслити, що відповідну атмосферу утворюють, звичайно, не шпінгалети. Словом, нам -- компартії -- треба негайно звернути увагу на це загрозливе явище і пошукати нових шляхів для рішучого розв'язання цього питання. Треба якомога скоріш піти назустріч українській радянській молоді, яка хоче бути, перш за все, комунарами, а потім вже українцями. Треба не забувати, що вона вже зна собі ціну і вже вміє відрізнити міщанина від революціонера. Інститут «вчених хохлів» -- це був необхідний історичний етап в розвиткові української комуністичної думки. Тепер цей інститут віджив себе, і молодь, яка не загубила почуття своєї людської гідності, сьогодні хоче вийти на радісний творчий шлях радянського будівництва в супроводі справжнього товариського оточення.

Словом, справа йде знов-таки про органічне вростання нашої партії в національний радянський рух. Коли Хвиля, сидячи в центрі і на відповідальній посаді, досі не уявляє, що робиться хоч би в тій же українській літературі, то чого ж можна чекати від товариша з Окружкому, припустім?

Наш друг так репрезентує перед партією нашу ж таки літературу і нашу ж таки радянську інтелігенцію, що прямо очі на лоб лізуть. Справа в тому, камраде Хвиля, що ви трохи проспали: лягали -- була Малоросія, підвелись -- стоїть Україна. Наша інтелігенція, на ваш погляд, і досі в тому самому ембріональному стані, що ви його спостерігали в провінціальній «Просвіті», починаючи свій перший безштанний період свого ж таки битія. Справа, друже, зовсім не в тому, що наша інтелігенція не вміє перекладати з закордонних, як ви кажете, мов, а справа, так би мовити, навпаки: «наше державне видавництво ще не скоро спроможеться видати оцих класиків». Це ж ви самі пишете, хоч, правда, і не в тому сенсі. Зрозуміли, де «Сіракузи»?

Але ви, мабуть, і досі не здогадалися, в чому ми вас обвинувачуємо? Ми вас обвинувачуємо в тому, що ви запльовуєте українську радянську інтелігенцію жалконькими словами, і тим даєте привід російському міщанству підвести вище голову, і тим даєте привід молоді нервувати і не довіряти Компартії. І ми вас обвинувачуємо в тому, що ви замазуєте перед Москвою правдиву картину того розгону в нашому культурному будівництві, який принесло з собою національне відродження. Будучи малограмотною людиною, ви такою уявляєте собі і всю молоду українську інтелігенцію і такою її одрекомендували центральному органові партії. Бо ж подумайте: навіть дочка Жовтневої революції Вільна Академія (і та) в своїй добрій половині вже давно стежить за західноєвропейською літературою безпосередньо і не має потреби в російських перекладах. А ви ж кажете про всю українську інтелігенцію. Правда, несподівана для вас новина? Ну, як же, ви допіру злетіли з Марса, а в Малоросії -- ви звикли принижати себе… чи то пак -- нас. Справа ж, друже, не в Хвильовому. Хвильовий дійсно здібний у нас тільки виписати якусь чужу фразу з латинського чи з французького словника «для пущого фасону», але він же Вільній Академії, так би мовити, за кавалериста, і держать його там до пори до часу. Невже ви припускаєте, що якийсь інший член Вільної Академії буде полемізувати з вами?

Але коли ви не розумієте й цього, то як же ви зро зумієте, чому ми не радимо нашим письменникам орієнтуватися на московське мистецтво?

Визнавши не тільки де-факто, але і де-юре національне відродження за один із тих етапів, що його мусить пройти Україна на своєму шляху до соціалізму, ми тим самим свідомо примушуємо себе не тільки робити дальші висновки, які витікають з цього визнання, але й віддаємо себе в цілковите розпорядження залізної логіки консеквенції. Логіка ж висновків вимагає, перш за все, ясності.

Давид Штраус, що, як відомо, грою фортуни теж має деяке відношення і до матеріалістичного монізму, кинув колись такий цікавий афоризм: «Можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Отже, коли російське мистецтво -- велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує. Навпаки, коли світло з нього приходе до нас, як сузір'я «Великого Пса», тільки за кілька великих років, то нам треба якомога швидше покинути орієнтацію на нього. Виноград національного відродження не мириться з тим, хоч і прекрасним, -- але -- в силу багатьох і відомих історичних непорозумінь -- далеким сонцем. Хочемо ми чи не хочемо, логіка подій і певних соціальних процесів [пропуск. -Упор.] ми мусимо це визнати. Справа, значить, не в тому, що це шкідливе чи нешкідливе явище. Справа в тому, чи зуміє Компартія вчасно підхопити те нове гасло, яке вже ширяє в повітрі, і надати йому відповідний комуністичний зміст. Звичайно, нема нічого легшого, як торохтіти порожнім псевдоінтернаціоналізмом, -- «левому ребячеству» ми знаємо ціну. Всі ці фрази, що українська культура мусить розвиватися на базі російської (як це культура на базі культури, коли культура завжди бере базою своєю економіку?), що «язык русский -- язык Ленина» (а хіба «язык мордвы» чи то киргизів -- не може бути «языком Ленина»?), що на Україні російська культура є культура пролетаріату (а чому в низових професійних радах свідомого українського пролетаріату, як говорить статистика, вдвічі більше, ніж росіян з євреями вмісті?), що «треба іти з росіянами, як рівний з рівним», що всі народи -- брати і т. д., тощо -- всі ці фрази є все-таки фрази -- не більше, і їм місце в архівах керенщини. На одному зі з'їздів Володимир Коряк говорив, що ви, мовляв, Вільна Академія, даєте реванш російській літературі. Це теж несерйозно. Бути справжнім інтернаціоналістом -- це значить наперекір всяким забобонам в національному питанні, що утворилися на протязі великого часу, найти в себе мужність бути послідовним до кінця і в цій послідовності сміливо нести прапор пролетарської революції. Тут не може бути подвоєності, утвореної російським шовінізмом, який ґвалтує нашу психіку, не дає їй можливості набрати елементів конструктивізму; не може бути подвоєності, яка весь час примушує нас, як зайців, щохвилинно озиратися назад і дивитись, що сказав той чи інший, і частенько непевний, «папа». Юринець згадав десь повнокровного Бекона. Ми зараз згадуємо Монтеня, який зі своїм que fais je… (по чім знати) брав під сумнів навіть сам сумнів. До монтенівського божевілля йде і наша хохландія. Не треба забувати, що коли феодальний легітимізм переміг в Східній Європі завдяки відсталості буржуазії, то той же легітимізм в якихось 50-60-х роках минулого століття зміцнювався й філософією заячого шопенгауерського міщанства. Фашистська мужня цільність мусить бути ближчою нам від рідної розляпаної психіки. І саме тому ближчою, що вона стоїть на діаметрально протилежному полюсі. Це закон природи: сходяться різні характери -- активний холерик і в'яла сангвінічка, але холерик завжди мріє про ту прекрасну любовницю, що стоїть, знову-таки, на діаметрально протилежному полюсі, в даному разі, родинних взаємовідношень. Пролетаріат в альянсі з дрібною буржуазією, але пролетаріат ніколи не перестане думати про темперамент того великого третього стану, який покидає Маргариту на світанку капіталізму, щоб на запитання історії, хто стукає в двері, упевнено і чітко відповісти: C'est moi! Ouvrez dons![1] (подивися, тов. Хвиля, в словник).

Але до такої послідовності не кожний найде в собі волю. Отже, не маючи сміливості звільнитись від психічної розхитаності, навіть ті, хто, по суті, розуміє і співчуває нам, -- навіть ті озираються і впадають в винниченківську псевдочесність з собою. Хіба давно, скажемо, Коряк говорив, що російська література мусить увійти в свої етнографічні береги? А от сьогодні, коли з цієї тези зроблено відповідні висновки, коли від слів перейдено до діла, він здрейфив і кричить, що це «націоналістичний вибрик М. Хвильового». Що ж, скажемо: «І ти, Брут?» Але хай добре подумають всі ті, хто зупинився на півдорозі, яку треба мати цільність сього світогляду, яку треба мати ясність щодо революційних перспектив, щоб не захитатись під навалою дешевих слів про «хатянський європеїзм ВАПЛІТЕ». Ми глибоко переконані, що наші супротивники і самі не знають, де ця «генерально-організаційна лінія Жовтня в літературі». Фрази, фрази і фрази.

В гаслі, скерованому проти російського мистецтва (звичайно, не в погромному сенсі, як його тлумачать демагоги, а в сенсі орієнтації), ми добачаємо два моменти. Перший витікає безпосередньо з логіки національного відродження («надто ще болючі спомини минулого», -- цілком справедливо каже Юринець); він, цей момент, обумовлюється, головним чином, сумою тих факторів, що їх викликає це відродження. Висловлюючись вульгарно, але зате й ясніш, боротьба за книжковий ринок, за гегемонію на культурному фронті двох братських культур на Україні -- російської й української -- це є життєва правда, та проза, яка далека від сантиментів і романтики і яка з кожним днем становиться яснішою. Тут висновок короткий: оскільки ми визнаємо українське відродження за необхідний і неминучий етап, остільки ми не тільки мусимо розвинути матеріальні рямці для виявлення культурних можливостей молодої нації, але й подивитись на нове гасло по-марксистськи. Чому українська інтелігенція не хоче орієнтуватись на російське мистецтво? Тому, що на книжному ринкові вона стикається з російським крамом. Орієнтуючись на російське мистецтво, вона не здібна побороти свого конкурента, бо її крам буде завжди розцінюватись як крам другого, третього чи четвертого сорту, хоч би він був і першого. Це закон психології нашого читача принаймні на перший десяток років. З другого боку, українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній. Отже, оскільки це так, то нам залишається тільки взяти все це на облік і вчасно підхопити нове гасло, скерувавши його в комуністичне річище. Коли українська радянська культура цієї тези зроблено відповідні висновки, коли від слів перейдено до діла, він здрейфив і кричить, що це «націоналістичний вибрик М. Хвильового». Що ж, скажемо: «І ти, Брут?» Але хай добре подумають всі ті, хто зупинився на півдорозі, яку треба мати цільність сього світогляду, яку треба мати ясність щодо революційних перспектив, щоб не захитатись під навалою дешевих слів про «хатянський європеїзм ВАПЛІТЕ». Ми глибоко переконані, що наші супротивники і самі не знають, де ця «генерально-організаційна лінія Жовтня в літературі». Фрази, фрази і фрази.

Отже, цей момент в новому гаслі, так би мовити, шлункового характеру: з одного боку, «гони монету», з другого -- не перешкоджай мені боротися з моїм конкурентом, бо ж ти, так би мовити, сам декретував (фактично, коли не де-юре) цю конкуренцію визнанням відродження; з третього боку, не добачай в цьому контрреволюції.

Так ми дивимось на цю справу і гадаємо, що такі погляди є результат виховання нашого в тому реальному марксизмі, який ніяк не мириться з порожнім белькотінням, приперченим начебто інтернаціональними фразами. Ленін, очевидно, передбачав таку ситуацію, коли говорив, що для нас зовсім не важно, «які будуть кордони між Росією і Україною і які будуть форми їхніх державних взаємовідношень», в цьому, на його погляд, «можно й дол-жно» «іти на уступки», «в цьому треба перепробувати і те, і інше», бо «від цього справа робітників і селян не загине». Ленін не тільки був геніальною людиною і передбачав нашу сьогоднішню ситуацію, але він був, перш за все, справжнім інтернаціоналістом. Він, природний росіянин, не дав хоч би тим же полякам жодного приводу усумнитись в його інтернаціональності і заявив, що польський пролетаріат іде по тій же путі, але не так, як в Росії. Чому ми кожного, хто, проаналізувавши ситуацію і взявши на облік всі про і контра, робить реальні висновки, спішимо заплямувати назвою шовініст? На наш погляд, Україна теж трохи інакше буде іти до соціалізму, хоч і в одному радянському політичному союзі з Росією. Тут ми підійшли до другого моменту в новому гаслі.

Коли на шлункові мотиви нового лозунга ми реагували холодком матеріаліста-обсерватора, то другий момент ми підхоплюємо зі всім запалом своїх буйних відродженських натур. Тут ми, перш за все, комунари, сучасники героїчної епохи.

«Чого ви пнетеся, -- пише Андрій Хвиля, -- чи слід кидати гасла нехтування тієї спадщини, яка є в російській літературі?» -- «з новою російською літературою нам по дорозі». Отже, лозунг проти літературної Росії маємо замінити: «разом з літературною Росією». Юринець ушкварив точніш: "ми повинні шукати в Москві товкачів для нашого «культурного розвитку». Отже, «благонадежности» знову-таки… на п'ять з мінусом (мінус припадає на Юринцеву невдалу формуліровку), а розуміння суті справи -- ні на копійку.

Перш за все треба умовитись: говорячи про російську літературу, ми весь час мали на увазі мистецтво -- отже, Ленін чи то Плеханов тут зовсім ні при чому. Значить, справа в художніх надбаннях Москви і зовсім не в «російській революційній демократії», що від неї ми, зі слів Хвилі, хочемо начебто відштовхнутись. В тім-то й справа, що ми цю революційну демократію не думаємо ототожнювати, як роблять це наші опоненти, з су-харєвськими крамарихами і з безперспективною літературщиною, декадансом, занепадом, реакцією, що запанували нині в російській літературі. Справа в тому, що саме ми і хочемо допомогти новим пролетарським силам у Росії вибратись з багна графоманії. Коли наші опоненти не вірять, що московська література сидить нині в цьому багні, -- хай вони спитають у якогось пана, і він їм на ушко підтвердить: «це дійсно так». Комінтерн -- одна справа, а Сухарєвка -- зовсім інша, і будьте ласкаві не плутати цих двох понять.

Але чому ж сьогоднішнє московське міщанство (і пролетарське, і «сменовєхівське»), за винятком якогось десятка оповідань (що є крапля в морі), переживає такий занепад? Чому її теми етнографічної балаканини (всі ці Стеньки Разіни, расєйські мужики, Омельки Пугачови) -- є бонтон сьогоднішнього московського Парнасу? Чому ці теми неодв'язно стежать за російським письменником найгероїчнішої і найзмістовнішої епохи? Відкіля ця арцибашевщина четвертого сорту пролетарських письменників Гладкових, чирікання поетів солом'яної Русі, пересічність Іванових, обмеженість Пільняків, бульварщина Еренбургів і т. д. тощо? Відкіля ця безплотна, хоч іноді і дотепна (для провінціальних ' баришень) формалістика Шкловських? Відкіля ця профанація літературних господ Алексєїв Товстих? Яка причина такого розкладу?

Буттям визначається свідомість. Відціля витікає перша причина. Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства, що в ньому, як всесвітній оазис, -- пролетарські заводи, Комінтерн і ВКП. Коли на Україні, і зокрема в центрі її, ви чули тільки «товариш», там вже давно перейшли з «гражданина» на «господина». Москва має міцні традиції, які глибоко входять в міщанство. Москва як Москва (і навіть Росія без Сибіру), по суті, не бачила Жовтневої революції і її героїчної боротьби. Російська революційна демократія -- одне, а жидкобо-родий московський інтелігент -- зовсім інше. І от сьогодні він затоскував за сухарєвською купчихою, за тройкою з «бубенцями» і, головне… за Спасителем. Він знов почав «богоискательствовать». Він забув, що «про-стой человек», як говорив Олександр Блок, не прийде з ним говорити про Бога. 1 от знову починається вакханалія теософії, порнографії, розчарування і самогубства. Письменник, коли він пересічність, -- раб свого суспільства. Отже, й маємо результати дійства першої причини.

Але друга причина витікає зі спадщини. Велика російська література є, перш за все (здається, так її характеризує і Брандес), література песимістична, певніше, пасивно-песимістична. В західноєвропейському письменстві оптимізму теж не багато було, але там песимізм завжди закликав суспільство до активності, до будівництва, до «невідомих обріїв». Він, цей песимізм, не тільки стимулював до боротьби, але в ньому суспільство находило і сенс життя. Російський пасивний песимізм виховував кадри «лишніх людей», попросту кажучи, паразитів, «мечтателей», людей без «определенньїх занятий», «нитиків», сіреньких людей «двадцатого числа». Російський песимізм породжував класичні гімназії, що з них виходили Рудіни -- високовчені і безпорадні в практичному житті. Російський песимізм породжував і дику бюрократичну машину, бо ж ці Івани Івановичі і Петри Петровичі, вилізти з-під мамашиної «класично- гімназіальної» спідниці і стикнувшись з суворим життям, шукали «20-го числа», щоб тягти свою «песимістичну лямку», розбавляючи її вином, «винтом», «стукалкою» і теософськими розмовами про велике призначення «Росії-Месії». Цей песимізм міг виникнути тільки в Росії, де кволий умираючий феодалізм не давав виходу з подвійної людської природи, принесеної капіталізмом, і затримував людське «я» в лабетах кволого християнського дуалізму, в лабетах християнізму. І справді: порівняйте кількох російських письменників, і ви побачите, що для кожного з них тоска «расєйськоїширі» є та вісь, на яку накручуються всі інші мотиви, їхня справжня фізіономія, навіть для західника Тургенєва, відбивається все-таки в дзеркалі сконденсованого слов'янофільства Костянтинів Леонтьєвих, в «мракобєсії» Розанових. Абсолютизм зробив своє діло. Феодалізм визначив велику російську літературу. Під прапором пасивного християнського дуалізму пройшло московське мистецтво. Дайте робив підсумок середньовіччя, але він, на жаль, не дав прообраз російської літератури. Московський інтелігент і сьогодні тоскує за теологією Беатріче, за подорожником в рай, але він невдоволений Вергілієм -- цим символом земної мудрості. Толстой, наприклад, відчував Руссо не як антитезу до скептицизму -- виступи останнього проти раціоналізму, він добачав тільки проповідь за патріархальну демократію. Руссо для Толстого -- перш за все християнин, з його пасивним дуалізмом. Російська література, яка не бачила своєї справжньої буржуазії, не відчувала її оточення, не переживала пафосу капіталістичного будівництва і завжди спиралась на феодалізм, не могла утворити позитивного світовідношення. Відціля її «расєйськая ширь» з «расєйською» тоскою, відціля і пасивний песимізм. Золотий вік західноєвропейської літератури проходить під прапором буржуазних революцій і буржуазного хазяйнування. Це був революційний час, і він ніс з собою оптимізм (чи то активний песимізм) молодого суспільства. Уже епоха енциклопедизму видвигала таких парвеню, як Дідро. Золотий вік російської літератури робило кволе дворянство, яке й визначило світовідношення цього мистецтва. Але й за цим віком не приходив законний хазяїн держави, і російська література пішла на спад. Таке довге хазяйнування пасивного християнського дуалізму як основного мотиву не могло не відбитись на психіці російської інтелігенції, не могло не утворити тієї химерної колізії, що її ми спостерігаємо й сьогодні. Треба наздоганяти сьогоднішній день, а важкі традиції, як камні на шиї, тягнуть на дно мертвого дуалізму. Треба творити «героїчну епіку», а жидкобородий «богоискатель» тягне теософію. Єсенін і низка інших самозгубств -- це як реакція. Етнографічна романтика (будь то Іваново-пільняковська Рассея, чи то бульварна «Жанна Ней», чи то пролетарський сахарин карамельних Даш) -- така романтика не спасає становища. Один з російських критиків порівнював колись романтизм з слов'янофільством. В сьогоднішній російській етнографічній романтиці та сама ідеалізація минулих Разіних і Пугачових зливається з почуттям «расєйського» патріотизму, з неясними мріями про майбутнє. Далі цього йти не можна. Треба шукати нової дороги. Велика російська література дійшла своєї межі і зупинилась на роздоріжжі.

І якою злою іронією на адресу тієї ж літератури звучать ці безграмотні поради орієнтуватись на московське мистецтво. Волею історії вийде зовсім навпаки: російська література для свого відродження зможе знайти чарівний бальзам тільки під буйним живим деревом відродження молодих національних республік, в атмосфері весни колись пригноблених народів. Але це трапиться тоді, коли національні генії України, Білорусії, Грузії і т. д. побідним тріумфальним кроком будуть іти по Західній Європі під грім фанфар, які розбуркають віковий сон жидкобородого «богоискателя», які навіки придушать в нім почуття великодержавницього шовінізму й примусять його поважати сусіда. Клин вибивають клином, а не проповіддю християнського соціалізму.

В статті про Фонвізіна В. Бєлінський каже, що «росіяни є спадкоємці цілого світу, не тільки європейського життя, і спадкоємці по праву», що вони «не повинні й не можуть бути ані французами, ані німцями, ані англічанами, бо вони мусять бути росіянами». Так думає й сьогоднішній великодержавний інтелігент, і хоч скільки б ми кричали, що цей погляд застарілий і не відповідає вимогам сьогоднішнього дня, московський месіанізм буде жити в головах московської інтелігенції, бо вона й сьогодні виховується на тому ж самому Бєлінському. Справа, значить, зовсім не в тому, що ми гніваємось на Віссаріона: Бєлінський від того менший не стане, коли його буде захищати Хвиля. Справа в тім, що традиція не жарт і вона давить сьогоднішню московську молодь. Коли Плеханов, присвячуючи статтю цього самому Фонвізіну, без всяких застережень спирається на великий авторитет Бєлінського, коли, нарешті, жодний із нинішніх марксистів не посміє рішуче розвінчати месіанізм «неистового Виссариона», тоді нам залишається одне: вибивати клин клином. Тов. Сталін говорить, що суть ленінізму -- це є «поєднання революційного розмаху з американською діловитістю». Дозвольте ж і нам бути практиками, і ні на хвилину не забуваючи про свою кінцеву хворобу великодержавництва [пропуск. -- Упор.], тими ліками, які прописала діловита історія. Розбити російський месіанізм -- це значить не тільки одкрити семафор для експресу радісної творчості, що вітром свого руху починає справжню весну народів, але й звільнити московську молодь від вікових забобонів великодержавництва. Хвиля й Юринець наївно переконують себе, що Бєлінський вже ніколи не повернеться, що стара Росія вмерла, що і т. д., тощо Але це ж тільки псевдоінтернаціоналізм, який може заколихати недалеких людей і тих, хто бачить в російському месіанізмі розв'язку соціальних проблем, хто вище за все ставить не комуністичне суспільство, а єдність Вітчизни Івана Калити. Будемо говорити конкретніш. Візьмемо хоч би того ж М. Горького. Здається, й «революційна демократія», і пролетарський письменник, і друг нашого вчителя -- Леніна, і божок сьогоднішньої московської літературної інтелігенції, і т. д., тощо Але поцікавтесь, як він думає в травні 1926 року. На пропозицію О. Слісаренка перекласти його повість «Мать» на українську мову, що її, цю повість, видавництво] «Книгоспілка» хотіло видати в скороченому тексті для молодняка, М. Горький -- російський пролетарський письменник -- відповів О. Слісаренкові -- українському пролетарському письменникові -- таким листом (приводимо дослівно):

"Уважаемый Алексей Александрович, я категорически против сокращения повести «Мать». Мне кажется, что и перевод зтой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий -- стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия.

При старом режиме я -- посильно -- протестовал против таких явлений. Мне кажется, при новом режиме следовало бы стремиться к устранению всего, что мешает людям помогать друг другу.

А то выходит курьезно: одни стремятся создать «всемирный язык», другие -- действуют как раз наоборот. А. Пешков"

На конверті стоїть: M. Gorki. (В листі дата: 7/V-26. Sorrento.) Лист не потребує коментарів: він сам за себе говорить. Але він ще раз підтвердив наші припущення й прогнози. Навіть в авторові «Буревестника», навіть в цій людині, що, очевидно, хоче грати роль «совести земли русской», навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «собиратель земли русской» для земли русской, але у всякому разі не для комунізму. Горький теж липовий оптиміст, і тому в нім довго ще буде перемагати міщанин А. Пєшков із Сорренто. Тільки вітер, тільки він, що несе на своїх крилах весну народів, розвіє туман російського месіанізму й жидкобородої обмеженості. Тільки вітер, тільки він виведе московську молодь на шлях здорового й радісного оптимізму. Словом: «во ім'я отця, й сина, й святого духа», як починалась в минулому столітті перша революційна відозва на Україні польського поета Розенталя.