Поетика постмодерністської інтелектуальної драми

Размещено на http://www.allbest.ru/

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

ПОЕТИКА ПОСТМОДЕРНІСТСЬКОЇ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ДРАМИ Т. СТОППАРДА

Спеціальність: Література зарубіжних країн

Мармазова Людмила Леонідівна

Дніпропетровськ, 2006 рік

1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. У ХХ столітті інтелектуалізація стає специфічною рисою художньої літератури в цілому. Більше того, інтелектуалізм, як справедливо відзначає С.Д.Павличко, постає домінантою усієї художньої культури ХХ сторіччя. В центрі уваги літераторів опиняються глобальні питання буття, що розглядаються з вихідним визнанням факту їх нерозв'язувальності. Уже в першій половині ХХ століття з'являються твори, ідейний зміст яких не виводиться безпосередньо “із зовнішнього”, фабульного зрізу тексту (твори Дж. Джойса, Т.С. Еліота, Т. Манна та ін.). Художні твори дедалі частіше набувають семантичної “багатошаровості”, їх прочитання вимагає від читача не просто йти за сюжетним розвитком, а докладати інтелектуальних зусиль, виявляти здатність і бажання розуміти вказівки й натяки, залишені в тексті автором, врахування яких необхідне для дешифрування смислів твору.

В другій половині ХХ століття виникає новий тип художнього інтелектуалізму - постмодерністський. Новою є концептуальна спрямованість прийомів, що використовуються, взаємопроникнення і переосмислення різноманітних філософських теорій, виражених у підкреслено ігровому модусі, який часто-густо припускає використання прийомів масової культури. При цьому авторське судження навмисно приховане в тексті й виводиться лише за умови глибокого проникнення читача у вертикальні шари (Ю. Крістєва) художнього тексту.

Незважаючи на те, що постмодерністська література привертає дедалі більшу увагу літературознавців, вивченню саме англомовної постмодерністської драми з її якісно новим інтелектуалізмом присвячено надзвичайно мало робіт. Цілісним дослідженням специфіки жанру британського інтелектуального роману є праці С.Д. Павличко.

Інтелектуальна драма, зокрема британська постмодерністська драма, на сучасному етапі її розвитку залишається практично не вивченою у вітчизняному літературознавстві. Мало вивченою є і творчість Т. Стоппарда, одного з провідних англійських і світових драматургів, низка п'єс якого відповідає жанровому визначенню інтелектуальної драми. В сучасному вітчизняному літературознавстві дотепер бракує спеціальних досліджень, присвячених детальному поетологічному аналізу бодай однієї п'єси Т. Стоппарда. Актуальним є запровадження у дослідницьке поле таких п'єс 1990-х рр., як “The Invention of Love” (“Винахід любові”) та “Indian Ink” (“Портрет індійською тушшю”), досі не перекладених ані українською, ані російською мовами.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження здійснене в межах державної бюджетної наукової теми “Комунікативні властивості художньої прози” (№04-1вв/2, номер державної реєстрації 0104U002149), над якою працює секція світової літератури кафедри світової літератури і класичної філології Донецького національного університету.

Мета роботи - виявити поетологічну своєрідність постмодерністської інтелектуальної драми на матеріалі творчості Т. Стоппарда.

Реалізація мети можлива за умови розв'язання таких завдань дослідження:

- розгляд еволюції інтелектуалізму від XVIII століття до постмодерністських жанрових різновидів інтелектуального роману та інтелектуальної драми другої половини ХХ століття;

- аналіз поетики постмодерністської інтелектуальної драми Т. Стоппарда:

а) розгляд специфіки репрезентованої у постмодерністській інтелектуальній драмі Т. Стоппарда картини світу й концепції героя, зокрема через виявлення й аналіз комунікативних особливостей постмодерністської інтелектуальної драми;

б) визначення функцій інтертекстуальності у постмодерністській інтелектуальній драмі Т. Стоппарда:

- аналіз лейтмотивів творів;

- виявлення специфіки ремарки у постмодерністській інтелектуальній драмі.

в) розгляд засобів і способів реалізації постмодерністського принципу гри в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда:

- виявлення різновидів мовних ігор у творах і визначення їхньої ролі у формуванні семантичної багатоплановості інтелектуальної драми;

- аналіз метатеатральної природи інтелектуальної драми.

Об'єктом дослідження є постмодерністські інтелектуальні драми Т. Стоппарда “Розенкранц і Гільденстерн мертві” і “Винахід любові”, а також “Справжній інспектор Хаунд”, “Травесті”, “Справжнє”, “Аркадія”, “Портрет індійською тушшю”.

Предмет дослідження - поетика постмодерністської інтелектуальної драми Т. Стоппарда.

Особистий внесок здобувача. Усі наукові праці, опубліковані здобувачем, були створені самостійно, без участі співавторів.

Публікації. Основні положення дослідження викладені у 10 публікаціях: 5 статтях (з яких три - у фахових виданнях) та 5 тезах доповідей.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 217 позицій, та додатків. Дисертація викладена на 238 сторінках друкованого тексту, 92 додатка розміщені на 45 окремих сторінках.

2. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її наукову актуальність і новизну для сучасного літературознавства, проаналізовано ступінь вивченості даної проблеми, а також сформульовано мету і завдання дисертаційного дослідження, охарактеризовано його науково-практичне значення, окреслено вибір методів дослідження та його методологічну основу.

В першому розділі “Еволюція інтелектуалізму в західній художній літературі” розглядається ґенеза і розвиток інтелектуалізму в історії зарубіжної літератури. У XVIII столітті він був однією з визначних рис філософських жанрів. У ХХ столітті в межах філософських жанрів (роман, повість, драма) формуються самостійні жанрові різновиди - інтелектуальний роман/драма. Як постійні домінанти інтелектуалізму в літературі виділяються такі: основу твору становить авторська філософська концепція, традиційні етичні норми піддаються переосмисленню, проголошується авторський моральний імператив, серйозність проблематики поєднується з легкістю, іронічністю форми твору, інколи - карнавальністю, світ сприймається як текст.

Ці риси виявляються вже у філософських повістях Вольтера, діалогах Д. Дідро, романі Л. Стерна “Життя і думки Тристрама Шенді”. На різних етапах розвитку літератури до зазначених ознак інтелектуалізму додаються певні риси:

1. У період романтизму формується тип художнього мислення, для якого характерне сприйняття літературного процесу як невід'ємного аспекту осмислення буття, література синтезується з філософією, іншими видами мистецтв;

2. В Англії вікторіанська моральна нормативність ХІХ ст. з її пуританством провокує запровадження в літературний обіг таких прийомів, як нонсенс, парадокс, гра слів, функція яких полягає у скасуванні опозицій “імовірне - неможливе”, “пояснюване - ірраціональне”, “моральне - імморальне”;

3. Нова західноєвропейська драма на межі ХІХ-ХХ століть концентрує сценічну дію навколо дискусій, проблематика яких скерована на зіткнення нових і старих ідеалів, розкриття авторської соціальної позиції/філософської концепції. Новаторські комунікативні риси має в новій драмі й діалог: дуже часто у мовленнєвих партіях персонажів відсутня відповідність, велику роль починає відігравати підтекст, мовчання;

4. Внесок літератури модернізму в еволюцію інтелектуалізму полягає в цілеспрямованій настанові на створення нового, нетрадиційного типу художнього тексту, ускладненого як формально, так і семантично. Осягнення авторського задуму стає можливим лише при якнайповнішому охопленні тих закладених у творі смислових шарів, за допомогою яких виражається авторське бачення світу. Внутрішня семантична насиченість такого тексту не зводиться до однозначних тлумачень;

5. У зв'язку з творчістю Т. Манна та Б. Брехта вже можна вести мову про жанри інтелектуального роману й інтелектуальної драми. Цим авторам властива орієнтація, перш за все, на мисленнєво-аналітичне, а не емоційне сприйняття твору читачем (глядачем);

6. В екзистенціалістській літературі та в антилітературі інтелектуалізм реалізується в уявленні про абсурд як про зіткнення, що породжується дотиком зовнішньо ірраціонального й людського через руйнацію комунікативної функції мови при збереженні її художнього потенціалу.

Інтелектуалізм стає визначною ознакою літератури новітнього часу. Якісно новий інтелектуалізм з'являється в період постмодернізму. Література постмодернізму є іманентно інтелектуальною. “Поетичне мислення” стає засобом адекватного осягнення “децентрованого світу” (Ж. Дерріда, У. Еко), що призводить до збільшення ступеня авторської саморефлексії. Основна інтелектуальна настанова - в багаторівневій полісемантичності тексту. Читання літературного твору набуває статусу означування, важлива роль у “породженні” смислів залишається за читачем. Провідним у літературі постмодернізму стає принцип гри (в першу чергу, це “гра письменника-інтелектуала з інтелектуальним читачем”), яка на рівні поетики виявляється у ризомності, інтертекстуальності, пастіші, мовних іграх. В інтелектуальній драмі виявляються всі регістри ігрового модусу - від фарсу до карнавалу (пор. переосмислення Д. Дановим бахтінської концепції карнавалу щодо другої половини ХХ століття як дійства винятково трагічного). В інтелектуальній постмодерністській драмі Т. Стоппарда можна виявити як прикмети, що свідчать про дотримання традиції, так і новаторські риси. Художній інструментарій, до якого звертається Т. Стоппард в інтелектуальній драмі, не відзначається особливою новизною (пор. із “епічним театром” Б. Брехта, п'єсами Е. Іонеско тощо). Новим є, по-перше, складний філософсько-естетичний комплекс. Він зумовлює авторське світобачення, що відбивається як проекція і на форму драми, і на її ідейний зміст. Цей комплекс є переважно імпліцитним та може бути розглянутим, перш за все, через вертикальний контекст п'єс, що демонструє цілеспрямовану авторську настанову на тотальну гру епохи постмодерну.

У другому, третьому та четвертому розділах розглядається поетологічна своєрідність інтелектуальної драми Т. Стоппарда.

Другий розділ “Своєрідність картини світу й концепції героя в постмодерністській інтелектуальній драмі Т. Стоппарда” присвячений аналізу специфіки художнього світу та еволюції типу героя в драматургії Т. Стоппарда. Підрозділ 2.1 “Картина світу в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда” демонструє, що авторське судження в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда цілеспрямовано приховане і виводиться лише за умови врахування вертикального контексту творів. Отже, щодо інтелектуальної драми є підстави вести мову про реалізацію постмодерністського принципу гри на рівні проблематики. Виявлено, що в п'єсах, які аналізуються, картина світу визначається поєднанням і взаємопроникненням чотирьох провідних філософських і художньо-естетичних чинників.

Перший чинник, що зумовлює специфіку художнього світу інтелектуальної драми Т. Стоппарда, - екзистенціалістський (самотність індивідуума і фіналістська концепція людського буття). П'єси “Розенкранц і Гільденстерн мертві” і “Винахід любові” являють екзистенціальну ситуацію одинокої і заблуканої людини в чужому для неї світі, що породжує абсурд. Абсурдистське світосприйняття зумовлює специфічні сюжетно-композиційні ознаки інтелектуальної драми - статичну дію і хронотопну фіксованість героїв. Другий чинник, що дається взнаки в картині світу інтелектуальної драми Т. Стоппарда, - постструктуралістський (широке розуміння тексту, що передбачає текстуальний розгляд і зовнішнього світу, і долі людини). Зовнішній світ становить заданий текст (М. Фуко). Звідси і трагічна розбіжність героя зі своїм часом, зі своїм текстом, звідси ж походить мовна несамостійність і безпорадність героїв, що виявляється в комунікативному ускладненні, яке виражене через порушення відповідності як принципу діалогічності і проступає в концептуально значущій грі у питання, в повторюваності, резонерстві, художньому прийомі мовчання.

Текстуальне сприйняття світу в п'єсах “Аркадія” і “Винахід любові” перетинається також зі сприйняттям світу як саду, причому актуалізуються практично всі складові символу саду.

Третій чинник, що визначає картину світу в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда, - неоплатонічний. Любов представлена як самодостатня креативна сила, що дарує безсмертя.

У п'єсі Стоппарда “Винахід любові” кохання виявляється нездатним підняти коханого до божественного рівня, проте наділяє того, хто любить, здатністю породжувати прекрасні мистецькі твори.

То є найвищий щабель кохання, яке дарує безсмертя не тільки поетові, але й об'єкту його любові. В такому ракурсі репрезентовано в п'єсі образи античних поетів, що нерозривно пов'язані з їхніми улюбленими, - Горація та Лігуріна, Катулла та Лесбії, Феогніда та Кірна, Проперція та Сінтії. Контекстуально до цього ж ряду стають О. Вайльд і Бозі Дуглас, А.Е. Хаусмен і Мойсей Джексон.

Четвертим чинником є власне постмодерністський. Постмодерністська концепція проявляється в “децентрації”, прикладом якої може стати висування Стоппардом у центр художнього зображення тих елементів, що традиційно сприймалися як маргинальні. До них можна віднести Розенкранца та Гільденстерна - головних героїв п'єси, яка базується на контексті шекспірівського “Гамлета”, і одночасний зсув на периферію постаті Гамлета. Вочевидь творчо враховуються, але практично виносяться за межі художнього зображення біографії Байрона в “Аркадії” та Вайльда у “Винаході любові”. Постмодерністську плюральність виражено у скасуванні традиційних опозицій як демонстрації відносності будь-яких явищ (умовності грані між життям і смертю, грою і реальністю, трагедією та комедією). Одним із головних принципів створення художнього світу творів є ризомність, яка, зокрема, виявляється в семантичній багатомірності творів, що розглядаються. Визначені чинники перебувають в інтелектуальній драмі в складному взаємозв'язку, утворюючи концептуальну тріаду творчості Т. Стоппарда - “життя - смерть - безсмертя”, яка модифікується в п'єсах 1990-х рр. у тріаду “любов - забуття - творчість”. У п'єсах пізнього періоду особливий наголос робиться на самоцінності знання (“Аркадія”, “Винахід любові”). Життя у постмодерністській інтелектуальній драмі Т. Стоппарда є “буття-в-смерті” у межах безсмертного світу-тексту. Існування Роза та Гіла в п'єсі “Розенкранц і Гільденстерн мертві” задається текстом шекспірівської трагедії, а тому їхній прихід у світ має єдину мету, яку їм бракує сили визнати, - смерть. У п'єсі “Винахід любові” дія відбувається в Аіді, де головний герой, поет і вчений А.Е. Хаусмен, востаннє згадує значущі моменти власної долі, вектор якої багато у чому визначила його любов до античної літератури. І якщо у “Розенкранці...” буттєве коло сходить до низки людських приходів у апріорно незбагненний людиною світ, який веде до смерті, то у “Винаході любові” життя постає як швидкоплинне, але творчість, яка надихається любов'ю, може дарувати безсмертя. Отже, система цінностей у творчості Т. Стоппарда еволюціонує від безнадійно-абсурдного замкненого кола “життя-смерті” до ствердження самоцінності знання і постулювання безсмертя, дарованого творчістю.

У підрозділі 2.2 “Концепція героя в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда” розглядається еволюція, якої зазнає тип головного героя в інтелектуальній драмі від першої п'єси Т. Стоппарда “Розенкранц і Гільденстерн мертві” до “Винаходу любові”. В “Розенкранці…” у головних героях чітко простежується беккетівський тип героя-“клоуна”, героя-псевдоінтелектуала. Головні ж герої в “Аркадії”, “Портреті індійською тушшю” та “Винаході любові” - не просто інтелектуали, а провідні діячі своєї епохи, мислителі, вчені. Доля героя становить своєрідний текст. Життя персонажа може бути представлене як роль, контексту якої він не знає (“Розенкранц і Гільденстерн мертві”). Справжніми подіями у долі героїв стають, насамперед, ті, що зафіксовані текстуально. Так, за розрізненими фактами герої-дослідники “дописують” біографії письменників, видаючи свої домисли за правдиві події з життя великих (сюжетні лінії Байрона в “Аркадії”, Флори Кру в “Портреті індійською тушшю”). У “Винаході любові” Оскар Вайльд обертає своє життя на певний текст, на “витвір мистецтва” (“I made my life into my art”), створюючи міф про себе самого, в якому набагато важливішим є те, про що всім відомо і про що всі говорять, але не те, що дійсно відбувалося. На долю героя іноді проеціюється певний претекст (наприклад, такою є роль античного міфу в долі А.Е. Хаусмена у “Винаході любові”). Крім того, доля героя становить варіант докорінно незмінюваної буттєвої людської ситуації, що одвічно повторюється.

Однією з характерних рис, притаманних образам в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда, є парадоксальність. Так, Роз і Гіл у п'єсі “Розенкранц і Гільденстерн мертві” поєднують у собі трагічне й комічне, подекуди блазенсько-фарсове, вони індивідуальні і знеособлені водночас. У “Винаході любові” головний герой А.Е. Хаусмен зустрічається і спілкується з самим собою в молодості. Часто від самого початку п'єси робиться натяк на те, що головні діючі особи мертві (у п'єсі “Розенкранц і Гільденстерн мертві” - через назву, у “Винаході любові” - за допомогою першої авторської ремарки і першої репліки головного героя: “То я мертвий? Ну що ж”).

При розгляді образів Роза і Гіла особлива увага приділяється символічному образу гри в орлянку. До уваги береться семантика імен головних дійових осіб, зокрема обігрування імен А.Е. Хаусмена (“Hous” співзвучне “house” - “дім”, “хатній”), О. Вайльда (“Wilde” викликає асоціації зі словом “wild” - “дикий, шалений”) і Мойсея Джексона (іронічне заниження “високого” біблійного імені пересічним прізвищем) у “Винаході любові”. Одним із принципів побудови інтелектуальної драми стає особливий різновид двоїстості - звернення до перехресного чи дзеркального типу “єдиного” героя, представленого в образах парних персонажів (Розенкранц і Гільденстерн, А.Е. Хаусмен і О. Вайльд, пари коханців у “Винаході любові”).

У третьому розділі дисертаційного дослідження “Інтертекстуальність як поетологічний компонент інтелектуальної драми Т. Стоппарда” акцентується увага на функціях інтертекстуальності в інтелектуальній драмі.

Теоретичним підґрунтям розділу є праці Р. Барта, Ю. Кристєвої, У. Еко, а також вітчизняних дослідників Т. Гундорової, Н. Фадеєвої, Н. Корабльової.

В постмодерністському творі інтертекстуальність, зокрема міждисциплінарність, стає потужним інструментом смислопородження і виводить на концепцію світу як “хаосмосу” (У. Еко). В п'єсах Т. Стоппарда інтертекстуальність є одним із засобів реалізації авторської настанови на гру з читачем/глядачем. Так проявляється нове постмодерністське ставлення до тексту: розпізнавання інтертекстуальних зв'язків наближає читача до повнішого сприйняття смислів, що містяться в творі, а нерозпізнавання - віддаляє. Підрозділ 3.1 “Поетика інтертекстуальності у п'єсі “Розенкранц і Гільденстерн мертві” присвячений проблемі, позначеній у дослідженні Дж. Хантера, - співвідношенню і взаємодії трьох художніх мов у межах твору - класичної (шекспірівської), абсурдистської (беккетівської) та постмодерністської (власне, стоппардівської).

Алюзивний зв'язок п'єс С. Беккета та Т. Стоппарда проступає, в першу чергу, на ідейному рівні. Вводячи абсурдистську модель світу в залаштункові сфери шекспірівської трагедії, Стоппард створює на ґрунті беккетівської метафори свій варіант перебігу дії. Життя героїв Стоппарда, як і героїв Беккета, сходить до очікування смерті. Такою є їхня роль/доля, яку обумовлено текстом шекспірівської трагедії. Життя людини перетворюється на безперервне коло повторюваних дій, смисл яких перебуває поза межами людського розуміння, і навіть смерть не стає виходом із нього. Смерть є лише перехід до іншого, внутрішньо замкненого кола, бо кожне людське життя схоже на попередні і зводиться до смерті. Так само попередній досвід нездатний нічому навчити людину, яка приходить у цей світ і все одно витрачає своє життя на боротьбу заради ілюзії безсмертя, відмовляючись скоритися перед визначеною наперед кінцевістю свого буття.

У підрозділі 3.2 “Специфіка інтертекстуальності у п'єсі Т. Стоппарда “Винахід любові” розглядаються такі концептуально значущі літературно-культурологічні інтертекстуальні площини, як антична, вікторіанська та біблійна. Античний алюзивний шар визначає головні тематичні лінії в п'єсі, що розглядається. Платонічні алюзії, які начебто створюють дисонанс із долями Хаусмена та Вайльда, задають тим не менш тему “вигаданого кохання”, неминуче трагічного для того, хто кохає, але й такого, що водночас є шляхом досягнення безсмертя. Перегук з античною лірикою розкриває екзистенціальний тематичний аспект п'єси - швидкоплинність людського буття, скороминущість кохання. У межах широкого вікторіанського інтертексту приділяється увага трансформації традиційного англійського мотиву гри в крокет, що уособлює певну самотність. Одним із провідних прийомів у п'єсі стає “техніка сплячої свідомості”, яку запозичено у Л. Керролла: все, що герой уявляє, здається йому сном. Біблійні алюзії проявляються у прямих та непрямих згадках про Мойсея та Іоанна Хрестителя (див., наприклад, фразу О. Вайльда “I dipped my staff into the comb of wild honey” (“Я занурив свій посох у щільники з диким медом”), що дає підстави трактувати образи Хаусмена та Вайльда в мессіанському плані. У кожного героя є свята для нього місія, виконанню якої кожний із них присвячує своє життя. Вайльд представлений у п'єсі як предтеча нового часу, мистецтва й моралі ХХ століття, що має прийти. Справа життя Хаусмена - відновлення античних текстів, що в його розумінні дорівнює відновленню істини як такої. У даному розділі дослідження не обмежується виявленням джерел численних алюзій, парафраз, цитат і цитацій, що наявні в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда. Міжтекстові зв'язки розглядаються, насамперед, стосовно їх ролі у розширенні й розшаруванні смислового потенціалу п'єс. Наявність у художньому тексті посилань на факти та явища з різних галузей знання і мистецтв (а не лише літератури) визначається як міждисциплінарний інтертекст, який багато в чому сприяє інтелектуалізації художнього матеріалу.

Сюди належить введення філософського і математичного підтексту в “Розенкранці...” (таких базових понять, пов'язаних із теорією імовірностей, як парадоксальне співвідношення імовірності та невизначеності, випадковості та закономірності, рівних шансів), а також залучення матеріалу з галузі класичної філології у “Винаході любові” тощо.

ВИСНОВКИ

У дисертації проаналізовано поетику постмодерністської інтелектуальної драми Т. Стоппарда. Творча спадщина британського драматурга постає як один із виявів нового постмодерністського етапу розвитку інтелектуалізму в художній літературі. Аналіз сконцентровано довкола трьох поетологічних “блоків”. По-перше, показано, що картина світу і концепція героя в п'єсах Стоппарда демонструють взаємопроникнення елементів чотирьох філософсько-естетичних концепцій: екзистенціальної, постструктуралістської, неоплатонічної та власне постмодерністської. По-друге, розглянуто інтертекстуальність як один із провідних засобів інтелектуалізації художнього матеріалу, що поширює семантичний потенціал творів. На декількох рівнях проаналізована гра як унаочнення і принципу театральної дії, і самого механізму функціонування постмодерністського ігрового модусу. Розгляд еволюції інтелектуалізму продемонстрував, що інтелектуалізм у літературі починає оформлюватися як одна з провідних ознак філософських жанрів у добу Просвітництва. Саме в цей час формуються домінанти художнього інтелектуалізму: основу твору складає авторська філософська концепція, серйозність проблематики часто-густо поєднується з іронічністю форми, іноді - з карнавальністю, світ сприймається текстуально. На різних етапах розвитку літератури інтелектуалізм набуває нових рис, усталюються жанри, яким дослідники дають такі визначення, як “інтелектуальний роман”, “інтелектуальна драма”. Еволюція інтелектуалізму призводить до виникнення у ХХ ст. окремих жанрових різновидів, а саме: “інтелектуальна драма” (від Г. Ібсена до Т. Стоппарда) та “інтелектуальний роман” (від Т. Манна до А. Мердок і Дж. Фаулза). У творчості Т. Стоппарда представлений якісно новий - постмодерністський - тип художнього інтелектуалізму. В постмодерністській літературі інтелектуалізм виявляється на різних рівнях. В основі тематики та проблематики постмодерністських творів закладено певну філософську концепцію, яка досить часто базується на декількох вже існуючих філософських теоріях і сама по собі утворює концептуальний інтертекст. Пріоритетного значення набуває також розгляд етичних проблем. Головна інтелектуальна настанова полягає у розгалуженій полісемантичності тексту. Ускладнюється формальний аспект художнього твору, де провідним стає принцип гри, який на рівні поетики виявляється у ризомності, інтертекстуальності, пастіші, мовних іграх.

При цьому передбачається активне залучення читача до процесу “означування” художнього тексту, де читач починає функціонувати як “джерело смислу”. У постмодерністських інтелектуальних драмах Т. Стоппарда “Розенкранц і Гільденстерн мертві” та “Винахід любові”, які належать, відповідно, до раннього етапу творчості британського драматурга й до сучасного періоду його творчої діяльності, картина світу і людини формується під впливом таких філософських систем, як екзистенціалізм, постструктуралізм, постмодернізм і неоплатонізм. Зважаючи на це, можна говорити про інтертекстуальність концептуального характеру, коли в межах одного твору взаємодіють елементи різних філософських систем. Головні характеристики картини світу в інтелектуальній драмі Т. Стоппарда “Винахід любові” зводяться до того, що світ п'єси є трансцендентним - це світ колишнього, смерті, світ-текст. Центральну проблему творчості Т. Стоппарда можна передати через тріаду “життя - смерть - безсмертя”. В контексті п'єси “Винахід любові” концепти, які складають тріаду, відбиваються в синонімічних рядах: “життя - любов”, “смерть - забуття”, “безсмертя - творчість” і “безсмертя - знання”. література письменницький п'єса

Тип головного героя в інтелектуальній драмі Стоппарда проходить еволюцію від беккетівського типажу героя-“клоуна”, героя-псевдоінтелектуала до героя-інтелектуала, мислителя, вченого, творця.

Сама доля героя становить певний текст, різновидами якого постають роль із п'єси, міф, біографія, поема. Одним із принципів побудови інтелектуальної драми в цілому та відображення головних дійових осіб зокрема є парадоксальність і двійництво.

Аналіз інтертексту в п'єсі “Розенкранц і Гільденстерн мертві” показує, що, вводячи абсурдистську модель світу в контекст шекспірівського “Гамлета”, Т. Стоппард створює свій варіант на основі беккетівської метафори ситуації людського буття. Герої Стоппарда перебувають у парадоксальному очікуванні смерті. Такою є їхня роль: герої вкинуті у текст, якому вони остаточно підпорядковані, який є для них невідомим і знаходиться поза межами розуміння. Атмосфера безнадійності поглиблюється тим, що персонажам Стоппарда навіть не надається можливості пізнати свою роль. Беккетівській метафорі пустки та безглуздості людського існування надаються нові відтінки, оскільки Стоппард поєднує два положення - екзистенціальну “вкинутість” людини в світ, який вже неможливо змінити, та постструктуралістське сприйняття світу і життя як тексту. Немає нічого, крім шекспірівського тексту, що перейшов у статус екзистенції, й саме в ньому знаходять існування стоппардівські герої.

Розгляд інтертекстуальності у “Винаході любові” дозволяє зробити такий висновок: платонівська концепція Еросу, античні ідеї, літературні сюжети та художні образи, які створені стародавніми авторами, рясно вводяться в п'єсу і становлять її лейтмотиви. В свою чергу, упереджений вікторіанський погляд на них організовує певне протистояння та розкриває головну ідею п'єси. Найголовніша цінність - це людське життя, яке щедро витрачається героями. Перед обличчям вічності стає яснішою відносність всіх “нормативів” та “настанов”. Ця нормативність ще нікого не зробила щасливим, нікому не подовжила життя: смерть однаково забирає і тих, хто встановлює закони, і тих, хто їх виконує, й тих, хто порушує норми та переступає через заборони. Лише талант і мистецтво можуть виправдати “порушників”. Розкриття цієї ідеї досягається шляхом спів- і протиставлення двох “золотих” епох (античної та вікторіанської) та виявлення їхньої схожості й принципової нерівноцінності.

Інтертекстуальність розповсюджується і на такий елемент драматичного твору як ремарка, внаслідок чого ремарка у п'єсах Стоппарда досить часто змінює свою традиційну природу та функції. Ремарка стає одним із засобів розширення семантичного потенціалу драми, демонструючи відносність межі, яка відділяє реальність від гри, правдивість від художньої умовності. Принцип гри репрезентований у постмодерністській інтелектуальній драмі широко та різноманітно. Аналіз численних проявів мовних ігор (парадоксів, каламбурів, включень у текст іншомовного матеріалу, стильового різнобою тощо) показує, що мовні ігри спрямовані на типове для постмодерністської літератури відбиття амбівалентності зовнішнього світу, де одночасно сполучаються піднесене й низове, трагічне й комічне, серйозне та жартівливе, стародавнє та сучасне. В багатозначності речення, фрази, а подекуди навіть і окремого слова проступає проекція сприйняття світу як тексту, а тексту - як світу, який не можна обмежити однозначною вербальною трактовкою.

СПИСОК НАУКОВИХ ПРАЦЬ, ОПУБЛІКОВАНИХ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Диалог в пьесах У. Шекспира “Гамлет” Т. Стоппарда “Розенкранц и Гильденстерн мертвы”: сопоставительный анализ // Літературознавчий збірник. - Вип. 9. - Донецьк: ДонНУ, 2002. - С. 154-177.

2. Поэтика названия интеллектуальной драмы Т. Стоппарда “Изобретение любви” // Мова і культура. - К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2003. - Вип. VI. - Т.6. - Ч.2. Художня література в контексті культури. - С. 263-269.

3. Поэтика писательских образов в интеллектуальной драме Т. Стоппарда “Изобретение любви” // Літературознавчий збірник. - Вип. 17-18. - Донецьк: ДонНУ, 2004. - С. 178-187.

Размещено на Allbest.ru