Особливості жанру та стилю драматургії Гарольда Пінтера

У п`єсі Пінтера "На безлюдді" присутня одна з провідних тем інтелектуальної літератури Великобританії у сімдесятих роках ХХ ст. - "митець-суспільство". Герої п'єси Спунер і Херст - немолоді літератори. Їхнє життя, так само як існування багатьох інших персонажів філософських п`єс Пінтера, складають спогади та ілюзії. Так само, як і у "Карликах", у п`єсі багато монологів-роздумів, хоча їхня функція відмінна: якщо Лен створював віртуальну реальність лише для себе, то риторичні пасажі Херста і, особливо, Спунера розраховані на присутність слухача.

Те, що персонажів філософських п`єс Пінтера характеризує ще більша самотність, ніж героїв інших його творів, проявляється і в композиції драм: автору не потрібні постаті агресивних чужинців для того, щоб розкрити їхню вразливість; "монстри", перед якими вони абсолютно беззахисні, - це їхнє минуле і страх зіткнення з реальністю, яку вони або не сприймають зовсім, або сприймають у спотвореному вигляді. П`єси цієї групи позначені великим ступенем умовності, хоча, як завжди, Пінтер використовує начебто абсолютно реальні, впізнавані ситуації, як у п`єсі "Вокзал Вікторія". Особливості спілкування персонажів, Водія і Диспетчера, проте, зумовлює своєрідне глядацьке сприйняття "зовнішнього світу", який постає як незнаний і фантасмагоричний. Здається, що герої живуть у різних вимірах і те, що вони можуть спілкуватися (до речі, теж віртуально), - просто щасливий збіг обставин. У п`єсі "Вокзал Вікторія" грань між реальністю та уявним навіть більш розмита, ніж у "Карликах". Непередбачувана для буденної ситуації поведінка Водія чи Диспетчера переносить дію у площину метафоричного, проте потім такій поведінці ніби знаходиться певне пояснення, що повертає дію до реальності. Лише в останньому епізоді, коли Диспетчер заявляє про своє бажання приєднатися до Водія, ці два плани, реальний та умовний, зливаються. Диспетчер, проте, лишається на місці і в прямому, і в переносному сенсі: він ніколи не зможе вирватись за межі свого мікросвіту, оскільки, зробивши це, ризикує втратити й ті рештки власної ідентичності, які дає йому його роль.

Кожен з персонажів драм Гарольда Пінтера уникає контакту з грубою чи занадто прагматичною реальністю по-своєму. Героїня філософської мініатюри "Щось на зразок Аляски" Дебора, наприклад, відмовляється приймати на віру очевидні речі. Героїня прокидається після двадцяти дев`яти років летаргічного сну, в якому вона перебувала з шістнадцяти років, і її свідомість так і лишилася свідомістю юної дівчини. На відміну від абсурдистських чи політичних драм, абсурд життя не торжествує у даній п`єсі. Жорстока насмішка долі не зруйнувала особистість Дебори - жінка знаходить у собі мужність прийняти дійсність і намагатися вчитись жити заново. У п`єсі "Вокзал Вікторія" автор експериментував із простором, а у даному творі полем експерименту більшою мірою є час. Досить великий відтинок реального часу для Дебори втрачений, вона та її родина опинились у різних вимірах. Проте повернення в об`єктивну реальність дає героїні шанс гармонізувати своє існуваня.

П`єси "Місячне сяйво" та "Прах до праху", проаналізовані у третьому підрозділі "Жанрова специфіка філософсько-політичних притч Г. Пінтера 1990-х років", відмінні від розглянутих вище насамперед елементом політичності. Втім, жодна з них не позначена такою відвертою політичною забарвленістю, як твори Пінтера другої половини 1980-х років, і політику автор тепер мислить не як явище соціального порядку, а, скоріше, як прояв світового зла.

Персонажі п`єси "Місячне сяйво" розділені на міні-групи, що своєрідно уособлюють цілі політичні покоління та соціальні верстви. Це підкреслює їхнє відчуження, нездатність чи небажання знайти спільну мову. Крім того, такий розподіл сценічного простору допомагає досягти більшого ступеня умовності, що важливо для розуміння всієї п`єси. Пінтер не надає переваги жодній із сторін; попри все їхнє протистояння і протиставлення, драматург неодноразово підкреслює спадковість ідей різних поколінь. Визначальним для стосунків героїв є стан відчуження. Образом, який дивним чином об`єднує відчужених батьків і синів, є їхня донька й сестра Бріджет (навіть ім`я героїні вказує на цю функцію). Чистоту цього образу (дуже нетипового для Пінтера) зумовлюють його самотність, нечисленні монологи тендітної дівчини є скоріше видіннями, саме вона є символом надії на нове життя.

У п`єсі "Прах до праху", так само як у драмах "Пейзаж" та "Вокзал Вікторія", драматичну дію заміняє діалог. Вона побудована за принципом колажу і складається з міні-діалогів, обрамленням яких є розповідь головної героїні Ребекки про свого коханця, який постає безжалісним монстром, роботою якого було відбирати немовлят у матерів. Таке насильство, причини якого не вмотивовані, сприймається як Божа кара. Крім Біблійних алюзій (цитата зі Святого писання, винесена в заголовок, сцена з відбиранням немовлят, що асоціюється з Біблійною розповіддю про наказ Ірода вбити всіх новонароджених, тощо), у творі присутні "тематичні відступи" - монологи персонажів, які заторкують категорії провини і покарання. Філософічність, притчевість цих уривків дозволяє потрактовувати образи п`єси на декількох рівнях. Особливо це стосується коханця Ребекки, якого можна сприймати як конкретну реальну людину, або як уособлення тиранії, тоталітарності, або ж як метафору світового зла, причому останні дві інтерпретації не суперечать одна одній. Незважаючи на поліваріантність смислів, п`єса викликає відчуття постапокаліптичності, автор пропонує модель сприйняття світу, в якому різноманітні прояви насильства є не стільки нормою, скільки заслуженою, хоч і жорстокою, карою.

Означення "політичні", застосоване до розглянутих у підрозділі притч, передбачає спільність їхніх певних ознак із його політичним театром. Оскільки центральними дійовими особами політичної драми є агресори - представники Системи, такий тип персонажів наявний і у політичних притчах драматурга. Проте в останніх змінюється концепція образу Держави, Системи, - вона сприймається як страшна міфічна істота, яка потребує жертв. У політичних драмах наміри й вчинки агресорів зрозумілі, а шоковий ефект справляла жорстокість цих дій. Політична притча ж закарбовується своєрідним культурним шоком завдяки лякаючій загадковості поведінки персонажів-агресорів. До них можна застосувати юнгіанське означення архетипових образів: "незбагненні, темні образи, які сприймаються як щось жахливе, чуже, але в той же час як дещо переважаюче людину, божественне, нумінозне. Зустріч з ними викликає сильні емоції, призводить до трансформації індивідуальної свідомості" Юнг К.Г. Сознание и бессознательное: Сборник.- СПб.: Университетская книга, 1997.- С. 67.. Саме через зв`язок візуальних образів Пінтера із глибинами підсвідомого проявляється поетичний потенціал зовні статичних п`єс.

Четвертий підрозділ "Поліфонізм драматичних прийомів у притчевих драмах Гарольда Пінтера" увиразнює відмінності притчевих драм письменника від інших жанрових різновидів його творчості. У драматичних притчах Пінтера, на відміну від його абсурдистських п`єс, відсутні нонсенси, елементи формального абсурду, алогізми; певні ситуації в них неясні, проте цілком вірогідні. П`єси позбавлені фарсовості та скепсису, які маркували авторське ставлення до персонажів абсурдистських драм.

Той факт, що в пінтерівських притчах представлений внутрішній світ героїв, не перетворює їх на психологічний театр. Центральним предметом зображення в них є не психологічне протистояння персонажів, яке потребувало б розшифровки мотивів їхніх вчинків. Драматург не розкриває причин (як характерно для психологічної драми), що призвели до такого становища. Найближчим до поняття "внутрішній світ", застосованого в характеристиці притчевих драм Пінтера, є прийом потоку свідомості. Часто персонажі притч намагаються подолати свою ізольованість.

Елементи політичного театру з`являються в пінтерівських притчах наприкінці ХХ ст. Щоб акцентувати процес глобалізації тогочасної політичної реальності, драматург піднімає політичний дискурс до рівня алегорії, відриваючи його від конкретних життєвих реалій. Таким чином конфлікт політичних притч втрачає гостроту персональних зіткнень, Пінтер скоріше констатує неуникність існування різних систем та їхній антагонізм. Саме через це у цих п`єсах відсутнє протистояння агресорів та жертв. Поведінка дійових осіб майже позбавлена емоційності, їм властива певна психологічна відмежованість одне від одного, їхнє мовлення в основному монологічне, на відміну від власне політичної драми, де слова були засобом впливу та взаємодії. Драми-притчі Гарольда Пінтера зберігають певні формальні ознаки, притаманні канонічній притчі - вони виявляють зв`язок з англійською алегоричною традицією, їхня художня концепція почасти визначається через переосмислення християнських доктрин першородного гріха та гріхопадіння. Крім того, в драмах цієї групи Пінтер відтворює такі композиційні форми традиційної алегорії, як прийом видіння.

У висновках узагальнюються результати дослідження. Аналіз контексту, поетологічних та реалізаційних характеристик, жанрового розмаїття п`єс Гарольда Пінтера створює комплексне уявлення про його творчість, розкриває її самобутність.

Аналіз драм Пінтера дозволив виділити чотири основних типи конфлікту, залежно від жанрової моделі конкретних творів: абсурдистської, сімейної, політичної та притчевої. В аналізі структури діалогу драм Пінтера виділено ряд характерних прийомів - повтор, асоціативність та вживання професіоналізмів, а також акцентовано різні функції термінів "пауза" та "мовчання". Пінтер використовує такий тип діалогу, де прагматичне значення будь-якого висловлювання залежить від попередніх та наступних мовних актів, репліки персонажів утворюють своєрідну смислову сітку, для розуміння елементів якої потрібно бути свідомим усієї структури. Фізичні дії персонажів цілком підпорядковані вирішенню психологічної ситуації та слів, які її виявляють.

Різні функції у п`єсах Пінтера мають чоловічі та жіночі персонажі. Жінка у пінтерівській драмі не буває агресором і за рідкісними винятками - жертвою; вона, як правило, виступає ініціаторкою драматичного конфлікту. П`єси, в яких жіночим персонажам відведено іншу роль, належать до політичної та абсурдистської драми. Оскільки мотиви конфлікту цих творів - за межами міжособистісних стосунків, жінка як найслабша є найбільш відповідною ролі жертви.

Аналізовані в дисертації драми Гарольда Пінтера написані в період від кінця 1950-х до 1990-х років, тож логічним є питання про їхній зв`язок із постмодерністським дискурсом. Можна окреслити низку художніх моментів, що не дозволяють з легкістю віднести твори Пінтера до постмодерного канону. Серед основних чинників, які визначають постмодерність, є розмаскування ігрових структур драми та руйнування театральної ілюзії (прийом "театру в театрі" тощо). Але такий підхід до драми суперечить концепції "сакрального театру" А. Арто, якій суголосні багато драм Пінтера. Іншою рисою постмодерної драматургії є метатеатральність (наявність в одній п`єсі ознак різних жанрів). У дисертації зазначалось, що багато драм Пінтера певного жанрового різновиду мають одночасно ознаки інших жанрових моделей. Проте твори "чистого жанру" - явище досить рідкісне у літературі, тож гібридизація жанрів навряд чи може служити надійним критерієм визначення постмодерності. Характерною рисою постмодерної драми вважають антилітературність, яка призводить до різкого зменшення ролі драматичного тексту. У Пінтера ж слово, його ситуативне значення - це основа драматичного дійства.

З усіх драматургів повоєнного британського театру творчість Гарольда Пінтера представляє, мабуть, найбільш дивовижний сплав елементів авангарду і традиційності. У жовтні 2005 року Шведська академія наук відзначила драматургію Пінтера Нобелівською премією у галузі літератури.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях

1. Поетика драми Гарольда Пінтера "Теплиця" // Мовні і концептуальні картини світу: Зб. наук. пр. - К.: КНУ, 2000. - С. 231-236.

2. Художня своєрідність драматургії Гарольда Пінтера кінця 1950-х рр.// Мовні і концептуальні картини світу. - К.: КНУ, 2002. - С. 326-331.

3. Проблематика та поетика драматургії Гарольда Пінтера 1970-х років // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Іноземна філологія. - К.: Редакційно-видавничий центр "Київський університет", 2002. - Вип. 32. - С. 71-74.

4. Мотив гри в драматургії Гарольда Пінтера 1960-х років // Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Іноземна філологія. - К.: Редакційно-видавничий центр "Київський університет", 2003. - Вип. 34. - С. 44-47.

5. Комунікативні аспекти діалогу в п`єсах Г. Пінтера // Літературознавчі студії. - К.: КНУ, 2003. - Вип. 5. - С. 130-135.

6. Філософські мініатюри Гарольда Пінтера 1980-х рр. // Мовні і концептуальні картини світу. - К.: КНУ, 2004. - Вип. 10. - С. 396-404.

Размещено на Allbest.ru