Размещено на http://www.allbest.ru/

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

10.01.01 -- Українська література

Героїчне у фольклорі та літературі. Дискурс канону

Малинська Наталія Анатоліївна

Київ 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант - доктор філологічних наук, прфоесор Бойко Володимир Григорович, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, провідний науковий співробітник Інституту філології.

Офіційні опоненти : доктор філологічних наук, прфоесор, член-кореспондент НАн України ДОнчик Віталій Гриорович, Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України, завідувач віділу української літератури ХХ століття.

доктор філологічних наук, професору Будійвський Петро Олексійович, Луганський державний педагогічний університет імені Т.Г.Шевченка, кафедра української літератури

доктор філологічних наук, професр Кейда Федір Федорович, Маріупольський гуманітарний інститут Донецького національного університету, завідувач кафедри української мови та літератури.

Провідна установа - Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського НАН України

Захист відбудеться 18 червня 2002 р. о 10 00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.15 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 252017, Київ-17, бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського університету імені Тараса Шевченка (Київ, вул.Володимирська, 58)

Автореферат розіслано 16 травня 2002 р.

Учений секретар спеціалізованої ради Копаниця Л.М.

1. Загальна характеристика роботи

література шевченко дискурс народнопісенний

Актуальність дослідження. Історія національного мистецтва генетично сягає найдавніших пластів формування вселюдської культури, в надрах якої зародилися елементи сучасних жанрово-родових моделей та видів мистецтв, склалися психологія і форми рецепції різних художньо-естетичних форм. Практика вивчення архетипних моделей, запропонована К.Юнґом як засіб розкриття еволюційних процесів загальнолюдського творчого мислення, неодноразово застосована міфологами, фольклористами, літературознавцями (особливо в останнє десятиріччя) для дослідження художньої структури етнічних культур, засвідчує той факт, що фольклор, зокрема словесний, видозмінюючи форми і спосіб існування, не лише не втрачає своєї актуальності, а все більше трансформується в художній літературі, що підтверджує творча практика таких світових геніїв, як В.Шекспір, Ч.Байрон, Й.Гете, О.Пушкін, А.Міцкевич, Т.Шевченко. Аналіз архетипів культури на вселюдському та національному рівнях дає можливість не тільки виявити домінанту естетичних та етичних ідеалів на тому чи іншому етапі розвитку етносу, а й зрозуміти природу художньої образності, поетичних символів, маніфестуючих найхарактерніші риси еволюції творчості народу.

Особливість української історії, сутність якої полягає в її постійній боротьбі за свободу і незалежність, відображена в національній літературі, кращі зразки якої фактично стали втіленням творчої філософії народного епосу, пісенності одного з найбільших етносів Європи. „Література - це тільки фраґмент фраґменту, записується лише мізерна частка того, що відбулося і було сказане, зберігається мізерна частка записаного”. Ці слова Й.Гете справедливо підтверджують той факт, що й література українська ідентифікує величне творче надбання народу, синкретизоване в його художній системі, духовній культурі, ритуальності, пісенних та етнічних традиціях виконавства тощо.

Творчий національний характер, національна психологія, обсервовані у народознавчих - значним чином фольклористичних - працях М.Максимовича, П.Куліша, М.Костомарова, О.Потебні, М.Драгоманова, В.Антоновича, І.Франка, М.Сумцова, В.Гнатюка, М.Грушевського, І.Огієнка, М.Возняка, В.Павлика, М.Грицая, О.Дея, В.Бойка, С.Мишанича, Н.Шумади, Р.Кирчіва, В.Качкана, О.Таланчук, В.Давидюка, Й.Федаса, В.Борисенко, Г.Скрипник та багатьох інших, в контексті суспільно-історичних подій переконують у тому, що субліматами філософських та мистецьких проблем у вітчизняній науці стало українське козацтво, „славні прадіди великі...” (Т.Шевченко) як ідеал свободи, захисту незалежності, людської гідності. Ідеал козацької звитяги, вславлений народною думою, історичною піснею, легендою, постав ідеалом героїзму ще з періоду становлення нової української літератури - на її підвалинах (Г.Сковорода, С.Климовський), ? розвинувся з „Енеїдою” І.Котляревського, могутньою стихією увірвався з творами Т.Шевченка. Впродовж ХІХ та ХХ ст. народні традиції зображення героїчного підпорядковували творчі задуми та стилі багатьох діячів української літератури, зокрема П.Білецького-Носенка (неопублікований роман „Богдан Хмельницький, или отображение Малороссии XVI-ХІХ века”), О.Чайковського, М.Старицького („Оборона Буші”, „Богдан Хмельницький”) тощо. Художній арсенал думної поетики, заснованої на естетичній категорії героїчного в художній інтерпретації кращих людських рис представників народу на противагу чужинцям-загарбникам, притаманний широким історичним полотнам З.Тулуб („Людолови”), П.Загребельного „Я - Богдан”, Р.Іваничука („Мальви”, „Орда”), Ю.Мушкетика („Ясса”), М.Вінграновського („Наливайко”).

Отже, кожен етнос, що „не став (тим паче громадянський), а процес”, зреалізовує себе в культурі, в гуманітарній аурі. Не виняток, доба козаччини - яскраве та доленосне явище у світовій історії, яке істотно вплинувши на розвиток подій на українських землях, наклало помітний відбиток і на загальноєвропейський культурний та політичний процес. Народний ліро-епос, сформований у цю добу, характеризуючись індивідуальними поетичними рисами, не має художніх аналогів у світі ні як мистецьке явище, ні як прецедент, засіб формування особливо героїчного стилю в літературі, вітаїстичного духу. ХХ ст. демонструє унікальну галерею яскравих постатей у національній літературі, зрослих на цих традиціях - Ю.Яновський, О.Довженко, Г.Косинка, Т.Осьмачка, В.Барка, М.Стельмах, М.Вінграновський, Григір Тютюнник, Л.Костенко, Б.Олійник, І.Драч, ? творчий доробок яких прикметний влиттям живучої крові фольклору, позначений національною своєрідністю, зумовленою „поетичною філософією” думи, історичної пісні, народної прози, так званою думною поетикою, яка стала певним каноном в усній національній культурі й особливо літературі від часів звільнення її від нормативності дискутивно-ораторських стилів, релігійно-риторичного письма.

Актуальність теми дослідження зумовлена насамперед назрілою потребою вивчення „науки самопізнання народного” (П.Куліш) у творчості українських письменників як репрезентантів національного відродження через духовне єство етносу. Необхідність реферованого дослідження підтверджується як недостатнім вивченням вагомої наукової проблеми, так і відсутністю концепції героїчного у фольклористиці та літературознавстві, зрештою потребою повернутися до природної психології творчості, продукуючої українську художню ментальність і сформованої впродовж віків під впливом особливих історичних катаклізмів та геополітичних чинників.

Викликає заперечення тенденція літературознавців помежів'я ХХ-ХХІ століть розглядати період розвитку нової української літератури як „хуторянської”, „неоригінальної”, нецікавої Європі, світові в контексті вивчення українського національного характеру, української душі, вкладеної в народну пісню, думу - найвищі мистецькі зразки на тлі світової культури, - спростувати яку можна поглибленим аналізом взаємодії фольклору і літератури на теренах української культури.

Наукова перспективність теми пов'язана і з тим, що вивчення процесу розвитку художньої романтичної свідомості, помітної в Європі у 20-ті роки ХІХ ст., в українській фольклористиці та літературі позаминулого та минулого століть, що стали національним оберегом, еталоном героїчного ідеалу, матрицею народного ліро-епосу з її символічними моделями героїчної поведінки, поетичними формулами, які вибудовані на особливій психології кобзарського, лірницького мистецтва та емоційного пісенного виконавства, а відтак і їх сприйняття, які українським письменством використовувались як найефективніша форма впливу на читача, котрий часто і сам був носієм народних традицій або патріотом, може дати матеріал для типології і висновків як щодо специфіки трансформації романтичної свідомості, так і розбудови концепції героїчного в культурі народу. Кого б із визначних постатей вітчизняної літератури не взяли за еталон новаторства - Т.Шевченка, І.Франка, Лесю Українку, В.Стефаника, В.Винниченка, П.Тичину, М.Хвильового, О.Довженка, Григора Тютюнника, І.Драча, Д.Павличка, М.Вінграновського та ін., ? при ретельному розгляді конкретної творчої лабораторії та їх ролі в історії вітчизняного письменства виявляється їхня глибока зацікавленість народним мистецтвом, свідоме чи мимовільне звертання до його владної недосяжної для одного індивіда поетичної природи.

Беззаперечним є і факт інтерпретаційного діапазону українських народних дум та історичного епосу, вперше репрезентованих світові у відомій збірці М.Цертелєва, ширше поданих у нового і новітнього часу виданнях М.Максимовича, І.Срезневського, П.Лукашевича, П.Куліша, А.Метлинського, П.Чубинського, М.Драгоманова та В.Антоновича, П.Мартиновича, Б.Грінченка, К.Грушевської, Б.Кирдана, П.Палія, не вичерпавши інтересу і як художні феномени в дослідженнях П.Куліша, М.Костомарова, П.Житецького, М.Сумцова, М.Грушевського, К.Грушевської, Б.Кирдана, Г.Нудьги, М.Грицая, В.Бойка, С.Мишанича, О.Таланчук, А.Гуляка, М.Дольова та в геніальному відкритті особливостей музичної природи думи, здійсненого Ф.Колессою, а пізніше продовжених у розробках мелодики думи та пісні С.Грицою. І хоч такий напрям дослідження, як зв'язок думи, історичної пісні та легенди з традиціями літератури висвітлювався в працях багатьох учених (М.Драгоманов, В.Антонович, М.Грушевський, О.Дей, М.Грицай, В.Бойко, О.Мишанич, О.Гончар, В.Качкан, В.Давидюк, Л.Копаниця), але залишається чимало нез'ясованих аспектів. Безперечно важливою в колі фольклористичних і літературознавчих проблем є визначення синтезуючих художніх особливостей культури етносу.

Система поетичних символів, формульні матриці, архетипні моделі, сюжетно-мотивні паралелі, засоби художньої трансформації, що характеризують її як цілісність, пояснюють домінанти її художньої природи і закономірності динаміки. Рефероване дослідження вперше, засвоюючи досвід попередників, системно представляє філософсько-психологічний і естетичний феномени фольклорно-літературних взаємин. Визначення художніх особливостей фольклору в контексті історичного, політичного та національно-психологічного процесів дозволяє зробити крок до розуміння ментальних джерел українського етносу, психоестетичного генофонду нації, її мистецтва загалом, прислужитися наступним розробкам взаємопереходів і взаємозбагачення усної і писемної творчості.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження координувалося з плановими науковими темами, програмами та навчальними планами кафедри фольклористики Київського національного університету імені Тараса Шевченка як складова комплексної наукової проблеми “Еволюція художнього мислення в літературі та народній творчості: наукові та освітні аспекти” (номер державної реєстрації 97141), над розробкою якої працює Інститут філології.

Мета і завдання дослідження. Головною метою є перебудова на новій концептуальній основі великої кількості емпіричних даних про фольклор як канонічну основу для розвитку літератури;

-- теоретично вмотивувати художню систему думи та ліро-епосу, які сформували своєрідний філософський та мистецький феномен української нації;

-- ідентифікувати категорію героїчного у фольклорі; встановити її естетичну природу і художню специфіку;

-- з'ясувати значеннєво-функціональне наповнення процесу творення і засвоєння слухачами народних дум, історичних пісень тощо;

-- виявити шляхи творчого перетворення народної героїки найяскравішими представниками українського письменства на генотипному рівні.

Реалізація мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

-- дослідити образно-виражальну функцію морального кодексу українського народу у фольклорі на тлі історичних реалій козацького лицарства та пізніших часів;

Ї проаналізувати фольклорно-літературні видозміни у стилі, змісті та образній системі від давнього письменства до представників літературного модернізму ХХ століття;

Ї виявити особливості канонічних традицій народної пісенності та ліро-епіки у творчих здобутках окремих письменницьких особистостей;

-- з'ясувати семантику базових мотивів у процесі еволюції української літератури періоду історичних перетворень ХХ ст.;

-- з'ясувати зміст поетичних формул героїчного епосу, їх психологічну функцію у процесі фольклорно-літературної трансформації;

-- вирізнити особливість українського канону категорії героїчного у фольклорі та літературі в контексті інших слов'янських та неслов'янських народних і професійних словесних мистецтв.

Об'єктом дослідження став український народний героїчний епос, народна пісенність та проза і національний літературний процес від давнини до сучасності у співвіднесеності споріднених явищ.

Предметом дослідження є особливості перекодування, трансформація ідей художньої специфіки та естетичних принципів, узятих з фольклорної системи і перевтілених в літературній творчості; зміст, художня система та філософські постулати записів українського фольклору у збірниках М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезневського, Б.Лукашевича, А.Метлинського, П.Куліша, П.Чубинського, М.Драгоманова та В.Антоновича, К.Грушевської, Б.Кирдана та ін. і творів класиків та найвідоміших діячів української літератури.

Джерельною базою роботи слугують фольклорні, етнографічні, літературні й літературознавчі, філософські, історичні матеріали, які містять як суто мистецькі твори, так і дослідницькі спостереження та аналіз їх від найдавніших часів до сьогодні. В дисертацію введено новий матеріал - записи студентів кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, архіви фондів Національної наукової бібліотеки імені В.Вернадського, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім.М.Рильського НАН України. Залучення тих чи інших архівних фондів залежало від ступеня реалізації творчого завдання дисертанта.

Завдання і методи дисертаційної роботи, а також специфіка предмета та об'єкта дослідження зумовили використання цілої системи методів і спеціальних дослідницьких підходів - генетичного, структурно-семіотичного, типологічного, що простежується у виявленні конкретно-історичних зв'язків і типологічних сходжень. Водночас в дисертації домінантні методи дослідження посилені інтересом до інтертекстуального підходу, певних теоретичних постулатів структуралізму при врахуванні досягнень психоаналізу.

Наукова новизна одержаних результатів дослідження:

Ї уперше в українській фольклористиці та літературознавстві зроблено спробу аналізу психологічної кореляції категорії героїчного у фольклорній традиції та художній літературі від давнини до сучасності;

Ї створено типологію національного героя і виявлений еталон ідеалу героїчного в контексті символічної моделі поведінки, втіленої в художніх образах;

-- узагальнено й проаналізовано праці попередників - дослідників фольклорної героїки і літературознавців - у контексті сучасних підходів до проблем національно-визвольних рухів, гуманізму людських стосунків, відображених у народній творчості та літературі;

-- на тлі європейської фольклорно-літературної історії автор розгортає проблему виконавської генези та інтерпретації дум, їх колективного відтворення;

-- по-новому на конкретному матеріалі структуровано філософсько-естетичну систему української психології творення національного феномена героя, характеру, відтворення історичної дійсності;

-- вперше досліджується еволюція художніх стилів та форм втілення народного бачення героїчних ідеалів у дистальному вимірі фольклору та літератури;

-- на відомих і нововведених у науковий обіг книжних та архівних джерелах обсервується поетична природа ліро-епосу в його дифузних процесах з літературою.

Практичне значення одержаних результатів дослідження полягає у тому, що вони дозволяють осмислити генетичну сутність та процес фольклорно-літературної трансформації категорії героїчного у мистецтві, простежити еволюцію поетичної диференціації художніх систем фольклору й літератури загалом, скласти уявлення про реконструювання фольклорної поетики у текстологічних студіях окремих творчих особистостей. Положення та висновки дисертації пропонуються для використання у лекційних курсах з фольклору та літератури, психоестетики (етнопсихології, етнопедагогіки), культурології, філософії, при написанні наукових досліджень студентів, науковців тощо.

Апробація роботи. Основні положення дисертації відображені в монографії, публікація статей та тез. Результати досліджень, що ввійшли до дисертації, оприлюднено у доповідях та виступах на наукових конференціях різних рівнів: Міжнародна наукова конференція, присвячена 100-річчю з дня народження Лесі Українки (Міжнародна конференція під егідою ЮНЕСКО. Київ, 1979); “Типологічний аспект при порівняльному вивченні слов'янських літератур” (VI Конгрес МАВРМЛ. Будапешт, 1986); Шевченківська наукова конференція, присвячена 175-річчю від дня народження поета (Науково-практична конференція. Рівне, 1989); “Шістдесятництво ХХ століття як літературне явище” (Всеукраїнська наукова конференція. Дніпропетровськ, 2000); “Слово о полку Ігоревім” і його вивчення у загальноосвітній і вищій школі” (Науково-практична конференція. Слов'янськ, 2000); “Російська література на межі третього тисячоліття. Підсумки розвитку і перспективи вивчення” (Київ, 2000); “Іван Франко: письменник, дослідник літератури, культури” (Наукова конференція. Київ, 2001). Загальна концепція і матеріал дисертації використовується у практиці викладання автором української народнопоетичної творчості.

Обсяг і структура роботи. Дослідження складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 355 с. Список використаних джерел становить …… позицію.

2. Основний зміст дисертації

У “ВСТУПІ” обґрунтовується актуальність теми дисертації, з'ясовується її мета, завдання, теоретико-методологічні засади й наукова новизна. Зазначено етапи апробації результатів наукового пошуку та їх практичне значення.

У першому розділі - “ДУМНА СТРУКТУРОВАНІСТЬ КАТЕГОРІЇ ГЕРОЇЧНОГО” - осмислено універсальну природу національного архетипу героїки та героїчного, відображеного у фольклорі, давній літературі, творах світової мистецької спадщини, як і проблеми формування морально-психологічного підґрунтя категорії героїчного, що в художньому мисленні кожного історично свідомого народу втілені у відповідних творах, долали багато століть, впродовж яких значущі події відбувалися й осмислювалися, фіксувалися саме як героїчні ? такі, в яких зображувалась боротьба “не за вузькі, дрібні цілі, не за особисту долю, не за приватне благополуччя героя, а за найвищі ідеали народу в дану добу”. Варто зазначити й те, що повна злитність з наголошеними ідеалами властива лише раннім етапам формування й мужніння як самих історичних народів, так і їхнього мистецтва, котре продукувало героїчні характери не обов'язково тоді, коли ці характери перебували у стані борні, але обов'язково брало їх з епох, за визначенням Гегеля, теж героїчних, коли “суб'єкт, залишаючись в безпосередньому зв'язку з усією сферою своєї волі, своїх дій і звершень, цілковито відповідає за всі наслідки своїх дій. Так само мало героїчний індивід відокремлює себе від того морального цілого, якому він приналежний, усвідомлюючи себе лише в субстанціональній єдності з цим цілим”.

У першому підрозділі “Героїзм як морально-духовна якість людини у народній культурі та літературі” автор наголошує на тому, що героїчний характер, притаманний етносам, історія яких позначена героїчною славою патріотичної, часто національно-визвольної боротьби, що, наприклад, відображено в билинах Київського та Новгородського циклів, у „Слові о полку Ігоревім...”, українських думах, болгарських чи сербських юнацьких піснях. Героїчний індивід, сформований у народній творчості, еволюціонував від первісної міфології до національного художнього реалізму, про що свідчить домінанта міфологічних мотивів у старших жанрах - билинах, юнацьких піснях. Принциповим положенням дослідження є аргументація того, що процес художньої еволюції героїзму ? це явище, яке залишається своєрідною візитівкою свідомого своїх прагнень і мети соціуму, котрий кращі свої риси делегував спершу богам, а згодом ? земній їхній подобі: царям, богатирям і, врешті-решт, рядовим воїнам, які своїми діями сягали рівня і всеможності володарів. Чи не тому обожнення або ? в історичні часи ? ідеалізація героїв чи переведення їх у ранг святих (Олександр Невський, Жанна Д'Арк) є незмінним цивілізаційним атрибутом вселюдського поступу, який і по сьогодні залишається традиційно схильним до возвеличення тих, хто розчиняє себе у всенародних чи вседержавних прагненнях. Відомо: розбите військо чи переможена і знищена держава слави не здобувають. Адже героїка ? це передовсім славлення: із року в рік, із віку у вік, із тисячоліття у тисячоліття практично одних і тих же якостей, що накладаються на реальну історичну особистість так само, як на актора грим, вояцькі обладунки й відповідні костюми зображалися аналогічними засобами. Ореол героїчності історичних постатей не потьмарюють навіть документально засвідчені знання того, якими саме учорашні всенародні й всепланетарні кумири були насправді, що засвідчує доволі своєрідний і кодифікований як один із соціальних стандартів здоров'я організму етносу, людства взагалі.

У дослідженні простежується механізм вітальної сили героїзму, що не пов'язаний виключно з війною, є органічною складовою життєствердної субстанції, яким воно переосмислюється у творчих народних традиціях чи художніх лабораторіях письменства. Не можна не погодитися з думкою О.Шпенглера, котрий писав: ”Тільки в постійно змінній і все ж існуючій картині світу - у водоспаді, чий лик спокійно існує в швидкому падінні крапель, ? сонце в усі дні одне й те саме, і свідоме життя є чимось цілісним у зміні швидкоплинних миттєвостей. Ідентичность завершеного перебуває в основі граничної предметності ? „природи” ? і чистого феномену - „історії”.

Вважаємо, що природне, суспільне середовище та історичні обставини зумовлюють формування будь-якої символіки, поетичної зокрема. Тут головним є те, що ? доступні всім слов'янським етносам міфо-генетичні формули ? на тому чи іншому етапі породили умови людського життя: постійна небезпека і страх смерті, таємниці природи. Боротьба із силами, що загрожували роду, сім'ї, народу; готовність віддати життя спочатку за інтереси роду, а пізніше - народу, його землі, держави і сформували ідею героїчного, яка притаманна й українській культурі. Таким чином, „художнім еталоном” героя українського у народному ліро-епосі і багатьох літературних творах історичної проблематики є герой- патріот, часто смертний, але не впокорений („Пісня про Морозенка”, „Дума про смерть Богдана Хмельницького” тощо).

Можна навіть стверджувати, що героїка мотивом смерті у фольклорі та літературі остаточно і найпереконливіше візується як явище доконане, про що, зокрема, свідчить перманентне сусідство в кобзарських репертуарах звитяжних дум із плачами та псалмами, що передбачає ідентичну значущість і впливовість на слухача, бо їх матричною і змістовою константою є урівноваження горя славою.

Перше проводимо до спорідненості думи із тропікою народної пісні, де „шабля булатна” та „люлька-бурулька” є не просто неодмінним атрибутом образу козака, а й його репрезентантом. Варто, однак, зауважити: у народних думах, на відміну від обрядової і ліричної пісенності, відчутне індивідуально-творче начало їх носіїв, що виникло під впливом тогочасної інтелігенції, кобзарських та світських шкіл. І хоч певні, особливо історичні, пісні за силою зображення героїчного не поступалися думам, М.Сумцов, аналізуючи працю П.Житецького „Мысли о народных малороссийских думах” (1893 р.) у статті „Современная малорусская этнография”, піддав сумніву ідентичность їх змісту й художньої природи, зіставивши з піснями ХІХ ст., бо науці майже нічого не відомо про їх характер в ХVІ?ХVII ст.

Константою історичної писемності, зосередженої на узагальненому типові героя певного періоду („Пісня про Байду”, „Ой, на горі вогонь горить, а в долині козак лежить...”) чи на конкретному героєві („Ой, на горі та й женці жнуть...”), переважному оплакуванні чи вславленні героя, завжди був акцент на моральних рисах, особливо, на патріотизмі та героїчному вчинкові. Предметом же думного зображення був героїчний подвиг і епічна картина його здійснення. Очевидно, пісня вимагає концентрації почуттів - співчуття чи захоплення, розрахованої на сприйняття вже готового типу героїзму (факту смерті чи подвигу). Дума ж „розвиває” шляхом драматизації подій, протиставлення персонажів характеристики обставин подвигу, зрозумілі й близькому слухачеві - адже йшлося про світ йому сучасний або пережитий ним самим, світ, на якому виховувалося його патріотичне почуття. Світ цей був щирий і правдивий, бо безіменними авторами відомих нам сьогодні дум та пісень, як засвідчує історія, були кобзарі з-поміж козацтва, яке на середину ХVI століття не просто виступало помітною військовою силою, а й стало утворенням з корпоративними зв'язками, зі своїм інститутом влади, військовою тактикою і стратегією, зі своєю (пов'язаною з козацьким мирним та батальним побутом) культурою. Середньовічні військові скальди, українські „пракобзарі”, як свідчила К.Грушевська, самі брали участь у тих чи інших військових походах і потім - чи водночас ? їх оспівували. До прибічників подібної думки належав, зокрема, і П.Куліш, якому головним доказом її чинності видавалося те, що „думи в поетичних місцях говорять від першої особи множини”. Стосовно опису в думах історичних подій „з власного досвіду” (К.Грушевська) чи аналогій кобзарства як цеху і його репертуару з доробком і виконавською практикою середньовічних скальдів, труверів, шпільманів, хоча й дадуть відповіді про минуле на підставі паралелей зі сучасним станом кобзарства, але дослідження типу кобзарства кінця ХVIII ст. і ХIХ ст. може дати деякі вказівки і щодо минулого, і сучасного типу кобзаря. Тип, як є чимало підстав сьогодні твердити, виключно виконавський, хоч дехто з пізніших дослідників, зокрема Б.Кирдан, вважає, що серед автохтонного кобзарства існували й існують: а) співці-носії, б) співці-імпровізатори, в) співці-творці нових творів, які ”вносять в народну поезію риси своєї поетики, своєї автобіографії тощо... Сказане відноситься і до вибору тем, і до їх трактування, і до вироблення нових засобів і прийомів поетики”. Наші міркування супроводжуються думкою, що подібна класифікаційна непослідовність у ставленні до жанру думи і її пізніх варіантів викликана, ймовірно, існуванням за часів СРСР ерзац-дум, присвячених „вождям революції”, а також переведенням фаху кобзаря (як і співака, музиканта, композитора) у статус офіційно визнаного неминуче приводить нас до фіксації міфо-генетичних формул. Категоріальний апарат художнього мислення з його традиційною жанровою обрядовістю завжди органічно сприймається не лише як явище мистецьке, а й патріотично виховне у взаємодії з середовищем, рівень якого відповідає й ідеї того чи іншого твору, поетиці, проблемі.

Героїка козацької звитяги, викристалізована віками у кобзарських майстернях, висповідана як гімн національному духу на тлі руйнування епічних традицій, асиміляції традиційної етнокультури з чужою для народу, нав”язаною, національно-комуністичною ідеологією, сфальсифікувалася у штучних зразках новотворів і не здолала висоти художньої правди, яка у думах ХVI-ХVII ст. сприймалася возвеличенням народного героя.

„Думне” возвеличення як незламних героїв-богатирів образів радянських вождів шляхом ідеалізації їх мети, справи у ХХ ст. було відверто штучним і „неорганічним” ще й тому, що думний і пісенний епос на цей час укоренився в народній свідомості як епос не соціальної боротьби, а національно-визвольної. До ХХ ст. він відшліфувався у традиційні формули поетичних означень, які жодним чином не могли сприйматися в контексті „нового” часу.

Чітка структурованість в традиції українського кобзарства думно-пісенного простору (рідний дім - ворота, земля, степ, море, козацька земля). „Вікова боротьба з степом, що була нервом народного життя протягом століть” ? у фольклорі, особливо в легендарних творах (сагах) - втілена у міфологічних образах, символіці фантастичної сили, яку необхідно було побороти представникові роду (народу). Легендні та казкові оповідні засоби ідеалізації, прийом гіперболізації та протиставлення зумовили перемежовування пісенної „одичної” манери з уснопрозовою, епічною, котра породила засоби казкового величання героя у билині чи думі про боротьбу з татаро-турецькими завойовниками. На думку М.Грушевського, „ідея богатирства”, яка міцно вкоренилася в масах, творила ту основу, на якій виникали і казки, і легенди, і билини, і почасти думи. Це був той „поетичний запас”, з котрого творчість черпає „загальні місця” і „пристосовує” їх як до величальної пісні, ритмічної поеми, так і до казки, але, на наш погляд, відповідно до естетичних критеріїв часу. Якщо історична пісня, дума впродовж віків у боротьбі за національну незалежність „під впливом історичних реалій вибрала” найпосутніше з поетичного арсеналу традицій для акцентування на значущості героїчного подвигу, вчинку, доленосних подій, під впливом конкретної історії одержала активне суспільно-громадське значення як жанр певної пропаганди, інформації, зв'язку з конкретикою життя, зрештою, близьким майбутнім, пов'язаним кровними узами з ріднею (сином, чоловіком, батьком, братом), яка передавалася лицарями-кобзарями, бардами й водночас інформаторами, котрі входили до своєрідної усно-інформаційної системи в період козацтва. Події очевидні, почуті, незалежно від їх художнього переосмислення, поставали важливішими, ніж казкові, що в цей період, певно, і набули розважально-повчального змісту. Християнська мораль, готовність до самопожертви на тлі суспільно-побутової трагедії, втрати близької людини, годувальника й захисника, укріпилася в думах та історичних піснях, а відтак і в літературі періоду романтизму, як і тип героя-лицаря, мужнього, але жертовного, ідеально красивого, прив'язаного до рідного простору ? степу і його реалій, землі, коня, орла, неба.

У 11 підрозділі „Поетична специфіка думи як відображення героїчного”

автор простежує історію появи жанру думи та терміну, акцентує на його поетичній своєрідності, історії та специфіці виконавства. Спираючись на наукові висновки щодо цієї проблеми В.Міллера, П.Житецького, М.Лисенка, К.Грушевської, Ф.Колесси, С.Мишанича та інших дослідників і погоджуючись з тим, що „думи - оригінальний і певним чином унікальний жанр пізнього фольклорного епосу, який синтезує епічність з ліричністю і драматичністю, породжуючи своєрідні і високі поетичні якості” (Крекотень) дисертант, виділяючи таку домінантну комунікативну властивість думи, як епічність, вписує її в контекст з жанровою моделлю літературної поеми, спонукаючої творців професійного мистецтва до осмислення та інтерпретації думних сюжетів.

Епічність, як засіб до жанрової індентифікації думи, спонукає певних фольклористів вбачати походження терміну „дума” від болгарського „слово” і запропонувати вважати „Слово о полку Ігоревім...” - дружинною думкою 1)- М.Лановик, З.Лановик. Українська народна словесність.Львів,2000,с.269.

За М.Лановик та З.Лановик (видання „Українська народна словесність”), найдавніше вживання слова „дума” в значенні „пісня” відоме з перекладу Біблії, зробленого з латинської мови на польську ще в ХУ1 ст. І виданому в Кракові (1561 року). Тут латинське „сarmen” (пісня) перекладено як „дума”. Давно відомо, що „дума” зустрічається і в різних польських джерелах (С.Сарніцький, Петрици тощо). Твори, позначені цим терміном на відміну від іншої пісенності,- це глибокі описи подвигів козаків чи лицарів народу, „малоросійськими рапсодами” (М.Максимович).

Втім, фабульність, хронологічна послідовність лірично описаних подій на тлі свого або подібного до свого, але чужого простору, позначеного картинами природи, знайомими і близькими кожному читачеві - це ті важливі фактори, які виконують вирішальну роль у розвитку жанру. „На відміну від плавності і широти розповіді гомерівського епосу, в думах наявний сильний ліризм, який разом з драматизмом викладу дуже зворушує читача. В цьому відношенні думи близькі до балад, і певний час європейські вчені так і називали їх українськими баладами” (Нудьга Г. Український поетичний епос.К.,1971,с.95).

Пояснення цьому феномену, щоправда, аж ніяк не належить до відомства парапсихології. Навпаки, це свідчить про доволі своєрідне й кодифіковане в якості одного із соціальних стандартів здоров'я організму, яким на певному рівні абстрагованості є людство, чиї світоглядні й світотлумачні набутки позначені тяжінням до тривкості й визначеності. Власне, й сама історія людства стала піддатною для спостережень і засвоєння тільки внаслідок повторюваності, а з тим і стандартизації тих її характеристик, що мають усі підстави вважатися “природними”. Стосується це, безперечно, й дум, якими український народ увиразнив й увічнив ті з морально-психологічних своїх настанов та рис, що допомогли йому історично зберегтися і якими він цілком закономірно пишався.

Своєрідні, але, можна було б додати, не позалітературні, якби йшлося про епос, скажімо, французький, який “сам”, себто в особі і стараннями його творців та виконавців, подолав шлях від усномовності до писемних своїх взірців і навіть зберіг імена багатьох авторів. Авторів, правда, не в сьогоднішньому розумінні цієї проблеми і термінологеми воднораз; посилаючись на приклад середньовічного поета Адене-ле-Руа, якому належить лицарський роман “Клеомадес” і три твори в жанрі chansons de ceste -- “Бев де Коммарші”, “Юність Ож'є Данця” і “Берта Великонога”, -- російський дослідник героїчного епосу О. Д. Михайлов зауважує: “Поет безперечно відчуває себе автором написаних ним поем, проте не носиться з цим, як це робили за століття до нього автори лицарських романів. Він підкоряється правилам жанру”, -- і додає: “Отже, стерте авторське начало і підвищена варіативність входили в поетику жанру” Мається, безперечно, на увазі жанр виключно chansons de geste: варіативність українських дум як певного синкретичного жанру, була за походженням виключно виконавською; хто і коли їх вперше створив, кому саме адресував і на які взірці при цьому орієнтувався, ми достеменно не знаємо і, є чимало підстав вважати, знати вже ніколи не будемо.

Інша річ -- онтологічні, так би мовити, передумови виникнення і побутування пісенного героїчного речитативу, яким хтось і десь, пам'ятаючи, безперечно, про давньоруські билини, спробував виповісти славу й неславу новіших часів. Не виключено, як на цьому наполягає дехто із збирачів та тлумачів дум, що перед у цьому вели кобзарі з-поміж козацтва, яке на середину ХVІ століття не просто виступає у ранзі помітної військової сили, а й стає утворенням, скажемо так, корпоративного штибу, зі своїм інститутом влади, військовою тактикою і стратегією, а з тим і зі своєю хоч і не писаною, але злютованою з козацьким мирним та батальним побутом культурою. Мала навіть, за свідченням К. Грушевської, поширення думка, що так само як середньовічні військові скальди, українські “пракобзарі” самі брали участь у тих чи тих військових походах і потім -- чи паралельно -- їх оспівували. До числа прибічників подібної думки належав, зокрема, П. Куліш, якому головним доказом її чинності видавалося те, що “думи в поетичних місцях говорять від першої особи множини”. “Нам здається, -- відповіла на це дослідниця, -- що з сього приводу варто було б уважно переглянути власне описові частини дум, особливо ті, що торкаються батальних сцен або військового знаряддя. Вони, крім дум про

Хмельниччину і Плачів (яких тут не торкаюсь) дуже нерівної вартости, але в теперішньому вигляді нігде не мають такої докладности, яка хоч би приблизно дозволила говорити про опис з власного досвіду”.

Іще більш чітко відмежовується вона від усіляких аналогій кобзарства як цеху і його репертуару з доробком і виконавською практикою середньовічних скальдів, труверів, шпільманів, коли пише буквально таке: “Ми не радимо поширювати сучасний стан кобзарства на минуле і так обійти відповідь на питання, які були професійні співаки за давніх часів. Не чекаємо відповіді про минуле на підставі аналогій з сучасним. Але думаємо, що дослідження того кобзарства, що ми знаємо -- кінця ХVІІІ в. і ХІХ в. -- може дати деякі вказівки щодо минулого, певніші ніж аналогія з іншими корпораціями, яка ігнорувала б сучасний тип кобзаря”. Тип, як є чимало підстав твердити, виключно виконавський, хоч дехто з пізніших дослідників, зокрема -- Б. П. Кирдан, вважає, що серед автохтонного, так би мовити, кобзарства існували й існують: “а) співці-носії, б) співці-імпровізатори, в) співці-творці нових творів”, які “вносять в народну поезію риси своєї поетики, своєї автобіографії і т. і. Сказане відноситься і до вибору тем, і до їх потрактування, і до вироблення нових засобів і прийомів поетики”.

Подібна класифікаційна непослідовність у ставленні до дуже й дуже давно сформованих жанру думи і форм її побутування викликана, скоріш від усього, існуванням за часів СРСР ерзац-дум, присвячених Леніну, Сталіну, а також переведенням фаху кобзаря у статус (на кшталт співака, музиканта, композитора) офіційно визнаного і вседержавно шанованого. Було чи ні це легальною формою нищення традиційних підвалин національної нашої культури, твердити з усією певністю не випадає, оскільки увага й повага до народного мистецтва у такий спосіб не лише декларувалася, а й реалізовувалася. Але реалізовувалася з досить-таки помітними деформаціями як самої природи кобзарства, так і мистецьких його підвалин, про що красномовно свідчить ось ця, для прикладу, тирада: “Радянська Україна, -- пише Б. П. Кирдан, -- не знає кобзарів -- старців, блукаючих з бандурою її селами й містами. Сучасні кобзарі -- учасники багатьох ансамблів і капел, деякі з них здобули музичну освіту і виступають в кращих театрах країни і по радіо. Все це відкрило перед кобзарями Радянської України невичерпні можливості творчого, поетичного і виконавського розвитку. Заслужені народні співаки переведені на державне забезпечення --одержують персональні пенсії”.Згадка про відоме прислів'я: “Хто платить, той і замовляє музику”, -- у даному разі більш ніж доречна, оскільки переведення кобзарів і їхнього ремесла під юрисдикцію держави означало й неминуче одержавлення традиційно народного в усіх його змістових складниках і психо-художніх нюансах кобзарського репертуару, де в однім ряду з Богуном, Хмельницьким та християнською вірою почали з'являтися вожді міжнародного пролетаріату і сама пролетарська, а точніше -- люмпенська віра в експропріацію усього й усіх включно до традиційної культури. І хоч цей аспект побутування української героїчної думи і пісні на імперсько-російському та, пізніше, підрадянському просторі не є для нас визначальним, мати його на увазі необхідно постійно, аби по можливості уникнути спокуси підлаштування традиційно-народних скарбів минулого під т. зв. “запити часу”. Час у епосі й для епосу був і навіки залишиться одним -- народно-історичним, виповненим також і однією змістовою домінантою: постанням з географічно-звичаєвої та мовної спільноти (етносу) спільноти духовної -- народу.

Утім мета даного дослідження аж ніяк не обмежується спробою чергового наукового екскурсу в більш як чотирьохсотлітній досвід взаємодії фольклорної автентики української з давньоукраїнською й новоукраїнською літературою, яка духовні перипетії народо- й націєтворення, безумовно, відбивала найповніше. Річ у тім, що категоріальний апарат художнього мислення, а з тим і категорія героїчного, завжди зберігає набір “хромосом” того типу культури, з яким взаємодіє. Через те у поняття еволюції, соціо-історичної зміни уявлень про героїчне й героїку завжди увіходить корелят суто мистецький, до якого належить і пара “автор-реципієнт”. Останній в Україні з цілого ряду причин був не перманентно модерним, а традиційно сталим. Сліж враховувати й те, що сфера побутування героїчного у нас живилася не стільки життям, як вижиттям, себто боротьбою за майбутнє, місцеперебуванням якого загрозливо довгий час залишалося минуле. У тім числі й минуле думне, оповите ностальгійним флером ідеальності того народу, що колись за свою свободу воював, а тепер скніє, втрачає здатність залишатися “козацьким”. Через подібну психо-мистецьку химеру (одним із перших проти неї повстав “Чорною радою” П. Куліш), з чималими не стільки художніми, як людинорозбудовними втратами пройшли поети-романтики, ранній Шевченко, власне -- увесь ХІХ літературний вік України, яка боротьбу за державну суверенність розпочала з боротьби за власну історію. Місце і роль у цій боротьбі думних рецитацій так само важко переоцінити, як і відділити в них зерна від плевел, носієм яких у царині творчій виступає і “ретроспективний”, обернений усіма фібрами образної своєї семантики убік втрачених чи втачуваних суспільних ідеалів стиль. Те, що довший час у нім вважалося живонародним, могло бути насправді запозиченим у давнини, мода на яку на Україні й почалася із записів Цертелєвим та Максимовичем разків героїко-пісенного фольклору, який зачарував Шевченка, покликав до дослідницької праці М.Костомарова, П.Куліша і на довгі роки визначив “тональність” ставлення чи й не всієї культурної громадськості України до давнини не лише як джерела натхнення, а й як джерела про себе знань. Знань, само собою, міфологізованих, що на фоні тогочасних загальноєвропейських культурних рушень не передбачало істотних художніх втрат. Однак нап Україні “нова” література в силу цілого ряду причин почалась не з продовження та поглиблення мистецьких практик доби бароко чи класицизму, а з їхнього пригасання внаслідок романтизації і героїзації минулого, завдячуючи чому ідейність та стиль написаних живонародною мовою творів багато чим перегукувався з духом і мистецькою буквою давнини. А це в свою чергу якраз героїчні думи, їхній дух і характерологічну систематику поклало в підвалини національно-мистецького підходу до героїки як сутнісно загальнолюдського, але в конкретно-народних світовідчувальних і людинотлумачних кодах явленого метафеномену. Явленого, зрозуміло, не тільки у фольклорі чи на межі фольклору й професійного мистецтва, а також у живописі, поезії, драматургії, прозі. Притому -- не воднораз, а поступово, в складній мозаїці зв'язків з соціально-змінним часоплином, де мистецтво й життя взаємодіють так само іманентно потужно, як людина й природа, природа й народ, народ і космос, космос і людський дух тощо.

Стосовно героїки і героїчного, архетипна база яких формувалася іще за часів, коли слово і обсервований ним світ були, посутньо, неподільними, цей методологічний постулат можна вважати універсальним. Героїзм як психовольова і (під тиском і завдячуючи цивілізаційним процесам) морально-духовна якість певного набору людських вчинків з парвіку був, є і залишається своєрідною візиткою свідомого своїх пагнень і цілей соціуму, який кращі свої риси делегував спершу богам, згодом -- земній їх подобі: царям, богатирям і, врешті-решт, рядовим воїнам, які своїми діями та їх всезагальною значущістю сягали рівня і всеможності володарів. Чи не тому обожнення або -- в історичні часи -- воцаріння героїв чи переведення їх у ранг (Олександр Невський, Жанна Д'Арк) святиїх є незмінним цивілізаційним атрибутом вселюдського поступу; останній і по сьогодні залишається традиційно схильним до возвеличення тих, хто розчиняє себе у всенародних чи вседержавних прагненнях, але розчиняє переможно: розбите військо чи переможена й знищена держава слави, як відомо, не здобувають. А героїка -- це передовсім славлення: із року у рік. Із віку у вік, із тисячоліття у тисячоліття одних і тих же практично якостей, які накладаються на реальну історичну особистість так само, як на актора -- грим, вояцькі обладунки й відповідний костюм, у яких Олександр Македонський, Цезар, Карл Великий, Петро І, Наполеон або -- при “розвинутому соціалізмі” -- Сталін та Брежнєв виглядали на одн, так би мовити, копил. Найбільш цікавим при цьому було й залишається те, що ореол героїчності не можуть потьмарити навіть документально засвідчені знання того, якими саме учорашні всенародні й всепланетарні кумири були насправді: звичайні людські мірки, виявляється, не підходять навіть до їхніх, якщо такі мали місце, злодіянь.

Пояснення цьому феномену, щоправда, аж ніяк не належить до відомства парапсихології. Навпаки, це свідчить про доволі своєрідне й кодифіковане в якості одного із соцільних стандартів здоров'я організму, яким на певному рівні абстрагованості є людство, чиї світоглядні й світотлумачні набутки позначені тяжінням до тривкості й визначеності. Власне, й сама історія людства стала піддатною для спостережень і засвоєння тільки внаслідок повторюваності, а з тим і стандартизації тих її характеристик, що мають усі підстави вважатися “природними”. Належить до них, безперечно, і увесь джентльменський набір героїзму, який таким самоусвідомився не відразу, а, тим більше, не відразу піддався всебічній рефлексії; принаймні, упродовж багатьох тисячоліть ніхто не засуджував війни як явище безальтернативно антигуманне й антилюдське, залишаючи їх серед важільних компонентів соціального поступу по сей, практично, день.

Кожен екскурс у минуле з огляду на все це стає поглядом у майбутнє, шляхи у яке розпочинались давно і так само давно у багатьох аспектах визначилися. Стосується це й національного потрактування героїки, де пісня й речитатив -- це не тільки слова, це й відповідно акумульована енергетика, якою визначалося історичне народне буття. Буття минуле, суще й прийдешнє. Саме з цієї причини героїзм не пов'язаний виключно з війною; він є органічною складовою субстанції незмірно масштабнішої й складнішої -- життя, яким, щоправда, воно не стільки є, скільки мислиться. Але мислиться, знову ж таки, у поняттях і образах не дискретно й волюнтаристськи довільних, а суб'єктивовано трансцендентних, що пояснюється усе тією ж його -- життя -- “змінною незмінністю”.

“Тільки в постійно поновлюваній і усе ж побутуючій картині світу -- у водоспаді, чий лик спокійно існує в швидкому падінні крапель -- сонце в усі дні одне й те саме, і свідоме життя є чимось цілим у зміні біжучих миттєвостей. Ідентичність завершеного перебуває в основі рівною мірою і граничної предметності -- “природи” -- і чистого феномену -- “історії”. Вона є необхідною умовою усілякої символіки, не здатної існувати без певної тривалості значення”. До числа наголошених -- і буттєсущих! -- “тривалостей” належить, безсумнівно, і героїка людського життя, постійно загрожуваного небезпекою і страхом смерті, котра теж увіходить до невід'ємних складових героїчної поведінки і героїчного вчинку. Можна навіть твердити так: смертю героїзм остаточно і найбільш переконливо візується як явище цілком й усебічно доконане. Про це, зокрема,

свідчить перманентне сусідство в кобзарських репертуарах звитяжних дум із плачами, що передбачає їхню однакову значущість, і, головне, дієвість, оскільки матричною змістовою основою тих і тих є урівноважене славою горе з приводу відсутності того, кому б ще ряст топтать і топтать.Сум цей порзірно безадресний, а насправді -- вселюдлський, якщо зважити на триступеневий перехід від “я” виконавського до “я” бандуриста і “я” всеслухацького, між яким у думі немає жодних психологічних і суто формальних “швів”. Цим, зокрема, й пояснюється, чому саме цей пізньоепічний жанр став своєрідним естетичним містком між новою українською літературою і народом. Народом, вкотре нагадаємо, формально бездержавним, але з державою у колективній його душі, яка й виказувала себе болем з приводу невольницьких поневірянь, радістю, осудом з численних приводів інших, серед яких, втім, мало або й зовсім не зустрічається матерій аж надто складних, з якими селянський чи козацький розум самотужки не впорався б. При тому розум середньостатичний, для якого чи не головною і навіть єдиною з читаних і засвоєних книжок була книга рідної мови, чий ужитково-образний і понятійний арсенал виявився спроможним до творення -- і щовиконавського та щосприймацького відтворення -- морально-духовних засад “миру хрещеного” з назвою Україна. Не випадково для думи характерна кревна спорідненість а то й злитність із тропікою народної пісні, де “шабля булатна” та “люлька-бурулька” є не просто неодмінним атрибутом образу козака, а й повноправним його репрезентантом. Зрештою, якщо предмет розмови розширити, увести до нього живописні парсуни козака Мамая та козацький “реманент”, передбачуваний у розрахованих і на глядача з-посеред простолюду інтермедіях та шкільних драмах, де шабля й люлька засвідчують людську вдачу a priori, без авторських ремарок і “позасюжетно”, -- маємо всі підстави естетичний організм думи розглядати в однім ряду з такими явищами давньоукраїнської народної культури, як вишиванка, гончарство, різьбярство, вертеп. Йдеться, зрозуміло, про спорідненість не тематичну, а художню, коли образна семантика твору не лише залежить від смаків сприймача, а й цілком ними визначається. Наразі цим сприймачем є козак-кобзар, селянин чи міщанин-слухач і позаконкретнослухацький етнозагал в одній особі. При цьому загал однорецепторний, що в свою чергу змушує до переадресації духовної його (слухача і творця дум або їхнього репродуцента-бандуриста) організації іще часам, умовно кажучи, епічним, коли художньої мови в сучасному значенні цього слова не існувало. Стосується це, зрозуміло, не давніх Греції, Єгипту чи Індії, а праукраїнства, чиїм мистецтвом у дописемні часи був переважно, ба й виключно, фольклор, де зміст гаївки, заклинання, купальського дійства як “для себе і в собі”, так і для споживача і в споживачеві залишався незмінним. Тобто і авторство і співавторство, як їх тлумачить сучасна наука, були анонімно, а точніш -- безособово злитними, не потребуючими жодних індивідуально-творчих зусиль. Цим, принагідно зауважимо, фольклор і докорінно різниться від мистецтва професійного, яке “є мовою митця”.Окрім того слід брати до уваги той також факт, що кобзар як епічний співак “не повторює, а творить, але творить згідно неперебутних законів усного поетичного жанру, що, як жоден інший, всотав в себе колективний поетичний досвід народу. Саме у цьому сенсі -- колективного досвіду, а не колективної творчості -- одержує нове життя теза німецьких романтиків про “народний дух” (Volksgeist) як джерело народної поезії”.