"Національний міф" та його трансформація в українській еміграційній поезії

Размещено на http://www.allbest.ru/

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

УДК 821.161.2 - 1.09

“НАЦІОНАЛЬНИЙ МІФ” ТА ЙОГО ТРАНСФОРМАЦІЯ

В УКРАЇНСЬКІЙ ЕМІГРАЦІЙНІЙ ПОЕЗІЇ

(НА ПРИКЛАДІ “ПРАЗЬКОЇ ШКОЛИ”)

10. 01. 01 - Українська література

АВТОРЕФЕРАТ

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КРИВЧИКОВА ОКСАНА ВІКТОРІВНА

КИЇВ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, професор Штонь Григорій Максимович, Киівський національний університет імені Тараса Шевченка, професор кафедри шевченкознавства.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Ільницький Микола Миколайович, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри теорії літератури та порівняльного літературознавства;

кандидат філологічних наук Векуа Оксана Віталіївна, Український державний університет харчових технологій, доцент кафедри українознавства.

Провідна установа - Ніжинський державний педагогічний університет імені Миколи Гоголя, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України.

Захіст відбудеться ”9” жовтня 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.01 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Автореферат розісланий “6” вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради М.М. Сулима

АНОТАЦІЯ

Кривчикова О.В. “Національний міф” та його трансформація в українській еміграційній поезії. (На прикладі празької школи)” Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. - українська література. - Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Київ, 2001. - Рукопис. Творчість представників празької школи розглядається в роботі з погляду творення ними нового “національного міфу”, якому властиві еволюційні процеси: від активного пошуку національної ідентичності, міфологізації історії та етноландшафту, від створення міфу про власну націю до розкладу основних мотивів, деструкції, психологічної виснаженості, від національного месіанізму до етико-антропологічної домінанти.

Такий підхід дає змогу віднайти ті спільні мотиви й загальні тенденції творчості, які були об'єднуючим фактором поезії празької школи. У роботі вперше зроблено спробу комплексного аналізу світогляду й стилістики, матриці націоналізму й шляхів оновлення літератури, намагання вписати її у світовий контекст. Спостереження над долею еміграційної поезії дають можливість виявити закономірності розвитку національної літератури поза межами країни. національний празький школа міф

КЛЮЧОВІ СЛОВА: національна ідентичність, “національний міф”, національна матриця, первинні стихії, міфологізація етноландшафту, деструкція, етико-антропологічна домінанта.

АННОТАЦИЯ

Кривчикова О.В. “Национальный миф” и его трансформация в украинской эмиграционной поэзии (На примере пражской школы) Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01. - украинская литература. - Институт литературы им. Т.Г. Шевченко, Киев, 2001. - Рукопись. Творчество поэтов пражской школы рассматривается в работе с точки зрения создания нового “национального мифа”, которому присущи эволюционные процессы: от утверждения национального мессианизма к этико-антропологической доминанте, от активного поиска национальной идентичности, мифологизации истории и этноландшафту, создания мифа о собственном и о соседних народах к разложению основных мотивов, деструкции, психологическому опустошению.

Такой подход позволяет отыскать общие мотивы и тенденции творчества, которые стали объэдиняющим фактором поэзии пражской школы. В работе впервые применяется комплексный анализ мировоззрения и стилистики, матрицы национализма и путей обновления литературы, желания вписать её в мировой контекст. Наблюдения над судьбой эмиграционной поэзии позволяют выявить закономерности развития национальной литературы за рубежом.

КЛЮЧЕВЫЕ СЛОВА: национальная идентичность, “национальный миф”, национальная матрица, первобытная стихия, мифологизация этноландшафта, деструкция, этико-антропологическая доминанта.

SUMMARY

Krivchikova O.V. “National myth” and it's transformation in Ukrainian emigrated poetry (illustrated with Prague school). - Thesis for a awarding candidate degree in philology by speciality 10.01.01. - Ukrainian literature. The Taras Shevchenko literary Institute of the National Academy of sciences, Kiev, 2002. - Manuscript. In the thesis the creativity of Ukrainian emigrated poets named Prague school is investigated. Their works are examined within the paradigm of the “national myth” creating, developing and deсоnstruction.

However the term “Prague school” became common name in Ukrainian literary criticism. In the dissertation this name is used for poets created a new conception of national identity in Praque between two world wars and later in Canada.

“National myth” is the embodiment of national identity in words and images. It's formed from two main components. The first is the interpretation oh history that may be done in antinomies as it is perceived both like heroic and full of defeats. The second component is the mythicizing of the ethnic landscape.

The idea of forming new identity was connected with creating new place built from archetypal elements i.e. from “earth” (\stone \ metall), “water” (\sea), “air” (\historical wind) and “fire”. A new place was imaged like a town - the simbol of having a strong state - that was opposed to the motif of garden from previous literary tradition. Stone was thought to be the best material for this “town”.

In the result of comparison of “national mythes” in Ukrainian and Russian literatures they were separated according to different types of nationalism. Being closer to western type Ukrainian model of nationalism was formed from rational and democratic principles, from clear border line and national rights legal fixed.

As the feelings of offence at foreigners is the first step in national building process myth about Russians was parallel to defining Ukrainian national nature at Risorgimento period.

Trying to put own nation under better light writers chose different methods for describing Ukrainians and Russians: myth, metaphor, sets of paradigms and demythologizing, metonym (substitution for the conception with some negative features). To illustrate how negative image of Russians was made E.Malanjuk's poetry, J.Lipa's and L.Mosendz's prose, J.Klen's poem “The ash of empires” are drawn to analysis.

Poets of Praque school wrote in variety of styles that reflected difficulties in looking for a new national “face”. Neoromantism dealt with creating “national myth”, with pathos of fight for national independence. Neoclassicism was to join Ukraine to Europian culture and to revive the worship of ancient police-community.

Synthesis of classical and romantic systems became possible within baroque poetics that includes following components: educating function of poetry, political and national ideology in literary works, dynamism, the idea world as theatre, the worship of the Gothic, elements of carnival culture, also - Renaissance-like attitude to personality (the combination of asceticism and cheeriness) and to art (that was perceived as a way to influence life and to defend a person from the cruel reality).

The developing of “national myth” was connected not only with the works of that representatives of Prague school who survived after the second world war but also with their followers who didn't belong to that group though made investigation in “national myth” in several ways: nationalistic base was changed with anthropological and philosophical dominant (late poetry of E.Malanjuk, L.Mosendz's correspondence and his novel “The last prophet”, the poetry of D.Moor and V.Skorupsky).

A real destruction caused by the loss of national identity and by psycological trauma and manifested with decomposition, countless repetition of motifs and with using the same images was done in the poetry of L.Romen, L.Murovych, in some cycles of O.Ljaturynska.

The negation of “national myth”'s main ideas we can find in the works of V.Vorsklo, B.Oleksandriv, O.Smotrych.

The “New York group” opposed a new esthetic conception to the nationalism of Prague school and underlined art-for-art aim of their works.

To sum up Praque school made a significant contribution in nationbuilding line of Ukrainian literature. That poets' works were based on the attention to new forms of Ukrainian identities realized in “national myth”'s images.

The thesis brings together different approaches and offers a new view on the poetry of Prague school.

KEY WORDS: national identity, national myth, type of nationalism, archetypal elements, mythologizing for ethnic landscape, destruction, anthropological dominant.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Упродовж останнього десятиліття поезію празької школи було досліджено в багатьох аспектах. Вивчення цієї творчості еволюціонувало від оглядових, інформаційного характеру статей до глибокого аналізу із застосуванням різнорідних літературознавчих підходів, від передмов у поетичних збірках до дисертацій і монографій. Вагомий внесок у дослідження еміграційної літератури згаданого періоду зробили: Б.Бойчук, С.Гординський, Г.Грабович, О.Грицай, В.Державин, С.Доленга, Д.Донцов, М.Ільницький, І.Качуровський, Ю.Клен, Ю.Ковалів, І.Костецький, Б.Кравців, Л.Куценко, Ю.Лавріненко, Ю.Липа, Н.Лисенко, Є.Маланюк, Н.Миронець, В.Моренець, М.Мухин, О.Нахлік, М.Неврлий, Р.Олійник-Рахманний, Є.Пеленський, Б.Рубчак, Ю.Русов, Т.Салига, О.Тарнавський, О.Теліга, І.Фізер, Ю.Шерех. Проте ще досі залишається спірною сама назва “празька школа” (яку накинув В.Державин). Хоча самі представники празької школи заперечували правомірність подібної назви, все ж певним ознакам школи їхня творчість відповідала, серед яких - сам топонімічний принцип називання шкіл, особисті контакти, подібність тематики, наявність ідеолога та кола послідовників. Водночас важко визначити спільну естетичну платформу, віднаходити такі визначальні ознаки школи, як єдність програмно-творчої установки, маніфести тощо. Отже, виникає потреба виокремити той основний фактор, який дозволяє говорити про існування празької школи.

На нашу думку, попри певні різноманітні фактори, що дають змогу виокремлювати “пражан” якщо не в поняття школи, то принаймні в своєрідне поетичне угрупування, основним об'єднуючим фактором їхньої діяльності є творення “національного міфу”, поетика, образи якого залишаються недослідженими в належному обсязі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, тезами. Дисертація виконувалася протягом 1999-2001 років у відділі історії української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України в контексті колективної теми ”Академічна багатотомна історія української літератури ХХ ст.”

Мета і завдання дослідження. Мета дисертаційного дослідження полягає в розкритті феномену празької школи як відображення складних процесів пошуку нової національної ідентичності. Реалізація поставленої мети передбачає розв'язання таких завдань:

1) окреслити ідейно-художні особливості нового “національного міфу” на матеріалі творчості поетів празької школи;

2) визначити міфологічні джерела цієї поезії;

3) проаналізувати механізми створення міфу про “чужинця”;

4) виявити стилістичну домінанту творчості поетів зазначеного угрупування;

5) дослідити процес еволюції нової національної ідеї від творів “пражан” до творів їхніх послідовників, розкрити художньо-психологічні аспекти лірики тих поетів, які певним чином далі розвивали “празький міф”.

Предметом вивчення є лірика празької школи та поетична творчість окремих представників української діаспори, які розвивали ідеї й мотиви нового “національного міфу”.

Об'єктом дослідження є видання поетичних творів, літературно-критичний доробок поетів-“пражан”, їхня епістолярна спадщина, спогади їхніх сучасників, матеріали періодики різних років.

Методологічна основа дослідження. Для досягнення мети й вирішення поставлених завдань авторка дисертації поєднує структурний, порівняльно-історичний, історико-генетичний методи наукового вивчення явищ художньої літератури. Засадничою в роботі є теза про витворення представниками празької школи нового “національного міфу” за допомогою чіткого кола міфологем, чим спричинено звернення дисертантки до архетипної критики. Щодо теоретичних питань поетики “національного міфу”, то в дослідженні використовується досвід представників ритуально-міфологічної школи в літературознавстві, думки яких, покладені в основу дисертації, репрезентують структурний метод. Елементи структурного аналізу зумовлені також поглядом на витворений “пражанами” поетичний світ як на органічне ціле, що вимагає уваги до кожного елементу тексту стосовно один одного і до цілої структури всього тексту. “Національний міф” аналізується на рівні художніх образів, міфологем, структури, стилістики. Аналіз міфологем здійснено на основі герменевтичного підходу. Прийоми постколоніальної критики використовуються при дослідженні складних процесів пошуку нової національної ідентичності. Порівняння українського та російського “національних міфів” доби неоромантизму здійснюється на основі виявлення типологічних зв'язків. Долю нового “національного міфу” окреслено за допомогою розкриття безпосередніх контактів між “пражанами” та їхніми послідовниками. До елементів психоаналізу звертаємося при тлумаченні біографічного матеріалу, у спостереженнях над тим, як ідентичність національна корегувала ідентичність особистісну.

Наукова новизна одержаних результатів. Робота є синтетичним дослідженням творчості поетів празької школи на основі багатьох літературознавчих підходів. Поезія празької школи аналізується з погляду тих об'єднуючих факторів, які дозволяють говорити про існування “пражан” як поетичного угрупування: співзвучні мотиви, антиколоніальний пафос, активний пошук нової національної ідентичності. Вперше доробок “пражан” розглядається під кутом зору зародження, розвитку та деструкції “національного міфу”.

Практичне значення роботи. Дослідження може бути використане при створенні цілісної картини історії української літератури ХХ ст., адже неправомірно поділяти українську літературу на “материкову” та еміграційну, попри наявність особливостей і специфіки останньої. Матеріал дослідження становить практичний інтерес для підготовки лекційних курсів і семінарів з української літератури ХХ ст. у вищій школі та при подальших наукових дослідженнях літературного процесу поза межами країни.

Апробація роботи здійснена під час її обговорення на засіданнях відділу української літератури ХХ ст. Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, на конференціях (Молодіжна конференція Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, червень 2000 року; всеукраїнська конференція “Модернізм зі столітньої відстані”, Рівне, квітень 2001 року). Основні положення дисертації викладено в 5-ти публікаціях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Дослідження викладене на 195 сторінках, з них 172 сторінки основного тексту. Бібліографія нараховує 330 позицій.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі розкривається сутність і стан вивчення наукової проблеми, обгрунтовуються актуальність теми і доцільність дослідження, його теоретико-методологічна основа, формулюються головна мета й завдання роботи, розкриваються наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, їх апробація та можливість впровадження. Стисло викладено дискусію щодо назви “празька школа”, оглянуто основні етапи дослідження творчої спадщини “пражан” українськими літературознавцями й вченими з діаспори.

У першому розділі - “Національний міф” як пошук національної ідентичності” - розкрито різноманітність використання поняття ідентичності загалом і національної ідентичності зокрема, адже національна ідентичність є смислом “національного міфу”, творення якого було об'єднуючим фактором празької школи.

“Національний міф” є втіленням національної ідентичності і складається з двох обов'язкових компонентів: міфологізації етноландшафту і осмислення історії. Саме на цих компонентах наголошував Є.Маланюк, визначаючи націю як “органічну частину родини, племені й народу, прив'язаного до певної території, певного краєвиду й певного історичного процесу”. Він вбачав причини кризи сучасного йому мистецького процесу в кризі особистості, “яка залишається і може бути особистістю лише національною”. Зв'язок нової української літератури з націоналізмом було проголошено ще 1910 року М.Сріблянським (ст. “Національність і мистецтво”). Про два типи людей та дві літератури говорили також В.Пачовський, Д.Донцов, О.Ольжич, О.Теліга, М.Мухін, Г.Калицький тощо.

Зазначимо, що незважаючи на розроблений “пражанами” історіософський пласт (досліджений В.Державиним, Д.Донцовим, М.Ільницьким, Ю.Липою, О.Нахлік, Ю.Шерехом) їхній творчості властива також міфологізація історії, тобто переклад подій історії мовою міфологічних уявлень з метою зробити національну ідею більш виразною. О.Ольжич підкреслював, що “стиль героїчної доби не виключає певного елементу містики”. На ролі міфів в історичній свідомості народу наголошував Є.Маланюк. У статті “Дещо про історію” він наголошував на важливості не стільки знання історії, скільки, насамперед, історичного інстинкту, живого відчуття самого струму історії.

Отже, поезія празької школи формує нову естетичну реальність, у якій прагне повернути людині відчуття втраченої історичної пам'яті, гармонії. Щодо особливостей краєвидів країни, то вони є одним з тих чинників, які впливають на формування національної душі.

До одного з основних завдань “національного міфу”, окрім вироблення уявлень про власний простір та історію, зараховуємо і формування національної ідентичності, адже нація - не щось дане від природи, нація - це мета. Її створюють, змінюють, редагують. Як писав Г.Кон, “характери націй не визначені передісторично або біологічно, не є вони раз і назавжди усталеними, вони є витворами суспільного та інтелектуального розвитку, незчисленних чергувань дій та реакцій”. Етнічні рухи 18 ст. починалися із твердження Руссо про необхідність вигадати народові характер у разі його відсутності. Не випадково Д.Донцов за мотто до свого “Націоналізму” взяв слова Фіхте: “Тільки цілковите перетворення, тільки присвоєння собі зовсім нового духу може нас врятувати”. На ідеї “нової місії української нації в космосі всесвіту” наголошували в своїй творчості В.Стефаник, Л.Мартович, О.Кобилянська, Іван Франко і Леся УкраЇнка, “Молода Муза”, М.Філянський, М.Орест, Г.Чупринка, Микола Вороний. На перше місце серед завдань українського народу ставив В.Пачовський (“Українці як народ”, 1907; “Світова місія України”, 1933) “досконалення ментальності і виховання українського індивідуума до рівня свідомого громадянина, члена модерної європейської громади, що зможе вільно розвинутися лише за умови повної свободи розвитку українського духу”. Визначаючи константу московського світогляду, О.Ольжич відзначав, що українське героїчне світовідчування є, “на жаль, твором останнього часу” (ст. “Два світовідчування”). Про необхідність “інших міфів” для формування нової свідомості писав Є.Маланюк: “Утопійний міт України... не був би ще, сам по собі, злом. Злом, і то смертельним, ставав міт той у зіставленні з нещадною історичною дійсністю, що безумовно вимагала мітів, але мітів зовсім а зовсім інших, діяметрально протилежних”.

Існує принаймні два підходи до національної ідентичності. Один із них (це переважно підхід поетів-романтиків) стверджує існування загального історичного досвіду і спільних культурних кодів. Сутність іншого підходу (Бгабга, Саїд, Співак, Холл) полягає не в пошуках і відкритті стабільних, незмінних значень, а у визнанні, що національна ідентичність - процес становлення, поруч із існуванням. Вона є водночас майбутнім і минулим, а відтак перебуває в постійному рухові, зазнає певних, часто досить суттєвих змін.

Динамізм, рухливість національної ідентичності накладає відбиток і на втіленні цієї проблеми в художній літературі: “пражани” творили принципово новий “національний міф”, у якому колишньому уявленню про ідилічний світ країни протиставляли своє бажання зробити з українців войовничу націю (здатну не лише створити, а й відстояти власну державу). “Національний міф” зазнав еволюції навіть всередині творчості самих представників празької школи та їхніх послідовників.

У другому розділі роботи - „Поетика „національного міфу” празької школи” - окреслюється національна картина світу в двох площинах - часовій та просторовій.

Підрозділ 2.1 - “Національний міф” поетів празької школи як творення нового обличчя української нації” - є спробою довести, що звернення “пражан” до міфу не було випадковим, адже за ситуації “здійсненого початку справи та невідомого бажаного результату” (А.Бергсон) - маємо на увазі політичні паралізуючи обставини, які дедалі більше віддаляли від бажаної мети створити власну державу - міфотворчість виконувала терапевтичні функції (психічну травму, а не покликання вважав Є.Маланюк причиною звернення “пражан” до літератури як можливості національної творчості в сфері хоча б духової України - ст. “Леонід Мосендз”, “Спізнене покоління”). Крім терапевтичної, ще одна з функцій міфів і легенд - пробудження історичної пам'яті (про “відзискання історичної пам'яті” писав Є.Маланюк), вони є основою самоповаги нації та поваги з боку інших народів (за О.Лятуринською). На активізації міфів під час національного відродження наголошував Е.Сміт: “Дуже важливо те, що серед етнічних атрибутів значення мають не історичні факти, а саме міфи, вигадані теорії. Кордонів між історією і міфом немає, і не має значення, яку частину відведено правді в етнічній історії”. Також ними посилюється настрій войовничості, в пробудженні якої вбачав сенс діяльності нової української інтелігенції М.Міхновський (“Самостійна Україна”, 1900). Завважимо, що мілітаризм вважав О.Ольжич “універсальним світоглядом і мораллю, що формує людину і народи... Мілітаризм опанував знову українську літературу і всю духовість. Не випадково ж меч увійшов у емблему нового українства”. Мілітаризм називають дослідники одним із дискурсів модернізму (О.Омельчук).

Міф у поезії “пражан” виявляється подвійно: і в структурі тексту (чітко визначена кількість мотивів, повторення), і в елементах міфологічності мислення. Міфологічне мислення зумовлює відповідну інтерпретацію історії, пам'яті, часу (з його ознаками циклічності), сну, душевних переживань (кохання тощо).

Становище між праминулим і сучасністю визначається саме як сон, хоча цей мотив - не оригінальне відкриття українських поетів, а одна з ідей міфу націоналізму: нації існують з давніх-давен, але їх треба розбудити від сну, щоб вони посіли належне їм місце в світі. Сон може виступати символом аполітичного, пасивного стану, в якому перебували сучасники, символом забуття, дезорганізації, сліпоти. Він може ототожнюватися навіть зі смертю, оскільки переносить в інший світ, залишаючи тіло людини на землі абсолютно бездіяльним. Всі ці “мертві тіла”, “мертві душі” не влаштовували українських поетів-воїнів.

Амбівалентним сприйняттям позначена така важлива категорія міфопоезії, як пам'ять. Пам'ять - це здатність відновлювати, реставрувати у первозданному вигляді якусь священну реалію. Проте пам'ять відіграє конструктивну роль лише в тому разі, якщо вона властива всьому колективові, а не існує лише в свідомості окремих осіб. По-перше, індивідуальна пам'ять може викликати біль і страхи, відвертати від мети. По-друге, вона незрідка розцінюється як перебування в омані. Пам'ять індивідуальна здатна викликати національну трагедію: “Вже раб кричить, вже мріє раб минулим. / Вже йде назад в єгипетську тюрму” (Маланюк). Для того, щоб минуле не домінувало, не підкоряло людину, його треба перевести в безпечну ментальну категорію колективної пам'яті, тобто в ту категорію, яка пов'язана зі знанням сакрального, певних ідеальних моделей, що мають бути перенесеними в сучасність і які проектують майбутнє. У даній функції може репрезентуватися час Київської Русі як моделі української державності або пракультури, які привертають увагу О.Ольжича. Поет зобов'язаний вивести свій народ зі стану сну, омани й збагатити його знаннями минулого.

Міфологічність мислення українських поетів виявляється і в неоднозначному сприйнятті ними циклічності часу, в тому числі й негативному, якщо вона набуває форми повторення мирських подій і обертається тягарем повсякденності. Річ у тому, що міфічний час, як і простір, неоднорідний, оскільки складається з профанного і священного. Першому властива відкритість, другому - циклічність. Але якщо циклічність почне виявлятися в мирських справах, то інакше як фатум це не сприймається, бо священне не характеризується безперервністю.

У давньогрецьких міфах Бог сам присутній при повторенні сакральної події, керує людиною, яка заздалегідь звертається до нього з молитвою. Саме з молитви і жертвоприношення починає свої історичні конструкції Є.Маланюк, як і слід починати будь-яку справу в рамках етноспільноти. Себе самого і свою творчість поет сприймає як жертву. Із саможертовністю в міфопоетиці пов'язаний мотив спасіння спільноти. Крім того, що жертва - це вихідний, сакральний елемент будівництва, без жертвоприношення жоден дім не буде міцним. А якщо йдеться про серйозне будiвництво, то антропоморфна жертва вважається найліпшою, і саме так дивилися на свою роль і діяльність поети празької школи. Будівництво нового світу, на їхню думку, слід починати з повернення до стану прабуття, до хаосу, який необхідно перетворити. Світ передбачалося не лише перебудувати, а й створити заново.

Серед найприкметніших ознак творчості представників празької школи дослідники (О.Лащенко, О.Мишанич, Р.Рубчак, І.Фізер, Р.Харчук, М.Шлемкевич) називають обмежену кількість мотивів. Ця особливість трактується як свідоме обмеження творчості, що має бути підпорядкована висвітленню передовсім національної тематики, як свідома воля, що наповнює собою національний ідеал епохи. І хоча зводити поезію “пражан” лише до державницького пафосу неправомірно (більш того, проголошених ними імперативів вони не дотримувалися, відкидаючи закріпачення таланту службовою функцією, до чого закликав Д.Донцов), слід зазначити, що їхня творчість була підкорена творенню національної парадигми.

Свідома зацікавленість певними темами пов'язана не лише із самоконтролюванням творчого процесу, а й із такою особливістю міфопоетичних текстів, як повторення, які є основою міфу, адже священне таємне знання, що передавалося в міфах, не передбачало істотного розвитку сюжетної вигадки. Крім того, повторення самі по собі поглиблюють зміст. Вони були зумовлені й завданням побудови нового міфопростору, коли найосновнішими мотивами виступали ті, що сягали архетипних елементів. Адже позбутися чужої влади можна не зміною напрямку шляху, а знищенням старих орієнтирів, тому так важливо повернутися туди, звідки почався рух, повернутися, щоб створити новий світ.

Отже, оскільки ставилася мета побудувати новий світ, треба було звернутися до космологічної моделі творення всесвіту з архіелементів, тобто з чотирьох першоелементів, які визначили основні міфологеми поезії “пражан”.

Земля - це матеріальна основа для побудови держави. Неодмінною прикметою українського роду О.Ольжич називає зв'язок із землею. Вона - символ пошуку національних форм, і саме за її допомогою усуваються чужинницькі міфи. Із землею пов'язаний образ каменя, який із найдавніших часів сприймався як сакральний предмет, бо мав небесну природу: небесний чертог уявлявся побудованим із каменя, обведеним кам'яним муром.

Якщо камінь відкриває людині абсолютне існування за межами часу, абсолютний характер буття, то змінність виявляється у вітрах історії. Найактивнішою ж міфологемою виступає вогонь. До життєдайного вогню, джерела світла, яке після здійснення функції покарання врешті-решт перетвориться на мирний вогонь домівки, і звертаються в своїй творчості українські поети.

Інша етноміфологема - вода - виявляє себе в різних формах: це й реальні річки (з ними в поетів пов'язані спогади про дитинство), і море, яке приєднує до часів Початку та, розкладаючи й руйнуючи форми, змиває гріхи, ритм же моря відсилає до першопочатку, до ідеї творення, до переживання сенсу безмежного. Уявлення про первинність морської стихії, з надр якої виникає або створюється земля, має універсальний характер. Для українських поетів зміни в Україні пов'язані з виходом до моря, що було не лише відтворенням історичних кордонів, а й поверненням до джерел і залученням до вічності. “Вода” використовується також як біблійний образ (потоп виступатиме покаранням), але вона має й значення хрещення, символізує нове народження, відродження. Вода - найрадикальніший засіб знищення старого, вона розкладає, руйнує будь-яку форму, а тому багата на паростки створеного.

Отже, первинні стихії в поезії празької школи були образною основою побудови нового простору, який пов'язувався з мотивом міста - домінантою нового українського художнього мислення загалом, тому що був не просто тематичною зміною, не лише переорієнтацією на міську культуру, що притаманно європейській модерній культурі ХХ ст., а вів із “саду” української сентиментальності до реального міста - метафори основної української ідеї: здобуття державності, що спиралася на середньовічний романтичний ідеал міста-фортеці і на важливий для української ментальності мотив побудови з каменя / на камені, який використовують у своїй творчості О.Стефанович, О.Ольжич, Ю.Липа, Є.Маланюк. Образ міста використовує й ідеолог празької школи Д.Донцов, наголошуючи на його важливості в житті нації і пов'язуючи бездержавність із відсутністю “свойого міста”.

У підрозділі 2.2 - “Український та російський “національний міфи” як віддзеркалення двох типів націоналізму” - визначені особливості “національного міфу” українських неоромантиків порівняно з російським “національним міфом” доби неоромантизму (на прикладі творів О.Блока, М.Цвєтаєвої, С.Кличкова, Б.Садовського), що дає змогу віднайти прикметні особливості творення національної парадигми, які в поезії празької школи виявилися в реміфологізації, переписуванні міфів, у залученні інтересів земної сфери, небажанні розчинятися в стихії народної мови й фольклорних образів, у зацікавленні яскравими постатями української історії та культури.

На розбіжності національних домінант двох народів наголошували Є.Маланюк, О.Ольжич, ЮЛипа.

“Національні міфи” двох народів віддзеркалюють різні типи націоналізму й культурних матриць. Українська модель нації є наближеною до типу західних національних держав, програма яких складалася з антиколоніальних та інтеграційних рухів, з принципів раціональності й демократії, юридично закріплених кордонів та національних прав. Орієнтація на західний тип націоналізму була зумовлена пошуком нової системи цінностей, нових критеріїв при формуванні незалежної української держави, бажанням відкинути психологію “поневоленого” народу і, можливо, архетипно заданими передумовами (за О.Кульчицьким, “vita maxima et heroica”).

Зовсім інші механізми лежать в основі національних орієнтирів росіян: у них - східна модель, яка майже не передбачає питання юридичного й територіального закріплення кордонів. Східний наднаціоналізм охоплений почуттям етнічної спорідненості, яке спонукало весь час розширювати свої території, приєднуючи етнічних “родичів” за межами сучасних кордонів. Російський шовінізм пояснюють тим, що формування російського народу відбувалося в процесі завоювання чужих територій; а тому завоювання і завойоване стали чимось невід'ємним від самого єства росіян.

Особливим завзяттям позначені родинні почуття росіян стосовно українців. Останні ж заперечували існування спільного з росіянами пращура. Тут можна вказати на здивування з приводу відкритості етнічних зв'язків росіян з українцями, які відшукували неросійські корені “російських” письменників. Неприязнь до чужих домішок вважав Ю.Липа характерною ознакою української ідентичності.

Якщо найпродуктивнішою темою художнього мислення для нових українських романтиків було місто, то для російських - сад. На протиставленні саду й міста в обох літературах важливо наголосити тому, що з ним пов'язувались різні комплекси ідеальних актів та уявлень. Для української свідомості оспівування вишневих садків стало принципово неможливим, оскільки з ними асоціювався старий міф, точніше, його спрощено ідилічне трактування “лінивими” сучасниками.

Підрозділ 2.3 містить аналіз образу чужинця як складової українського “національного міфу”. Несприйняття чужих, зокрема причетних до гноблення, почуття колективної образи на іноземців-поневолювачів - перший етап зародження націоналізму. Виводячи формулу нації, Ю.Липа разом із “власним тереном” та “власною місією”, які виникають поперемінно (адже кордони можуть змінитися під час війни, а місію еліта нації може не відчути), називає також обов'язкову домінанту - “почування нехоті до чужих”. І хоча для ролі іноземця-гнобителя якнайкраще підходили росіяни, з якими асоціювалися історична вина, тоталітаризм, наднаціонально-державні механізми, образ москвина розробляється підкреслено негативно.

Подорож Московією є сюжетом роману Ю.Липи “Козаки в Московії”. Подорож, що збіглася з життєвим шляхом героїв в найсуттєвіших моментах, зумовила звернення до жанру авантюрно-побутового роману, який дозволяв, крім усього, показати широку панораму життя і внутрішні порухи героїв. Одна з прикмет авантюрно-побутового роману - метаморфози й перетворення героя, причому в його основі - не становлення, а криза й переродження. Життєвий шлях людини збігається з реальною дорогою: мандрівка Московією - шлях до себе, до України та її світу. Випробування пов'язані з побутом, що є пеклом, іншим світом, інфернальним простором. За цим принципом описується життя Росії. Помандрувавши Московією, герої побачили, що жодний міф про неї не відповідає дійсності (вона не виявилася навіть осередком злих дияволічних сил, про що говорилося в книжках), країна ця - просто дика. Тому зацікавлення чужою землею зникає; починається творення міфу про власну країну - “край молоком, і медом, і свободою пливучий”.

Відзначимо, що творення образу власної нації здійснювалося за допомогою міфу, метафори, набору парадигм, а при створенні образу сусіднього народу представники празької школи часто вдавалися до таких художніх засобів, як деміфологізація та метонімія (підміняючи концепцію вибірковими рисами).

Метафора й метонімія представляють два поетичних типи - поезію асоціації на основі порівняння, що залучає множинність світів, породжує множинність інтерпретацій, та поезію асоціації на основі суміжності, що будується за певною моделлю в межах дискурсу одного світу. Дані типи - це набір та поєднання, парадигма та синтагма. Оскільки міф про українську ідентичність будувався на пошуках, то продуктивною моделлю стала метафора. Метафора пов'язана з творенням парадигми, а парадигматика - ознака близьких “пражанам” романтичної художної системи та необарокового стилю. Зазначені поетичні моделі є не просто художніми тропами, а й стилями мислення і навіть фундаментальними способами конструювати ідентичність. Метафоризація - це і є той мисленнєвий процес, із якого постає дискурс колективної ідентичності. Поряд із метафоризацією “пражани” на початку твореня “національного міфу” зверталися до таких художніх прийомів, як відмінність та контраст, цілковита відокремленість через розрізнення й протиставлення.

Перехрещення двох культур змальовується як трагедія й в іншому творі Ю.Липи - невеликому оповіданні “Закон”: згубною виявилася спроба поширити закони власного етносу на чужий.

Штрихи до портрета москвина знаходимо і в збірці оповідань Л.Мосендза “Людина покірна”, в якій ненависть до ворогів є також сюжетотворчим елементом.

Ототожнення ворога з негативною стихією трапляється в збірці Л.Мосендза, в поемі Ю.Клена “Попіл імперій”, основною ідеєю якої є загибель імперій від тих негативних сил, які їх і породили (О.Астаф'єв).

При залученні “російської” теми до власного “національного міфу” спостерігаємо акцію “перенесення”. Так, відповіддю на пацифізм стала ідея боротьби, експансії, насильства, або просто - “імперіалізм”. Такий ненависний колоніальний дискурс не заперечується у випадку власної нації, а прибирається собі, примірюється на себе, адже, на думку Д.Донцова, слабші нації не прилучаються до прогресу і тому не здатні на незалежне життя. Право на самовизначення мають тільки ті нації, в яких є сильним “імперіалістичний дух”. Відродження української нації О.Ольжич пов'язував з імперськими тенденціями. Ідеї національного посланництва В.Пачовський закликав учитися в жидів, поляків та москалів. Необхідно відзначити, що “пражани” навчаються непохитності національної свідомості (яка часто співвідноситься з релігійним елементом) і в інших “чужинців” (вірш Г.Мазуренко “Бранка татарка”, поема Ю.Клена “Жанна д'Арк”, оповідання Л.Мосендза “Хазарин”).

За акцією “перенесення” могли “відбиратися” й приписуватися найпривабливіші чужі риси. Наприклад, доводилася згубність і необгрунтованість ідеї “третього Риму” для російської культури і водночас цю ідею обмірковували щодо Києва. На перетворення сонного Києва на залізне місто-державу, на “третій Рим”, “наш неминучий Рим” чекає Є.Маланюк. З іншого боку, ідеї Риму протиставлялася власна міфологема античності, яка сягала не лише історичної доби праукраїнської культури, котра виросла зі спільнодії еллінів з трипільцями, а й свідомих історіософських розробок, що активно культивувалися.

У третьому розділі розглядається стилістична різнорідність поезії празької школи як віддзеркалення складних пошуків національної ідентичності.

Програмово обгрунтовуючи стиль нової української літератури, О.Ольжич писав: “Тепер конкретний стиль відмінятиметься між витонченими віхами, доки не стопиться в неподільну, питому й неповторну єдність, що її маємо означити як стиль героїчної доби, героїчне мистецтво”.

Внутрішнє напруження, тематика, мотиви цієї поезії, саме відтворення “національного міфу” пов'язані з художньою системою неоромантизму. Завданню створити модерну націю (її ознака, за О.Бочковським, - поширення національної свідомості серед усіх складових шарів, від центру до периферії; “Модерна нація обіймає усі суспільні шари, з яких складається народ. Натомість в народі нація була по черзі репрезентована лише вищими її верствами - від корони і династії до панства і буржуазії”) якнайкраще відповідали ті риси неоромантизму, про які писала Леся Українка: “Старий романтизм намагався звільнити особистість, - але лише виняткову, героїчну, - від натовпу; ...неоромантизм намагається звільнити особистість у самому натовпі. Розширити її права, надати їй можливість знайти подібних до себе або, якщо вона виняткова й при цьому активна, піднести до свого рівня інших.”

Для неоромантизму взагалі характерний рух від індивіда до маси, від “я” до “ми”, при тому, що ідея індивідуальності не відхиляється. “Неоромантичний герой подібний до героя класичного романтизму, але на відміну від останнього він не має виняткових, надзвичайних рис. Він уже не протистоїть світу, універсуму, а перебуває в його центрі.” Новий герой не просто мріє про дію, а діє і закликає до цього ж натовп. “Пражани”-неоромантики вірили в предметність та дієвість свого слова, яке часто поєднується з актом ходіння, відплиття, палання, пробудження.

Романтизм виявився в комплексі ідей філософських, естетичних, поетичних та політичних. Виявився він і в мотивах: непокори (що пов'язане з антиколоніальним дискурсом), оспівування стихії вітру (Маланюк, Теліга), потягу до незнаного (Клен, Теліга), прагнення пригод, моря (Клен, Теліга, Маланюк, Мосендз), дальної царівни (Лятуринська, Клен, Маланюк), Місяця (Лятуринська, Теліга, Лівицька-Холодна, Маланюк), у символіці вогню (Лятуринська, Лівицька-Холодна) тощо. Романтизм позначився на антиноміях: історія не лише славна, а й ганебна; чоловіче (герой, раціо) та жіноче (Україна, емоційність творчості, дитяча вразливість і незахищенність перед світом справжньої України); необмежені можливості мрії, духу і утиски суворої дійсності, поневолення людини.

Водночас в поезії празької школи наявні були й елементи неокласицизму (Клен, Стефанович), експресіонізму (Маланюк), символізму (Дараган, Лівицька-Холодна, Маланюк, Мазуренко), які варто пояснити, звернувшись до властивих неоромантизмові як художній системі внутрішніх особливостей: перебуваючи на “периферії” літературного життя (мається на увазі відсутність окресленої естетичної визначеності, диференційованості, автометаописів і літературних маніфестів), неоромантизм легко дозволяв впливати на себе іншим системам, ставав підгрунтям для їхнього синтезу, провокував використання власного імені.

Неокласицизм був не стільки стилем, скільки певною естетичною програмою, системою світосприйняття, що з'являється в період зламу в культурі та при порушенні історичних смислів у перехідну добу. Він не сформувався у “пражан” в художню систему, а став тільки доповненням до домінуючої художньої системи - неоромантизму, що давало змогу “сповна” відтворювати “національний міф”. Про необхідність неокласицизму писав М.Хвильовий, для якого неокласицизм був повязаний із відродженням нового типу відважних конквістадорів. Елементи неокласицизму були, перш за все, виходом на західну, європейську картину світу і, частково, на культ давніх полісних спільностей, характерний для національного відродження.

Неокласицизм “пражан” не був органічним і цілісним, він став даниною “європеїзму” як ідеалу, крім того, був пов'язаний із бажанням відтворити народний епос. Про неокласицизм ще не свідчить апеляція до праджерела, міфу, античності, оскільки вони можуть бути зумовленими міфопоетичним сприйняттям (хоча саме праджерела й міфи О.Ольжич вважав найголовнішою особливістю “войовничої неоклясики”). Так само не додає вирішальних аргументів на користь неокласицизму і розширення тематики літератури: адже врешті-решт література долала провінційну обмеженість, набувала рис модерної. Водночас, можливо, широке використання античної тематики пов'язане з ідеєю античних коренів українського етносу, яку розробляли “пражани”.

Взаємодія неоромантизму з неокласицизмом була зумовлена, по-перше, відкритістю неоромантизму, по-друге, підгрунтям для поєднання елементів різних художніх систем стала необарокова поетика, адже домінантою бароко є синтез середньовіччя й Ренесансу, готики й античного класицизму.

Культ готики у творчості “пражан” був обумовлений кількома причинами. Перш за все, він пов'язувався з ідеєю руху. Проголошена Є.Маланюком “готика росту” є засобом наближення до європейської культури, можливістю потрапити до сакрального центру - до Європи (в чому виявився вплив Шпенглера з його ідеєю фаустівської етики “д'горі”); це також символ творчості, творчого пориву, природних та історичних рухів і їхнього взаємозв'язку, й складова комплексу середньовічної лицарської символіки, що стала ключем образного мислення українських неоромантиків. Готика пов'язана з космічною гармонією, буттям, високим мистецтвом. Крім того, готика, як її уявляли українські поети, була міцно вписаною в контекст західної культури, а отже, і західних громадянських “ідеалів”. Та захоплення готикою часом межувало і з неприйняттям елементів власної національної традиції. Так, за Є.Маланюком, місія ХХ віку, полягає в перетворенні горизонталі бароко в ціннісну вертикаль, з образом якої пов'язувалася готика, тому “стрункій готиці” протиставляється своє, українське “широке”, “горизонтальне” бароко. Хоча творчість самого Є.Маланюка, як і інших представників празької школи, в деяких моментах перегукується з естетикою бароко: по-перше, бароко асоціювалося з історичною добою, яку варто було відродити; по-друге, це складова частина українського культурного менталітету. Крім того, саме ця художня система давала змогу об'єднати кілька стилів, що було дуже цінним, бо кожен стиль по-своєму обслуговував національну ідею, розмаїття варіантів якої відбиває складний процес пошуку національної ідентичності.

Необарокова поетика виявилася в історичності, надзвичайній експресивності, настанові на виховну функцію поезії, сприйнятті світу як театру. Політично-націоналістичну ідеологію творів, відгук на сучасність, динамізм (за Д.Чижевським) також можна зарахувати до необарокових рис поезії празької школи.

Барокова поетика містить у собі й елементи ренесансу, присутність яких у поезії “пражан” відображає становлення нового світу, в якому всі речі й предмети перебувають у пошуках свого - нового - місця. Із становленням пов'язані переусвідомлення й переродження, що проявляється не лише на рівні мотивів нового міфу, а й у наявності карнавальних прийомів. Такий важливий для еміграційної поезії жестикуляційний фонд вміщує не тільки жест міфопоетичний, а й вульгарний, грубий. З цим суміщується й вульгарний шар лексики, і карнавальне висміювання тіла, крайньою формою чого є нешанобливі, некоректні відгуки про тіло матері-України та про її статеві зносини. З очищенням же тіла як найдосконалішої форми організації матерії (адже тіло - це космологічний символ) можливе перетворення всієї матерії.

Від ренесансу в поезії “пражан” не лише стихія карнавальної культури, прагнення побудувати новий світ, віра в інтегральне оновлення, а й безмежне почуття особистості, самосвідомість культури, роздвоєння між аскетизмом і життєрадісністю (пригадаймо хоч би вислів Д.Донцова “трагічний оптимізм”). Поезію “пражан” споріднює із ренесансом також боротьба між свободою творчості й нормою, між імперативом (як у житті, так і в творчості) і прагненням до художньої досконалості, що зумовлює надзвичайний динамізм творчості, яка, безумовно, страждала від самообмеження. Ренесанс як система також “починається з самообмеження і самозосередження”, але під цим мається на увазі не пасивне споглядання, навпаки, активний пошук, діяльність. До аналогій з митцями італійського Відродження вдається Є.Маланюк у шкиці про празьку школу (ст. “Спізнене покоління”), називаючи універсальність рисою української творчої психіки взагалі.

Отже, незважаючи на стилістичну різноманітність, домінантою творчості “пражан” є неоромантизм, взаємодія якого з різними напрямами пояснюється саме притаманними йому як художній системі внутрішніми особливостями.

Поезія празької школи, будучи явищем модернізму (вкажемо на відчуття європейського катастрофізму, перехрещення з російським, чеським, французьким, польським модернізмом, на зосередженості на універсальних і культурно-історичних цінностях, а не подіях сучасності; міф про бездержавну людину збігається з основним міфом модернізму: людина і хаос), свідчить і про боротьбу модерністського та національного модусів з переходом до релігійного чи філософського. Найяскравішим прикладом прагнення до модернізму стала поезія Н.Лівицької-Холодної, що репрезентує водночас і підкорення модернізму національному дискурсу.

На перший погляд, творчість Н.Лівицької-Холодної не вписується в коло поезії “пражан”, які сповідували тематичну загерметизованість (якої все ж таки не дотримувалися), прагнули уникати теми кохання, родинних зв'язків, спогадів про дитинство.

“Сексуальність” Н.Лівицької-Холодної була не відхиленням від основної лінії поезії “пражан”, а творенням нового дискурсу на новому рівні, коли пошук ідентичності особистісної корелював із творенням ідентичності національної. Нові форми поведінки людини-борця, будівничого нового “національного міфу” жінка може опанувати після певної трансформації себе як істоти жіночої статі. Після випробування себе в сексуальній грі з метою формування принципово іншої вдачі героїня залишається вірною патріархальному, фалічному ідеалові - войовничості, необхідної для створення власної держави.

Про домінування національного модусу свідчить і подальший розвиток творчості Н.Лівицької-Холодної в бік національної тематики, що знайшло вияв навіть у кольоровій гамі її поезії, для якої, як і в інших представників празької школи, універсальними стали жовтий і блакитний кольори, за допомогою яких будується “національний міф”: Україна сприймається як золоте тіло з блакитними жилками річок; шлях відродження батьківщини полягав у поверненні до золота ланів водночас із пориванням України-лебедиці в блакить. Під час радянської окупації Україна була представлена на землі двійником, а справжня сакральна країна перебувала на “блакитному Синаю, де як завше золото й мечі” (Є.Маланюк). Використовуються ці кольори й для зображення міжнаціональних взаємозв'язків: синьому жару, нестерпному синьому полум'ю Європи протиставляється золото, що символізувало Азію, облудну владу Кремля.

Від тематики національної Н.Лівицька-Холодна переходить до релігійної та філософської, що спостерігаємо й у творчості Ю.Липи, О.Стефановича, Г.Мазуренко, Є.Маланюка.

Четвертий розділ - ”Трансформація ”національного міфу” в „пражан” та їхніх послідовників” - присвячений долі нового “національного міфу”, його трансформації як у пізній творчості “пражан”, так і в поезії незначного кола послідовників - українських поетів Канади (В.Ворскло, Д.Мур, Л.Мурович, Б.Олександрів, Л.Ромен, В.Скорупський, О.Смотрич). Взаємозв'язок між ними виявився не так у текстових перехрещеннях (об'єктивних ознак взаємодії текстів не так вже й багато), як у подібному тематичному, лексичному, жестикуляційному рівнях.

Деструкція і деміфологізація пов'язані насамперед з тим, що ритуальне дійство, яке творили “пражани”, у віршах послідовників використовується занадто часто, а найосновніше - поза обрядом, в проміжках між сакральними датами календаря, що здатне активізувати процеси десакралізації, вносити неясність, страх, песимістичну гадку про існування. “Празькі” мотиви втрачають свою визначеність: стихія - вже просто абстрактна, хоча й покликана покарати і “нас”, і ворогів, місто - вже не осередок боротьби за українську державність, якого прагнули “пражани”, яке хотіли побудувати власноруч, воно - чужа, мертва істота, об'єкт, що побудований не “нами”. Замість міста-фортеці знаходимо оспівування ланів, степів як символу України, місто ж - реалія сірої чужини. Камінь (“будівничий матеріал” “пражан”) не зберігає надписів давнини, лише підкреслює самотність і гіркоту “півбуття”. Деякі поети продовжували створений “пражанами” “національний міф”, деякі - заперечували, десакралізуючи найважливіші теорії, проповідуючи ідеї, відверто протилежні “празьким”. Сакральні для поетів празької школи історіософські теорії під пером послідовників обертаються на побутову замальовку. Якщо “пражани” тужили за морем, прагнули перейняти від нього почуття волелюбності та незламності, а ідея виходу до моря була засадничою для нового “національного міфу”, і злоречий суходіл інакше як карою не називався, то, виявляється, “згубний” етноландшафт може отримати й позитивну оцінку. Риси, які викликали обурення, перш за все, рабство та пасіонарність української душі, прочитуються під іншим кутом зору, захищаються й оспівуються. Якщо “пражани” вбачали мету подорожі до Європи в набутті досвіду для подальшої боротьби, то мета, проголошувана в поезії В.Ворскло, зовсім інша - знайти щастя. Чужина вже не уявляється ворожою, навпаки, наголошується на її гостинності.