Містична символіка як художній компонент романтизму (за матеріалами творів російських поетів-романтиків першої чверті XIX століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Містична символіка як художній компонент романтизму (за матеріалами творів російських поетів-романтиків першої чверті XIX століття)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Дослідника завжди буде цікавити вплив на літературний твір тих чи інших історичних подій, як і суспільно-політичних поглядів митця. Цей інтерес лише посилюється, якщо досліджується не один твір чи низка творів автора, а творчість різних авторів, що належать до одного чи декількох літературних напрямків. Тому дуже актуальним бачиться вивчення іманентних взаємовпливів суспільно-історичного та культурно-художнього розвитку. Одним із яскравих прикладів глибокої значущості такого взаємовпливу є творчість російських поетів-романтиків, більшість із яких була тісно пов'язана з діяльністю таємних масонських лож у Росії. Ця обставина обумовлює актуальність обраної для дослідження теми.

Російський романтизм як напрямок є складним комплексом світоглядних, духовних та літературно-побутових засад, який вміщує велику кількість компонентів - соціально-політичних, ритуальних, програмно-новаторських, художньо-естетичних, що виявляються, крім інших джерел, у структурі поетичного тексту. Зміст поетичного тексту містить у собі співвідношення Мікрокосм (осмислене ліричним героєм у ірреальній дійсності межове його становище) - Макрокосм (прагнення ліричного героя осягнути ірреальне, Абсолютний Дух, за межею). Ці стратегічні рівні поетичного тексту породжували у свою чергу уявну онтологічну настанову, що реалізується в ритуалі - принциповій події у житті містичного товариства.

Розквіт російського романтизму пов'язаний із широким поширенням масонства в Росії, з глибокою зацікавленістю містичним ученням і - внаслідок цього - створенням містичних товариств, певні з яких переростають у політичні організації. Схильність до містицизму уявляється нам характерною рисою російського романтизму, а ця проблема є недостатньо висвітленою.

Як такий, містичний орден вивчено, але без співвідношення з поетичною проекцією, тому даний аспект потребує глибокого дослідження.

Дотримання окремих ритуалів ставить на одне із значних місць у художній системі романтизму містичний символ, символ-архетип. Дослідження семантики художніх творів виявляє в них ознаки ритуальності з використанням містичних символів. При цьому поетичні твори набувають нового змісту, що значно розширює розуміння складності романтичних течій, художніх завдань, що ставили перед собою романтики, та їх розв'язань; визначають символ-архетип як одне з домінуючих місць у співвідношеннях з іншими структурно-семантичними категоріями. Містичний символ, як авторська настанова, дозволяє глибше розкрити зміст інших категорій, простежити етапи розвитку символіки в російському романтизмі.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження проводилося згідно з науковою темою кафедри російської літератури Донецького національного університету: «Російська література: історія та сучасність» - 96/13.

Мета дисертаційної роботи - розкрити семантику містичного символу як авторської настанови у поетичній системі російського романтизму.

Дана мета потребує вирішення низки завдань:

Охарактеризувати поетичне переосмислення містичного символу масонської ритуалістики.

Виявити функції символу-архетипу у його взаємозв'язку із іншими структурно-семантичними категоріями.

Визначити зміст та роль містичного символу в російській романтичній поезії першої чверті ХІХ-го століття.

Об'єктом дослідження є поетичні твори російських романтиків першої чверті ХІХ-го століття.

Предметом дослідження є специфіка містичної символіки у російській романтичній поезії першої чверті ХІХ-го століття.

У процесі аналізу містичної символіки в російській романтичній поезії використовувався історико-порівняльний метод дослідження. Залучалися роботи Х.Е. Керлота і Дж. Купера, в яких проведено діахронічне дослідження символів. Необхідність звертання до них обумовлена тим, що семантика кожного окремого символу реалізується в окремих поетичних контекстах. Зрозуміти значення символу-архетипу можна лише досліджуючи містичні символи в контексті інших семантичних категорій. При аналізі значення словесних компонентів поетичних творів ураховується весь контекст, в якому виявляється своєрідність і цільова виправданість використання автором номінативних компонентів, визначається специфіка його призначення. Діахронічний метод значно полегшує процес дослідження даної проблеми.

Наукова новизна одержаних результатів. Символіко-містична система російської романтичної поезії не була ще предметом спеціального дослідження. Спроба узагальнити та запропонувати своє тлумачення семантики російської романтичної поезії як символіко-містичної системи здійснюється вперше автором даної роботи. Новизна дослідження полягає також у спробі визначити значення містичної символіки як способу художнього бачення світу, який виникає з колективного несвідомого культурного комплексу, а також у тому, що автор досліджує поетичні твори романтиків у співвідношенні з розвитком масонських шкіл у Росії та поглядами художників слова на роль містичних вчень у цілому; вперше описується специфічний зміст містичного символу в літературі.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони можуть бути використані при вивченні загальних явищ і законів розвитку російського романтизму, в тому числі при дослідженні містичного ритуалу і символіки. Спостереження і висновки, викладені в дисертації, можуть бути використані як матеріали вузівських лекцій з історії літератури та теорії російського романтизму, у викладанні курсу російської літератури ХІХ-го століття.

Особистий внесок здобувача. Дисертація і всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Апробація результатів дослідження. Окремі розділи дисертації обговорювались на аспірантських семінарах і засіданнях кафедри російської літератури Донецького національного університету в 1995-2004 роках.

Основні положення дисертації викладено у виступах на вузівських конференціях професорсько-викладацького складу за підсумками науково-дослідницької і методичної роботи.

У повному обсязі дисертація розглядалася на засіданні кафедри російської літератури Донецького національного університету.

Публікації. Основні результати дисертації відображено у 6 публікаціях, із яких 5 - статті у провідних фахових наукових виданнях України, 1 - тези доповіді наукової конференції.

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (214 найменувань). Обсяг дисертації 166 сторінок.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовується вибір теми даної дисертаційної роботи, підкреслюється її новизна та актуальність, практичне значення, визначаються мета та завдання дослідження, методи їх досягнення, подається опис структури роботи.

У першому розділі дисертації «Символ - архетип як первісний символ і його зв'язок з історичною епохою (перша чверть ХІХ століття)» представлено історію питання і рівень вивченості проблеми.

Ідея спільного «між містикою і художністю» належить В.С. Соловйову». Однак у цілому зараз ще не можна стверджувати, що в науці склався єдиний, беззаперечний погляд на дане явище. Тому в дисертації має місце не лише літературознавчий підхід, а досліджується зв'язок явища із загальною культурою окремої епохи та історії її розвитку, а також семіотикою та культурологією.

Насичену змістовність терміну «символ» в його загальному виявлені у постійності «сюжетної мови» Є.М. Мелетинський пов'язує з поняттям «архетип», започаткованим К.Г. Юнгом, що визначав архетип як структурну схему, структурну передумову образів, існуючих у сфері колективного несвідомого.

У здатності Мікрокосму відобразити весь Макрокосм академік Б.О. Рибаков вбачає суттєву характеристику праслов'янського мислення в епоху палеоліту («Макрокосм у мікрокосмі народного мистецтва» (1975), «Язичницький світогляд руського середньовіччя» (1974)). «Поетичні символи» епохи палеоліту є об'єктом вивчення В.М. Топорова («До виникнення деяких поетичних символів: Палеолітична епоха» (1972)).

Багато зарубіжних вчених (Х.Е. Керлот («Словник символів» (1994)), Д. Норман («Символізм у міфології» (1997)), Дж. Купер («Енциклопедія символів» (1995)) та інші розділяють точку зору на явище символу-архетипу в епоху палеоліту як на окремий тип людського світовідчуття далекої давнини.

З появою творів усної народної творчості окреме навантаження в ролі символу перебирає на себе поетично значуще слово. Дане явище стало предметом дослідження відомих вчених ХІХ століття: М.І. Костомарова («Слов'янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства» (1999)) і О.А. Потебні («Естетика і поетика» (1976)).

Сучасна фольклористика, збагачуючи методологічні принципи О.А. Потебні у дослідженні слова як символу в усній поетичній традиції, дотримується такої точки зору: історично обряд, який у далекі часи характеризувався складністю і неоднозначністю ритуальних комплексів, спрощувався; вербальний текст брав на себе функції обряду; символ при цьому актуалізувався (див., наприклад, збірник наукових робіт «Українські символи» (1994).

Інтерес до поетики народного світосприйняття помітно посилюється у ХVІІІ столітті. Відчутний поштовх до таких досліджень дав М.В. Ломоносов. У ХІХ столітті цей інтерес співпав за часом із виникненням і розповсюдженням містичних вчень і масонських шкіл у Росії; він відбився і на художній літературі першої чверті цього ж століття. Інтерес до символу при цьому - через містичний ритуал - набуває одного з вирішальних значень.

Цей процес вивчався такими вченими, як В.І. Сахаров («Руська масонська поезія ХVІІІ століття (до постановки проблеми)» (1995)), Ю.В. Стеннік («Православ'я і масонство в Росії ХVІІІ століття (до постановки проблеми)» (1995)), В.Г. Базанов («Вільне суспільство любителів російської словесності» (1949)) та інші.

Ознаки символу-архетипу в його зіставленні з художнім символом виявляються і теоретично обґрунтовуються на підставі методологічно базової роботи О.Ф. Лосєва «Проблема символу і реалістичне мистецтво» (1995). Зроблено висновок: символ-архетип є не заданий, похідний, а даний, вихідний символ; в повному обсязі його значущість обумовлено культурним контекстом тієї історичної епохи, коли він став актуальним для художньої свідомості.

Серед різних суспільних течій першої чверті ХІХ століття, так чи інакше пов'язаних з містичними вченнями, ми виділяємо, керуючись конкретними завданнями дослідження, три напрямки: масонське офіційно-консервативне; масонське помірно-консервативне, з елементами демократичного; масонське ліберально-демократичне, яке переросло в таємні політичні товариства. Якими б складними не були стосунки цих трьох містичних напрямків у російській історії першої чверті ХІХ століття, їх об'єднує містицизм, який «грав свою роль <…> як літературний і філософський напрямок» (О.М. Пипін. Масонство в Росії (1997)).

У другому розділі «Первісна символіка у художній творчості російських поетів-романтиків першої чверті ХІХ століття» досліджується семантика символу-архетипу, який у поезії проявився як знак таємності, шифру, призначеного для обраних. З цієї точки зору розглядається поезія В.А. Жуковського, К.М. Батюшкова, близького до декабристів М.І. Гнєдича, поезія громадянських романтиків В.Ф. Раєвського, К.Ф. Рилєєва, О.О. Бестужева, В.К. Кюхельбекера, Ф.М. Глінки. Розкриття первісного символу дозволяє з іншого боку побачити творчі настанови художників слова, більш повно розкрити їх зв'язок із загальним культурним і громадським життям Росії.

У першому підрозділі другого розділу досліджується первісна символіка в ліриці В.А. Жуковського, її співвідношення з ініціаційним ритуалом, що практикувався у масонських школах.

«Нелогічні співвідношення» між означеним і означуваним словом у Жуковського слід розглядати як актуалізацію символу-архетипу (наприклад: «безмолвного владычества покой», «милый глас в могиле», «камень гробовой одушевлен», «родное дно», «влажная глава» тощо). Почуття, яке намагається викликати поет у читача через символи, досягає ініціаційної напруги. У ліриці Жуковського почуття вступає в «діалог» із розумом, який звернений до Духу. Почуття людини доходять згоди із почуттям природи за допомогою передбачуваного, припущеного Духу (елегія «Сільське кладовище» (1802) та інші вірші: «Вечір» (1806), «Слов'янка» (1815), «Весняне почуття» (1816), «До місяця» (1817)).

На відміну від просвітників, Жуковський прагнув відтворити процес ініціації із властивим йому почуттєвим зльотом душі та серця, який тільки й дозволяє говорити про відверте, поетичне і недосяжне («Невиразне (уривок)» (1819). «На смерть її величності королеви Вюртемберської» (1818), «Життя» (1819), «Метелик» (1824) тощо).

Треба зазначити, що деякі критики-декабристи (О.М. Сомов, К.Ф. Рилєєв) символіку Жуковського не визнавали. У поезії Жуковського декабристам бачилася відмова від активного просвітництва і зайва почуттєва екзальтація.

У цілому Жуковський перший цілеспрямовано та повною мірою використовує первісну символіку у своїй творчості для зображення душі людини, яка підіймається до своєї вічної спрямованості - до Макрокосму.

Другий підрозділ другого розділу присвячено семантиці первісних символів у поезії К.М. Батюшкова й відповідності їх семантиці поетично умовній, міфологізованій історії.

Більшість літературознавців (Г.О. Гуковський, О.І. Ревякін, М.В. Фрідман та інші) вважають, що Жуковський та Батюшков у літературі йшли паралельними шляхами.

Батюшков, на відміну від Жуковського та класицистів, «оживив» міфологічний символ, конкретизував його у міфологічних образах. Для Жуковського важливі почуття, для Батюшкова - дії людини. Творчі настанови Батюшкова аналізуються нами на прикладі елегії «Помираючий Тасс» (1815). У цій елегії наявна якщо не осмислена, то «почуттєва» еволюція дворянських суспільств під егідою масонської Великої ложі «Астрея». Ця «почуттєвість» - у центрі уваги в «Помираючому Тассі». Герой Батюшкова - межуючий герой. Відбувається творення похідного символу на підставі первісних, із накладанням одного міфу на інший, їхнє «переплетення». Стверджується позиція Батюшкова як поета. У «язичницькому» минулому для ліричного героя-ініціатора криється можливість виявлення витоків Мікрокосму в Макрокосмі, універсальна таїна містерії, перш за все, античної.

Ця ж авторська позиція простежується у віршах «Одужання» (1807), «Перехід руських військ через Неман 1 січня 1813 року» (1813) тощо.

Людина-Мікрокосм у Жуковського виявляється через символи, коли її душа співвідноситься з Абсолютним Духом. Для Батюшкова цей процес постає як опосередкований. Людина-Мікрокосм для нього складна й суперечлива постать в наслідок своєї приземленості. Тому Макрокосмом для людини може бути минуле, як еквівалент поетично умовної історії, де ініціаційність героя виявляється як перебування його на межі буття. Від класицистів у Батюшкова - допитливий просвітницький інтерес, від романтиків - переживання суміжності буття, що дозволяє проникнути в поетично умовну історію.

У третьому підрозділі другого розділу характеризуються особливості містичної символіки у громадянській ліриці поетів-декабристів та аргументується актуальність настанови на містичні початки в «однодумстві» громадянських поетів.

М.І. Гнєдич, використовуючи у своїй поезії класицистичні принципи, «романтизував» громадянську лірику, чим передбачив пафос декабристської поезії. Він не підкоряв «пристрасть» ідеї, а демонстрував її у природному стані й розвитку, нібито поза ідеєю. Дякуючи М.І. Гнєдичеві, «пристрасть» стала динамічною та упорядкованою у напруженому стані його ліричного героя.

Визначну роль при цьому відіграла містична символіка, особливо у вірші «Перуанець до іспанця» (1805). Аналіз вірша показує, що Мікрокосм «пристрасного» героя намагається усвідомити себе через Макрокосм, з'єднуючи усі часи в один, ірреальний. В єдиному, односпрямованому часово-просторовому початку простежується концептуальне, за «теорією пристрастей», авторське романтичне «однодумство».

«Пристрасні» вчинки передової дворянської інтелігенції згодом стали виражатися не лише у створенні нових літературних, релігійно-містичних масонських товариств, не лише в особливих ритуалах, що складаються в цих товариствах. У російській літературі почала вироблятися естетика нової громадянської поезії.

Оскільки естетика декабристів торкається великої кількості проблем і питань, увага в дисертації акцентується на обумовленій низці ліричних творів громадянських романтиків, де слова-символи набувають унікального значення у текстах поетів-декабристів.

У «епікурейському» вірші В.Ф. Раєвського «Шлях до щастя» (1819), завуальованому під наслідування Батюшкова, похідний символ-слово «свобода» розкривається як ключовий через семантичний потенціал. На підставі виникаючих протиставлень і суперечностей, поет вказує шлях до щастя, що полягає у мудрому пізнанні свободи як найвищого блага, гідного слави. Пізнання це здійснено тими, хто присвятив себе справі свободи.

К.Ф. Рилєєв у своїй громадянській поезії не наслідував ані Батюшкова, ані Жуковського. Він стверджував свої поетичні принципи на підставі завоювань класицистів (оди «Громадянська мужність» (1823), «Марево» (1823)). У вірші «На смерть Байрона» (1824) керівник Північного товариства порівнює прах поета-романтика зі свободою. Асоціативні ряди, які виникають при цьому й подальших порівняннях, наштовхують на думки про воскресіння поета, але, всупереч містичним вченням, не після смерті, а до неї.

Спираючись на традиційну народно-містичну свідомість, поети-декабристи К.Ф. Рилєєв та О.О. Бестужев, враховуючи закони цієї свідомості у своїх творах, створили агітаційні та блюзнірські пісні, які гармонійно поєднали декабристські ідеї, мету й прагнення з народними. При цьому співавтори використовували арсенал символічних асоціацій, які нібито накладалися на народне світоуявлення, але не нівелювали його.

Вивчаючи поетичну спадщину В.А. Жуковського, використовуючи окремі його принципи у деяких своїх поезіях, В.К. Кюхельбекер не заперечував мети поета у творчості відтворювати таємниці Макрокосму через відвертість Мікрокосму, але не вважав її вирішальним, головним чинником всієї російської поезії. Це, на погляд декабриста, відвертає увагу поета від насущних проблем часу. Стверджуючи провідну «божественну» роль «співця» (вірші «Ніцца» (1821), «До Рум'я» (1821), «Прокляття» (1822)), поет не вважав можливим обмежуватися концептуальною авторською винятковістю. Звертаючись до народної поезії, В.К. Кюхельбекер використовував містичну символіку з метою викриття «пристрастей» (пісні до повісті «Адо» (1822), трагедія «Аргів'яни» (1822-1824), поема «Давид» (1829) тощо).

У російській романтичній ліриці першої половини 1820-х років особливо виокремлюється позиція Ф.М. Глінки. Голова «Вільного товариства любителів російської словесності», керівник масонської ложі Обраного Михаїла, поет знаходився в постійній опозиції до традиції, офіційної доктрини культури і сучасного для нього суспільного життя.

У віршах «Сон» (1820), «Покликання Ісаї» (1822) Ф.М. Глінка, на відміну від Жуковського, не надає Мікрокосму символічної значущості. Його пророк-поет духовно піднесений над земним буттям; він покликаний «відкривати очі» людям на земне життя напередодні Божої кари. Пророк Ф.М. Глінки, на відміну від кюхельбекерівського, гуманний, хоча й близький йому в соціальному сенсі. Це підтверджується порівнянням вірша В.К. Кюхельбекера «Пророцтво» (1822) та віршів Ф.М. Глінки «Покликання Ісаї» (1822), «Споглядання» (1823), «До бога великого, захисника правди» (1823).

Найбільш яскраво творчі принципи Ф.М. Глінки проявилися у його віршах «Псалом 62» і «Ловці» (1826), написаних після арешту у справі декабристів. Вони увійшли пізніше до поем «Карелія, чи Ув'язнення Марфи Іоанівни Романової» та «Іов. Вільне наслідування священній книзі Іова» зі значними авторськими змінами. Герой цих віршів, позбавлений дару провісництва і безпосередньо пов`язаний із особистою біографією поета. Вірш «Ловці» був актуальним не як політична інтерпретація, але як містично «пристрасний», тому що «ловцями» у вірші виступали масони, а саме О.Х. Бенкендорф та інші члени Слідчої комісії у справі декабристів, близькі до царя Миколи I, противника масонства. Вже знаходячись у засланні, Ф.М. Глінка в новій редакції «Ловців», що ввійшли до «Карелії», намагався показати істинний шлях ініціації - не приречений на «піймання», а шлях єднання з рідною землею, з її народом. У «Іові» «ловців» немає, але є сам поет-герой, який не покаявся, але намагається осмислити своє минуле і себе самого, нову людину.

Таким чином, Ф.М. Глінка, з одного боку, подібно до багатьох поетів-декабристів, наблизився до розуміння народного світоуявлення, а з іншого боку, подібно до О.С. Пушкіна, побачив нові можливості розвитку поезії через визначення себе як «поета з адресою».

Третій розділ дисертації «Первісна символіка у художній творчості О.С. Пушкіна» присвячений виявленню ролі первісних символів у поезії відомого художника слова. Із самого початку свого творчого шляху, у ліцейський період, який прийнято називати «учнівським», юний Пушкін виступає не як наслідувач своїх учителів, а як полеміст. Незважаючи на вислів В.Г.Бєлінського про те, що, наприклад, у «Спогадах про Царське Село» пушкінський «вірш дуже близький до вірша Жуковського», тут стверджується полемічний погляд Пушкіна на рівні визначеної системи поетичних образів за рахунок акцентуації на первісній символіці, відмові від прийнятих на початку ХІХ століття визначальних для поета вимог. Пушкін приймає батюшковський засіб авторського ініціаційного міркування, але стимулом для цих міркувань виступає не історично умовна пам'ять взагалі, а конкретна пам'ять про історично значущі для всієї Європи перемоги Росії над загарбниками, ворогами всього світу. Стосовно цього аналіз віршів «Наїзники» (1816), «Послання до кн. Горчакова» (1819), «Орлову» (1819) показує, що пушкінський ініційований Поет - це, насамперед, патріот, що лише вимушено може бути воїном.

На відміну від ранньої лірики, де Пушкін, дотримується творчої настанови Жуковського писати «для небагатьох», у поемі «Руслан і Людмила» (1820) поет виступає у ролі обраного вищою силою, небом, який ставить у залежність від себе (автора-оповідача) читача, включеного до неї безпосередньо. Тепер перед пушкінським сучасником-читачем постає не просто історія Росії, але народно-духовна історія. Важливо відзначити, що критика того часу, яка вороже сприйняла публікацію поеми, висунула до автора наступні вимоги: 1) відбивати почуття замість чуттєвості; 2) через героїв виражати комплекс значущих соціальних ідей. Але для Пушкіна головним завданням було «вводити» читача в свій поетичний світ через автора, «поета з адресою» (за визначенням Ю.М. Тинянова), який живе в сьогоденні, виявляє це сьогодення й у минулому, що і є для поета істинною ініціацією. І з цієї точки зору первісна символіка як прийом мала провідне значення. У поемі по-новаторському здійснюється цілісний зв'язок: від ретроспективи - через сучасний діалог автора хоч і з уявною читачкою, але конкретною, - до перспективи, занурення у художній світ поета.

Співвідносячи містичний символ із похідним, громадянської значущості, О.С. Пушкін зумів синтезувати досягнення «психологічної школи» Карамзіна і, особливо, Жуковського, а також представників громадянської російської поезії десятих років ХІХ століття. Це видно із аналізу віршів «Ліцинію» (1815), «Вольність» (1817) і «Село» (1819). Внаслідок заміни похідного символу первісним чи протиставлення одного іншому Пушкін досягає наступного: його герой народжується подією. Це програмно-тенденційно аргументує майбутнє. Сама подія виступає значущою через подолання її ініціацією, до якої закликає герой - завжди поет, завжди «з адресою». Ці ж досягнення Пушкін використав у «південних поемах», вивіряючи їх своєрідність ідеєю свободи, постановкою проблеми братерства з однодумцями («Брати-розбійники», «Кавказький бранець», «Бахчисарайський фонтан», «Цигани»).

До 1825-го року пушкінський герой-індивідуаліст, колективно-свідомо сприйнятий читачем того часу, відходить на задній план. Роль конкретного індивідуаліста, «з адресою», бере на себе сам поет. Конкретним читачем, у перспективі, стає народ («Борис Годунов»). Новий герой сам виступає як символ, як власне поет (від «Демона» до «Пікової дами»). Містика перестає бути колективно-несвідомим актом для всіх, але стає актуальною в особистісному плані - для кожного як індивідуума - у постдекабристську епоху.

У висновках узагальнюються результати дослідження, основними з яких є наступні.

Створені в першій чверті ХІХ століття у Росії товариства із представників пануючого класу, що дотримувались певних ритуалів, ставили своїм завданням спрямованість до Макрокосму. Базовим принципом основних масонських об'єднань у цей період стає містеріальний принцип духовно-культурного розвитку суспільства в цілому. Тому масонство, для якого центральною засадою була спрямованість кожного до пошуку містичного осмислення суспільного порядку речей, стає одним із провідних явищ у духовному житті Росії загалом. Колективне несвідоме начало було характерним для того часу.

Російське масонство першої чверті ХІХ століття вважає для себе головною проблему ініціації людини в її спрямованості до Макрокосму, Абсолютного Духу, через своє мікрокосмове очищення. У літературі, переважно в поезії, з цією метою використовується містичний первісний символ, визначений нами як цільний абсолют, знакова первинність, що виникає під впливом несвідомої спільності, архетип, відмінний від похідного символу (відображення речі, предмета, дійсного моменту, асоціативно цільного, що пропонується читачеві як стимул).

Природа містичного символу визначається через його відповідність зі структурно-семантичними категоріями, виявляється як суттєва, не фіктивна, а актуальна. Первісний символ як «поетичний» визначається вченими ще за епохи палеоліту, він зародився і розвивався як відповідь на людську потребу в матеріально фіксованих формах осмислення та включення до людської практики неусвідомлюваного. Найбільш активізується містичний символ у літературі в епоху романтизму.

Первісний символ активно використовується В.А. Жуковським для відтворення поетичного почуття через ініціювання ліричного героя. Почуття душі поетичного суб'єкта спрямовано на гармонію з почуттям душі природи, Макрокосму. Людина-Мікрокосм у поезії Жуковського розкривається через первісні символи, коли її душа розчиняється в Абсолютному Духові.

Погляд Жуковського на Людину-Мікрокосм К.М. Батюшков розуміє і приймає у своїй творчості опосередковано. Для нього Макрокосмом Людини може бути взагалі минуле, де поетично умовна історія розкриває ініціаційність ліричного героя на його межі з буттям. Від класицистів Батюшков бере допитливий просвітницький інтерес до міфу в його універсаліях, від романтиків - переживання суміжності буття, що дозволяє його ліричному герою розкритися через умовну історію.

М.І. Гнєдич, «романтизуючи» класицизм, випередив декабристську поезію. Мікрокосм його «пристрасного» героя намагається усвідомити себе через Макрокосм, з'єднуючи усі часи в один, ірреальний. Це дозволило М.І. Гнєдичу, за «теорією пристрастей», визначити авторське романтичне «однодумство».

Герої-рупори «пристрастей» у поетів-декабристів В.Ф. Раєвського, К.Ф. Рилєєва, О.О. Бестужева, В.К. Кюхельбекера, Ф.М. Глінки та інших були досить тенденційні. Однак використання у своїй поезії первісної символіки дозволяє громадянським лірикам заглибитися в народну поезію, народно-містичну свідомість і світоуявлення і домогтися певної ефективності з метою розкриття «пристрастей».

О.С. Пушкін близький у своїй творчій позиції до «містицизму поезії» В.А. Жуковського, проте його ліричний герой протистоїть Макрокосму, реалізується як конкретний, найчастіше - «поет з адресою». На відміну від ліричного героя К.М. Батюшкова, пушкінський поетичний суб'єкт проявляється в конкретній історичній ситуації, що дозволяє поетові співпереживати собі самому в історичному героєві, який ініціюється таким чином не поза дійсністю, а в конкретній реальності.

У поемі «Руслан і Людмила» О.С. Пушкін зображує ірреальне минуле в ретроспективі та через конкретний діалог авторського «Я» з «читачками» в сьогоденні звертається до перспективи, заданої діалогом спрямованості у майбутнє.

У подальшій своїй творчості О.С. Пушкін пішов далі від поетів-декабристів, які «розчинялися» у героях-рупорах і зберігали у своїй позиції політичну програмну «тенденційність». У пушкінського героя «адреса» завжди динамічна, у героя поезії декабристів - загалом статична.

Принцип аналізу використовуваної в художній літературі першої чверті ХІХ століття містичної символіки приводить до більш глибокого розуміння авторської художньої свідомості, дозволяє глибше зрозуміти природу ліричного героя й образної поетичної системи, дає можливість вирішувати низку питань і загальних проблем, актуальних для розуміння історії розвитку російської літератури і російської суспільної думки.

Список опублікованих робіт з теми дисертації

1. Сорокин А.А. «Гомерические повторения» «Сказки о царе Салтане» А.С. Пушкина как целевая установка автора // Вісник Донецького університету. Серія Б. Гуманітарні науки. - Донецк, 1998. - №2. - С. 170-174.

2. Сорокин А.А. Функциональность протеизма Григория Отрепьева в трагедии А.С. Пушкина «Борис Годунов» // Филологические исследования: сборник научных работ. Вып. 1. Ф. 545. - Донецк: Юго-Восток, 2000. - С. 144-150.

3. Сорокин А.А. К вопросу о внутренней содержательности идиллии А.С. Пушкина «Из Ксенофана Колонфского» // Вопросы русской литературы: Межвузовский научный сборник. Вып. 6 (63). - Симферополь: Крымский Архив, 2000. - С. 94-101.

4. Сорокин А.А. Миф Невы в петербургской повести А.С. Пушкина «Медный всадник» // Филологические исследования: сборник научных работ. Вып. 5. Ф. 545. - Донецк: Юго-Восток, 2003. - С. 76-84

5. Сорокин А.А. Мистическая символика как компонент поэтики романтизма В.А. Жуковского // Літературознавчий збірник. - Випуск 19. - Донецьк: ДонНУ, 2004. - С. 66-80.

6. Сорокин А.А. Значение масонской обрядности в «Гробовщике» // Актуальные вопросы преподавания творчества А.С. Пушкина в средней и высшей школе: Тезисы докладов научной конференции 28-30 октября 1991 г. - Донецк, 1991. - С. 24-25.

Размещено на Allbest.ru