Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний лінгвістичний університет міністерство освіти і науки України

УДК 82=21=111 16

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Поетика і типологія англійської трагедії першої третини XVII сторіччя

10.01.04 - література зарубіжних країн

Летуновська Ірина Вікторівна

Київ 2002

Загальна характеристика роботи

В історії англійської літератури кінець XVI - перша третина XVII ст. становить добу інтенсивного розвитку драматургії. Проте англійська трагедія першої третини XVII століття в усій її повноті й розмаїтті тривалий час майже не вивчалася, зокрема вітчизняним літературознавством; практично цей період було пропущено. В наш час післяшекспірівська трагедія викликає дедалі більший інтерес як в Англії, так і за її межами.

Протягом останніх десятиліть видруковано цілий ряд досліджень, присвячених англійській драматургії першої третини XVII століття. У найцікавіших із них - зокрема, в дослідженнях Р.Орнстейна (1960), Т.Томілінсона (1964), М.Маклюра (1966), Р.Хьюберта (1977), Е.Йенсена (1979), Г.Флорбі (1982), К.Айзмана (1999), С.Грінблатта (2001) та інших - вміщено багато фактичного матеріалу про англійську драму того періоду. Але хоча в цих роботах міститься чимало цікавих концептуальних спостережень, західні фахівці з історії літератури не ставили перед собою завдання типологізувати трагедії молодших сучасників Шекспіра. У російському літературознавстві 80 - 90-х років з`явилися праці Г.Толової (1980), О.Парфенова (1977, 1986), А.Горбунова (1986), О.Анікста (1986), в яких стильову типологію англійської драматургії розкрито на основі ідейно-тематичного аналізу. Еволюції англійської драми цього періоду притаманні певні стильові тенденції. Йдеться не про індивідуальні стилі письменників, а про стиль як категорію, що характеризує напрям чи школу художньої творчості в цілому. Реферована дисертація є спробою визначити, які саме з художніх напрямів здобули розвиток у англійській драматургії першої третини XVII століття і як вони співвідносилися між собою. Дисертант типологізує творчість молодших сучасників Шекспіра на основі аналізу своєрідності поетики їхніх п`єс, а також з`ясовує взаємозв`язок між жанром та стилем. Висвітлення процесу паралельного існування маньєристичних, ранньобарокових і ранньокласицистичних структур і тенденцій в трагедіях молодших сучасників Шекспіра в контексті загального розвитку тогочасної англійської літератури є головною метою реферованої дисертації. Ставиться завдання виокремити фактори, що визначають належність тієї чи тієї трагедії до одного з названих вище дискурсів й окреслити головні стильові тенденції післяшекспірівського театру. Важливе місце посідає аналіз поетики трагедій, написаних у рамках різних художньо-естетичних систем. При цьому дисертант розв`язує окремі завдання дослідження - вивчити ідейно-тематичні, композиційні, формально-структурні особливості маньєристичних, ранньобарокових і ранньокласицистичних п`єс. Оскільки в сучасному літературознавстві ще не вироблені загальновизнані дефініції маньєризму, а межа між ним і бароко не досить чітка, перед дисертантом постала необхідність на початку кожного розділу реферованої праці викласти своє розуміння названих явищ. Спираючись на свою робочу концепцію цих художньо-естетичних систем, дисертант здійснює аналіз конкретних творів і дає їм оцінку.

Актуальність теми зумовлена тим, що в ній досліджується еволюція становлення англійської трагедії першої третини XVII століття - жанру, розвиток якого збагатив художній арсенал усієї західноєвропейської літератури.

Дисертантом поставлено завдання розширити загальні уявлення про ранні фази становлення й розвитку маньєристичної, барокової і класицистичної художньо-естетичних систем у англійській трагедії першої третини XVII століття, стимулювати теоретичне осмислення історичної поетики трагедійного жанру, простежити той вплив, який справили мистецькі здобутки молодших сучасників Шекспіра на подальший розвиток літератури, аж до творчості представників постмодернізму.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Реферована дисертація виконана в річищі наукових досліджень кафедри теорії та історії світової літератури Київського національного лінгвістичного університету Міністерства освіти і науки України і виконувалась в руслі комплексного плану “Актуальні проблеми теорії та історії української та зарубіжної літератур”.

Основна мета роботи полягає в тому, щоб у процесі аналізу трагедій, створених в Англії в першій третині XVII століття, виявити своєрідність їхньої поетики і показати складну картину паралельного існування в короткому часовому періоді трьох різних за своїми дискурсами цілком самодостатніх художньо-естетичних систем, а саме - маньєристичної, барокової і класицистичної.

Поставлена мета передбачає розв`язання таких конкретних завдань:

проаналізувати зміну світоглядних, естетичних, етичних і художніх парадигм в англійській трагедії першої третини XVII століття;

визначити головні характерні особливості маньєристичної, ранньобарокової і ранньокласицистичної художньо-естетичних систем;

виявити й осмислити найважливіші риси художньо-естетичних систем у трагедіях молодших сучасників Шекспіра;

- типологізувати трагедії названого періоду.

Об`єктом дисертаційного дослідження обрано основні літературні моделі англійської трагедії першої третини XVII століття, які, не втрачаючи генетичних зв`язків із попередніми формами драматичних жанрів та ренесансним дискурсом, або творчо переробили його складові, або заперечували їх і водночас використовували відповідно до основних принципів власного дискурсу.

Предметом безпосереднього літературознавчого аналізу є досить широке коло англійської драматургії першої третини XVII століття. Як матеріал для дослідження обрано п`єси С.Тернера, Т.Міддлтона, Дж.Чапмена, Д.Марстона, Д.Вебстера Ф.Бомонта і Д.Флетчера, Д.Форда та Б.Джонсона, які можна вважати показовими для англійської трагедії зазначеного періоду. До аналізу залучаються, крім безпосередньо драматичних творів трагедійного жанру, й інші літературні джерела того часу, що дає змогу точніше визначити місце доробку драматурга в загальному естетичному дискурсі доби.

Теоретико-методологічна база реферованої дисертації ґрунтується на фундаментальних дослідженнях вітчизняних та зарубіжних учених. Методологічною основою роботи стали принципи історико-літературного й порівняльно-типологічного вивчення літературного процесу, розроблені у працях В.М.Жирмунського, І.Г.Неупокоєвої, Г.Д.Вервеса, Д.С.Наливайка, Д.Дюришина, Р.Велека та ін., залучено також окремі концепти “нового історизму”. Твори молодших сучасників Шекспіра розглядаються в нерозривному зв`язку з конкретними історично-культурними процесами, що відбувалися в англійському суспільстві того часу.

Наукова новизна дисертації полягає як у виборі самого об`єкта дослідження, так і в теоретичному аспекті його висвітлення. Розвиток англійської драматургії післяшекспірівського періоду показано як внутрішньо суперечливий, але єдиний процес, у якому можна визначити провідні стильові тенденції, що виявляються на рівні жанрової структури трагедії. Досі у вітчизняному й зарубіжному літературознавстві подібні спроби стосовно англійської драматургії названого періоду не здійснювалися.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані при читанні вузівських лекційних курсів, складанні робочої програми з зарубіжної літератури, написанні систематичної історії англійської літератури, в теоретичній та історико-літературній розробці проблем англійської трагедії всього XVII століття.

Теоретичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що воно робить певний внесок у вивчення історичної поетики трагедійного жанру, теоретичні аспекти якого проаналізовано ще не достатньо. Остаточно не вироблено також і цілісну концепцію англійської трагедії першої третини XVII століття, не визначено її місце й роль у загальному естетичному дискурсі того часу. Дисертаційна робота націлена на глибше проникнення в жанрову природу трагедії в аспекті історизму її розвитку і презентує цікавий історико-літературний матеріал. Отримані результати дозволяють більш повно репрезентувати літературний процес в Англії кінця XVI - першої третиниXVII століття.

Апробація результатів дисертації. За матеріалами реферованої дисертації опубліковано чотири статті; доповіді та повідомлення, присвячені її проблематиці, обговорювалися на науково-практичних конференціях молодих учених Київського національного університету ім. Тараса Шевченка 1987, 1988, 1989, 1990 рр., на республіканських конференціях молодих учених, що проводилися в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України в 1987, 1988 рр., на конференції “Мова, освіта і культура у сучасному світі” (В рамках відзначення Європейського року мов) у Києві, 2001р. Матеріали дисертації неодноразово обговорювалися на засіданнях кафедр зарубіжної літератури Київського національного університету ім. Тараса Шевченка і Київського національного лінгвістичного університету та були схвалені.

Обсяг і структура дисертації зумовлені основною метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаних джерел; загальний її обсяг 159 сторінок (без бібліографії). Додається список використаної літератури (253 позиції).

Основний зміст дисертаційної роботи

поетика типологія англійська трагедія

У Вступі обґрунтовується вибір теми, її актуальність. Формулюється мета та завдання дослідження, вміщено огляд науково-критичної літератури до обраного предмета дослідження і визначається рівень вивченості проблем, що розглядаються в роботі; встановлюється наукова новизна та практична цінність роботи. У першому розділі дисертації аналізуються основні структурні та ідейно-тематичні компоненти досліджених трагедій та обґрунтовується їхня приналежність до маньєризму У другому розділі розглядаються поетика та жанрово-стильові особливості ранньобарокових трагедій, а також аналізуються ранньокласицистичні трагедії, визначаються їхні специфічні особливості. У висновках формулюються основні положення та висновки дисертації.

Перший розділ дисертації, який присвячено вивченню маньєристичних тенденцій в англійській трагедії першої третини XVII століття, складається з вісьми підрозділів.

У першому підрозділі “Проблема маньєризму в сучасній науці” аналізуються різні погляди на маньєризм у мистецтвознавстві й літературознавстві; дисертант визначає свій підхід і пропонує свою інтерпретацію цього складного явища. Різні автори доходять до висновку про своєрідність маньєристичного способу художньо-естетичного осмислення дійсності. Загальновизнаним вважається факт виникнення маньєризму в Італії у період 1520 - 1550 рр. та його розповсюдження в європейському мистецтві на межі XVI-XVII століть. Але щодо визначення статусу маньєризму дослідники не мають спільної думки: одні вбачають у ньому течію, включену в художню систему пізнього ренесансу, другі пов`язують його з раннім бароко, треті розглядають як особливу художню систему, перехідну між ренесансом і бароко. Нам видається найбільш адекватною природі маньєризму третя точка зору. У цьому ж підрозділі визначаються підходи до аналізу англійських маньєристичних трагедій, їхньої типології та поетики. Робиться спроба розглянути маньєризм як діалектичне заперечення ренесансного дискурсу. Ренесансне розуміння людини, яскраво втілене у працях Піко делла Мірандоли, Дж.Бруно та інших гуманістів, ґрунтувалося на визнанні її гармонійності, в якій поєднуються почуттєве й раціональне. Керуючись принципом природної моралі, людина, вільна у своїх учинках, прагне досягнути досконалості, роздуваючи в собі “божу іскру” до “полум`я героїчного ентузіазму” (Дж.Бруно). Такі цілеспрямовані поривання зумовили виникнення в ренесансній літературі образу титанічної особистості, впевненої у своїх необмежених можливостях. У період кризи Відродження зазнає краху гуманістичне розуміння людини, власне складається інша, ніж у добу ренесансу, концепція індивідуума. Принципові зрушення спостерігаються і на художньому рівні: якщо мистецтво ренесансу, міметичне в своїй основі, гармонійно поєднувало відображення та вираження, то згодом акцент зміщується в бік виражальної правди мистецтва. Мистецтво прагне до демонстрації художньої ідеї: заперечення міметичності призводить до заміни художнього принципу “мистецтво - дзеркало природи” на принцип “мистецтво - дзеркало розуму”. Це призвело до зростання раціонального первня й посилило інтелектуалізацію художньої творчості.

У другому підрозділі “Художнє відображення руйнування ренесансного ідеалу людини” досліджується, як деструкція ренесансного ідеалу людини відбивається в персонажах англійської трагедії післяшекспірівського періоду.

Одна із складових ренесансного світогляду - теорія природної моралі. Етичні норми, якими повинен керуватися індивідуум, іноді стають на заваді його прагненням. У такому разі людина мусить прислуховуватися до голосу своєї природи - як до правил поведінки. Саме так чинять персонажі комедій Шекспіра. Ця ренесансна тенденція свободи вибору присутня також і в трагедіях, аналізованих у дисертації. Однак така реалізація права особистості на свободу вибору призводить до краху гармонії в самій людині й у світі, що її оточує. Вільний вибір виявляється спрямованим супроти етичних цінностей і, здійснюючи його, персонаж саморуйнується, що ставить під сумнів доцільність концепції природної моралі. У ході розгортання сюжету раціонально обґрунтована мета героя підміняється його жагучими неконтрольованими пристрастями. Відтак заперечується ренесансний ідеал особистості, в якій гармонійно поєднується плотське й духовне.

Так, наприклад, дії Віндіче, протагоніста “Трагедії месника” С.Тернера, який мститься герцогу за свою кохану Глоріану, цілком виправдані. У вихідному монолозі він проголошує своєю метою помсту не як самоціль, а як засіб відновлення гармонії, зруйнованої вчинками герцога та наближених до нього осіб. Однак у ході розвитку сюжету осягнення героєм мети втрачає раціональність, дедалі більше переважає пристрасть. Бажання помсти ставить Віндіче перед необхідністю порушення тих законів, на яких базується гармонія. Відзначимо, що персонажі аналізованих трагедій підлягають різним пристрастям. Вчинки протагоніста “Трагедії атеїста” С.Тернера визначаються його прагненням до збагачення. Хтивість керує вибором Беатриси, персонажа трагедії Т.Міддлтона “Перевертень”. Жадоба влади та чуттєві бажання - в основі поведінки Вортижера, персонажа трагедії “Хенгіст, володар Кентський” Т.Міддлтона. Порочність та гіпертрофовані ревнощі спрямовують життєво важливі дії персонажів “Трагедії другої дівчини” цього ж автора.

Превалювання пристрастей над розумом у характерах персонажів С.Тернера, Д.Марстона, Дж.Чапмена, Т.Міддлтона, це, по суті, художній вираз кризи ідеології Відродження та розпаду антропоцентричного дискурсу. Увагу драматургів привертають насамперед ті процеси деградації, що відбуваються в мікрокосмі людської душі. Відтак у п`єсах з`являються специфічні образи персонажів, про яких ідеться в третьому підрозділі першого розділу “Образи “макіавеля” та “невдоволеного”.

Прикметна риса “макіавелів” із трагедій С.Тернера, Т.Міддлтона, Д.Вебстера, Дж.Чапмена, Д.Марстона - ренесансна впевненість у спроможності людини творити свою долю. Однак на відміну од ренесансних персонажів, “макіавелі” - це послідовні егоїсти. Якщо ренесансні герої-титани, сповідуючи право людини на вільний вибір, не замислюються над своїми вчинками й не відчувають необхідності виправдати їх, то герої-“макіавелі” кожний свій крок логічно вивіряють і намагаються виправдати відповідно до постулатів власної моралі. Переважання раціонального над емоціональним у поведінці - характерна риса “макіавелів”. Так, наприклад, у трагедії “Перевертень” Т.Міддлтона, раціоналістично обґрунтувавши свою рівність з аристократкою Беатрисою-Джоаною, Де Флорес намагається оволодіти нею, хоча займає значно нижче місце в соціальній ієрархії. Він відмовляється від плати, запропонованої Беатрисою за вбивство нареченого. Однак це не альтруїстичний вчинок - Де Флорес точно розрахував, що Беатриса віддасть йому все своє багатство, навіть честь.

“Макіавель” - новий художній тип, поведінкою якого драматурги перевіряють моральну цінність практичного розуму, цілковито вільного у виборі. Аналіз цього образу дає змогу усвідомити ілюзорність уявлень про безмежні можливості раціоналістичних принципів. Подібний висновок - художньо-адекватне відображення страху та розгубленості людини перед хаосом Світу в період кризи ідеології Відродження і водночас закономірний наслідок розвитку концепції “титанічної особистості”, не обмеженої моральними законами.

Англійський вчений Д.Ганбі, аналізуючи трагедії Д.Вебстера, звернув увагу на персонаж, який коментує вчинки дійових осіб та звичаї тогочасного суспільства, і дав йому назву - “невдоволений”. Дисертант встановлює, що образ “невдоволеного” присутній також і в трагедіях С.Тернера, Дж.Чапмена, Т.Міддлтона. Так, наприклад, Антоніо, протагоніст трагедії Д.Марстона “Помста Антоніо” гостро критично коментує події та засуджує звичаї, що панують при дворі володаря. Для цього використовується типово комедійний прийом - перевдягання. Машкара блазня, яку добровільно натягнув Антоніо, дозволяє йому безстрашно грати амплуа “невдоволеного”. Перевдягання допомагає й іншому “невдоволеному” - Віндіче, протагоністу “Трагедії месника” С.Тернера.

“Невдоволені” часто зближуються з “макіавелями”, приймають їхні правила поведінки, вбачаючи в цьому єдиний засіб для досягнення мети, але, на відміну від “макіавелів”, розуміють згубність такого вибору. Персонажі-“макіавелі” також нібито осуджують панівні звичаї, але беруть на себе таку роль лише для того, щоб виправдати свої аморальні вчинки. Межа між “невдоволеним” і “макіавелем” хистка. “Невдоволений” так само як і “макіавель”, іноді прагне досягнення власної користі, тоді його зовнішні характеристики можуть наближатися до рис “макіавеля”.

Принципова різниця полягає у відмінності внутрішньої сутності “макіавеля” і “невдоволеного”. “Макіавель” не знає душевних конфліктів. Його внутрішній світ перебуває в єдності із суспільним буттям. “Невдоволений” позбавлений такої цілісності, він - у центрі конфліктної ситуації п`єси. Його душа стає ареною боротьби добра й зла, що й визначає конфлікт драми. Відбувається суб`єктивація трагічного конфлікту, яка становить предмет дослідження четвертого підрозділу першого розділу. Тут аналізується процес перенесення конфлікту в духовний світ персонажа, що в певному розумінні стало продовженням та розвитком традицій середньовічної драми.

У середні віки думка про те, що людині рівною мірою властиве звіряче та янгольське, що пристрасті збивають людину із істинного шляху, але розум контролює дотримання етичних законів - була загальноприйнятою. Середньовічні мислителі й драматурги пристрасть і розум, а також їх рефлективні прояви, розуміли як абстрактні категорії. Тому для їх втілення у драмі автори вводили алегоричні фігури. На сцені розігрувалось дійство завоювання душі людини. Центром художнього дослідження уявлялось ціле людство, а оскільки людина сприймалася як мікрокосм - тобто дзеркальне відображення всього світу, або макрокосму - то її душа співвідносилася з Універсумом.

Людина в літературі доби Відродження індивідуалізується і протистоїть світові, і саме в розбіжності між своїми прагненнями і світом, а не в самій собі, вона вбачає головну причину конфлікту. Так у трагедіях, що відбивають кризу ренесансної свідомості, протагоністи задля досягнення своїх практичних цілей повстають проти універсальних етичних законів, дотримання яких забезпечує гармонійне Буття. При цьому автори оцінюють своїх персонажів з позицій ідеалу.

Однак ідеал, будучи сам по собі універсальним, не має такої якості, як характер. Водночас особистість періоду кризи гуманізму постає як індивідуум, котрий підлягає впливу різних пристрастей, що руйнують раціональну основу його характеру. Ця суперечність розв`язується через створення образу первісно ідеальної особистості, яка згодом, під впливом згубної пристрасті зазнає психологічної, моральної деградації й гине. Тобто драматург висвітлює процес, який відбувається в душі персонажа. Таким чином конфлікт суб`єктивується.

Специфічними художніми засобами вираження внутрішніх, суб`єктивних конфліктів стають самохарактеристики та репліки в бік, які набувають важливих функцій у структурі трагедій досліджуваного періоду.

У п`ятому підрозділі першого розділу “Принцип маньєристичної іронії” показано, як залучається цей художній прийом у післяшекспірівських трагедіях. На думку Дж.Віко, саме в кризові періоди письменники й філософи охоче звертаються до іронії, щоби увиразнити хибність й неадекватність свідомості, рефлективність мислення. Іронія посилює художнє вираження неспроможності індивідуума відокремити хибне, уявне від реального, дійсного. При цьому в трагедіях С.Тернера, Т.Міддлтона, Д.Марстона, Д.Вебстера, Дж.Чапмена іронія об`єктивується як поетична (іронічна) справедливість, закладена в природному порядку речей, її вияв чітко детерміновано, і ця закономірність усвідомлюється дійовими особами. Відтак виникає мотив усвідомлення персонажем своєї приреченості. Протагоніст передчуває свою загибель, і це стає джерелом його душевних мук. Так, Альсемеро (“Перевертень” Т.Міддлтона) у своєму монолозі в першій сцені першої дії розповідає про тривогу, породжену усвідомленням гріховності потягу до Беатриси. В трагедії цього ж автора “Хенгіст, володар Кентський” згубність своїх дій передчуває Вортижер. У трагедії Т.Міддлтона “Жінки, бережіться жінок” передчувають свою загибель Біанка і Леантіо та ін. Проте, розуміючи фатальність своїх учинків, ці персонажі керуються своєю пристрастю. Але розвиток фабули із граничною ясністю розкриває марність устремлінь головних героїв трагедії. Протилежність бажаного й досягнутого вияснює не проголошений персонажем, а фактичний, визначений Універсумом, зміст подій, що й складає основу іронії у трагедіях англійських драматургів першої третини XVII століття. Оскільки ж протистояння виникає між людиною з її сподіваннями й невблаганною долею, жертвою якої людина стає, іронія набуває трагічності.

Таким чином, у післяшекспірівській трагедії середньовічні й ренесансні уявлення про детермінованість буття трансформуються в нову художньо-етичну концепцію - усвідомлення неспроможності індивідуума досягти бажаного.

Щоби підкреслити невідповідність висловлювання його прямому змістові залучається також каламбур, які було досліджено в шостому підрозділі. Якщо в трагедіях К.Марло, Т.Кіда і ренесансній трагедії В.Шекспіра “Ромео і Джульєтта” введення каламбурів - це лише змагання двох персонажів у дотепності, то в післяшекспірівських трагедіях каламбур набуває іронічності, він залежний від головної дії трагедії. Каламбур та іронія - важливі елементи поетики англійських трагедій першої третини XVII століття.

Автори багатьох праць, присвячених маньєризму, завважували ускладнену інтелектуальність цієї художньої системи. Про цю тенденцію, прикметну для трагедій С.Тернера, Т.Міддлтона, Д.Марстона, Дж.Чапмена, Д.Вебстера, йдеться в сьомому підрозділі першого розділу “Інтелектуальна ускладненість маньєристичної трагедії”. Значною мірою це явище було зумовлене посиленням впливу метафізичних поглядів на тогочасну суспільну свідомість. На початку XVII століття утвердилось розуміння метафізики як інтелектуального, споглядального пізнання природи та її суті: слова “метафізика”, “метафізичний” набули загального вжитку. Відбувається злиття понять “метафізичний” та “надприродний”. У тогочасній Англії метафізика дедалі більше проймається містицизмом. Широке розповсюдження серед інтелектуальних кіл одержали ідеї “Природної магії” Піко делла Мірандоли. В аналізованих драматичних творах містичні настрої здобули виразне художнє втілення. Положення “Природної магії” про взаємозв`язок індивідуума з навколишнім світом, про взаємозв`язки макрокосму та мікрокосму широко використовувались, зокрема, через залучення надприродної символіки. Так, гуркіт грому попереджає персонажів про те, що настане розплата за гріхи, як у “Трагедії месника” та в “Трагедії атеїста” С.Тернера. Містичну символіку несуть і метафори, що означають сумніви, вагання персонажа, його моральну деградацію. Наприклад, із метеором, що у містиці символізував неточність та непостійність, порівнюється Де Флорес ( “Перевертень” Т.Міддлтон).

Із погляду метафізики уявне відображення дано предметові раз і назавжди, явища і предмети пізнаються через порівняння невідомого з відомим, чітко зрозумілим і визначеним. Відтак постає необхідність створення системи стійких понять-символів, з допомогою яких можна оцінити пізнаване. В досліджуваних трагедіях чимало символів, таких, що походять з античної міфології, Біблії, а також запозичених із середньовічних джерел. Це зумовлювалося і метафізичним переконанням про те, що уявлення як художній “інструмент” припускає ілюзорність чуттєвого, а трансцендентне переживання можна висловити тільки в складних інтелектуальних термінах. Метафізичність свідомості посилювала метафоризацію літературних творів; складається новий, порівняно з ренесансним, тип метафори. Оскільки метафізика вважає джерелом розвитку зіткнення зовнішніх сил, які протистоять одна одній, то і в метафорі уподібнюються зовнішньо протилежні процеси та предмети, що перебувають у різних гомологічних рядах предметно-чуттєвого пізнання.

Широке використання алюзій не тільки орієнтувало авторів післяшекспірівської трагедії на коло освічених реципієнтів, а й вимагало активного включення глядача в сюжет твору, усвідомлення ним того, що відбувається на сцені. Це - характерна риса маньєристичного мистецтва.

В останньому, восьмому підрозділі першого розділу “Структурні особливості” мовиться про специфіку сюжетики досліджуваних творів, де, поряд з ренесансними композиційними правилами, можна виявити й структурні ознаки середньовічної драми. Так у трагедіях названого періоду простежується зв`язок із художнім принципом “трагічної піраміди”, що був притаманний середньовічній драматургії. Цей принцип відповідає оберту колеса Фортуни, що спочатку підносить персонажів, а потім опускає вниз, але, на відміну від ходу подій в маньєристичній трагедії, залишає їх живими. У п`єсах зазначеного періоду структурний принцип “трагічної піраміди” використовується авторами для досягнення якісно іншої художньої мети - відбиття хаотичності світу, ілюзорності прагнень людини.

Структура трагедій С.Тернера, Т.Міддлтона, Д.Марстона, Дж.Чапмена, Д.Вебстера має ще таку характерну особливість. Згідно з правилами мораліте, твір починає Вступ,тобто спеціальний актор, який викладає загальний сюжет твору. У ренесансній драмі роль Вступу ускладнюється. Він не тільки стисло описує, а й, подібно до античного хору, коментує минулі події і ті, що мають відбутися. В аналізованих трагедіях драматична дія динамізується завдяки об`єднанню в одній особі персонажа Вступу та протагоніста.

У маньєристичних трагедіях зберігається ренесансний принцип композиційної побудови: крім головного сюжету, розвивається окремий сюжет, що повторює тему основної дії, але драматург розробляє її не так докладно. Дисертант такі сюжети називає субсюжетами. В англійських трагедіях першої третини XVII століття поряд із головним сюжетом та субсюжетом можна виділити дію, що визначається нами як паралельний сюжет. Персонажі паралельного сюжету, на відміну від дійових осіб субсюжету, не ставлять собі тієї ж мети, що й герої головного сюжету. Якщо субсюжет виконує оповідальну функцію, спрощено роз`яснюючи, що відбувається в головному сюжеті, то паралельні сюжети виконують обслуговуючу функцію: з одного боку, вони створюють художній світ, на тлі якого розгортаються події головного сюжету, з другого - служать для виразу ставлення драматурга до тієї чи тієї моральної проблеми. Введення паралельних та субсюжетних ліній надає п`єсі багатоплановості, яка створює враження глибини й об`ємності художнього простору. (Простежується певна аналогія до створення багатопланового простору в живопису, що було властиво образотворчому мистецтву перехідного періоду від ренесансу до бароко.) Цікаво відзначити, що кожен персонаж головного сюжету, субсюжету та паралельних сюжетів вступає у взаємостосунки тільки з чітко окресленим колом дійових осіб. Рух персонажів дещо подібний до заданого руху планет у сферичній моделі світоустрою Птоломея, від якої ще не всі відмовились і в першій третині XVII століття.

Залучення принципів середньовічного світорозуміння органічно вписувалось в загальну картину пізньоєлизаветинської культури, в якій панувало прагнення поєднати етичні ідеї схоластики та нового часу в легко зрозумілих образах, загострити увагу на зіпсованості світу, щоб заперечити його існування через загибель героїв. Чітка композиційна побудова трагедії давала змогу авторам явити на сцені не просто подійний світ п`єс, а представити дію метафізичних законів, розширити п`єсу до масштабів космічного і говорити не про вчинки якогось персонажа, а показати вияв метафізичних законів загального буття.

Другий розділ дисертації, який присвячено аналізу ранньобарокових тенденцій у трагедіях Д.Форда, Ф.Бомонта і Д.Флетчера та ранньокласицистичних у трагедіях Б.Джонсона, складається з вісьми підрозділів.

У першому підрозділі “Бароко як художньо-естетична система” дисертант дає теоретичну характеристику цього художнього явища, а в другому підрозділі “Ранньобарокові мотиви синтезу почуттєвого і раціонального” розглядає цей синтез у трагедіях Д.Форда, Ф.Бомонта та Д.Флетчера.

Автори маньєристичних драм, прагнучи до створення атмосфери загального хаосу та темряви, наголошували на всесиллі пороку й на тих бідах і жахах, якими Універсум карає особистість, котра піддалася хтивій пристрасті. В трагедіях перемагає розум, а нестримний розвиток пристрасті призводить героя до загибелі.

У творах раннього бароко спостерігається тенденція до стирання межі між коханням і пороком. Релігійне забарвлення стає характерною ознакою мови закоханого. Персонажі аналізованих трагедій, описуючи свою пристрасть, часто вдаються до сакральних термінів. Кохання постає як універсальне почуття не тільки тому, що поєднує духовне й плотське, платонічне й раціональне, емоційне й раціональне, а й тому, що служить засобом екстатичного містичного єднання з універсальною суттю - Богом.

У трагедіях Д.Форда, Ф.Бомонта і Д.Флетчера збережено середньовічні уявлення про руйнівну силу пристрасті, притаманні й маньєристичному мистецтву. Однак на передній план виходить можливість в емоційному почутті поєднати духовне і плотське, а також через цю нову можливість відновити гармонію, якщо особа зрозуміє свою гріховність. Так, наприклад, Евадна, героїня “Трагедії дівчини” Ф.Бомонта і Д.Флетчера, помирає в екстазі каяття, досягаючи містичного єднання з трансцендентним. Екстатичного каяття досягають і інші персонажі, в яких розум, врешті, переважує пристрасть. Саме боротьба пристрасті і розуму, що відбуваються в душі персонажа й стають об`єктом художнього дослідження.

В третьому підрозділі “Бароковий містицизм у трагедіях Д.Форда, Ф.Бомонта і Д.Флетчера” другого розділу досліджується специфіка містичного у трагедіях названих авторів. Відзначено, що однією з причин, що зумовлюють залучення містичного, був пантеїзм, успадкований від мистецтва Відродження. Його значення для наступних століть полягає в тому, що від концепції обожнення живої природи (одухотвореної матерії) бере початок європейська філософія сенсуалізму, яка стверджує первинність відчуття в людському пізнанні, свідомості, душі. Уявлення про загальну й повсюдну одухотвореність світу приводить філософів та митців бароко до ідеї метаморфізму, безперервного переродження всього і вся, вічного перетворення, в ході якого життя народжується із смерті, а смерть лише надає йому нових форм. Цим значною мірою пояснюється ставлення барокових авторів до смерті як до оновлення.

Для персонажів аналізованих трагедій смерть - містеріальний акт, який дає змогу душі подолати матеріальну оболонку тіла й постати не тільки над матеріальним, а й над раціональним. Перкін Ворбек, протагоніст однойменної трагедії Д.Форда, усвідомлює смерть як одну з найщасливіших хвилин свого існування. На відміну від ренесансної трагедії, де смерть виконує й певну соціальну функцію (як, наприклад, припинення ворожнечі родів Монтеккі і Капулетті), у бароковій трагедії вона - насамперед духовно-психологічний акт. Головним у бароковій концепції смерті стає сприйняття фізичного завершення буття людини як акту, котрий не тільки відновлює справедливість і гармонію, що відповідає ренесансним концепціям, а й розуміється як універсальна сила , що поєднує все існуюче.

Предметом четвертого підрозділу “Структурні особливості ранньобарокових трагедій” є характерні риси сюжетики досліджуваних трагедій. У маньєристичній трагедії дії персонажів розподілялися за рівнем сюжету, субсюжетів та паралельних сюжетів, які могли не перетинатися. Така фрагментарність відбиває маньєристичні уявлення про хаотичність світу й розгубленість людини, непевність її в своєму становищі. Змістова єдність досягається через центральний образ, який є метафорою, що втілює авторську позицію.

У художньому світі ранньобарокових трагедій відбувається повернення до цілісного художнього відображення завдяки алегоричним фігуральним взаємозв`язкам, які здебільшого об`єднують персонажів не причиновими та часовими зв`язками, а суто змістовними. Оскільки всі персонажі об`єднані змістовними зв`язками, всі дієві особи п`єси залучаються до єдиного, загального руху - розвитку фабули. Основною силовою лінією цього руху, яка утримує композиційну єдність п`єси, є доля головної дійової особи, зв`язаної змістовними зв`язками з рештою персонажів. У “Трагедії дівчини” Ф.Бомонта і Д.Флетчера головною дійовою особою є Амінтор, в трагедії Д.Форда “Розбите серце” - Оргіл, в трагедії “Перкін Ворбек” - головний персонаж, в трагедії “Як шкода її розпусницею назвати” - Анабелла і Джованні. До цих дійових осіб тяжіють всі інші персонажі, набуваючи тим самим своєрідної динамічної впорядкованості. Драматичну дію пожвавлює динамізм, який відтворює внутрішню суть сюжетного руху. Видається можливим провести аналогію з динамізмом на картинах барокових художників, наприклад, Рубенса, який компонував елементи своїх картин навколо однієї динамічної спіралі.

В п`ятому підрозділі “Світоглядні основи екзальтації як елемент поетики ранньобарокових трагедій” другого розділу аналізується гранична емоційна насиченість трагедій Д.Форда, Ф.Бомонта і Д.Флетчера. Одним із естетичних засобів створення емоційного впливу є вміщення героїв у протиприродні ситуації - інцест, мотив божевілля. Якщо в ренесансній драмі божевілля підлягає осудові як порушення гармонії, а в маньєристичній слугує символом дисгармонії світу, то бароковий драматург сприймає цей душевний стан людини як пункт перехрещення раціонального та ірраціонального, пункт, в якому істина проголошується найбільш патетично.

Шостий підрозділ “Ілюзорність і реальність” присвячено становленню барокової тенденції злиття уявного з дійсним, реальним, у сукупне ціле. Характерне для ренесансної художньо-естетичної системи прагнення до достовірного відтворення реалій дійсності зіставлено з маньєристичним уявленням про світ як ілюзію, а на матеріалі аналізованих трагедій показано, як у ранньобароковій драматургії ілюзорне і дійсне трансформуються, досягаючи злиття. При цьому, на відміну від маньєристичних трагедій, руйнування ілюзій протагоністів не призводить до загибелі героїв і не сприяє відновленню гармонії.

У сьомому підрозділі “Принцип театральності” розглядається застосування цього принципу Д.Фордом, Ф.Бомонтом і Д.Флетчером. Концепт “всі люди - актори” в ранньобароковій трагедії набуває характеру всезагальності, ренесансна метафора “світ - театр” значно ускладнюється. До ренесансного розуміння мистецтва як дзеркала природи долучається маньєристичний принцип “мистецтво - дзеркало розуму”. Синтез цих понять розширює метафору “світ - театр” до символу, що охоплює як предметну, так і духовну діяльність людини.

У восьмому підрозділі “Класицистичні тенденції в англійських трагедіях першої третини XVII століття” розглядається втілення цих тенденцій у трагедіях Б.Джонсона. Драматург уводить новий тип персонажа, який свідомо бореться з протагоністом, тобто є справжнім антагоністом. Важлива відмінність трагедій Б.Джонсона від п`єc інших тогочасних англійських драматургів - тлумачення співвідношення обoв`язку та почуття. У маньєристичних трагедіях пристрасть це невідпорна сила, що призводить до моральної деградації персонажа і прирікає його на загибель. У ранньобароковій трагедії пристрасть - необхідна умова досягнення персонажем містичного єднання з трансцендентним. У ранньокласицистичних трагедіях Б.Джонсона пристрасть, якій протистоїть обов`язк, - один із компонентів духовного життя людини. Дисертант завважує, що у трагедіях “Сеян” та “Змова Катиліни” драматург не досягає достатньої психологічної переконливості в зображенні колізії між пристрастю та обов`язком у душі персонажа. Ця тенденція тільки накреслюється.

У висновках реферованого дослідження узагальнюються результати дисертації. Проведений аналіз текстів, осмислення поетики трагедій молодших сучасників Шекспіра дає змогу дисертанту окреслити процес формування різноманітних стильових тенденцій та жанрових структур в англійській драматургії першої третини XVII століття. Розпад естетико-художньої системи Ренесансу поклав початок виникненню маньєризму, раннього ?ароко та раннього класицизму. Ці художньо-естетичні напрями заперечували ренесанс, але водночас використовували його елементи в Ѕодифікованому вигляді для вироблення власного арсеналу ідей та виражальних засобів.

Як показав типологічний аналіз, у англійських трагедіях першої третини XVII століття переважний розвиток здобув маньєризм. Наћбільш яскраво цей напрям був утілений у творчості С.Тернера, Т.Міддлтона, Д.Марстона, Дж.Чапмена, Д.Вебстера. Характерні особливості їхніх трагедій дисертант висвітлює на рівні як ідейно-тематичному, так і художньо-виражальному, зокрема в організації словесного матеріалу - тобто на рівні поетики.

Проведений у реферованій роботі аналіз засвідчив, що трагедії С.Тернера, Т.Міддлтона, Дж.Чапмена та інших маньєристів якісно відрізняються за структурними елементами від п`єс ренесансної, ранньобарокової та ранньокласицистичної традиції. У трагедіях маньєристів основний конфлікт - боротьба добра і зла розгортається в душі героя. Сам конфлікт суб`єктивується, і трагізм посилюється в міру того, як персонаж виявляє причини своєї загибелі в самому собі. Тим самим література XVII століття зробила істотний крок у осягненні психологізму.

Вивчення текстів англійських маньєристичних трагедій дозволило означити таку їхню прикметну особливість, як прийом маньєристичної іронії, відсутній в ренесансних, ранньобарокових і ранньокласицистичних трагедіях.

У мистецтві маньєризму також істотно трансформується ренесансне поняття титанічної особистості. Художнє дослідження аспектів вседозволеності виявило, що прагнення персонажа досягти своєї мети за будь-яку ціну є злочинним. Нові типи персонажів, що виникають у маньєристичних трагедіях - “макіавелі” і “незадоволені”, стають наочним прикладом того, до чого може призвести вседозволеність, яку сповідувала ренесансна титанічна особистість.

У висновках також розглядається питання впливу творчості англійських драматургів першої третини XVII століття на літературу наступних епох, зокрема відгомін маньєристичних і барокових тенденцій у творах предромантизму, в “готичних романах”, в романтизмі, постмодернізмі. На думку Т.Еліота, творчість письменників XVII століття і, зокрема, В.Шекспіра, Д.Вебстера, Дж.Чапмена, С.Тернера та поетів-метафізиків склала ядро англійської літературної традиції і справила вплив на представників різних художніх течій. Пізніше Умберто Еко в “Нотатках на берегах “Імені рози” прямо висловив свою думку про те, що постмодернізм - це не фіксоване хронологічне явище, а духовний стан і підкреслив, що кожна епоха має свій власний маньєризм, а сам постмодернізм - це лише перенайменування маньєризму як метаісторичної категорії.

Отже, відзначені дисертантом у реферованій роботі особливості поетики маньєризму дають змогу характеризувати цей напрям як самостійну художньо-естетичну систему. Перша третина XVII століття показана дисертантом як такий період розвитку англійській драматургії, коли у складному взаємозв`язку синхронно формувались і розвивались маньєристична, ранньобарокова і ранньокласицистична художньо-естетичні системи.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

1. Відомі невідомці // Всесвіт. - 1989. - №11. - С.118-121. (0,5 друк.арк.)

2. Английская трагедія первой трети XVII века // Вестник Киев. ун-та. Романо-германская филология - К.:Вид:КДУ. - 1989. - Вып.23. - С.119-121. (0,15 друк.арк.)

3. Cуб`єктивація трагічного конфлікту в англійській трагедії першої третини XVII століття // Проблеми психологізму в західній, американській та слов`янській літературах. - К.:Вид-во КДПІІМ, - 1989. - С.17-23. (0,4 друк.арк.)

4. Теорія маньєризму і англійська трагедія першої третини XVII століття //Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. - К.:Видавничий центр КДЛУ,2001. - С.136-142. (0,6 друк.арк.)

Анотація

Летуновська І.В. Поетика і типологія англійської трагедії першої третини XVII століття. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.04.04 - Література зарубіжних країн. - Київський національний лінгвістичний університет, Київ, 2002.

Дисертацію присвячено дослідженню трагедій англійських драматургів першої третини XVII століття. У роботі аналізуються трагедії С.Тернера, Т.Міддлтона, Дж.Чапмена, Д.Марстона, Д.Вебстера, Д.Форда, Ф.Бомонта і Д.Флетчера та Б.Джонсона. Їхня творчість вивчається на широкому історично-літературному тлі англійської культури названого періоду. Літературознавчий аналіз проводиться із залученням історико-літературного, порівняльно-типологічного методів, а також деяких методів “нового історизму”. Дисертант аналізує обраний літературний матеріал як серію унікальних стилістичних моментів, виокремлюючи ті елементи поетики, які дозволяють визначити приналежність твору до тієї чи тієї парадигматичної структури - маньєристичної, ранньобарокової чи ранньокласицистичної.

Оскільки у сучасному літературознавстві ще не має загальновизнаної дефініції маньєризму, а грань між ним і бароко хистка, на початку розділів, присвячених аналізу творів, приналежних до цих різних художньо-естетичних систем, дається аналіз існуючих теоретичних досліджень проблем маньєризму і бароко та їхнє бачення дисертантом. У першому розділі дисертації досліджуються основні структурні та ідейно-тематичні компоненти трагедій С.Тернера, Т.Міддлтона, Д.Марстона, Дж.Чапмена, Д.Вебстера та обґрунтовується їхній маньєристичний характер. Дисертант робить спробу проаналізувати маньєристичні чинники як складові частини процесу діалектичного заперечення ренесансного дискурсу і на прикладі розглянутих трагедій довести самостійний характер маньєристичної художньо-естетичної системи. Як показує типологічний аналіз, в англійських трагедіях першої третини XVII століття розвиток одержали переважно маньєристичні тенденції. При визначенні статусу маньєризму одні дослідники бачать у ньому течію, включену в художню систему пізнього ренесансу, другі пов`язують його з раннім бароко, треті розглядають як особливу художню систему, що є перехідною між ренесансом і бароко. Дисертант здійснює спробу довести, що саме третій підхід найбільш адекватний природі маньєризму. В роботі аналізуються вузлові моменти типології й поетики англійських маньєристичних трагедій, які стали художньо-естетичним осмисленням кризи ідей Відродження та краху гуманістичного розуміння людини і власне поклали початок відмінній від мистецтва ренесансу концепції особистості. Виявлено зміщення акценту на “виражальну правду” мистецтва, посилення раціонального первня, що призвело до посилення інтелектуалізації творів. У дисертації показано, як заперечення ренесансного ідеалу гармонійної особистості, що поєднувала плотське й духовне, спричинилося до появи нового художнього типу персонажів, а саме -“невдоволеного” та “макіавеля”.

Велику увагу приділено дослідженню природи маньєристичної іронії, простежено її переростання в трагічну іронію у творах драматургів маньєристів. Розроблено питання інтелектуальної ускладненості маньєристичних творів, розглянуті структурні особливості англійської трагедії названого періоду.

Дослідження структурних особливостей маньєристичних трагедій із застосуванням принципу “нового історизму” дало змогу визначити, як структурна побудова сприяла створенню обмеженого художнього простору в цих творах і наголосити на цьому важливому чиннику процесу складання загальної динаміки в ранньобарокових трагедіях.

У другому розділі розглядається поетика та жанрово-стильові особливості ранньобарокових трагедій, а також висвітлюються ранньокласицистичні трагедії, встановлюється відмінність їхніх парадигм. Аналізуються світоглядні основи екзальтації як важливого елементу поетики барокових трагедій, їхні структурні особливості, бароковий містицизм та специфічне ранньобарокове естетичне відбиття розуміння реальності та ілюзорності. Докладно досліджується також таке нове художньо-естетичне явище в англійських трагедіях обраного періоду як художній синтез почуттєвого і раціонального. Аналіз ранньобарокових та ранньокласицистичних трагедій здійснюється через типологізацію і зіставлення їхніх розбіжностей та особливостей на морфологічному, жанровому й стилістичному рівнях. Застосування історико-літературного принципу дозволило дослідити обрану тему на широкому тлі тогочасної літератури. На підставі проведеного аналізу дисертант стверджує, що в першій третині XVII століття в англійській трагедійній драматургії відбулося синхронне формування та розвиток маньєристичного, ранньобарокового та ранньокласицистичного стилів. Виявлено, що маньєристичні тенденції домінують у трагедійній творчості таких драматургів, як С.Тернер, Т.Міддлтон, Дж.Чапмен, Д.Марстон, Д.Вебстер, ранньобарокові тенденції - в трагедіях Д.Форда, Ф.Бомонта і Д.Флетчера, а ранньокласицистичні тенденції - у трагедіях Б.Джонсона.

До наукового обігу вводяться раніше невідомі українському літературознавству автори та історико-літературні факти, що дозволяє більш повно зрозуміти специфіку розвитку англійської літератури. Висновки докладного дослідження еволюції англійської трагедії періоду зламу світоглядних уявлень можуть бути використані для аналізу типологічно подібних явищ в інших національних літературах, у тому числі у вітчизняній.

Ключові слова: маньєризм, іронія, інтелектуальна ускладненість, руйнування ренесансної концепції людини, екстатичність бароко.

Аннотация

Летуновская И.В. Поэтика и типология английской трагедии первой трети XVII века. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.04.04 - Литература зарубежных стран. - Киевский национальный лингвистический университет, Киев, 2002.

Диссертация посвящена исследованию трагедий английских драматургов первой трети XVII века. Методологической основой работы стали принципы историко-литературного и сравнительно-типологического изучения литературного процесса, а также “нового историзма”. В первой главе диссертации исследуются основные структурные и идейно-тематические компоненты английских трагедий первой трети XVII века и обосновывается их маньеристический характер. Во второй главе рассматриваются поэтика и жанрово-стилистические особенности раннебарочных трагедий, а также анализируются раннеклассицистические трагедии, устанавливаются отличия их парадигм. Выявлено смещение акцента на “выражающую правду” искусства, усиление рационального начала, интеллектуализации произведений.

Большое внимание уделено исследованию природы маньеристической иронии, прослежено ее перерастание в трагическую иронию в произведениях драматургов-маньеристов.

Исследование структурных особенностей маньеристических трагедий с использованием принципа “нового историзма” позволило определить роль структурного построения в создании ограниченного художественного пространства в этих произведениях, и затем акцентировать внимание на нем как на важном аспекте процесса создания динамики в раннебарочных трагедиях.

Проведенный анализ дает диссертанту основание утверждать, что в первой половине XVII века в английской трагедийной драматургии происходило синхронное формирование и развитие маньеристического, раннебарочного и раннеклассицистического стилей. Выявлено, что в трагедиях таких драматургов, как С.Тернер, Т.Миддлтон, Дж.Чапмен, Д.Марстон, Д.Уэбстер получили доминирующее развитие маньеристические тенденции, раннебарочные - в трагедиях Д.Форда, Ф.Бомонта и Д.Флетчера, раннекласицистические - в трагедиях Б.Джонсона.

Ключевые слова: маньеризм, ирония, интеллектуальная усложненность, разрушение ренессансной концепции человека, экстатичность барокко.

Summary

Letunovskaya I.V. Poetic and Typology of English Tragedy of the first one third of XVII century. - Manuscript.

Dissertation for the of degree of candidate of philology in specialty 10.01.04. -literature of foreign countries. - National Linguistic University of Kiev, Kiev, 2002.

The dissertation is the first attempt in Ukrainian literary criticism to explore the ideological and artistic peculiarities of tragedy of English dramatists of one third of the XVIIth century.

The dissertation is divided into two sections, the first devoted primarily to the style of mannerism, which was in the field of vision of C.Tourner, T.Midlleton, J.Marston, J.Webster, G.Chapmаn, the second to the early Baroque style of J.Ford, F.Beaumont and J.Fletsher and the tragedies by B.Jonson bear obvious of classical influence.