Навіть не наполягаючи на тому, що всебічне багатство наголошеної індивідуальності складає мету і карб літератури української, яка, з точки зору Драгоманова, цілком перейшла на “національний погляд” і яка у багатьох моментах близька до того “етнографічного дилетанства”, котре є відзеркаленням життя “сільського і міщанського, наївного і такого, що наївність втратило, а свідомості і широких ідей не набралось”,** мусимо усе ж підкреслити: ця “дилетанстська” у порівнянні з творами Толстого, Тургенєва, Достоєвського література ідей всезагальної і насильницької “рівності” не сповідала. Більше того: ні у ній, ні в усіх попередніх її різновидах (фольклор, народно-пісенна й барокова творчість, етно-психологічний і етно-побутовий реалізм) не було й сліду зачудування Іванушками-дурачками, життям “по щучьему веленью, по моему хотенью”, не кажучи вже про героїзацію люмпенства і т.зв. “дна”, цієї крайньої форми все тої ж “безблагодатної аскези”. Почасти, з огляду на антигуманну соціальну політику й практику царату, вимушеної, але й цілком, коли взяти до уваги героїв М.Горького, самодостатньої і, головне, самозаспокоєної у тому сенсі, що Челкаші, на відміну від, приміром, Чіпки П.Мирного, ніяких у собі моральних норм не переступали і з цього приводу не мучились. І саме цим якнайпереконливіше засвідчували свою приналежність до культури зовсім іншої, аніж українське православ'я і питомо українська поезія, драматургія та проза. Окрім того не завше жанрово бездоганні твори І. Нечуя-Левицького, П.Мирного, Б.Грінченка жодної вини за російський різновид комунізму не несли і нести не можуть найперше тому, що їхні символи віри і відбитий у них “Град Грядущий” є складовою “миру хрещеного” не по-великоруськи, а по-українськи, без героїзації мсти, розбрату, розрухи, але з героїзацією краси, моральної крицевості, а найпаче -- любові до землі, яка хоч і не терпить чужинських на себе зазіхань, сама з мечем не йшла ні накого.

У ІІ підрозділі “Мир як ідеал думи в українській літературі пошевченківського часу” аналізується іще практично не відрефлексований факт підлеглості художнього мислення України як ХІХ, так і ХХ віку тим самим закономірностям духовного порядку, що їх явив і заповів грядущим вікам думний канон. Левова частка онтологічно українських творів, присвячених як кривавиці 1918 - 1920 рр., так і подіям Другої світової війни попри заангажованість їхніх авторів різними політичними доктринами, були і залишаються антимілітарними, такими що утверджують ті самі практично життєві цінності, що й спраглі душевної у людях і між людьми злагоди твори безіменних народних геніїв і їхніх пізніших популяризаторів -- бандуристів та лірників. Зрозуміло, що безпосереднього (й вербалізованого) перегуку духовного ладу дум з умонастроями митців пізніших століть стає усе менше й менше; нова українська література -- це й принипово відмінний від уснопоетичного тип художнього письма, образна система якого апелює до свідомості читача куди більш освіченого, а головне -- внутрішньо “вписаного” в світ, де кожне національне лихо давно втратило рідноземну лише прописку. Те саме, але в іншій соціально-просторовій системі мір, стосується і поняття “ворог”, яке, навпаки, “охатнилось”, розвело по різні сторони ідейних барикад сина з батьком і брата з братом. Проте й це, коли уважніше вчитатися у “Чотири шаблі” та “Вершники” Ю.Яновського, доробок Г.Косинки, Т.Осьмачки, В.Барки. М.Стельмаха, А.Дімарова, Григора Тютюнника, М.Вінграновського, Л.Костенко не робить зображувані названими й багатьма іншими письменниками моральні колізії позадосяжними для традиційних потрактувань добра і зла. Більше того, саме органічна розкоріненість у художньому мисленні підрадянської України селянських тільки за назвою, а насправді -- автохтонно народних моральних самовимог та чеснот вирятувала це мислення від повної розчиненості в ортодоксії соцрелістичного штибу. Те саме стосується і розбудженого гаслами поваги до “ленінських норм соціалістичного співжиття” шістдесятництва, яке своїм порідненням з народом, його буттєвими навичками й “філософією” зруйнувало розбудовувану комуністичною ідеологією греблю між духовною героїкою предків і сучасністю..

Актуалізоване здобуттям незалежності повернення України до національно-духовних своїх витоків, нотує у підсумкових своїх судженнях дисертант, є воднораз поверненням рідноземного загалу на багатовіковий шлях до самого себе. Першопочатки цього шляху губляться у фольклорній і пізньоепічній давнині, сполучаються з історичними дорогами народу в часах новіших і, є достатньо підстави вважати, впливать на стратегії духовного нашого самовибору по сьогоднішній день.

Апробація результатів дисертації. Матеріали й положення дисертації апробовані на підсумкових конференціях кафедри фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, на щорічних звітних конференціях науковців філологічного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, в лекційних курсах з історії фольклористики, українського фольклору, народного мистецтва тощо. Основні положення цієї праці викладені у посібнику, монографії та наукових статтях, у виступах на міжнародних симпозіумах:

“Думна героїка. Канон. Література. Онтологія спадковості.” Вид-во “Амадей”, К., 2001р. 10,5 др.арк.

“Епічна пам”ять України та незабутні імена” в кн.: “Пам”ятник українському козацтву” (“Українські записи Порфирія Мартиновича”), К. Вид-во КНУ, 2001р.

“Історичний епос в науковій оцінці Михайла Драгоманова” ж. Етнічна історія народів Європи. Збірник політичних праць. Випуск 12, УНСЕРВ, 2001, стор. 8-11

“До проблеми вивчення фольклорних образів у поезії В.Стуса.” Зб. Література. Фольклор. Проблеми поетики, Вип.7., Київ, Видавничо-поліграфічний центр “Київський Університет”, 2000р., стор.82-87

“Українські думи в історико-літ. Та критичній рецензії”, газета “Укр. мова та л-ра”, січень 2002р. №4(260), стор.7-8

“До питання змістового визначення дум”, газета “Укр. мова та літ-ра”, лютий 2002, №8(264), стор.8

“Михайло Драгоманов - дослідник українських народних дум”, газета “Укр. мова та літ-ра”, лютий 2002, №7(263), стор.5

“Пісні та думи в оцінці Сергія Єфремова”, газета “Укр. мова та літ-ра”, №48(256), грудень 2001р.

Функціональна специфіка категорії героїчного в билинах і українських історичних піснях та думах, Міжнародний ін-т лінгвістики і права, вісник “Літературознавчі студії”, вип.3 (До 10-ї річниці Незалежності України), К.2001р. стор.182-188

Думні ремінісценції в “Сонячних кларнетах” П.Тичини, Міжнародний ін-т лінгвістики і права, 2002р.

Природа та родов!д Т.Г.Шевченка. (Полклвенко; Радишевський)

Інноваційні духоструми бароко (Одеса)

Жанрово-змістова специфіка героїїчних дум (КІІЦА)

Народно-поетичний канон і нова українська література (Кам”янець-Подільський).

Визнання і шана чесько-словацьких читачів в кн.: “Про Олеся Гончара (Літературно-критичні статті, листи, нариси)”,К., 1978.

Радянсько-чехословацькі літературні взаємозв”зки у зб.”Взаємозв”зки літератур соціалістичної співдружності”, вид-во КДУ,К.,1981.

Наші сучасники - героїї Олеся Гончара, ж.”Філологічний вісник”, Вид-во КДУ, 1983

Національний герой в українських прислів”ях та приказках, “Вісник університету. Філологія,№9,К.,2000.

Козацтво в українських прислів”ях і приказках Зб.Література.Фольклор.Проблеми поетики,Вип.8., Видавничо-поліграфічний центр “Київський університет,2001.

До проблеми героїчного в народному епосі та документальних хроніках. “Вісник університету”, Філологія. №11,К.,2001,Стор.77-79.

.- При тому на особливо пильну увагу заслуговує факт багатосотлітньої присутності в художньому досвіді кожного з народів канонічних як за природою, так і за функціональними їхніми характеристиками моделей образного мислення, чий вплив на культуру етносу залишається однаково помітним і потужним у різні, а часом і взаємовиключні за ідейно-світоглядними своїми орієнтирами та засадами, історичні епохи. До таких метакультурних за своєю суттю і функціональними параметрами феноменів належить пісня, в якій звіддавна, а головне -- в гранично наближеній до духовної універсальності формі -- відбивався “парадигматичний сенс буття людини, свідомість, внутрішній досвід людини та її побутово-звичаєве життя”.* Утім, іще більш цивілізаційно універсальною є потреба у пісні, якою по сей день задовольняється причетність людського духу до “найзагальніших напрямів

Размещено на Allbest.ru