Размещено на http://www.allbest.ru/

ХЕРСОНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

УДК 821.161.2-2.09:82-2

ДРАМАТУРГІЯ ПАНТЕЛЕЙМОНА КУЛІША:

ДУХОВНІ ВИМІРИ, ПРОБЛЕМАТИКА, ЖАНРОВИЙ ДІАПАЗОН

10.01.01 - українська література

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

КОВПІК Світлана Іванівна

Херсон - 2005

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Криворізькому державному педагогічному університеті

Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

ГУМЕННИЙ Микола Хомич,

Південноукраїнський державний

педагогічний університет ім. К. Д. Ушинського,

завідувач кафедри української та зарубіжної літератур

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор,

академік Академії Наук України (АНУ),

академік УВАН, Міжнародної слов'янської

академії наук АПН та АНВШ

КОНОНЕНКО Петро Петрович,

Науково-дослідний інститут українознавства

МОН України, директор

кандидат філологічних наук, доцент

КОНОНЧУК Михайло Миколайович,

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, доцент кафедри історії української

літератури і шевченкознавства

Провідна установа: кафедра української літератури Дніпропетровського

національного університету Міністерства освіти і

науки України, м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться “07” жовтня 2005 р. о 10.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К67.053.02 у Херсонському державному університеті за адресою: 73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27; зал засідань.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Херсонського державного університету: (73000, м. Херсон, вул. 40 років Жовтня, 27).

Автореферат розісланий “07” вересня 2005 року

Учений секретар

спеціалізованої

вченої ради Нев'ярович Н. Ю.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Життєвий шлях і багатогранну творчість П. Куліша впродовж десятиліть досліджували: С. Голод, М. Драгоманов, А. Пипін, В. Шенрок, П. Щоголів, Б. Грінченко, О. Маковей, І. Франко, В. Щурат, І. Житецький, С. Єфремов, М. Бернштейн, І. Бетко, В. Неділько, С. Болтівець, В. Панченко, В. Сулима та інші. Надбання письменника багатогранно презентували: М. Жулинський, М. Скринник, Є. Нахлік та В. Івашків. Два останніх автори, вслід за В. Мовою (Лиманським) та за Д. Дорошенком, висловлювалися вже й про духовність окремих творів письменника, про його основні духовні орієнтири взагалі: “Увесь життєвий шлях Куліша - то подвижницька діяльність в ім'я духовного поступу українського народу...” Нахлік Є. Пантелеймон Куліш / Куліш П. Твори: В 2 т. - Т.1. Прозові твори. Поетичні твори. Переспіви та переклади. - К.: Наукова думка, 1998. - С. 10.

. Їхню увагу привертали як духовність героїв, так і духовна наснаженість окремих творів - “Мальованої Гайдамащини”, “драмованої трилогії” тощо. І все ж на сьогодні жодного спеціального й системного дослідження духовного багатства драматургії П. Куліша в діапазоні жанру ще не здійснено.

Актуальність поставленої в роботі проблеми зумовлена й “духовною кризою” “переходового стану” сучасного суспільства - вчені шукають і нові визначення основних концептів духовності (“душі”, “духу” та ін.), і сучасні концептуальні тлумачення змісту самої категорії “духовність”. Так, тільки в останні 5 років в Україні проведено кілька важливих наукових конференцій: Кривий Ріг - 2001, 2002, 2003, 2004; Львів - 2005; Полтава - 2005 та інші. Показово, що навіть парламент провів “читання” на тему “Духовна криза суспільства”. Темі духовності літератури присвячено вже й кілька дисертацій (Ю. Сафонов, Л. Волошук та ін.), монографії (Г. Штонь, М. Кудрявцев) і збірники - сотні наукових праць. Так, М. Жулинський у статті “Духовна ситуація в Україні” дуже стурбовано пише, що в період духовної кризи
“... особа опиняється один на один із собою”. А в школах різних типів та рівнів проблема духовності ніколи не виходила з розряду найважливіших і найактуальніших.

Зв'язок з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є реалізацією одного із завдань “Програми роботи науково-дослідної лабораторії “Духовність літератури”, яка є підрозділом науково-дослідної теми кафедри української літератури Криворізького державного педагогічного університету (“Аналіз твору літератури”), затвердженої Міністерством освіти і науки України у 2001 році. Тема дисертації схвалена Вченою радою Криворізького державного педагогічного університету і Бюро Науково-координаційної ради НАН України з проблеми “Класична спадщина та сучасна художня література” (протокол №2 від 25 травня 2004 року).

За об'єкт дослідження взято драматургію П. Куліша, зокрема: “Сцени і уривки драматичні”, “Мальована Гайдамащина”, драматична поема “Нагай”, драматичний етюд “Козацька і панська розмова на тому світі”; одноактні
п'єси - “Колії”, “Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми”, “Іродова морока”; “драмована трилогія” (“Байда, князь Вишневецький”, “Цар Наливай” і “Петро Сагайдашний”).

У “Вступі” з'ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовано її актуальність; визначено об'єкт, предмет, мету й завдання роботи, теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень і результатів; подано інформацію про апробацію результатів і висновків роботи, про її структуру.

Перший розділ “Теоретико-методологічні засади дослідження” містить короткий огляд міфо-релігійних писань і висловлювань мислителів та митців про дух і духовність; стислий аналіз наукових праць філософів, психологів і літературознавців, у яких іде мова про духовність взагалі або про духовне багатство творів літератури. Наведено й прокоментовано основні концепти й концепції духовності, подано тлумачення змісту базової для даного дослідження термінології.

У підрозділі 1.1. “Процес формування та інтерпретацій змісту категорії “духовність” простежено процес виникнення й формування первісних уявлень людей про душу і дух у міфо-релігійних писаннях - у “Вавілонській теодицеї”, “Пісні про Гільгамеша”, “Повчанні Птахотепа”, “Рігведі”, “Авесті”, Біблії та ін. Огляд показав: духи, божества і боги стародавнього світу сприймалися добрими або злими відповідно до того, які (добрі чи злі - з точки зору людей) дії вони вчиняли. А середньовічні боги, будучи повністю самовладними, визначали й творили добро чи зло тільки на свій розсуд - самі знання людей про добро і зло оголошено великим (первородним) гріхом, хоча дуже швидко в теології того ж таки Середньовіччя з'явилися і добротворці-ангели, і злотворці-демони. Саме тоді думки та дії людей стали характеризуватися як богоугодні (духовні) або як небогоугодні (антидуховні). І знову, як і в язичництві (наприклад, у “Велесовій книзі”), божественне й людське злилося в одне уявлення про систему одухотворених думок і дій Сина Божого, святих і людей звичайних, одним із яких був християнин Володимир Мономах, який усе своє життя творив добро і всьому народові Київської Русі, і окремим людям. Саме християнські теологи й богослови (Оріген, Августин та інші) упродовж усього Середньовіччя заговорили про душу людини як про такий “дар Божий”, який людина може “освітлити” чи “очорнити” своїми думками і діями, але перш за все - намірами. Ще конкретніше й міцніше “пов'язали” ступінь “чистоти” душі людини з характером її поведінки вітчизняні та зарубіжні філософи Г. Сковорода, Вольтер, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, Г. Гегель, а особливо М. Грот та Ф. Ніцше - вони поставили “якість” душі, духу й духовності людини у повну залежність від її добро- чи злотворчих намірів; бездушних і бездуховних оголошено “по той бік добра і зла” (Ф. Ніцше).

Є. Блох, М. Мерло-Понті та десятки інших філософів ХХ ст., все ще виходячи з дуалістичних тлумачень душі, духу й духовності, бачили їх надматеріальними. Але тенденції пов'язувати сутність цих явищ то з інтелектом, то з психікою, зі свідомістю чи світоглядом підводили дослідників до найсуттєвішого - до спрямованості думок і дій людини на добро- чи злотворення, а тому будь-яка діяльність людини, не спрямована на добро чи зло остаточно оголошена бездуховною. В цьому плані є особливо показовими праці С. Франка, В. Соловйова, І. Петрова, О. Курбатова та ін.

Психологи, зокрема інтуїтивісти А. Бергсон та М. Лосский, також приходять до того, що саме добро- та злотворення людей стають найважливішим (визначальними) факторами характеристики їхньої психіки і духовності, які майже ідентифікуються.

Огляд процесу формування уявлень і понять про душу, дух і духовність у літературі показав, що письменники в руслі згаданих загальних тенденцій також убачають духовність у добро- чи злотворчі спрямованості думок і діяльності людей: персонажі їхніх творів характеризуються саме цілеспрямованістю діяльності на творення блага чи лиха іншим людям. На сьогодні вже є й дисертаційні дослідження, присвячені вивченню духовного багатства творчих спадків окремих письменників (Ю. Сафонов та Л. Волошук), значні праці про духовний світ героя (І. Дзюба та Н. Шляхова), про духовний простір української ліро-епічної прози (Г. Штонь) та ін. Врешті-решт у підрозділі 1.1. з'ясовано: по-перше, питання й проблеми духовності людей настільки вагомі й актуальні, що абсолютна більшість міфотворців, теологів, мислителів, науковців, митців і дослідників літератури ставлять саму сутність людини й сенс її існування в повну залежність від характеру її духовності; по-друге, первісні уявлення людей про добрих і злих духів, про добрий чи злий дух героїв та бого-людей, про чорні й світлі душі людей у прадавніх міфічно-релігійних пам'ятках пов'язані зі спрямованістю їхніх думок, дій на добро- чи злотворення; по-третє, такі філософи, як Г. Кониський, Г.Сковорода та М. Грот, а також психологи повністю схилялися до того, що духовність людини - це передовсім спрямованість її внутрішнього світу та діяльності в світі навколишньому на творення блага й добра або лиха і зла; по-четверте, знайомство зі спробами багатьох українських митців слова осягнути сутність духовності показало: більшість із них також схильні вважати за духовність передовсім спрямованість людських думок і дій на добро- чи злотворення. Особливу увагу митці приділяли функціям душі ліричного “Я” їхніх творів.

У підрозділі 1.2. “Духовні пошуки П. Куліша” окреслено ті найважливіші етапи, чинники й детермінанти формування духовності цього автора, котрі найочевидніше відображають сам процес становлення й поступ його внутрішніх прагнень та установок на його особисту добро- чи злотворчу діяльність у навколишньому світі. Для цього було обрано такі форми спілкування митця з самим собою і з навколишнім світом, у яких найяскравіше виявлялися і внутрішній світ автора (щоденник, листи,
особливо - автобіографічні твори), і цілеспрямованість його діяльності в навколишньому світі (літературознавчі й публіцистичні праці). У процесі дослідження з'ясовано: П. Куліш упродовж усього життя роздумував над власною праведністю і справедливістю, над своїм ставленням до конкретних людей - перш за все до добротворців (П. Плетньова, Т. Шевченка, Я. Грота, М. Білозерського, М. Пирогова та ін.) і злотворців його сучасності та історії народу України (Микола І). При цьому митець поступово й упевнено підводить себе й читача до таких висновків про свою власну духовність: по-перше, в суспільстві він постійно шукав собі місце серед безпосередніх творців і носіїв блага, добра і добротворення (окрім названих, І. Вернадський, М. Погодін, М. Гулак та ін.); по-друге, П. Куліш формував у собі стійкі переконання в тому, що він своєю правдивістю повинен “одвертати інших людей від лиходійства” і злотворення; по-третє, митець сам зрозумів, що повага до письменника вимірюється не “вірою публіки” в нього, а його “доброю совістю” й “високою” духовністю, тобто ступенем схильності до добротворення. До цього найважливішого і найціннішого висновку письменник дійшов не одразу, а через довготривалі пошуки, через сумніви й протиріччя в становленні до себе й до друзів, через поцінування й переоцінки чужих і власних роздумів, прагнень, дій і вчинків - шляхом оцінки свого способу й своїх цілей життя. А вищими формами духовності для П. Куліша стали добродійність і навіть жертовність в ім'я народу.

У другому розділі “Духовність драматургії П.Куліша 1860-1883 років” проаналізовано установки дійових осіб і автора обраних творів, духовну наснаженість їхньої проблематики в діапазоні жанру “драма”.

У підрозділі 2.1. “Духовні сходинки драматичних пошуків П.Куліша 1860-1883 роках” у хронологічному порядку розглянуто духовність перших діалогізованих творів. Усі ці твори різноманітні і за формою (від діалогізованого “уривка” “На берегу ставка” до драматичної поеми “Нагай”, від короткого “поіменованого діалогу” до “оповідання” з очевидною домінантою багатьох “поіменованих діалогів” тощо), і за змістом (від біблейського сюжету про царя Ірода і до Хмельницького, від життя полонянки-українки на чужині до поведінки шляхтянки пані Пузинської в Україні, від конкретно-історичної Гайдамаччини до містифікацій про потойбічний світ і т. ін.), і за ступенем художньої довершеності (від нічим і ніяк не детермінованих діалогізованих “уривків” до сюжетно завершеної, але сценічно майже непродуманої драматичної поеми). І ще більше цей ряд творів вирізняється з-поміж усієї його драматургії неоднозначністю і невизначеністю багатьох (як авторських, так і персонажних) суспільно-світоглядних та етико-естетичних позицій: від захоплення Козаччиною і Коліївщиною в першій п'єсі “Колії” (на кшталт “Гайдамаків” Т. Шевченка) до панського страху перед жорстокістю месників-козаків. З'ясовано, що вказаний період був для драматурга підготовчим, оскільки за 23 роки з-під пера цього автора не вийшла жодна художньо довершена багатоактна п'єса. А в його творах малих жанрів - усе в статиці: залишаються прозорими і в принципі незмінними у кожному творі полюси тільки добра і зла - зміни спостерігаються лише під час переходів від твору до твору, міняються перш за все масштаби задумів і дій. І саме ці стабільні орієнтири дійових осіб і автора дозволили з'ясувати, що драматург у цей час не просто від твору до твору зростав духовно, а скоріш “піднімався” по цих своєрідних “сходинках” до осягнення загальнонародних і загальнолюдських масштабів духу боротьби за визволення.

У підрозділі 2.2. “Мальована Гайдамащина” як осягнення духу самовизволення народу” доведено, що П. Куліш, зробивши особисті коментарі до “мальованих” та інсценізованих іншим (“незнаним”) автором подій основними, зумів у цьому творі висловити свої тодішні погляди на Гайдамаччину, в яких відчувається відверте і глибоке співчуття митця конкретним козакам, масі знедолених і в той же час відверту зневагу до виявів сліпої мстивості як завойовників, так і визволителів. Цього П. Куліш досягає, нашаровуючи на загальнонародну героїзацію визволителів і месників негативне ставлення інтелігента ХІХ ст. до фактів здичавілої озлобленості передовсім ватажків збунтованого “плебсу”. У цьому автор бачив “безпощадну” правду історії, яка мусить застерігати загарбників від “диких” задумів і наслідків їхньої діяльності. І хоча цей твір усе ще викликає дискусії, у ньому прекрасно розкривається неоднозначний дух Хмельниччини, Гайдамаччини, й, зокрема, Коліївщини, адже душі козаків, гайдамаків і коліїв виявляються не тільки в монологах, а й у фрагментах їхнього “внутрішнього мовлення”, у роздумах персонажів і “незнаного автора”, в думках самого П. Куліша - вони розкриті світлими та чорними, часом зовсім незрозумілими - “загубленими” (як це трапилося з Сорочкою, котрий не міг умерти без сповіді, бо не знав, яка в нього душа). Загалом добро- чи злотворчі наміри дійових осіб пояснюються дуже глибоко і всебічно. Та й дух помсти принижених і ображених українськими можновладцями й інонаціональними загарбниками показаний і світлим, і “забрудненим кров'ю” жінок та дітей - Омельки та Мирони нерідко втрачали любов і навіть повагу до Бога. Постійні прагнення й поривання окремих українців, соціальних спільнот і цілої нації до праці, волі й незалежності відтворюються П. Кулішем дійсно об'єктивно і болюче - у самому процесі цих рухів. Не забував письменник думати й над тим, як виглядає наш народ в очах інших народів (“найволелюбніший”, “найревнивіший”, “найдоброзичливіший” і разом з тим “наймстивіший”) і як інші народи ставилися до унікально виразної духовності українців (“з повагою” і “зі страхом” одночасно). Тобто письменник ставить і вирішує не суто історіографічні, а перш за все духовні проблеми українців у тодішньому світі. І саме тут “хворобливий” гуманізм автора зіткнувся з кривавою закономірністю помсти “озвірілих” і “здичавілих” знедолених. З іншого боку, будучи безпощадно об'єктивним, автор досить різко оцінював творчість колишніх і сучасних йому “істориків-патріотів”.

Виходячи з усього цього, слід відзначити: “Мальована Гайдамащина” - це реалістичний і високодуховний твір.

У підрозділі 2.3. “Духовна цінність “діалогізованого додатка” до “Хутірної поезії” “Козацька і панська розмова на тому світі, а підслухав і подав письменній громаді П. Куліш” та драматичної поеми “Нагай” досліджено складність духовних позицій представників різних соціумів - селян, козаків, панів і вчених. У першому творі народний дух козацтва не просто протиставляється егоїстичному духові панства, а й доводиться: “не все козацтво - народ, і не все панство - антидуховне”. А “недогарок” “Нагай” - це така формально й змістовно спрощена, але духовно ускладнена художня композиція із діалогів, у якій спотворений дух “національного перекотиполя”, вченого Нагая, стикається з таким невиразним духом Громадських Мужів та з духом чотирьох представників “низового козацтва” (“чурів”) з Лугу, для яких усе дуже просто: або ти українець-козак, або ти ворог України. Навіть найбільш обережний Нагай Сипко, всіма “фібрами душі” прив'язаний до “вотчини”, що дісталась йому майже даром, нізащо не віддає її. За цією зматеріалізованою бездуховністю й зрадницькою антидуховністю лише зрідка проглядаються безсилі прояви людяності й духовності іншого персонажа - Пригари, які зводяться до порад та “розрад” іншим людям. Ні поверхова обізнаність Нагая з історією, ні нестійке бажання Мужів навернути Нагая до України, ні фанатична відданість чурів справі “козакування”, ні тим більше прив'язаність більшості дійових осіб до матеріальних статків не дають усім цим людям стати справді високодуховними - за “високими” словами дійових осіб, не видно жодного акту реального добротворення. З'ясовано, що одним із найпереконливіших доказів духовного дозрівання автора і героїв можуть бути “сцени і уривки драматичні” - п'ять доповнень (своєрідних “діалогізованих ескізів”) до драматичної поеми “Нагай”. У всіх цих сценках ставляться й розв'язуються надзвичайно гострі соціальні (“Сельського життя ХVІІІ віку”) та переважно політичні проблеми.

Отже, аспектний аналіз діалогізованих творів першого періоду показав, що становлення П. Куліша як драматурга на першому етапі виявилось довготривалим, але досить плідним у плані його духовного поступу, адже за цей період автор зробив кілька важливих кроків. По-перше, він сформував себе як виключно об'єктивну особистість і в той же час “випробував” себе і як традиційного драматурга з досить чітко визначеними художньо-духовними константами (“Колії”, “Іродова морока”, “Хуторянка, або Співана хвала молодої перед весільними гостьми”); і як драматурга-новатора, котрий уже тоді вводив у текст п'єси глибинні екскурси в минуле та передбачення майбутнього, психоаналітичні роздуми, примітивні описи та широкомасштабні зіставлення (“Козацька і панська розмова на тому світі...”); і як митця, здатного ефектно поєднувати в одному творі фрагменти прози, публіцистики й драматургії з елементами віршованого фольклору. По-друге, в усіх цих “підготовчих” творах увагу автора сконцентровано на поетапній еволюції духовності проблематики минулих століть України. У кожному із цих творів письменник фіксував своєрідні етапи поступу душ, духу й духовності героїв, занепаду - антигероїв і “плебсу”. Але драматурга цікавили передовсім ті дійові особи історії, які генерували ідеї добро- чи злотворення; ті діячі суспільства, духовність яких виражалася найяскравіше. При цьому письменник виявив і надзвичайні вміння характеризувати поетапні константи духовності цілих соціальних спільнот. По-третє, в цей час драматург не брався за написання жодної багатоактної п'єси перш за все тому, що ці малі твори, як правило, слугували своєрідними поетапними “діалогізованими ілюстраціями” до його великих полотен на історичні теми. І саме тому майже всі основні й визначальні рішення героїв та антигероїв цих “ілюстрацій” були “одноразовими” (тимчасовими), нерідко інстинктивно-інтуїтивними, а не глибоко усвідомленими. По-четверте, усвідомлені і поступові зміни у духовних позиціях персонажів творів цього періоду фактично не спостерігаються - вони помітні лише при переходах від п'єси до п'єси. А тому кожна з них - це зіткнення духовності й антидуховності: від твору до твору, як зі сходинки на сходинку, йшов П. Куліш до справжніх духовних висот своєї драматургічної творчості. По-п'яте, на цьому етапі письменник показує, що на шлях свідомого добротворення стають лише окремі козаки. “Здичавілі” й “озвірілі” від ненависті й злості гайдамаки та колії жорстко вбивають польсько-католицьких загарбників, їхніх жінок і навіть дітей, хоча деяких із них (“найживучіших”) зрідка “вихрещують” у православні, ще рідше - усиновляють.

У третьому розділі “Духовна зрілість “драмованої трилогії” П. Куліша” досліджено процес остаточного утвердження установок дійових осіб трилогії на добро- та злотворення, розкрито процес високого духовного прозріння самого автора; духовні зіткнення героїв і антигероїв п'єс і всієї трилогії, духовну наснаженість проблематики жанру.

У підрозділі 3.1. “Духовні колізії п'єси “Байда, князь Вишневецький” проаналізовано складну систему зіткнень, протистоянь і цілеспрямувань внутрішнього світу і спрямувань діяльності героїв у зовнішньому світі. Наповнивши твір досить великою кількістю монологів, “слів убік” і ремарок, які так чи інакше характеризують саме внутрішній світ дійових осіб, П. Куліш зумів не тільки виявити, а й глибоко та виразно охарактеризувати душі більшості головних дійових осіб п'єси, а також соціальних спільнот. Так, чітка спрямованість думок, дій та вчинків Байди на добротворення викликала в його друзів і ворогів повагу, а тому, звертаючись до нього, частіше всього вони вживають слова “великодушний князю”. Найвищою ознакою високості й світлості душі Байди є те, що він глибоко усвідомив, що для реального творення добра в конкретних життєвих ситуаціях, для породження високого духу добра і добротворення потрібна самовідданість і навіть готовність до самопожертви. Духовна роздвоєність особистості Байди виявляється лише в тому, що в ньому одному живуть і діють два чоловіки: той, у якого “в тяжкі хвилини розум мало важить”, і той, у якого “розум гетьманує над серцем”. Не менш складною виявляється й духовна характеристика Андибера - постійного, за п'єсою, опонента Байди і доброго від природи чоловіка, який сформувався в горі й у багатоликій громаді. При цьому з'ясовано і багато нових ознак та характеристик духовності дійових осіб і всього твору, але найважливішими є такі: 1) найглибше розкрита сутність та еволюція духовності Байди й Андибера: перший помітно піднімався до прагнення творити добро в цілому світі, а другий невпинно скочувався до бездуховної зневаги до свого соціального антагоніста - Байди; 2) дух слів, думок і діяльності Байди (та його побратимів) і Андибера (з його “низовим” оточенням) подано чітко й однозначно - і добротворча, і злотворча спрямованість задумів обох цих персонажів відверті й очевидні; 3) однозначними подано й характеристики духу представників козацької старшини, яких автор називає “козацькими язичниками” та “ідеологами” козацької “сваволі”; 4) Байду чи не вперше в літературі показано не стільки як народного героя, а як такого героя історії України, котрий, маючи прекрасну душу й високий дух інтелігента, самовідданого захисника України і вселенської Правди, так і не зумів реалізувати свої найвищі і найблагородніші наміри в житті, бо не зміг “спуститися” зі своїх соціально-снобістських “висот” до глибоких і багатогранних інтересів та прагнень низового козацтва й трудового народу країни - він навіть не хотів по-справжньому усвідомлювати все те; 5) душу й дух гетьмана-простолюдина Андибера також розкрито дуже переконливо, але з помітною авторською упередженістю, оскільки й самого П. Куліша лякала та “темна” і “дика сила” та “вольниця”, яку Андибер не тільки “втілював у собі”, а й активно використовував її, робив усе, щоб вона відкинула найблагородніші наміри Байди.

А врешті-решт перед читачем п'єси постає надзвичайно складна система таких внутрішніх (душевних) і зовнішніх (духовних) ознак і рис характерів та перипетій, котра важко піддається глибинному осмисленню сучасними читачами.

У підрозділі 3.2. “Сила духу Козаччини в п'єсі “Цар Наливай” розкрито духовність керівника повстанського руху проти польського поневолення; духовні перипетії між національно свідомими українцями та поляками, між багатими й бідними, православними й католиками, між віруючими й атеїстами; високі прагнення героя творити добро на благо України і засуджувати національний та інонаціональний паразитизм; несправедливість між соціальними спільнотами, між сильними та гонористими особистостями. При цьому душа Наливая - це і глибоко усвідомлена необхідність, і навіть інтуїтивна потреба героя в справедливості й “правді серця”. Тобто це - не тимчасові бажання визволяти когось конкретного, а стійке прагнення до рівноправного співіснування людей і націй. І тому дух героя однозначно світлий і високий. Про це говорять навіть його вороги - Оришевський, Острозький та ін. Автор простежує і сам процес духовного прозріння Наливая та Хмелецького, які (хоча ще й маневрують між обов'язками дисциплінованих воїнів та призначеннями громадянина України) починають глибоко усвідомлено боротися проти несправедливості, повністю осмислюють добро- та злотворчу сутність своїх намірів і намірів завойовників. Значна частина другорядних дійових осіб п'єси чітко визначених духовних позицій не має (вістовці, Бурлій, Лавник тощо) - вони думають і діють частіш усього за наказами інших, а тому їхні дії та вчинки є лише відлунням (реалізацією) добро- чи злотворчих намірів шляхти або козацької старшини. Це чи не одна з найпринциповіших позицій Кулішевого бачення ролі козацької старшини і козацького “плебсу” не дуже давньої для нього “минувшини України”.

Отже, духовний та виховний потенціал п'єси надзвичайно високий - твір вносить у свідомість читачів українців та іноземців, багатих і бідних, віруючих і атеїстів достатньо чіткі визначення й межі добра і зла, добротворення й злотворення; породжує високі прагнення творити добро і засуджувати міжнаціональний паразитизм.

У підрозділі 3.3. “Вища духовна зрілість героя і автора п'єси “Петро Сагайдашний” з'ясовано: справжнє духовне збагачення та утвердження керівника держави приходить лише тоді, коли він починає керуватися не своїми амбітними та егоцентрично-особистісними і навіть не пафосними мотивами-гаслами й масштабним мисленням та діянням, а коли він почне виходити на глибоке розуміння суспільної ситуації й прагнень цілого народу та міжнародного становища держави. Так, Сагайдашний, поклавши на полях кривавих битв тисячі людей, тільки під кінець життя зрозумів, що справді турбуватися про свій народ треба не переможним помахом шаблюки, не походами на інші народи, а забезпеченням своїй нації миру та спокою, а отже, всілякого процвітання. На цей раз герой характеризується автором і дійовими особами лаконічно й виразно: душа його світла, тому що він осмислив усі власні помилки й гріхи - тепер Сагайдашний має тільки добротворчі наміри, надії та плани. А оскільки у героя вже немає жодних сил, найкращим реалізатором його високодуховних задумів стає (у цьому творі вже зрілий у всіх відношеннях) Хмелецький. Він, будучи своєрідним “наскрізним” персонажем двох частин трилогії, пройшов шлях і бездумного виконавця чужої (переважно злої) волі, і людини, здатної об'єктивно оцінити власні думки і дії. А тому він сам глибоко осмислив, що добро своєму народові можна принести не сліпою службою окремим князям, не вибором “кращих” для себе і для народу вожаків, а осягненням дійсно найважливіших сподівань цілої нації, гармонізацією своїх прагнень та інтересів із надіями народу, а головне - шляхом реалізації всіх добротворчих намірів і планів як окремої особистості, так і народу в цілому. Саме тому ця дійова особа всіх обох частин під кінець твору стає фактичним високодуховним героєм усієї трилогії. Інші дійові особи п'єси в плані духовності маловиразні: Вістовці, Козак-оброчник, Музики й Весільні гості здатні виявляти лише окремі елементи духовності чи антидуховності, та й то скоріш під впливом чи на вимогу їхнього керівника. Отже, п'єса “Петро Сагайдашний” - це твір духовно наснажений, з високим духовно-виховним потенціалом, оскільки й герой, і абсолютна більшість дійових осіб - це справді досвідчені, по-житейськи і по-військовому мудрі люди, вони справді дбали і про благо окремих людей та козацтва, і про мир та добробут цілого народу. Головні злотворці також чітко визначені в їхній антидуховності: безпощадні в боротьбі за своє майно, за власну славу та владу, рідше - в турботі про суто матеріальні інтереси, ще рідше вони турбуються про долю країни-завойовниці - Речі Посполитої. П'єса П. Куліша “Петро Сагайдашний”, не дивлячись на всі її сценічні вади й недоліки, багатослівність реплік, - це принципово новий етап вияву високої духовної зрілості дійових осіб і митця.

У “Висновках” узагальнено найважливіші результати дослідження. З'ясовано, що концептів і концепцій духовності існує багато: від суто ідеалістичних, згідно з якими духовність інтерпретується як щось надматеріальне, і до повністю зматеріалізованих тлумачень психофізіологічних процесів як духовних. Уявлення й поняття людства про духовність поступово наповнювалися таким змістом, у якому спочатку оголошувалися переважно злотворчими та добротворчими сили і явища природи, пізніше духовними називалися тільки дії духів і богів, а християнство, як й інші великі релігії світу, спочатку оголосило Бога “абсолютом духу”, а пізніше носієм духу стали називати і Сина Божого, і Матір Божу, і святих, тобто людей, котрі особливо відзначалися добротворчими намірами, думками та діями. А тому філософи, психологи (перш за все інтуїтивісти) в останні два століття стали постійно пов'язувати духовність людини зі спрямованістю її внутрішнього світу і діяльністю в навколишньому світі, самого способу життя на добро- чи злотворення.

Проблемами душі, духу й духовності людини переймалися не лише теологи і вчені-гуманітарії. Внутрішній світ людини і її ставлення до своєї діяльності в навколишньому світі постійно були об'єктами мистецького світобачення - тут особливо відзначилися сентименталісти та гуманісти (Т. Шевченко, А. Метлинський, М. Петренко та ін.). Як і більшість письменників ХІХ століття, П. Куліш сутність своєї духовності й духовності оточення вбачав також у системі цілеспрямувань людини, родини і суспільства на добротворення, але до такого висновку він прийшов лише у процесі написання автобіографічних творів, під час листування, у щоденникових роздумах та в публіцистичних працях. Саме тому і духовність дійових осіб, і загальна духовна наснаженість проблематики та жанрів його драматургії виразно окреслені й визначені. Все це виявлено шляхом аспектного аналізу драматургії П. Куліша, найважливіші наслідками якого можна сформулювати так. По-перше, драматургія письменника творилася у два принципово відмінних за духовною наснаженістю проблематики періоди: 1860-1883 рр. і 1883-1885 рр. По-друге, більшість діалогізованих творів першого періоду присвячено історії Козаччини, Гайдамаччини (і зокрема Коліївщини) - вони були своєрідними духовно-етюдними ілюстраціями до окремих епізодів широкомасштабних історичних подій, досліджуваних П. Кулішем до 1883 року. У всіх творах цього періоду дійові особи представлені духовно визначеними, але такими, які діють не стільки свідомо, скільки рефлекторно. Усвідомлено вони спрямовують свою діяльність на добро- чи злотворення лише в критичних і визначальних ситуаціях. А тому духовність героїв та злий дух антигероїв подаються не як процеси пошуку людиною шляхів добро- чи злотворення, а скоріш як своєрідні “зрізи” чи “сходинки” її духовного поступу або духовного падіння. Поступ цей відчувається лише при переході від одного твору до іншого: кожен новий твір - це новий (вищий і масштабніший) етап одухотвореної діяльності героя і новий (нижчий) рівень злотворчих задумів антигероя. По-третє, у цих невеличких творах П. Куліш виявив себе і як традиційний драматург ХІХ ст., і як драматург-новатор, який поєднував у невеликих драматичних творах ціле розмаїття монологів, діалогів із полілогами, прозу з поезією та з елементами фольклору; надмасштабні часово-просторові роздуми й історичні екскурси з філософськими та публіцистичними роздумами, міжособистісну полеміку з суспільними науково-публіцистичними передбаченнями. А головне - вміло розкривав душі, дух і духовність не тільки героїв та антигероїв, а й більшості дійових осіб. По-четверте, автор не просто приділяє героям та антигероям особливу увагу - він подає їх основними “генераторами” добро- та злотворчих ідей. По-п'яте, уже в цей період П. Куліш зумів об'єктивно охарактеризувати душі й дух як простих, так і видатних історичних особистостей, духовність та антидуховність соціумів, націй, суспільств і “плебсу”. І як би не мінялися історичні умови, події та постаті цих творів, незмінними для автора залишалися основні критерії духовності: добро (добра воля, правда, незалежність, своя віра, родинний спокій і добробут) і зло - все протилежне.

На другому етапі П. Куліш - це етично, естетично, а отже, й духовно зрілий драматург. Він здатний уже не тільки характеризувати душі, дух і духовність героїв, антигероїв і більшості дійових осіб, а й аналізувати весь процес їхнього становлення, поступу чи деградації: від особистісних умов, причин, мотивів та інших детермінант спрямування буття на творення добра чи зла до загальносуспільних і навіть міжнародних наслідків таких прагнень. У цей період сам автор не просто духовно прозрівав - він разом із героями своїх п'єс бачив уже світ рухомим, цілісним і розірваним протилежними інтересами й намірами різних можновладців одночасно. Саме тепер найбільш чітко проявилися найхарактерніші ознаки духовності його драматургії. По-перше, кожна складова трилогії - це вже не зріз чи епізод, а художньо діюча модель світу - цілий історичний етап. По-друге, внутрішній світ героїв усіх трьох п'єс поступово, але впевнено (самим ходом історії) орієнтується на творення добра для всієї нації та для України й значної частини світу (Байда); для України і Польщі (Наливай); для України і її мирного співіснування з народами світу (Сагайдашний та Хмелецький). При цьому: духовний поступ героїв - це не стан чи настрій, а наслідок їхніх роздумів і над цілями діяльності, і над шляхами реалізації їхніх задумів: Байда - силою, статками, під гаслами “вселенської Правди” та “вищої Справедливості”; Наливай - рішучими й самовідданими боями в ім'я міжнаціональної та міжконфесійної рівноправності й справедливості; Сагайдашний - шляхом укладання договорів між народами й державами. По-третє, антигерої трилогії також не “одноразово” зорієнтовані на злочини, як це було у творах попереднього періоду, - тепер вони крок за кроком і будь-якою ціною прагнуть реалізувати наміри завоювати Україну, нав'язати їй іншу віру. Але в процесі такої (досить результативної) діяльності (Байду вороги підступно полонили й, не дочекавшись від нього покори, стратили; те ж саме зробили і з Наливаєм; а Сагайдашний сам настільки “вимотав” себе й Україну “походами” та “перемогами”, що на реалізацію його вищих задумів уже не вистачало сил - ні в нього самого, ні, як він думав, у нації). А завойовники в азарті “вдалих” злотворень приходять до демонічних прагнень завоювати світ. По-четверте, усьому цьому автор протиставляє дивовижно складний, але врешті-решт духовно визначений характер майбутнього керівника і захисника держави та народу України - Хмелецького, котрий пройшовши шлях від бездумного шляхтича-завойовника до видатного полководця, який зрозумів: і Україна, і кожен із українців з їхньою вірою в Бога достойні захисту, миру й незалежного життя. По-п'яте, автор трилогії вже не вихоплює дрібних діалогізованих епізодів чи фрагментів із великої історії визвольних рухів ХVІ-ХVІІ ст. в Україні, а подає цілісний процес боротьби всього українського народу за незалежність, основним двигуном якого є вічне прагнення українців до самостійності, “Правди”, “Миру” й “Справедливості”; проти загарбання та будь-якого поневолення України.

Загалом духовні позиції Куліша-драматурга рухомі й стабільні одночасно: якщо у творах першого періоду він стверджував, що конкретні люди різних соціальних спільнот, націй і релігій не вороги один одному, і тому будь-які їхні зіткнення (а тим більше - криваві) - це абсолютний абсурд, то в трилогії письменник дає установку і кожній окремій людині й передовсім керівникам держави: боротися не за владу заради влади, не за славу заради слави, не за особистісний і національний паразитизм, а за добро людині й народові.

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ ДИСЕРТАЦІЇ ВИКЛАДЕНО У ТАКИХ ПУБЛІКАЦІЯХ

1. Душа, дух і духовність героїв та антигероїв у переспіві П. Куліша “Дон Жуан” Дж. Байрона // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. - Вип. 8. - К.: Твім інтер, 2001. - С. 184-190.

2. Концепції духовності козацького ватажка у творчості П. Куліша // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. пр. - Вип. 9. - К.: Твім інтер, 2001. - С. 144-153.

3. Духовна самооцінка П. Куліша // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць - Вип. 14. - К.: Твім інтер, 2002. - С. 201-209.

4. Дві доби - дві духовності // Наукові записки ХДПУ імені Григорія Сковороди - Вип. 1 (33) - Серія: Літературознавство. - Харків: ППВ Нове слово, 2003. - С. 45-50.

5. Еволюція поглядів автора на духовність у романі П. Куліша “Владимирия” // Слово і час. - 2003. - №11. - С. 72-74.

6. Духовність автора щоденника П. Куліша 1845-1847 років // Мандрівець. - 2003. - №6. - С. 34-37.

7. Перші духовні сходинки у драматургії П. Куліша 1860-1883 років // Наукові записки ХДПУ імені Григорія Сковороди - Вип. 4 (40). - Ч. І. - Серія: Літературознавство. - Харків: ППВ Нове слово, 2004. - С. 46-56.

8. Духовні позиції Байди та Андибера в п'єсі “П. Куліша “Байда, князь Вишневецький” // Наукові записки КДПУ імені Володимира Винниченка - Вип. 56. - Серія: Філологічні науки (українське літературознавство). - Кіровоград: Видавництво КДПУ ім. В. Винниченка, 2004. - С. 160-171.

9. Дух перекладених і переспіваних П. Кулішем частин Святого Письма // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць - Вип. 17. - К.: Твім інтер, 2004. - С. 502-508.

10. Дух наставництва у трилогії П. Куліша “Воспоминания детства” // Наукові записки: ХДПУ імені Григорія Сковороди - Вип. 2 (38). - Серія: Літературознавство. - Харків: ППВ Нове слово, 2004. - С. 63-70.

11. Духовна напруга й бездуховність у драматичній поемі П. Куліша “Нагай” // Наукові записки ТНУ імені Володимира Гнатюка - Вип. 15. - Серія: Літературознавство. - Тернопіль: Тернопільський національний університет, 2004. - С. 66-72.

12. Епохальні віхи духовності нації в повісті П. Куліша “Хмельниччина” // Вісник Запорізького державного університету: Зб. наук. статей. - №2. - Серія: Філологічні науки. - Запоріжжя: ЗДУ, 2004. - С. 92-96.

13. Духовність діалогізованого оповідання “Мальована Гайдамащина” // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. - Вип. 18. - Ч. І. - К.: Акцент, 2004. - С. 456-474.

14. Духовна наснаженість “Царя Наливая” П. Куліша // Вісник Київського міжнародного університету: Зб. наук. статей. - Випуск VІ. - Літературознавчі студії. - К.: Правові джерела, 2004. - С. 363-373.

15. Духовність драматургії Пантелеймона Куліша: Монографія. - К.: Акцент, 2004. - 188 с.

АНОТАЦІЯ

Ковпік С.І. Драматургія Пантелеймона Куліша: духовні виміри, проблематика, жанровий діапазон. - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - українська література. - Херсонський державний університет, Херсон, 2005.

Дисертація присвячена вивченню духовності дійових осіб, духовної наснаженості проблематики драматургії П. Куліша в діапазоні жанру. У дослідженні визначено теоретико-методологічні засади дослідження і зміст базової для даної роботи термінології, виявлено й охарактеризовано найбільш яскраві прояви духовності в українській літературі й у творчості П. Куліша в цілому, досліджено духовність дійових осіб і духовну наснаженість проблематики (окремо) драматургії малих жанрів та “драмованої трилогії” П. Куліша. З цих позицій духовності вивчено драматургію П. Куліша: від добро- чи злотворчої цілеспрямованості внутрішнього світу (душі) й діяльності дійових осіб у навколишньому світі (духу) й до духовної еволюції автора. У процесі аналізу визначено, що твори драматургії П. Куліша писалися в два чітко окреслених періоди (ранній - 1860-1883 рр. і зрілий - 1883-1885 рр.). Вони є відмінними і за формами виявів, і за характером духовності дійових осіб, автора й проблематики в межах жанру: якщо у творах першого періоду домінували дух і проблематика особистісних інтересів та діянь, то на другому етапі, в духовно зрілих багатоактних п'єсах і процес духовного прозріння героїв, і масштаби духовності значно глибші та ширші, показані в процесі поступу або їхньої деградації - аж до демонізму.

Ключові слова: П. Куліш, драматургія, душа, дух, духовність, проблематика, жанр.

АННОТАЦИЯ

Ковпик С. И. Драматургия Пантелеймона Кулиша: духовное измерение, проблематика, жанровый диапазон. - Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - украинская литература. - Херсонский государственный университет, Херсон, 2005.

Диссертация посвящена изучению духовности действующих лиц и автора, духовной насыщенности проблематики драматургии П. Кулиша в диапазоне жанра. В исследовании определены теоретико-методолигическая основа исследования и содержание базовой терминологии. Выявлены и охарактеризованы самые яркие проявления духовности в литературе вообще, исследована духовность действующих лиц, ведущей проблематики тех драматических произведений П. Кулиша, которые не вошли в трилогию, определены духовные константы и признаки эволюции духовности действующих лиц и автора в драматургии П. Кулиша. С этих позиций изучена драматургия П. Кулиша: от добро- или злотворческой направленности внутреннего мира и такой же целенаправленной деятельности персонажей пьес в окружающем их мире; от духовности основной проблематики до духовности жанра. В процессе исследования определено, что произведения драматургии П. Кулиша были написаны в течение двух периодов (раннего - 1860-1883 гг. и зрелого - 1883-1885 гг.). Первый период стал своеобразным подготовительным этапом к написанию во втором периоде совершенных и, прежде всего, духовно зрелых пьес. Большинство произведений первого периода посвящены истории Казачины и Гайдамачины, они послужили писателю своеобразными диалогизированными иллюстрациями к его историческим исканиям.